<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Anastasia Plohih on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Anastasia Plohih on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@anastasiaplohih?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/2*50se59wF3bFe4XZPUfaChQ.jpeg</url>
            <title>Stories by Anastasia Plohih on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Tue, 17 Nov 2026 08:15:57 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@anastasiaplohih/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Ненависть у контрперенесенні]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%83-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%96-baa977dcf1c8?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/baa977dcf1c8</guid>
            <category><![CDATA[віннікотт]]></category>
            <category><![CDATA[психоаналіз]]></category>
            <category><![CDATA[ненависть]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 16 Dec 2025 12:31:20 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-12-16T12:31:20.264Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Д. В. Віннікотт</p><p>(1949)</p><p>У цій статті я хочу розглянути один аспект загальної теми амбівалентності, а саме ненависть у контрперенесенні. Я вважаю, що завдання аналітика (назвемо його досліджуючим аналітиком), який береться за аналіз психотика, серйозно обтяжується цим феноменом, і що аналіз психотиків стає неможливим, якщо власна ненависть аналітика не є дуже добре йому знайомою та усвідомленою. Це рівнозначно твердженню, що аналітик сам потребує бути в аналізі, але це також підкреслює, що аналіз психотика є більш стомливим порівняно з аналізом невротика, і за своєю суттю таким і є.</p><p>Окрім психоаналітичного лікування, робота з психотиком, безумовно, буде стомливою. Я неодноразово робив гостро критичні зауваження щодо сучасних тенденцій у психіатрії, де надто легко прописують електрошок та радикальну лейкотомію<a href="#_ftn1">[1]</a>. З огляду на цю критику, яку я висловлював, я хотів би перш за все визнати надзвичайну складність, властиву роботі психіатра, і зокрема психіатричної медсестри. Душевнохворі пацієнти завжди є важким емоційним тягарем для тих, хто про них піклується. Можна пробачити тим, хто виконує цю роботу, коли вони роблять жахливі речі. Однак це не означає, що ми повинні сприймати все, що роблять психіатри та нейрохірурги, як обґрунтоване з точки зору наукових принципів.</p><p>Отже, хоча наступне стосується психоаналізу, воно також має цінність і для психіатрів, навіть для тих, чия робота жодним чином не пов’язана з аналітичним типом відносин з пацієнтами.</p><p>Щоб допомогти психіатру загального профілю, психоаналітик повинен не лише дослідити первинні стадії емоційного розвитку хворої людини, але й дослідити природу емоційного навантаження, яке психіатр несе під час виконання своєї роботи. Те, що ми, як аналітики, називаємо контрперенесенням, повинно бути зрозумілим і психіатру також. Як би сильно він не любив своїх пацієнтів, він не може не ненавидіти і не боятися їх, і чим краще він це знає, тим менше ненависть і страх будуть мотивом, який визначатиме те, що він буде робити зі своїми пацієнтами.</p><p><strong>ОСНОВНА ІДЕЯ</strong></p><p>Феномен контрперенесення можна класифікувати наступним чином:</p><p>1. Анормальність контрпереносних почуттів, а також встановлених відносин та ідентифікацій, які витісняються аналітиком. Коментар з цього приводу полягає в тому, що аналітику потрібно більше аналізу, і ми вважаємо, що це менш актуальна проблема серед психоаналітиків, ніж серед психотерапевтів загалом.</p><p>2. Ідентифікації та тенденції, що належать до особистого досвіду та особистісного розвитку аналітика, що створює позитивне середовище для його аналітичної роботи та якісно відрізняють його роботу за від роботи іншого аналітика.</p><p>3. З цих двох я вирізняю істинно об’єктивне контрперенесення, або, якщо простіше, любов і ненависть аналітика як реакцію на реальну особистість і поведінку пацієнта, що базується на об’єктивному спостереженні.</p><p>Я вважаю, що якщо аналітик збирається аналізувати психотиків або антисоціальних особистостей, він повинен мати глибоке усвідомлення контрперенесення, щоб він міг виділяти та досліджувати свої об’єктивні реакції на пацієнта. Вони включатимуть ненависть. Феномени контрперенесення часами будуть важливими елементами аналізу.</p><p><strong>Мотив, який пацієнт приписує аналітику</strong></p><p>Я припускаю, що пацієнт може помітити в аналітику лише те, що він сам здатний відчувати. Щодо мотиву, то обсесивний пацієнт буде схильним думати про аналітика як про такого, хто виконує свою роботу марним та нав’язливим шляхом. Гіпоманіакальний пацієнт, який не здатний бути в депресивному стані, окрім як у разі серйозних перепадів настрою, і в емоційному розвитку якого депресивна позиція не була надійно набута, який не може глибоко відчувати провину, або відчуття турботи чи відповідальності, не здатний розглядати роботу аналітика як спробу з боку аналітика здійснити репарацію стосовно власних (аналітика) почуттів провини. Невротичний пацієнт схильний сприймати аналітика як амбівалентного по відношенню до нього та очікувати від аналітика прояв розщеплення на любов та ненависть; такий пацієнт, коли пощастить, отримає любов, тому що хтось інший отримує ненависть аналітика. Чи не випливає з цього, що якщо психотик перебуває у стані «одночасності любові-ненависті», він буде глибоко переконаний, що аналітик також здатний лише на такий самий сирий і небезпечний стан у відносинах одночасного поєднання любові-ненависті? Тільки аналітик проявить любов, він неодмінно в ту ж мить уб’є пацієнта.</p><p>Таке одночасне поєднання любові та ненависті характерно повторюється в аналізі психотиків, породжуючи проблеми регулювання, які можуть легко вивести аналітика за межі його можливостей. Це одночасне поєднання любові та ненависті, про яке я говорю, відрізняється від агресивного компонента, ускладнюючи первинний любовний імпульс, і передбачає, що в історії пацієнта мали місце порушення в навколишньому середовищі під час перших інстинктивних імпульсів пошуку об’єкта.</p><p>Якщо аналітику збираються приписувати грубі почуття, йому краще бути попередженим і значить озброєним, оскільки він повинен толерувати те, що його поставлять в таке становище. Найголовніше, він не повинен заперечувати ненависть, яка справді існує в ньому. Справедлива ненависть в наявних умовах має бути виділена, збережена у “сховищі” та доступна для можливої інтерпретації.</p><p>Якщо ми хочемо стати аналітиками психотичних пацієнтів, нам потрібно дістатися дуже первинних речей у самих собі, і це лише ще один приклад того, що відповідь на багато незрозумілих проблем психоаналітичної практики полягає в подальшому аналізі аналітика. (Психоаналітичне дослідження, мабуть, завжди є певною мірою спробою аналітика просунути роботу власного аналізу далі, ніж те, до чого міг його довести його власний аналітик.)</p><p>Головним обов’язком аналітика будь-якого пацієнта — є збереження об’єктивності щодо всього, що пацієнт приносить, і окремим випадком цього є потреба аналітика уміти ненавидіти пацієнта об’єктивно.</p><p>Хіба в нашій звичайній аналітичній роботі не мало ситуацій, коли ненависть аналітика виправдана? Один мій дуже сильно обсесивний пацієнт був для мене майже огидним протягом кількох років. Через це я відчував себе погано, доки аналіз не вийшов з кризи, і пацієнт не почав викликати симпатію, потім я зрозумів, що те, що він був таким, якого важко любити, було активним симптомом, що був несвідомо зумовленим. Це був справді чудовий день для мене (набагато пізніше), коли я дійсно зміг сказати пацієнту, що я та його друзі відчували до нього відразу, але він був надто хворий, щоб ми могли йому про це сказати. Для нього це також був важливий день, величезний прогрес у його адаптації до реальності.</p><p>У звичайному аналізі аналітик не має труднощів з керуванням власною ненавистю. Ця ненависть залишається прихованою. Головним тут, звичайно, є те, що завдяки власному аналізу він звільнився від величезних резервуарів несвідомої ненависті, яка належить минулому та внутрішнім конфліктам. Є й інші причини, чому ненависть залишається невираженою і навіть невідчуваною як така:</p><p>1. Аналіз — це обрана мною робота, спосіб, яким я, на мою думку, найкраще справляюся з власною провиною, спосіб, яким я можу виражати себе конструктивно.</p><p>2. Мені платять, або я проходжу навчання, щоб здобути місце в суспільстві за допомогою психоаналітичної роботи.</p><p>3. Я відкриваю щось нове.</p><p>4. Я отримую негайну винагороду через ідентифікацію себе з пацієнтом, який досягає прогресу, і я передбачаю ще більшу винагороду десь попереду, після завершення лікування.</p><p>5. Більше того, як аналітик, я маю засоби проявляти ненависть. Ненависть виражається через саме існування кінця «години». Я думаю, що це вірно навіть тоді, коли немає жодних труднощів, і коли пацієнт хоче піти. У багатьох аналізах ці речі можна сприймати як належне, тому про них майже не згадується, а аналітична робота виконується через вербальні інтерпретації несвідомого перенесення, що виникає у пацієнта. Аналітик бере на себе роль одного з тих, хто був помічною фігурою в дитинстві пацієнта. Він використовує успіх тих, хто виконував брудну роботу, коли пацієнт був дитиною.</p><p>Ці речі є частиною опису звичайної психоаналітичної роботи, яка здебільшого стосується пацієнтів, симптоми яких мають невротичний характер.</p><p>Однак, під час аналізу психотиків аналітик стикається з зовсім іншим типом і ступенем напруги, і саме цю іншу напругу я намагаюся описати.</p><p><strong>Ілюстрація контрпереносної тривоги</strong></p><p>Нещодавно протягом декількох днів я помічав, що погано працюю. Я робив помилки стосовно кожного зі своїх пацієнтів. Труднощі полягали в мені самому, і частково вони були особистими, але головним чином пов’язані з кульмінацією, якої я досяг у своїх стосунках з однією конкретною психотичною (дослідницькою) пацієнткою. Проблема прояснилась, коли мені наснився сон, який іноді називають «цілющим». (До речі, я хотів би додати, що під час мого аналізу та роки після його завершення мені снилася довга серія таких цілющих снів, які, хоча в багатьох випадках були неприємними, але кожен з них ознаменував мій перехід на новий етап емоційного розвитку.)</p><p>У цьому конкретному випадку я усвідомив значення сну, коли прокинувся або навіть ще до того, як прокинувся. Сон мав дві частини. У першій я сидів у театрі на гальорці та дивився далеко вниз на людей у партері. Я відчував сильну тривогу, ніби міг втратити кінцівку. Це було пов’язано з відчуттям, яке в мене було на вершині Ейфелевої вежі, що якщо я перекину руку через край, вона відвалиться і впаде на землю. Це була звичайна кастраційна тривога.</p><p>У наступній частині сну я усвідомлював, що люди в партері дивляться виставу, і тепер я через них зв’язаний з тим, що відбувалося на сцені. Тут з’явився новий вид тривоги. Я знав те, що в мене взагалі немає правої сторони тіла. Це не був кастраційний сон. Це було відчуття відсутності цієї частини тіла.</p><p>Коли я прокинувся, я усвідомив, що на дуже глибокому рівні зрозумів, у чому полягала моя складність в той конкретний момент. Перша частина сну відображала звичайні тривоги, які могли виникнути через несвідомі фантазії моїх невротичних пацієнтів. Я б ризикував втратити руку або пальці, якби ці пацієнти зацікавилися ними. З таким типом тривоги я був знайомий, і він був порівняно стерпним.</p><p>Однак друга частина сну відсилала до моїх стосунків з психотичною пацієнткою. Ця пацієнтка вимагала від мене, щоб я взагалі не мав жодного відношення до її тіла, навіть в уяві; там не було тіла, яке б вона розпізнавала як своє, і якщо вона взагалі існувала, то могла відчувати себе лише як розум. Будь-яке згадування її тіла викликало параноїдальні тривоги, бо ствердження про те, що вона має тіло, означало переслідування її. Їй було потрібно від мене лише те, щоб мій розум говорив з її розумом. На піку моїх труднощів, увечері напередодні цього сну, я роздратувався і сказав, що те, чого вона від мене потребує, мало чим відрізняється від казуїстики. Це мало катастрофічні наслідки, і знадобилося багато тижнів, щоб аналіз відновився після моєї помилки. Однак найважливішим було те, що я повинен був усвідомити власну тривогу, і це було представлено уві сні відсутністю правої сторони мого тіла, коли я намагався зрозуміти виставу, яку дивилися люди в партері. Ця права сторона мого тіла була стороною, що пов’язана з цією конкретною пацієнткою, і внаслідок цього була під впливом її потреби абсолютно заперечувати навіть уявний зв’язок наших тіл. Це заперечення викликало в мені психотичний тип тривоги, набагато менш терпимий, ніж звичайна кастраційна тривога. Якими б іншими не були інтерпретації цього сну, результатом того, що я його побачив і запам’ятав, стало те, що я зміг продовжити розпочатий аналіз і навіть виправив заподіяну шкоду, завдану йому моєю дратівливістю, яка виникла з реактивної тривоги, властивої моєму контакту з пацієнткою без тіла.</p><p><strong>Відкладення інтерпретації</strong></p><p>Аналітик повинен бути готовий витримувати напругу, не очікуючи, що пацієнт знатиме про те, що він робить, можливо, протягом тривалого періоду часу. Для цього він повинен вільно усвідомлювати власний страх і ненависть. Він знаходиться в позиції матері ще ненародженої або щойно народженої дитини.</p><p>Зрештою, він повинен бути здатен розповісти своєму пацієнту, через що він пройшов для користі пацієнта, але аналіз може ніколи не дійти до цього етапу. Можливо, у минулому пацієнта замало позитивного досвіду, з яким можна працювати. Що, якщо немає задовільних стосунків у ранньому дитинстві, які аналітик міг би використати в перенесенні?</p><p>Існує величезна різниця між тими пацієнтами, які мали задовільний ранній досвід, який можна виявити в перенесенні, і тими, чий дуже ранній досвід був настільки недостатнім або викривленим, що аналітик повинен бути першою людиною у житті пацієнта, хто забезпечить певні необхідні елементи в оточенні. При лікуванні пацієнтів останнього типу усі аспекти аналітичної техніки стають життєво важливими, тоді як при лікуванні пацієнтів першого типу вони вважаються само собою зрозумілими.</p><p>Я запитав аналітика, який спеціалізується на роботі з невротиками, чи проводить він аналіз у темряві, і він відповів: “Ні! Наша робота полягає в тому, щоб створити звичне середовище, а темрява була б незвичним.” Він був здивований моїм запитанням. Він був орієнтований на аналіз невротиків. Але це забезпечення та підтримка звичного середовища може бути саме по собі дуже важливим фактором при аналізі психотика, насправді воно може бути часом навіть важливішим, ніж вербальні інтерпретації, які також необхідно давати. Для невротика кушетка, тепло та комфорт можуть бути символом материнської любові; для психотика було б правильніше сказати, що ці речі є фізичним вираженням любові аналітика. Кушетка — це лоно або матка аналітика, а тепло — це живе тепло тіла аналітика. І так далі.</p><p><strong>Об’єктивна ненависть під випробовуванням</strong></p><p>Сподіваюся, що у моєму викладі теми є певна послідовність. Ненависть аналітика зазвичай латентна і легко залишається такою. Під час аналізу психотиків аналітик знаходиться в більшій напрузі, щоб зберегти свою ненависть прихованою, і він може зробити це, лише повністю усвідомлюючи її. Тут я хочу додати, що на певних етапах певних аналізів ненависть аналітика насправді є тим, чого прагне пацієнт, і тоді потрібна саме об’єктивна ненависть. Якщо пацієнт прагне об’єктивної або справедливої ненависті, він має мати змогу її досягти, інакше він не може відчувати, що може досягти об’єктивної любові.</p><p>Можливо, тут доречно навести випадок дитини з неповної сім’ї або дитини без батьків. Така дитина знаходиться весь час у несвідомих пошуках батьків. Вкрай неадекватно взяти таку дитину до себе додому та просто любити її. Відбувається наступне — через деякий час усиновлена дитина отримує надію, а потім починає випробовувати середовище, яке знайшла, та шукати доказів здатності своїх опікунів ненавидіти об’єктивно. Здається, вона може повірити в те, що її люблять, лише після того, як досягне ненависті до себе.