<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Olena Chervonik on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Olena Chervonik on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@chervonik?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*E5HyYgxNdPIMDAL1DSOsuw.jpeg</url>
            <title>Stories by Olena Chervonik on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@chervonik?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Fri, 20 Nov 2026 05:42:35 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@chervonik/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Фотофіксація горя: кілька міркувань про етику і новий український мартиролог]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%84%D1%96%D0%BA%D1%81%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F-%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%8F-%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%BA%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%8C-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D1%83-%D1%96-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3-0c0964df3f02?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/0c0964df3f02</guid>
            <category><![CDATA[ukraine]]></category>
            <category><![CDATA[war-photography]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 13 Nov 2024 13:56:08 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-11-13T13:56:08.916Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/755/1*eMigrESBwDtslbgsROxtbQ.jpeg" /><figcaption>Фотографія з похорону Дмитра Коцюбайла. Фото використовується з дозволу авторів Влади та Костянтина Ліберових</figcaption></figure><p>Під фотографією з похорону Дмитра Коцюбайла, яку я на днях <a href="https://www.facebook.com/photo/?fbid=10110155029436569&amp;set=a.10105960793928149">запостила</a>, розгорнулася ціла дискусія про етичність подібних знімків. Кадр зроблений <a href="https://life.pravda.com.ua/society/2022/10/4/250690/">Костянтином та Владою Ліберовими</a>, фотографами, які наразі перебувають на лінії фронту та, власне, <a href="https://www.instagram.com/p/Cpf2Et5o8ZS/?hl=en">задокументували</a> сам бій під Бахмутом, в якому загинув Дмитро.</p><p>Підрозділ, в якому служив Дмитро, запросив Ліберових зафіксувати прощання та чин похорону — обидва перетворилися у величезну публічну подію, суспільний ритуал, що закладає новий український мартиролог <em>(список мучеників — ред.)</em>, долучає до пантеону героїв ще одну людину, яка пасіонарно поклала життя за нашу свободу. Людину, чия смерть ще один раз показує нам, живим, що ми є та завжди були — як нація, чию тяглість оприявнюють обличчя полеглих в наших книгах по історії.</p><p>Щоби ця тяглість існувала — вона повинна бути репрезентованою, аби знання про історичні події поза їхньою безпосередньою локацією та часовою рамкою передавалися далі. Передавалися тим, хто в них не брав участі в тому місці та в той час.</p><p>Репрезентація — це соціальний клей, що створює спільноту. Нерепрезентоване вислизає з історичної пам’яті.</p><p>Сучасне суспільство наскрізь структуроване саме фотографічним зображенням, а не графічним, яке хоч і існує — люди продовжують малювати — але поступилося своєю соціально-формотворчою роллю фотографії одразу від моменту з’яви останньої в ХІХ сторіччі. Несфотографоване перериває історичну линву, скільки б його не переказували словом, чи не змальовували фарбами. Історія — фотографується, міф — живописується.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/755/1*0wCZ6Zt_XJK5w68fxUzW2Q.jpeg" /><figcaption>Картина “Зняття з хреста” — алтарний образ фламандського митця Рогіра ван дер Вейдена.</figcaption></figure><p>У своїй книзі “Соціальний контракт фотографії” Арієла Азулей говорить саме про цей фотографічний клей, без якого не функціонує сучасне суспільство. Такий погляд на фото як на засадничний, фундаментальний механізм формування суспільних зв’язків сильно контрастує з постмодерною критикою попередніх десятеліть, з тією “герменевтикою підозри”, яка аж до параної та часто з неабияким моралізаторським пафосом звинувачувала глядача у вуайеризмі.</p><p>Вуайеризм — це цілком вже девальвоване слово, насамперед термін психоаналізу, який говорить про насолоду від споглядання. Але дивитися не конче означає насолоджуватися. Існує величезна гама інших емоційних реакцій на зображення.</p><p>Я дивлюся на страждання цієї жінки та відчуваю величезну емпатію. Частина цього горя передається і мені, бо я є частиною цього суспільного тіла, що горює. Безпосередня, інтегральна частина цього суспільного згорьованого тіла — ось що говорить мені зображення людини, яка втратила найдорожче саме для того, щоб особисто я продовжувала жити. Емпатія та величезна вдячність, а не вуайеризм.</p><p>Розмова про (не)етичність фотографування когось в стані горя має логістичну та світоглядну складову. Як можна уникнути бути сфотографованою під час багатолюдного суспільного ритуалу на головній площі країни? Під час ритуалу, на який прийшли найвищі керівники армії, на яку запрошено численні телеканали, на яку стікаються буквально тисячі людей? Якими механізмами можна забезпечити нефотографування в цьому суспільному натовпі? В гучномовець це оголошувати? Найняти спеціальний персонал, який би фотографуючих осмикував?</p><p>Роздрукувати тисячі паперових інструкцій, в яких би було зазначено, що певну людину краще не фотографувати? Як можна уникнути публічної репрезентації, будучи публічною людиною, чи за життя, чи за смерті? Публічність — це тягар присутності на людях, коли твої героїзм чи служіння (воїнське, депутатське) виштовхують тебе під софіт. Ти там хотів бути в радості, в боротьбі, в своїй пасіонарності. Під цим софітом ти опинишся і в своєму горі, бо горе це перетворюється з особистого на суспільне.</p><p>Світоглядна складова — не про приватність та публічну присутність — а про страх зображення як такого. Іконоклазм, який ми знаємо в його постмодерному вимірі, набагато давніше явище. В усіх культурах та в усі часи існують ті, хто боїться зображення і страх цей часто оприявнюється через декларацію пафосної самоправедності та шеймінгу іншого — “тобі має бути соромно! не дивись!”</p><p>Мені не соромно. Можливо тому, що я давно не живу в постмодерній парадигмі. Я дивлюсь. І в абсолютно нутряному, тактильному, вісцеральному вимірі відчуваю, що українство існує — і я в ньому також. Величезна шана жінці на фото, яка перетворює усіх нас на живе, пульсуюче українське суспільне тіло.</p><p><em>Олена Червоник, історикиня мистецтва, спеціально для УП.Життя.</em></p><p><a href="https://life.pravda.com.ua/columns/2023/03/14/253331/?_gl=1*1u4ehay*_ga*NTgwOTM1NzY2LjE3MTk4NjkyNzI.*_ga_6ELQ7YCNBS*MTczMTUwNTk3Mi4xOC4xLjE3MzE1MDU5NzIuNjAuMC4w">https://life.pravda.com.ua/columns/2023/03/14/253331/?_gl=1*1u4ehay*_ga*NTgwOTM1NzY2LjE3MTk4NjkyNzI.*_ga_6ELQ7YCNBS*MTczMTUwNTk3Mi4xOC4xLjE3MzE1MDU5NzIuNjAuMC4w</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=0c0964df3f02" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ОЛЕНА ЧЕРВОНИК: «Я Б ХОТІЛА ЗНАТИ, ЯК ЦЕ — ЕМОЦІЙНО РЕАГУВАТИ НА МИСТЕЦТВО»]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D1%8F-%D0%B1-%D1%85%D0%BE%D1%82%D1%96%D0%BB%D0%B0-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B8-%D1%8F%D0%BA-%D1%86%D0%B5-%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%BE-%D1%80%D0%B5%D0%B0%D0%B3%D1%83%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE-ec1a5e18a8b?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ec1a5e18a8b</guid>
            <category><![CDATA[olena-chervonik]]></category>
            <category><![CDATA[ukrainianart]]></category>
            <category><![CDATA[photography]]></category>
            <category><![CDATA[translation]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:46:23 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:46:23.059Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>ОЛЕНА ЧЕРВОНИК: «Я Б ХОТІЛА ЗНАТИ, ЯК ЦЕ — ЕМОЦІЙНО РЕАГУВАТИ НА МИСТЕЦТВО»</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*rGD76dsSdZDhCcRh9kgSVQ.jpeg" /></figure><p>Інтерв’ю з Валентиною Клименко</p><p><em>Олена Червоник з 2005 року як не живе в Україні — отримала освіту з історії мистецтва в Канзасі та Нью Йорку, працювала у Філадельфійському художньому музеї, тепер пише дисертацію з історії фотографії в Новій Зеландії. Але вона залишається важливою фігурою в українському мистецькому середовищі: її дописи в Facebook — як інтелектуальні ін’єкції для арт-спільноти, хоч перейнята нею у західних інтелектуалів безжальна критичність ніяк не приживається на лагідному українському ґрунті. До того ж Олена, яка раніше працювала кураторкою в Платформі культурних ініціатив «Ізоляція», уважно стежить за українським культурним полем і навіть намагається його покращувати. Цього року Олена ініціювала і здійснила разом із видавництвом «Родовід» за підтримки УКФ видання українського перекладу серйозних західних видань із теорії та історії фотографії </em><a href="https://supportyourart.com/stories/-john-tagg-"><em>«Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії» Джона Теґґа</em></a><em> та </em><a href="https://supportyourart.com/stories/batchen"><em>«Вогонь бажання: зародження фотографії» Джефрі Бетчена</em></a><em>.</em></p><p><em>Ми збиралися коротко поговорити з Оленою про книжки, а вийшло довго і не тільки про дві монографії, а ще й про її дисертаційне дослідження, як знімали небо і хмари в 19 столітті, про її перекладання Ролана Барта, інтелектуальне задоволення від мистецтва і красу як психологічну проєкцію людини.</em></p><p><strong>Олено, цього року ти ініціювала спільно з видавництвом «Родовід» перекладну серію книжок «Історія і теорія фотографії й мистецтва». Опубліковано дві монографії. Я підозрюю, що всі притомні люди роблять проєкти для себе…</strong></p><p>Я погоджуюсь. Ми завжди транслюємо себе, коли щось робимо…</p><p><strong>Ці видання, які вже вийшли у видавництві «Родовід», якимось чином пов’язані з твоїм PhD?</strong></p><p>Певним чином — так, вони концептуально пов’язані з моєю науковою діяльністю, але загалом вони відображають моє розуміння методології історії мистецтва, необхідності певних концепцій, які в Україні не циркулюють. Я дуже хочу запроваджувати знання про ці методології та концепції, бо, як ти сказала, ми всі робимо проєкти для себе, а я хочу мати співрозмовників, з якими могла б обговорити певні речі в українському контексті. Регулярно приїжджаючи в Україну, маю відчуття, що я завжди потрапляю в інтелектуально-герметичну історію, яка сама в собі вариться, і яку я часто не розумію.</p><p>Можна запитати: навіщо запроваджувати концепції, сформовані у Британії чи в Штатах. Ми повсякчас говоримо, що Україна — це частина Європи, і це точно, стовідсотково вірно. Одна з беззаперечних ознак української приналежности до європейської цивілізації — Україна історично проходила всі ті самі етапи мистецької історії, що і Європа. Візантія, відголос Ренесансу до нас через Польщу доходили, (наприклад, існують ренесансні будівлі на Західній Україні), Бароко, (ще й яке!) Просвітництво, Модерн — це все періоди саме європейської парадигми. Про що це говорить? Про те, що ми — частина європейської культурно-світоглядної спільноти. Але чому ж тоді ми не послуговуємося мовою опису та теоріями, що формуються в західній спільноті? Маємо бути обізнані з тим, що пише західна академія, бо це безпосередньо і нас стосується.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*a132s0V3gxDQ_x3IFZE7ow.jpeg" /><figcaption>Джефрі Бетчен зі своєю книгою «Вогонь бажання: зародження фотографії» у перекладі Ярослави Стріхи</figcaption></figure><p>Якщо ти відкриєш будь-який список літератури з історії фотографії, там будуть Бетчен і Теґґ — це засадничі книжки. До речі, коли я розмірковувала з ким працювати над докторською дисертацією, одразу згадала Бетчена. Він довгий час викладав у Штатах, але виявилося, що він живе у Новій Зеландії. Він дуже зрадів, бо у нього давно не було PhD студентів, (дивним чином ніхто не хоче їхати у Нову Зеландію) і написав мені: «Приїжджай». Я сказала ОК і поїхала.</p><p><strong>Олено, яка тема твоєї докторської дисертації?</strong></p><p>Я досліджую, як у XIX столітті, на початку виникнення фотографічного медіуму, знімали небо і хмари. Річ у тому, що ранні фотоматеріали були найбільш чутливі до синього кольору. Адже колір — це світлова хвиля, що поступово, а не одномоментно, реєструвалася тогочасними світлочутливими матеріалами. Синій відрізок цієї хвилі найкоротший, а червоний — найдовший. Отже, коли всі предмети синього кольору вже зареєструвалися на матеріалі, червоний ще не схопився. І поки ти чекаєш фіксації червоного кольору, синій уже overexposed, засвічений чи перепалений. Особливо це стосується пейзажу, поки земля й дерева проявилися, небо стало білим і зникло: на його місці зяє порожнеча.</p><p>Зрозуміло, що рання фотографія монохромна, а не кольорова, але реальність — кольорова і вона реєструється монохромними матеріалами в тональних варіаціях різної інтенсивности. Ще треба додати, що все це стосується переважно фотографії XIX сторіччя. Вже на початку XX виробляються так звані панхроматичні плівки, які є одночасно сензитивними до усього спектру світлової хвилі — проблема нерівномірної реєстрації кольорового спектру тоді зникає.</p><p>Повертаючись до пейзажу, в західноєвропейській художній системі цей жанр мав усталену іконографію. Автор не міг зробити пейзаж із вибіленим небом, там неодмінно мали бути хмари. Хмари — це символ бога, піднесення, трансцендентних імпульсів, це релігійний екстаз, а пейзаж без хмар — неправильний.</p><p>І тому перші фотографи вигадували найрізноманітніші методи, як оприявнити ці відсутні хмари: вони колажували негативи, колажували позитиви, малювали хмари на позитиві, а іноді й на самому негативі, а потім робили позитивний відбиток. Траплялися випадки, коли хмари викладали шматками тканини, ватою на негативі, а потім робили відбиток.</p><p>Тобто я досліджую найранніші фотографічні матеріали, ліміт цих матеріалів, і як люди технологічно виходили з цих лімітів. Одна з загальних тез роботи наступна: ніколи не існувало ніякої <em>«чистої фотографії»</em>, завжди людина з фотоапаратом маніпулювала цим медіумом. Нам здається, що це маніпулювання прийшло тільки з фотошопом, у кінці 20 століття, але це не так — ніколи не було <em>«прямої», «об’єктивної», «автоматичної»</em> чи назагал немедійованої реєстрації реальності. Фотографічне зображення завжди було маніпульованим та маніпулятивним, і завжди існувало мільйон способів його таким зробити.</p><p><strong>Ти мене випередила, бо я хотіла спитати про наукову цінність твоєї роботи про зображення хмар на фотографіях у XIX столітті. Чесно кажучи, для української науки тема твого дослідження звучить скандально <em>(посміхається).</em></strong></p><p>Чому скандально? Моє дослідження інтегроване у вже існуючі концептуальні рамки. Так, одна з засадничих книг для моєї дисертації — «Теорія /хмар/: до історії живопису» французького історика мистецтва Юбера Даміша. Він — сучасник Ролана Барта і сам був частиною постструктуралістської тусовки. Навчався у Мерло-Понті, викладав у паризьких університетах, і помер у 2017 році у дуже похилому віці.</p><p>Дослідження Даміша охоплює європейський живопис від кінця середньовіччя до XIX століття. Він доводить, що хмари починають зображувати лише з початком Ренесансу. В цьому твердженні, по-перше, полягає стрижневий момент розуміння, що таке мистецтво: реальність мультивалентна, але система репрезентації в певній культурі — вибіркова, структурована. Хмари існують як фізична даність, але це зовсім не означає, що хмари постають неодмінною частиною візуальної репрезентації в усіх культурах в усі історичні періоди. Існують культури, в яких хмари не є частиною їхньої іконографії. Древні греки не зображали хмари, так само як і середньовічна європейська людина.</p><p>Так от, хмари в європейській системі репрезентації з’являються лише з початком Ренесансу. Даміш цю з’яву концептуалізує наступним чином: ренесансне розуміння зображення базується на метафорі вікна у видиму, фізичну реальність. Це вікно створюється за принципами лінійної перспективи, тобто за принципами геометрії з чітко визначеними точками сходження. В цій геометрії хмари показати неможливо, бо хмари — аморфні, атмосферні, розмазані плями. Хмара ніяк не вкладається в систему лінійної перспективи, але при цьому вона засадничо необхідна. Це структуралістська бінарна опозиція: для того, щоб зрозуміти, що є чітко визначена структура, має бути щось ненормативне, що випадає з логіки цієї структури, що окреслює її межі.</p><p>Даміш починає виклад своєї структуралістської теорії хмар з експериментів ранньо-ренесансного архітектора Брунелескі, який першим почав використовувати лінійну перспективу. Брунелескі створює, за словами Даміша, «оптичні машини» — інсталяції з дерев’яної панелі, на якій архітектор малює урбаністичний пейзаж: флорентійську площу з собором, який він сам побудував. Перед цим зображенням Брунелескі прикріплює дзеркало, а в самій панелі робить отвір. Глядач має дивитися зі зворотнього боку панелі в цей отвір, таким чином, споглядаючи не зображення, а його відбиток у дзеркалі. Отвір знаходиться в стратегічно важливому місті — в точці сходження осей лінійної перспективи. Тобто Брунелескі створює ідеальну точку споглядання зображення, в якій горизонт очей глядача точно співпадає з уявним горизонтом іміджу, від якого розходиться геометрична перспективна сітка.</p><p>Ця «оптична машина» Брунелескі має ще один елемент, надзвичайно важливий для розмірковувань Даміша: архітектор також прикріпляє над дерев’яною панеллю срібну пластину. Навіщо? Тому що Брунелескі хотів, щоб було небо, але він його не міг намалювати за принципами лінійної перспективи. Тому цей шматок срібла відбиває небо, яке відбивається в дзеркалі — фактично, це не репрезентація, а презентація. Небо та хмари вислизають з новоствореної системи лінійної перспективи. Далі Даміш розмірковує, як хмари стають субверсивним компонентом європейської візуальності. Велика частина книги присвячена Корреджіо та його церковним куполам, наприклад, «Вознесіння Діви» в пармському соборі. В цьому розписі Корреджіо наче анулює фізичність архітектури: хмари нашаровуються воронкою та створюють оптичну ілюзію отвору, за яким більше не вгадується стеля.</p><p>Я певним чином спираюся на структуралізм Даміша, коли розглядаю фотокамеру як «оптичну машину», що унаочнює систему лінійної перспективи, а також наражається на той самий ліміт репрезентації, який осягнули ще засновники ренесансної системи зображення.</p><p><strong>Весь радянський період і пострадянський також українці отримували «посилки» зі світовими ідеями через посередника — російські наукові інституції, видавництва і періодичні видання. Нарешті почався етап спілкування без посередників. Ти напряму контактувала із Джефрі Бетченом і Джоном Теґґом, </strong><a href="https://supportyourart.com/columns/artbook"><strong>Ist Publishing</strong></a><strong> напряму контактує з </strong><a href="https://supportyourart.com/events/paskal-"><strong>Паскалем Гіленом</strong></a><strong>, Гелом Фостером та іншими авторами. Таким чином до цих публікацій більше довіри, таким чином формується «портфель» зв’язків і ціла полиця чи шафа перекладних актуальних гуманітарних студій.</strong></p><p>Безперечно. Ти зараз підсумувала саму серцевину проблеми, що виникла з нашою колоніальною залежністю від Росії. Оскільки в Україні доробок з історії мистецтва практично взагалі не перекладався, доступ до методологічних праць існував переважно через російські переклади. Можливо, я помиляюся або не досить добре знаю український інтелектуальний ландшафт, але я жодного разу не бачила основоположних мистецтвознавчих текстів в українському перекладі. Ти ж навчалася в НАОМА, тобі краще знати…</p><p><strong>Ти не помиляєшся, історію мистецтва в Україні вивчають або через російськомовні переклади західних мистецтвознавців, або за книжками російських дослідників — через їхню оптику, їхній наратив. 10 років тому «Новая история искусства» від видавництва «Азбука-Классика» — найновіше, що читали студенти НАОМА.</strong></p><p>Власне. Більш того, якщо враховувати, що Росія — величезна країна, в якій є купа інституцій, то й вони видають дуже мало книг із сучасної історії мистецтва. А з історії фотографії — ще менше. Переважно їх видають Ad Marginem і Гараж. Теґґа і Бетчена, наприклад, у Росії не видавали, були лише фрагментарні публікації уривків з Теґґа в журналі «Синій диван», який випускала Єлєна Петровська. Тобто це засадничі тексти, яких немає навіть у російському перекладі. Але в російському перекладі існує Барт. До речі, я вже переклала половину книжки Ролана Барта «Camera Lucida» і працюю над нею далі.</p><p><strong>Ти сама перекладаєш?</strong></p><p>Так, потихеньку. Насправді французька мова — це моя перша спеціальність, бо починала я свого часу з лінгвістики. Я б не взялася перекладати когось іншого з французької, я все ж таки не знаю її настільки, наскільки англійську. Але я читала Camera Lucida у численних перекладах, а також всю критику навколо неї. Не буде великим перебільшенням сказати, що я знаю все, що написано про цю книгу.</p><p>Мій науковий керівник Джефрі Бетчен дуже добре знав перекладача Барта на англійську мову Річарда Говарда, який був близьким другом філософа. Барт у нього завжди зупинявся, коли приїздив до Нью-Йорка. Бетчен багато розмовляв із Говардом про Барта і розповідав безліч деталей. До чого це я веду? Російський переклад Барта — жахливий, стилістично книжка читається наче якийсь роман Тургенєва. Це настільки не Барт! Не тому, що перекрутили терміни, а тому що стилістика цього перекладу — це переступ, злочин проти Барта, для якого сама фактура мови, ритміка та модальність нарації були засадничими, першочерговими. Барт — це поезія в прозі. Тож навіть якщо в Росії і перекладали важливі тексти, це не означає, що ці переклади прийнятні і ними можна задовольнитися. Зрештою переклади сприяють виробленню сучасної наукової мови і термінологічного апарату, тому кожна культура повинна мати наукові тексти своєю мовою.</p><p><strong>До речі, ти як науковий керівник серії говорила з перекладачами про стилістику перекладу, щоб не вийшло з Бетчена Нечуя-Левицького?</strong></p><p>Так, ми обговорювали деякі моменти. Я не дуже люблю надмірну українізацію перекладного тексту. Англійська наукова мова має майже медичну чи клінічну чистоту, спосіб опису в ній найменш емоційно чи коннотаційно забарвлений. Українською теж можна так писати, просто треба це робити свідомо. Ми радилися про те, чи треба транслітерувати деякі слова, чи шукати відповідники. Я не є мовним пуристом, тож часто віддаю перевагу транслітерації, але це, звичайно, залежить від контексту.</p><p>У нас виникла велика проблема з Теґґом, який базується на Альтюссері і на Фуко: Фуко українською дещо перекладали, Альтюссера — ні, хіба спорадично, в онлайн-журналах. Тобто жодної книжки Альтюссера, як я розумію, в Україні не виходило, і весь альтюссерівський методологічний апарат в українському контексті невідомий. Тому ми постійно радилися з редактором Богданом Завітієм, що робити з тим чи тим словом. Альтюссер постійно використовує слово «апарат» — державний апарат, ідеологічний апарат, але в набагато ширшому застосуванні ніж просто «органи державної влади». У Альтюссера «апарат» — це майже синонім ідеології чи марксистського поняття «надбудови». Як нам перекладати: просто транслітерувати чи описово пояснювати цю концепцію? В принципі ми не мали б замислюватися над термінологією Альтюссера, а мали б відкрити переклад його текстів і користуватися його типовими конструкціями. Так само у книжці Бетчена ми зашпорталися із перекладом цитати з Фуко. Тобто наші переклади мали б спиратися на певний корпус текстів, а його не існує. Або якщо існує, то перекладався він в 1990-і і часто косо-криво.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*CIK4qjdG9dH2U1wvcMiL5A.jpeg" /></figure><p><strong>З історією мистецтва у нас теж біда, але ти зосередилася на історії фотографії, бо тобі це ближче?</strong></p><p>Так, в принципі, це моя ділянка, але треба розуміти, що фотографія — це частина історії мистецтва, а не щось абсолютно інше. Тому логіка концептуалізації фотографії прикладається і до інших сфер. З поправками, звичайно.</p><p><strong>Чи плануєте ви привезти сюди авторів?</strong></p><p>Дуже хотілося б привезти їх, наприклад, на «Книжковий Арсенал», треба тільки знайти гроші на це. Причому це не космічні гроші, вони абсолютно невибагливі люди, адже належать до правдивої інтелектуальної еліти і адекватно себе поводять.</p><p><strong>Чи не застаріли раніше сформовані теорії про закони фотографії в часи, коли кількість фотозображень завдяки мобільним телефонам множаться шаленими темпами? Адже раніше фотограф був особливою фігурою, до того ж плівка обмежує можливості, технологія складніша, фінанси…</strong></p><p>Так, дещо змінився візуальний ландшафт, але методологія цих двох дослідників досі слушна. У вступі до українського видання Бетчен, до речі, проговорює сучасний цифровий ландшафт. Він пише, що його книжка — не про першу фотографію чи першого фотографа, а про світоглядний комплекс та проліферацію іміджів. Нам зараз здається, начебто цифрова епоха нас штовхнула у візуальну надмірність, а Бетчен намагається довести, що така фотографічна логіка була від початку.</p><p>Він наводить слушну цитату американського критика 19 століття Олівера Венделла Голмса, що фотографія — це злущення шкіри з об’єкта, коли сам об’єкт зображення стає менш важливим, ніж його фотографічна копія. Голмс концептуалізує ці копії як шкіру змії, яку вона постійно скидає, і в тебе в руках просто залишається лушпиння. Голмс вже тоді писав, що скоро постане така ситуація в культурі, коли форма остаточно відлущиться від об’єкта та буде існувати сама по собі. Це фактично розмова про віртуальну реальність, що постала від циркуляції іміджів, за якими не стоїть реальність — із поправкою на те, що це розмова метафорами 19 століття.</p><p>Тобто ці книжки актуальні, вони не застаріли. Натомість обидва автори критикують модерний формалізм і Джона Шарковскі, куратора департаменту фотографії нью-йоркського МОМА з 1962 до 1991 року. Шарковскі вже покритикували всі, хто міг, тому що він сформував дуже елітарний, консервативний підхід до мистецтва та фактично вивищив свої індивідуальні естетичні вподобання до рівня «засадничих» рис фотографії як такої. Тобто якщо говорити про сумнівні чи застарілі методології, вони є — Шарковскі, наприклад. Але і його теж варто було б перекласти, щоб розуміти логіку і критику дискурсу.</p><p><strong>Чи доступність масової фотографії не розмиває поле авторської фотографії?</strong></p><p>Що таке масова фотографія і що таке авторська? Ці означники розмиті та самі по собі проблематичні. Фотографія досить швидко стала доступною. Вже в 1840–1850 представники середнього класу могли собі дозволити замовити портрет. Ось, наприклад, Гаспар-Фелікс Турнашон, відомий як Надар, який, власне, мав комерційну фотостудію та сфотографував сотні людей, від звичайних відвідувачів до Сари Бернар чи Бодлера, він якою фотографією займався — масовою чи авторською?</p><p>Теґґ і Бетчен пов’язують виникнення фотографії з певною фазою капіталізму, а саме з індустріалізацією та масовим виробництвом. З одного боку фотографія починалася як абсолютно не мистецька історія. Вона з першого дня мала багато позамистецьких застосувань — медичних, поліцейських, бюрократичних.</p><p>З іншого боку, варто поміркувати, що таке взагалі мистецька практика, звідки беруться засоби зображення, теми. У російських формалістів є стаття про те, що спочатку якесь явище визріває на рівні популярної культури, в масах, а високе мистецтво потім з того щось собі бере. Тобто масове та екслюзивно-художнє — це сполучні сосуди, але працюють вони не у напрямку <em>«індивідуальний геній — натовп»</em>, а навпаки. Мистецтво не існує в вакуумі та не береться нізвідки, а послуговується масовим візуальним полем, визріває на ньому, як на перегної.</p><p>Наприклад, у Бориса Михайлова є прекрасна серія «Кримський снобізм», яка імітує родинний альбом: ніби родина приїхала на відпочинок до Криму і фотографується на пляжі. На деяких фото ти ніби справді бачиш родинний альбом, а на інших світлинах помічаєш субверсію — там багато іронії, стьобу. Про що це говорить? Що є якийсь немистецький прошарок — формат родинного альбому, який мистець переосмислює. Така динаміка завжди існувала.</p><p><strong>Які книжки ти б хотіла видати в серії «Історія і теорія фотографії й мистецтва» далі?</strong></p><p>Я вже сформувала список бажаних видань, якого нам на роки вистачить. Думаю наступною книгою видати «Громадянській контракт фотографії» (The civil contract of photography) ізраїльсько-американської дослідниці Аріелли Азулей. Дослідниця називає фотографію «транзитною візою», що дозволяє «подорожувати» світом. Фотографія надає «громадянство» спільноті, що постає через практики репрезентації, бо формує візуальне поле, що об’єднує людей: вони стають видимими один для одного, крізь час та географічний простір. Ця об’єднавча функція дозволяє не лише долучитися до світу образів, таким чином розширюючи горизонт сприйняття та побутування. Вона також накладає моральний та етичний обов’язок як на тих, хто створює фотографії, так і на тих, хто їх споглядає.</p><p>Фотографія закликає до дії: споглядання страждання, насилля та дискримінації, соціальних та політичних криз має поводувати не лише емпатичну реакцію, а й дієву відповідь. Азулей таким чином дискутує з відомим есеєм Сюзан Зонтаг «Споглядаючи біль інших», в якому Зонтаг розмірковує, чи не є фотографії страждань лише типом вуаєризму. Азулей дає однозначну відповідь: репрезентувати страждання необхідно, щоб ті, хто не можуть бути безпосередніми свідками, про нього дізнавалися та отримували шанс виконати свій громадянській обов’язок.</p><p><strong>Який ефект ти очікуєш від реалізації цього проекту?</strong></p><p>Очевидно, не варто очікувати миттєвого ефекту. Наразі наші свіжі переклади всім дуже подобаються, але я бачу, що люди реагують переважно на дизайн, на те, що книги красиві і тактильно приємні. Почекаємо, поки почнуть читати. Це книги, які треба довго та уважно штудіювати, з олівцем.</p><p>Не думаю, що будуть якісь рецензії — хто у нас їх взагалі пише? Для мене головне, щоб ці книги були включені в навчальні курси у Могилянці, в НАОМА, в університеті Шевченка і так далі, щоб вони стали частиною освітнього процесу, а це довготривалий розвиток. Я певна, що будуть люди, в яких після прочитання якась лампочка в голові ввімкнеться, і вони почнуть розуміти мистецтво ширше. Ми з тобою побачимо це на Мистецтвознавчому Конкурсі за рік, за два, за п’ять, чи почнуть посилатися на ці дослідження, чи увійдуть вони у референтну базу.