<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by CommEssence on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by CommEssence on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@commessence?source=rss-699391b85930------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*aVl52QfSycp2p3KJp-5MEg.png</url>
            <title>Stories by CommEssence on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@commessence?source=rss-699391b85930------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Thu, 19 Nov 2026 08:32:13 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@commessence/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Стейкхолдер світу]]></title>
            <link>https://commessence.medium.com/%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%B9%D0%BA%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B8-%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D1%83-99bd2ad6ee01?source=rss-699391b85930------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/99bd2ad6ee01</guid>
            <category><![CDATA[бренд]]></category>
            <category><![CDATA[україна]]></category>
            <category><![CDATA[маркетинг]]></category>
            <category><![CDATA[брендинг]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[CommEssence]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 27 Jan 2026 10:54:37 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2026-01-28T14:55:03.537Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Текст написаний на замовлення журналу “Друга навігація”<br><strong>TL;DR<br>Ukraine can’t be strategized as a “product to sell” with the 4Ps. A brand-strategic view starts from meanings: markets are made of people, myths, and only then money.</strong></p><p><strong>The text argues Ukraine should choose a “Greek” frame for a VUCA world: cyclical, agonistic, polyphonic, without a single final destiny, versus the “Roman” imperium logic that still haunts both Russia and the West. From there it proposes two exits from commodity thinking: institutionalize Ukraine’s lived gift economy (volunteering and donations) as exportable “Gift Economy as a Service,” and reinvent democracy as a networked, survival-tested “wiki-power” akin to the agora. Ukraine’s brand becomes civilizational renewal, not a bundle of national attributes.</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*uSWSW8t1fXZVQBLNfHekAw.png" /></figure><p>Коли мене просять міркувати про щось так, якби я був маркетологом, я одразу уявляю собі ринок. Market, mcarché, mercato. Ці особливі місця я бачив всюди від Площі Ринок у Львові до Praça do Comércio у Лісабоні. Як вони виглядають? Зазвичай великий прямокутник, наповнений…<br>Моя уява рухається в минуле, коли ці ринки виконували свою первісну функцію. Я бачу прилавки, завалені овочами, рибою, тканинами й приладдям. Тут ремонтують взуття, там лагодять ножі й сокири. Арлекін жонглює м’ячиками, екзотичний факір пускає ротом вогонь. Всі галасують, жестикулюють, вихваляють товар або послугу — привертають увагу. Містяни розглядають, мацають, торгуються. Діти носяться та регочуть, іноді крадуть солодощі. За всим цим меланхолічно споглядає міська варта, лад на ринку цікавить їх менше, ніж невеличкі, але цілком правомірні дари від вдячних купців.<br>І ось перед моїм внутрішнім поглядом уже всі чотири класичні Р маркетингу — product, price, placement, promotion. Сьогодні змінилися хіба що технології, швидкості. І начебто все правильно — торгівельно-грошові стосунки, конкуренція, циркуляція об’єктів бажання. Якою може бути стратегія України, якщо її напише маркетолог? Стратегія продажу України? Стратегія продажу українців? Стратегія отримання найбільшого профіту від продажу України, як товару за найкращу ціну, а може, капіталізація — ріст задоволення акціонерів, власників України? Меркантильна вийде стратегія.<br>Але я менш маркетолог. Я — бренд-стратег. Тож я бачу, як ринки завжди наповнені людьми, ідеями та міфами, й лише після цього товарами та грошима.<br>Тож, переходячи до стратегії, я задам рамку широкого контексту для того, щоби поставити перше питання. З ким конкуруємо? Покористуюся дихотомією, яку 100 років тому запропонував український письменник і філософ Юрій Липа («Чорноморська доктрина»). Ви бачите Україну — нащадком грецького міфу? Симфонічного агону, де життя пульсує в трагічному вимірі поперемінних злетів і падінь, віків золотих і віків залізних? Або наш шлях це лінійна історія, де панує «imperium sine fine» — безкінечний контроль на шляху до вишньої мети?