<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Oleksandra Bodniak on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Oleksandra Bodniak on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@Soncevir?source=rss-195999d9cece------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*LTTBITBEfIaM0C4xvHWnWQ.jpeg</url>
            <title>Stories by Oleksandra Bodniak on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir?source=rss-195999d9cece------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Mon, 16 Nov 2026 19:39:17 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@Soncevir/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[<div><a href=’http://www.houzz.ru/photos/3114024/summit-hill-shingle-style-home-remodel-klassicheski]]></title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir/div-a-href-http-www-houzz-ru-photos-3114024-summit-hill-shingle-style-home-remodel-4b12753cd46?source=rss-195999d9cece------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/4b12753cd46</guid>
            <category><![CDATA[javascript]]></category>
            <category><![CDATA[web-development]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleksandra Bodniak]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 25 Jan 2017 20:13:51 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-01-25T20:13:51.971Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>&lt;div&gt;&lt;a href=’<a href="http://www.houzz.ru/photos/3114024/summit-hill-shingle-style-home-remodel-klassicheskiy-minneapolis%27">http://www.houzz.ru/photos/3114024/summit-hill-shingle-style-home-remodel-klassicheskiy-minneapolis&#39;</a> target=’_blank’&gt;&lt;img src=’<a href="https://st.hzcdn.com/simgs/8961705e013785bb_8-3215/klassicheskiy.jpg%27">https://st.hzcdn.com/simgs/8961705e013785bb_8-3215/klassicheskiy.jpg&#39;</a> alt=’Summit Hill Shingle-Style Home Remodel’ border=0 width=’500&#39; height=’750&#39; nopin=’nopin’ /&gt;&lt;/a&gt;&lt;/div&gt;&lt;div style=’color:#444;’&gt;&lt;small&gt;&lt;a style=”text-decoration:none;color:#444;” href=”<a href="http://www.houzz.ru/pro/dhdstudio/david-heide-design-studio">http://www.houzz.ru/pro/dhdstudio/david-heide-design-studio</a>&quot; target=”_blank”&gt;Автор: David Heide Design Studio&lt;/a&gt; — Больше дизайнерских идей: &lt;a style=”text-decoration:none;color:#444;” href=”<a href="http://www.houzz.ru/photos/klassicheskiy">http://www.houzz.ru/photos/klassicheskiy</a>&quot; target=”_blank”&gt; идеи дизайна в классическом стиле&lt;/a&gt;&lt;/small&gt;&lt;/div&gt;</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=4b12753cd46" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Про Байдужість]]></title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir/%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B1%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D1%83%D0%B6%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C-a4af459f1357?source=rss-195999d9cece------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/a4af459f1357</guid>
            <category><![CDATA[humanity]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleksandra Bodniak]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 18 Apr 2016 21:39:17 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-04-18T21:39:17.491Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Ніхто б і не подумав, що таке може статись, — кажуть зазвичай. Звісно: ніхто ж і не думає.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*rHmg_r1w8kXMnjO4vDxd7w.jpeg" /></figure><p>Коли трапляється якесь лихо, то часто найбільш здивованими є люди, так чи так причетні до подій. Бачили в новинах коментарі на кшталт «ніщо не віщувало біди» від родичів, друзів, сусідів? Може, у найбільшому розпачі опиняються ті, хто підсвідомо здогадується — без їхньої байдужості тут не обійшлося?</p><p>Недавно трапилось дві події. Одна, моторошна, на Івано-Франківщині. Мама отруїла двох своїх синів щурячою отрутою і намагалась накласти на себе руки. Мені, правда, дивно, чому вона сама тої отрути не випила, а обрала інший спосіб, но то таке. Тепер їй загрожує довічне ув’язнення. Каже, зробила це, бо через борги соцслужби погрожували забрати в неї дітей.