</p><p><strong>Якщо твоя докторська вийде монографією англійською, чи будеш ти прагнути видати її українською? Потім вона вийде в серії перекладів?</strong></p><p>Це дуже довготривалі плани… Насправді рідко дисертація стає книжкою. Докторська — це технічна наукова робота: вона показує комісії, що ти вмієш певним чином працювати з інформацією, знаєшся на методологічних прийомах, можеш сформувати тезу, знайти до неї аргументи, але це ще далеко не книжка. Я не думаю про свою докторську як про книжку, хоча й розмірковую, чи могла б моя тема трансформуватися в книгу, але тоді її треба переписувати й переписувати. По-перше, я думаю, що докторська буде готова десь за 3 роки, а книжка займе 5–6 років. Я взагалі дуже дивуюся, коли чую, що люди пишуть книжки за 2 місяці. Мені здається, це профанація. За цей термін можна написати особистий есей, миттєву персональну рефлексію, але жодним чином не дослідження.</p><p><strong>Як ти стежиш за сучасними фотопроектами?</strong></p><p>Є список видань, які я постійно переглядаю, наприклад, щомісячний журнал Aperture. Є внутрішня комунікація всередині академічної спільноти, яка насправді не така й велика. Є newsletters, на які ти можеш підписатися, і тобі на імейл будуть приходити повідомлення про виставки, семінари, нові публікації про фотографію. Одна з таких розсилок сформована на базі університету Ратгерс, бо там є викладач історії фотографії, який і робить ці розсилки, а також група студентів, що створили неформальну організацію Dark Room і теж щось постійно пишуть. Є подібна розсилка, сформована у Прінстоні, я теж на неї підписана. Тобто я швидше отримую інформацію через такі канали, бо публікації в журналах — це вже те, що вийшло на публічний, видимий рівень. Ну і в Штатах постійно відбуваються музейні проекти: ти вже знаєш, на які інституції дивитися, де показують фотографії, як її показують, і кожного сезону передивляєшся головні події.</p><p><strong>Останнім часом в Україні теж збільшилася активність фотоспільноти, стало більше виставок, фотоімен, які циркулюють у міжнародному просторі.</strong></p><p>Мені взагалі здається, що у нас фотографія дуже цікава — цікавіша, ніж якісь інші медіуми. Це треба подумати, чому фотографія має таку циркуляцію. Напевне це спосіб зображення, який найкраще відповідає нашій сучасній ситуації.</p><p><strong>За ким із фотографів ти стежиш в Україні? Хто тобі цікавий?</strong></p><p>По-перше, є дослідницький інтерес до якогось матеріалу, а є кураторський. Мій кураторський інтерес не обмежується фотографією, тим паче в українському контексті — я цікавлюся багатьма митцями. Якщо все ж таки казати про фотографічні практики, мені цікаво, як із фотографією працюють <a href="https://supportyourart.com/conversations/dostlevy">Лія і Андрій Достлєви</a>, Саша Курмаз, Олена Субач та Вячеслав Поляков, Боба-груп (Юля Дроздек та Василіса Незабаром), Шило (Сергій Лебединський та <a href="https://supportyourart.com/conversations/krasnochek">Влад Краснощок</a>). Надзвичайно сподобався проект Яни Кононової As if Lola, який вийшов у фінал конкурсу «Родоводу», і отримав приз Bird in flight. До речі, BiF — онлайн-ресурс, який я теж часто передивляюсь. У них цікава підбірка і українських, і міжнародних митців. Взагалі це невдячна тема, перераховувати художників в подібних інтерв’ю: цікавих людей та проектів багато, усіх миттєво не згадаєш.</p><p><strong>Що для тебе важливе в фотографії: емоції, естетика, критичність ідея, документальність?</strong></p><p>Я не послуговуюсь категорією «важливості»…</p><p><strong>А якими категоріями послуговуєшся?</strong></p><p>Маю, мабуть, все таки переважно інтелектуальний інтерес: цікавлять засоби вираження, формальна мова, маніпуляції з медіумом. Цікавить історичність та діахронія: коли та як виникає новий засіб вираження, який або підтверджує, або підважує попередні. Цікавить субверсія та трангресія, але не в тематичному плані, а саме в медійному: як ламаються усталені способи репрезентації, як на цих руїнах виникають нові. Це завжди така інтелектуальна гра: чи ти зможеш зрозуміти, звідки вийшла конкретна візуальна історія, цитата, спосіб зображення і т.д.</p><p>Мене дуже рідко щось емоційно зачіпає, а тим більше мистецтво чи фотографія. Я б хотіла знати, як це — емоційно реагувати на образ. Я не розумію людей, які лякаються, ображаються на зображення. Леся Кульчицька, до речі, досліджує агресивність образу і людей, які намагаються цензурувати мистецтво. Нещодавно з нею тут теж публікували інтерв’ю про її дослідження, де вона згадувала Сергія Квіта, який закрив виставку в ЦСМ.</p><p>Я, до речі, прийшла тоді на відкриття «Українського тіла» та бачила виставку в той один день, що вона функціонувала. Досі не можу збагнути як доросла, освічена людина, професор університету міг чогось там злякатися чи на щось образитися. Виставка — це ж дискурсивне поле. Виходь та дискутуй в ньому, тим більше, якщо у формуванні дискурсу і полягає сенс твоєї професії. Ну скажи, що може злякати чи образити дорослу людину? Як репрезентація може тебе налякати?</p><p><strong>Мене може. Коли я дивлюся на «Книгу мертвих» Арсена Савадова, усвідомлення того, що я дивлюся на натюрморти із трупів конкретних людей мене кожного разу жахає. Або «сплячі принци України» Чічкана. Звісно, це образи, але вони складені із неживих людей.</strong></p><p>Британські романтики або люди вікторіанської епохи, що естетизували смерть, з тобою б дуже посперечалися. Вони фотографували своїх мертвих дітей, оформляли в золоті рамки та виставляли ці постмортальні портрети на коминках, або вітали один одного з Різдвом зображеннями мертвих птахів.</p><p>«Книга мертвих» Савадова мені видається надзвичайно проблематичною з іншого поводу. На сьогодні в цивілізованих країнах неможливо використовувати тіло людини без її дозволу, навіть якщо це тіло мертве. Неможливо потрошити людину на органи, якщо вона не дала на це дозвіл перед смертю. А тим більше неможливо аранжувати, як ти сказала, натюрморти з померлих. Це розмова про межі людського та про людську гідність. І якщо ми послуговуємося установкою, що «нелюдське» — це коли нема свідомости, то є й прошарки живих людей, що існують або з потьмареною, або з притлумленою, або нерозвинутою свідомістю. Звідси відкривається слизька доріжка щодо інструменталізації тіла іншого. Етичніше, як на мене, обстоювати тезу, що й після смерті людина має право на гідність. Не думаю, що Савадов навіть і приблизно розмірковував над етичністю свого проекту. «Книга мертвих» мене не лякає, а скоріше викликає неприязнь до митця, який безпринципно використовує будь-що або будь-кого аби розраховувати на ефект.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/640/1*smIwIT3T_-dmxGajsnK7bg.jpeg" /></figure><p>Але мені, однак, дивно, що люди переживають такі сильні емоції, як образа чи переляк, дивлячись на репрезентацію. От реальна річ може налякати, може бути неприємною, але фотографія — це папір, на якому надруковано якесь зображення.</p><p>Знаєш, про що ця розмова? Про ікону фактично. Є люди, які вірить, що образ має дію, а я це не сприймаю таким чином, для мене це просто фарба, хімія, дошка. Я можу ікону аналізувати, як вона зроблена, на чому, якими інструментами, але чи могла б я повірити в те, що ікона творить чудо?</p><p><strong>А категорія задоволення?</strong></p><p>Задоволення є, але воно знову ж таки інтелектуальне: зрозуміти, як щось сконструйовано, яке місце має в історичному розрізі, який ефект справляє на культуру і т.д.</p><p><strong>Тобто ти отримуєш задоволення від свого процесу думання?</strong></p><p>Так. Взагалі це питання про те, що таке краса, чи вона існує об’єктивно в світі і ти її здатен осягнути чи ти «красу» створюєш сам. Мені подобається теорія, що краса — це сконструйована річ, це просто проєкція твого психологічного стану: якщо ти в балансі, у тебе все добре — настрій, здоров’я, ти красу бачиш усюди, а якщо всередині щось не те, людина не розуміє, де красиво. Бо світ сам по собі величезний, багатовалентний, у ньому немає ані краси, ані потворності, його матеріальність просто переважає твої фізичні можливості. Тому те, що ти вихоплюєш у цьому світі, — виключно твоя психологічна проєкція. Я люблю думати. Задоволення та краса мені відкриваються саме в процесі осмислення чогось.</p><p>Опубліковано в Your Art 10 січня 2020</p><p><a href="https://supportyourart.com/conversations/olenachervonyk/">https://supportyourart.com/conversations/olenachervonyk/</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ec1a5e18a8b" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Олена Червоник: «В Україні дуже крута візуальна культура, але досі збіднілий і неадекватний опис…]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D1%83%D0%B6%D0%B5-%D0%BA%D1%80%D1%83%D1%82%D0%B0-%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%83%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0-%D0%B0%D0%BB%D0%B5-%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%96-%D0%B7%D0%B1%D1%96%D0%B4%D0%BD%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%B9-%D1%96-%D0%BD%D0%B5%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BA%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81-2d96ecbd9b92?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/2d96ecbd9b92</guid>
            <category><![CDATA[translation]]></category>
            <category><![CDATA[olena-chervonik]]></category>
            <category><![CDATA[modernity]]></category>
            <category><![CDATA[ukrainianart]]></category>
            <category><![CDATA[photography]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:41:17 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:41:17.807Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Олена Червоник: «В Україні дуже крута візуальна культура, але досі збіднілий і неадекватний опис цієї культури»</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*GA9pBMyzo84jevLDMp11hg.jpeg" /></figure><p><strong>Одна з основних розмов в українській гуманітаристиці та культурному середовищі — про брак перекладів ключових робіт філософів, істориків мистецтва, антропологів, соціологів так далі. Потроху ці лакуни заповнюються.</strong></p><p><strong>Не так давно видавництво «Родовід» випустило українский переклад робіт двох теоретиків фотографії — «Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії» Джона Теґґа та «Вогонь бажання: зародження фотографії» Джефрі Бетчена. Редакторкою обох видань виступила </strong><a href="https://lb.ua/author/1334_olena_chervonik.html"><strong>Олена Червоник</strong></a><strong> — історикиня мистецтва та кураторка, яка працювала в Філадельфійському художньому музеї, Платформі культурних ініціатив «Ізоляція», а зараз пише дисертацію з теорії фотографії.</strong></p><p><strong>LB.ua поговорив з Оленою про вибір книжок для перекладу, стан української культурної критики і кінець проекту Просвітництва.</strong></p><p><strong>Розкажи, чому ти відібрала саме ці книжки для початку серії?</strong></p><p>Вони абсолютно фундаментальні. Ти можеш взяти будь-яку розвідку з фотографії, і вже у вступі побачити перелік імен, на які всі посилаються. Теґґ і Бетчен — серед них.</p><p>Крім того, Теґґ — це початок постмодерної методології, а Бетчен — це вже певним чином її критичний аналіз. Теґґ писав свій «Тягар репрезентації» як серію есеїв протягом десяти років, починаючи в 1970-ті. Бетчен створив книгу як цілісну монографію вже в 1990-х. До 1970-х в критиці переважав модерністський формалізм — і Теґґ, і Бетчен постійно посилаються на формалістів як на своїх головних опонентів — наприклад, на Джона Шарковськи, куратора фотографії в нью-йоркському МоМА, чиї виставки та каталоги уособлювали такий формалізм. Теґґ один з перших закладає початок постмодерної методології, наполягаючи на тому, що мистецтво та загалом візуальна культура дуже залежать від економіки та політики.</p><p>Він чи не перший каже: почекайте, фотографія — це не лише мистецтво, не лише те, що в музеї. Більшість фотографічного досвіду — не музейні речі. Ми живемо у фотографічному образі, він усюди — в рекламі, в медицині, на паспортному контролі і так далі. Така фотографія прямолінійно пов’язана з економічним, соціальним, політичним життям. Теґґ перший, хто все це проговорює та намагається створити методологію, тобто підібрати слова, відшукати терміни для такого аналізу. По вступу видно, що це для нього дуже складно. Він спочатку звертається до Альтюсера, а згодом до Фуко, який в 1970-х в Британії був ще не дуже знаний.</p><p>В післямові, яку Теґґ пише через 20 років після виходу книжки, він пояснює, що спочатку був альтюсеріанцем, але зрозумів, що у застосуванні системи Альтюсера до аналізу фотографії виникають певні обмеження. Альтюсер — марксист, у нього є чітко виражені класи експлуатованих і тих, хто експлуатує. І влада — у останніх. Чим в такому разі є фотоапарат — лише інструментом влади, яка визначає як має виглядати підкорений їй суб’єкт, наприклад на судових чи поліцейських фото? Чи експлуатовані теж мають дієвість та можуть використовувати фотапарат як інструмент власної емансипації чи спротиву?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*6TIWOXrcCAzlUFLIVHu5Dg.jpeg" /></figure><p>Фуко переозначує сутність влади і каже, що ми інтеріорізуємо моделі поведінки. Здебільшого на нас ніхто нічого прямолінійно не насаджує.</p><p><strong>А Бетчен?</strong></p><p>Бетчен пише свою монографію в 90-х роках, вже в ній критично висловлюючись не лише про формалізм, а й про деякі аспекти постмодерного аналізу. В нашому варіанті його книги два вступи — один оригінальний, інший — що Бетчен спеціально написав до українського видання. Оцей оригінальний вступ треба читати як засадничий документ: він пояснює, як розвивалась методологія розмови про фотографії, які обмеження існуюють в методології Теґґа і як можна розмовляти про фотографію сьогодні.</p><p><strong>Чи не є фотографія маргіналом в історії мистецтва, як ти вважаєш?</strong></p><p>Це складне питання, тому що, з одного боку, — так, коли фотографія з’явилась існував примат певних практик, що уособлювали мистецтво. Насамперед живопис, звичайно. А фотографія була чимсь «недо». У нас досі обговорюють, чи є фотографія мистецтвом. Це смішне питання, яке вже давно ніхто не обговорює. Це логіка ХІХ століття — говорити про те, як фотографія порівнюється з живописом і чим вона від нього відрізняється.</p><p><strong>В Україні взагалі живопис — найголовніше мистецтво.</strong></p><p>Так. Тут треба окремо обговорювати, що становить поняття «мистецтво». Це специфічна візуальна практика, яка має свій початок і, скоріше за все, свій кінець. Тому що мистецтво — це сформована в західному суспільстві від часів Ренесансу практика репрезентації. Вона не існувала завжди і всюди. Візуальні практики, звичайно, існують в усіх культурах від початку історії людства. Здатність до репрезентації — один із головних когнітивних механізмів людини. Але ця здатність та її конкретні прояви не завжди називалися мистецтвом. В давніх греків, наприклад, не було мистецтва — в них було technê. Зараз багато говориться про те, що ця парадигма закінчилась. В нас є візуальні практики, але чи це мистецтво?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*aXv3Na44uNL0dLu_MWLV-Q.jpeg" /></figure><p><strong>З постмодерном ця парадигма закінчилась?</strong></p><p>Так. Я, до того ж, обстоюю ідею, що і постмодерн закінчився. Він був останньою конвульсією загального комплексу, який тривав від Ренесансу до кінця ХХ століття.</p><p><strong>Що, по-твоєму, глобально змінилось, що ми можемо сказати про завершення постмодерну, та коли саме воно трапився?</strong></p><p>Я думаю Бруно Латур має рацію, коли в книзі «We Have Never Been Modern» маркує цей кризовий моментом падінням Берлінського муру і розпадом СРСР. Це кінець епохи модерності, що трапляється із колапсом останнього чи не найграндіознішого модерного проекту — СРСР. Крім того, в 1989 році стається не лише падіння муру. Це також рік проведення великої конференції з екологічних питань, коли світова спільнота зібралась на еко-конгрес, усвідомила негативний вплив модерности на природу і задалася питанням, що робити далі з наслідками індустріалізації — з шахтами і заводами, які більше нікому не потрібні. Що робити з річками, яким змінювали русло? Що робити з практиками масового виробництва їжі, які поводують ожиріння? Зараз ми бачимо сплеск еко-активізму, <a href="https://lb.ua/blog/olena_zadorozhna/438279_greta_efekt_metelika_i_vimerli.html">Грету Тунберг</a> та вихід екологічних питань на популярний рівень.</p><p><strong>Чи не тому це, що медіа нарешті звернули на це увагу і зробили це мейнстрімом?</strong></p><p>Цей сплеск стався, тому що виробилась критична маса проблем і практик. Самі по собі медіа не можуть зробити масштабну бульбашку з нічого.</p><p>Отже, модерність сколапсувала вже у 1989 року. Я вважаю, до речі, що Росія — остання імперія, яка ще йде по модерний рейках і намагається зліпити себе докупи, реінкарнувати Радянський Союз. Але все, поїзд пішов. Росія ще довго бути брикатися, але вже ясно, що її проект занадто out of date. Це останній модерний проект, і він програє — за нашого життя. Хоча нам ще довго треба будет чинити йому спротив.</p><p>Повертаючись до нашої розмови про модерн/постмодерн та фотографію, я вважаю, що постмодерн — це момент самоусвідомлення модерним суспільством своїх власних негараздів та самоаналіз чи самокритика, в тому числі і через візуальні практики. Фотографія в цей момент стає важливим інструментом такої критики та аналізу, не в останню чергу тому, що її сприймають як щось, що підважує мистецтво, тобто ту систему репрезентації, яка виникає з Ренесансом та збігається чи, власне, є інтегральною частиною модерного світоглядного комплексу. Фотографія — дивний винахід. Він постає як квінтесенція модерного мислення, але настільки буквально його оприявнює, що фактично руйнує його із середини.</p><p><strong>Складається враження, що фотографія є єдиним візуальним досвідом, який може бути не-мистецтвом. Кіно, наприклад, таким бути не може. Чи може? Чи ми маємо врешті відмовитись від поділу на мистецтво і не-мистецтво?</strong></p><p>Я дуже мало дивлюсь кіно, але мені здається, що все ж таки є практики рухомої картинки, які не є мистецтвом в парадигматичному розумінні цього слова.</p><p>Теґґа, наприклад, пише про фотографічний доробок Уолтера Даймонда, лікаря, який одним із перших почав фотографувати пацієнток в психіатричних лікарнях. Зараз ці фотографії зберігаються в колекції музею Ґетті в Лос Анжелесі. Очевидно, що музеї вже давно не працюють лише з вузьким розумінням мистецької практики. Вони аналізують візуальну культуру загалом.</p><p><strong>Фотографії </strong><a href="https://lb.ua/culture/2019/10/23/440476_paraska_plitkagoritsvit.html"><strong>Параски Плитки-Горицвіт</strong></a><strong> — це мистецтво?</strong></p><p>Можливо, це не мистецтво у вузькому розумінні естетики репрезентації, про яку Плитка-Горицвіт скоріше за все не думала. Але тут цікаво, що вона жила у Криворівні — це дуже невелике село, з дивним гибридом радянської модерности (радіо, пошти, масово вироблених товарів) та традиційного укладу життя, з натуральним господарством, з побутуванням домодерних практик. І там з’являється людина, яка бере до рук фотоапарат — квінтесенцію модерности. Цікаве саме це зіткнення людини, що сформувалась в такому гибридному (недо)модернізованому просторі, з апаратом з іншої світоглядної системи.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*8D-qzXUkNnDxLpZC11Kw9Q.jpeg" /></figure><p><strong>Про розширення розуміння мистецтва була і Венеційська бієнале 2013 року, яку курував Массіміліано Джіоні.</strong></p><p>Так, це його основна програма — виходити за рамки парадигматичного мистецтва та долучати візуальність, яка раніше знаходилася на периферії.</p><p><strong>Ця лінія продовжується в інших бієнале? Нинішня про що була?</strong></p><p>На нинішній не було практики аутсайдерів, яку так любить Джіоні, а навпаки, були митці з явно професіоналізованих середовищ. Мені сподобалась ця бієнале. Завжди цікаво подивитись, з чого виставка починається, якою є перша робота. Це завжди стейтмент, такий собі якір, від якого концентричними колами розмотується уся виставка.</p><p>Перша робота основної виставки цього року дуже корелюється з роботою на 54 бієнале, яку курувала Біче Курігер. 54 бієнале називалась Illuminations, що можна перекласти як освічення, осяяння — назва, що абсолютно невипадково натякає на просвітництво. Одна з перших робіт, якою Курігер відкрила виставку, належала франко-мароканській художниці Іто Баррада — фотокопії записничка її бабусі, яка була неписемна, з десятьма дітьми, численними онуками і правнуків. Бабуся виробила власну систему запису номерів телефонів родичів, їхніх імен, дати народження і так далі.</p><p><strong>Тобто вона була писемна, але своєю мовою.</strong></p><p>Так, вона просто вигадала свою систему знаків. Вся та бієнале була про просвітництво з основною тезою про те, що просвітництво неможливо насаджувати на рівні країн чи великих мас людей — неможливо всіх зробити однаково щасливими однаковим способом. Але просвітництво можливе на персональному рівні — ти все одно здатен на індивідуальні моменти осяяння. Ця бабуля пройшла шлях усього людства — від винайдення простого знаку, від піктограми до складної системи запису.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/651/1*7VI50s_4YdRgDUMYNx4YXQ.png" /><figcaption>Іто Баррада, The Telephone Books, 2010</figcaption></figure><p>На поточній бієнале робота, що відкриває виставку, належить французькому митцю Антуану Катала, та називається «Все кінчено». Одразу при вході до виставкового простору висять такі прямокутні штуки, ніби гумові планшети, з середини яких насосна система видуває літери, що складаються в мотиваційні речення, типу «все буде добре». Але речення банальні та ще й подекуди з помилками. Якщо та 54-та бієнале називалась «іллюмінації», коли все ще була актуальна чи можлива ідея просвітництва на індивідуальному рівні, то цю бієнале я б назвала «сутінками». Все закінчилося — жодного просвітництва.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*-bxvPbpivefEvMVIeg8PwA.jpeg" /><figcaption>Антуан Катала, It’s Over, 2019</figcaption></figure><p>На цій бієналє багато робіт про кінець західної епістемологічної системи. Інсталяція Джессі Дарлінг, наприклад, так і називається — «Епістемології». У вітрині лежить груба офісна папка для паперу. Ти її відкриваєш — а там шмат цементу форматом А4.</p><p><strong>З одного боку, це погана новина. З іншого, просвітництво — це ж дуже ієрархічна і ексклюзивна історія.</strong></p><p>Власне. Нас же навчили тому, що просвітництво — це суто позитивна історія, заснована на прогресі і раціо. Але за що критикують просвітництво і модерний проект? За те, що вони вибудували ієрархії, причому в усьому — є центр, є периферії, є розум, а є не-розум.</p><p>Я нещодавно приїхала з Нової Зеландії, де дуже цікава історія маорі, яка красномовно свідчить, що таке модерна епістемологія та як вона створює негативний імідж для інших типів знання. Ці типи знання баналізуються, применшуються, витісняються, бо вони начебто ненаукові. Але наука — це не універсальна форма пізнання, а створена західним суспільством в певний історичний момент. І вона далеко не єдина можлива.</p><p>Маорі свого часу приплили до Нової Зеландії з Гаваїв. Декілька століть тому вони вирішили остаточно переселитись до Нової Зеландії, але довгий час вони пересікали Тихий океан вздовж та поперек, причому на невеликих човнах, без навігаційних інструментів, по зірках і хмарах визначаючи, куди плисти. Забери у європейця секстант — він в житті не знайде шлях в океані. Уяви собі, яку складну епістемологічну систему розвинули маорі. Більше того, вони не мали писемності і передавали ці знання усно з покоління у покоління. Але модерне мислення все це відкинуло, тому що не впізнало в цьому знання. Але чому це не є типом знання — тому що до нього мірна лінійка не прикладається?</p><p>Зараз ми прийшли не до того, що сколапсував розум і просвітництво, а до того, що певна система пізнання виявилась ієрархічною, репресивною. Вона виявилась не позитивною. Вона експлуатувала багато людей і ресурсів. А є інші способи думання про світ.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*m6nhlHeBqVPXHgS0I0RXDg.jpeg" /><figcaption>Джессі Дарлінг, Epistemologies (limping cabinet), 2018</figcaption></figure><p>Ця бієнале має багато робіт міфологічних, що конструюють інші системи мислення. Там немає фольклорних, домодерних чи аутсайдерських практик. Все створено професійними сучасними митцями, які починають звертатись або до міфів певних народів чи самі вигадують ці міфи. Відбувається явне продумування, як можна вийти з модерних ієрархій. Я казала, що я б назвала цю бієналє «сутінками», але це явно не жалоба за тим, що ми всі помремо.</p><p><strong>Взагалі амбіції думати про те, що якийсь проект має призвести до позитивних результатів десь у майбутньому — це теж просвітницька парадигма. Але новина про кінець просвітництва погана для України, тому що ми зараз буквально в просвітницькому дусі намагаємось окреслити власні території і захистити їх. Мені здається, переглядати результати просвітництва — це теж привілей метрополій. Може так статись, що колишня колонія в центрі Європи просто не може собі цього дозволити.</strong></p><p>І так, і ні. Що таке колонія? Це територія, на якій відрубали інтелектуальний ресурс. Нам просто не дозволяли думати самим, ми могли лише споживати чужі думки, але самі їх не виробляли. Ця система імітації, яку українці інтеріорізували, дуже помітна.</p><p>Наведу приклад з історії мистецтва. Мій улюблений — коли Олександр Соловйов причепив італійський термін «трансавангард» до мистецтва певних українських художників. Я так ніколи і не знайшла пояснення, яким чином українське суспільство та мистецтво 1990-х були хоч якось схожі на італійське кінця 1970-х, бо саме тоді Акілле Боніто Олива цим терміном описав доробок певних італійських художників. За якими ознаками стався цей перенос термінів та ще й з розривом у дві декади? Більш того, Олива його ніде не запозичував. Він його продумав та створив сам, в системі італійського мистецтва. Чому б нам не створювати свої терміни та системи опису, а не запозичувати чужі?</p><p><strong>Тому у нас постійно «українські Ґьоте» і «українські Моцарти».</strong></p><p>Абсолютно, у нас постійно триває імітація чогось.</p><p>Я думаю, нам треба, по-перше, усвідомити, що ми часто імітуємо, а не мислимо незалежно — саме цей момент усвідомлення вже може стати певною емансипативною практикою. Не дивитись на уявні метрополії — бо на сьогодні їх вже просто не існує — це лише ментальні структури в нашій голові. Виробляти свій категоріальний апарат, навчитись, в широкому сенсі, висловлюватись самим.</p><p>В Україні дуже крута візуальна культура, але в нас і досі збіднілий та неадекватний опис цієї культури. Метапозиція критика в українській культурі була відсутня за радянських часів. Я, власне, почала видавати цю серію, сподіваючись, що ці книги розширять способи розмови. Сподіваюсь, вони допоможуть вчитися говорити — про фотографію і про візуальну культуру загалом.</p><p><strong>Чому тебе взагалі зацікавить фотографія?</strong></p><p>Насамперед тому що коли в ХІХ сторіччі виникла ця практика репрезентації, вона помітно переозначила західну культуру. З винайденням фотографії починається злам, нове коло західно-європейської самосвідомості. Я вважаю, що модернізм як мистецька течія кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя був спровокований фотографією. Просто в розмовах про мистецтво завжди присутній примат живопису, від якого створюється генеалогія модернізму. Трапився Едуард Мане — і почався модернізм. Але поштовх до абстрагування, вихолощених форм, певної матеріальності, я певна, почався з фотографії, тобто щонайменш на півстоліття до Мане.</p><p><strong>Друга важлива історія, що з фотографії виросло кіно, яке відформатувало мислення сильніше, ніж фотографія.</strong></p><p>Це пов’язані речі. Коли ми говоримо про кіно і про фотографію, це розмова про пристрій, дівайс, апарат. Одна з моїх улюблених робіт у Венеції до речі, — в угорському павільйоні. Художник Тамаш Валіцький досліджує апарати ХІХ століття, яких тоді було безліч, але багато з них повідмирали, ніколи не еволюціонували в жоден сучасний дівайс. Він створює таки фантазійні штуки, з численними об’єктивами, якимись втулками, ручками обертання і т.д. Вони не існують в реальності — лише як зображення згенероване в комп’ютері. Про що ця робота? Про бажання альтернативної візуальності. Коли ти бачиш цей апарат, починаєш думати: а яку картинку він би міг створити? Можливо, якби такий апарат реально існував, людство в ХХІ столітті винайшло б не айфон, а щось інше.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*vypkTasxcBrNuINdswjv8A.jpeg" /><figcaption>Тамаш Валіцький, Imaginary Cameras, 2019</figcaption></figure><p>Для мене фото і кіно — про цей танець з апаратом.</p><p>Апарат накладає ліміт на зображення, якось його форматує. Але в той же час, твоя свідомість щось з цим апаратом виробляє, штовхає його кудись, випробовує його межі. Один із видів модерної практики — майже заперечувати можливість медіума, створювати картинки, які практично неможливі, бо вони існують на технічній межі апарата.</p><p><strong>Який зараз найновішій медіум?</strong></p><p>Соціальні мережі, цифрові технології, штучний інтелект, інтернет як медіум. Інстаграм — він теж може бути медіумом, а не просто контейнером для картинок. Є художники, які працюють насамперед з решіткою інстаграму — по три зображення в ряд. Зрозуміло, що це все одно мистецтво, засноване на фотографії.</p><p><strong>Ти казала, що в Україні крута візуальна культура. Чи корелює вона з темами, які зараз актуальні в світі?</strong></p><p>Візуальні практики будь-якої країни завжди прив’язані до проблем там, де людина продукує ці практики, де вона темпорально і географічно знаходиться. Вона просто відрефлектовує свою ситуацію. Ніхто не прилітає з космосу і не привозить із собою мистецтво. Що відрефлектовуємо ми? Ми — постколоніальна країна, яка тільки зараз почала відриватись від метрополії — фізично і культурно. Це наша головна тема.</p><p>Опубліковано в Лівому березі 10 грудня 2019</p><p><a href="https://lb.ua/culture/2019/12/10/444416_olena_chervonik_v_ukraini_duzhe_kruta.html">https://lb.ua/culture/2019/12/10/444416_olena_chervonik_v_ukraini_duzhe_kruta.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=2d96ecbd9b92" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ОЛЕНА ЧЕРВОНИК: «ЦЯ ЕПІДЕМІЯ ЗЛАМАЛА ХРЕБЕТ МОДЕРНОСТИ»]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D1%86%D1%8F-%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F-%D0%B7%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B0-%D1%85%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%82-%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8-20cde0becbf6?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/20cde0becbf6</guid>