<br>Я ставлю такі питання не тільки через те, що ми протиставляємо своє бажання повернутися в лоно Європи параноїдально-перверсивним зазіханням Росії. Ні. Не тільки Російська поведінка — це імперські замашки. Врешті, що як не Рим — пращур тієї самої Європи. Я підштовхую нашу з вами думку саме до еллінів на тлі дедалі більшого розхитування демократичного «західного» проєкту, який усе гірше порається із хтонічним хаосом, всередині якого він опинився. Так, я про третю світову, в центрі якої ми з вами воюємо, про Сі, про РФ, про Трампа, про латентний угорський іредентизм та багато що інше. Що цьому всьому протистоїть? Кінець історії Фукуями? Нескінчена «статистика добра» Пінкера («Найкраще в нас»)? Занадто оптимістично, чи не так?<br>Якщо придивитися уважніше, то навіть фундаментальні песимісти на кшталт Шпенглера («Занепад Європи») або Тодда («Поразка Заходу») симптоматично дотримуються тієї ж ідеї — що в історії людства є лінійний «правильний» шлях, тільки в їхній версії, він на наших очах зазнає занепаду. <br>Як на мене, сильне та успішне майбутнє України якраз полягає в тому, що великі наративи дійсно розвалилися, а тримає їх позірну присутність хіба що якась франкенштейнова енергія. Як на одному з публічних виступів влучно заявив Роман Гавриш, сила українців — у багатовіковій звичці до VUCA (абревіатура, яка описує світ з чотирма ключовими характеристиками: Volatility (мінливість), Uncertainty (невизначеність), Complexity (складність) та Ambiguity (неоднозначність)). Я би сказав, що це сила всіх, хто хоч колись вважав своєю землею цю «Браму Європи», незалежно від часу та національної ідентифікації. Тепер ця сила стає обов’язковою для виживання будь-кого в світі, бо VUCA — це норма. <br>А отже нам корисно було б усвідомити себе нащадками греків не тільки через нашу прадавню прив’язаність до Чорного моря та всіх полісів, які досі є частиною українського ландшафту від Херсону до Маріуполя. Серцем нашої стратегії може стати повна відмова від «зумовленості» та «наперед-покладеності» будь-яких історичних самоусвідомлень. Адже саме питання «мать городів яких — Київ?» повертає нас в дискурс, який уже розвалився. Київ — столиця держави Україна, яка набула міжнародної суб’єктності у 1991 році та докладає зусиль, аби цю суб’єктність зберегти та підсилити. <br>Грецькі поліси — колиска демократії? Можливо, але демократії не в сенсі згоди, а в сенсі саме агону — боротьби за свою думку до скону. Саме тому Гесіод розповідає про цикли часів від розквіту та занепаду та знову по кругу. Тому в Греції не було імператорів, а правителів-стратегів обирали та іноді вбивали. Тому грецькі поліси усвідомлювали себе грецькими, але воювали одне з одним за свої переконання та свій уклад життя, потім разом виступаючи проти загрози зі Сходу. Пульсація, цикл, розквіт та занепад, поліфонія, відсутність єдиної фінальної мети — це мені видається критерієм виживання в оновленому світі без верховенства права та міжнародних інституцій. Таке я пропоную позиціонування.<br>І отже ми знову на ринку. Я ставлю друге питання у заданій «елінській» рамці, яка протиставить нас виразно «римській» осі зла і також приховано римській західній демократії. У яких стосунках ми хочемо опинитися? Торгових? Чи продаємо ми «товар»? Який продукт? <br>Питання третє — ціни. Яка наша вартість? Давайте переформулюю: чого ми з вами варті?<br>Відкиньмо олігархічну економіку, корупцію, дешеву робочу силу, гарний манікюр і каву третьої хвилі. Нам же потрібна проривна стратегія, а не стереотипи?