</p><p>Під час Другої світової війни дев’ятирічний хлопчик потрапив до табору для евакуйованих дітей, його відправили з Лондона не через бомби, а через його втечі. Я сподівався надати йому якусь допомогу під час його перебування в таборі, але симптом переміг, і він утік, як робив це завжди і звідусіль, починаючи з шести років, коли вперше втік з дому. Однак, мені все ж вдалося встановити з ним контакт під час однієї зустрічі, коли я зміг побачити та зробити інтерпретацію за допомогою його малюнка, що, тікаючи, він несвідомо всередині зберігав дім та оберігав свою матір від нападу, а також намагався втекти від власного внутрішнього світу, повного переслідувачів.</p><p>Я не дуже здивувався, коли він з’явився у відділку поліції зовсім поруч з моїм будинком. Це був один з небагатьох відділків поліції, де його не дуже добре знали. Моя дружина дуже великодушно забрала його і він пробув у нас три місяці, три місяці пекла. Він був самим милим та самим нестерпним з дітей, часто абсолютно божевільним. Але, на щастя, ми знали, чого очікувати. Ми впоралися з першим етапом, даючи йому повну свободу та шилінг щоразу, коли він йшов з дому. Йому варто було лише зателефонувати, і ми забирали його з того відділку поліції, де його затримали.</p><p>Невдовзі відбулася очікувана зміна, симптом втеч розвернувся, і хлопець почав розігрувати напад зсередини. Це була цілодобова робота для нас двох, і найгірші епізоди траплялися, коли мене не було.</p><p>Інтерпретацію потрібно було робити будь-якої хвилини дня чи ночі, і часто єдиним рішенням у кризовій ситуації було зробити правильну інтерпретацію, як ніби хлопець перебував в аналізі. Понад усе він цінував правильну інтерпретацію.</p><p>Важливим для цієї статті є те, як еволюція особистості хлопчика народжувала в мені ненависть, і що я з нею робив.</p><p>Чи бив я його? Відповідь — ні, я ніколи не бив. Але я би так робив, якби я не знав про свою ненависть і якби не давав знати про неї і йому. У критичні моменти я застосовував фізичну силу, без гніву чи докорів, і виводив за двері дому, незалежно від погоди, часу дня чи ночі. Він міг подзвонити у спеціальний дзвінок, і він знав, що якщо подзвонить, його знову приймуть, і про минуле не скажуть жодного слова. Він користався цим дзвінком, щойно оговтувався від свого маніакального нападу.</p><p>Важливо те, що щоразу, як тільки я виводив його за двері, я щось йому казав — я казав, що те, що сталося, змушує мене його ненавидіти. Це було легко, бо це була абсолютна правда.</p><p>Я думаю, що ці слова були важливими для його прогресу, але головним чином вони були важливими для мене, вони дозволяли мені витримувати ситуацію, не зриваючись, не втрачаючи самовладання та знов і знов не даючи мені вбити його.</p><p>Повну історію цього хлопчика тут розповісти неможливо. Він пішов у виправну школу. Його глибоко вкорінені стосунки з нами залишилися однією з небагатьох стабільних речей у його житті. Цей епізод зі звичайного життя можна використати для ілюстрації загальної теми ненависті, виправданої в сьогоденні; її слід відрізняти від ненависті, яка виправдана тільки в інших умовах, але яка викликана певними діями пацієнта (дитини).</p><p><strong>Материнська любов та ненависть</strong></p><p>З усієї складності проблеми ненависті та її коренів я хочу виділити одну річ, оскільки вважаю, що вона має значення для аналітика психотичних пацієнтів. Я вважаю, що мати ненавидить дитину раніше, ніж дитина ненавидить матір, і до того як дитина зможе зрозуміти, що мати її ненавидить.</p><p>Перш ніж розвивати цю тему, я хочу звернутися до спостережень Фройда. В роботі «Потяги та їхні долі» (1915)<a href="#_ftn2">[2]</a> (де він говорить багато оригінального та роз’яснювального про ненависть), Фройд пише: «Ми в крайньому випадку можемо сказати про потяг, що він «любить» об’єкти, до яких прагне з метою вдоволення, але якщо сказати, що він «ненавидить» об’єкт, це здасться нам дивним, тому ми розуміємо, що про відношення любові та ненависті не можна говорити, як про характеристики відношення потягів до їхніх об’єктів, але вони призначені для ставлення его, як цілого, до об’єктів…» Я вважаю це вірним та важливим. Чи це не означає, що особистість має бути інтегрована, перш ніж можна буде сказати, що немовля ненавидить? Однак, рання інтеграція може бути досягнута — можливо, інтеграція відбувається найраніше на піку збудження чи люті — існує теоретично більш рання стадія, на якій усе, що робить немовля і що завдає болю, робиться не з ненависті. Я використав термін «безжалісна любов» для опису цієї стадії. Чи він доречний? У міру того, як немовля стає здатне відчувати цілісну особистість, слово «ненависть» набуває значення як опис певної групи його почуттів.</p><p>Однак мати ненавидить свою дитину з самого початку. Фройд вважав можливим, що мати за певних обставин може любити лише свого сина, але ми можемо це поставити під сумнів. Ми знаємо про материнську любов і цінуємо її істинність і силу. Дозвольте мені навести кілька причин, чому мати ненавидить свою дитину, навіть хлопчика.</p><p>A. Дитина не є її власною (психічною) конструкцією.</p><p>Б. Дитина не є тією дитиною з ігор дитинства, не є “дитиною батька”, “дитиною брата” тощо.</p><p>В. Дитина не з’являється магічним чином.</p><p>Г. Дитина становить загрозу для її організму під час вагітності та пологів.</p><p>Д. Дитина втручається у її особисте життя, є викликом для її захоплень.</p><p>Е. Мати певною мірою відчуває, що її власна мати вимагає від неї дитину, тому дитина народжується як спосіб задобрити її матір.</p><p>Є. Дитина робить боляче її соскам навіть під час смоктання, яке спочатку є жувальною активністю.</p><p>Ж. Дитина безжальна, ставиться до неї як до сміття, неоплачуваної служниці, рабині.</p><p>З. Вона мусить любити дитину, з усіма її виділеннями, принаймні спочатку, поки дитина не почне критично відноситись до себе.</p><p>І. Дитина намагається завдати їй болю, періодично кусається, і все це від любові.</p><p>Ї. Дитина показує розчарування в ній.</p><p>Й. Бурхлива любов дитини — це корислива любов, тому, отримавши те, що хоче, дитина викидає її, як апельсинову шкірку.</p><p>К. Спочатку дитина повинна бути на першому місці, її потрібно захищати від випадковостей, життя має йти в темпі дитини, і все це потребує постійної та детальної уваги матері. Наприклад, вона не повинна бути в тривозі, тримаючи дитину на руках тощо.</p><p>Л. Спочатку дитина зовсім не знає, що робить мати і чим жертвує заради неї. Особливо вона не може враховувати її ненависть.</p><p>М. Дитина підозріла, відмовляється від її смачної їжі та змушує її сумніватися в собі, але добре їсть зі своєю тіткою.</p><p>Н. Після жахливого ранку з малюком вона виходить на вулицю, а він посміхається незнайомці, яка каже: «Який же він милий!»</p><p>О. Якщо вона зазнає з ним невдачі на початку, вона знає, що він змусить її “платити” за це все життя.</p><p>П. Він її збуджує, але водночас фруструє — вона не повинна “поглинути” його і не повинна вступати з ним у сексуальний обмін.</p><p>Я вважаю, що під час аналізу психотичних пацієнтів, і на завершальних етапах аналізу навіть здорової людини, аналітик повинен опинитися в положенні, схожому на положення матері новонародженої дитини. При глибокій регресії пацієнт не може ідентифікувати себе з аналітиком або оцінити його точку зору так само, як плід чи новонароджена дитина не можуть співчувати матері.</p><p>Мати повинна бути здатною витримувати ненависть до своєї дитини, нічого з цим не роблячи. Вона не може її виразити дитині. Якщо через страх перед тим, що вона може зробити, вона не може належним чином ненавидіти, коли її дитина завдає їй болю, вона мусить вдаватися до мазохізму, і я думаю, що саме це породжує хибну теорію про природний мазохізм у жінок. Найдивовижніша річ в матері — це її здатність так сильно страждати від своєї дитини та так сильно ненавидіти, і при цьому не мститися їй, а також її здатність чекати на винагороду, яка може прийти пізніше, а може й не прийти. Можливо, їй допомагають деякі колискові, які вона співає, і які подобаються її малюкові, але, які він, на щастя, не розуміє?</p><p>Люлі-люлі, ти маля, на вершечеку гілля,</p><p>Як повіє вітер — люлька захита.</p><p>Як зламаєть сук — люлька вниз впаде,</p><p>Впаде й маля додолу, і люлька, і все.<a href="#_ftn3">[3]</a></p><p>Я уявляю собі матір (чи батька), яка грається з маленькою дитиною, немовля насолоджується грою і не усвідомлює, що родитель виражає ненависть словами, можливо, у символізмі народження. Це не сентиментальний віршик. Сентиментальність без користі для батьків, оскільки вона містить у собі заперечення ненависті, а в сентиментальності матері зовсім не має ніякої користі з точки зору немовляти.</p><p>Мені здається сумнівним, чи здатна людська дитина, в процесі розвитку, витримати весь об’єм власної ненависті у сентиментальному середовищі. Їй потрібна ненависть, щоб ненавидіти.</p><p>Якщо це вірно, то не можна очікувати, від психотичного пацієнта, який перебуває в аналізі, що він витримає свою ненависть до аналітика, якщо аналітик не зможе його ненавидіти.</p><p><strong>Практична проблема інтерпретації</strong></p><p>Якщо з цим всім ми погоджуємося, залишається для обговорення питання інтерпретації ненависті аналітика до пацієнта. Це, очевидно, справа, чревата небезпекою, і вона потребує найретельнішого вибору підходящого моменту. Але я вважаю, що аналіз є незавершеним, якщо навіть ближче до його кінця аналітик не зміг сказати пацієнту, що він, аналітик, робив непомітно для пацієнта, поки той був хворий, на ранніх стадіях. Доки не буде зроблено цю інтерпретацію, пацієнт певною мірою залишається в положенні немовляти, того, хто не може зрозуміти, чим він завдячує своїй матері.</p><p><strong>РЕЗЮМЕ</strong></p><p>Аналітик повинен проявляти все терпіння, толерантність і надійність матері, відданої своїй дитині, повинен визнавати бажання пацієнта як потреби, повинен відкласти інші інтереси, щоб бути доступним, пунктуальним і об’єктивним, і повинен виглядати бажаючим дати те, що насправді дається лише через потреби пацієнта.</p><p>Може бути тривалий початковий період, протягом якого пацієнт не може (навіть несвідомо) оцінити точку зору аналітика. Визнання не можна очікувати, оскільки в первісному корені пацієнта, який є предметом пошуку, немає здатності до ідентифікації з аналітиком, і, звісно, пацієнт не може усвідомити, що ненависть аналітика часто породжується саме тими речами, які пацієнт робить у свій сирий спосіб любити.</p><p>Під час аналізу (дослідницького аналізу) або звичайного ведення пацієнтів більш психотичного типу, на аналітика (психіатра, психіатричну медсестру) накладається велике навантаження, і важливо вивчати способи, якими тривога психотичного характеру, а також і ненависть, виникають у тих, хто працює з тяжкохворими психіатричними пацієнтами. Тільки таким чином можна сподіватися уникнути терапії, налаштованої на потреби терапевта, а не на потреби пацієнта.</p><p>СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ</p><p>1. British Medical Journal correspondence (1947); and “Physical Therapy of Mental Disorder.” British Medical Journal, May 17, 1947; 1:688</p><p>2. Leucotomy. British Medical Students’ Journal, Spring 1949; 3,2,35</p><p><a href="#_ftnref1">[1]</a> Лейкотомія — це нейрохірургічна операція, що полягає в розсіченні нервових волокон у мозку, раніше відома як «лоботомія» (прим. пер.)</p><p><a href="#_ftnref2">[2]</a> Оригінальна назва «Triebe und Triebschicksale», в рос. перекладі «Влечения и их судьбы», не впевнена, що укр переклад наразі існує (прим. пер.)</p><p><a href="#_ftnref3">[3]</a> Оригінальна назва «Rock-a-bye baby on the tree top» — англійська дитяча пісенька та колискова.</p><p>Переклад: Анастасія Плохіх</p><p>Оригінальна назва статті: Hate in the Countertransference</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=baa977dcf1c8" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Страх розпаду (Fear of breakdown)]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%83-fear-of-breakdown-1d93850ab8ae?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/1d93850ab8ae</guid>
            <category><![CDATA[психоаналіз]]></category>
            <category><![CDATA[страх]]></category>
            <category><![CDATA[віннікотт]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Nov 2025 13:22:32 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-11-04T13:22:32.171Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Дональд Вудз Віннікотт</p><p><strong>Попереднє твердження</strong></p><p>Нещодавно мій клінічний досвід привів мене до, як мені здається, нового розуміння значення страху розпаду.</p><p>Моя мета — якомога простіше викласти це розуміння, яке є новим для мене і, можливо, новим для інших, хто працює в психотерапії. Звичайно, якщо в моїх словах є правда, то поети світу вже писали про це, але спалахи осяяння, що приходять у поезії, не можуть звільнити нас від болісної задачі крок за кроком віддалятися від невігластва, рухаючись до нашої мети. На мою думку, дослідження цієї обмеженої області призводить переформулювання кількох інших проблем, які спантеличують нас, оскільки нам не вдається досягти клінічних успіхів, яких би нам хотілося б, і в кінці я вкажу, які розширення теорії я пропоную для обговорення.</p><p><strong>Особистісні варіювання</strong></p><p>Страх розпаду для одних наших пацієнтів є значущою особливістю, а для інших — ні. З цього спостереження, якщо воно вірне, можна зробити висновок, що страх розпаду пов’язаний з минулим досвідом людини та витівками навколишнього середовища. Водночас слід очікувати, що у одного й того ж страху буде спільний знаменник, що вказує на існування універсальних феноменів; це справді дозволяє кожному з нас емпатично зрозуміти, що відчуває один із наших пацієнтів, коли він демонструє цей страх значною мірою. (Те саме можна сказати, власне, про кожну деталь безумства божевільної людини. Ми всі про це знаємо, хоча ця конкретна деталь може нас не турбувати.)</p><p><strong>Поява симптому</strong></p><p>Не всі наші пацієнти, які мають цей страх, скаржаться на нього на початку лікування. Деякі скаржаться, але в інших захисні механізми настільки добре організовані, що лише після значного прогресу в лікуванні страх розпаду виходить на перший план як домінуючий фактор.</p><p>Наприклад, пацієнт може мати різні фобії та складну організацію боротьби з цими фобіями, тому залежність не швидко переходить у перенесення. Зрештою, залежність стає основною рисою, а потім помилки та невдачі аналітика стають прямими причинами локалізованих фобій і, таким чином, спалаху страху розпаду.</p><p><strong>Значення терміну «розпад»</strong></p><p>Я навмисно використав термін «розпад», оскільки він досить розпливчастий і може означати різні речі. Загалом, це слово можна тлумачити в цьому контексті як провал захисної організації. Але ми одразу запитуємо: захист від чого? І це підводить нас до глибшого значення терміна, оскільки нам потрібно використовувати слово «розпад», щоб описати неуявний стан, який лежить в основі захисної організації.</p><p>Слід зазначити, що хоча є сенс вважати, що в області психоневрозу за захистами стоїть кастраційна тривога, у більш психотичних феноменах, які ми розглядаємо, йдеться про розпад встановлення єдиного «я» (unit self). Его організовує захист від розпаду его-організації, і саме его-організація знаходиться під загрозою. Але его не може організуватися проти невдачі зовнішнього середовища, оскільки залежність є фактом життя.</p><p>Іншими словами, ми досліджуємо зворотний процес дорослішання людини. Це змушує мене коротко переформулювати ранні стадії емоційного розвитку.</p><p><strong>Емоційний розвиток, ранні стадії</strong></p><p>Людина успадковує процес дорослішання. Це просуває індивіда вперед тією мірою, якою існує сприятливе середовище, і лише тією мірою, якою воно взагалі існує. Сприятливе середовище саме по собі є складним явищем і потребує спеціального окремого вивчення; його суттєвою рисою є те, що воно має власний процес розвитку, адаптуючись до мінливих потреб зростаючої особистості.