            <category><![CDATA[ukrainian-culture]]></category>
            <category><![CDATA[modernity]]></category>
            <category><![CDATA[olena-chervonik]]></category>
            <category><![CDATA[covid-pandemic]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:34:37 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:34:37.370Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/676/1*wst_Vnz11OXSHwlGxgujmg.png" /></figure><p><em>Докторантка з історії мистецтва в Університеті Оксфорда, </em><a href="http://www.korydor.in.ua/ua/author/olenachervonyk"><strong><em>Олена Червоник</em></strong><em> </em></a><em>вже рік мешкає в Британії: пише дисертацію з історії та теорії ранньої фотографії. Олена здобула магістерський ступінь з історії мистецтва в Інституті Красних Мистецтв міста Нью Йорк, викладала в Університеті Вікторії у Новій Зеландії, працювала кураторкою сучасного мистецтва в низці інституцій (в Філадельфійському художньому музеї (США), в Ізоляції. Платформі культурних ініціатив (Донецьк, Україна) та Videonale. Фестивалі сучасного відео мистецтва в Kunstmuseum Bonn (Німеччина).</em></p><p><em>З Оленою ми поговорили про сліпоту європейського картезіанства, вимушені прозріння західного світу, загублені і знайдені у 2020 «лінзи» для розгляду світу навкруги, а також про оптимістичний погляд на культуру і життя загалом.</em></p><p><strong>Євгенія Нестерович: </strong>Я почну з дуже наївного запитання: чи є, на твою думку, таке слово, яким найбільш влучно можна було би окреслити цей 2020-й?</p><p><strong>Олена Червоник:</strong> Я трохи скептично ставлюся до окреслення складних ситуацій одним словом — це така лінгвістична редукція, яка спрощує всю надмірність і полівалентність нашого життя до однієї конструкції. Ця конструкція точно буде неправдива. Назагал маємо епістемологічну проблему: ми <em>словами</em> намагаємось виразити життєвий досвід, який не є суто вербальним, який не редукується до мови. А якщо ми ще до одного слова звузимо…</p><p>Але в принципі аналіз пандемії для мене почався з двох текстів, напруга між якими якнайкраще схопила сутність пандемічного потрясіння. 23 березня 2020 вийшов текст французького філософа <strong>Алана Бадью</strong>.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html#_ftn1">[1]</a> А вже 6 квітня <strong>Шіян Зайронг</strong>, літературознавець та філософ китайського походження, що мешкає в Берліні, опублікував відповідь.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html#_ftn2">[2]</a></p><p>Текст Бадью настільки застарілий епістемологічно, що його читаєш як уламок минулого. У цьому тексті, крім змісту суто поверхового рівня, ще струменіє риторика, я думаю, не до кінця Бадью усвідомлена, що фактично підважує експліцитне висловлювання автора. Бадью розмірковує, чи пандемія змінить на краще політичний вимір Франції. Сам він є досить лівих поглядів, з певним несприйняттям буржуазної культури та поточного політичного устрою. Отже, він прагне змін, але доходить висновку, що вони не стануться. Йому здається, що вірус насправді не настільки кардинально примушує нас змінити мислення та дії. Бадью наголошує, що людство неодноразово проходило подібні пандемії. Не так давно, наприклад — ВІЛ/СНІД у 1980-х. До того була іспанка 1918–19-х років. Зараз, за Бадью, можливо, трохи інші масштаби пандемії, але начебто нічого особливого, що призвело б до кардинальних змін. При цьому стаття містить один недолугий параграф — саме на нього реагує Зайронг — у якому Бадью згадує, що вірус узявся з Китаю. А Китай, «як відомо» — це ж така відстала культура, наполовину модерне суспільство, а наполовину архаїка… І очевидно, що китайці знані з того, що жевріють у негігієнічних умовах. Тому вірус прийшов саме звідти — з негігієнічного поводження з тваринами, з оцим «мокрим ринком».</p><p>Наостанок Бадью ще й додає, що він проаналізує пандемію з точки зору декількох «<em>простих</em> <em>картезіанських ідей»</em>. Зайронг гостро реагує на це, зауважуючи, що картезіанський світогляд — це і є та європейська зверхність, що, власне й породила сучасну кризу. <strong>Вірус — це симптом величезної екологічної кризи. Пандемія — симптом політичної та економічної кризи. Безвідносно до того, звідки прийшов вірус, поточна пандемічна ситуація насамперед свідчить про епістемологічну кризу, яку саме європейці споводували своїм картезіанським мисленням.</strong></p><p>Картезіанське мислення, на якому заснована модерна парадигма — це мислення передусім ієрархічне, що відокремлює людину, вищу істоту, від нижчого за неї тваринного світу. Таке мислення встановлює ієрархії і в людському світі, поділяючи людей, народи, країни на кращі й гірші. Західна зацикленість на такій дихотомії не дозволяє самим європейцям чи країнам першого світу побачити, з чого постають, як формуються екологічні кризи. Починаючи вже з того, що, по-перше, Захід не бачить, що цей «мокрий ринок» в Ухані — це симптом життя в економічно несприятливих умовах. Бідність в Китаї — сліпа пляма, яку зручно не помічати. Тим часом цією бідністю зручно користуватися. В Китай, в цей же Ухань, заїжджають великі західні корпорації і використовують дуже дешеву китайську робочу силу. Під час такої економічної експлуатації негігієнічні умови мало кого хвилюють. За потреби, Захід дуже радо користується з бідности певних прошарків Китаю.</p><p>По-друге, коли вірус почав поширюватися, стало помітно, що західні країни у своїй зарозумілості спочатку сприймали себе як певний «контейнер» — відокремлений, автономний простір, такий привілейований, санітаризований, що до нього начебто нічого не долітає. <strong>Зайронг цікаво висловлює це як «the false idea of impenetrability» — хибне уявлення про відсутність пор в оболонці, крізь яку начебто нічого не просочується.</strong></p><p>Західний світ досі живе ідеєю держав-націй (теж суто модерний концепт) — це такі автономні самі-в-собі речі. Кожна нація сама собі щось «рулить». Поточна екологічна ситуація натомість ясно демонструє, що не існує кордонів. Вони абсолютно умовні. І коли ти не бачиш свій зв’язок зі всім світом — тими ж китайцями і тим же «мокрим ринком» — ти не можеш вчасно відреагувати.</p><p>Мені здається, цей вірус показав, яка маленька наша земна кулька, як усе взаємопов’язано, як ідеї національних кордонів спрацьовують тільки коли їх «накидають» на людей у політичних вимогах. Але вони не спрацьовують з вірусами. Нам треба дуже переосмислити, що таке кооперація людей на землі, а не занурюватися в суто національну окремішність, яка, очевидно, дуже часто йде поруч із національною претензією і гордістю.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Вірус це показав — а чи ми побачили, як тобі здається? Чи ми як суспільства побачили це?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Побачили, я думаю. Треба зазначити, що зараз в популярній, масовій пресі (наприклад, і в згаданій суперечці Зайронга з Бадью) проговорюються речі, які в академічному середовищі вже давно озвучені та циркулюють років тридцять. Нічого з цієї критики модерности не є аж таким новим. Якщо повернутися до витоків такої критики — це безперечно <strong>Бруно Латур</strong>. Зокрема його книга «Ми ніколи не були модерними: есеї з симетричної антропології» 1991 рік. Або ще одна важлива академічна референція до поточних подій — книга французького філософа <strong>Квентіна Мейясу</strong> «Після вичерпаности. Есей про необхідність непередбачуваности» 2006 року. (В Україні, на жаль, ані Латур, ані Мейясу ще не перекладені).</p><p>Мейясу виступає з критикою кантіанської парадигми, заснованої на ідеї, що ми сприймаємо світ лише в обмеженому, вичерпаному модусі, згідно своїх психофізичних та когнітивних можливостей. Тобто світ як такий ми знати не можемо — ми лише знаємо його проекцію, створену нашим мозком та суто людськими каналами сенсорного сприйняття. Kант схоплює та закодовує сутність антропоцентризму, в якому людина — міра всіх речей. В постмодернізмі ця кантіанська парадигма отримує своє найяскравіше втілення: не існує нічого «поза текстом», “il n’y a pas de hors-texte” у висловленні Дерріда. Текст тут в найширшому розумінні — інтерфейс, який створює людина.</p><p>На противагу цьому, Мейясу вказує, що існує зовнішня неосяжність, яка взагалі ніяк не корелюється з людським виміром. Він називає її<strong> the Great Outdoors.</strong> І ми можемо науковими, фактологічними методами вхопити її існування, нехай навіть опосередковано та спорадично. Але все одно, ми можемо, наприклад, виміряти вік зірок чи дату великого вибуху. Тобто ми знаємо про існування доісторичної матерії, яка виникла, тоді коли не те, що людська свідомість ще не еволюціонувала, а навіть і органічне життя як таке. Існує світ поза людською свідомістю та здатністю його сприймати та раціоналізувати. Чим є поточний вірус, як не проявом непередбачуваного світу, який всіляко перевищує людську здатність до раціоналізації та контролю? <strong>Ковід — один із елементів мейясівського the Great Outdoors, який вистрибнув на нас зненацька. А ми звичайно що не готові, бо ми зі своїми картезіансько-кантівськими упередженнями думаємо, що ми цілковито «за кермом»</strong>.</p><p>Цікаво дивитися, як ця критика модерности, що виходить з академічного середовища, починає проникати в масову свідомість та висловлюватися вже навіть на рівні популярної культури. З початком пандемії з’явився гомерично-смішний мультик про Масяню в ізоляції, в якому вона постійно говорить про «наружу», такий аналог the Great Outdoors — великого неосяжного.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html#_ftn3">[3]</a> «Ничего хорошего в этой наруже никогда и не было», за словами Масяні, бо «наружа» страшна своєю непередбачуваністю.</p><p>Або ось, наприклад, влітку вийшов випуск Vogue Ukraine, на обкладинці якого мотто The Great Outdoors величезними літерами подається. Зрозуміло, що це літній випуск, але перебування назовні можна по-різному висловити, не обов’язково саме цими словами. Я, звичайно, не думаю, що це з боку Vogue Ukraine аж такий свідомий референс до Мейясу. Тут радше маємо справу з появою певної світоглядної домінанти, нового способу вираження, нового дискурсу, який вже навіть в мас-медіа циркулює.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/463/1*qOwEZ-HPwqqg0fuhYLvyLg.jpeg" /></figure><p>Назагал і Латур, і Мейясу — це про <em>демодернізацію</em> і це позитивний термін. Хоча в Україні він часто розуміється як негативний, у дуже консервативному звучанні. В західній академії демодернізація — це критика модерних ієрархій, які призвели до теперішньої екологічної та світоглядної кризи. І власне, пандемія, і рух Black Lives Matter виникли абсолютно невипадково. Вони структурно пов’язані. Тому що обидва процеси постали внаслідок кризи модерности. Ми вибудували ієрархію «людина — природа», але так само ми побудували дуже багато ієрархій «людина — людина»: хто з нас краща людина, в кого шкіра біліша і т.д. Отже, обидва процеси свідчать про глибинні процеси демодернізації. Тобто тут вже маємо не просто дискурсивну, академічну критику, а фактичне, фізичне розкладання модерного проекту.</p><p>Тому я бачу дуже позитивні зміни. <strong>Науковий дискурс, який тридцять років вже висуває певні зауваги, нарешті вийшов на рівень популярної свідомости. Поточна пандемія врешті-решт зламала хребет модерности на рівні масовому.</strong> Зауважу, що це також позитивна ремарка про академічну сферу: епістемологічна машина університетів, дослідницьких центрів прекрасно працює. Вона на цей момент вибудувала знання, дискурс, вокабуляр, інструменти аналізу. Тепер ці інструменти аналізу почали популяризуватися. Багато людей поза науковою ділянкою почали бачити, що написане Латуром чи Мейясу — слушно.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>А яким, на твою думку, може бути цей шлях до позитивного сприйняття демодернізації в українському інтелектуальному дискурсі?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Це тема до окремої великої розмови. Де українське суспільство, і зокрема його епістемологічна машина, тобто його інтелектуальні, академічні кола в цьому дискурсі демодернізації? Демодернізація дорівнює деколонізації в найширшому розумінні цього слова, де поколонізованими були не лише люди, а й природа. Мені здається, що українська академічна думка застрягла ще в попередній епістемі, а саме в постколоніальний, а до деколоніальної ми лише зараз потроху переходимо.</p><p>В чому різниця між цими суфіксами ‘пост-‘ і ‘де-‘? Постколоніальність — це емансипація народів, що зостали упослідженими, а отже якоюсь мірою вилученими з цивілізаційного розвою. Метрополія загарбує певну територію, перетворює її в колонію та експлуатує її населення, одночасно концептуалізуючи це населення як меншовартісне. Це удавана меншовартість легітимізує експлуатацію, надає колонізатору «право» розпоряджатися людьми «меншого ґатунку». Засадничий текст постколоніальної критики — «Чи можуть упосліджені (сабалтерни) говорити?» Ґаятрі Чакраворті Співак. В постколоніальній картині світу завжди існує цей сумнів, чи мають упосліджені ресурс наполягати на своїх правах чи вони є цілком недорозвинутими, (читай інфантильними, неповносправними), щоб за ці права боротися.</p><p>В українському контексті останні тридцять років саме постколоніальні студії були найбільш релевантними, на вістрі леза. Нещодавно в трьох своїх найновіших есеях <strong>Микола Рябчук</strong> ґрунтовно підсумував українську постколоніальність: від обговорення того, яким типом колонії була Україна, до того, яких механізмів упослідження вона зазнавала спочатку в Російській імперії, а згодом в її правонаступниці — Радянській.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html#_ftn4">[4]</a> Але мені здається, що постколоніальний світогляд і його методологія на сьогодні втратили емансипативний потенціал. Бо дискурс про постколоніальний стан — це розмова про меншовартість, про недорозвиненість, про травму та способи її подолання. Ця розмова має сенс лише тоді, коли метрополія та її цивілізаційний вимір сприймаються як беззаперечно позитивні, цивілізаційно вищі — як такі мірні лінійки, до яких треба дотягнутися, дорозвинутися. Думаю, не треба розлого пояснювати, чому оця невротична жертовність, постійне проговорювання «травми» та «упосліджености» та безоглядна віра в те, що метрополія — золотий стандарт вимірювання, давно вже не створюють жодного емансипаційного ефекту.</p><p>Натомість демодернізаційна/деколоніальна оптика розвертає критичний погляд на 180 градусів та починає дивитися на негаразди «цивілізаційного світу». Чи все аж так позитивно та конструктивно в цьому модерному, раціональному, просвітницькому фундаменті, на якому постали імперії? Можливо, сам цей модерний світогляд треба деконструювати, замість спроби до нього дорозвинутися? <strong>З таким кардинальним поворотом деколоніальної оптики виявляється, що сила поколонізованих народів якраз у тому, що вони не до кінця були модернізовані, що вони зберегли домодерні чи позамодерні способи буття, вірування, структуру суспільства і т.д</strong>. «Недо-» припиняє бути негативним маркером, а навпаки отримує позитивну валентність. В цьому «недо-» немає більше меншовартості, а навпаки — локалізується резистенція до негативних проявів модерности.</p><p>Зазначу, що деколоніальні студії від початку формуються переважно в латиноамериканському контексті. Тут варто ознайомитися з перуанським соціологом <strong>Анібалом Кіхано</strong> (Anibal Quijano), аргентинським літературознавцем <strong>Вальтером Мінйоло</strong> (Walter Mignolo) чи аргентинською феміністичною філософинею <strong>Марією Лугонес</strong> (Maria Lugones.) Але вони, звичайно, розробляють деколоніальну методологію у прикладанні до корінного населення Південної Америки, з його марковано немодерними віруваннями та соціальними укладами.</p><p>Якщо дивитися на Україну крізь демодернізаційну/деколоніальну призму, то швидко виявиться, що ми ніколи не були аж так «недо». Україна завжди була інтегральною частиною європейського світу та цілком скористалася з модернізаційного проекту. Але наші практики резистенції можуть полягати в певних артизанальних, ремісницьких навичках, які не були поглинуті стандартизованим, масовим виробництвом. До речі, рух DIY в західному контексті, всі ці платформи etsy і т.д. — це теж частина демодернізаційного зсуву, бо DIY є резистентним до корпоративного, масового, уніфікованового. Ось тут українське суспільство цілком може бути лідером — ми ж досі не просто вміємо, а ще й любимо засаджувати клумби перед багатоквартирним будинком, вирощувати та консервувати огірки, в’язати шкарпетки та пекти пироги, а не лише розпаковувати з пластику масово вироблений товар.</p><p>Не можу втриматися, щоб не згадати тут епохально-іконічний імідж Берні Сандерса з нещодавньої інавгурації американського президента. Самов’язані рукавички Сандерса затьмарили усі фешн-висловлювання і американського політичного істеблішменту, і поп-зірок, що були присутні на цій події. В американській пресі буквально почали з’являтися статті про семіологію рукавиць Берні, який зі своєю відстороненою позою зі схрещеними руками, моментально став усесвітнім інтернетним мемом.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html#_ftn5">[5]</a> Семіологія цих саморобних рукавиць очевидна — вони є миттєво зрозумілим символом опору корпоративній, капіталістичній системі, як і сам славнозвісний вермонтський сенатор.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*HEWzTTK7U12knaJ2mhSEjg.jpeg" /></figure><p>У підсумку скажу, що я в своїй статті дворічної давнини «<a href="http://www.korydor.in.ua/ua/opinions/arsenalnyi-modernizm.html">Арсенальний модернізм</a>» вже досить розлого висловлювалася на рахунок того, що демодернізація — це позитивне явище. Я бачу, що за ці роки зміни в переосмисленні цього процесу все ж таки сталися, навіть якщо його експліцитно не маркують цим словом. Бачу, що у нас точиться підважування наративу про те, що людина — володар природи. Відбувається переосмислення, що ж ми зробили зі своїми природними ресурсами: із землею, річками, корисними копалинами. <strong>Ася Баздирєва</strong>, зокрема, систематично звертається до теми <a href="http://www.korydor.in.ua/ua/stories/ukraine-antropocen.html">антропоцену</a>. «Ізоляція» наразі створює великий проект «Заземлення». Тема Чорнобиля теж отримала нові акценти: ми вже обговорюємо не лише те, що Україна стала жертвою цієї техногенної катастрофи, а й те, яким чином сама Україна долучилася до її створення. Коротше, українська демодернізація — це наразі переважно деколонізація природи. Ну і консервація огірків — куди ж без них.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Чому саме пандемія, на твою думку, стала оцією останньою краплею для зламу модерних ієрархій?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тому що вона торкнулася всіх. Навіть тих людей, які не знаходяться в академічному, науковому середовищі. Люди відчули це на побутовому рівні, бо вони не змогли вже поїхати кудись не те що на вакації, а й просто далі, ніж 15 кілометрів від дому. Це сильний струс для самого способу життя.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Як ти вважаєш, чи ця зміна досвідів, глобальна зміна способу життя, тактильного і просторового досвіду вплинула на зміну нашого візуального сприйняття?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Стовідсотково вплинула. Але ми будемо ще довго шукати відповіді на питання «як?» Перед Британією, до якої я приїхала в січні 2020, я прожила рік у Веллінгтоні, у столиці Нової Зеландії. Мала фантастичний життєвий досвід, який, до речі, багато в чому був майже провісницьким. Та логістика життя, до якої пандемія нас зараз змусила, насправді дуже нагадує, як живе Нова Зеландія за нормальних умов. При цьому я вважаю, що Нова Зеландія — це абсолютно найкраще суспільство, яке я колись досвідчувала. Якщо ми можемо на когось орієнтуватися, то стовідсотково на нових зеландців — вони вже однією ногою в майбутньому.</p><p>По-перше, це два дуже маленькі острови. Вони розташовані дуже далеко, до них дуже дорого та проблематично доїхати. Дорого доставляти будь-які товари, і тому в магазинах немає великого вибору. Крім того, немає всіх цих споживацьких конгломератів і мас-маркетового трешу, який нас на «великій землі» оточує. В мене були абсолютно комічні ситуації в магазинах, коли я приходила щось обирати (крем для рук, пральний порошок), а обирати було ні з чого. Існує один тип крему, один тип засобу для миття начиння і т.д. В Новій Зеландії існує одна лінійка побутової хімії, супер екологічна, бо новозеландці давно зрозуміли, що свої два малесеньких острови вони можуть миттєво засмітити, якщо не будуть зважати, що саме зливають в стічні води та ґрунт.</p><p><strong>Я веду до чого: це країна, яка в принципі живе за оцими локдаунівськими мірками, які ми зараз проходимо. І вона живе чудово. Нова Зеландія перебуває вже десь на периферії капіталізму.</strong> Вона не бере участь у цій ідіотичній гонитві за товарами, за симульованим вибором, за постійним перемиканням уваги. І це надзвичайно економить час та емоційні ресурси. Ощадливість уваги, ощадливість життєвих ресурсів так само транслюється на стосунки між людьми. Люди не ставляться один до одного як до товару. І коли ти туди приїжджаєш і живеш там місяць-два, ти почуваєшся, наче з тебе зняли якусь величезну бетонну плиту. Тебе ніхто не оцінює, ніхто не купує, не продає, на тобі немає лейблу… У такому майже позакапіталістичному суспільстві дуже по-іншому сприймаються всі людські реляції.</p><p>Я там зрозуміла, що капіталізм — це процес перетворення всього на цінник. Ти можеш абсолютно все купити і продати, абсолютно все перетворити на споживацький об’єкт: стосунки, ідеї, тілесність, природу. До мене вповні дійшла сутність фрази Маркса про те, що «everything solid melts into air». Все розріджується та стає взаємозамінним — все стає валютою.</p><p>От в Новій Зеландії цього немає — їхнє повсякдення майже таке, як наш локдаун. Тобто для мене 2020 був наче флешбек до Нової Зеландії. Але я бачу, наскільки це позитивно. І якщо говорити про життя в Оксфорді — моє, і моїх друзів, наприклад, то дуже видно, що хоч люди не можуть їздити кудись далеко, та всі несподівано зрозуміли, що і вдома теж непогано. Це така переорієнтація зору на локальні ресурси, які насправді невичерпні.</p><p><strong>Я це зараз сильно відчуваю: все, що мене оточує, є більшим, ніж я можу подивитися, прожити, продумати. Навіть ці локальні ресурси я зі своїми можливостями, завжди обмеженими моєю людськістю, не можу вхопити та осягнути. І питання: нащо тоді мені ще більше?</strong> Навіщо гонитва за зростанням, примноженням, за перевиробництвом та надмірним споживацтвом, неважливо, чи це споживацтво товарів, чи інформації, чи досвіду?</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Але ж все одно хочеться на справжню виставку?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Це правда, хочеться. Але я думаю, всі розуміють, що пандемія — це тимчасово. В Британії вже вакцинація йде повним ходом. Питання в тому, до чого повертатися? Світ до пандемії жив далеко неідеальним життям. Можливо, пандемія — це шанс до змін?</p><p>Наприклад, в Оксфорді зараз тривають великі дебати, чи не залишити частково онлайн-систему навчання й надавати оксфордську освіту людям, які сюди приїхати не можуть. Йдеться про освітню демократизацію. В Оксфорді існує вимога проживання: коли ти сюди вступаєш, ти зобов’язаний жити в місті. Зобов’язані всі, не тільки студенти, але й викладачі — вони не мають права мешкати далі, ніж 25 кілометрів від Оксфорда. Це важливо, інакше всі були б уже в Лондоні, до якого хвилин 40 добиратися. Але, можливо, варто після пандемії залишити оцей онлайн-сегмент? Розміркування напряму пов’язані з деколонізацією освіти та з можливістю її здобуття студентами з менш економічно розвинених регіонів.</p><p>Музеї, мені здається, після пандемії отримають додаткову цінність — тому що попри частковий онлайн постане нагальна потреба в зустрічі з реальним: з артефактом, з матеріальністю й тактильністю, яку дають нам музеї. Це стосується не тільки музеїв, а й театрів, концертів і т.д. Тобто аналоговий світ залишиться в острівках, які матимуть додаткову важливість. Власне тому, що значна частина життя піде в онлайн і залишиться там.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/800/1*wAzFg-00lIkCuVa0HwZf7g.jpeg" /><figcaption>Фото з експозиції Сая Твомблі у Філадельфійському музеї.</figcaption></figure><p><strong>Є. Н.: </strong>А ти не думаєш, що це зробить ці аналогові культурні практики ще більше елітарними, ніж вони були досі? Наприклад, стануть дорожчими через те, що багато людей все-таки задовільняться онлайн-споживанням культурних продуктів, і організаторам доведеться підняти ціни — що вже сталося з незалежними театрами.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Перебуваючи в західному суспільстві, у певній економічній ситуації, я бачу, що досить багато людей тут не проти не лише заплатити за квиток, а й платити вдвічі більше, займатися донаторством. Треба підсилювати розуміння, що осередки культури — це суспільне благо, і що ми маємо його підтримувати. І займатися донаторством для того, щоб, можливо, той самий музей зробив якусь благодійну програму і надавав безкоштовний доступ студентам.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Чи означає вище сказане, що цінність культури зросла під час карантину? Цінність культурного продукту, скажімо так, хоч я не люблю це означення.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я так розумію, що під культурою ти маєш на увазі практики символізації та репрезентації, тобто згрубша кажучи — літературу, візуальні мистецтва, театр чи кіно, а не увесь спектр людської життєдіяльности. Я завжди наполягаю, що в популярній свідомости здебільшого існує хибне розуміння таких практик символізації як додаткової розваги. Додаткової, а отже й необов’язкової, від якої можна відмовитися. <strong>Натомість символізація є нашою основною когнітивною функцією, спорідненою з мовленнєвою здатністю. Ми без неї не існуємо як людський рід. В такому означені культура не може зростати чи занепадати — вона завжди є.</strong> Символізація світу — процес базовий, автоматичний, він не може зупинитися. Ти не можеш відмовитися від культури, не можеш її <em>не робити</em>. А коли починаєш під культурою розуміти просто якийсь ентертейнмент, тоді в тебе стається гуманітарна криза в країні. Тоді люди починають захоплювати Капітолій.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Так власне, ми це і спостерігаємо — до того ж, в різних країнах і абсолютно різних суспільствах.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Так, хвиля популізму, безумовно котиться по планеті. Мені здається, що вона якраз тому й визріла, що модерний, капіталістичний світогляд перетворив усе на товар та маркетинг, в тому числі й практики символізації, що з суспільного блага стали ентертейнментом. Плюс стався надто різкий розподіл на спільноти глибокої думки та на мисленнєву жуйку — теж, тому що освіта стала товаром, не для всіх доступним.</p><p><strong>Тімоті Снайдер</strong>, до речі, постійно про це говорить у контексті руйнації інституту журналістики. Журналістика вмерла — залишилося блогерство, коли людина може покопирсатися в чужому акаунті, знайти якісь рендомні фоточки і зробити глибокодумні висновки на порожньому місці, наприклад, про існування фашизму в Україні. Снайдер також наполягає на тому, що треба підтримувати місцеві видання, що висвітлюють локальний контекст. Бо з глобалізацією люди почали дивитися на світ настільки широко, що вже не розуміють, хто їхні сусіди та чим вони зайняті. Такими людьми набагато легше маніпулювати, коли вони не занурені в свій локальний контекст, не знають своїх сусідів, не допомагають їм і, очевидно, сусіди не допомагає навзаєм. <strong>За Снайдером, занепад локальної журналістики — один із симптомів популістичної, авторитарної системи. І ця локальність — це та істотна лінза, підсилена пандемією: помічати те, що є довкола тебе.</strong></p><p><strong>Є. Н.: </strong>А як ти думаєш, наскільки все-таки до цього долучилися самою своєю формою цифрові медіа і соцмережі?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Так не просто долучилися, а, власне, й сформували цей дистопічний інформаційний ландшафт. Початком кінця фейсбуку був момент, коли додалася функція перепостів. До того все ще якось трималося купи — люди писали на своїх сторінках, і для того, щоб їх читати, треба було туди зайти. А потім це перетворилося на спіраль у невідоме, ідіотичні перепости почали валитися хвилею. І ти вже не розумієш, хто що написав, хто перепостив, де правда, де неправда, хто іронізує, хто говорить щиро, хто взагалі фіктивний персонаж. І зараз ми дійшли до того, що Цукерберг забанив Трампа. Тобто у Цукерберга є розуміння, що ми пройшли абсолютну інформаційну дистопію, і час від неї відходити. Треба працювати над фактами, над верифікацією, над тим, що має достовірність, а що немає. Соцмережі безперечно доклалися своєю логістикою до того, що ми втратили ландшафт верифікації.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>У який бік ти бачиш розвиток комунікаційної системи, бо це ж як відмовитися від шкідливої їжі — лише одиниці зможуть взяти себе в руки і їсти салат.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> В Україні, до речі, ситуація з соцмережами ще гірша, ніж на Заході. У моєму середовищі істориків мистецтва, культурних діячів ніхто не пише у Фейсбук, бо це взагалі не медіа. Це у нас Фейсбук — медіа, і це дуже погано.</p><p>У Британії чи в Штатах є дуже багато реальних сталих медійних платформ. Ось Бадью написав 23 березня статтю, і я до неї повертаюся постійно, в мене є закладка. А як я можу повернутися до чогось, що написано 23 березня у Фейсбуку? (Мається на увазі, не на моїй сторінці, назагал — новини за день.) Є стрічка, у ній все падає вниз і зникає. Ти не можеш працювати референтно. <strong>Ти не можеш посилатися на одну й ту саму інформацію. Вона нестабільна. Вона взагалі не закодована — відсутній якір, який заланцюговує інформацію. А без нього немає референтної роботи.</strong></p><p><strong>Є. Н.: </strong>І посилання недостовірне по факту?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Так, очевидно, що ти не можеш посилатися, а отже, не можеш повертатися до чогось, постійно обдумувати. Потрібен розгалужений медійний ландшафт із більшою кількістю та різноманітністю медійних платформ. А Фейсбук — це просто платформа поширення. Ти десь щось пишеш і даєш на це лінк, але написане — на іншій платформі. І нам дуже бракує цього розгалуженого медійного ландшафту.