</p><p>У цій історії є ще дві речі: жінка лишила «передсмертну» записку подругам, а тіла дітей та її у відключці знайшов тато одного з хлопчиків. Увага, питання: чому нібито близькі цій жінці люди — колишній чоловік і подруги — раніше не помітили, що в неї проблеми? Чи може помітили, але махнули рукою — минеться, в кого зараз нема проблем? Ну так, в більшості випадків все в житті проходить. Але часом — у такий от страшний спосіб. Ще би згадати про соцслужби, але краще про стоматологів в комунальній поліклініці: у мене зуб болить, допоможете? — ми на вихідні не лікуємо, тільки вириваємо.</p><p>Друга подія трапилась на Київщині. Вчителька української мови і за сумісництвом класний керівник нібито побила учня. Мовляв, «дістав». Вічно не готовий, вічно зриває уроки, капець просто. Про вчительку ніц не скажу, бо їй немає жодних виправдань. Але найбільше вразили коментатори новини в соцмережах — бідна жінка, довели ті кляті діти, батьки не виховують, все на школу перекладають, як з такими державу будувати, тощо.</p><p>А до чого тут байдужість? А до того, що хлопчика виховує один тато, мама кудись поділась, про це невідомо. Звісно, тато гарує зранку до ночі (а хто ні?). Про його душевний стан можна тільки здогадуватись. Увага, питання: чому ані батьки, ані вчителі класу не приділили раніше трошки більше уваги цій сім’ї? Чому ніхто не поцікавився, передусім, як їм важко психологічно? Чому всі зажали 5 хвилин свого «дорогоцінного» часу? А тепер у коментарях пишуть — не вмієш виховувати дитину — сиди і мовчи, а бідну доведену вчительку (читай: неадекватну істеричку) треба пожаліти. Якщо хтось скаже — а як же психологічний стан вчительки, яку дітки доводять щоденно та ще й, певно, в нічних жахіттях сняться? Тут все просто, як на мене, вчитель — доросла людина, яка взяла на себе відповідальність за вибір професії і місця роботи.</p><p>Власне, небайдужість — це і є взяти на себе відповідальність: за роботу, за стосунки, за світ навколо. Не влізти у ярмо, а бути сміливим настільки, аби щось змінити. Навіть якщо ці зміни полягають у тому, аби скласти з себе подальшу відповідальнсть: вибач, я більше тобі не друг. Може тоді не буде в теленовинах цих розгублених облич, а в соцмережах дописів «як же так».</p><p>Цей світ такий банальний, насправді. Усе, що в ньому треба зробити — це зайвий незайвий раз спитати як справи, обійняти дитину, подзвонити батькам, роззирнутись по сторонах, не відвести очі в маршрутці, просто сказати «Привіт!» чи «Бувай».</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=a4af459f1357" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[“Камасутра” для душі]]></title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir/%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%81%D1%83%D1%82%D1%80%D0%B0-%D0%B4%D0%BB%D1%8F-%D0%B4%D1%83%D1%88%D1%96-1b1003ccdde0?source=rss-195999d9cece------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/1b1003ccdde0</guid>
            <category><![CDATA[lviv]]></category>
            <category><![CDATA[life-lessons]]></category>
            <category><![CDATA[homeless]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleksandra Bodniak]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 03 Apr 2016 11:12:08 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-04-03T11:21:41.359Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Коли я приходжу раніше, ніж волонтери зі спільноти, то намотую навколо Порохівки кола, бездумно клацаючи кнопки телефона, фіксуючи картинку боковим зором. Ну, ви знаєте, як це буває. Але день, несподівано для мене, став довшим, у скверику світло і тепло, вже не випадає ховатись. Тому набираюсь сміливості і підходжу до людей, орієнтуючись на знайомі обличчя.</p><p>-Дівчино, а підійдіть-но сюди. От дивіться, — я підходжу до старшої жіночки, яка береться за нитку на моїх червоних колготках, і відвертаю низ пальта, — О, це спідниця така! А я думала, з пальта нитка!</p><p>-Та ти що, не знаєш, що зараз так модно? — каже її сусідка. Вони як горобчики вмістились на лавці, майже як під під’їздом, тільки добріші.</p><p>Поки я думаю, щоб не перейшло на пірсинг, і широко усміхаюсь та киваю, до розмови підключається Міша, який вже зняв «шапку фізрука» і напуває весняним повітрям короткого сивого їжака, що виблискує над светром з 90-х, заправленим в «трєнікі».