</p><p>Індивід переходить від абсолютної залежності до відносної незалежності і далі до незалежності. У здоровому стані розвиток відбувається темпами, які не випереджають розвиток складності психічних механізмів, що пов’язано з нейрофізіологічним розвитком.</p><p>Сприятливе середовище можна описати як холдинг (holding), що переростає у хендлінг (handling), до якого додається представлення об’єкта (object-presenting).</p><p>У такому сприятливому середовищі індивід проходить розвиток, який можна класифікувати як інтеграційний, до якого додається перебування всередині <a href="#_ftn1">[1]</a> (або психосоматична «змова»<a href="#_ftn2">[2]</a>), а потім відношення до об’єкту (object-relating).</p><p>Це грубе спрощення, але в цьому контексті його має бути достатньо.</p><p>Слід зауважити, що в такому описі рух вперед у розвитку тісно співпадає із загрозою зворотного руху (та захисту від цієї загрози) при шизофренії.</p><p><strong>Повна залежність</strong></p><p>У період абсолютної залежності, коли мати забезпечує допоміжну его-функцію, слід пам’ятати, що дитина ще не відокремила «не-я» від «я» — це не може статися без встановлення «я».</p><p><strong>Первісні страждання (Primitive agonies)</strong></p><p>З цієї схеми можна скласти список первісних страждань (тривога тут не є достатньо сильним словом).</p><p>Ось декілька з них:</p><p>Повернення до неінтегрованого стану. (Захист: роздроблення)</p><p>Вічне падіння. (Захист: холдинг себе)</p><p>Втрата психосоматичної «змови», невдача у перебуванні всередині. (Захист: деперсоналізація)</p><p>Втрата відчуття реальності. (Захист: використання первинного нарцисизму тощо)</p><p>Втрата здатності бути пов’язаним з об’єктами. (Захист: аутистичні стани, що стосуються лише я-феноменів.)</p><p>І так далі.</p><p><strong>Психотичні розлади як захист</strong></p><p>Я маю намір показати тут, що те, що ми спостерігаємо клінічно, завжди є захисною організацією, навіть у випадку аутизму при дитячій шизофренії. Страждання, що лежать в основі, немислимі.</p><p>Невірно вважати психотичний розлад розпадом, це захисна структура по відношенню до первісних страждань, і вона зазвичай успішна (за винятком випадків, коли сприятливе середовище було не недостатнім, а таким, що завдає мук, що є, мабуть, найгіршим, що може трапитися з людською дитиною).</p><p><strong>Виклад основної теми</strong></p><p>Тепер я можу висловити своє головне твердження, і воно є дуже простим. Я стверджую, що клінічний страх розпаду — <em>це страх розпаду, який вже був у досвіді</em>. Це страх перед першопочатковим стражданням, яке викликало захисне формування, яке проявляється у пацієнта у вигляді синдрому хвороби.</p><p>Ця ідея може виявитися зразу корисною для клініциста, а може й ні. Ми не можемо квапити наших пацієнтів. Тим не менш, ми можемо затримувати їхній прогрес через щире незнання; будь-яка незначна частинка нашого розуміння може допомогти нам бути в курсі потреб пацієнта.</p><p>За моїм досвідом, бувають моменти, коли пацієнту потрібно сказати, що розпад, страх якого руйнує його чи її життя, вже відбувся. Цей факт носять із собою прихованим десь у підсвідомості. Несвідоме тут не є саме витісненим несвідомим психоневрозу, а також не є несвідомим у розумінні Фрейда, що відноситься до тієї частини психіки, яка дуже близька до нейрофізіологічного функціонування. Це також не несвідоме у розумінні Юнга, яке я б назвав: усі ті речі, що відбуваються в підземних печерах, або (іншими словами) світова міфологія, в якій існує змова між індивідом та внутрішніми психічними реальностями матері. У цьому особливому контексті несвідоме означає, що інтеграція его не здатна охопити щось. Его занадто незріле, щоб зібрати всі феномени в області особистої всемогутності.</p><p>Тут слід запитати: чому пацієнт продовжує тривожитися через те, що належить минулому? Відповідь полягає в тому, що першопочатковий досвід первісних страждань не може потрапити в минулий час, поки его спочатку не зможе зібрати його у власний теперішній досвід та у всемогутній контроль зараз (приймаючи допоміжну функцію підтримки его з боку матері [аналітика]).</p><p>Іншими словами, пацієнт повинен продовжувати шукати елемент минулого, <em>який ще не пережитий</em>. Цей пошук відбувається у формі пошуку цього елементу в майбутньому.</p><p>Поки терапевт не зможе успішно працювати, виходячи з того, що цей елемент вже є фактом, пацієнт повинен буде продовжувати боятися знайти те, що він компульсивно шукає в майбутньому.</p><p>З іншого боку, якщо пацієнт готовий до певного прийняття цієї дивної істини, що те, що ще не пережито, все ж сталося в минулому, тоді відкривається шлях для переживання страждань у перенесенні, в реакціях на невдачі та помилки аналітика. З останніми пацієнт може справлятися в дозах, які не є надмірними, і пацієнт може оцінювати кожну технічну помилку аналітика як контрперенесення. Іншими словами, пацієнт поступово переносить початкову невдачу сприятливого середовища в сферу своєї всемогутності та досвід всемогутності, який належить до стану залежності (факт перенесення). Все це дуже складно, трудомістко та болісно, але в будь-якому разі не марно. Марною є альтернатива, і саме її зараз потрібно дослідити.</p><p><strong>Марність аналізу</strong></p><p>Я повинен вважати само собою зрозумілим розуміння та прийняття аналізу психоневрозу. Виходячи з цього припущення, я стверджую, що у випадках, які я обговорюю, аналіз починається добре, аналіз йде як по маслу, однак, відбувається те, що аналітик і пацієнт добре проводять час, “змовляючись” проводити психоневротичний аналіз, тоді як насправді розлад є психотичним.</p><p>Знову і знову аналітична пара задоволена тим, що вони зробили разом. Це було переконливо, це було розумно, це було зручно завдяки змові. Але кожен так званий прогрес закінчується крахом. Пацієнт розбиває це, питаючи: «І що?» Насправді, цей крок не був кроком уперед, це був новий приклад того, як аналітик грає в гру пацієнта по відкладанню головної проблеми. І хто може звинуватити пацієнта чи аналітика (хіба що, звісно, знайдеться аналітик, який грає роль психотичної риби на дуже довгій психоневротичній волосіні та сподівається таким чином уникнути остаточного упіймання завдяки якомусь фортелю долі, як-от смерть одного з цієї пари або відсутності фінансового забезпечення).</p><p>Ми повинні припустити, що і пацієнт, і аналітик справді бажають завершити аналіз, але, на жаль, кінця не буде, поки не досягнуто дно западини, поки не пережито те, що страшить. І справді, один із виходів — це пацієнту пережити розпад (фізичний чи психічний), і це може дуже добре спрацювати. Однак, це рішення недостатньо хороше, якщо воно не включає аналітичного розуміння та інсайту з боку пацієнта, і справді, багато пацієнтів, яких я маю на увазі, є значимими людьми, які не можуть дозволити собі зламатися в сенсі звернення до психіатричної лікарні.</p><p>Мета цієї статті — звернути увагу на можливість того, що цей розпад вже стався ближче до початку життя людини. Пацієнту потрібно це «згадати», але неможливо згадати щось, що ще не сталося, і ця подія минулого ще не сталася, бо пацієнта не було там, щоб з ним це сталося. Єдиний спосіб «згадати» в цьому випадку — це для пацієнта вперше пережити цю подію з минулого в теперішньому часі, тобто в перенесенні. Ця минула і майбутня подія стає подією тут і зараз, і переживається пацієнтом вперше. Це еквівалентно згадуванню, а цей результат є еквівалентом відміни витіснення, що відбувається під час аналізу психоневротичного пацієнта (класичний фрейдистський аналіз).</p><p><strong>Подальші використання цієї теорії</strong></p><p><em>Страх смерті</em></p><p>Потрібно небагато змін, щоб перенести загальну тезу страху розпаду на конкретний страх смерті. Це, мабуть, більш поширений страх, який включається в релігійні вчення про загробне життя, ніби заперечуючи факт смерті.</p><p>Коли страх смерті є значним симптомом, обіцянка життя після смерті не приносить полегшення, а причина полягає в тому, що пацієнт має нав’язливе прагнення шукати смерть. Знову ж таки, прагнеться смерть, яка сталася, але не була пережита.</p><p>Коли Кітс був «напівзакоханий у легку смерть»<a href="#_ftn3">[3]</a>, він, згідно з ідеєю, яку я тут висуваю, прагнув легкості, яка настала б, якби він міг «згадати», що помер; але щоб згадати, він повинен пережити смерть зараз.</p><p>Більшість моїх ідей натхненні пацієнтами, перед якими я визнаю свою вдячність. Саме одному з них я завдячую виразом «феноменальна смерть» (phenomenal death). Те, що було в минулому, це смерть, як феномен, але не як факт, який ми спостерігаємо. Багато чоловіків і жінок проводять своє життя, розмірковуючи, чи не знайти вирішення проблеми у самогубстві, тобто відправити тіло на смерть, яка вже сталася з психікою. Однак самогубство — це не відповідь, а жест відчаю. Тепер я вперше розумію, що мала на увазі моя пацієнтка з шизофренією (яка покінчила життя самогубством), коли казала: «Все, про що я вас прошу, це допомогти мені покінчити життя самогубством з правильної причини, а не з неправильної». Я не досяг успіху, і вона вбила себе у відчаї знайти рішення. Її метою (як я тепер розумію) було домогтися від мене слів, що вона померла в ранньому дитинстві. Виходячи з цього, я думаю, що ми з нею могли б допомогти їй відкласти смерть тіла, поки старість не взяла б своє.</p><p>Смерть, якщо розглядати її таким чином як щось, що сталося з пацієнтом, але для переживання чого він не був достатньо зрілим, має значення анігіляції. Саме так склався патерн, в якому безперервність буття переривалася інфантильними реакціями пацієнта на вторгнення, а саме на фактори навколишнього середовища, яким дозволялося впливати через невдачі сприятливого середовища. (У випадку цієї пацієнтки проблеми почалися дуже рано, оскільки материнська паніка пробудила передчасне усвідомлення ще до народження, а крім того, пологи ускладнилися недіагностованим передлежанням плаценти).</p><p><em>Порожнеча</em></p><p>Мої пацієнти показують мені, що на концепцію порожнечі можна дивитися крізь ті ж самі окуляри.</p><p>Деяким пацієнтам потрібно пережити порожнечу, і ця порожнеча належить минулому, тому часу, коли рівень зрілості ще не дозволяв її пережити.</p><p>Щоб зрозуміти це, необхідно думати не про травму, а про те, що нічого не відбувається, коли щось з користю може відбутися.</p><p>Пацієнту легше згадати травму, ніж згадати, що нічого не відбувалося, коли могло відбутися. У той час пацієнт не знав, що могло відбуватися, і тому не міг нічого відчути, окрім як відзначити, що щось могло бути.</p><p><em>Приклад</em></p><p>Один з етапів лікування пацієнтки ілюструє це. Ця молода жінка безпорадно лежала на кушетці і могла лише говорити: «У цьому аналізі нічого не відбувається!»</p><p>На тому етапі, який я описую, пацієнтка надавала матеріал непрямого характеру, завдяки якому я міг зрозуміти, що вона, ймовірно, щось відчуває. Я міг сказати, що вона відчувала почуття, і вона переживала, як вони поступово зникають, згідно з її патерном, який приводив її до відчаю. Почуття були сексуальними та жіночими. Клінічно вони не проявлялися.</p><p>Тут, у перенесенні, я (майже) був причиною того, що її жіноча сексуальність згасала; коли це було правильно сформульовано, ми отримали у теперішньому часі приклад того, що траплялося з нею незліченну кількість разів. У її випадку (щоб спростити опис) був батько, який спочатку майже не був присутній, а потім, коли він повернувся до дому, коли вона була маленькою дівчинкою, йому не було потрібне жіноче Я його дочки, і він не мав нічого, що міг би запропонувати як чоловічий стимул.</p><p>Тож, порожнеча є передумовою для прагнення збирати. Первинна порожнеча просто означає: перед початком наповнення. Для того, щоб цей стан був осмисленим, потрібна значна зрілість.</p><p>Порожнеча, що виникає під час лікування — це стан, який пацієнт намагається пережити, минулий стан, який неможливо згадати, окрім як пережити його вперше зараз.</p><p>На практиці складність полягає в тому, що пацієнт боїться жаху порожнечі і, захищаючись, організовує контрольовану порожнечу, відмовляючись від їжі чи навчання, або ж безжально заповнюючи її за допомогою компульсивної жадібності, яка здається божевільною. Коли пацієнт може досягти самої порожнечі та витримувати цей стан завдяки залежності від допоміжного его аналітика, тоді вбирання може ставати приємною функцією; тут може початися прийом їжі, що не є функцією дисоційованою (або відщепленою) як частина особистості; і саме таким чином деякі з наших пацієнтів, які не можуть навчатися, можуть почати навчатися із задоволенням. Основою будь-якого навчання (як і харчування) є порожнеча. Але якщо порожнеча не переживалася як така спочатку, то вона проявляється як стан, якого бояться, і водночас нав’язливо прагнуть.</p><p><em>Неіснування</em></p><p>Пошук особистісного неіснування можна розглянути таким самим чином. Можна побачити, що неіснування тут є частиною захисту.</p><p>Особистісне існування представлено елементами проекції, і людина намагається спроеціювати все, що може бути особистісним. Це може бути досить хитромудрий захист, метою якого є уникнення відповідальності (у депресивній позиції) або уникнення переслідування (в тому, що я б назвав стадією самоствердження, тобто стадією «я є» з невід’ємним підтекстом «я відкидаю все, що не є мною»). В якості ілюстрації тут зручно використати дитячу гру «Я — король замку, а ти — брудний негідник»<a href="#_ftn4">[4]</a>.</p><p>У релігіях ця ідея може проявлятися в концепції єдності з Богом або з Всесвітом. Можна побачити, як цей захист заперечується в екзистенціалістських роботах та вченнях, де існування перетворюється на культ у спробі протидіяти особистій схильності до неіснування, яка є частиною організованого захисту.</p><p>У всьому цьому може бути позитивний елемент, тобто елемент, який не є захистом. Можна сказати, що лише з неіснування може початися існування. Дивовижно, як рано (ще до народження, і безумовно під час процесу пологів) може бути мобілізоване усвідомлення передчасного его (premature ego). Але індивід не може розвиватися з кореня его, якщо це відокремлено від психосоматичного досвіду та первинного нарцисизму. Саме тут починається інтелектуалізація его-функцій. Тут можна зазначити, що все це відбувається задовго до встановлення чогось, що можна було б з користю назвати «Я».</p><p>Copyright © Clare Winnicott</p><p>Редакційна примітка. Місіс Клер Віннікотт прокоментувала вищезгадану статтю наступним чином:</p><p>Цю статтю було запропоновано для посмертної публікації, оскільки вона була написана незадовго до смерті Дональда Віннікотта та містить перше стисле твердження, засноване на сучасних клінічних дослідженнях. Формулювання цих клінічних висновків навколо центральної ідеї, викладеної в статті, було важливим досвідом. Щось випливло з глибин клінічної діяльності на поверхню свідомості та створило нову орієнтацію для цілої галузі клінічної практики. Був намір глибше дослідити деякі конкретні теми, що містяться в статті, та написати про них детальніше, але час не дозволив виконати цю роботу.</p><p>Оскільки мій чоловік хотів би бути пов’язаним з виданням цього нового журналу, я дуже рада, що редактор погодився включити одну з його статей до першого випуску «Міжнародного огляду психоаналізу».</p><p><strong>Підсумки</strong></p><p>Я спробував показати, що страх розпаду може бути страхом минулої події, яка ще не була пережита. Потреба пережити це еквівалентна потребі згадати у термінах аналізу психоневротиків.</p><p>Цю ідею можна застосувати до інших суміжних страхів, і я вже згадував страх смерті та пошук порожнечі.</p><h4>Виноски:</h4><p><a href="#_ftnref1">[1]</a> В оригіналі «in-dwelling» — термін, що описує позитивний результат процесу індивідуалізації, який відбувається в результаті хендлінгу матір’ю протягом етапу холдингу, фази, коли дитина повністю залежна, а (здорова) мати перебуває в стані первинної материнської турботи. (прим. пер.)</p><p><a href="#_ftnref2">[2]</a> В оригіналі «psychosomatic collusion» — термін, який Віннікотт використовує для опису інтеграції психіки та тіла. (прим. пер.)</p><p><a href="#_ftnref3">[3]</a> Мається на увазі англійський поет Джон Кітс та його вірш «Ода солов’ю» (прим. пер.)