<br>Отже, перший діалектичний поворот який виводить Україну з товарно-грошового обороту — це економіка дару. Дуже специфічна особливість, яка робить цілу націю унікальною, означається такими знайомим нам словами, як «волонтер» і «донат». На відміну від обміну товар — гроші, де транзакція «тупікова», транзакція дару запускає потенційно нескінчений процес, в якому залучені числені людські чесноти: шана, репутація, чесність, обов’язок тощо. Ми можемо запропонувати світу Gift Economy As A Service: відкриті протоколи волонтерства та економіки донату, горизонтальні платформи опору та відновлення. Замість того, щоби ставитися до цього феномену, як до тимчасової необхідності, ми можемо зробити це нашою унікальною пропозицією — будуйте свою архітектуру стійкості на нашому досвіді. <br>Другий діалектичний поворот від ринку збуту до регіонального лідера, який задає нові правила взаємності. Наш унікальний досвід — живе втілення того, як відходять в історію старі лінійні моделі «правильного світу із правильними цінностями проти неправильних цінностей». Україна має інституалізувати переосмислені свободи та пересомислене народовладдя. Від елітарних систем, які через засоби інформаційного впливу формують порядок денний. До мережевої горизонталі, досвід кожного вузла якої доводиться буквальним виживанням. Це ще одна платформа замість продукту. Своєрідна «вікі-влада», схожа на Афінську агору, де реальні КПЕ можновладців звіряються з реальним виживанням суспільства. Цей досвід, якщо вчасно отямитися, може стати новим пульсом старої Європи, яка потребує переосмислення того, що ми звикли називати демократією. <br>Мені було б сумно думати про бренд України, як про набір атрибутів, що описують нехай якісний, але товар. Я хотів би, щоби ми постали, як джерело фундаментальних змін у самі західній цивілізації. Україна має бути вписана в щоденну необхідність самого буття наших сусідів, а далі — через глобальну економіку сенсів та ідей у нову непередбачувану систему перероджень людства.</p><p>Я впевнений, багато кому буде зручно стежити за моїми короткими думками та спостереженнями у <a href="https://link.katkoff.com/tg-commessence">Телеграм-каналі</a>. Тож, підписуйтесь <a href="https://link.katkoff.com/tg-commessence">там</a>.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=99bd2ad6ee01" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[П’ять етико-політичних фрагментів]]></title>
            <link>https://commessence.medium.com/%D0%BF%D1%8F%D1%82%D1%8C-%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%BE-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D1%85-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B2-36ea80c7b1d7?source=rss-699391b85930------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/36ea80c7b1d7</guid>
            <category><![CDATA[зеленский]]></category>
            <category><![CDATA[zizek]]></category>
            <category><![CDATA[zelensky]]></category>
            <category><![CDATA[orban]]></category>
            <category><![CDATA[переклад]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[CommEssence]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 04 Jun 2022 07:15:13 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2022-06-04T07:15:13.789Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Переклад <a href="https://thephilosophicalsalon.com/five-ethico-political-fragments">статті Славоя Жижека</a> з <em>The Philosophical Salon</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/800/1*Q5XJGMIgtdLr1nlpklliSA.jpeg" /></figure><h3>Всюди кастрація, кастрація скрізь</h3><p>Минулого тижня <em>(текст англійською вийшов 11 квітня 2022 </em>— <em>прим. пер.)</em> Президент України Володимир Зеленський звернувся до російських солдатів, обіцяючи їм захист і відповідне лікування, якщо їх візьмуть у полон, або вони здадуться ЗСУ. Ця новина в інтерпретації Russia Today повністю суперечила цій заяві, але саме її швидко підхопили ключові західні медіа.</p><p>«Геннадій Друзенко, 49-річний засновник мобільного військового шпиталю на Сході Україні, заявив, що віддав наказ медичному персоналові “каструвати всіх спійманих російських солдатів, бо вони не люди, а таргани”», — повідомила агенція RT. «Повірте, путінська військова техніка горить дуже добре. Тіла путиноїдів тхнуть, але вже не становлять загрози», — сказав він, за версією RT. Друзенко, адвокат, що став фронтовим медиком-волонтером, отримав кілька погроз своєму життю і був змушений вибачитися за свої слова у короткому пості на Facebook. Він написав, що шпиталь «нікого не каструє і не збирається. Це були емоції. Перепрошую. Ми рятуємо життя. Крапка».