</p><p>-А знаєте анекдот? — каже він і розказує бородату історію про все ніяк не модні шкарпетки з дірками. Здається, він радий, що я підійшла і заговорила.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*OWEZ2e17feoeRfAUo9U3Bg.jpeg" /><figcaption>“Ісус безпритульний”, Ватикан</figcaption></figure><p>Ми всі голосно сміємось, а Міша продовжує далі: розказує ще один анекдот, і ще, на третьому його перериває пані Люба, яка обнімає мене і ніби трохи ревниво на то все поглядає.</p><p>Мені подобається, як вдягається ця жінка! Жовта хустка з квітами, зелене і синє — в плащі і довгій напрасованій спідниці, в’язана шаль і модні капучінові чобітки «майже уггі, тільки нормальні».</p><p>До речі, про жінок. Вони зовсім інші на світлі і на весняному повітрі. Підходить ще одна, років 50. Вони жартують з пані Любою про «Хранцію», говорять про фотографії, сміються. На ній вузькі чобітки на шпильці, на фарбованому червоно-каштановому волоссі — обруч з квіткою, макіяж.</p><p>А от Наталя — кожного разу у неї з-під капелюшка визирають інші сережки, хай і пластикові. Наталя завжди згорблена і сумна, навіть усміхається сумно, але дуже жіночна і ніжна, без суєти і поспіху, якась утаємничена. Вона хворіла на запалення легень. Вона прибирає пластик з-під їжі, що хтось лишив на лавці у сквері. У неї підведені очі і дуже тихий голос. Про неї з її чоловіком Вадимом <a href="http://life.pravda.com.ua/society/2015/12/23/205221/">писала навіть УП</a>. Вадим щотижня має нові плани, якими ділиться. А потім — ще новіші. Вони живуть на Цитаделі, у них є маленька облізла собачка: вона не кусається, каже мені Вадим, коли це нещастя з острахом ловить носом повітря десь біля моєї ноги. У них все, як у справжніх зірок з таблоїдів: прості радості, багато печалі, вигадані невигадані історії, свої таємниці і бажання чимось похвалитись, бути поміченими і почутими.</p><p>Кожного разу я все більше сприймаю цих людей як людей, а не як суспільний шаблон і завчений ритуал на кшталт оплати за проїзд. За цими образами — люди з емоціями, прихованими і неприхованими мотивами, бажаннями, страхами, потребами — з життями. Вони всі різні, вони часто не договорюють правди (і мають право), хтось свариться за місце в черзі, хтось намагається показати себе у кращому світлі, хитрує, хтось невдоволений, хтось радить, хтось зверхньо дивиться на інших, хтось з кимось дружить, а з кимось — ні, хтось просто хоче поговорити і пожартувати… Ніби ми просто старі знайомі, які зустрілись посеред вулиці у гарну погоду і можемо вільно стояти і сміятись. Ніби немає усього того смутку на плечах і в торбах.</p><p>Старші люди іноді не хочуть називати свої імена. Вони не можуть зробити вигляд, ніби ми «колєги» і жартувати ні про що. Спочатку вони роблять вигляд, що не почули запитання, потім переводять розмову на іншу тему, а якщо сильно наполягати, тоді можуть і сказати. Або образитись і піти, відмовившись від гарячого чаю, на який чекали понад годину. Хороший урок про те, аби не перетинати межі особистого, тим більше, коли воно таке крихке і, вочевидь, понівечене.</p><p>Ось пан Ігор. У нього нервово кліпають очі і він любить довго розповідати про те, що людям не можна давати щось просто так, бо вони не цінують. Має бути взаємна користь, каже він. Потрібно не пити, а працювати, повторює кілька разів. Ви маєте організувати це інакше, веде далі. Ми намагаємось почути від нього «конкретику», потім обіцяємо подумати, а потім, коли дощ вже періщить не на жарт і ми четверо не вміщаємось під однією парасолькою, кажемо, що маємо іти.</p><p>- Ти їдеш додому? — питає мене пані Люба, з якою нам по дорозі. Нині вона ображена, бо мабуть ми її мало слухали. Щойно потім згадую, як минулого разу вона казала — “я сьогодні навіть на обід не ходила, а до вас прийшла, бо з вами весело, куди ж я без вас”. Ось іще один урок. А я ніколи не розуміла, чому ми відповідальні за тих, кого приручили.</p><p>Я ще не їду додому. Прощаємось з пані Любою і йдемо на чай з дівчатами зі спільноти святого Егідія.</p><p>-Треба вчитись любити без засудження, — говорить Іванка.</p><p>Я киваю. Я мовчу. Я так мрію уміти так.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=1b1003ccdde0" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Іноді я шкодую про те, що не лесбіянка]]></title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir/%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D1%96-%D1%8F-%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D1%83%D1%8E-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D1%82%D0%B5-%D1%89%D0%BE-%D0%BD%D0%B5-%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%B1%D1%96%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0-533c43641f2c?source=rss-195999d9cece------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/533c43641f2c</guid>