</p><p><a href="#_ftnref4">[4]</a> В укр. варіанті дитяча гра «Король гори», (прим. пер.)</p><p>Переклад: Плохіх Анастасія</p><p>Оригінал статті: “Fear of Breakdown” D. W. Winnicott, 1974</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=1d93850ab8ae" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Себастіан і троль]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%81%D0%B5%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B0%D0%BD-%D1%96-%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C-4a2a5f97d60c?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/4a2a5f97d60c</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 12 May 2024 11:46:41 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-05-12T11:47:23.601Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h4>Маленька історія про те, як це відчувається</h4><p>Автор: Фредрік Бакман</p><p>Себастіан живе у бульбашці зі скла. Звісно, це проблема, і з цим погоджуються всі, хто ззовні. Скляні бульбашки дуже непрактичні, наприклад, у школі або на днях народження. Спочатку всі вважали проблемою скло, але після того, як він прожив там досить довго, усі вирішили, що проблема у Себастіані. Люди зовні казали, що з ним не можливо встановити зоровий контакт, що він здається «відсутнім», ніби те, де він є, чомусь мало меншу цінність, ніж те, де є вони.</p><p>«Ти не хочеш вийти на свіже повітря і пограти в м’яч? Хіба це не було б весело?», — питали вони, коли він був маленьким, і їхні голоси все ще проникали всередину. Тоді він не міг пояснити, що не вважає, що веселитися — це весело. Що радість не робила його радісним. Він не міг пригадати, коли востаннє хтось із них сказав щось смішне, і він би розсміявся. Можливо, він ніколи не робив цього, і в цьому випадку вони, ті люди, які, скільки він себе пам’ятає, хитали головами і казали батькам Себастіана: «З ним щось не так», ймовірно, мають рацію.</p><p>У ті часи він сідав біля скла, читаючи слова по їхніх губах. Вони були праві. Людина повинна вважати, що розважатися — це весело, інакше ламається те, що не варто ламати. Щось, що не зламано у дітей, які не є дивними. Протягом багатьох років різні дорослі приходили і ходили навколо бульбашки, одні обережно постукували по склу, інші сильно стукали по ньому, коли він не відповідав. Деякі запитували його, як він «почувається». Він хотів сказати їм, що почувається так, ніби нічого не відчуває, але йому все одно болить. Дехто казав, що Себастіан «страждає від депресії», але вони говорили це так, ніби насправді страждали саме вони. Сам Себастіан нічого не казав, а тепер він взагалі перестав когось чути ззовні. Він не знає, чи це тому, що вони здалися, чи просто скло стало товщим.</p><p>Коли бульбашка все ще мала крихітні отвори вгорі, вони кидали туди маленькі пігулки, вони сказали, що пігулки мають зробити скло тоншим, але він думає, що вони неправильно розуміли. Він не впевнений, що вони насправді знають про скло стільки, скільки говорять. Пігулки застрягли і заблокували останні кілька отворів. Тепер тут лише Себастіан.</p><p>Він не може спати вночі. Іноді його батьки теж не можуть. Він бачить, як їхні сльози повільно течуть по склу, вони звучать, як дощ по дахах. Себастіан знає, що його батьки хотіли б, щоб з ним сталося щось жахливе. Тому що тоді була б причина для його болю. Тоді його можна було б зрозуміти, можливо, навіть виправити. Але темрява Себастіана — це не просто вимикач, який хтось забув увімкнути, не просто таблетка, яку він не хоче приймати. Його темрява — це тяжкість і втома, які тягнуть кістки його грудей усередину та вниз, аж поки не стає важко дихати. І тепер бульбашка стала більшою, а може, Себастіан став меншим. Можливо, це те, що тривога робить з нами — здавлює нас. Іноді він засинає вдень від виснаження, не від втоми. Спить з поверхневим диханням і глибокими кошмарами, лише по кілька хвилин. Поки одного вечора він не прокидається з хутром в очах.</p><p>У його бульбашці сидить троль.</p><p>Себастіан знає, що це троль, оскільки він запитує троля:</p><p>«Що ти таке?»</p><p>І троль відповідає:</p><p>«Троль».</p><p>Тепер стає розуміліше. Але Себастіан все одно запитує:</p><p>«Що значить троль?»</p><p>Троль зайнятий, він зосереджений на записуванні чогось на крихітних білих листочках гарною синьою ручкою. Дедалі більше і більше білих нотаток складається нерівними стосами всюди, поки троль не дивиться на Себастіана й не відповідає:</p><p>«Звичайний троль», — говорить він, адже це так і є. Нічого особливого для троля, але особливе, звичайно, оскільки це все ж таки троль. Зрештою, не так часто ви зустрінете троля чи то в бульбашці, чи деінде.</p><p>«Що ти пишеш?» — запитує Себастіан.</p><p>«Твоє ім’я», — відповідає троль.</p><p>«Навіщо?»</p><p>«Щоб ти не забував, що ти хтось».</p><p>Себастіан не знає, що на це відповісти. Тож він каже:</p><p>«Гарна ручка».</p><p>«Це найкрасивіша ручка, яку я знаю, я завжди ношу її з собою, бо хочу, щоб вони знали, що я їх люблю», — каже троль.</p><p>“Хто?”</p><p>«Листи».</p><p>Кінчики пальців Себастіана торкаються скла бульбашки.</p><p>«Як ти суди зайшов?», — питає він.</p><p>«Я не зайшов, я вийшов», — каже троль і сонно потягується.</p><p>«Звідки?».</p><p>«Із тебе. Через одну із тріщин».</p><p>«Я надтріснув?»</p><p>Троль закочує очі, невдоволено б’є лапою по стінках бульбашки, роздратовано б’є ногою об поріг. Себастіан навіть не знав, що тут є пороги.</p><p>«Розумієш, ця халупа більше не годиться, Себастіане. Скло стало занадто товстим, і все, що тут є, спричиняє великий біль. Зрештою, повітря не залишиться, і тоді щось має тріснути. Або бульбашка, або ти».</p><p>Пальці Себастіана мацають живіт. Його горло. Його обличчя. Всюди дрібні тріщинки. Вони не болять. Себастіан думає, що, можливо, він забув, як це робити, як відчувати біль в місцях, де іншим людям боляче в звичайних ситуаціях. Обпік-руки-на-гарячій-каструлі-ситуаціях. Вдаритися-мізинцем-об-меблі-ситуаціях. Тепер він відчуває біль лише в дивних ситуаціях. Стани-які-не-залишають-шрамів-ситуаціях. Стани-які-не-видно-на-рентгені-ситуаціях.</p><p>«Як ти помістився в мені?» — питає він троля.</p><p>«О, це було зовсім не важко. Я спав в твоєму серці сто тисяч років. Тролі стають дуже маленькими, коли сплять. Як і повітряні кульки, повітряні кульки стають дуже маленькими, коли сплять».</p><p>«І коли вони лопаються», — зауважує Себастіан.</p><p>Троль задумливо киває, ніби це було дуже-дуже вірно підмічено. Потім питає:</p><p>«А сніданок буде?»</p><p>Себастіан хитає головою. Він їсть дуже мало зараз, всі хвилюються про це, ніби проблема в їжі, а не проблема у самій проблемі. Звичайно, легше хвилюватися про їжу, і це зрозуміло — люди ззовні дотримуються того типу турбот, про які їм зрозуміліше всього. Троль виглядає дуже розчарованим.</p><p>«Через сто тисяч років ти стаєш дуже голодним. І поснідати було б чудово.”</p><p>«Мені шкода», — каже Себастіан.</p><p>Троль киває зі смутком в очах.</p><p>«Я знаю, Себастіан. Я знаю, як тобі сумно».</p><p>Себастіан простягає руку. Троль м’який, його хутро густе.</p><p>«Ти не з моєї уяви. Моя фантазія не на стільки хороша».</p><p>Троль глибоко вклоняється.</p><p>“Дякую.”</p><p>“Що ти хочеш від мене?” — запитує Себастіан.</p><p>«Що ти хочеш для себе?», — питає троль.</p><p>«Я хочу, щоб мені перестало боліти», — просить Себастіан.</p><p>«Що?», — питає троль.</p><p>«Ти повинен знати, якщо ти був усередині мене. Все. Я хочу, щоб все перестало боліти», — благає Себастіан.</p><p>І троль йому не бреше. За це Себастіану дуже подобається троль.</p><p>«Я не можу навчити тебе, як змусити це перестати боліти, Себастіане».</p><p>«Тоді чого ти можеш мене навчити?», — Себастіан видихає у відповідь.</p><p>«Як боротися».</p><p>«Боротися проти чого?»</p><p>«Проти всіх, хто прийде сьогодні ввечері».</p><p>“Кого?”</p><p>«Твоїх кошмарів. Твоїх слабкостей. Твоїх неспроможностей. Твоїх монстрів».</p><p>І вночі вони прийшли. Всі вони.</p><p>Себастіан бачить їх на горизонті бульбашки. Вони чекають лише мить, рівно стільки, щоб він встиг налякатися. Вони люблять, коли він наляканий. А потім вони починають йти, усі, хто робить боляче, кожен безіменний жах, усе, чого Себастіан коли-небудь боявся. Кожен монстр з-під кожного ліжка і кожна істота з найтемніших кімнат з його голови. Тепер вони їдуть просто до хлопчика та троля, вся та тривога, якій є місце в дитині. У дітей завжди набагато більше місця всередині, ніж дорослі можуть згадати.</p><p>Себастіан повертається, щоб бігти, але він уже на краю скелі заввишки сто тисяч футів. Земля тремтить, за кілька секунд вони будуть тут, усі його внутрішні демони. Він відчуває їхні тіні і те, яким холодним вони все роблять. Тепер йому холодно зсередини, як коли з одного боку сповзла ковдра — рано вранці в листопаді, відразу після того, як зима вже почала боротися з осінню, але до того, як опалення встигли включити. Себастіан крутиться на краю скелі з розкритими долонями, ніби шукаючи тепла, і раптом справді відчуває його. Воно йде знизу. Якщо він зараз стрибне, то приземлиться в ліжко, м’яке й безпечне, повне ковдр саме того розміру, щоб натягнути на голову хлопчика середнього зросту. Він може бачити це звідси. Демони шиплять і гарчать так близько до краю, що тролю доводиться кричати, щоб Себастіан почув:</p><p>«Вони хочуть, щоб ти це зробив!»</p><p>«Зробив що?». Себастіан ричить, перехиляючись через край.</p><p>Він задається питанням, чи справді можливо, щоб там було щось гірше, ніж тут.</p><p>«Вони хочуть, щоб ти стрибнув, Себастіане!» — кричить троль.</p><p>І Себастіан майже стрибає. Тому що він знає, як добре було б на шляху вниз, і тоді, можливо, йому більше не було б боляче? Там унизу, наприкінці падіння, можливо, буде здаватися, що взагалі ніколи не було боляче?</p><p>Але троль тримає Себастіана за руку. Його лапа також м’яка. «Це не може бути уява», — думає Себастіан, — адже він не має такої гарної уяви й практично нічого не знає про лапи, чи не так? І він залишається, а все, що болить, мчить крізь нього, у безодню, сміючись і виючи.</p><p>«Вони не можуть завдати тобі шкоди, насправді, тому вони повинні змусити тебе завдати шкоди самому собі», — шепоче троль.</p><p>Себастіан стоїть на краю, задихаючись.</p><p>“Ти впевнений?” питає він.</p><p>«А ти впевнені, що сніданку немає?» — питає троль.</p><p>“Що ти маєш на увазі?”</p><p>«Я маю на увазі, що іноді тобі здається, що ти в чомусь впевнений, але це не означає, що ти не можеш помилятися. Ти можеш, наприклад, побачити повітряну кульку і бути впевненим, що хтось її впустив, але насправді вона могла втекти».</p><p>У Себастіана починає боліти позаду очей.</p><p>«То ти маєш на увазі, що ти… впевнений чи не впевнений?»</p><p>Троль чеше хутро у кількох різних місцях.</p><p>«Я просто маю на увазі, що було б чудово поснідати».</p><p>Себастіан вибачається, троль розчаровано киває. Все затихає. Потім ноги Себастіана без його участі починають рухатися. Бульбашка починає гойдатися, спочатку майже невідчутно, а потім все швидше та енергійніше. Себастіан заплющує очі й тримається за коліна руками, бо більше тут нема за що триматися. Він хоче вирвати, але троль кладе свою лапу на його потилицю, і Себастіану здається, що він злітає і парить. «Стережись», — шепоче троль, але Себастіан не реагує, поки троль не починає кричати «СТЕРЕЖИСЬ!». Раптом вода попадає в ніс Себастіану. Потім в очі. Він несамовито махає руками, відчуває, як одяг його промокає, черевики заповнюються гострими пазурами, щось тягне його в глибину, наче він тоне. ВІН ТОНЕ!</p><p>«Ти штовхнув… ти дурний ідіот… ти штовхнув мене в… океан?» — кричить він тролю, панікуючи, тепер його ніс ледве стирчить над поверхнею.</p><p>«Ні, це не… океан, це… дощ», — пихкає троль.</p><p>Обидва хапають повітря. Небо зникає за величезними хвилями, які навмисно б’ють і забризкують їх, завдають їм болю просто тому, що можуть. Шерсть троля стає темною, важкою і тягне в глибину. Себастіан простягає руку й хапає його за лапу, на них сунеться нескінченний шторм.</p><p>«Звідки взявся дощ?» Себастіан кричить тролю на вухо, принаймні туди, де, на його думку, у тролів можуть бути вуха.</p><p>«Це сльози!», — реве у відповідь троль, туди, де він вважає, знаходяться вуха у Себастіана.</p><p>«Чиї?»</p><p>«Твої. Усі ті, що ти тримав у собі! Я казав тобі, Я КАЗАВ ТОБІ!!!»</p><p>«ЩО!?».</p><p>”ЩО АБО БУЛЬБАШКА ТРІСНЕ! АБО ТИ!»</p><p>Себастіан зникає під поверхнею води лише на кілька митей або, можливо, на ціле життя, перш ніж знову пробитися назад. Над ними ширяє зграя величезних сірих птахів. Час від часу вони пірнають до води й хапають Себастіана за комір сорочки. Він прикривається рукою, їхні гострі дзьоби прорізають на ньому довгі, глибокі кровоточиві рани.</p><p>«Вони намагаються… упіймати мене?» Себастіан кричить, а дощ і вітер шаленіють і січуть його по щоках.</p><p>«Ні, вони намагаються… налякати тебе!», — кричить троль у відповідь, а один із птахів злітає з дзьобом повним хутра.</p><p>«Чому?»</p><p>«Тому що вони хочуть, щоб ти перестав плисти».</p><p>Себастіан міцно хапається за шерсть троля, ще міцніше заплющує очі, не знає, хто кого врешті тримає на плаву. Їх кидає крізь воду, у темряву, у стіну. Вони приземляються в ошелешеній тиші, якій неможливо довіряти. Але нарешті Себастіан знову відкриває очі й розуміє, що вони двоє лежать, кашляючи й фиркаючи на піску на пляжі. Сонце повільно висушує хутро і шкіру.</p><p>“Де ми?”, — запитує Себастіан.</p><p>«На дні», — шепоче троль.</p><p>«На дні чого?»</p><p>«На дні тебе?»</p><p>Себастіан сідає. У нього пісок в одязі, у кожному місці, де не хочеться, щоб пісок був, і в деяких таких місцях, де, на думку Себастіана, піску хочеться бути так само слабо, як Себастіану хочеться, щоб він там був. Пісок теплий, а коли Себастіан піднімає його в долонях, то бігає навколо пальців, поки не знаходить шлях між ними. Себастіан дивиться на повні тріщин кісточки пальців, які не болять, і дощ більше не йде. Можливо, на дні ніколи не йде дощ, можливо, тут сонце завжди світить тобі, ніколи занадто сильно і ніколи занадто слабо. Навколо пляжу високі гладкі скелі, на які неможливо піднятися. Це рай, на дні діри. Вздовж однієї із сторін скелі тягнеться мотузка, на самому кінці якої горить багаття. Себастіан обережно розкриває долоні до маленького, підстрибуючого полум’я, щоб відчути тепло. Вітер лоскоче вухо.</p><p>«Зроби це», — кличе вітер. «Зроби це!»</p><p>Себастіан чухає вухо, здивовано дивиться на троля. Троль сумно вказує на вогонь.</p><p>«Усі чекають, що ти це зробиш, Себастіане».</p><p>«Що?».</p><p>«Вирішиш, що легше залишитися тут. І підпалиш мотузку».</p><p>Себастіан кліпає, наче його вії прилипли до серця, і їх потрібно відривати щоразу, коли він відкриває очі.</p><p>«Я не можу жити поза бульбашкою», — затинаючись промовляє він нарешті.</p><p>«Тут ти теж жити не зможеш», — відповідає троль.</p><p>Слова тремтять, коли відповідь зривається з вуст Себастіана, а сльози змушують його впасти на коліна:</p><p>«Я не хочу більше, щоб мені було боляче. Чи всім іншим так само боляче?»</p><p>«Не знаю», — зізнається троль.</p><p>«Чому мені боляче, коли нічого не сталося? Я ніколи не сміюся! Всі нормальні люди сміються!»</p><p>Лапи троля потирають місце, де, ймовірно, у троля знаходяться скроні.</p><p>«Можливо, це твій сміх зламався. Не ти. Можливо хтось його зламав. Одного разу хтось розбив мою улюблену тарілку для сніданку. І я все ще трохи засмучений цим».</p><p>«Як відремонтувати сміх?», — шепоче Себастіан.</p><p>«Не знаю», — зізнається троль.</p><p>«А якщо все-таки зі мною щось не так?»</p><p>Схоже, троль серйозно це обдумує.</p><p>«Може, щось не так з не так?»</p><p>“Га?”</p><p>«Можливо, повітряна куля навіть не повітряна куля. Можливо, тобі не обов’язково бути щасливим. Можливо, ти просто маєш бути».</p><p>«Бути чим?».</p><p>Троль щось пише на піску. Повільно й обережно, своїми найкрасивішими літерами. Потім провіщає:</p><p>«Тільки цим».</p><p>Троль витирає очі хлопцеві. Хлопчик запитує:</p><p>«Що ми тепер маємо робити?»</p><p>«Спати», — пропонує троль.</p><p>«Чому?» питає хлопчик.</p><p>«Тому що інколи, коли ти прокидаєшся, з’являється сніданок».</p><p>Троль підсовує свою лапу під щоку Себастіана. Себастіан заповзає на неї і засинає. Від втоми, а не від виснаження. Навколо нього спить троль, сльози хлопчика повільно гойдаються, як кристали в хутрі. Коли вони прокидаються, вогонь вже згас. Себастіан кліпає очима на небо.