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Чи близька тобі досить поширена нині думка, що у зв’язку з інформаційним передозуванням стане на якийсь час дуже важливою функція редактора як відбирача, як фільтра, який формуватиме потік?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Супер близька, бо це, власне, сутність моєї професії в тому числі! В наш час редактор, куратор — це люди, які фільтрують інформацію. Їхня роль критично важлива, тому що вони пропонують певну лінзу, фокус, точку зборки. В здоровому, грамотному медіаландшафті повинно бути багато різних фокусів. Сутність свободи слова не в тому, щоб одне медіа друкувало все підряд, а в тому, щоб кожне могло би промотувати свою світоглядну позицію. Я як читачка піду й почитаю їх усі та порівняю інформацію цих різних точок зору.</p><p>Так само працює кураторство: я не виставляю всіх, не працюю з будь-ким. Існують митці, що мені абсолютно не цікаві. Але є інший куратор і він зробить інший проект. Так, це відбір та категоризація інформації.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>Ми говорили про те, що старі лінзи посипалися — а які нові лінзи подарував нам 2020-й?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Підсумовуючи сказане, мої конкретні лінзи — про те, що, незважаючи на звуження всіх можливостей, від фінансових і до фізичних, я все одно навіть на цей момент маю більше можливостей, ніж я можу опрацювати. І на рівні суспільства, мені здається, ми будемо відходити від гонитви за все більшим і більшим.</p><p><strong>Є. Н.: </strong>У багатьох, з ким я говорила, зокрема, і у моїх співрозмовниць у цьому циклі, в часі пандемії і скорочення культурних активностей, виникло відчуття власної обмеженості і непотрібності. Для чого потрібні люди культури й інтелектуали, коли нам треба лікарі?</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я абсолютно цього не відчуваю. Взагалі так не функціоную. Мені здається, що це питання людського темпераменту, і в мене він досить оптимістичний. Але якщо прибрати персональний сентимент, то я вже говорила — я не вважаю, що культура — це щось додаткове, що можна відрізати.</p><p>Аналізуючи культуру, ми виконуємо одну з найважливіших ролей в суспільстві, надаючи суспільству здатність рефлексувати, дивитися на себе збоку. Наприклад, як ти можеш себе знати, ніколи не бачивши себе в дзеркалі? Ти не можеш усвідомити, якого ти зросту — якщо тільки не порівняєш себе з кимось саме у відображенні. Суб’єктність, самість, становлення свідомости формується у дитини, коли дитина себе починає впізнавати у дзеркалі і також навчається відокремлювати себе від іншого.</p><p>Те, що ми називаємо практиками символізації та репрезентації, а в ширшому визначені, культурою — це те саме дзеркало, лише на рівні всього суспільства. Це не додаткова, необов’язкова функція — вона одна з головних, що забезпечує існування людини як виду.</p><p>Важливо розуміти свою функцію до кінця, і володіти здатністю її пояснювати. Це важко. Ми отримуємо ступені, систематично пишемо, весь час відточуємо спосіб розмови і (само)-пояснення. Це безупинна робота над собою. Але в мене немає такого відчуття, що я зі своєю професією непотрібна. Навпаки, я відчуваю, що вона гіперважлива. Непотрібні маркетологи і піар-агенти. А люди, які створюють контент, продукт, або платформи взаємодії чи зв’язків, завжди будуть потрібні.</p><p>Ми можемо в трохи консервативному ключі оплакувати, як у нас змінилося життя, але це факт: постійно треба переосмислювати свої навички, перевинаходити себе. І мені здається, по-іншому не буде. Не буде так, як у наших батьків. Наприклад, мій тато довший час вважав, що оце моє перестрибування з університету в університет, з одного кар’єрного місця до іншого не є добрим знаком. Він сформувався в соціумі, де ти приходив працювати у двадцять п’ять після інституту в одну організацію — і звідти йшов на пенсію. Це, власне, і було успішним професійним життям. Можна оплакувати це, але світ уже не буде менш мобільним. Принаймні за нашого життя. Треба навчитися бути гнучким, адаптивним до світу — до цього the Great Outdoors, до неосяжного потоку, що стрімко та повсякчасно змінюється.</p><p>Опубліковано в Коридорі 24 січня 2012</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html">http://korydor.in.ua/ua/stories/olena-chervonyk-tsia-epidemiia-zlamala-khrebet-modernosty.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=20cde0becbf6" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Олена Червоник: «Будь-яка виставка — це спосіб категорізації матеріалу»]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%8C-%D1%8F%D0%BA%D0%B0-%D0%B2%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0-%D1%86%D0%B5-%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B1-%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%83-ecca1cb7a288?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ecca1cb7a288</guid>
            <category><![CDATA[olena-chervonik]]></category>
            <category><![CDATA[dmytro-chepurny]]></category>
            <category><![CDATA[curatorship]]></category>
            <category><![CDATA[ukrainianart]]></category>
            <category><![CDATA[izolyatsia]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:29:18 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:29:18.528Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Олена Червоник: «Будь-яка виставка — це спосіб категорізації матеріалу»</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*wYDw7-97ciP6jlBItygyJg.jpeg" /></figure><p><strong>«Кураторський посібник» — нове видання про кураторські практики та сучасне мистецтво в Україні за редакцією </strong><a href="https://lb.ua/author/1494_katerina_yakovlenko.html"><strong>Катерини Яковленко</strong></a><strong>, Олександри Погребняк, Дмитра Чепурного. У книзі зібрано історії професіоналів з різними досвідами — від роботи в музейному просторі до самоорганізованих ініціатив, та онлайн-виставок, які стали справжнім викликом 2020 року. Автори порушують питання перерозподілу обов’язків, фінансування, етики, цензури, викликів, пов’язаних зі специфікою матеріалу, як-то робота з архівами чи авторськими правами. Книга вийшла друком у межах проєкту «Ландшафт як монумент», ініційованого фондом «Ізоляція» за підтримки Українського культурного фонду.</strong></p><p><strong>LB.ua публікує уривок з книги «Кураторський посібник», інтерв’ю редактора видання Дмитра Чепурного з кураторкою </strong><a href="https://lb.ua/culture/2019/12/10/444416_olena_chervonik_v_ukraini_duzhe_kruta.html"><strong>Оленою Червоник</strong></a><strong>, присвячене інституційному кураторству і виставці «Місце зустрічі» на заводі ізоляційних матералів у Донецьку.</strong></p><p><strong>Олена Червоник — дослідниця мистецтва й одна з небагатьох українських кураторок з великим міжнародним досвідом роботи у США та ЄС. Працювала на різних посадах у Музеї Спенсера, фестивалі Відеонале в Художньому музеї Бонна, фонді Ізоляція і Філадельфійському музеї.</strong></p><p><strong>Хочу розпочати розмову з твого досвіду інституційного кураторства. Що таке бути куратором в інституції?</strong></p><p>Якщо говорити про інституційне кураторство і мій шлях, то «Ізоляція» — одна з чотирьох інституцій, у яких мені досі доводилося працювати. Я завжди працювала як інституційна кураторка — в Музеї Спенсера при Канзаському університеті (США), на фестивалі Відеонале в Боннському художньому музеї (Німеччина), потім в «Ізоляції» і після неї у Філадельфійському музеї (США). Інституційне кураторство — це парасольковий термін, який насправді мало що описує, тому що інституції бувають різного формату і з різними завданнями. Кураторська робота має відповідати цим форматам і завданням. Вектор роботи інституційного куратора залежить від аудиторії, з якою працює інституція. Не буває так, щоб інституція не окреслювала свою аудиторію. Ви завжди визначаєте, на кого спрямовано вашу діяльність. Усе залежить від локального контексту, від того, де музей розташовано. Локальний контекст важить навіть для таких великих міжнародних енциклопедичних музеїв, як нью-йоркський Метрополітен. Робота з місцевою аудиторією — це те, що було першочерговим пріоритетом і для «Ізоляції» в Донецьку.</p><p><strong>Щоб працювати з контекстом, часто треба або належати до нього, або добре його дослідити. Якою тоді була інституція і як можна описати культурне середовище у Донецьку?</strong></p><p>Я приїхала в «Ізоляцію» наприкінці 2011 року. Перед тим відбулися одна велика конференція і проєкт художника Цая Гоцяна «1040 метрів під землею». Масштабніша виставкова діяльність почалася з 2012 року. Моя роль як кураторки полягала в роботі з українським контекстом. Від самого початку «Ізоляція» не хотіла просто привозити знакових художників і мала намір працювати з місцевим контекстом. Узагалі, я випадково дізналася про «Ізоляцію» і поїхала в Донецьк подивитися простір. Тоді я не планувала залишатися в Україні. Це був момент транзиту: я щойно завершила роботу в Німеччині і збиралася повертатися до США. Проте історія «Ізоляції» мене раптом дуже захопила. Поперше, простір був фантастичний, бо коли вже трохи попрацювала кураторкою, розумієш, що опинилася в раю: величезні заводські приміщення, які криють безліч інсталяційних можливостей. Це був унікальний простір. По-друге, мене дуже захопила місія «Ізоляції». Є місто, де люди майже не знають, що таке сучасне мистецтво. Донецьк — велике місто з великими інтелектуальними ресурсами, з численними університетами. Та на той момент Донецьк досі був містом моноіндустрії і моноідеології. Перед «Ізоляцією» стояла цікаве завдання — сформувати іншу картину світу для молодого покоління. Ми хотіли показати інші способи буття і думання. Я вважаю, що «Ізоляція» в Донецьку була фантастично успішною саме тому, що ми всі щиро цю місію поділяли і намагалися її втілити. «Ізоляція» в Донецьку була не тільки виставковим простором. Ми змінювали соціальні практики: запроваджували різні ініціативи з екології, організовували крафт-ярмарки, навчали людей збирати і сортувати сміття. І все, що ми робили виставково-художнє, мало співвідноситися з місцевою історією, з місцевими соціальними практиками і так далі.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*1gnirw2b-6SL5SSEeNrDYQ.jpeg" /></figure><p><strong>Ти жила й працювала в Донецьку з 2012-го до 2014 року? Чи ти помічала трансформацію художньої спільноти й результати того, що ви спільно з командою робили?</strong></p><p>Я вважаю, що за кілька років ця робота сформувала покоління донеччан, із якого виріс певний культурний ресурс. Коли я тільки почала працювати, ми поставили собі за мету познайомитися з художніми школами і художніми спільнотами. Почали ходити в училище. Там, звичайно, навчали в академічному ключі: натура, академічний малюнок, перспектива тощо. Жодних сучасних візуальних форм там не було, але там були люди, які хотіли виходити за рамки. Одне з наших завдань полягало в тому, щоб показати студентам, чим сьогодні може бути мистецтво. Чим, крім пензля й паперу, можна користуватися.</p><p>Я прожила весь 2012 рік у Донецьку, а потім узимку 2013-го повернулася в Нью-Йорк. Більшість приміщень заводу не опалювалися, тому виставки в холодну пору року не відбувалися. Виставковий сезон планувався з травня по жовтень. Я повернулася в Донецьк у травні 2013-го і зробила виставку «Місце зустрічі». У 2014-му ми теж планували новий сезон. Я приїхала в Донецьк у квітні 2014-го. Це було дуже наївно. У березні в місті сталося перше вбивство, на той час уже було захоплено державні органи, але ми ще сподівалися на інший перебіг подій. Планували велику виставку <a href="https://lb.ua/culture/2019/04/24/425400_pavlo_makov_tse_kinets_istorii.html">Павла Макова</a>, який дзвонив мені щодня і питав: «Що ти там робиш? Яка виставка?» А потім у червні «Ізоляцію» захопили. Більшість людей виїхала з міста.</p><p><strong>Проєкти «Ізоляції» часто були «site-specific», відомі своїм зв’язком з місцем — заводом ізоляційних матеріалів, Будьоновським районом, містом Донецьком. Розкажи про виставки, які були прикладом такої взаємодії з місцем.</strong></p><p>Я курувала дуже різні виставки в «Ізоляції»: «Гендер», дещо контроверсійну для Донецька, «Донецьк: Артефакти», на якій ми показали індустріальні пейзажі з нашої колекції соцреалізму. Та знаковою для мене стала виставка «Місце зустрічі», яку ми зробили 2013 року. Вона безпосередньо пов’язана з місією інституції: ми сприймали «Ізоляцію» як місце зустрічі, простір, у якому формується нове соціальне тіло. Ще в Давній Греції пов’язували місце, архітектуру і суспільство: щоб постала спільнота, має існувати фізичне місце для неї. В Афінах, наприклад, була агора. Тому що люди не можуть бути спільнотою, якщо вони не спілкуються, не збираються разом, не голосують. Де вони це роблять? «Ізоляція» була донецькою агорою. Виставка артикулювала різні аспекти цього питання: як ми формуємо спільноту? який може бути простір? як ми в цьому просторі функціонуємо як соціальне тіло? Усі роботи для виставки було зроблено на місці. Це був важливий момент: ми не привозили нічого створеного заздалегідь. Виставка складалася з кількох великих інсталяцій, які зробили на місці.</p><p><strong>Це була колективна виставка українських художників_ць, як ти зазначила, вони створювали нові роботи для проєкту. Як це відбувалося? І якою була реакція аудиторії на окремі роботи?</strong></p><p>Усі художники приїхали за місяць працювати над своїми роботами. Я тоді вперше повністю показала велику аудіоінсталяцію Івана Світличного. Його інсталяція була такого формату, що для нього треба певний об’єм приміщення, високі стелі. Ми всі насправді не до кінця розуміємо потужність мистецтва Івана, тому що його майже не виставляють у відповідному масштабі. Юля Костерєва і Юра Кручак створили аудіоінсталяцію про незрячих людей в урбаністичному середовищі. Ми пропонували глядачам заплющити очі і заходити в простір, де на них несподівано починали накочуватися звуки, типові для міста (скрегіт машин, гавкання собак тощо). Анна Надуда сплела величезну прекрасну біоформну скульптуру з гілок, які ми назбирали навколо заводу. Ми висвітлили цю скульптуру відеопроєкцією, яка нагадувала роїння маленьких риб. Ця робота — метафора того, що існують неієрархічні спільноти, якими не керують лідери. У тваринному світі комахи, риби, птахи, які групуються в рої, косяки, зграї, часто не мають лідера, але у них однаково є напрям руху. Тобто вони керуються спільним інтелектом, який всі разом і створюють.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*f5B_q-AS6RhPQQzUTUjCOw.jpeg" /><figcaption><em>Кухонний оркестр», Юрій Кручак і Максим Луночкін, Донецьк, 2013</em></figcaption></figure><p>Ще одна з таких знакових робіт, яку зробили для виставки Юра Кручак і Максим Луночкін, називалася «Кухонний оркестр» — установки з каструль, по яких відвідувачі могли барабанити. Потім цей звук збирався в одній точці і створював одну мелодію. Це дуже красива метафора суспільства. Суспільство — це оркестр, ти можеш гатити по своєму барабану, нікого не слухаючи, але музики не буде. Музика з’являється тільки, коли є координація, коли люди чують одне одного. Було цікаво дивитися, як відвідувачі взаємодіяли в цій інсталяції: абсолютно незнайомі люди починали слухати одне одного і виробляти спільний ритм.</p><p>Частиною виставки був перформанс із космічнодивною групою «Sviter». Це було дуже круто: як вони рухаються, як виглядають, яку музику грають — усе дуже незвично для Донецька. Мені здається, це був хіт. Люди приходили в «Ізоляцію» саме по такий досвід. Скульптура Надуди теж стала хітом. Іноді відвідувачі навіть плакали, коли потрапляли в простір цієї біоморфної інста ляції. Вона, очевидно, породжувала якусь атмосферу, яка дуже впливала емоційно. Ця скульптура чомусь або лякала, або, навпаки, ейфорійно підносила людей. Це були такі щирі, невимушені емоції. Круто працювати з аудиторією, для якої подібний досвід новий. Згодом, повернувшись до Нью-Йорка, я зрозуміла, що «Ізоляція» була просто скарбом. У Нью-Йорку досить цинічна публіка, яка вже багато всього бачила. Я жодного разу не спостерігала в нью-йоркських музеях, щоб хтось плакав чи лякався, чи ще якось емоційно реагував. Словом, усі роботи на «Місці зустрічі» були про різні аспекти соціальності. Виставка відбувалася влітку 2013 року, а наприкінці того року реальне, а не метафоричне місце зустрічі сформувалося на Майдані. Тому, мені здається, що ця виставка була знаковою не тільки для Донецька, а й для України. Ми всі інтуїтивно розуміли тоді, що ми формуємо нове громадське тіло.</p><p><strong>Я нещодавно був у Харкові у Галереї Гараж127, ми спілкувалися з Антоном Ткаченко і він мені сказав, що про «Ізоляцію» сьогодні зовсім не говорять у Харкові. Як це було у Донецьку? Чи була вона на вустах у інших містах України тоді?</strong></p><p>«Ізоляція» у свій донецький період дуже добре прозвучала на всю країну. Прозвучала не тільки тому, що ми робили потужні виставки, а ще й тому, що ми вибудовували певну етику взаємодії з художниками. Я сподіваюся, ця етика в «Ізоляції» залишилася, а нині вона прищеплюється і в широкому українському контексті. Ми платили гонорари, добові, оплачували продакшн. І це не означало, що ми купили роботу, бо робота не коштує продакшн. Художня робота має додаткову вартість. Якщо ми хочемо долучити її до своєї колекції, то ми за неї платимо додатково.</p><p><strong>Повертаючись до «Місця зустрічі», розкажи про свій кураторський метод та яким чином ти вибудовувала зв’язки між роботами?</strong></p><p>Щодо категоризації виставкового матеріалу: для «Місця зустрічі» я намагалася продумати, як побудувати радіальну структуру виставкового простору. Ця виставка для мене стала певним кураторським маніфестом, бо я намагалася більш усвідомлено проговорити, як відбирається і структурується матеріал.</p><p>Крім того, в кураторській категоризації існує певна діалектика: з одного боку, я можу придумати тезу, суто інтелектуально, але її не підтримує візуальний матеріал. Водночас візуальний матеріал часто взагалі не підтримує жодних одновалентних тез. Будь-який художній об’єкт не вписується в чіткі категорії. Коли ти починаєш аранжувати артефакти в просторі, починає щось актуалізуватися, що ти спочатку і не завважила. Ти інсталювала дві роботи, а вони починають анулювати одна одну або, навпаки, підсилювати, але не в тому аспекті, який ти собі вигадала. З цим цікаво працювати, тому що ти постійно як кураторка негоціюєш цю невизначеність художнього об’єкта.</p><p>Загалом, я люблю працювати в діахронії. Мені дуже важливий історичний контекст, де я можу порівнювати візуальні форми різних історичних періодів. На такому зіткненні форм часто виникає кураторська теза. Я протягую історичні нитки. Хтось працює із синхронічним контекстом, а мені важливо показати трансформацію ідей або візуального матеріалу. Власне, чому мені подобається працювати в музеї, бо колекція дає тобі платформу для відшукування діахронічних зв’язків. Працювати діахронічно — це працювати з історією, навіть якщо історія ця недавня.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*47ODckq2H2J7Gva-WxjtgA.jpeg" /><figcaption><em>Перформанс артгрупи Sviter, Відкриття виставки «Місце зустрічі», Донецьк, 2013</em></figcaption></figure><p><strong>Чи виникали якісь труднощі у роботі над «Місцем зустрічі»? Обертаючись назад, ти зробила б щось інакше?</strong></p><p>Мені здається, «Місце зустрічі» не була контроверсійною виставкою. Радше спектакулярною — як у позитивному, так і в дещо проблематичному плані, про який я ніколи до того моменту не думала. Я зрозуміла, що такі інтерактивні інсталяції дуже емоційно впливають. Вони викликають глядацькі емоції, які теж треба ранжувати. Коли будуєш виставку, вона завжди має якусь логіку і драматургію простору. Відвідувачі заходять з одного боку, виходять з іншого. Або вони заходять із різних точок. На «Місці зустрічі» я виявила, що драматургія виставки з інтерактивними інсталяціями повинна враховувати емоційний аспект. Відвідувачі потрапляли буквально на американські гірки: вони в одній інсталяції споглядали, в іншій були залучені в рух, шум, потім знову споглядали. Відвідувачів, які проходили той виставковий простір, емоційно дуже розхитувало. Я зрозуміла, що треба було будувати синусоїду, поступово вести людей від легкого до складнішого, емоційно напруженого, потім знов до тихішого. Як у театрі: наростання напруги, вибух, катарсис. Це була моя перша виставка такого плану, яка оприявнила необхідність не лише суто логістичного, а ще й емоційного менеджменту.</p><p>Попри певні недоліки, «Місце зустрічі» стала знаковою. Вона відбулася під час золотого літа «Ізоляції». У 2013 році ми нарешті побудували кафе і терасу, де можна було провести хоч цілий день. Там усі охоче фотографувалися, відбувалися вечірки, можна було самому подіджеїти за відкритим пультом — у нас були програвач і платівки. Це був дуже крутий соціальний простір. Він тоді реально запрацював, щоразу приходило більше людей, вхід безкоштовний. У якийсь момент навіть стало зрозуміло, що інфраструктура «Ізоляції» не може обслуговувати такий наплив відвідувачів — фізична інфраструктура не встигала за соціальною. «Ізоляція» дещо страждала від свого успіху, бо не встигала за тим попитом на культуру, який сама й почала в Донецьку. І потім 9 червня 2014 року все закінчилося.</p><p>Опубліковано в Лівому березі 22 січня 2021</p><p><a href="https://lb.ua/culture/2021/01/22/475533_olena_chervonik_budyaka_vistavka_.html">https://lb.ua/culture/2021/01/22/475533_olena_chervonik_budyaka_vistavka_.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ecca1cb7a288" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Фотофіксація горя: кілька міркувань про етику і новий український мартиролог]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%84%D1%96%D0%BA%D1%81%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F-%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%8F-%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%BA%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%8C-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D1%83-%D1%96-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3-d8147b04fcfe?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/d8147b04fcfe</guid>
            <category><![CDATA[ukrainianart]]></category>
            <category><![CDATA[photography]]></category>
            <category><![CDATA[funerals]]></category>
            <category><![CDATA[russian-war]]></category>
            <category><![CDATA[martyrology]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:23:46 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:23:46.521Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/755/1*eMigrESBwDtslbgsROxtbQ.jpeg" /><figcaption><em>Фотографія з похорону Дмитра Коцюбайла. Фото використовується з дозволу авторів Влади та Костянтина Ліберових</em></figcaption></figure><p>Під фотографією з похорону Дмитра Коцюбайла, яку я на днях <a href="https://www.facebook.com/photo/?fbid=10110155029436569&amp;set=a.10105960793928149">запостила</a>, розгорнулася ціла дискусія про етичність подібних знімків. Кадр зроблений <a href="https://life.pravda.com.ua/society/2022/10/4/250690/">Костянтином та Владою Ліберовими</a>, фотографами, які наразі перебувають на лінії фронту та, власне, <a href="https://www.instagram.com/p/Cpf2Et5o8ZS/?hl=en">задокументували</a> сам бій під Бахмутом, в якому загинув Дмитро.</p><p>Підрозділ, в якому служив Дмитро, запросив Ліберових зафіксувати прощання та чин похорону — обидва перетворилися у величезну публічну подію, суспільний ритуал, що закладає новий український мартиролог <em>(список мучеників — ред.)</em>, долучає до пантеону героїв ще одну людину, яка пасіонарно поклала життя за нашу свободу. Людину, чия смерть ще один раз показує нам, живим, що ми є та завжди були — як нація, чию тяглість оприявнюють обличчя полеглих в наших книгах по історії.</p><p>Щоби ця тяглість існувала — вона повинна бути репрезентованою, аби знання про історичні події поза їхньою безпосередньою локацією та часовою рамкою передавалися далі. Передавалися тим, хто в них не брав участі в тому місці та в той час.</p><p>Репрезентація — це соціальний клей, що створює спільноту. Нерепрезентоване вислизає з історичної пам’яті.</p><p>Сучасне суспільство наскрізь структуроване саме фотографічним зображенням, а не графічним, яке хоч і існує — люди продовжують малювати — але поступилося своєю соціально-формотворчою роллю фотографії одразу від моменту з’яви останньої в ХІХ сторіччі. Несфотографоване перериває історичну линву, скільки б його не переказували словом, чи не змальовували фарбами. Історія — фотографується, міф — живописується.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/755/1*0wCZ6Zt_XJK5w68fxUzW2Q.jpeg" /><figcaption><em>“Зняття з хреста” — алтарний образ фламандського митця Рогіра ван дер Вейдена.</em></figcaption></figure><p>У своїй книзі “Соціальний контракт фотографії” Арієла Азулей говорить саме про цей фотографічний клей, без якого не функціонує сучасне суспільство. Такий погляд на фото як на засадничний, фундаментальний механізм формування суспільних зв’язків сильно контрастує з постмодерною критикою попередніх десятеліть, з тією “герменевтикою підозри”, яка аж до параної та часто з неабияким моралізаторським пафосом звинувачувала глядача у вуайеризмі.</p><p>Вуайеризм — це цілком вже девальвоване слово, насамперед термін психоаналізу, який говорить про насолоду від споглядання. Але дивитися не конче означає насолоджуватися. Існує величезна гама інших емоційних реакцій на зображення.</p><p>Я дивлюся на страждання цієї жінки та відчуваю величезну емпатію. Частина цього горя передається і мені, бо я є частиною цього суспільного тіла, що горює. Безпосередня, інтегральна частина цього суспільного згорьованого тіла — ось що говорить мені зображення людини, яка втратила найдорожче саме для того, щоб особисто я продовжувала жити. Емпатія та величезна вдячність, а не вуайеризм.</p><p>Розмова про (не)етичність фотографування когось в стані горя має логістичну та світоглядну складову. Як можна уникнути бути сфотографованою під час багатолюдного суспільного ритуалу на головній площі країни? Під час ритуалу, на який прийшли найвищі керівники армії, на яку запрошено численні телеканали, на яку стікаються буквально тисячі людей? Якими механізмами можна забезпечити нефотографування в цьому суспільному натовпі? В гучномовець це оголошувати? Найняти спеціальний персонал, який би фотографуючих осмикував?</p><p>Роздрукувати тисячі паперових інструкцій, в яких би було зазначено, що певну людину краще не фотографувати? Як можна уникнути публічної репрезентації, будучи публічною людиною, чи за життя, чи за смерті? Публічність — це тягар присутності на людях, коли твої героїзм чи служіння (воїнське, депутатське) виштовхують тебе під софіт. Ти там хотів бути в радості, в боротьбі, в своїй пасіонарності. Під цим софітом ти опинишся і в своєму горі, бо горе це перетворюється з особистого на суспільне.</p><p>Світоглядна складова — не про приватність та публічну присутність — а про страх зображення як такого. Іконоклазм, який ми знаємо в його постмодерному вимірі, набагато давніше явище. В усіх культурах та в усі часи існують ті, хто боїться зображення і страх цей часто оприявнюється через декларацію пафосної самоправедності та шеймінгу іншого — “тобі має бути соромно! не дивись!”</p><p>Мені не соромно. Можливо тому, що я давно не живу в постмодерній парадигмі. Я дивлюсь. І в абсолютно нутряному, тактильному, вісцеральному вимірі відчуваю, що українство існує — і я в ньому також. Величезна шана жінці на фото, яка перетворює усіх нас на живе, пульсуюче українське суспільне тіло.</p><p>Опубліковано в Українській правді 14 березня 2023</p><p><a href="https://life.pravda.com.ua/columns/2023/03/14/253331/">https://life.pravda.com.ua/columns/2023/03/14/253331/</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=d8147b04fcfe" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[АЛІНА КОПИЦЯ: “МАЛЮНОК — ЦЕ СВОБОДА, ЯКА РОЗЧАВЛЮЄ. А ПРИ ВИШИВАННІ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ СПРОТИВ МАТЕРІАЛУ”]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%86%D1%8F-%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D1%8E%D0%BD%D0%BE%D0%BA-%D1%86%D0%B5-%D1%81%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0-%D1%8F%D0%BA%D0%B0-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%87%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%8E%D1%94-%D0%B0-%D0%BF%D1%80%D0%B8-%D0%B2%D0%B8%D1%88%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96-%D0%B7%D1%8F%D0%B2%D0%BB%D1%8F%D1%94%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F-%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%83-91c11899c8a?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/91c11899c8a</guid>
            <category><![CDATA[alina-kopytsia]]></category>
            <category><![CDATA[sexuality]]></category>
            <category><![CDATA[feminism]]></category>
            <category><![CDATA[ukrainianart]]></category>