            <category><![CDATA[discrimination]]></category>
            <category><![CDATA[religion]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleksandra Bodniak]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 17 Mar 2016 23:07:21 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-03-18T19:54:10.342Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Іноді я шкодую про те, що не лесбіянка</p><p>…або не бородатий мусульманин чи взагалі чорношкіра, і про те, що не можу промовчати, теж часом шкодую. Та ні, жартую про останнє :).</p><p>Якби я мала нетрадиційну орієнтацію, то зі садистською насолодою спостерігала би за тим, як небайдужа до моралі (щоправда, чужої) громадськість уявляє, з ким і як я сплю. І так тужиться, що аж шкіра на чолі (чи десь ще) тріскає. А то так іноді образливо стає, що і «Свободі», і «Правому сектору» зовсім нецікаве моє буденне життя. Ой, ні, брешу. Вони ж турбуються про почуття пересічного обивателя (який, бідолашний, сам не може розібратись, що коїться в світі та ще й голосує неправильно), аби їх раптом не образили. «Блюдуть» закони «українського шаріату». Чули, що в Ірані колись джинси можна було носити? Але носії «вищої» моралі з цим швидко впорались. Отож-бо.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/665/1*q-PPOaAUgkfVbAZQK4vqIg.jpeg" /><figcaption>Місце, де люди дуже люблять влаштовувати комедію :)</figcaption></figure><p>Якби я була бородатим мусульманином, то доводила би все ту ж поважну спільноту мало не до інфаркту (до гикавки і алкогольного почервоніння — так точно) самим фактом свого існування в християнському світі. “Нахабно” би роками писала листи до міської влади про виділення приміщення для зборів і молитви, аби у порядних толерантних, особливо до переселенців, людей очі на лоба вилазили від страху, що десь зберуться двоє чи навіть троє мусульман, а язики відпадали би від нескінченних розмов про різноманітні збочення, мені притаманні. І захопила би увесь чесний християнський світ (ну якийсь спальний район так точно) за допомогою одного примірника Корану. Е-ге-гей!</p><p>Якби я була чорношкірою, мені навіть нічого не довелось би робити, щоб насолити поважним білошкірим панам. Бо вирахувати нетрадиційну орієнтацію чи приналежність до мусульманського світу не завжди вдається. А тут і клепку напружувати не треба — термоядерне нахабство видно неозброєним оком!</p><p>Та я всього лише страшенно білошкіра і русява гетеросексуальна українська християнка без волосяного покрову у непритаманних статі місцях. Аби я раптом не спокусилась на іншу таку ж жінку чи не почала кидатись з ножем на людей з іншим віросповіданням та кольором шкіри (бо я ж серед свого життя тільки про те і думаю і навіть борщ перестала варити), різноманітні організації піклуються про мене у свій особливий спосіб. Як от — вирвати з контексту словосполучення, роздмухати його за допомогою різноманітних (ледь не сказала різнокольорових) заяв, звернень, вимог, петицій та відвертих погроз, при цьому з’їжджаючи з власної неадекватності, як, безперечно, і личить «справжнім чоловікам», а потім заявити про суспільний резонанс…</p><p>Ну а що буде далі, одному Богові відомо… До речі, про Нього. Точніше про церкву. Я людина релігійна, а до української церкви відчуваю повагу і вдячність. Окрім таких випадків, коли вона засуджує речі поза її компетенцією в світській державі — свободу зібрання, забуває про неприпустимість дискримінації за будь-якими ознаками, тисне на владу, забуває проКонституцію. Ок, друзі, я зовсім не прихильник содому і гомори, але давайте може ви придумаєте новий спосіб спілкування з іншими людьми замість ставити на них клеймо, при чому цілком безпідставно? Ви ж в галузі людського гріха пару тисяч років, як не як, працюєте.