</p><p>“Про що ти думаєш?” питає троль.</p><p>«Я думаю, що, можливо, повітряну кульку не впустили і вона не втекла. Може, хтось просто відпустив її на волю», — шепоче хлопець.</p><p>«Навіщо комусь випускати повітряну кульку?» питає троль.</p><p>«Тому що хтось хотів, щоб вона була щасливою».</p><p>Троль вдячно киває, наче ця нова думка — маленький подарунок. Себастіан обережно тягнеться вперед і торкається мотузки.</p><p>«Що там?» — запитує він і показує на вершину скель, де мотузка прикріплена.</p><p>«Життя. Сто тисяч років всього найкращого і всього найгіршого», — шепоче троль.</p><p>«А посередині цього?»</p><p>Троль усміхається, майже радісно.</p><p>“О, так! ЦЕ! Все є в посередині. Ти можеш вибирати це. Найкраще і найгірше в житті просто трапляється з нами, але те що між цим… це те, що тримає нас».</p><p>Дихання Себастіана калатає в горлі.</p><p>«Ти підеш зі мною?»</p><p>«Так. Ми всі підемо з тобою».</p><p>Обличчя Себастіана зморщується, як заплутана білизна.</p><p>«Хто «ми»?»</p><p>«Ми», — повторює троль.</p><p>Коли Себастіан обертається на пляж, то бачить сто тисяч тролів.</p><p>“Хто вони?”</p><p>Троль обіймає Себастіана, до того моменту, поки Себастіан не відчуває, що обіймає лише тільки повітря. Інші тролі йдуть до нього й зникають, один за одним, у тій самій тріщині. Але вони говорять зсередини:</p><p>«Ми — голоси у твоїй голові, які кажуть тобі не робити чогось, Себастіане. Коли інші кажуть «стрибай», припини пливти і «підпали мотузку». Ми ті, хто каже тобі цього не робити».</p><p>Себастіан дивиться на свої руки. Одна з тріщин закривається. Потім ще одна. Він притискає невидимі шрами до своєї щоки і задається питанням — як жити з ними замість того, щоб жити в них. Потім знову закриває очі і спить всю ніч там на піску.</p><p>Йому сняться сни. Не про те, що він біжить, як зазвичай. Не про те, як він падає чи тоне. Йому сниться, що він зараз піднімається по мотузці на вершину скелі. Коли він прокидається, він сам один біля діри. Він випускає мотузку, і вона падає на дно, приземляючись із тихим стуком. Далеко там, на піску, хлопчик все ще може прочитати, що написав троль, коли сказав «просто будь», а хлопчик сказав «будь чим?».</p><p>Там написано «Себастіаном». Тільки це.</p><p>Він сидить, звісивши ноги над краєм, і чекає шуму дощу на даху бульбашки. Але нічого не починається, і далеко він бачить щось інше, те, що він забув, як виглядає. Лінія в небі, зверху вниз. Себастіану доводиться повертати голову набік, поки його шия не починає звучати, як пухирчаста плівка, перш ніж він нарешті розуміє, що це таке.</p><p>Тріщина в склі. Тільки одна. Він ледь просовує крізь неї руку. Його мати торкається кінчиків його пальців з іншої сторони. Він чує, як вона кричить його ім’я в бульбашку, і шепоче:</p><p>«Тобі не треба кричати, мамо… Я… тебе чую».</p><p>«Себастіан…», — шепоче вона тоді так, як може прошепотіти лише той, хто дав дитині ім’я.</p><p>«Так, мамо», — відповідає він.</p><p>«Що мені для тебе зробити?» хлипає вона.</p><p>Себастіан довго думає, перш ніж нарешті відповісти:</p><p>«Сніданок. Я би хотів… сніданок».</p><p>Коли мати шепоче, що любить його, з неба починає падати сніг. Але коли він потрапляє всередину бульбашки, це не заморожені пластівці, а його щойно скинуте хутро, маленькі шматочки пухнастого пуху, які м’яко лягають на шкіру Себастіана. Ще зарано, можливо, він ще не має слів для цього, але з часом він зможе про це поговорити. Одного разу, коли хтось щось скаже і, можливо, він вперше засміється. Або коли він засміється, ніби вперше, знову і знову. Засміється так, ніби хтось дуже-дуже давно знайшов сміх на землі в лісі, розбитий на шматки після шторму, і приніс його додому та вигодував, доки сміх не став достатньо сильним, щоб знову випустити його на волю. А потім він злітає з дахів прямо в небеса, ніби хтось випустив повітряну кулю, щоб зробити її щасливою. Можливо, через сто тисяч років.</p><p>Він блимає від світла, коли схід сонця ніжно тормошить хмари, поки ніч не відпустить. В його в кишені записка. Він скоро її знаходить.</p><p>«Не стрибай», — написано чиїмись найкрасивішими літерами.</p><p>«не стрибай</p><p>Себастіан, будь ласка</p><p>не стрибай</p><p>тому що ми дійсно дуже хочемо знати</p><p>ким ти можеш стати</p><p>якщо не стрибнеш.»</p><p>Тільки це.</p><p>Переклад: Анастасія Плохіх</p><p>Оригінал тексту: <a href="https://www.fredrikbackman.com/2018/01/08/sebastian-and-the-troll/">https://www.fredrikbackman.com/2018/01/08/sebastian-and-the-troll/</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=4a2a5f97d60c" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Дещо про тривогу]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D0%B4%D0%B5%D1%89%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D1%83-ba8537719a34?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ba8537719a34</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 10 May 2024 18:48:03 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-08-12T12:01:43.684Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Автор: Фредрік Бакман</p><p>Привіт.</p><p>Чиясь мати почула, як я нещодавно, під час мого книжкового туру, розповідав про мою депресію та тривогу, а потім вона підійшла та розповіла мені про те, що її дочка бореться з тими самими проблемами. Ця мама попросила мене все це записати, щоб вона могла принести текст додому, а я сказав, що не знаю, чи це допоможе. Демони індивідуальні, привиди в нашій голові ніколи не бувають абсолютно однаковими.</p><p>Але у кінці мого туру я помітив, що все більше і більше говорю про це. Тому я спробую це записати. Я вибачаюсь за свою не дуже хорошу англійську граматику. Будьте до мене поблажливі.</p><p>Депресію важко пояснити. Це біль душі. Зараз я зі своєю родиною біля басейну в сонячному Лос-Анджелесі, ми щойно завершили книжковий тур по 7 містам впродовж 3 тижнів, а мій новий роман «Ми проти вас» цього тижня потрапив до списку бестселерів New York Times. Це чудовий день, я це знаю. Тому дивно говорити про погане самопочуття. Але іноді вам потрібно бути в справді хорошому місці, щоб відчути можливість поговорити про інші.</p><p>Це мій п’ятий роман, який увійшов до списку бестселерів New York Times. Пам’ятаю, коли написав перший, я подумав: “Я зробив це”. Цього разу, чесно кажучи, це більше відчуття «я… впорався». Тому що завершення цієї книги далося мені дорогою ціною — в кінці минулого року у мене стався нервовий зрив. Я почав прокидатися серед ночі з носовою кровотечею. Почалися головні болі. Спочатку я забував невеличкі речі, дрібниці, але пізніше я подивився на фотографії з нашої сімейної літньої відпустки і запитав дружину: «А де це було?» Я почав відчувати справжнє напруження, тиск і очікування, пов’язані з цією… кар’єрою… почали мене по-справжньому виснажувати. У мене почалися жахливі мігрені. Почалися панічні атаки. Кілька разів мені доводилося їхати в лікарню, одного разу в екстреному порядку, бо лікарі підозрювали, що у мене інсульт. Виявилося, що стрес просто вимикав мій організм. Зрештою я зламався. У мене були квитки на найбільший футбольний матч року, але я зателефонував своєму найкращому другові й сказав йому, що я не зможу піти. Я почувався незрозуміло. Виснаженим. Тож я ліг спати і у загальному й цілому проспав два тижні.</p><p>Мені пощастило багато у чому, але більш за все з родиною та друзями, які знають і люблять мене. Вони зрозуміли, що саме відбувається. Вони скасували всі мої заходи, домовленості та дедлайни, відправили мене до психіатра, і я почав довгий шлях назад, у пошуку себе. Я все ще це роблю. Я не закінчив, у мене все ще багато проблем зі здоров’ям, я все ще багато сплю і багато плачу, я все ще повільний майже в усьому і відчуваю стрес через різні дрібниці. Я не знаю, чи стану я коли-небудь відчувати себе «добре». Я задовольнюся бути… в порядку.</p><p>Я одружений на найрозумнішій людині, яку знаю, це допомагає. Мої найкращі друзі — це ті самі друзі, які у мене були, коли мені було 18, їм байдуже, чим я заробляю на життя, це теж допомагає. У мене є представник і рекламний агент, які слухають і піклуються про мене. І в мене є двоє дітей, для яких я не відомий чи успішний, а просто та людина, якій зараз потрібно відкласти свій ноут, тому що ми йдемо плавати. Їсти морозиво. Гратися з собаками. Книжковий тур закінчився, і з’явився список бестселерів New York Times. Це чудовий день, гарне місце, тому я можу писати про темні місця, не потрапляючи в них.</p><p>Ось які це місця: Я пішов до спеціаліста, який сказав мені, що у мене розлад, пов’язаний із панічною тривогою. Мій мозок бреше моєму тілу, він говорить нам, що ми не можемо дихати, що ми помремо. А це не так. Зі мною все буде в порядку. Я везунчик. Повірте, я добре усвідомлюю, наскільки я благословенний і привілейований, але проблема з самооцінкою полягає в тому, що вона дуже рідко пов’язана з успіхом. З самого дитинства я то впадав у депресію, то виходив із неї. У цьому ніхто не винен. Це я. Я не був створений для реальності, тому я пишу. Я тендітний і емоційно нестабільний, завжди був таким: я надто сумний, або надто злий, або надто гучний, або надто мовчазний, або сплю, або горю… рідко щось середнє. Мені сказали, що у мене немає нормальних рівнів, я навчився краще вдавати, що вони є, але всередині моєї голови ніколи не буває між 4 і 7, воно завжди знижується до 1 або підвищується до 10. Моя дружина якось сказала: “Ти інтроверт. У тебе це просто дуже погано виходить». Це може бути причиною того, чому я можу розповідати історії, які знаходять відгук у людей, але це також може бути причиною того, чому в мене так мало друзів. Зі мною важко жити. У мене дуже жвава уява, і я використовую її, щоб дістатися того місця, де можу сховатися. Коли це працює, хоча б на секунду все має сенс. А в реальному житті? Я ніколи не знаю, що від мене хто хоче. А потім стається все це: списки бестселерів, та фільми та бронювання турів. Увага. Прожектори. І я ніколи не знаходив у цьому спокою.</p><p>Я знаю, що я невдячний. Я знаю, що звучу як мудак. Якби я почув себе зі сторони, я б точно подумав, що я мудак. Бути письменником — мрія. Але я писав не для того, щоб стати автором, я робив це, тому що це єдиний спосіб заглушити голоси в моїй голові. Я не вживаю наркотиків, я навіть рідко п’ю, вигадування історій — мій єдиний спосіб самолікування. І справа в тому, що бути «письменником» і бути «автором» — це дуже різні речі. Письменник просто пише, а від автора очікують, що він хоче робити різні речі: займатися бізнесом, давати інтерв’ю, подорожувати, бути знаменитістю, танцювати на телебаченні. У цьому ніхто не винен. Це — я. Я просто не вписуюсь у все це. І так, я знаю, «тоді, бляха, просто не роби цього?». Ну, зробити так складніше, ніж сказати. Я відчував, що від мене чогось очікують, тому зрештою я почав відчувати, що завжди або роблю те, що викликає у мене дискомфорт, або розчаровує людей, з якими я працюю.</p><p>Я або робив лайно, або почувався лайном. Не самий найкращий вибір.</p><p>Митці та автори часто називають бізнес-частину своєї кар’єри «індустрією». Ніби це одна велика корпорація зла. Але, якщо чесно: я не думаю, що індустрія винна в моєму зриві, я вважаю, що індустрія побудована таким чином, який є руйнівним для таких людей, як я. Мені подобається бути письменником, тому що ти є письменником, коли б не писав. З іншого боку, бути «автором» — це… кар’єра. І я ніколи не годився для подібних речей. Я недостатньо міцний.</p><p>І так, я знаю: «Тоді просто… не роби цього?». Ви праві. Але це трохи порочне коло, в ньому можна заблукати. Бачите, щоб стати «автором», потрібно опублікуватися, і в цьому бере участь багато людей. І якщо є щось, з чим книжкова «індустрія» справляється дуже добре, то це — дає вам знати, що більшість письменників взагалі ніколи не стають авторами. Отже, ти розумієш, що тобі пощастило. Отже, коли твоя книга дійсно починає продаватися, ти відчуваєш, що багато людей розраховують на тебе. І тепер деякі з цих людей багато чого очікують. Раптом з’являються видавці, відділи маркетингу, PR-агенти, продюсери, контракти та зустрічі, багато-багато зустрічей, і ти ні в чому з цього не розумієшся, тож тобі доводиться наймати юристів і бухгалтерів. Тому що скрізь, куди б ти не пішов, люди просять тебе підписати документи та кажуть «просто довірся нам!», і ти дуже швидко дізнаєшся, що це надійний спосіб зрозуміти, що робити цього не варто. Тому потрібно знайти хороших консультантів. Тому тобі потрібно проводити ще більше зустрічей. Чим більше книг ти продаєш, тим більше зустрічей проводиш. І на ВСІХ тебе запитують: «То коли вийде ваша наступна книга?» І ти починаєш дивуватися, якого чорта хтось думає, що ти встигнеш написати хоч що-небудь між усіма цими зустрічами.</p><p>Потім тебе починають помічати деякі ЗМІ, і тобі кажуть, що це «чудово». Це просто відчувається, як не дуже чудове. Тому що спочатку вони рецензують твої книги, але незабаром починають рецензувати… тебе самого. І далі все йде надто швидко, стає надто великим, і у тебе ніколи немає часу, щоб обробити хоч щось із цього. Тож ти починаєш відчувати фрустрацію, розгубленість і втому. Тобі потрібен крок назад. Але хор голосів постійно нагадує про те, як тобі пощастило, завжди нагадує, що б інші віддали, «щоб бути на твоєму місці», повторює «ти маєш бути дуже вдячним!». І ти вдячний. Ти переповнений. І далі все йде швидше, стає ще більшим, тебе публікують за кордоном, і з’являється фільм, і є церемонії нагородження, а з цим приходить більше рішень, більше зустрічей і очікувань, тому що… це «успіх». Він рухається набагато швидше, ніж ти думав, набагато вище, і це глибокий шлях вниз, якщо ти зараз впадеш. І багато людей продовжують тягнути тебе за руку, запитуючи, як ти «почуваєшся», а ти не можеш сказати їм правду. «Наляканим». Ти відчуваєш себе, бляха, наляканим.</p><p>Тому що ти в повітрі. І коли ти перебуваєш в повітрі досить довго, стає справді важко відрізнити політ від падіння.</p><p>І всі постійно нагадують тобі бути вдячними, і ти є вдячним, тож ти починаєш відчувати, що зобов’язаний багатьом людям багатьма речами. Ти створюєш клітку у своїй голові через почуття провини та сорому, тому що знаєш, що не заслуговуєш цього. І ти починаєш відчувати, що все, що ти робиш, незалежно від того, на скільки всього ти погодився, цього все одно недостатньо. Всі досі в тобі розчаровані. Ти намагаєшся це пояснити, але це лише змушує тебе почуватися неправильно витлумаченим і неправильно зрозумілим. Тож ти починаєш відчувати себе слабким, недостатнім, ти сидиш на зустрічах, де всі кажуть тобі, який ти «чудовий», і все, що ти можеш подумати, це — «ти б так не говорив, якби знав, що я розбитий, що я фальшивка, що я не знаю, що роблю». Тобі цікаво, наскільки «чудовими» ти був би, якби не мав для них жодної цінності. Ти починаєш відчувати себе менше людиною, а більше продуктом. Ти намагаєшся бути тим, ким, на твою думку, вони хочуть, щоб ти був, і в кінці-кінців губишся.</p><p>Ти їдеш в іншу країну і говориш зі сцени перед 600 людьми, і коли вони аплодують наприкінці, все, що ти можеш подумати: «Ви мене не знаєте, я б вам не подобався, якби ви знали мене, я не той, хто подобається, я фальшивка». Ти весь час носиш у собі великий невидимий страх підвести людей. У тебе починають боліти груди, ти прокидаєшся серед ночі з кровотечею з носа. У цьому ніхто не винен. Усі в «індустрії» — це просто люди що виконують свою роботу. Твої книги тепер є їхнім продуктом, і їм потрібні результати та прибуток. А тобі? Ти більше не знаєш, що, бляха, тобі потрібно.</p><p>Люди весь час кажуть: «Ти, мабуть, такий щасливий!», і ти щасливий, але все одно… ні. А повинен. Тож ти починаєш думати, що з тобою щось не так. Тобі кажуть: «Не сприймай життя так серйозно, просто насолоджуйся і отримуй задоволення!» але ти не знаєш, як це зробити. Тож ти починаєш відчувати, що все це має бути якоюсь величезною помилкою. Цей успіх витрачений на тебе марно. Це мало статися з кимось іншим, з тим, хто на це заслужив.