            <category><![CDATA[fetish]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:19:57 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:19:57.946Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>АЛІНА КОПИЦЯ: “МАЛЮНОК — ЦЕ СВОБОДА, ЯКА РОЗЧАВЛЮЄ. А ПРИ ВИШИВАННІ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ СПРОТИВ МАТЕРІАЛУ”</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/650/1*KSpCXh2VTNWMPWmJ64DrtQ.jpeg" /></figure><p><strong>Аліна Копиця</strong> з середини 2000-х працює з текстильним колажем, перформансом у публічному просторі, кожного разу художниця звертається до питань екологічної свідомості, екологічності стосунків, гендерних ролей, насильства й діалогу, свободи й (сексуальної) гри у різних культурних контекстах. Свого часу проєкти Копиці зачіпали тему сили, підкорення й об’єктивації (“Чи може феміністка бути мазохісткою” та “Sexy dolls”), у перформансах “Personal Space” і “Колодки” (2008) художниця досліджувала розширення й звуження власної свободи та особистого простору в міському транспорті, що нині під час соціального дистанціювання набуло особливої актуальності. Побачити трансформацію ідеї художниці можна до 19 серпня в просторі Naked Room, де триватиме виставковий проєкт Аліни Копиці “Play. Pause. Stop”.</p><p><strong>Олена</strong> <strong>Червоник</strong> поспілкувалася з <strong>Аліною Копицею</strong> про форму і зміст художнього висловлювання, свободу й діалог як запобіжник насилля.</p><p><strong>Олена</strong> <strong>Червоник</strong>: Переглядаючи твої найраніші роботи, помітно, що в тебе досить рано складається і спосіб висловлювання, і тема. Я дуже люблю дивитися на те, що передує моменту, коли художник каже: ось робота, яку я вважаю відліком своєї художньої, неучнівської практики. У багатьох художників цей процес пошуку своєї теми чи методики часто триває. А в тебе, здається, від початку присутня усвідомленість того, що тебе хвилює, і над чим ти систематично працюєш роками. Насправді, так досить рідко трапляється. Ти можеш свою цю тему вербалізувати? Над чим ти працюєш?</p><p><strong>Аліна</strong> <strong>Копиця</strong>: Хороше питання! Якраз зараз я борюся з artist statement. Основні мої теми це, безперечно,сексуальність, тілесність. До речі, я не знаю, як тілесність перекласти на англійську, body…whatever…</p><p><strong>О.</strong> <strong>Ч.:</strong> Може щось на зразок body awareness.</p><p><strong>А</strong>. <strong>К.:</strong> Мені здається, що в українській та в німецькій є таке слово, а в англійській — нема. Це мене трохи зупиняє. Тілесність та сексуальність мене цікавлять, тому що вони дуже пов’язані зі свободою та з питанням, що вважати нормою. Для мене норма дуже розмита. І я більш-менш перебуваю в такому колі, де ми всі подіялємо цю розмитість. Я майже не стикаюсь з іншими думками. Як на мене, все, що вібувається за згодою та без насильства — це все ОК.</p><p><strong>О</strong>. <strong>Ч.:</strong> Можна сказати, що твоя художня практика та твоя особиста практика проживання життя в принципі пов’язані?</p><p><strong>А</strong>. <strong>К.:</strong> Так.</p><p><strong>О</strong>. <strong>Ч.:</strong> Ти зараз живеш у Швейцарії. А якщо про Україну говорити, то чи існують у нас субкультури, що об’єднуються згідно сексуальних практик?</p><p><strong>А</strong>. <strong>К.:</strong> Так, звичайно.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Як це поєднується з постійними розмовами про консервативність та зашореність українського суспільства? В публічному просторі постійно циркулюють розмови про традиційність, консервативність, а тим часом прекрасно існують люди, що проживають свої специфічні сценарії життя. Чи в Україні просто треба ховатися, щоб проживати такі сценарії?</p><p><strong>А. К.:</strong> Я думаю, що в мистецьких колах є нормальним мати будь-яку сексуальну орієнтацію. Камінг-аут, що ти в тій чи іншій мірі належиш до БДСМ субкультури, теж особливо нікого не здивує.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*F57t9NXz0ae2QGo1dI3EHw.jpeg" /><figcaption><em>Фотодокументація з artist talk “Робоча кімната” з Аліною Копицею в CSM (2013 рік), фото Костянтина Стрільця.</em></figcaption></figure><p><strong>О</strong>. <strong>Ч.:</strong> Ти відчуваєш, що в Україні теж є ця свобода практикувати різні лайфстайли?</p><p><strong>А. К.:</strong> Так, є певні групи зацікавлених та практикуючих, регулярно відбуваються зустрічі та приватні вечірки. Існують різні субкультури, всередині яких учасники відчувають, що вони в безпеці та серед своїх.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А якщо поза субкультурою виходити в публічний простір, ти відчуваєш, що в Україні це можна робити? Бо постійно говориться, що у нас консервативне суспільство, цензура, що неможливо жити так, як хочеш, функціонувати відкрито, що у нас все приховано і т.д.</p><p><strong>А. К.:</strong> Я б не сказала, що Швейцарія та Україна в цьому плані дуже відрізняються. Там теж існує свобода самовираження в мистецьких середовищах та противагу до консервативної Швейцарії, де в містечках та селах майже так само як в Україні: люди ходять по неділях в церкву та досить нетерпимо ставляться до різноманіття лайфстайлів. В нашій школі досить багато хлопців-геїв, які були вимушені переїхати зі своїх містечок, бо у великому місті вони себе спокійніше та безпечніше почувають.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тобто це насправді розділення на урбаністичний простір, який є більш космополітичним, та …</p><p><strong>А. К.:</strong> …на більш консервативний, націоналістичний та релігійний простір села. В місті люди швидше знаходять людей свого кола. Київ у цьому плані досить прогресивне місто, попри все.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А щодо художньої практики, ось ти часто виставляєш оголене тіло. В Києві це можна роботи без наслідків?</p><p><strong>А. К.:</strong> Думаю, що так. Не так давно мої роботи виставлялися у Пінчук арт центрі та в Мистецькому Арсеналі. Ось ця, наприклад: «Ляльковий будинок». Тут дуже різноманітні сцени програвання, проживання фетишу, починаючи з Мазоха, продовжуючи Хокусаєм та Маркізом де Садом і т.д. Я відштовхувалася від ідеї, що фетиш може бути дуже різноманітним, навіть веселим та кольоровим, що взагалі це дуже широке поле для творчості.</p><p>На одному з епізодів цього текстильного колажу двоє людей грають в шахи, а позаду стоять ще двоє людей. Багато хто бачить тут двох жінок, позаду яких двоє чоловіків. Насправді це не так. Такі ось гендерні стереотипи в дії, шаблонне сприйняття та небажання роздивлятися уважніше. Я теж маю фетиш на шахи. В дитинстві прочитала «Тисячу та Одну Ніч». В одному з оповідань дівчина грала топлес в шахи з одягненим чоловіком.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*v_4GbDQ4zfjkIiJGitzcPA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*QyaRJwT2SnDQT1WPWJFzEA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/575/1*JMfBJctwcoq9jX5Jav3ukQ.jpeg" /><figcaption><em>«Ляльковий будинок», 2016, фрагменти.</em></figcaption></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Хто тобі в дитинстві дав нескорочену версію «Тисячі та Однієї Ночі»? Це ж фактично порно-роман, який в Радянському Союзі в широких колах не циркулював.</p><p><strong>А. К.:</strong> Це не була повна книга. Був якийсь шматочок, навіть, здається, зі шкільної бібліотеки.</p><p>Ще один епізод — про фетиш, коли хтось виконує роль меблів. Перетворення тіла на стілець, а стільця — на тіло. Або ось чоловік, який є лампою.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Це схоже на сюрреалістів. У них була ця метафора, що тіло — це контейнер, як меблі.</p><p>Скажи мені, я питаю вже начебто знаючи відповідь,але … ось є сюжет в роботі, а є ще й форма вираження. Чому колаж із текстилю? Я цей колаж бачу досить «фемінізованим» в тому сенсі, що тут є мереживо, квіткові мотиви. Плюс ще щось дрібнобуржуазне. Така дрібнобуржуазна матеріальність. Що це за шматки тканин? Ти йдеш у магазин та купуєш шматки тканин?</p><p><strong>А. К.:</strong> Це рісайклінг чи апсайклінг. Шматки тканини я познаходила у мами. Вона конструктор одягу.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Ага, ми трохи підбираємося до суті. Мама — конструктор одягу. Тобто у вас вдома було багато тканин.</p><p><strong>А. К.:</strong> Усе моя родина, навіть і не знаю вже до якого коліна, завжди була пов’язана з легкою промисловістю. Усі, до речі, думали, що я теж буду займатись виробництвом одягу. Але я вирішила, що буду художницею.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Це дуже багато пояснює. Звідки береться матеріал? Виявляється, ти з ним виростала.</p><p><strong>А. К.:</strong> Так. До того ж, у нас приватний будинок. Усі старі тканини на горищі лежать. Якщо їх ніхто не буде переробляти, горище просто обвалиться. Там стільки, що років 200 можна працювати. Також мені часто віддають шматки тканин інші люди. В Цюриху люди виносять старий одяг на вулицю, який спеціальні служби збирають. Я якось взяла такий пакет, не знаючи, який саме там лежить одяг. Більша частина серії «The men’s world» була зроблена з цього підібраного на вулиці одягу.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Це цікаво. Одна справа, коли художник працює зі спеціалізованими художніми матеріалами. Інша справа — знайдені речі.</p><p><strong>А. К.:</strong> Так, особливо з тканинами цікаво, бо вони мають свою історію та історію того, як вони до мене потрапили.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я маю певний внутрішній критерій, як я для себе визначаю хто художник, а хто ні. Цей критерій пов’язаний з матеріалом. Художники — це люди, які відштовхуються не від теми, не від ідеї та навіть і не від форми. Форму можна бездумно імітувати. Художники — це ті, хто досліджують матеріальність у найширшому розумінні цього слова, де тіло чи звук, наприклад — це теж матерія. Сам матеріал тобі починає підказувати, як працювати «з» ним чи «проти» нього, а звідси вже з’являється певна форма і згодом ідея. Тобто мистецтво — це в певному фундаментальному аспекті дослідження матеріальності світу.</p><p><strong>А. К.:</strong> Мені насправді здавалося, що мій підхід є не надто художнім. Цікаво, що ти думаєш навпаки. Я часто стикаюсь з твердженням, що основними мають бути ідея, певна стратегія, проектне мислення, з яких уже витікає спосіб репрезентації.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я кардинально з цим не погоджуюся. Дуже завжди видно, коли людина виходить з ідеї, до якої підбирається ілюстрація. Це не художня практика. Я це називаю практикою оформлення вітрин. Так, в такому модусі від ідеї до її репрезентації ти створюєш якусь форму, але вона часто вторинна.</p><p><strong>А. К.:</strong> Ти мене заспокоїла.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Наскільки ти артикулюєш ідею, що шиття часто сприймають як традиційно жіночу практику?</p><p><strong>А. К.:</strong> Мої дідусі теж шили.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Так, в професійному середовищі, пов’язаному з одягом, багато чоловіків: і кравців, і дизайнерів. Але щодо побутових, непрофесійних практики, вважається, що в цьому сенсі шиття — жіноча сфера. Чи ти використовуєш шиття як метод, щоб наголосити на жіночому аспекті?</p><p><strong>А. К.:</strong> Я не певна. Я знаю художників-чоловіків, що теж працюють із текстилем.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Можливо, після хвилі феміністичного мистецтва 1960-х — 1970-х, після в’язаних полотен Розмарі Трокель 1980-х, та інших художниць, що декілька десятиліть тому звернулися до текстилю та до шиття, ми вже зараз не сприймаємо ці художні матеріали як «жіночі», бо вони вже легітимізовані в мистецтві як вповні мистецькі практики. Тобто вони настільки стали художніми методами, що ми вже їх не асоціюємо як жіночо-побутові практики.</p><p><strong>А. К.:</strong> Мені подобається працювати з текстилем, тому що тут з’являється фактура: ось тут клітинка, а там квіточки та мережива. На мою думку, це збагачує роботу. Якби я малювала цей сюжет, я б, може, не додумалася намалювати тут ці клітинки чи квіточки.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Це вже фактично редімейд — знайдений колір та патерн.</p><p><strong>А. К.:</strong> Так! А ще треба враховувати, що саме зазвичай шиється з цих тканин. Ось з цієї в клітинку — швидше за все мали б шитись чоловічі сорочки.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я на цьому теж хотіла наголосити: у самої тканини є стереотипний гендерний аспект. Є тканини, які ми сприймаємо як «жіночі» та як «чоловічі», з яких шиється відповідний одяг. У тканин є гендерні, але й так само певні соціально-історичні конотації. Ось ці мережева мені виглядають так, наче вони могли б бути занавісками на вікнах років тридцять тому. В них вгадується радянській побут.</p><p>До речі, багато з того, що ти робиш, можна просто намалювати. А чому треба додавати ще додатковий крок та, скажімо, малюнок вишивати? Це ж та сама лінія начебто, але вишита на тканині ниткою, яка є тією самою лінією. Чому не можна задовольнитися лінією, зробленою олівцем? Це трансформація одного медіума в інший, яка займає купу часу. Тут присутній якийсь тактильний компонент? Скільки вишивка у тебе займає часу?</p><p><strong>А. К.:</strong> Декілька днів. Але це машинна вишивка, не ручна. Вручну було б набагато довше.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Все одно, пару днів, щоб перетворити малюнок у вишивку. Навіщо тобі цей додатковий шар, додаткове транслітерація одного медіума в інший?</p><p><strong>А. К.:</strong> Так, можна було просто намалювати. Але я не відчуваю впевненості лише в малюнку. Він недоконаний.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тобто ти таким чином додаєш додаткової значущості, цінності?</p><p><strong>А. К.:</strong> Я не дуже задоволена своїм малюнком від руки. Не маю відчуття матеріалу, коли малюю ручкою чи олівцем. При вишиванні з’являється якийсь спротив матеріалу. Малюнок — це повна свобода, яка розчавлює. Білий папір розчавлює. А з вишивкою я маю певні обмеження, які накладає машинка, яка слухається, або не дуже, адже це апарат, який треба приборкати.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я зараз багато читаю про Джозефа Алберса та його художню педагогіку. Він свого часу викладав у Баугаузі. Згодом переїхав до штатів напередодні війни та викладав у Блек Маунтін коледжі. І врешті перейшов до Йєля. Він у штатах викладав з 1933 до 1960-якогось року. Помер в 1976. Тобто він як педагог фактично сформував американський художній авангард. І до сьогодні художня освіта в штатах в багатьох аспектах побудована на педагогіці Алберса. Зокрема вправи з кольором відбуваються за його системою.</p><p>Ще у Алберса був клас, який він чомусь називав саме французьким словом «mati?re», тобто матерія/матеріальність. Алберс наполягав, що в кожного матеріалу є своя логіка, і цій логіці треба опиратися. Неможна йти на поводу в матеріалу. Ти як художник маєш його змінювати, мати над ним владу. Його студенти виробляли композиції, дуже часто зі зовсім нехудожніх матеріалів, якогось сміття: яєчної шкаралупи, гілок, пір’я і т.д. І треба було так зробити, щоб цей матеріал не виглядав тим, чим він є. Сутність — у трансформації. Єдиний матеріал, із яким Алберс не дозволяв своїм студентам працювати — глина. Він казав, що глина не опирається. Вона не має резистенції, не має обмежень. З глини можна зробити що завгодно. Тому вона не підходить, бо глина студентів не навчає працювати з обмеженнями матеріалу.</p><p><strong>А. К.:</strong> З глиною теж треба вміти працювати. Глина сохне, ламається. Треба теж володіти технікою.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тим не менш, мене дуже вражає, що ти думаєш в таких самих алберсовський термінах: що олівець не опирається так, як опирається машинка для шиття.</p><p><strong>А. К.:</strong> Тут не лише опір матеріалу. Адже він не лише опирається, але й додає свою логіку. І ти, з одного боку, її наслідуєш, з другого — борешся з нею. В будь-якому разі присутній діалог з матеріалом. Матеріал стає співавтором.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Повертаючись до тематичного наповнення твоїх робіт, в колажах проглядаються ігри, що межують із насиллям.</p><p><strong>А. К.:</strong> Виникає питання, що є добровільно, а що примусово.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> БДСМ практики теж мають бути добровільними…</p><p><strong>А. К.:</strong> Вони мають бути тільки добровільними! Якщо нема добровільності — це вже насильство. Є правила, за якими усе відбувається: в кожен момент партнери можуть зупинитись, якщо звучить стоп-слово.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> О, це тема, яка постійно спливає у нас — мені здається, це якийсь суто український невроз. Тема, що секс та розмова не змішуються: ти не запитуєш нічого у свого партнера, бо розмова під час сексу якимось чином заважає сексуальним практикам. Те, що у свого партнера треба запитувати дозвіл на секс, викликає у певних людей в українському соціуму велику агресію та спротив.</p><p><strong>А. К.:</strong> Я теж помітила. Люди думають, що тут втрачається романтика моменту.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Мені здається, що це кардинально навпаки: коли ти нічого не можеш вербалізувати та висловити, ти скоріше скоїш насильство над людиною. Опоненти запитування згоди наполягають на тому, що просто треба бути сензитивними та слідкувати за рухами, за виразом обличчя. Як усе просто в людей: жодних сумнівів в інтерпретації рухів та виразів обличчя. Я тут бачу культуру насилля — в цій безсловесності.</p><p><strong>А. К.:</strong> Я дуже хочу зробити роботу про діалог у сексі.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Пригадала одну короткометражку про те, як дві людини випадково зустрічаються в передпокої психоаналітика, чекаючи на свою чергу. Дія відбувається в Нью Йорку. Вони сидять в прийомній та розмовляють. Виявляється, що в обидвох є певні проблеми з їхніми партнерами, які вони хочуть з обговорити з психоаналітиком. Вони починають дуже жваво ділитися цими проблемами інтимно-сексуального характера. Розмовляють обидва з трохи помітним акцентом, тобто з їхньої англійської зрозуміло, що вони не американці. В якийсь момент з’ясовується, що обидва є французами. Переходять на рідну мову — і тут розмова різко припиняється. Вони ніяковіють та замовкають, бо інтимно-сексуальні речі рідною мовою обговорити не можуть: соромляться, хоча хвилину до того дуже опукло називали і статеві органи, і дії, які з ними можна робити. Рідною мовою вони все це дуже сміливо проговорити не можуть. Англійською — ок, бо тоді виникає дистанція, відстороненість, якась навіть медична клінічність розмови.</p><p><strong>А. К.:</strong> Є така тема. Ми теж в якийсь момент це помітили: дуже складно сказати рідною мовою «я кохаю тебе», на відміну від I love you. Я якраз розробляю тему з мовою. Алфавіт. Кожна літера — це якась сексуальна практика. Наприклад, б — бондаж. Ми з моїм партнером також зробили фільм про «наш алфавіт». Деякі «літери» в цьому фільмі зовсім короткі, а деякі — майже хвилина.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/523/1*uZbOozTQY9fdRLtyb_NLpg.jpeg" /><figcaption><em>«Мій алфавіт», 2019, вишитий текстиль</em></figcaption></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> А на кожну літеру є якась практика?</p><p><strong>А. К.:</strong> Ми познаходили. На якісь літери дуже багато, на якісь майже нічого. Певні літери вимагали підвищеної креативності.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Давай подивимося ось на цю серію чоловічих костюмів.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*vcYvghsvA4k93wRfQOLlyg.jpeg" /><figcaption><em>«Зелений офіс»; 2014 р., Вишитий текстиль, 130 х 70 см</em></figcaption></figure><p><strong>А. К.:</strong> Тут я думала про емансипацію чоловіків. Якщо жінки вже вибороли собі право носити штани, то коли ж чоловіки отримають право носити спідниці? Але це питання не лише до одягу, а до інших різних гендерних стереотипів ієрархічного суспільства. Ось тут чоловіки наче і в костюмах, але вони застигли в досить дивних позах чи то танцю, чи то яких інших практик.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Як на мене, в цьому якраз і полягає сутність фемінізму. Він же не виключно про жінок, а про те, що треба переосмислити моделі поведінки збаналізовані, неконструктивні для всіх людей. І навіть, можливо, взагалі відходити від поняття, що існує певна модель поведінки для певного гендеру. Це про свободу вибудовувати свої, індивідуальні, абсолютно ідіосинкретичні практики проживання життя, які взагалі не мають підпадати під якусь визначену категорію. Тобто фемінізм — це про усунення категорій як таких та про свободу індивідуального вибору. В цьому відео чоловіки емансипуються через танець?</p><p><strong>А. К.:</strong> Так, через нестандартну поведінку, через намагання поєднати стандарт (чоловічий костюм) з нестандартними рухами.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тут ще й певний колапс ландшафтів. Бо ось є стілець, і якісь інші офісні маркери, але ці чоловіки не перебувають в офісному просторі, а скоріше в зовнішньому пейзажі.</p><p><strong>А. К.:</strong> Так, я тут думала про природність та неприродність. Крім того, в жінок, як і в чоловіків, існує офісний дрес-код, який, з одного боку, обмежує рух, а з другого — надає певної сили, є ознакою влади, щось на зразок лицарських обладунків, броні. Вони менш мобільні, але наділені більшою владою. Схожа ситуація з такою БДСМ практикою як бондаж: з одного боку, здається, що людина втрачає свободу, а з іншого, якщо хтось робить це добровільно, то він/вона/вони свободу отримує. Тобто це питання що таке свобода, на яке я повсякчас шукаю відповідь, але не завжди знаходжу.</p><p>Ще в мене в якийсь момент з’являються силіконові додаткові пристрої. Мене цікавить тіло, що змінюється, та те, що воно взагалі має здатність змінюватися. Це вихід за рамки жіночого, чоловічого та взагалі людського.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Людська гібридність, так. Ми усі кіборги, бо в нас вже давно багато усього в тіло вставлено: пломби в зубах, лінзи в очах, слухові апарати у вухах. У мого батька стоять титанові тазові суглоби, наприклад. Він проходить в аеропортах через металошукач зі спеціальним папірцем. Назагал, наше тіло наче і має обмежену, кінцеву фізичну форму (обмежену шкірою, наприклад), але ми завжди вигадуємо якісь протези, що нам допомогають намацувати світ ще точніше, глибше, багатосторонніше і т.д. Ті ж окуляри. Це додатковість, яка підсилює наші фізичні можливоcті. Необов’язково це має бути пов’язано з очевидною інвалідністю.</p><p><strong>А. К.:</strong> Я думаю про це ще з точки зору пошуку краси. Якщо люди змінюють собі губи силіконом, чому б ще щось собі не вставити? Якось я собі зробила силіконовий хвіст та бігала з ним на пробіжки.</p><p>Ще одна робота з силіконом «Plug-it». Перша її версія була показана ще в Пінчуку в 2012 році. Сутність гри в наступному: є певна кількість елементів, кожен з яких має суто свою пару, що лише йому підходить. Це 3D пазл: є те, що вставляється, і те, куди вставляють. Тобто елементи стикаються. Елементи мають ремінці, які кріпляться на різні частини тіла гравців. Учасники гри із заплющеними очима мають відшукати на інших саме той елемент, який підходить до їхньої деталі.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/800/1*c2LFfgvDmjYGd9bjYywFtA.jpeg" /><figcaption><em>Plug it, 2018 рік, силікон, шкіра, метал</em></figcaption></figure><p>З 2012 року я створила перший прототип. З того часу було розроблено ще 6–8 прототипів. Після створення кожного прототипа відбувалось тестування гри. До речі, після цього інтерв’ю поїду відвідати мого друга та подругу, які познайомилися під час такого тестування, і зараз вже мають дворічну дитину.</p><p>Маю ще інші силіконові об’єкти. Ось така штука, яка має одночасно і фалічні відростки, і вагінальні отвори. Тобто нею можно користуватись вдвох одночасно. Таким чином можна мати підкреслено безпечний секс, тримаючи дистанцію та використовуючи цей перехідник. Це питання про функціональність дизайну: ця штука поєднує людей, чи навпаки роз’єднує?</p><p>Ці силіконові шахи я створила на першому курсі в Вищій Школі Мистецтв в Цюриху. На обговорені робіт я сказала, що вони тілесного кольору, це викликало зауваження, що треба бути обережними, коли кажемо «тілесний колір», адже колір шкіри може бути дуже різним. Те, що ми стереотипно розуміємо під «тілесним» — це фактично колір білої людини. Тоді я уточнила, що ок, це колір моєї шкіри, бо я дійсно намагалась змішати колір більш-менш схожий на мій.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*adkAVnLOYEK0LCDAJNb30A.jpeg" /><figcaption><em>Шахи 2017, силікон, 35х35х7 см</em></figcaption></figure><p>В принципі це міг би бути взагалі будь-який колір, але один — для «білих» та «чорних» фігур. Ця робота про те, що коли нема протистояння, то нема і гри. Тобто тут можна лише насолоджуватися, забути про усілякі суперечки, про антагонізм. Лише доторк, чуттєвість, розслабленість. На противагу інтелектуальному задоволенню від звичайної гри в шахи — тут лише чуттєве тілесне та візуальне задоволення.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тобто в сексі не повинно бути протистояння?</p><p><strong>А. К.:</strong> Це питання смаку та різних типів взаємин. Ці шахи — про мої стосунки з моїм теперішнім партнером: ми ніколи не сперечаємося. У нас є спорідненість та однаковість, яка не залишає місця для протистояння. Можна розслабитись та насолоджуватись буттям разом.</p><p>А ось, до речі, робота, що стосується мого попереднього шлюбу. Моя весільна сукня, на якій написане все наше листування з моїм майбутнім та тепер вже колишнім чоловіком. З моїм попереднім чоловіком я познайомилась, коли була в Берліні на резиденції. Потім у нас тривали стосунки на відстані, з рідкими зустрічами та перепискою. Зрештою я переїхала в Швейцарію. Йому теж була цікава сексуальність. Він писав дипломну роботу про сексуальні табу. У нас завжди були відкриті стосунки — це було таке must, яке ми навіть не обговорювали. Але саме тому, що ми це не обговорювали, невдовзі виявилось, що ми це собі трохи по-різному уявляли. Тому ми розлучилися через рік.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*nuv-Brw7hdvzMxkKUcwd8w.jpeg" /><figcaption><em>“Весільна сукня”, 2015, цифровий друк на текстилі, 36 розмір</em></figcaption></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Ми знову приходимо до того, що мовний вимір все одно багато важить для здорових стосунків. Але тут така іронія: ви стільки написали одне одному, і в результаті виявилося, що ви щось один одному недоговорили.</p><p>Мене дуже цікавить саме цей мовний параметр. В українському суспільстві люди, що негативно ставляться до проговорювання дозволу на секс, навіть і у постійного партнера, мотивуючи це якоюсь втратою романтики, навпаки, тягнуть на собі багато комплексів. Їх лякає той факт, що треба починати проговорювати ці комплекси. Вони ніяковіють перед тим, що треба прибирати якісь заслонки, що стоять в їхній голові. Це власне не тому, що вони такі емансиповані, а цілком навпаки.</p><p><strong>А. К.:</strong> Тут ще різниця між ванільним сексом та kinky практиками. В БДСМ культурі прийнято обговорювати зазделегідь чи питати дозволу перш ніж вчинити будь-яку дію, і це досить глибоко прошито. Колись читала інтерв’ю з дівчиною, яка обертається в цій культурі, — вона розповідала, що коли була вагітна, усі її БДСМ друзі питали дозволу доторкнутися до її живота. На той час як «ванільні» друзі просто порушували її фізичні кордони та намагалися її погладити, не запитуючи.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я колись дуже коротко знала одного хлопця, який в певних публічних ситуаціях мене «вимикав»: він розмовляв і за себе, і за мене. Іноді доходило до смішного. Ми, наприклад, приходили в ресторан, обираючи блюда в меню, обговорювали вибір. Але коли підходив офіціант, цей хлопець замовляв за мене. Я не встигала відкрити рота, а він за мене озвучував мій вибір. За мене було все вирішено, за мене було все сказано. Не знаю, чи треба сказати, що це був українець. В штатах така поведінка наразі вже неможлива, бо що в приватному, що в публічному спілкуванні ти завжди є повноцінним учасником діалогу.</p><p>В Україні ти просто стілець або стіл — якийсь об’єкт, який рухають. Сама культура за жінку вирішила, що ти в ролі об’єкта, і тобою користуються. Плюс, за тобою доглядають, і це виявляється, має бути приємно: тобою користуються акуратно. Або з тебе, як з дорогого об’єкта, обережно струшують пил.</p><p><strong>А. К.:</strong> Так. Зовсім інша ситуація, коли ти вислювлюєш бажання: «я хочу бути стільцем, давай пограємося в це».</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Коротше, я чекаю на твій словник фраз для секс ситуацій. Вишитий словник. Але в нашому контексті його треба створювати українською, бо багато хто боїться проговорювати згоду на секс рідною мовою.</p><p>Опубліковано в Коридорі 20 липня 2020</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/ideas/13752.html">http://korydor.in.ua/ua/ideas/13752.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=91c11899c8a" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[НИНА МУРАШКИНА: “Я ПОДСМАТРИВАЮ ОЧЕНЬ МНОГО ИЗ ЖИЗНИ: В КАБАКАХ, В БАССЕЙНАХ, НА ВОКЗАЛАХ”]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%BC%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D1%8F-%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%81%D0%BC%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%8E-%D0%BE%D1%87%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BC%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%B8%D0%B7-%D0%B6%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B8-%D0%B2-%D0%BA%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%85-%D0%B2-%D0%B1%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%B0%D1%85-%D0%BD%D0%B0-%D0%B2%D0%BE%D0%BA%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%85-b134e748ee24?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/b134e748ee24</guid>
            <category><![CDATA[ukrainianart]]></category>
            <category><![CDATA[feminism]]></category>
            <category><![CDATA[sexuality]]></category>
            <category><![CDATA[nina-murashkina]]></category>