</p><p>Ми тут з Рашки сміємось, правда, крізь сльози, та все ж. Так там теж спочатку хтось чиїсь почуття образив і понеслось. Може, свої почуття варто тримати при собі або у відведених для цього місцях з певними людьми? Якби я розповідала на площі з прапором в руках, наприклад, про своє почуття відрази до бюрократії і гидливості до більшості дрібних чиновників, про роздратування некомпетентністю і невіглаством, тощо — мене б назвали міською божевільною, ні?</p><p>Якщо хтось це все прочитав і поривається спитати «а їм, значить, можна ходити розказувати, з ким вони сплять?», то подумайте, звідки у вашій голові взялась думка про «гей-парад» і «гей-фестиваль». Чи не від тих, хто “захищає” мораль і розповідає про піст, стравлюючи у цей особливий час людей?</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=533c43641f2c" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Мої друзі безпритульні]]></title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir/%D0%BC%D0%BE%D1%97-%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B7%D1%96-%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96-770d77b3fb01?source=rss-195999d9cece------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/770d77b3fb01</guid>
            <category><![CDATA[life]]></category>
            <category><![CDATA[homeless]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleksandra Bodniak]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 05 Mar 2016 09:38:23 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-03-05T09:40:37.420Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Ми зустрічаємось щочетверга в центрі міста. Вони зазвичай приходять раніше і чекають маленькими групками у скверику. Про щось говорять, когось зустрічають, когось оминають.</p><p>Я ще не зовсім знаю всі імена і трохи ніяковію. Часом серед них виникають суперечки, а часом вони допомагають один одному. З ними цікаво і з ними щиро. Вони голосно моляться перед роздачею їжі, яку приносять волонтери.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*GRnyaiinIO-4jUiiCGX4oQ.jpeg" /><figcaption>Фото зі <a href="https://www.facebook.com/groups/1533009973656501/?fref=ts">Спільноти Святого Егідія</a></figcaption></figure><p>Пані Люба. У довгому синьому плащі, чорній шалі, хустці з квітами і в капюшоні від старої куртки поверх. Вона любить розмовляти і кожного разу я чую від неї нові історії. Але попри це, я мало що знаю про неї. У 5 років мама змушувала її важко працювати. Вона боїться і ненавидить лікарів: каже, пошкодили її. Каже, безбожно п’ють і не жаліють навіть дітей, проводять на людях експерименти, гірші за німця, одним словом, шкода, що нема зброї, бо вона вміє з нею поводитись. Водночас пані Люба багато років працювала медсестрою в одного лікаря. «Я так плакала, коли він помер, так плакала!», — каже вона і розповідає про нього так, що я серйозно задумуюсь, чи дивилась вона колись Доктора Хауса.</p><p>Пані Люба любить коней. Одного разу я зустріла її в автобусі, вона голосно розповідала про «стріляти лікарів» у своєму милому капюшоні, та, не пам’ятаю як, згадала про коней. Тоді я побачила, що в неї лишилось мало зубів, а очі світяться. Ще вона обіцяла розказати про макове поле, на жаль, я мала виходити.</p><p>Пані Люба вчила темношкірих студенток з Франції української мови, ще вона знає німецьку і польську, а «Львівгаз» вкрав у неї колонку для води. І це все правда. Разом з тим, пані Люба робить невинний вираз обличчя і без черги пробирається за другою-третьою-четвертою порцією солодкого. А потім підморгує мені. Пані Люба допомагає безхатькам і хворим у шпиталі і дарує дівчатам пошиті колись власноруч сукні.</p><p>- Ану, що там є? Я маю кому віддати. На город треба буде скоро, — пані Люба роздивляється светрик, — Ні, не піде, забирайте, отам дірка під пахвою, хоч на город, але вона жінка інтелігентна, — рішуче відсуває бузковий гольф.</p><p>-Пані Любо, а можна я вас сфотографую?</p><p>-Ой… Та ні, краще якось потім. Я не файна. То треба вдітись, волосся розплести, укласти. Давай, коли потепліє, я вберусь гарно. Жінка завжди має бути гарною.</p><p>На прощання обіймає і бажає стільки здоров’я, що в мене жодного разу не було навіть нежитю після знайомства з нею.