</p><p>Ти починаєш втрачати себе, дуже сильно. Ти потрапляєш в кризу ідентичності. Дзеркало кожного ранку порожнє. Ти починаєш псувати всі свої стосунки, вступаєш у сутички з усіма, з ким працюєш, тобі кажуть, що ти «надмірно емоційний» і що ти «забагато думаєш»… але як вони уявляють, твої книжки будуть написані без цього ? Ти не можеш вибрати, коли бути чутливим, а коли ні. Немає вимикача для смутку та страху.</p><p>Тобі кажуть «стань сильнішим». Бо ти тепер «публічна особа». Ти знаходиш в Твіттері фотографію, яку якийсь ідіот зробив, не питаючи тебе і твоїх дітей, коли ви були в тематичному парку, і ти впадаєш в гнів. А ти не повинен. Тобі просто повинно бути все одно щодо цього. Але ти не знаєш як. Тебе запрошують на вечірки та заходи, ти не розумієш чому, але якщо ти на них йдеш, відчуваєш себе ніяково і не на місці, а якщо не йдеш, хтось, хто не знав твого імені п’ять хвилин тому, ображається і пише в інтернеті, що ти грубий та переоцінений. Якщо ти даєш інтерв’ю, ти «успішно продаєшся», а якщо ні, то «зарозумілий». Ти починаєш отримувати багато електронних листів, більшість із них надзвичайно приємні, але деякі з них надходять від людей, які запитують у тебе багато про що. І деякі з них дуже зляться, коли ти не встигаєш відповісти. Твій телефон продовжує дзвонити. Дедлайни, маркетинг, PR, зустрічі. Більше зустрічей. Більше електронних листів від людей, які розлючені, що ти не відповів на їхні останні листи. «Ким, бляха, ти себе вважаєш?», — запитують тебе, і ти думаєш сам собі «Ти мені скажи». Ти розчаровуєш. Ти підвів їх усіх.</p><p>Ти не намагаєшся нікого засмутити, ти просто зайнятий своєю сім’єю, намагаєшся виконувати свою роботу і просто борешся, щоб продовжувати… дихати. Тобі починають снитися кошмари про утоплення. Твоя дружина будить тебе серед ночі, бо ти кричиш. Ти не розумієш, чому вона залишається з тобою. Вона виглядає стурбованою, коли запитує тебе: «Коли ти буваєш щасливий?» І ти відповідаєш: «З тобою, з дітьми і коли я пишу». Це твої безпечні місця. Тож вона каже: «Ми тут, ми будемо триматися разом, я знаю, що зараз усе здається занадто великим та швидким, але це сповільниться». І ти почуваєшся краще, у тебе є пара спокійних місяців, ти знаєш, що тобі це дасть радості. Везунчик.</p><p>Ти намагаєшся жити нормальним життям, незважаючи на справді дивну роботу. Намагаєшся бути хорошим татом, порядним чоловіком і не жахливим другом. Іноді це працює, іноді… ні. Іноді батьки друга твоєї дитини запитують тебе про твою роботу, а ти брешеш. Іноді хтось впізнає тебе у продуктовому магазині, і ти починаєш пітніти й просто вибігаєш звідти. Ти чекаєш, поки речі сповільняться, але насправді вони не збираються це робити. Ти їдеш в інше місто і розмовляєш перед великою кількістю людей, робиш справді велику автограф-сесію та селфі з незнайомими людьми, і твоє серце починає дуже сильно битися. Після цього ти сидиш в готельному номері, ніби переживаючи абстиненцію, і не можеш дихати. Дзвониш дружині і плачеш. Вона каже тобі повертатися додому, вона зараз налякана. Ти більше не можеш все це робити, цей бізнес вбиває тебе. Тож вона бере все на себе: зустрічі, переговори та рішення, видавців, агентів, юристів, контракти, електронні листи. Ти дивишся на неї пізно ввечері, коли діти заснули у вас на руках, і шепочеш: «Ніхто інший цього не зрозуміє, але я б помер без тебе». І вона шепоче у відповідь: “Знаєш, що? У нас було все необхідне задовго до того, як ти зробив цю кар’єру. Ми просто хочемо, щоб у тебе все було добре». Тож ти робиш перерву. Ви їдете у відпустку. Ти вдягаєш справді потворні шорти йдучи на пляж і знову змушуєш її сміятися. Господи, це найкраще. Ти відчуваєш спокій, лише на мить. І стає краще. У тебе ще є кілька чудових місяців.</p><p>Ти пишеш ще одну книгу. Ти віддаєш абсолютно все, що у тебе є. Ти читаєш газети, де незнайомці мають однозначне переконання щодо тебе, або щодо того, ким вони тебе вважають. Вони навіть не потрудилися прочитати книгу. Ти намагаєшся не дозволити цьому дістатися тебе… але іноді воно дістається. Ти досяг успіху, тому зараз тебе критикують сильніше, тому що тебе більше не розглядають як письменника, а скоріше як «явище». Ніби ти виграв у лотерею. У глибині душі ти знаєш, що це справедливо. Деякі люди кажуть, що ти не заслуговуєш свого успіху, деякі з них є іншими письменниками, на яких ти справді рівнявся, і це відчувається як удар кулаком у горло… тому що ти знаєш, що вони мають рацію. Ти справді нічого цього не заслуговуєш.</p><p>А потім наступна книжка також продається за кордоном, у сорок країнах, говорять про фільм, є маркетинг, PR, книжковий тур, і все починається спочатку. Швидке. Велике. Це машина. Ти починаєш відчувати, що зобов’язаний багатьом людям, тому що всі так багато працюють для тебе, і тобі пощастило. Так пощастило. Ти знову стоїш на сцені в іншій країні, квитки розпродані, і ти не можеш нікому сказати, що таємно бажаєш, щоб цього не було. У глибині душі ти бажаєш, щоб усе це було трохи меншим. Менше людей, менше тиску, менші очікування. Хоча б трохи. Щоб ти міг дихати.</p><p>Перебуваючи з родиною, починаєш помічати, що не можеш навіть думати про роботу, не відчуваючи стресу. Ти повинен вдавати перед собою, що всієї цієї кар’єри взагалі не існує. Ти навмисно забуваєш телефон вдома. Ти починаєш писати всі свої історії, постійно кажучи собі «ніхто ніколи їх не прочитає». Це техніка виживання. Тому що ти не можеш перестати писати, бо це саме те, що не дає зійти тобі з розуму, але це стає дедалі складнішим. Тож ти пишеш історію, яка тобі подобається, але публікуєш її у своєму блозі, щоб не довелося знову запускати PR-машину для книги. Просто щоб уникнути…зустрічей. А потім ти пишеш іншу історію, але тримаєш її… в таємниці. Просто щоб уникнути питань. «Коли ти закінчиш? Коли це буде опубліковане? Тобі подобаються ці ідеї обкладинок? Чи можеш вибрати одну прямо зараз? Чи можемо ми змінити назву на щось більш комерційне? Ти будеш давати інтерв’ю? Ти підеш на TV? Ти працюєш над чимось іншим? Чим? Коли воно буде завершене?»</p><p>Чим гірше ти почуваєшся, тим більше ти пишеш, але все це зараз десь заховано в скриньці, тому що ти… боїшся.</p><p>Твій агент, видавці та спеціалісти з маркетингу телефонують, усі в захваті від наступної великої події, наступної великої події та наступної великої події, але ти не говориш їм правди: ти би хотів, щоб речі були меншими. Твоя дружина може побачити, як ти знову втрачаєш баланс, тому вона починає більше захищати тебе, вступати в бійки за тебе, приймати удари на себе, щоб тобі не довелося цього робити. Тобі дуже погано, тому що вона не повинна цього робити. Ти повинен справлятися. Це мало статися з кимось, хто це заслужив.</p><p>Хтось пише про тебе у соціальних мережах. Хтось говорить про тебе лайно по радіо. Звісно, від тебе очікується, що ти не зважатимеш на критику, ніби дані про продажі роблять тебе несприйнятливими до поганого самовідчуття. Ніби саме так взагалі працює самооцінка. Ти хочеш вибачитися перед ними, коли вони кажуть, що тебе переоцінюють. Ти хочеш, щоб вони знали, що ти ніколи не хотів, щоб усе це лайно стало таким великим. Ти просто хотів писати оповідання, заробляти на життя та йти додому. Але так це більше не працює. Зараз є очікування та зобов’язання. Ти винен багатьом людям багато чого. Вони кажуть тобі бути вдячними, і ти є. Ти такий вдячний, що не можеш спати вночі, тому що тепер ти переконаний, що для того, щоб Всесвіт був справедливим, незабаром має статися щось справді жахливе. Перебуваючи в центрі уваги, ти просто дивишся у світло фар, ти просто чекаєш, щоб тебе збив потяг.</p><p>І ти виснажений.</p><p>У тебе є квитки на футбольний матч, але ти телефонуєш своєму найкращому другові та скасовуєш все. Носова кровотеча, мігрень, панічні атаки. Ти спиш два тижні. Твоя родина та друзі скасовують усе, що було у твоєму розкладі, і відправляють тебе до психіатра. Ти починаєш спочатку, намагаючись знову знайти себе. Ти лежиш у ліжку поруч зі своєю дружиною і шепочеш «Вибач, що я такий дивний». І вона шепоче у відповідь: «Ти ніколи не був нормальним, тому я в тебе закохалася».</p><p>І ти отримуєш допомогу. Ви говорите. Ти повертаєшся до справді темних куточків свого мозку і починаєш намагатися очистити все це лайно.</p><p>І… ось де я зараз.</p><p>І ніхто не винен, що я такий. Це все я. У мене нуль причин жаліти себе. Я щаслива, щаслива, щаслива людина. Але депресії не є логічними. Тривога не є раціональною. Боляче в тих місцях, на які я не можу вказати. Можливо, якраз з них я пишу, я не знаю. Минулої зими один мій друг сказав: «Можливо, ти був б щасливішими, якби письменництво було лише твоїм хобі, а не кар’єрою». Інший друг казав мені кілька разів: «Ти просто дуже сумна людина. Це ок.»</p><p>А зараз? Я не знаю. Я щойно завершив черговий книжковий тур по США, але цього разу приїхала моя дружина та наші діти, тож це було… набагато менш страшно. Вони — моє щасливе місце, я ніколи не маю часу лякатися, коли вони поруч, тому що ми постійно зайняті чимось прикольним. Ми бачили морських левів і дев’ять мільйонів собак і їли морозиво в чотирьох різних штатах. Багато сміялися. Це була чудова пригода.</p><p>Я все ще люблю писати. Я все ще одержимий цим. І так, інколи мені дуже подобається говорити про свої книжки. Просто мені все ще не дуже комфортно, коли мене впізнають незнайомці, мені потрібно кілька днів, щоб морально підготуватися до автограф-сесій. На одній з них під час цього туру до мене підійшла плачуча жінка і сказала, що я її «кумир». Я не знав, як їй сказати, що я не готовий бути таким ні для кого. Це великий тиск, і я ледве витримую, намагаючись бути… нормальним. Намагаюся бути і татом, і чоловіком, і другом. Я не створений для того, щоб бути кумиром. Я опублікував п’ять романів і три повісті, і все, про що я можу думати кожного разу, це те, що саме зараз кінець моєї кар’єри, саме зараз ви нарешті зрозумієте, що я самозванець, саме зараз я усіх розчарую. Тривога, як крихітні залізні тягарці в моїй крові, робить мене важким, утримує мене.</p><p>А сьогодні?</p><p>Сьогодні було добре.</p><p>Моя дружина відпускає реально дурні жарти, ми в сонячному Лос-Анджелесі, і сьогодні ввечері їмо морепродукти, наші діти хочуть, щоб я відійшов від комп’ютера та пішов поплавати. Вони дають мені ціль і напрямок, чого я ніколи не мав до них. І коли я змушую їх сміятися… охрініти… тоді я відчуваю, що належу до чогось. Я не самотній. У мене є команда. Вони точно знають, хто я, але все одно люблять мене. А світ повний собак, з якими можна грати, і морозива, щоб їсти. Це чудовий день, гарне місце.</p><p>Чесно? Я не знаю, чи щось із цього допоможе матері, яка підійшла до мене, розповідаючи про свою доньку, яка бореться з депресією. Але це все, що у мене є. Ти продовжуєш битися. Ти знову встаєш. Ти цінуєш чудові дні та хороші місця. Ти робиш все можливе. Просто, твою мать, все можливе. З’їж усе морозиво і тримайся за того, кого любиш. Один день за раз. Це все.</p><p>І, можливо, вартує запам’ятати те, що недавно сказав мені психотерапевт: «Ти любиш бути один, Фредрік. Але це не корисно для тебе. Це примушує говорити твою темряву. Хіба це не визначення залежності?» Я багато думав про це.</p><p>Коли мені було 20 років, один мій справді хороший друг, хтось, хто був дуже важливим для мене, вирішив покінчити життя самогубством. Я теж багато про нього думаю.</p><p>Отже…це та частина, де я прошу у вас вибачення. Оскільки я не буду відповідати на коментарі чи електронні листи щодо цього тексту. Вибачте. Я не хочу нікого розчаровувати, але мені знадобилася майже вся енергія, яка у мене залишилася, щоб написати все це. Тож якби ми могли просто зупинитися на цьому, я був би дуже вдячний. Я знаю, що в інтернет завжди повинні бути обговорення, аналіз і суперечки, але, можливо, лише цього разу ми можемо залишити це… в тиші? Без коментарів. Просто великий палець вгору чи вниз або емодзі мавпи чи щось подібне. Я сподіваюся, що все ок.</p><p>І не звинувачуйте нікого. Не вказуйте пальцем на «індустрію». Мене ніхто не втягував, я сам напортачив з самого початку. І я над цим працюю.</p><p>Але якщо ви хочете зробити щось хороше: запитайте друга, як у нього справи. Запитайте колегу, чи вона в порядку. І якщо ви боретеся самі, спробуйте отримати допомогу. Зателефонуйте своєму лікарю або психіатру, зверніться до свого шкільного консультанта, розкажіть своїм друзям, поговоріть зі своєю родиною, ідіть в інтернет і пошукайте групи підтримки. Я не можу нічого такого сказати, щоб це пофіксити, але з вами все в порядку. Вам просто боляче. Ви просто шукаєте спокою. Більшість із нас не вилікується ніколи, але багато хто з нас може навчитися жити з цим. Будьмо щасливі кожен по-своєму. Дехто з нас намагається використати це творчо, не для того, щоб отримати аудиторію, славу чи успіх, а просто для того, щоб… заглушити голоси у своїй голові. Ті, які кажуть нам, що ми недостатньо хороші, що ми всіх розчаруємо, що ми шахраї. Саме тоді ми розповідаємо історії, граємо музику, займаємось мистецтвом, і коли це працює, справді працює… лише на секунду… голоси замовкають до біса. І все це має сенс, все, лише на пару митей. І ось воно: спокій.</p><p>А потім ми знову боремося. Плачемо. Трохи ламаємося і сильно відступаємо. Це все, що у мене є.</p><p>А тепер я маю іти плавати.</p><p>Переклад: Анастасія Плохіх</p><p>Оригінал тексту: <a href="https://www.fredrikbackman.com/2018/07/02/something-about-the-anxiety/">https://www.fredrikbackman.com/2018/07/02/something-about-the-anxiety/</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ba8537719a34" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Чи є щось неправильне або сумнівне у вашій терапії?]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%87%D0%B8-%D1%94-%D1%89%D0%BE%D1%81%D1%8C-%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5-%D0%B0%D0%B1%D0%BE-%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B5-%D1%83-%D0%B2%D0%B0%D1%88%D1%96%D0%B9-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D1%96%D1%97-d5aa32e018a9?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/d5aa32e018a9</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 16 Feb 2024 19:58:47 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-06-13T10:34:46.228Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Перелік зловживань в терапії</h3><p>Список зловживань в терапії, який був створений організацією під назвою BASTA! Boston Associates to Stop Treatment Abuse (Бостонська Організація по припиненню зловживань у терапії), у лиці Естель Діш.</p><p>“Мета цього списку — попередити вас про проблеми з кордонами, які часто виникають у зв’язку з поганим або жорстоким ставленням і медичним обслуговуванням. Якщо ви зараз проходите лікування, яке вам здається не належним, і/або якщо кілька пунктів нижче описують ваше лікування, я пропоную вам знайти консультанта, який не знає вашого поточного лікаря, щоб оцінити, чи лікування є прийнятним, чи ні. Якщо ви перебували в терапевтичних стосунках, які не відчувалися вами, як хороші, цей список може допомогти вам визначити, що пішло не так. Наведений нижче список не є вичерпним. Він має на меті запропонувати приклади поведінки, яка дуже часто супроводжує погану терапію. Хоча більшість питань стосується психотерапії, деякі можуть стосуватися інших видів охорони здоров’я, пастирського консультування чи стосунків із священником. Наприкінці цього контрольного списку є розділ про охорону здоров’я, що включає дотики (включно робота з тілом).</p><p>Деякі пункти не завжди вказують на погану терапію. Наприклад, може бути доцільно розірвати стосунки з жорстокими людьми у вашому житті, і терапевт може підтримати це з урахуванням ваших інтересів. Однак, якщо терапевт заохочує вас розірвати зв’язки з усіма вашими близькими з єдиною метою зробити вас надзвичайно залежними від нього чи неї, це, швидше за все, буде поганою терапією. Терапевт, який заохочує вас зустрічатися з ним так часто, як ви можете собі дозволити, може справді щиро піклуватися про ваші інтереси. Питання, яке слід перевірити, полягає це заохочення в тому, що таким чином він/вона задовольняє власну потребу в тому, щоб ви стали надмірно залежним. Терапевт може час від часу поділитися чимось про себе, щоб допомогти вам (наприклад, сказавши, що ви не єдиний, хто зіткнувся з такою проблемою; дати кілька порад щодо того, що допомогло йому/їй у подібній ситуації). Однак, якщо терапевт говорить про себе з причини, щоб попросити у вас допомоги, або як спосіб зробити так, щоб ви були його/її аудиторією, або як спосіб відволікти вас від проблеми, яку ви підняли, ймовірно, у вашій терапії є серйозні проблеми.