            <category><![CDATA[body-woman]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:12:53 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:12:53.148Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*OX4Mk-oGIH_LlNGaZ5ulIQ.jpeg" /></figure><p><strong>Нина Мурашкина</strong> — украинская художница, родилась в Донецке, ныне живет в Барселоне. Ее работы в алых тонах, очерченные рамками круга, хорошо узнаваемы и уже выставлялись на многих коллективных и персональных выставках в Украине. Работы Мурашкиной часто связывают с “женской тематикой” в искусстве, с темой телесности, но сама художница чётко озвучивает границы того феминизма, с которым согласна себя ассоциировать. В 2018 году художница представила в Киеве свой артбук “Ninochka”. <strong>Олена Червоник</strong> поговорила с <strong>Ниной Мурашкиной</strong> об истоках её визуальной памяти, китче, целостности художественного видения и о феминизме.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Расскажи о себе. Ты из Донецка?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Из наркоманского района. Макеевка. Это Донецкая область. Спальный район, алкоголизм, наркотики. Очень все бедово. И я поняла, что бедово, лет где-то в 14. Я как-то возвращалась из школы. В подъезде на лестничной клетке сидела наша соседка, алкоголичка, с топором в голове. То есть, ей муж как-то так всадил топор посередине головы, что она вроде бы не умирает, а сидит и разговаривает.</p><p>А мне на четвертый этаж. А она на первом. Мне надо как-то через нее пройти. Вышел муж, сказал, что все хорошо, что можно спокойно пройти. Ну вот это была, наверное, отправная точка, что нужно уезжать.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Родители как-то связаны с искусством?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Они творческие, но с искусством не связаны. Они советской закалки инженеры. У них есть ряд хобби, достаточно творческие: музыка, создание одежды. Но эти все хобби в спящем виде. Всю жизнь.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Откуда у тебя интерес к рисунку и живописи?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Этот интерес где-то с пяти лет. Родители решили сначала, что меня надо отдать на спорт. Это здоровье и т.д. А у меня слабая, плохая, медленная реакция. Мяч летит, а я не успеваю даже руки поднять. Плюс у спортсменов есть такая штука как «победить». Победить — быстрее, сильнее, лучше. У меня этого нет. А что касается физического тела, ускоряться как-то…я буду стоять самая последняя в очереди. Я поняла после нескольких падений, что мне надо что-то спокойное. И я сказала о том, что я хочу рисовать. Меня отправили в Первую изостудию.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Мне всегда очень интересно, как у художников интерес к искусству проявляется с детства. Практически все профессиональные художники, которых я знаю, ощущали сильную тягу к рисованию с раннего детства. Откуда это идет? Семья закладывает? Какие-то книги, которые в семье есть…</p><p><strong>Н. М.:</strong> У нас библиотеки не было. Библиотека была у бабушки. Это были дешевые романы про секс. Но это было классно. Потом уже я читала и другую литературу. И в контрасте — это было потрясающе.</p><p>А родители любили смотреть эротические фильмы. И мне нравилось подглядывать. И обстановочка была довольно китчевая. Я этого не стесняюсь. Это бекграунд — донецкий китч с золотыми зубами. У жены моего дяди вот такие золотые зубы. И не потому, что у нее они выпали, а потому, что она думает, что это красиво. И она прекрасно улыбается этими золотыми зубами. То есть, какой-то такой китч, сидящий глубоко-глубоко внутри. Такой богатый.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Понятно, что какая-то форма визуальности есть всегда и везде, в любой культуре и в любое время. Интересно то, что у тех, кто становится в последующем художником, с очень раннего возраста есть осознание этой визуальности и желание с ней работать.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, я очень рано пошла в изостудию. Там было хорошо. Я проводила там все свое время. С учителями мне всегда везло. А потом я начала их выбирать. Я получала большое удовольствие от того, что я могла выбирать, кому я могу пригодиться или кто может пригодиться мне. Потом я поступила в Донецкое художественное училище.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> В училище тебе нравилось?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, мне там было очень хорошо. В Донецке это был графический дизайн, чтобы получить хлебную профессию. Мы долго это обсуждали в семье. Художник — хорошо. Но пусть будет хлебная профессия.</p><p>Прошло пять лет дизайна. Я поняла, что это очень скучно. И выбрала себе факультет живописи в Харькове. Выбрала художника, у которого хотела бы учиться. И он оказался прекрасным, харизматичным, просто невыносимым гением. Это был Виктор Гонторов. Я провела в Харькове четыре года. Потом переехала в Киев.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*eVJhDpYa4v7Kow3ZqL7hFg.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Итого, в Харькове ты училась на монументальной живописи?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, в Харьковской академии дизайна и искусств, факультет монументальной живописи. Потом мне стало скучно и я пошла учиться на сценографию в Киевскую академию. Но там я смогла продержаться полгода, потому что я всех раздражала. Я на просмотре слышала следующее: «Де ж тут є цнота у мистецтві?» Это было очень смешно, потому что было громко и слышно в коридоре.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А в Харькове не было такого?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Было. Все время было. Но как только начало появляться…я очень много трудилась…а когда человек много трудится, появляется что-то авторское. Это мое авторское — оно было абсолютно сумасшедшее, голое, провокационное. И какое-то такое, с раздирающими сюжетами. Кто-то кого-то разрезает. Или кто-то чем-то недоволен. Или кто-то куда-то убегает. Да, скандалы были постоянно. Двойки. Исключения.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я вот собственно как раз и хотела поговорить о нашей системе образования. Она у нас не просто стандартизирована, она ограничивающая. То есть, пока ты остаешься в рамках некой эстетики, которая нравится профессуре, ты прекрасный студент. Тебя никто не трогает. Но ты таким образом не развиваешься как художник. Ты просто мастеровой. Люди, которых мы в итоге знаем как современных художников, в какой-то момент восстают против такой общепринятой академической эстетики.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Ну да, все время хочется прорыва. Плюс наша художественная школа очень длительная. Те, кто хотят что-то сказать, учатся этому быстрее, чем образование закончится.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Парадокс в том, что наше образование не направленно на то, чтобы развивать это авторское видение.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Ну вот после этот скандала про «цноту» я отправилась в Польшу на полгода в Краков. А там же феминизм в расцвете. Эти полгода залечили все конфликты, которые были на протяжении предыдущих восьми лет.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Gaude Polonia?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Это была возможность посмотреть музеи. Посмотреть на открытую систему образования. Когда плакаты о просмотре висят по всему городу, и каждый может прийти и посмотреть. И когда просмотр — это не все, что человек сделал за семестр, а это выставка в грамотно организованном пространстве. Одно-два произведения от студента. Тогда чувствуешь себя автором, а не студентом.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А позитивные моменты в нашей академии все-таки есть?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Обучение разным художественным техникам. Копирование. Без академии я бы не додумалась столько копировать. Мне бы никто много раз не сказал, что я бездарна. У меня бы не было такой сильной мотивации столько делать, если бы мне столько раз не сказали, что я бездарность.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тебя это не сломало.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, это уже качество характера. Кого-то ломает, кого-то нет. Кто-то остается хорошим ремесленником. Тоже хорошо. Многие хорошие ремесленники ушли в компьютерные игры. Надо же кому-то их делать.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*t95dVoe6zKLL1lgdH1fZfg.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Я со многими разговариваю об академии и о нашей системе художественного образования. Рассказ практически всегда одинаковый: это репрессивная система, которая тебе не дает развиваться. Может, академия вообще тогда не нужна? Но когда ты сравниваешь кого-то, кто прошел этот академический путь, с человеком, который не учился, но тоже сейчас пытается что-то делать в искусстве, самообразовываясь, например, разница между этими людьми колоссальная. Разница в том, что длительное формальное образование учит думать визуально. Это другой способ мышления. Через образы. Люди, которые не прошли годы таких тренировок, чаще всего думают вербально. В итоге эта вербальность выливается в иллюстративную подачу материала, которая не вписана в саму матрицу визуальной культуры.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Конечно, безусловно. В академии есть большой смысл. Если исключить коррупцию… но, к сожалению, я знаю людей из моего поколения, которые пришли преподавать, но они также занимаются коррупцией. Берут взятки за поступление. Я думала, что так не бывает. Но это есть.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Дело не в возрасте, очевидно. Но есть люди, которые из этой системы выпадают. Таких людей очень мало. Вот из твоего курса в Харькове, а потом в Киеве мы кого-то еще знаем, кто успешно занимается серьезной художественной деятельностью?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Немного старше меня, на пять лет, мои хорошие друзья, Артем Волокитин и Таня Малиновская. Мы все время общаемся. А те, с кем я училась, мои одногодки…у нас немного разные системы ценностей. Мы не общаемся.</p><p><strong>О.Ч.:</strong> Ну вот я к этому и подвожу: вырываются наружу один-два человека от силы.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это правда. Это тяжело. Надо иметь ряд качеств, которые заставляют шевелить лапками. Не у всех это есть. Талант, может быть, есть у большего количества людей. Но набор качеств в сфере развития выставок… держать руку на пульсе… это не у всех. Это нервное занятие.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Мне кажется, что художником быть очень страшно.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Нет, художником быть классно. Страшно быть кем-то другим. Страшно каждый день видеть смерть. Или брать кровь из пальца. Есть куча профессий намного более страшных.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> То есть, у тебя совершенно четкое ощущение правильности выбранного пути?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Никаких сомнений. Вот прям сейчас мороз по коже. Никаких сомнений.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Анализируя твои картины, почему у тебя такой формат? Приблизительно одинаковый. То есть, работы у тебя есть и горизонтальные и вертикальные, но по размеру они приблизительно одинаковые.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это очень важный размер. Это комфортный для моих чувств формат. Пропорция очень важна, конечно.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Фигуры на твоих полотнах чуть-чуть не в человеческий рост. Они не маленькие совсем, а что-то среднее между интимной картинкой и человеческим телом в полный рост. Это довольно таки большой формат на ту степень интимности, которую ты на полотнах изображаешь. Тут есть разница между рассматриванием или даже подглядыванием и тем, чтобы практически принимать участие в сцене, которая соответствует размерам твоего тела.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, я предпочитаю, чтобы мои произведения висели прямо перед человеческим лицом. Ни выше и ни ниже. Чтобы человек мог практически дотронуться губами. Чтобы такой контакт происходил прямой между телом и живописью. Конечно, много зависит от помещения. Но задумываю я их близко к лицу, к телу, к глазам.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> То есть, это уже не просто процесс всматривания в картину, а процесс какого-то взаимодействия с полотном. Это уже, по сути, инсталляционный прием.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, да. Мне важно, чтобы это все задевало. Важен контакт. Я думаю над размером. Первое, над чем я начинаю думать, это размер, пропорции.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А если этот размер еще увеличить. Так, чтобы тело, изображенное на полотне, соответствовало телу зрителя?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Такие работы тоже есть, когда люди могут «приходить» просто в картину. Контраст между телом и изображением — это очень интересно. Я почувствовала важность этого контраста, когда пару лет назад посетила выставку Питера Гринуея в Москве. Выставка была посвящена русскому авангарду, внутри черного квадрата. Такая абсолютно черная чернота. Заходишь — и она тебе моментально очищает мозг. Сшибает. Непонятно, что дальше. Ты вступаешь в темноту. Делаешь шаги вперед. И видишь огромную, в десять раз больше человеческого размера фигуру. Инсталляцию, которая шевелится, разговаривает. Эффект был неимоверный.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я всегда спрашиваю о размере и контрасте тела и изображения. Думаю об этом и в контексте советских мозаик, и публичных барельефов. Они практически всегда больше человеческого роста. Совершенно понятно, почему они такого размера — это же тип иконы, которая на тебя просто вываливается. Ты перед ней мелок и незначителен.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, когда фигура надвигается из монументального сооружения, понятно почему. Я знаю, откуда тут растут ноги, так как я много копировала мозаик и изучала иконы, сграфитто и т.д. Но в контексте моих тем у меня немного другие задачи. Может быть, я буду развивать эту тему и приближусь к надвиганию фигур на зрителя.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> У многих твоих картинах важен не только размер, а еще и форма. Круглая. Я тут сразу начинаю думать, помимо всего прочего, о греческих вазах, когда надо было вписать композицию в окружность.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, конечно, здесь откровенное влияние греческой вазописи, раннего Ренессанса Италии. Безусловно, все это тут есть. Это есть, потому что много копий было сделано. И я люблю эту культуру, эту телесность.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*V6DiC9mgnMNoWYV61JKuRg.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Ты начала говорить про темы. В твоих работах разных городов прослеживается целостность. Тематически они кажутся связанными. Как ты эту тему или темы формулируешь? Что ты рисуешь?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Болезненную женственность. Это такой лейтмотив. Меня душит от этой женственности. Ее как-будто надо реализовывать и реализовывать. А это все не получается. И вот эти вот советские звонки: ну когда же твоя женственность будет реализована? А она все не реализована по принятым меркам. И тут нужно что-то сделать в искусстве, чтобы она была реализована. Именно это и происходит.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Мы начали разговор с золотых зубов, с Макеевки, с китча. Эта тема еще наверное оттуда?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Безусловно. Это все очень впитывается. И не показывать это, мне кажется, грех. Это прекрасно. Такое еще может быть где-то и есть. На задворках разных цивилизаций. Но в Макеевке это было все очень красиво. Розы. Цыгане. Золотые зубы. Пыль столбом. Вот так вот наденешь туфли лаковые, а через пол часа они превращаются в бархатные.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Это же неисчерпаемая тема в Украине, о которой надо говорить. Тема жизненная.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, меня волнует жизнь. Я подсматриваю. Меня не интересует абстрактная живопись. Мне скучно. На выставку абстракционистов я приду, если будет еще какая-то мотивация, кроме самой выставки. Вкусный кофе. Шоколад разливной.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Ты говоришь про абстракцию как нечто скучное, но в то же время у тебя композиции, несмотря на то, что в них угадывается тело и какие-то фигуративные элементы, не показывают целостную, связанную телесность и фигуративность.</p><p><strong>Н. М.:</strong> В моей живописи присутствует набор условных форм, которые имеют свое предназначение. Они условные, они знаковые. Но до абстракции им далеко.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Эти условные формы можно назвать символами?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Конечно.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> У тебя набор этих символов переходит из картины в картину. То есть, складывается некий символический язык.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, есть ряд символов, которые я использую уже много лет. Это маски. Когда стыдно и надо прикрыться. Сейчас я покажу одну из масок. У нее есть ротик, чтобы говорить, но нет всего остального. Это часть театрального костюма. Иногда я делала спектакли. То есть, все это рисованное иногда у меня переходит в театральные костюмы и в инсталляции. В объем и в движение. Это особое удовольствие.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*qa9LaQC2u0kCUMcMgTy6QQ.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> А что за театр?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это были инсталляции как часть выставочных проектов, а также и спектакли в театрах. В Черновцах. Театр имени Ольги Кобылянской. В Киеве это было Сузір’я. И еще один спектакль был в галерее Паши Гудимова. Я была со-авторкой, режиссеркой и сценографом. Весь этот болезненно женственный язык, цирковой, он кочевал внутрь театра. Было здорово, когда театральные цеха помогали все это исполнять.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А какие пьесы ставились?</p><p><strong>Н. М.:</strong> «Укрощение строптивой» по Шекспиру. Были пьесы украинских современных авторов — все примерно одного жанра, что и «Укрощение строптивой». Что-то гротескно-любовно-злобное. Для меня это все одно и то же. Эстетика была примерно похожа. Можно было делать короткие серии одного и того же действа. Потом, когда театр закончился, я начала делать инсталляции внутри галерейных пространств.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А какие еще есть символы?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Черные очки есть. Волосатые ноги еще постоянно есть. Черные очки — это тоже как маска. Для прикрытия. Ну, чтобы от слез. Я тоже ношу черные очки, потому что у меня слишком транспарантная мимика. Сразу все понятно. Можно молчать, и сразу все понятно.</p><p>А волосатые ноги я начала рисовать, когда прочитала про царя Соломона и царицу Савскую. О том, что она пришла к нему, и у нее волосатые ноги. И там этот стеклянный пол. Волосатые ноги стали видны. И он ей подарил средство для депиляции. Мне показалось, что это остроумно, свежо, смешно.</p><p>Лимоны — это как одно из первых средств контрацепции. И чтобы жизнь не казалась такой сладкой.</p><p>Знак восклицания — это знак женского лона. Знак вопроса — это что же делать? Что делать?</p><p>Вот у меня была серия про спящих красавиц. Они заснули, а их никто не разбудил. Они могут спать на полке в поезде. Где-то еще.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*Oh0z5Noi_1ZeXclgH0swYw.png" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Руки в перстнях. Почему такое внимание на руки?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, руки у меня тоже везде присутствуют. Руки — это главный орган чувствования. Рукопожатие. Тактильность. То, с чего начинаются чувства. Если не потрогать, не поймешь, какой человек на самом деле. Из какого он теста.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А что вот это за пятно?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это маленькая красненькая капелька страдания. Это не случайно. Случайные капельки остаются на листах, которые зритель не видит, на листах в ящичках не для просмотра.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Вот эти головные уборы похожи на такие шапочки-наколки, которые носили когда-то официантки.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это они и есть. А в Донецке официантки еще прикалывали огромные искусственные цветы. Я тоже обожаю носить цветы. Хотя я стараюсь, чтобы они не были такие смешные. Иногда они все равно получаются вот такие смешные.</p><p>Еще есть резиновые перчатки, которые надевают на самогон.</p><p>Когда делают самогон, то на бутылку сверху надевают перчатку, чтобы создать вакуум. Перчатка становится такой толстой, со смешными пальцами. Это второе значение перчаток. Первое — это, конечно, гинеколог. Все символы сильно замешаны на сексуальных расстройствах, на болезненной женственности, на желании очень сильно смеяться.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Смеяться, не смотря на?..</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, смеяться — это продление удовольствия.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Судя по всему, есть смех, а есть и слезы.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*5IuOBje0GNrTwXOlPF-8qg.jpeg" /></figure><p><strong>Н. М.:</strong> Да, капли, постоянно вытекающая жидкость.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Вот я об этом хотела сказать: на твоих рисунках есть какая-то флюидность. Что-то постоянно течет.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, какая-то жидкость, которая постоянно выделяется из тела. А тело не обманешь.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Тут еще есть какие-то ракетки.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это маски на лице, похожие на теннисные ракетки.</p><p>Или вот, виноград — это символ соблазнения.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Нечто диониссийское.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, диониссийское начало здесь присутствует. И дорогое удовольствие, чтобы угостить даму.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Еще очень интересно, что у тебя на рисунках есть некая симметрия очень часто.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Симметрия — это символ и смерти, и рождения. Если представить, как появляется ребенок — то это симметричная композиция. Ноги — и там он появляется. Или когда человек умирает, уже когда его отправляют в последний путь, он лежит очень симметрично. Это или смерть, или рождение. И в принципе, это одно и то же.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Вот, кстати, твои симметричные композиции, вырастающие из тел, смотрятся как цветы.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, конечно. Цветок, распускающийся в сознании. Это мысли героини, изображенной на рисунке. Ее сумасшедшие мысли, которые кипят сверху прически.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Эта симметрия еще какая-то биологическая. Где, кроме цветов, в природе встречается симметрия?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Женские органы симметричны. С небольшой разницей, конечно.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Ты графические рисунки делаешь как самостоятельные вещи или как продумывание последующих картин?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Вот эти листы — это самостоятельные вещи. А есть эскизы к картинам. В графических листах я, можно сказать, отдыхаю. Здесь я себя ограничила до цвета бумаги и черной туши. Это отдых после рвущих цветов живописи. Если это можно назвать живописью. Большей частью — это цветная графика. Конечно, на моих полотнах есть цветовые отношения. Но если мои полотна сравнивать со старой школой живописи или с импрессионизмом, то это не живопись.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Не живопись, поскольку ты не передаешь объем?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, я не передаю объем, не передаю живописное пространство. У меня его нет. Здесь есть плоскость, и размещение на плоскости условных символических форм, покрытых разными цветами, которые мне приятны.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Разница между графикой и живописью — это ж суть очень долгих художественных дебатов, что главенствует: линия или цвет. Остов или объем. Грубо говоря, это спор между Рембрандтом и Рубенсом. Смотришь на руку, и понимаешь, что у Рембрандта прописаны кости, а у Рубенса — такие булочки, набранные цветовым объемом.</p><p><strong>Н. М.:</strong> У меня все идет от рисунка. От такой скользящей линии. От телесности.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*G3sVbIYHDMIqlxgzKIPjXQ.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*-knt8tXkt22Ck-T9kLA-Kg.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Когда ты начинаешь работу, ты композицию ищешь во время процесса, в самом листе? Или ты подходишь к листу с четким пониманием, что на нем отразится?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Четко. Я не начинаю прежде. Я буду ходить, рассматривать туфли, разговаривать с друзьями. Я начну работу только, когда у меня будет чистое сознание. И еще когда руки не дрожат. Я сейчас почистила свое окружение, чтобы никто не причинял мне дрожь в руках. Чтобы исчезла нервозность.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> А кто эти люди, которые причиняли тебе дрожь в руках?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Таких людей много. Злых людей в мире много. Я почистила свой круг общения и со мной все в порядке. Я могу много делать. И быстро. А с дрожащими руками такую линию не сделаешь. Был сильный перерыв, где-то в полтора года. Если руки дрожат, линию не проведешь.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Это моя больная тема — уровень агрессии в Украине. Причем эта агрессия глупая, немотивированная. Она на тебя вываливается просто так. Просто потому, что такая манера общения у людей. Манера общения лающих собак.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Есть такой момент. Я сюда в село сбежала и по этой причине тоже. Ежедневное столкновение с агрессией города меня утомило.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> С другой стороны, у тебя темы очень социальные. Они выплывают из отношений, которые где-то надо видеть или в них участвовать. Если так вот изолироваться, то…</p><p><strong>Н. М.:</strong> Нет, нет. Агрессия меня коснулась очень сильно. Мне этого касания на долгие годы хватит. Здесь у меня оазис.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> То есть, у тебя тематически достаточно вещей, которые тебе не надо подсматривать?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Безусловно, в моей сумочке всегда есть блокнот. Я подсматриваю очень много из жизни: в кабаках, в бассейнах, на вокзалах — там, где есть какая-то ущербность.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> То есть, тебе все равно отсюда надо выезжать периодически. Иначе темы иссякнут.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Но у меня дикий страх столкновения с вот этой реальностью. Всякий раз, когда мне надо выезжать, я тяну до последнего, до одного часу до выхода, чтобы складывать чемодан. Потом его очень быстро собираю и выбегаю из дома.</p><p><strong>О. Ч:</strong> Куда ты в итоге выезжаешь?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это резиденции, это выставки, это встречи с друзьями. Все эти путешествия — они и вдохновения, и травма.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Вот этот вот мужчина на твоем рисунке очень похож…</p><p><strong>Н. М.:</strong> Это женщина. Это женщина с волосками на животе. Часто на моих рисунках они как бы два в одном: очень грубые женщины и очень женственные мужчины. Здесь меня интересует такая грань.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Еще у тебя на рисунках практически всегда есть слова. Рисунки подписаны.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, они как пощечины. Я делаю слова в конце, как пощечины.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Что приходит первое, слово или изображение?</p><p><strong>Н. М.:</strong> По-разному. Со словом я дружу тоже. Мне нравится что-нибудь придумывать со словом.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Да, я видела, что ты пишешь некие рассказы.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Маленькие рассказы. Их у меня уже много накопилось. Для меня это удовольствие. Каждый раз это приходит по-разному. Важен образ. Визуальный образ, который нарисован, он первичен. Чаще всего это подсмотренные люди или близкие люди. Иногда я приглашаю позировать. Не все соглашаются позировать так, как я прошу. Поэтому чаще всего это близкие друзья. Не все согласятся сидеть с расставленными ногами.</p><p>Вот это тоже натурный рисунок. Все цветы, которые я рисую, все с натуры. Меня взаимоотношения цветов тоже привлекают.</p><p>Вот лилия, например. Лилия — это невинность. И меня влечет лилию разместить туда, где все совсем не невинно. Там, где она казалось бы, некстати. Где смешно и абсурдно употребить лилию. И я ее как раз там и употребляю.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> У нас есть ряд художников сейчас, включая тебя, которые чем-то созвучны с символизмом начала века.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Конечно, символизм начала века для меня очень важен. Я каждый день в интернете смотрю картинки начала 20 века. Не могу без этого жить.</p><p><strong>О. Ч.: </strong>А что конкретно ты смотришь?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Чаще всего я смотрю винтажные открытки. Эротические и неэротические. Поскольку там такая полумертвая застывшая композиция. И все оно черно-белое. Это меня так вдохновляет. Успокаивает. Вводит меня в совершенное блаженство.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Какими еще художниками ты вдохновляешься?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Луиза Буржуа. Я была на ее выставке в Москве. Берлинде де Брёйкере.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Несколько лет назад была выставка в Папском дворце в Авиньоне, в которой как раз участвовали обе эти художницы: и Берлинде, и Буржуа.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Мне их скульптуры максимально понятны. Очень увлеклась интервью Берлинде. Ее ответы очень похожи на мое мировоззрение.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> В начале разговора ты говорила, что тебе нравилось подглядывать.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, и сейчас мое любимое занятие — подглядывать. Куда-нибудь в спальный район завеяться и подглядывать.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Как это ни парадоксально, но в этом тоже суть работы художника — в рассматривании, в визуальном опыте.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, здоровый и нездоровый вуайеризм.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Недавно читала интервью с Кирой Муратовой, где она говорила о том, что любит смотреть на то, на что, возможно, смотреть некомфортно, на то, что социумом не одобряется. Смотреть на то, что нельзя смотреть. Она любила показывать именно такой материал.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, это больно. Это дерет сознание. Но от этого нельзя оторваться. Оно имеет такое завораживающее шаманское действо. Вроде бы отвратительно, но ты не можешь никуда уйти.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я думаю, что твои работы тоже об этом. Смотреть на то, что обществом осуждается, прикрывается, табуируется. Я тут думаю о дихотомии души и тела, на которой базируется европейское общество, хотим ли мы этого или нет. Душа — это что-то высокое, чистое. А тело — низменное, грязное. Тело часто табуируется. На него нельзя смотреть. Особенно на тело флюидное, из которого что-то вытекает. Но в этом же парадокс. Наше тело — наш основной способ пребывания в мире. У нас нет ничего, кроме нашего тела. Это наш интерфейс с миром.