</p><p>А ось Міша (хоч мені не личило б так називати старшу людину), шапкою схожий на фізкультурника з радянських фільмів. А загалом приємний і завжди встигає отримати побільше порцій. Мені ще для дружини, каже. І ще для дружини. Міша «добитчик», хоч і у свій спосіб. Має гострий погляд і відстежує ситуацію одразу в кількох місцях. А його дружина лежить вдома після інсульту.</p><p>«Вона вже збирає коробок сірників за пів години!», — хвалиться він.</p><p>Здається, колеги не дуже його люблять, але у мене він чимось незбагненним викликає симпатію.</p><p>«Не руш, помнеш мій бомбон!», — каже Наталка, яка має здивовані і трохи перелякані дитячі очі, своєму колезі. Наталка — тендітна жінка невизначених років, між 30-ма і 40-ка, яка, мабуть, часом п’є, але її очі дивують. З такими діти вперше намірюються зробити щось без допомоги батьків або закохані наважуються сказати про свою любов. Наталка любить модні речі, вона із задовленням оглядає принесене наметаним оком і задоволено усміхається. Дрібна Наталка з великими очима взагалі багато усміхається, багато говорить, мерехтить перед очима і роздає порції тим, кому важко за ними підійти чи стояти в черзі.</p><p>Наприклад, вона допомагає огрядній пані в кумедній беретці, яка сидить на лавці, погано чує і погано бачить.</p><p>«Дівчатка, візьміть лимон, зробите собі потім чаю, щоб не захворіли. Мені їх безкоштовно дають на ринку. А лимони зараз дорогі», — каже ця пані і таки втуляє в руки одній з дівчат-волонтерок лимон.</p><p>А мені пізніше дістається симетричної форми заморське темно-червоне яблуко. Мені і на гадку не спадає відмовлятись, я усміхаюсь. І забуваю, що не люблю яблука. І, звісно, не кажу нікому, що з одного боку воно вже надто м’яке. Ми з джунгариком з’їдаємо те, що в ньому можна з’їсти.</p><p>Мені здається, безпритульний — це коли нема куди притулити свою душу. І скільки таких людей є насправді?</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=770d77b3fb01" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Нелюблене м’ясо]]></title>
            <link>https://medium.com/@Soncevir/%D0%BD%D0%B5%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B5-%D0%BC-%D1%8F%D1%81%D0%BE-5d9e0b163611?source=rss-195999d9cece------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/5d9e0b163611</guid>
            <category><![CDATA[food]]></category>
            <category><![CDATA[lifestyle]]></category>
            <category><![CDATA[vegetarian]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleksandra Bodniak]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 27 Feb 2016 22:13:36 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-02-27T22:15:39.438Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Цього місяця я перестала їсти м’ясо. Етично-філософські та моральні принципи тут ні до чого: я все ще думаю, що м’ясо у наших супермаркетах не має іншого призначення, окрім того, що має. Можливо, я б додала «на жаль», та занурюватись у ці хащі мені не на часі. Здоровий спосіб життя теж не має відношення до того, що сталось.</p><p>Попри батьківські настанови, я часом граюсь їжею і з їжею. Одного разу, промиваючи перед приготуванням два шматки філе, я знічев’я ляснула їх один об одного: лясь! Нежива плоть. Лясь! Ніяка. Я собі уявила, ніби з мого стрункого і підкачаного стегна вирізали два шматки, знекровили і занурили у воду. Але ж вони не моя гарна нога. Ці шматки не мають форми, природного кольору, живої пружності, не збуджують, не надихають і не інтригують. Їхня історія давно завершена. І філе під струмом води мене теж більше не збуджувало. У ньому померла краса і я його більше не хотіла…</p><p>А вчора я запікала форель.</p><p>- У неї око біле… брр</p><p>- А ти не витягнула око??</p><p>- А що, треба? Я ж голову не їм.</p><p>- Ну та, ти нею милуєшся.</p><p>Мабуть, не без того, інакше я б рибу не їла.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/530/1*KwS2NvCYVVGDwCvF-xLlng.jpeg" /><figcaption>Лосось. Хаїм Сутін.</figcaption></figure><p>А ще та риба тікала від мене і я з докором дивилась їй в очі, упіймавши обома руками. А потім відкрила їй рота і побачила язик. Дивні відчуття, годі й уявити. Ледь вловимі крихти життя, що дозволяють встановити зв’язок із тим, що ти їж.</p><p>От тільки мертву рибу я не люблю). Тому давайте вже літо).</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=5d9e0b163611" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>