</p><p>Хороша, з кордонами психотерапія, пастирське консультування, консультування залежностей, робота з тілом, медична практика тощо завжди повинні бути орієнтовані на ваші емоційні та медичні потреби, а не на емоційні потреби терапевта. Терапевти, які самотні, потребують уваги, мають серйозні невирішені проблеми та/або не мають достатньої підготовки з питань кордонів, схильні до маргінального або поганого лікування. Є хороші терапевти, і ви маєте право лікуватися у них.</p><p>Багато з наведених нижче елементів можуть підходити до кількох категорій.</p><p><strong>Робочі моменти</strong></p><p>· Терапевт запропонував прийняти мене безкоштовно або за дуже низьку плату в якості послуги для мене.</p><p>· Оскільки я плачу так мало, терапевт очікує, що я буду приносити їжу для нього/неї на сеанси або виконуватиму інші завдання в обмін на терапію.</p><p>· Терапевт виставляє рахунки за сеанси, які не відбулися.</p><p>· Сеанси часто тривають довше на півгодини і більше.</p><p>· Я, зазвичай, його/її остання клінт(ка) за день.</p><p>· Зазвичай, коли у мене сесія, навколо нікого немає (в будівлі і т.д.).</p><p>· Терапевт часто змушує мене довго чекати.</p><p>· Я винен терапевту понад 1000 доларів.</p><p>· Я часто не знаю, скільки триватиме сесія. Іноді це 20 хвилин, іноді — півтори години.</p><p>· Терапевт часто відповідає на телефонні дзвінки під час моїх сеансів.</p><p>· Якщо терапевт голодний, ми йдемо в ресторан під час мого сеансу.</p><p><strong>Залежність, ізоляція та підміна цілі</strong></p><p>· Терапевт сказав мені, що я повинен розірвати зв’язки з більшістю моїх важливих стосунків (наприклад, з переліченими нижче), і я не розумію чому:</p><p>1. Мати</p><p>2. Батько</p><p>3. Сестра (сестри)</p><p>4. Брат (брати)</p><p>5. Партнер(ка) або чоловік/жінка</p><p>6. Соціальні групи</p><p>7. Релігійна діяльність</p><p>8. Терапевтична група</p><p>9. Близький друг (друзі)</p><p>10. Політичні групи</p><p>11. Програма “12 кроків”</p><p>12. Інше</p><p>· Терапевт заохочує мене зустрічатись з ним/нею так часто, як я можу собі це дозволити, навіть якщо я не відчуваю потреби приходити так часто.</p><p>· Терапевт заохочує мене часто телефонувати йому/їй, навіть якщо я відчуваю, що це мені не потрібно.</p><p>· Терапевт розповідає мені, що вона/він робить з точки зору особистісного росту, і пропонує мені робити те саме.</p><p>· Терапевт робить усе можливе, щоб задовольнити часті зміни розкладу, про які я прошу, навіть якщо це дуже незручно для нього/неї.</p><p>· Терапевт пропонує мені кинути учбовий заклад.</p><p>· Терапевт вважає, що мої плани піти в/закінчити учбовий заклад поганою ідеєю.</p><p>· Терапевт вважає, що мої ідеї змінити свою кар’єру на краще не є гарною ідеєю.</p><p>· Терапевт пропонує працювати зі мною безкоштовно, якщо у мене закінчаться гроші, навіть якщо мені знадобиться тривала безкоштовна терапія.</p><p>· Терапевт дає мені свій власний ношений одяг.</p><p>· Терапевт каже мені, який одяг носити та/або яку робити зачіску.</p><p>· Терапевт вимагає, щоб я ні з ким не обговорював свою терапію.</p><p>· Я кілька разів казав, що хотів би звернутися до іншого терапевта для консультації щодо моєї терапії, але мій терапевт непохитний в тому, що я не повинен цього робити.</p><p>· Терапевт регулярно пропонує мені конкретну підтримку, наприклад відвідування мого дому, супровід у складних ситуаціях, часті телефонні дзвінки, щоб дізнатися, як я. Коли я в кризі, він/вона ще більше дає цієї підтримки.</p><p>· З цим терапевтом я відчуваю, ніби знайшов ту допомогу та розуміння, яких хотів усе своє життя.</p><p>· Терапевт регулярно нагадує мені, що вона/він єдина людина в моєму житті, яка дійсно піклується про мене. Терапевт регулярно нагадує мені, що він/вона єдина людина, яка дійсно розуміє мене і знає, що для мене добре.</p><p><strong>Соціальний зв’язок</strong></p><p>· Я був на вечірках, де був терапевт, і терапевт не обговорював зі мною ситуації знаходження нас в одних і тих самих соціальних колах.</p><p>· Терапевт запрошував мене на вечірки.</p><p>· Я запрошував терапевта на вечірки, на які він/вона приходив.</p><p>· Я запрошував терапевта на вечірки, на які він/вона не приходив, але пояснюючи це тим, що в нього/неї були заплановані інші справи на цей час.</p><p>· Я відвідував професійні зустрічі з цим терапевтом на які він/вона мене запрошував.</p><p>· Ми з цим терапевтом зазвичай відвідуємо ту саму зустріч АА або Ал-Анон (або еквівалент).</p><p>· Цей терапевт часто підвозить мене до автобуса після сеансу.</p><p>· Цей терапевт часто підвозить мене додому.</p><p>· Я ночував вдома у терапевта.</p><p>· Я проводив час у спілкуванні з членами сім’ї цього терапевта.</p><p>· Я мав/маю тісні стосунки з одним або кількома членами сім’ї цього терапевта.</p><p>· У нас із цим терапевтом є спільні близькі друзі.</p><p>· Терапевт сказав або натякнув, що ми можемо бути друзями, коли терапія закінчиться.</p><p>· Терапевт інколи вживає зі мною наркотики або алкоголь.</p><p>· Терапевт давав мені заборонені медикаменти.</p><p>· Я бачив свого терапевта голим у спа-салоні, тренажерному залі тощо.</p><p>· Я бачив свого терапевта в тренажерному залі чи оздоровчому клубі (одягненим).</p><p>· Ми з моїм терапевтом в одній спортивній команді.</p><p>· Ми з моїм терапевтом граємо в конкуруючих спортивних командах і передбачувано бачимо один одного в цьому контексті.</p><p>· Я маю доступ до великої кількості особистої інформації про терапевта від спільних друзів або колег.</p><p>· Ми ніколи не обговорювали, як соціальні контакти поза професійними стосунками можуть вплинути на професійні стосунки.</p><p>· Інші види соціальних контактів. Будь ласка, опишіть:</p><p><strong>Відчуття себе особливою/особливим</strong></p><p>· Терапевт сказав мені, що я його/її улюблений клієнт.</p><p>· Терапевт говорив про інших клієнтів у моїй присутності.</p><p>· Терапевт приймав дзвінки від інших клієнтів у моїй присутності та повідомляв мені, хто вони.</p><p>· Терапевт сказав, що вона/він ніколи раніше не знав нікого, як я.</p><p>· Терапевт дарує мені багато подарунків і каже, що вони є відображенням того, наскільки я важливий для нього/неї.</p><p>· Терапевт розповідає мені про інших клієнтів так, щоб я відчував себе важливим, тим, кому довіряють і особливим.</p><p>· Терапевт сказав мені, що я особливий.</p><p>· Інші способи, якими терапевт допоміг вам відчути себе особливим. Будь ласка, опишіть:</p><p><strong>Сектантські мотиви</strong></p><p>· Є багато клієнтів, які близькі з цим терапевтом. Я їх зустрічав або чув про них.</p><p>· Терапевт любить розвивати почуття сім’ї та спільноти серед своїх клієнтів, частиною яких я був.</p><p>· У будинку терапевта часто проводяться вечірки або світські зустрічі, на яких я був присутній.</p><p>· Терапевт часто бере колишніх клієнтів як стажистів у свою навчальну організацію.</p><p>· Терапевт грає роль «гуру» для своїх клієнтів. Він/вона має бачення того, яким має бути світ, і намагається створити спільноту клієнтів як послідовників/учасників цієї спільноти.</p><p>· Я сам був частиною групи планування спільноти, яку терапевт сподівається створити.</p><p>· Терапевт розповідає про інших клієнтів, яких я знаю, не поважаючи їхнього права на конфіденційність.</p><p>· Ритуальні групові заходи, такі як церемонії, були частиною моїх стосунків із терапевтом та його/її спільнотою.</p><p>· Терапевт є «гуру» групи, до якої вона/він залучений.</p><p>· Ритуалізована, садистська діяльність у присутності інших.</p><p>· Інші способи, якими терапевт створює атмосферу спільноти або сім’ї. Будь ласка, опишіть:</p><p><strong>Контроль свідомості</strong></p><p>· Терапевт використовує гіпноз як частину терапії, і я часто не знаю, що відбувається. Коли я запитую, він/вона відмовляється відповідати.</p><p>· Я відчуваю себе так, ніби мене загіпнотизували або якось перебуваю в стані трансу в присутності терапевта, хоча він/вона, очевидно, не використовує гіпноз.</p><p>· Я пам’ятаю, як терапевт робив гіпнотичні навіювання, з якими я почувався некомфортно.</p><p>· Після закінчення терапії я почав згадувати деякі речі, які терапевт казав або робив, коли я перебував у стані трансу, що в ретроспективі відчуваються дуже дискомфортними або аб’юзивними.</p><p>· Терапевт запропонував мені вбити себе.</p><p>· Терапевт не сприймає мої суїцидальні почуття серйозно. Терапевт припустив або натякнув, що мені краще б померти.</p><p>· Терапевт виростив велику залежність, а потім почав намагатися змусити мене робити те, чого я не хотів робити.</p><p>· Терапевт образливо відноситься до того, що, на мою думку, було хорошим у моєму житті.</p><p>· Через деякий час після початку терапії моє життя почало руйнуватися. Терапевт не проявляє ніякої стурбованості про моє життя. Швидше, він/вона турбується про те, щоб я залишався залежним від нього/неї. Іноді після сеансів я почуваюся/відчував себе, як під дією наркотиків. Інші способи, якими терапевт впливав на ваше мислення або підривав вашу силу. Будь ласка, опишіть:</p><p><strong>Сексуальна активність</strong></p><p>· Терапевт бере участь (з використанням фізичної сили або без) у відкритому сексуальному контакті, наприклад: поцілунки в губи, груди, геніталії; сексуальні обійми (тривалі обійми всього тіла, поштовхи тазом, явна ерекція); часткове або повне роздягання з метою сексуального контакту; пестощі грудей або статевих органів (в одязі або без); мастурбація; оральний секс; вагінальний або анальний статевий акт; використання секс-іграшок; сексуальна активність під час дії наркотиків. Терапевт займався зі мною сексуальними активностями проти моєї волі.</p><p>· Терапевт ініціював зі мною статевий акт за умови, що я нікому про це не розповім, кажучи, що, якщо це стане відомо, це зруйнує мене та/або мою родину.</p><p>· Після того, як сексуальна частина моїх стосунків із терапевтом закінчилася, він/вона сказав мені, що якщо я комусь скажу, його/її життя буде зруйноване.</p><p>· Після того, як сексуальна частина моїх стосунків із терапевтом закінчилася, він/вона погрожував оприлюднити соромні частини моєї психологічної історії, якщо я коли-небудь розповім про це комусь із адміністрації або подам скаргу.</p><p>· Терапевт страхає, що якщо я не попрацюю над своєю витісненою сексуальністю, займаючись сексом з ним/нею, мені ніколи не стане краще.</p><p><strong><em>Спокуслива мова та невербальна взаємодія:</em></strong></p><p>· Терапевт каже: «Якби я знав вас раніше, ми були б хорошою парою…»</p><p>· Терапевт робить комплімент моєму тілу.</p><p>· Терапевт обговорює свій сексуальний потяг до мене.</p><p>· Терапевт каже: «Якби ми обоє не були одружені…»</p><p>· Терапевт каже, що він/вона хотів би завести зі мною роман, коли терапія закінчиться.</p><p>· Терапевт має вуайєристський інтерес до мого сексуального життя.</p><p>· Терапевт надсилає мені любовні листи.</p><p>· Терапевт дає мені секс-іграшки для використання вдома, розповідає, як ними користуватися, і запитує подробиці про те, як у мене з ними справи.</p><p>· Терапевт часто коментує мій зовнішній вигляд з метою зробити так, щоб я виглядав(ла) максимально «сексуально привабливим(ою)».</p><p>· Терапевт часто припускає або натякає, що у нас може бути роман після закінчення терапії.</p><p>· Терапевт дивиться на мене на вуайєристський манер.</p><p>· Після закінчення терапії терапевт зателефонував(ла), щоб запросити мене на побачення.</p><p>· Через деякий час після закінчення терапії я почав(ла) сексуальні стосунки з терапевтом.</p><p><strong>Процес терапії</strong></p><p>· Терапевт розповідає мені про свої проблеми, щоб я міг/могла запропонувати допомогу чи дати пораду.</p><p>· Терапевт багато говорить про себе, і я не розумію користі того, чим вона/він ділиться, для моєї терапії.</p><p>· Терапевт використовує вільні асоціації до того, що я кажу, і переходить у свої власні думки. Я відчуваю, що мої проблеми не розглядаються.</p><p>· Терапевт завжди поводиться так, ніби він/вона знає, що для мене найкраще, не запитуючи мене.</p><p>· Терапевт холодний, відсторонений, жорсткий.</p><p>· Терапевт дуже злиться, іноді кричить на мене.</p><p>· Терапевт інтерпретує все, що відбувається між нами, як перенесення, навіть якщо я впевнений(а), що він/вона явно вплинув(ла) на те, що я відчуваю.</p><p>· З початку терапії я почуваюся гірше, а не краще, і терапевт не стурбований тим, що це відбувається, і не пояснює, чому це може статися.</p><p>· Після початку терапії моє життя почало руйнуватися. Замість того, щоб хвилюватися про якість мого життя чи мій стан розуму, терапевт, здається, більше зацікавлений(а) у тому, щоб я залишався(лась) залежним(ою) від нього/неї.</p><p>· З початку терапії я вперше в житті відчув(ла) суїцидальні тенденції, але терапевта, схоже, це не турбує.</p><p>· Терапевт неприязний, садистичний.</p><p>· Терапевт, здається, насолоджується моїм болем.</p><p>· Терапевт не сприймає мої суїцидальні почуття серйозно.</p><p>· Терапевт запропонував, прямо чи опосередковано, щоб я вбив себе (наприклад, що мені було б краще померти; що йому/їй наснилося, що я мертвий; що самогубство могло б бути розумною альтернативою для мене тощо).</p><p>· Терапевт ображає частини мене, які я мало або взагалі не можу контролювати, наприклад мої фізичні характеристики та здібності, вага, раса, стать, вік, сексуальна орієнтація, історія госпіталізації тощо.</p><p>· Терапевт ображає інші аспекти мого життя. Здається, вона/він більше зацікавлений в тому, щоб мене зруйнувати, ніж у тому, щоб зміцнити.</p><p>· Терапевт страхає, що якщо я не буду робити те, що він/вона каже, мені ніколи не стане краще. Іноді це здається правильним, іноді ні.</p><p>· Терапевт применшує важливість попереднього жорстокого ставлення.</p><p>· Терапевт відмовляється задовольняти мої поточні потреби, завжди наполягаючи на тому, що мої поточні проблеми потрібно вирішувати, працюючи з моїм попереднім досвідом.</p><p>· Терапевт неодноразово кричав на мене.</p><p>· Я часто кажу, що не думаю, що терапія проходить дуже добре, а терапевт відмахується від мене.</p><p>· Коли я ставлю питання про те, що відбувається під час моєї терапії, терапевт відмовляється обговорювати процес терапії, як він/вона працює, чого я можу очікувати від терапії тощо.</p><p>· Терапевт відмовляється говорити про свою освіту, наявність ліцензії тощо.</p><p>· Терапевт бреше про свою освіту, наявність ліцензії тощо.</p><p>· Терапевт рекламує послуги, для надання яких він/вона не має кваліфікації.</p><p>· Терапевт вживає зі мною наркотики або алкоголь.</p><p>· Терапевт заохочує мене вживати наркотики чи алкоголь, хоча він/вона знає, що в мене були з ними проблеми.</p><p>· Під час сеансів терапевт виглядав, ніби він під наркотиками або п’яний.</p><p>· Ми з терапевтом разом вживали наркотики або алкоголь під час сеансів терапії або візитів до офісу.</p><p>· Терапевт ображає мене за те, що я маю проблеми.</p><p>· Терапія завершилася без процесу завершення.</p><p>· Терапія закінчилася, я почувався дуже засмученим, і терапевт не запропонував направити мене до іншого терапевта.</p><p>· Терапевт говорив про мене з іншими людьми без мого дозволу.</p><p>· Терапевт не зміг пояснити межі конфіденційності.</p><p>· Інші аспекти терапевтичного процесу, які здавалися невідповідними. Будь ласка, опишіть:</p><p><strong>Подвійні ролі</strong></p><p>· Терапевт є моїм клінічним супервізором (або навпаки).</p><p>· Я працюю на терапевта.</p><p>· Я працюю на терапевта в обмін на сеанси терапії.</p><p>· Терапевт є/був моїм викладачем, консультантом по дисертації тощо.</p><p>· Ми з моїм терапевтом дружимо за рамками терапії.</p><p>· Терапевт — мій родич.</p><p>· Терапевт — близький друг моєї родини.</p><p>· Ми з моїм терапевтом є колегами або “ровесниками” в робочому середовищі.</p><p>· Ми з моїм терапевтом займаємося спільним бізнесом.</p><p>· Терапевт позичив у мене гроші.</p><p>· Інші подвійні ролі Будь ласка, опишіть:</p><p><strong>При роботі з тілом, медичній допомозі тощо, де передбачено фізичний контакт</strong></p><p>· Терапевт торкається частин мого тіла, які, здається, не пов’язані з проблемами, про які я говорив, і я не розумію чому. Коли я запитую, я не отримую адекватного пояснення.</p><p>· Дотики терапевта більше схожі на сексуальні ласки, ніж на дотики, які вважаються доречними під час медичного лікування чи обстеження.</p><p>· Здається, що руки цього терапевта занадто довго затримуються на моєму тілі під час медичного огляду чи лікування.</p><p>· Цей терапевт торкається мене таким чином, що мені стає боляче, не підготувавши мене до того, що станеться, і не обговорюючи, які можуть бути мої альтернативи у лікуванні чи діагностиці.</p><p>· Цьому терапевту, здається, подобається той факт, що деякі фізичні контакти, які він/вона ініціює, завдають мені болю.</p><p>· Терапевт звинувачує мене в проблемах зі здоров’ям, які у мене є, і поводиться так, ніби я їх заслуговую.</p><p>· Терапевт веде себе вороже по відношенню до мого тіла.</p><p>· Терапевт говорить про моє тіло коментарі сексуального характеру.</p><p>· Терапевт не запитав мене, чи є частини мого тіла, до яких я не хотів би щоб торкалися.</p><p>· Терапевт не пояснює, що вона/він робить або чого мені чекати під час обстеження чи лікування.</p><p>· Терапевт залишає частини мого тіла непокритими після того, як вона/він закінчив огляд або лікування цих частин, навіть якщо я просив, щоб моє тіло було закрите, за винятком тих частин, які лікуються або обстежуються.</p><p>· Якщо я беру з собою друга або адвоката, коли зустрічаюсь з цим терапевтом, він/вона звертається до цієї особи, а не до мене.”</p><p>(переклад: Анастасія Плохіх)</p><p>посилання на оригінал: <a href="https://www.survivingtherapistabuse.com/treatment-abuse-checklist/">https://www.survivingtherapistabuse.com/treatment-abuse-checklist/</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=d5aa32e018a9" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ. ТЕРАПИЯ СОСРЕДОТОЧЕНИЕМ]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%8F-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%8F-%D1%81%D0%BE%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%D0%BC-a8e5ec659b9e?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/a8e5ec659b9e</guid>