</p><p>В таком случае мы сами себя пытаемся аннигилировать, уничтожить. Как можно табуировать тело, если мы и есть это тело. И только сейчас европейское общество приходит к пониманию, что надо как-то более целостно и органично относится к собственному телу. Приходит к этому пониманию, в том числе и через художественные практики. Совершенно очевидно, что христианская парадигма противопоставления души и плоти исчерпала себя.</p><p>Хотелось бы поговорить еще вот об этом живописном проекте: это игральные карты?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Карты. Целая история с картами. Сделала я проект с картами, нарисованными на холстах. Наступило время — две недели до открытия презентации проекта. Приезжают ко мне галерист и меценат и сообщают мне следующее: на открытии выставки Нина Мурашкина будет стоять голая и встречать гостей пощечиной по лицу. Ну и что-то Нина Мурашкина сдулась. Она была к этому не готова.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Отлично. Прям как на балу у Воланда.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да. Нина Мурашкина думала три дня. И отказалась. Во-первых, я решила, что мне как-то поздновато раздеваться. Или я акционист. Или это более тонкая эстетика перформансов, в которых я не хочу участвовать так сильно. Есть ряд художников, которые раздеваются. И получают от этого стабильную нервную систему. Им хорошо от этого. И презентация карточного проекта по этой причине, по отказу раздеваться, не состоялась. Это вогнало меня в тоску. Но решение было принято.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> По-моему, это какая-то даже эксплуатация.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, да. Есть такой момент. Это немножко смешно. Смешно, жестоко и по-дурацки. Наверное, в Киеве на то время было просто скучно.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Так пусть галерист сам бы разделся и встречал гостей пощечиной.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, я им говорю, а если я не хочу пощечины давать. А они мне отвечают: «Можно кого-то приласкать». С одной стороны, заслуга этого галериста в том, что он иногда все-таки находит скромное финансирование. Но с другой стороны, какая-то вот такая неадекватность подхода.</p><p>Вот эти карты. Они на холстах. Я их рисовала полгода. Тот перформанс, который я предложила, был для них затратный по изготовлению. Надо было поднапрячься и построить маленькую декорацию. Простой способ избежать затрат — раздеть автора и поставить в дверях. Понятно, что это уже реплика. Понятно, что в мире это уже было. Но наверное в Киеве было просто скучно.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/514/1*KEZlfgNZ-YkQO2AGG4sQJg.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Хорошо. А о самом проекте: почему карты?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Потому что они перевернутые, двойственные. И еще — в них можно играть. И не известно, кто выиграет. По сути, для меня важна не сама игра, а вот этот образ перевернутого человека. Тут и женщина, и мужчина. И пьяный, и трезвый. И какой угодно.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> В картах есть нечто инфернальное. Это определенный образ жизни. Азарт.</p><p><strong>Н. М.:</strong> А еще среди символов — глаза на сосках. Если выключить свет и раздеть женщину, то выступающая часть груди будет как глаза в темноте.</p><p>Это джокер-Красная Шапочка. Вот червовая дама, превращающаяся в корову. Она уже очень выпила, поэтому у нее немного покосившийся взгляд.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Они в итоге были выставлены где-то?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Они были частично выставлены на разных площадках и частями разошлись к разным людям. Была целиком написана колода. Еще через год я поняла, что я правильно отказалась.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/522/1*TKXe5uWTjEUmOIfnhfF4Dw.jpeg" /></figure><p><strong>О. Ч.:</strong> Сложно, смотря на твою живопись и рисунки, не думать об Егоне Шиле.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, я недавно впервые увидела Егона Шиле и Климта живьем. Я провела прекрасный месяц в Австрии и неделю в Италии. Шиле прекрасен. Вроде бы все легко, просто, очень тонко, но каждый сантиметр продуман. Абсолютно четко каждый сантиметр. Ну и конечно, в Вене мебель времени сецессиона, украшения — не могли не сразить.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Мне кажется, что это эпоха, к которой ты постоянно обращаешься.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, для меня это важный исторический момент.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Я как-то в Австрии, в Леопольд музее видела выставку Шиле, где помимо его работ были вещи, которые он собирал. Там, например, были фигурки театра теней с Бали. Такие металлические плоские фигурки на палочках. Когда эти фигурки висят рядом с его работами, ты вдруг начинаешь понимать, откуда у него эта эстетика тонкой выгнутой линии. Крутой был кураторский ход, который объяснил о художнике очень многое. Объяснил без текста. Собственно, почему важно прийти к художнику в студию и по вещам, в ней находящимся, вдруг понять, откуда идет тот или иной жест, та или иная тема. Вот у тебя перья страусиные на окне. Абсолютно мне понятные в контексте твоего творчества.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Так причем самочки черненькие всегда. А мальчики — цветные и беленькие. Яркий страус — это страус-мужчина.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Ну в принципе, с птицами это понятно. Это самцы отплясывают, а самкам не надо. А в человеческом обществе все как раз наоборот. Вот, кстати, ты в начале разговора упомянула о феминизме, с которым ты столкнулась, поехав в Польшу.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Я тогда поняла, что я совсем не феминистка. Я где-то между. Мне приятно, когда за меня платят. Я не буду отказываться быть женщиной, за которой ухаживают. Я не буду стремиться заплатить за мужчину. Однажды я ужинала с альфонсом, чтобы понять что это и как. И когда речь зашла к ночи, я поняла, что это ужасно. Только не это. Я пролила на себя фреш с маслом. На платье. Это пятно теперь ничем не выводиться.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Так это было специальный жест? Такая защитная реакция?</p><p><strong>Н. М.:</strong> Как-то он пролился. Я не знаю. То ли специально, то ли случайно. Я пошла в туалет посыпать это пятно солью и поняла, что это совсем не для меня. Совершенно нет. Иногда я видела такие пары: взрослых женщин и покупных мужчин. Была впечатлена, насколько это игриво, дерзко, забавно. Но быть в такой ситуации нелегко.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Ты говоришь, ты совсем не феминистка, но в то же время у тебя в работах собрано огромное количество стереотипов поведения, и женского, и мужского. И это все очень с иронией…</p><p><strong>Н. М.:</strong> В контексте изображения, образов — да. Но не в жизни.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> В твоих работах сложно не видеть феминистические ноты. Думаю, надо начинать с того, что такое феминизм, как мы его обозначаем. Для меня феминизм — это не только бытовые проявления власти, кто за кого платит. Феминизм — это осознанность пониманий моделей поведения и возможность выбрать для себя комфортную модель. Феминизм — это про выбор. В нашей современной украинской культуре слишком сильны стереотипы как надо себя вести. Над этими стереотипами поведения никто не рефлексирует. Им просто следуют. Их просто навязывают. Но когда ты имеешь возможность выбирать осознанно, какой модели поведения следовать, например, даже быть домохозяйкой — это вполне феминистическая позиция. Она не навязана тебе социумом, а она есть твой собственный осознанный выбор.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Конечно, это выбор.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Кто-то любит шоколадку, а кто-то — свиной хрящик. Я вот как раз в твоем творчестве вижу разбирание моделей поведения на какие-то части, символы, когда ты вдруг начинаешь понимать, насколько некие установки поведения смешны или жалки. Это очень феминистический жест.</p><p><strong>Н. М.:</strong> Да, с точки зрения искусства, художественного жеста — да. Но то, с чем я сталкивалась в отношениях и во мнениях о феминизме, касалась именно этой сферы — расплаты за что-то. Это до смешного обидно, ужасно и глупо.</p><p><strong>О. Ч.:</strong> Это некая вульгаризация понятия феминизм. Тут может быть также боязнь со стороны мужчин что-то осознавать о себе. Феминизм — это же не исключительно о женщинах. Это о взаимоотношении людей. Я тоже наблюдала случаи, когда мужчины начинали ерничать и агрессивно прикрываться: а, феминистика, так плати за себя. По-моему, это вульгарно, сводить феминизм к вопросу обмена деньгами.</p><p>Опубліковано в Коридорі 9 грудня 2018</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/opinions/nina-murashkina.html">http://korydor.in.ua/ua/opinions/nina-murashkina.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=b134e748ee24" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ПРАВО НА РАДЯНСЬКЕ МИСТЕЦТВО: ТВОЄ, НІЧИЄ, СПІЛЬНЕ]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE-%D0%BD%D0%B0-%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5-%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE-%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%94-%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%B8%D1%94-%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5-ec9452d38ee9?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ec9452d38ee9</guid>
            <category><![CDATA[наму]]></category>
            <category><![CDATA[soviet-art]]></category>
            <category><![CDATA[василь-єрмилов]]></category>
            <category><![CDATA[вова-воротньов]]></category>
            <category><![CDATA[copyright]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 15:04:51 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T15:04:51.506Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*2wn5uS81_r8YjsfRSNZcag.jpeg" /><figcaption>Ескіз Василя Єрмілова, книжка “Василий Ермилов. Каталог выставки”. Москва: Проун, 2011</figcaption></figure><p>Нещодавно на сторінках фейсбуку вибухнула дискусія шодо (не)існування авторського права на мистецтво радянської доби, (не)етичне поводження з доробком митців-авангардистів, роль музеїв у зберіганні та промотуванні цього доробку, (не)потрібність поняття професійної етики в українському навколохудожньому середовищі та, насамкінець, визначення поняття “суспільного надбання”, яке переважна більшість фейсбучних ораторів чомусь не поєднує з поняттям “суспільного обов’язку” щодо його утримання.</p><p>Приводом для вибуху послугувала колекція футболок українського бренду Синдикат, що спеціалізується на так званому “вуличному одязі” — простого спортивного крою футболках, брюках та їхніх незначних модифікацій (типу футболка-сукня), на які нанесені принти. Простоту та базовість конструкції одягу Синдикат компенсує дизайном зображення. Власне, принти є тією родзинкою, за допомогою якої Синдикат намагається сформувати імідж свого бренду як унікального, знаного своєю колаборацією з українськими художниками, що створюють зображення для лімітованих колекцій цих базових футболок та брюк. До синдикатівських колаборацій, наприклад, нещодавно долучилася Маша Рева, розробивши узор, досить вдало адаптований під різні типи одягу.</p><p>В цілому Синдикат має репутацію прогресивного бренду, що промотує “українське” — саме ця кнопка патріотизму, на яку стало досить легко тиснути після Майдану, дозволяє Синдикату продавати одяг за 2000–4000 гривень за штуку (тобто $80–120 — порівняно з, наприклад, Uniqlo, японським масмаркетовим брендом, який так само розробляє лімітовані принти у колаборації з художниками чи знаними дизайнерами, чия футболка коштує $10–15). Остання колаборація Синдикату з художником Вовою Воротньовим, одначе, натиснула на патріотичну кнопку занадто вульгарно, ставши приводом згаданого фейсбучного вибуху.</p><p><strong>Causus belli</strong></p><p>На противагу тій же Маші Реві, Воротньов вирішив запропонувати Синдикату не свої власні малюнки як основу для дизайну принтів, а графіку Василя Єрмілова (1893–1965), харківського художника-авангардиста, який цілком у дусі ранньорадянської утопічної епохи сам себе називав “конструктором” — людиною, що створює нову естетику й конструює нові соціальні відносини та новий світ. Конструктор Єрмілов намагався окреслити цю нову естетику та новий світ олійними фарбами на полотні, але він так само був знаний за своїм промисловим та графічним дизайном: макети періодичних видань, упаковка товарів, тканини, інтер’єрні оздоблення — усе це належало до сфери його конструктивізму.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*iACvF6gI7qyh_WX0R3dg9A.jpeg" /><figcaption>Сторінка інтернет-магазину “Синдикат”, світшот із дизайном Вови Воротньова</figcaption></figure><p>Для одягу Синдикату Воротньов виокремив певні мотиви з доробку Єрмілова. Oдне із зображень, використаних Воротньовим — не епізодично, а абсолютно повністю перемальований дизайн Єрмілова, який, за словами Воротньова, є обкладинкою журнала Авангард від 1929 року. Саме цей узор і став каменем спотикання у дискусіях про зображення на одязі. По-перше, саме це зображення виявилося не обкладинкою, а ескізом до обкладинки, який суттєво відрізняється від його друкованої версії: графічно контрастні чорні горизонтальні смуги, які в поєднанні з такими ж простими геометричними формами червоного кольору утворюють той образ, що в популярній збаналізованій свідомості розпізнається як “авангард”, виявилися плашками для тексту. Воротньов, за його ж власними поясненням у фейсбуці, скопіював це зображення з Вікіпедії, де останнє, на жаль, неправильно ідентифіковане як обкладинка журналу. По-друге, саме цей мальований гуашшю ескіз є частиною колекції Національного Художнього Музею України, на що Воротньову вказала співробітниця музею, після чого замість очікуваної дискусії стався типовий фейсбучний вибух емоцій, що розпався на міріади відвертої злоби чи пасивної агресії.</p><p>Головний аргумент Воротньова на своє виправдання щодо звинувачень у використанні роботи іншого художника для комерційних цілей полягав у тому, що <strong>Воротньов вважає роботи Єрмілова суспільним надбанням, на яке не розповсюджується авторське право за часом давності.</strong> На додачу, Воротньов також не вважає необхідним консультуватися з музеєм, який зберігає скопійований ескіз Єрмілова, в якому працюють “шухлядниці з НОАМА” та “клімактеричні жриці мощеарія мистецтва”: у перекладі з фейсбучної мови на практику цивілізованого спілкування останнє означає, що Нацмузей — це немодне місце, нездатне на сучасний манер промотувати свою колекцію. А Воротньов, очевидно, модний та спроможний належним чином осучаснити українське радянське мистецтво.</p><p>Нині я хочу винести всю цю історію поза межі фейсбуку, але зовсім не для того, щоби з’ясовувати “хто в інтернеті знову неправий”, а для того, щоби закарбувати в тексті, до якого можна згодом повертатися як до архівного свідчення, наріжний момент трансформації українського суспільства загалом та його навколохудожньої сфери — а саме: <strong>момент розриву з радянською парадигмою, яка поступово стає історичним поняттям, яка виснажується та більше не виступає дієвою світоглядною установкою, безвихідною у своїй тотальності.</strong> На сьогодні вже очевидно, що цей розрив з радянським не був та досі не є одномоментною дією, бо зв’язок із ним не тримався на одному, хай навіть і дуже потужному канаті. Якщо треба уявити процес розриву як метафору, надати йому образності, можна подумати про <strong>“радянське” як марлеву пов’язку, яку наклали на обпечене тіло</strong> — з<strong>няти цей шар можна лише зі шматками власного новосформованого епідермісу, нитка за ниткою.</strong> Але цей болючий процес триває й далі, просвіти між двома шарами тканин, що зрослися, більшають. У цих просвітах вже проглядається нове українське суспільство. Ці просвіти також постають простором відчуження, в яких “радянське” оприявнюється як об’єкт дослідження, а не спосіб життя.</p><p>От власне тому нам нині потрібно вибудовувати нове ставлення до цього “радянського”. Чим ця суспільна формація була у всій своїй неоднозначності? Яку частину української ідентичності вона сформувала? Яка частина цієї ідентичності досі присутня і чи вона є цілком негативною? Щоби звузити розмову з космічно-світоглядних масштабів у ставленні до радянського проекту, надалі я спробую окреслити теми, дотичні до мого професійного досвіду: <strong>чи існувало авторське право у Радянському Союзі? Як ми станом на 2018 рік визначаємо статус радянського мистецтва в сфері авторства? Який обсяг прав мають музеї щодо радянського доробку? Що таке “суспільне надбання” в художній царині: хто ним опікується і чи існують у суспільства, яке має право користуватися цим надбанням, також і обов’язок його утримувати?</strong> І наостанок, чи етично комерціалізувати мистецтво радянської доби та яких дій можна очікувати від бізнесу, що декларує ревіталізацію радянського мистецтва, використовуючи його в свої комерційних цілях?</p><p><strong>Авторське право на радянське мистецтво</strong></p><p>Попри всі запевнення фейсбучних «юристів», авторське право в Радянському Союзі існувало та було закріплене на законодавчому рівні. Одначе попри невпинну риторику «найбільш демократичної держави в світі», Радянський Союз, як ми знаємо, нею насправді не був: авторські права існували з суттєвими обмеженнями, одне з яких полягало в тому, що держава мала право без будь-яких повідомлень експропріювати на свою користь результати будь-чиєї праці.</p><p>Основні віхи в авторському праві СРСР трапилися в 1918 році, коли новостворений уряд скасував деякі аспекти царського закону про авторство від 1911, але деякі при цьому залишив. Надалі авторські права, зокрема в літературі, дискутувалися в 1935 році. Певне розширення цих прав сталося в 1961 як наслідок хрущовської відлиги. В 1973 СРСР підписав Женевську конвенцію щодо авторських прав, тим самим доєднавшись до міжнародної юридичної практики, знов ж таки з певними ідеосинкразійними суто радянськими трактуваннями цієї практики.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftn1">[1]</a></p><p>На сьогодні опис авторського права радянського зразка — не більше ніж історична довідка. Він не має жодної юридичної сили в сучасній правовій системі України, яка Постановою ВР N 3793-XII ( 3793–12 ) від 23.12.1993 ввела в дію Закон Украни «Про авторське право і суміжні права» та оприлюднила його у Відомостях Верховної Ради України, 1994, N 13, ст. 65. <a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftn2">[2]</a> Від цього моменту Україна унормувала юридичну реальність щодо авторського права згідно з міжнародною юридичною практикою. Більш того, низка законів України від моменту набуття незалежності були спрямовані на те, щоби запровадити систему захисту приватної власності, в тому числі і в сфері інтелектуальних та майнових прав. Приватизація 1990-х, (а закон 1993 року про авторське право є частиною цього процесу) була якраз спрямована на усунення радянського диктату держави-як-власника.</p><p><strong>В своєму правовому кодексі незалежна Україна не обстоює жодної правової тяглості щодо радянських законів про авторське право. Посиланням на ці закони неможливо нічого аргументувати в українському суді, так само як неможливо нічого аргументувати посиланням на закони Австро-Угорської чи Російської імперії, до складу яких Україна колись входила</strong>. (Цей пункт потребує особливого наголосу, адже «фан-клуб» Вови Воротньова досить наполегливо обстоював думку, що авторського права на доробок Василя Єрмілова не існує, бо воно вичерпалося ще згідно радянських законів.)</p><p>Чи ще існує першопочаткове авторське право на доробок Василя Єрмілова?</p><p>Так, безперечно потенційно існує.</p><p>Згідно Закону України N 3793-XII «Про авторське право і суміжні прав», «авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і <strong>починає діяти від дня створення твору та діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті</strong>». Надалі, «cтрок дії авторського права після смерті автора … починається від дня смерті … але рахується з 1 січня року, наступного за роком смерті …» (пункт 9 статті 28)</p><p>Крім того, у Прикінцевих положеннях Закону (а саме Розділ VI пункт 4) зазначено «установити, що починаючи з дня набрання чинності цим Законом строки охорони авторського права … застосовуються у всіх випадках, коли <strong>50-річний строк</strong> дії авторського права після смерті автора … <strong>не закінчився до</strong> дня набрання чинності цим Законом». Це прикінцеве положення означає, що закон на момент його введення у 1994 році долучав до сфери авторського права усіх авторів, померлих пізніше 1944 року.</p><p>Щодо конкретної ситуації з Єрміловим, який помер 6 січня 1968, і чий доробок підпадав під дію нового українського закону від 1994 року: на момент 2018 року на його спадок ще потенційно існує aвторське право, адже після його смерті минуло лише 50 років. Ще 20 наступних років його спадщина підпадає під дії закону України N 3793-XII. Його спадщина перейде до суспільного надбання у 2039 році (саме 2039, а не 2038 — тобто з 1 січня наступного за роком смерті).</p><p>В сучасній українській правовій системі роботи Єрмілова чи будь-якого іншого творчого діяча, що жив та працював у Радянському Союзі, не належать вже неіснуючій державі, знаної як Радянський Союз — їм повернуто статус авторства. Це стосується робіт усіx творчих діячів, які померли пізніше 1948 року (2018–70). Зауважу, що якщо хтось помер наприкінці 1940-х, то народився він/вона наприкінці XIX століття та почав бути активним діячем ще на початку XX. Тобто це означає, що практично весь радянський спадок (художній, науковий — авторський в широкому сенсі), не є «нічий» — він лише частково почне переходити в сферу суспільного надбання, (суспільного надбання згідно цивілізованих законів, а не радянської державної експропріaції) років через 10–15.</p><p>Отже, на сьогодні переважна більшість робіт радянського періоду потенційно все ще підпадає під дію авторського права. Треба зазначити, що після смерті автора права на доробок не переходять до нащадків автоматично — їх треба юридично оформлювати. У справі Єрмілова мені наразі невідомо, чи його двоюрідна онука, що опікується його спадщиною (в тому числі відбудовуючи нещодавно звандалізований надгробок художника на харківському кладовищі), юридично оформила тяглість авторського права на роботи Єрмілова. Їх неоформленість може виявитися для Синдикату та Воротньова випадковою удачею, але<strong> в цілому позиція щодо «нічийності» радянського мистецтва, яким можна вільно розпоряджатися — наївно-обмежена, адже вона цілком реалістично може призвести до правової відповідальності.</strong></p><p>Загалом відзначу, що у нещодавніх фейсбучних сперечаннях низка дописувачів намагалася наполегливо довести, що на сьогодні авторських прав на скопійований ескіз/обкладинку Єрмілова не існує, бо їх і від початку не було: мовляв, робота була зроблена як державне замовлення на масово друковане видання (читай, експропрійована радянською державою), а отже, й до тепер цих прав нема. Тобто описуючи історичну реальність вже неіснуючої правової системи неіснуючої країни, ці фейсбучні дописувачі чомусь намагаються обґрунтувати юридичну дієвість цих неїснуючих правових норм для теперішньої ситуації. Виявляється, що радянський спосіб буття і до сьогодні сприймається певними людьми як світоглядна норма.</p><p>В Радянському Союзі була величезна кількість і інших законів: і про ворогів суспільства, і про дармоїдство, і про карну відповідальність за торгівлю валютою — кому з нас спаде на думку досі говорити про ці закони не як про історичний факт тоталітарної держави, а як про тяглість правових відносин, що мають окреслювати способи суспільної взаємодії сьогодення? І чому тоді деяким людям видається цілком обґрунтованим вважати, що авторське право на радянське мистецтво досі хронологічно діє в тому правовому полі, в якому це мистецтво було створене? Як на мене, в такій «логіці» явно оприявнюється момент цілковитої інтеріорізації радянської ідеології, яку не піддають сумніву, а проживають як даність — беззаперечна ознака ще ненасталої відчуженості від радянського проекту в головах певних людей, яким ще довго доведеться віддирати заскорузлу марлю радянщини зі своєї ураженої шкіри.</p><p>Захищене законом авторство художнього, наукового чи загалом інтелектуального доробку радянської доби на сьогодні справа не лише нішево-юридична, а передусім політична, адже саме визнання авторського права може протистояти бездумній декомунізації, в пароксизмах якої сьогодні руйнуються радянські пам’ятники, мозаїки та фрески, інтер’єри та екстер’єри будинків та інші частини громадського простору. Запобігати такій руйнації за допомогою аргументів щодо їх художньої цінності справа сумнівна, як і сумнівне саме слово «цінність» — те, що одна людина вважає вартим, іншій може здаватися абсолютним непотребом. Релятивність слова «цінність», а тим більше з таким застарілим означником як «художня цінність» — поле дебатів для українських науковців, істориків мистецтва та архітектури, яким давно вже варто припинити демонізувати радянську візуальну культуру, особливо в її офіційному прояві, як виключно пропагандистську, (як ми не демонізуємо, скажімо, бароко, яке було, послуговуючись схожою риторикою, нічим іншим як «церковною пропагандою») та розробити адекватну систему опису та термінологію радянського доробку, з усією його естетичною та ідеологічною неоднозначністю.</p><p>Натомість опанувати фанатичних виконувачів «декомунізації» на кшталт директора Українського Дому, який взявся збивати з нього барель’єфи як «ідеологічно неправильні», чи численних утеплювачів фасадів, що руйнують радянські мозаїки не з гіпертрофованого бажання прислужитися новій владі, а з власних меркантильних розрахунків, <strong>треба не аргументами щодо «художньої цінності», а посиланням на закон про авторське право, що фундаментально обстоює примат приватної власності.</strong> <strong>Ти не збиваєш мозаїки та не навішуєш на них кондиціонери не тому, що вони красиві чи «ідеологічно безпечні», а тому, що вони є результатом праці інших людей, який тобі не належить.</strong></p><p><strong>Музей як розпорядник авторських прав</strong></p><p>Під час фейсбучних дебатів справи Єрмілова-Воротньова також рефреном звучало питання «до чого тут музей?», навіть якщо в разі існування авторського права на роботи Єрмілова ним би мали опікуватися родичі, а не музейна установа. Ескіз Єрмілова до обкладинки журналу «Авангард» розміщується саме в колекції Нацмузею, отже, варто розібратися, яким обсягом авторського права послуговуються музеї в утриманні своїх колекцій та навіщо консультуватися з інституцією, що зберігає певну художню роботу, щодо використання цієї роботи, а особливо з комерційною метою.</p><p>Назагал авторське право (або copyright в англомовному еквіваленті) розподіляється на два типи: немайнове (exclusive copyright) та майнове (non-exclusive copyright.) Немайнове авторське право є по суті правом підписувати роботу своїм іменем. В переважній більшості випадків воно є невідчужуваним, тобто певна робота завжди буде підписуватися іменем людини, яка її створила. Існують при цьому випадки відчуження немайнового авторського права: як приклад — існування «літературних рабів», що пишуть книжки, підписані умовним автором а-ля Данієла Стіл, коли не існує жодної «Данієли Стіл», натoмість двадцять п’ять залаштункових письменників на зарплатні, чиї імена ми ніколи не дізнаємося. Немайнове авторське право також іноді відчужується в науково-технічній сфері, коли певний винахід підписується іменем корпорації, що замовила та оплатила дослідження, а не іменами дослідницької групи науковців, що над ним працювала.</p><p>В художній сфері немайнове авторське право практично ніколи не відчужується. Хоча чи можемо ми бути певні, що, скажімо, скульптури Джефа Кунса виконані саме ним, а не тими численними безіменними робітниками його студії, що підписали контракт, згідно з якими вони не мають права обстоювати своє авторство щодо створених ними об’єктів під «егідою Кунса»? Цей трудовий тип відносин постмодерного світу, до якого належить сам Кунс і естетично, і світоглядно, нагадує середньовічні чи ранньомодерні художні майстерні, в яких рукою майстра можуть бути намальовані лише очі чи руки на портреті, натомість ім’я підмайстра, що, власне, й створив майже усю роботу, кануло в Лету. (До слова, Кунс, <em>enfant terrible</em> постмодерну, для якого копіпейст став практично творчим методом, на початку своєї кар’єри був ужалений стількома багатомільйонними судовими позовами щодо порушення авторських прав, що сьогодні цілком чемно та зовсім не по-постмодерному він права купує, як це, наприклад, відбулося з фарфоровою скульптурою «Балерина Леночка» радянської української художниці Оксани Жникруп, права на яку він придбав у її нащадків декілька років тому.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftn3">[3]</a></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*7H6Rix5rU7fLE370z295Lg.jpeg" /><figcaption>Джеф Кунс, надувна статуя “Сидяча балерина” (Нью-Йорк, травень 2017 року) і статуетка авторства Оксани Жникруп “Балерина Лєночка”</figcaption></figure><p>Другий тип авторського права, майнове, може відчужуватися в результаті продажу чи дарування роботи, але обсяг цього відчуження має окреслюватися в кожному конкретному випадку. Авторське майнове право долучає наступні типи дій з художньою роботою, але ними не обмежується: публічне сповіщення (право робити виставки чи кінопокази і т.д.), фотографічне відтворення (право виробляти об’єкти з фотографічним зображенням художнього твору: книги, буклети, магнити, футболки і т.д., певні фізичні маніпуляції з роботою (зміна рам, реставрація, перенесення з одного цифрового носія на інший, зміна цифрового формату, випозичання роботи до інших інституцій і т.д.)</p><p>Треба зазначити, що крім майнового права ще існує таке поняття, як право власності, тобто ви можете мати певну роботу у своїй власності, але при цьому не мати на неї жодних майнових прав, що, наприклад, трапляється, коли ви купуєте художній фільм для власного перегляду — ви володієте копією фільму, але ви не маєте права робити з ним публічні кінопокази навіть якщо вони і некомерційні, відтворювати цей фільм і т.д. Те саме стосується, наприклад, друкованих видань: те, що ви володієте книгою чи, скажімо, журналом з масовим тиражем, не означає, що ви можете взяти з них шматки тексту чи вміщені в них ілюстрації та графічні елементи й використати їх публічно з метою власного збагачення, фінансового чи символічного.