            <category><![CDATA[эго-голод-и-агрессия]]></category>
            <category><![CDATA[перлз]]></category>
            <category><![CDATA[конспект]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 18 Mar 2020 19:35:52 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-03-18T19:35:52.260Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Глава 16. Доктор Джекил и мистер Хайд</h3><p>Итоговая глава книги</p><p>Сосредоточение — наиболее эффективное средство, с помощью которого можно достичь излечения невротических и параноидальных расстройств. «Конечный выигрыш» здесь — отсутствие: снятие, уничтожение расстройства.</p><p>Джекил и Хайд — это метафора разделения человека на две части: приветствуемую и отвергаемую.</p><p>Перлз рекомендует не стремиться к одностороннему идеалу, а принимать себя со всеми своими чертами. Не отрицать их — а включать в разумный процесс жизни.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=a8e5ec659b9e" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ. ТЕРАПИЯ СОСРЕДОТОЧЕНИЕМ]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%8F-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%8F-%D1%81%D0%BE%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%D0%BC-6543716e06c4?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/6543716e06c4</guid>
            <category><![CDATA[перлз]]></category>
            <category><![CDATA[конспект]]></category>
            <category><![CDATA[эго-голод-и-агрессия]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 18 Mar 2020 19:27:24 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-03-18T19:27:24.391Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Глава 15. Состояние тревожности</h3><p>Тревога — признак наличия “укупоренной” энергии.</p><p>Если тревога становится привычкой , то ее называют “невроз тревожности”.</p><p><em>Работа с тревогой:</em></p><ol><li>Возбуждению, лежащему в основе приступа тревоги, необходимо дать полную свободу. Вы можете строить рожи перед зеркалом или, впав в настоящее безумство, колотить кулаком по подушке до полного изнеможения.</li><li>Дыхание в моменты тревоги должно быть свободным, незажатым (сперва попробуйте выдохнуть так сильно, как только сможете. Следующий за выдохом вдох не потребует никаких усилий; он покажется долгожданным облегчением, к которому вы так стремились)</li></ol><p>Часто встречающееся осложнение при тревоге состоит в проецировании как сжатости груди, так и кислородного голодания. Это осложнение называется «клаустрофобией». Кислородное голодание переживается как потребность быть на свежем воздухе, в открытом пространстве, «грудной панцирь» — как неспособность оставаться в ограниченном пространстве.</p><p>В данном случае нужно: (1) проинтерпретировать проецирование панциря; (2) отдать себе отчет в наличии определенного напряжения грудных мышц (панцирь); (3) избавиться от ригидности панциря (обеспечив поступление кислорода в должной мере); (4) выразить закупоренное возбуждение.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=6543716e06c4" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ. ТЕРАПИЯ СОСРЕДОТОЧЕНИЕМ]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%8F-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%8F-%D1%81%D0%BE%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%D0%BC-9e2f48d219d4?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/9e2f48d219d4</guid>
            <category><![CDATA[перлз]]></category>
            <category><![CDATA[эго-голод-и-агрессия]]></category>
            <category><![CDATA[конспект]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 18 Mar 2020 19:15:51 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-03-18T19:15:51.626Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Глава 14. Заикание</h3><p>Заикание — это прерывание речи, причина которого в неадекватном самовыражении (ситуационное заикание появляется из-за смущения и застенчивости).</p><blockquote>Хронического заику характеризует нетерпение, неразвитое чувство времени, подавленная агрессия. Его слова не текут в естественном темпе, сознание и рот переполнены кучей слов, которые стараются выйти наружу все одновременно. Это точное продолжение его жадности, его желания заглотать все сразу. У каждого заики можно найти воспоминание о его жадности — стремление делать вдох во время говорения, и таким образом, выдавая свою потребность, заглатывать все, даже собственные слова.</blockquote><p>В двух ситуациях хронический заика обычно перестает заикаться — когда он впадает в ярость и когда его речь не выражает никакую эмоцию или когда ничего не вызывает его волнения.</p><p>Для работы с заиканием важно работать с:</p><ul><li>реорганизацией агрессии, т.е. нормализовать способы проявления агрессии;</li><li>нетерпением (см Главу 3. Сосредоточение на еде)</li></ul><p>Заикание — скорее сопровождает не речь, а именно выражение своих собственных мыслей.</p><p>Заикание — связано с дыханием. Заика часто пытается говорить на вдохе.</p><p><em>Упражнения для работы с заиканием:</em></p><ol><li>Вдыхать и выдыхать не вмешиваясь в процесс и не производя никаких дополнительных действий. При этом необходимо осознавать различие между вдохом и выдохом. Напрягаться и усиленно дышать не нужно. Просто лягте и сконцентрируйтесь на «чувствовании» дыхательного процесса. Не поддавайтесь соблазну что-либо менять, продолжайте выполнять упражнение до тех пор, пока не убедитесь, что можете осознавать дыхание на протяжении пары минут без вмешательства или блуждания мыслей.</li><li>Вдыхайте обычным образом и выдыхайте со звуком «м-н-с» до тех пор, пока это не войдет для вас в норму. Звук при выдыхании должен быть похожим на вздох или стон.</li><li>Возьмите любое пришедшее в голову предложение и вдыхайте после каждого слога, чтобы оно звучало примерно так: «Ро(вдох)за (вдох), что (вдох) жи(вдох)вет (вдох) лишь/ час,/ во/ сто/ крат/ цен/ней/ для/ нас,/ чем/ цве/ток/ из/ ма/ла/хи/та,/ что/ не/ вя/нет/ ни/ког/да».</li><li>Повторяйте это упражнение про себя всякий раз, когда для этого представится возможность. Самое главное — делать вдох после каждого слога. Если вы сможете проделывать упражнение в течение пяти минут, считайте, что вы сделали решительнейший шаг в сторону правильного дыхания и победы над нетерпением.</li><li>Только после того как полностью освоили предыдущие упражнения, проделайте упражнения (3) и (4), совершая вдох уже не между слогами, а между словами.</li><li>Следующее упражнение потребует от вас вдумчивого подхода. Поделите все произносимые предложения на маленькие группы в соответствии с грамматикой. Например: «Проще (вдох) притворяться (вдох) тем, кем (вдох) не являешься (вдох), нежели (вдох) скрывать (вдох) свою истинную (вдох) сущность (вдох), но тот (вдох), кто навострился (вдох) и в том (вдох) и в другом (вдох), почти (вдох) постиг (вдох) науку лицемерия (вдох)».</li><li>Представьте, что вы разговариваете с людьми, используя приведенную технику. Сначала делайте это про себя, затем шепотом, почти беззвучно. Потом постепенно повышайте громкость речи.</li><li>Научитесь отлаживать свой голос. Потренируйтесь в проговаривании каждого слова, используя «крещендо» и «декрещендо». Возьмитесь за те слова, которые выговариваются труднее всего, например, начинающиеся с «п». Сделайте глубокий вдох, расслабьте рот и мышцы горла и произнесите «п» как можно мягче, а следующий звук акцентируйте с помощью «крещендо».</li><li>Перенесите ситуацию тренинга на реальную почву: попросите друга, обладающего терпением и желанием помочь, останавливать вас всякий раз, когда вы станете сбиваться на неправильное дыхание.</li><li>Вообразите себе ситуацию, вызывающую у вас застенчивость, смущение или возбуждение и снова проделайте упражнение (7).</li><li>Потренируйтесь в искусстве молчания. Попытайтесь развить в себе качества, характеризующие хорошего «слушателя». Проглатывайте лучше чужие слова, а не свои. Прежде всего запомните: возвращение заикания сигнализирует об опасности и требует от вас сделать паузу и расслабиться. Усвойте для себя то, что в жизни существует немного ситуаций, в которых бывает абсолютно необходимо что-то сказать.</li><li>После того как вы научитесь хранить молчание и слушать, приготовьтесь заняться постижением искусства внутреннего молчания. Это звучит парадоксально, но к правильной речи вы сможете прийти лишь через правильное молчание. Упражнения на концентрацию внимания на теле также очень важны; выясните, какие именно мышцы вы напрягаете (челюстные, горловые или диафрагму) не только тогда, когда храните молчание (хроническое зажатие), но и во время самого процесса говорения. Целью данного упражнения будет являться выяснение того, каким образом происходит заикание. Как только вами будет достигнут полный сознательный контроль за продуцированием заикания, избавиться от него не составит труда.</li><li>После принятия ответственности смысл заикания начнет раз за разом всплывать на поверхность. Его целью может быть выигрыш времени с тем, чтобы скрыть первичную базовую застенчивость или же, как в нижеприведенном случае, попытка скрыть потаенное садистское удовольствие.</li></ol><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=9e2f48d219d4" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ. ТЕРАПИЯ СОСРЕДОТОЧЕНИЕМ]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%8F-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%8F-%D1%81%D0%BE%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%D0%BC-7c3e8dafe681?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/7c3e8dafe681</guid>
            <category><![CDATA[конспект]]></category>
            <category><![CDATA[перлз]]></category>
            <category><![CDATA[эго-голод-и-агрессия]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 18 Mar 2020 18:59:28 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-03-18T21:56:02.096Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Глава 13. Значение бессонницы</h3><blockquote>Чаще всего бессонница не болезнь, но симптом дальновидной политики сохранения здоровья организма во благо поддержания его целостности.</blockquote><p>В некоторых случаях бессонница кажется организму более целесообразной, чем отдых. Например в тех случаях, когда кажется более важным завершить некую ситуацию, нежели отдохнуть.</p><p>Шаги по излечению бессонницы:</p><ol><li>Необходимо избавиться от желания заснуть. Не заставляйте себя. Чем активнее вы думаете, что вам надо уснуть, тем сильнее нарастает волнение, а значит и ваше Эго функционирует самым активным образом.</li><li>Проявите интерес и все свое внимание к факторам, которые мешают вам уснуть. Не сопротивляйтесь, уделите им все свое внимание. Прислушайтесь к звукам, окружающим вас, приглядитесь к образам, живущим в вашем сознании, и вскоре вы испытаете чувство сонливости, предвещающей сон.</li></ol><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=7c3e8dafe681" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ. ТЕРАПИЯ СОСРЕДОТОЧЕНИЕМ]]></title>
            <link>https://medium.com/@anastasiaplohih/%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%8F-%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%8F-%D1%81%D0%BE%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%D0%BC-f4980a3bafa2?source=rss-98b90eb1e18c------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/f4980a3bafa2</guid>
            <category><![CDATA[эго-голод-и-агрессия]]></category>
            <category><![CDATA[перлз]]></category>
            <category><![CDATA[конспект]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Anastasia Plohih]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 18 Mar 2020 16:58:12 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-03-18T16:58:12.111Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Глава 12. О том, как быть застенчивым</h3><p>Застенчивость возникает тогда, когда у человека есть импульсивные желания и эмоции, которые он не хочет выражать (но не подавляет), потому, что по его мнению это выражение может привести к серьезным изменениям взаимоотношений, к переменам в субъекте или в окружающем мире.</p><p>Моторный эквивалент застенчивости — неуклюжесть.</p><blockquote>В каждом приступе застенчивости играет свою роль некое сдержанное (не подавленное) действие или эмоция, нечто несказанное или несделанное. Очень часто основой застенчивости становится неспособность сказать четкое «нет!» в ответ на те требования, в которых хотелось бы отказать. Злость на того, кто предъявил нам эти запросы, оставляет нас с чувством слабости и бессилия, создающим атмосферу напряжения и застенчивости. Неспособность сказать «нет!» выражает обычный страх внесения изменений в среду обитания, в данном случае страх потерять расположение окружающих. Разница между проекцией и застенчивостью состоит в том, что при проекции «нет!» бесследно исчезает, как только дело доходит до выхода на передний план, и снова появляется в виде чувства того, что вам было в чем-то отказано. При застенчивости «нет!» остается в пограничной зоне; оно стремится стать явным, но вы желаете сохранить его в неизвестности.</blockquote><p>Застенчивому человеку сложно достичь душевного покоя, потому что всегда что-то остается невыраженным, остается незавершенность, напряжение, которое можно преодолеть только с помощью экспрессии (иногда достаточно проделать это в воображении, если получится представить себе противника во плоти, «четырехмерно», так, чтобы суметь прочувствовать ту перемену, которую вы в нем произвели. В действительности эта перемена произойдет внутри вас).</p><p>Напряжение, порожденное застенчивостью, может найти выход в таких качествах человека, как наглость, цинизм или наоборот — услужливость, елейность.</p><p><em>Работа с застенчивостью:</em> необходимо полностью осознать собственные скрытые эмоции, заинтересованность и влечения и научиться выражать их словесно, в виде художественных образов или действий.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=f4980a3bafa2" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>