</p><p>* * *</p><p>Варто зазначити, що в 1970-х — 1990-х працював цілий ряд мистців, які проблематизували авторське право в своїх художніх роботах, по суті роблячи його основним медіумом поряд з поняттями «копія», «оригінал», «творчий почерк» чи «творчий геній», з якими часто пов’язане розуміння екслюзивного авторства. Той же згадуваний Джеф Кунс репродукував масово репродуковані кітчеві фігурки умовних порцелянових слоненят, що стояли на білій серветочці в кожному пристойному дрібнобуржуазному інтер’єрі. (До слова, використання Кунсом «Балерини Леночкі» промовисто показує, що радянський триб життя був настільки ж кітчевим та дрібнобуржуазним, наскільки і його західний еквівалент, хоча начебто Залізна завіса й розділяла дві антагоністичні системи.)</p><p>Ще один із численних прикладів — робота мисткині Шері Лeвін, яку вона створила, перефотографувавши фотографію Вокера Еванса.<a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftn4">[4]</a> Левін належить до когорти мистців, яку куратор та критик Даглас Крімп назвав «picture generation» — покоління, що не вигадувало нові іміджі, а послуговувалося вже наявними, більш того, такими, які вже були мільйон разів репродукованими у рекламних оголошеннях, плакатах, роликах на ТВ, тобто картинками, що вже існували в потоці безкінечного семіозісу, описаного постструктуралістами. У вузькому визначенні Крімпа до «picture generation» належать лише з десяток мистців, серед яких Шері Лeвін, Річард Прінс, Сінді Шерман, що переважно працювали з фотографією як основним носієм цього безкінечного семіозісу. У широкому розумінні це покоління «репродукції» розтягнулося на майже чотири десятки років, від Воргола з його банками супу та коробками Брилло до останнього «копіювальника» Кунса, що трансформували шматки поп культури, кітча та треша, лоубрау та дрібнобуржуазності, в галерейні об’єкти з шестизначними цінниками. Як бачимо, проблематизація авторства не заважала мистцям підписувати свої власні роботи та отримувати чималенькі суми з їхніх продажів, так само як проголошення «смерті автора» не заважало Ролану Барту отримувати роялті зі своїх текстів — в цьому, власне, і полягає один із парадоксів постмодерна, коли риторика його апологетів щодо руйнування владних відносин часто поєднувалася з практикою функціонування в істеблішменті.</p><p>На додачу, в західному контексті постмодерн — давно вичерпана парадигма, з конкретною прикінцевою датою своєї дії. 11 вересня 2001 року підвело риску під постмодерною іронією, легкістю буття та карнавальним фланерством. В українському контексті проблематизація авторства як художнього методу теж вже стала історичною концепцією з тих пір, як усі незакінчені дисертації батьків були таки дописані їхніми символічними дітьми. <strong>В будь-якому разі копія чужої роботи на футболці не тягне ані на проблематизацію авторства, ані на творчий метод.</strong> В умовах неоліберального ринку провокативний художній жест щезає. На заміну йому приходить конформістське пристосуванство художника до системи споживання. Хочу акцентувати, що ані Воргол, ані Кунс не виробляли мерчендайзинг із картинками своїх робіт: на Фабриці Воргола неможливо було купити полотняну торбинку з ворголівським шовкодруком, а в студії Кунса чи в галереї Гагозяна не продають футболки з фотографією надувної балерини біля Центру Рокфелера. Воргол та Кунст перетворювали commodity (об’єкт споживання) на об’єкт мистецтва. Зворотний процес трансформації художнього висловлювання в commodity — історія іншої світоглядної парадигми, яка не дотична до проблематики «picture generation».</p><p>Це парадигма неоліберальної системи, в якій ринок пожирає усі сфери життя та в якій не існує дії поза консьюмеризмом. Використання зображення художника-авангардиста, який обстоював революціні зміни в суспільстві, в тому числі й усунення дріб’язково-міщанського способу життя, на те, щоби зробити банальну мас-маркетівську футболку, тобто, іншими словами, комерціалізувати та комодифікувати увесь цей революційний порив до утопії, звести його до ринкових відносин обміну товаром — неоліберальна підміна понять: одягни футболку з авангардною картинкою (чи з принтом Єрмілова чи з обличчям Че Гевари чи з якимось іншим “революційним” символом) — станеш нонконформістом, революціонером. Насправді ти в цій футболці так і залишаєшся хіпстером із кольоровою плямою на грудях. В такій системі неолібральних цінностей розмови Воротньова чи Синдикату про «реактуалізацію» авангарду — пустопорожня демагогія та популізм. Бо єдиний практичний результат купівлі подібних футболок — наповнення чиєїсь приватної кишені, а аж ніяк не дієва підтримка щодо зберігання чи промоції доробку Єрмілова.</p><p>* * *</p><p><strong>Повертаючись до сучасної юридичної системи, авторське немайнове право (exclusive copyright) діє вічно: ніхто не може взяти «Іліаду» Гомера чи «Соняшники» Ван Гога та підписати їх іменем іншої людини тільки тому, що автори цих робіт давно померли.</strong> Авторське майнове право (non-exclusive copyright) діє лише на роботи живого автора чи на його/її доробок 70 років після смерті. В західному контексті після смерті автора нащадки юридично оформлюють тяглість авторського права та також засновують фундацію, яка промотує доробок та опікується захистом прав. Нащадками не обов’язково є лише діти чи родичі. Часто художники в заповітах призначають правонаступниками професійний менеджмент (кураторів, науковців, менеджерів своїх студій і т.д.) Якщо митець помирає без нащадків, у результаті чого ніхто не засновує фундацію, охорону прав митця автоматично бере на себе <a href="https://www.arsny.com/">Artist Rights Society.</a> Ця організація, заснована у 1987 році, опікується інтелектуальними правами близька 80,000 митців, в тому числі й тих, що мають фундації, але ліцензують свої права саме через ARS.</p><p><strong>Через сімдесят років після смерті автора його/її доробок автоматично потрапляє до суспільного надбання (public domain).</strong> Це означає, що певною частиною авторських немайнових прав тепер можуть послуговуватися не лише ті, хто фізично володіє роботою, але й суспільство загалом. Тобто ви можете використати фотографію «Соняшників» Ван Гога в тому числі і з комерційною метою, але ви все одно не можете торкатися картини руками, вирішити змінити їй раму, перевісити її на іншу стіну, реставрувати чи випозичити — <strong>це все має право робити лише інституція, що зберігає картину, а не будь-який представник суспільства, якому назагал належить суспільне надбання.</strong> Частина авторських немайнових прав все одно залишається за музеєм як за власником фізичного об’єкту, що музей його зберігає, і ніяким чином не розповсюджується на всіх членів суспільства.</p><p>В західному контексті, купуючи чи отримуючи в дар художню роботу, на яку ще існує авторське право, музей веде перемовини з мистцями чи їхніми правонаступниками про певний обсяг авторських майнових прав, без яких музей не зміг би провадити свою статутну діяльність: для того, щоби робити виставки, займатися науковою чи освітньою діяльністю та реставрацією, музей повинен провадити певні фізичні маніпуляції з роботою, тобто іншими словами — розпоряджатися авторськими майновими правами.</p><p>Купівля чи дарування робіт, що перебувають у царині суспільного надбання, не передбачає перемовин щодо авторських немайнових прав, адже вони за законом вичерпані та юридично вже нікому не належать. Але в результаті таких транзакцій у музеїв все одно часто виникають певні юридичні зобов’язання, а особливо ж тоді, коли роботу дарують: більшість меценатів наполягає на тому, щоб їхнє ім’я зазначалося в підпису до картини. «Gift of..» чи «Courtesy of…» типове формулюванні, а особливо ж в американському філантропічному кліматі, який підживлює усю художню екосистему штатів.</p><p><strong>Отже, інституція, що зберігає мистецтво (музей, архів, бібліотека), є розпорядником певних аспектів авторського права. У разі існування першопочаткових правовласників така установа виконує роль зв’язку між сторонами, які хочуть домовитися про використання об’єкту</strong>. В разі вичерпаності першопочаткового авторського майнового права, з установою, що зберігає об’єкт, все одно треба консультуватися з двох причин. Перша стосується юридичних аспектів зберігання та промотування мистецької та інтелектуальної спадщини, а саме: в інституції можуть залишатися майнові зобов’язання (вже згадувана вище credit line — вказування імені того, чиїм коштом придбана робота в колекцію) або виникати суміжні авторські права в результаті своєї статутної діяльності.</p><p>Як приклад, звернуся до діяльності Центру Довженка, що в 2014 році випустив щойно відреставровану колекцію з трьох німих фільмів Олександра Довженка, до яких були прописані нові саундтреки. До «Звенигори» (1927) українсько-польський музичний колектив FUTUREthno створив звуковий супровід із джазових та електронних інтерпретацій фольклорних переспівів. До саундтреку «Арсеналу» (1929) долучився джазовий піаніст Юрій Кузнєцов. ДахаБраха зіграла супровід до «Землі» (1930). Ця колекція фільмів Довженка продається в Центрі його імені за 300 гривень (за цінами 2018 року), із зазначанням на обгортці фільмів, що «власник авторських прав на цей диск призначив його виключно для приватного домашнього використання», надалі додаючи до заборони використання список дій, які, власне, окреслюють типи вправляння в авторському майновому праві: «несанкціоноване копіювання, оренда, позичання, демонстрація, публічні покази чи то трансляція вмісту цього диска або його частин заборонені. Всі права захищені».</p><p>Хто ж у цьому випадку власник та чиї права тут захищені, якщо німі фільми Довженка 1920–1930-х років, за визначенням самого Центра, підпадають під гриф суспільного надбання? (Останній пункт, до речі, цікаво було би дещо детальніше розібрати, адже Довженко помер у 1956 році. Відповідно до закону України про авторське право від 1994 року, на його спадщину потенційно ще вісім років існує першопочаткове авторське право, у разі існування легітимних спадкоємців, які могли б це право юридично оформити).</p><p>За словами директора Центру Довженка Івана Козленка, в цьому випадку йдеться про <strong>авторське право не на фільм (тобто зображення), а саме на саундтрек, який є новим мистецьким об’єктом, що створив суміжне авторське право у стосунку до фільму</strong>. Тобто <em>de jure</em>, ми маємо два окремі мистецькі об’єкти: фільм, який перебуває в суспільному надбанні, а отже, теоретично може бути використаний будь-ким із будь-якою метою, в тому числі й комерційною; та саундтрек, на який розповсюджується авторське право, а отже, він не може бути використаний без згоди його правовласника. Одначе, <em>de facto</em>, саундтрек від фільму невіддільний: купуючи цей диск, ви не можете з ним робити нічого поза власним приватним переглядом. Додам, що Центр Довженка не випускає альтернативних копій німих фільмів Довженка без саундтреків чи не надає до них доступ онлайн на своєму вебсайті. <a href="http://www.dovzhenkocentre.org/rus/articles/7/?fbclid=IwAR2f2nYGzv8BJbw2PRJg9QVJ57ir_cuU0imhEUf5TUqG9L7Ht1owZlIUCeM">Також за словами Козленка</a>, Центр пильно слідкує за циркулюванням цих фільмів онлайн та видаляє їхні несанкціоновані завантаження, наприклад, в youtube.</p><p>Ситуація з реставрацією фільмів Довженка, з виникненням суміжного авторського права — досить вибірковий приклад вправляння в авторському майновому праві інституцією, яка зберігає мистецький об’єкт. <strong>У більшості ж випадків реставраційні роботи не тягнуть за собою виникнення суміжних авторських прав навіть тоді, коли робота була суттєво змінена.</strong> Як побіжний приклад, наведу історію реставрації картини нідерландської художниці Джудіт Лайстер (1609–1660), робота зберігається у Філадельфійському Художньому Музеї.</p><p>Довший час картина була класифікована як побутова сценка з двома чоловіками, що весело проводять час із напоями та наїдками. Декілька років тому реставратори музею просвітили картину рентгенівськими променями, що оприявнили третю особу, яку було замальовано. Протягом декількох років реставрації картину привели до свого початкового вигляду: тепер за веселими пияками споглядає смерть у вигляді скелета. Отже, в результаті реставрації картина змінилася не лише кольорово та композиційно, а передусім жанрово: з веселої побутової сценки вона перетворилася на <em>vanitas</em>, розмову про швидкоплинність життя та неминучість смерті. Незважаючи на таку карколомну трансформацію, картина не змінила права власності та все ще перебуває в суспільному надбанні.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*ywro3Xz71jt38Z4IPqE8Iw.jpeg" /><figcaption>Джудіт Лайстер, “Остання крапля”, 1629 рік і реставрований варіант картини.</figcaption></figure><p>Я порівнюю ці два випадки реставрації не так із метою демонстрації, що інституція в разі своєї діяльності може рекласифікувати обсяги прав на об’єкти, які вона зберігає, як із бажанням підвести розмову до другої причини, чому треба консультуватися з інституцією — пункт цей стосується не юридичного, а етичного боку справи. 300 гривень — це найменше, що можна сплатити, щоби мати доступ до доробку Довженка, адже суспільне надбання продовжує існувати лише тоді, коли ним хтось фізично опікується: реставрує, належно зберігає, створює комфортні умови перегляду, досліджує та пояснює. Хто ж оплачує ці дії?</p><p><strong>В цьому пункті для мене фокусується наріжний аспект розмови: суспільна власність як «нічийність» — суто радянська ментальна установа.</strong> В СРСР суспільною власністю були назелено пофарбовані стіни в під’їздах, поламані лавки в парках, запльовані подвір’я. В західних суспільствах суспільна власність автоматично тягне за собою розуміння свого власного обов’язку щодо її утримання. «Суспільне» означає «частково моє», адже я і є частиною суспільства. Не ламати, не брати те, що «погано» лежить, не користуватися без того, щоби віддячити чи якось поповнити ресурс — це абсолютно базовий рівень громадської свідомості, якого може бути достатньо у випадках індивідуального застосування суспільного надбання, але <strong>цей базовий рівень жодним чином не може бути міркою до комерційних ініціатив, чиї дії щодо капіталізації суспільного надбання мають компенсуватися симетричними благодійними діями на його утримання.</strong></p><p>За свою десятирічну професійну практику в музейній сфері США та Німеччини я жодного разу, прямолінійно чи опосередковано, не зіткнулась із випадком, коли б якийсь бізнес вирішив покористуватися художнім доробком, що перебуває в суспільному надбанні, з комерційною метою, при цьому жодним чином не віддячивши чи не залучивши інституцію, яка цей доробок зберігає: не створивши спільної маркетингової та піар-стратегії, які найчастіше сьогодні долучають не лише прямолінійну рекламу, а й більш фундаментальні дії, як то виставкові проекти, друк каталогів та книг, заснування премій чи стипендій для науковців, що досліджують цей доробок.</p><p>Власне підтримання освітніх та наукових проектів давно вже увійшло в маркетинговий та промоційний арсенал суспільно-відповідального бізнесу. <strong>Глянцева картинка із закликом купувати якийсь товар давно вже не спрацьовує як піар, якщо за цим товаром не стоїть значна соціальна історія, коли володіння цим товаром стає способом долучитися до цієї історії, а не просто бездумним споживацтвом.</strong> Тут зроблю дисклеймер: якщо ваш бізнес — продаж шкарпеток у переході, які ви виробляєте партією сто штук на місяць, штампуючи на них соняшники Ван Гога в своєму гаражі, чи перепродаєте китайський ширвжиток у тому ж переході, то до вашого способу заробити копійчину навряд чи буде застосовуватися поведінковий еталон суспільно-значущого та відповідального бізнесу.</p><p>Тим дивніше чути від Синдикату та Воротньова заяви щодо «реактуалізації» українського авангарду, що поєднуються з діями, які б можна було б очікувати від комерсантів, що збувають товар з клейонки на стихійному ринку. Їxній порожній популістський жест не тягне за собою жодних реальних благодійних чи суспільно-відповідальних дій щодо утримання, дослідження та реальної популяризації цього доробку. Реальною реактуалізацією стала б домовленість Синдикату з Національним Художнім Музеєм щодо спільного взаємовигідного партнерства. <strong>У такому випадку відрахування з продажу кожної футболки благодійного внеску на користь певного музейного проекту (виставкового, освітнього, наукового) могло би стати реальним тригером продажів: за таким одягом стояла би реальна соціальна ціль щодо утримання нашого спільного культурного надбання, а його виробник таким чином суттєво розширив би свою цільову споживацьку аудиторію, а отже, й наповненість своєї каси</strong>.</p><p>Підсумовуючи, зазначу, що декомунізація — це не в останню чергу обстоювання авторського права щодо радянської спадщини, яке забезпечує дієвий юридичний механізм зберігання цієї спадщини для її вивчення. Зберігання та вивчення в цьому випадку зовсім не означають бездумну глорифікацію чи замилуванням естетичною складовою, а забезпечують можливість критичного аналізу щодо цієї спадщини у всій її складності та неоднозначності. <strong>Друк репродукції Єрмілова на футболці абсолютно нічого не додає ані до зберігання, а ні до вивчення доробку цього художника, якщо, звичайно, з продажу цієї футболки не відраховується певна сума на виставковий, освітній, чи науковий проект, що промотує український ранньорадянський авангард</strong>. У такому випадку футболка стає символічною розпискою в тому, що її носій дієво долучився до створення якогось суспільного блага — це єдиний переконливий аргумент, чому в сучасному світі перевиробництва та бездумного споживання мені особисто може бути потрібна ще одна мас-маркетівська футболка за ціною $120.</p><p>P.S. Дописуючи цю статтю, я отримала звістку, що Синдикат та Національний Художній Музей влаштували цілком продуктивну зустріч, під час якої домовилися надалі спільно працювати. Можна лише побажати Синдикату більш відповідально ставитися до відбору художників для колаборацій та долучати до своїх проектів людей, які під словом «дослідження» розуміютъ не копіпейст із Вікіпедії, а відшукування оригінальних артефактів, до яких вони вирішили звернутися, та хоча б мінімальне розуміння історичних умов їхнього створення.</p><p><strong>Примітки:</strong></p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftnref1">[1]</a> Elst, M. <em>Copyright, Freedom of Speech, and Cultural Policy in the Russian Federation</em>. Boston: Martinus Nijhoff Publishers, 2005.</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftnref2">[2]</a><a href="http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3792-12/page?fbclid=IwAR10Xh89SFIFqen09evsEBstaZUzmvuPHKpPvSwsyVzm39w_RpBTxJ9bL14"> http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3792-12/page?fbclid=IwAR10Xh89SFIFqen09evsEBstaZUzmvuPHKpPvSwsyVzm39w_RpBTxJ9bL14</a></p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftnref3">[3]</a><a href="https://kp.ua/life/576899-ne-plahyat-dzheff-kuns-kupyl-avtorskye-prava-na-statuetku-ukraynskoi-khudozhnytsy"> https://kp.ua/life/576899-ne-plahyat-dzheff-kuns-kupyl-avtorskye-prava-na-statuetku-ukraynskoi-khudozhnytsy</a></p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html#_ftnref4">[4]</a><a href="https://www.metmuseum.org/art/collection/search/267214"> https://www.metmuseum.org/art/collection/search/267214</a></p><p>Опубліковано в Коридорі 1 листопада 2018</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html">http://korydor.in.ua/ua/stories/avtorske-pravo-radianske-mystetstvo.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ec9452d38ee9" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ЛЕГІТИМІЗОВАНЕ ЖІНОЧЕ ТІЛО]]></title>
            <link>https://chervonik.medium.com/%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B5-%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%B5-%D1%82%D1%96%D0%BB%D0%BE-b49eb62fa222?source=rss-626656f9eb6b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/b49eb62fa222</guid>
            <category><![CDATA[feminism]]></category>
            <category><![CDATA[влада-ралко]]></category>
            <category><![CDATA[body]]></category>
            <category><![CDATA[kіkі-smith]]></category>
            <category><![CDATA[оксана-забужко]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Olena Chervonik]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 04 Apr 2023 14:59:47 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-04-04T14:59:47.449Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/450/1*kPS36Kt5zRhCxbJLEdCRVw.jpeg" /><figcaption>Влада Ралко, серія “Передбачення”</figcaption></figure><p>Дочитавши збірку малої прози Оксани Забужко “<em>Після третього дзвінка вхід до зали забороняється”</em>, складеної з уже знаних творів, а також щойно в 2017 році написаних, я нарешті чітко розумію, в чому сила письменниці: вона народила жіноче тіло для української літератури.<a href="http://korydor.in.ua/ua/opinions/zabuzhko-pislia-tretioho-dzvinka-vhid-zaboroniajetsia.html#_ftn1">[1]</a> “Народила” тут майже не метафора. Забужко випхала з себе, з кров’ю та болем, жіночу тілесність, якої до цього моменту в нашій літературі не існувало. Існували, звичайно, літературні персонажі-жінки, героїні, “характери”. Вони кохали словом “кохання”. Ненавидили словом “ненависть”. І тільки в Забужко жіночий досвід нарешті оприявнився у фізіологічному плані. Жінка в українській літературі припинила бути абстрактною ходульною конструкцією. В реальному житті вона такою ніколи не була, але цей реальний тілесний, фізіологічний вимір залишався нерепрезентованим у слові. Допоки Забужко не почала описувати у найменших деталях, як у мікрозйомці, з майже клінічною вичерпаністю пологи, аборти, зґвалтування, секс. Не той романтичний, опоетизований чи метафоризований секс, а графічно наближений до своєї реальної фізіології.</p><p>По сторінках оповідей Забужко течутъ усі можливі види рідини. Кров, сперма, піт, сльози, слина, блювотиння, молоко, полюції, місячка, як менструацію називає авторка. Тіло, як жіноче, так і чоловіче, виплескується назовні. Виявляєтъся, для всієї цієї фізіологічності в українській мові є слова та звороти. Виявляється, українська тут не німа, не обмежена. Попереднє невміння говорити про тілесність було не від мовного оніміння, а від ментальних блоків, які виставляли кордон та окреслювали, що в літературі можливо, а до чого література начебто не дотягується. А в літературі насправді можливо все.</p><p>Думаю, що в теоретичному плані до прози Забужко найкраще пасує поняття аб’єктності Юлії Кристевої, яка в рамках лаканівської психоаналітичної парадигми окреслила процес становлення людської суб’єктності.<a href="http://korydor.in.ua/ua/opinions/zabuzhko-pislia-tretioho-dzvinka-vhid-zaboroniajetsia.html#_ftn2">[2]</a> Перший рік від народження дитина прямолінійно, фізіологічно пов’язана з матір’ю. Спочатку пуповиною, згодом — через материнське молоко, від якого дитина має в якийсь момент відмовитися, поступово набуваючи окремішності, усвідомлення себе як незалежної істоти, тобто набуваючи тієї суб’єктності, самості, свого “я”, що характеризує стан дорослості. Молоко в цьому процесі — аб’єкт, те, що треба відторгнути, щоби встановити межі своєї незалежності.</p><p>Таке відокремлення себе від іншого чи на загал окреслення себе як дискретної істоти з чіткими кордонами не припиняється з відмовою від молока матері. В дорослому віці людина постійно підтверджує свою самість через аб’єктивацію різних видів рідини, що витікає з нашого тіла. Уся ця рідина стає відразливою, табуйованою. Людина про неї воліє мовчати як про щось сороміцьке, ганебне, бо кров, сперма та піт показують, що тіло флюїдне, а не дискретне, що воно не закінчується зі шкірним покровом, а в певні моменти витікає назовні, таким чином з’єднуючись зі світом. Секс у цій системі тілесної табуйованості — одночасно і найбажаніше, і найтравматичніше для людини, бо цей акт з’єднання з іншим є актом перетікання в тіло іншого та одночасно перетворення себе на контейнер, що всотує в себе флюїдність партнера. Секс — акт розчинення в іншому, який показує, що людська дискретність та окремішність від світу — це міф.</p><p>Зрозуміло, що Кристева в своїх розміркуваннях про аб’єкт окреслила не якесь універсальне розуміння тілесності та суб’єктності, а саме психічний вимір західної людини, з її дихотомією тіла та душі як розподілу на високе та низьке, на сороміцьке, а отже, те, що треба приховувати, та те, що є придатним для публічно окреслювання. Кристева задається питанням, чому ми досі підтримуємо цю дихотомію, табуюючи свою власну тілесність, що призводить до усіляких неврозів та психічних розладів, притаманних західній людині. Давно вже час проштрикнути цей пузир ханжества — нехай тіло витече усією своєю рідиною назовні й ми нарешті припинимо стидатися своєї власної фізіологічності.</p><p>Саме в 1980-х дуже чітко оприявнюється цей процес емансипації тілесності. Не в останню чергу спровокований письмом Кристевої, але також багатьма іншими зрушеннями в соціальній сфері, зокрема, й епідемією ВІЛу, яка цю табуйовану тілесність виводить із дискурсу про символи та міфи в цілком реальну лікарняну палату. Західній людині стає дуже страшно. В західному контексті ВІЛ стає тим <em>wake-up call,</em> тим тривожним сигналом, який демонструє, що настав час припинити цнотливо замовчувати свою власну тілесність, стидатися слів “вагіна” та “пеніс”, “менструація” та “полюції”, уявляти секс виключно як якийсь гетеронормативний романтичний танець на шовкових простирадлах, устелених пелюстками троянд. Треба вже давно визнати: те, що насправді відбувається за зачиненими дверима, з усією фізіологічною різноманітністю — не соромно й не страшно. Це амплітуда та динаміка тілесного, яка завжди існувала — її просто не треба більше замовчувати.</p><p>В художній сфері американська мисткиня <a href="http://old.korydor.in.ua/texts/763-tilo-yak-tekst">Кікі Сміт подає</a> один із найяскравіших прикладів цієї тілесної емансипації.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/864/1*Q1feLrUSaVABTtvD4Py-gA.jpeg" /><figcaption>Kiki Smith, Born-Deer Birth, 2002</figcaption></figure><p>Читаючи Забужко, я постійно думками повертаюся до скульптур Сміт, що супроводжують моє читання як повсякчасний ментальний образ. Прозу Забужко можна було би проілюструвати роботами Сміт — в деяких прикладах, що говорять про “витікання рідини”, спорідненість двох авторок майже стовідсоткова. В українському контексті думаю передусім про <a href="http://www.korydor.in.ua/ua/opinions/vlada-ralko-reserv.html">Владу Ралко</a> та, наприклад, її “Китайський еротичний щоденник”. В ідеалі уявляю собі виставку робіт Кікі Сміт та Влади Ралко, перемежані прозою Забужко. Щонайменш — книга оповідей Забужко проілюстрована Ралко. Міг би вийти потужний гібридний арт-бук, у якому дві авторки виступили би взаємними коментаторками. В таких проектах жодне кураторське слово не потрібне, адже метакоментар з’являється з самого зіставлення матеріалу. Кураторство тут радше <em>behind the scene</em>, поза лаштунками. (Хоча в моєму розумінні це і є справжнє кураторство, коли на першому плані стоїть саме мистецтво та ті, хто його створює, а не его та самопромоція тих, хто запропонував по’єднати матеріал).</p><p>Ще, читаючи цю останню збірку оповідань Забужко, які я й до цьому моменту знала, але читала їх роз’єднано, поокремішньо в різні часи, не в змозі тоді осягнути цілісності авторського світогляду (ще один аргумент на користь друку таких компендіумів, антологій — бо тоді чітко проглядається головна лінія, яку важко схопити від читання «в роздріб»); отже, читаючи на одному подиху цю збірку я також усвідомлюю, що Забужко накреслила в просторі української культури місце для наступного покоління авторок, мисткинь, діячок, (а отже, у буквальному сенсі місце для мене), яким більше не треба наново вписувати свою тілесність, легітимізувати її, народжувати її самим. Жіноча тілесність у символічному українському просторі — доконаний факт. Її тепер можна ускладнювати, деталізувати, переінакшувати, або навіть і не брати до уваги, бо в такому разі оминання тілесності більше не буде неврозом замовчування та самоцензурування, а доповненням та розширенням жіночого досвіду поза виключно тілесним, який вже існує як даність, як аксіома, що не треба постійно доводити. Забужко силою та сміливістю свого письма створила платформу, з якої тепер може промовляти жіночий досвід — не як ляпас, нахабство, аберація, а як продовження вже окресленої традиції.</p><p>Таке саме відчуття особистої вдячності посідає мене, коли я читаю роботи Соломії Павличко, що в своєму інтелектуальному забарвленні збігаються з творчістю Забужко. Своєю присутністю та думкою Павличко створила модель сучасної жінки-інтелектуалки, якої в українській науці та культурі до неї в таких масштабах не існувало. Павличко, як вогнена жар-птиця, промайнула, на жаль, дуже швидко, але змогла навіть за такий короткий час випалити отвір в тому заскорузлому, зашореному світі совдепівської квазі-гуманітаристики, в чиїм полі все ще існувала українська думка 1980-х — 1990-х — Павличко створила портал, через який вільно переміщуємося ми всі — жінки, що хочуть думати, творити, не особисто для себе, не в приватності своїх домівок, а в публічному полі суспільних дискусій.</p><p>Велика різниця є між тим, щоби бути революціонеркою та бути послідовницею. Забужко, Павличко та ще низка яскравих мислительок, що починали в 1990-х, зокрема Тамара Гундорова, Віра Агеєва, та, на жаль, теж рано згасла Ніла Зборовська, надали наступному поколінню діячок можливість більше не боротися та не стояти в антагонізмі до неіснування жіночого досвіду та жіночого тіла. Вони надали наступному поколінню можливість існувати в традиції — мислити та діяти не проти чогось, а на підтримку. Це, здається, навіть важливіше, ніж нарешті припинити описувати в українській культурі фізичні стосунки як «заламування калини в лузі».</p><p><strong>Примітки:</strong></p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/opinions/zabuzhko-pislia-tretioho-dzvinka-vhid-zaboroniajetsia.html#_ftnref1">[1]</a> Оксана Забужко, <em>Після третього дзвінка вхід до зали забороняється</em>. Київ: Комора, 2017.</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/opinions/zabuzhko-pislia-tretioho-dzvinka-vhid-zaboroniajetsia.html#_ftnref2">[2]</a> Julia Kristeva, <em>Pouvoirs de l’horreur. Essai sur l’abjection</em>. Paris: Seuil, 1980.</p><p>Опубліковано в Коридорі 22 вересня 2018</p><p><a href="http://korydor.in.ua/ua/opinions/zabuzhko-pislia-tretioho-dzvinka-vhid-zaboroniajetsia.html">http://korydor.in.ua/ua/opinions/zabuzhko-pislia-tretioho-dzvinka-vhid-zaboroniajetsia.html</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=b49eb62fa222" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>