</p><p>Перша реакція на все це могла б бути «ось так Україна захищає Європу?» Навіть вибачення якесь сумнівне. Друзенко просить пробачення, отримавши смертельні погрози, наче робить це, просто рятуючи своє життя, а не тому що щиро змінив думку та усвідомив весь жах своєї обмовки. Безумовно, такі висловлювання заслуговують на засудження, а будь-які порівняльні «порозуміння» (на кшталт, «це ж зовсім незначний інцидент, який годі й порівнювати з масовими вбивствами, які коїть російська армія») — недоречні. Варто уважніше придивитися, що відбувається на українському боці, і тоді буде зрозуміліше, чим Україна стане, коли — як усі ми сподіваємося — вона переможе.</p><p>Наприклад, у 2019 Державний комітет телебачення і радіомовлення України заборонив переклад книжки шведського історика Андерса Рідела «Книжкові злодії» (<em>книжку врешті видали у 2020 році — прим. пер.)</em>. У дуже путінській манері постанова стверджувала, що поява книжки «розпалюватиме етнічну, расову та релігійну ворожнечу». Як? Заборонили її через критичний аналіз діянь Симона Петлюри, націоналіста, чиї загони вбили незліченну кількість євреїв у погромах. До того ж є й інші тривожні події, наприклад, обмеження, накладені на українських лівих так, наче вони автоматично про-путінські.</p><p>Така критика у жодному разі не має зменшити або обмежити нашу відданість українській свободі. Дуже легко буде віднайти такі самі огидні твердження та дії на російському боці. Достатньо згадати Алєксандра Дугіна, який запевняв, що Путін мав напасти набагато раніше, принаймні після подій на Майдані, а факт, що він з цього не скористався — «ознака глибокої, глибокої відрази нашого президента до насильства… він ненавидить війну… Путін — ліберальний демократ, він у цьому сенсі дуже прозахідний, і дуже прискіпливо ставиться до глобальних правил… це означає, що він не мав іншого рішення у своєму дуже ліберально-демократичному, майже глобалістському поглядові на світ». Кому потрібні неонацисти, якщо є такі «ліберальні демократи»?</p><p>Але причина, чому я згадав випадок з українським медиком, полягає в тому, що мій друг вказав мені на інтерв’ю пропутінського сербського режисера Еміра Кустуріци на сайті Sputnik, де він — хочете вірте, хочете ні — зазначив, що це Я надихнув Друзенка на таке висловлювання. Ось точні слова: «Як ми бачили, словенський філософ надихнув українського лікаря і сказав, що усі бранці мають бути кастровані… що полонених росіян слід каструвати». Прояснімо це звинувачення. У моїй першій реакції на російське вторгнення я, власне, згадав кастрацію та зґвалтування, але джерелом згадки був сам Путін. Ось як Путін відповів західному журналістові на питання ще у 2002: «Если вы хотите совсем уж стать исламским радикалом и готовы пойти на то, чтобы сделать себе обрезание, то я приглашаю Вас в Москву. У нас многоконфессиональная страна, у нас есть специалисты и по этому вопросу. И я порекомендую им сделать эту операцию таким образом, чтобы у Вас больше уже ничего не выросло». Це була дуже вульгарна вказівка на кастрацію. А зґвалтування? І знову джерело — сам Путін, а от повна цитата з мого тексту:</p><p>«На пресконференції 7 лютого 2022 Путін зазначив, що українському урядові не подобаються мінські домовленості та додав: «Нравится, не нравится, терпи моя красавица». Це висловлювання ґрунтується на дуже відомій конотації. Виявляється, Путін цитував «Сплячу красуню в труні» (<em>насправді, «Чтобы гость не уходил» — прим. перекл.</em>) — пісню совєтського панк-рок-гурту «Красная плєсєнь». «Спит красавица в гробу, я подкрался и ебу. Нравится, не нравится, спи, моя красавица». І хоча кремлівські піарники твердили, що Путін посилався на давню народну приказку, посилання на Україну, як об’єкт зґвалтування та некрофілії — зрозуміле.</p><p>А завершив я свій коментар словами: «А отже ми рекомендували б міжнародній спільності (і якоюсь мірою США) здійснити кастраційну операцію стосовно Росії, ігноруючи та маргіналізуючи її якнайсильніше, ставлячись до неї як до соромної непристойності, наче до чолов’яги, який чинить дефекацію просто посеред вулиці, та докласти зусиль, аби потім нічого не могло залишитися від її глобального авторитета».</p><p>Комусь може здатися, що мої метафори занадто провокативні, однак з наведеного фрагмента стають зрозумілі три речі. Я взяв тему кастрації та зґвалтування у Путіна. Я пропоную не кастрацію, а «кастраційну операцію», сенс якої чітко пояснюю («ігноруючи та маргіналізуючи її якнайсильніше…»). І я включаю до списку США, звинувачуючи їх до певної міри у сприянні початку війни в Україні. Шлях від усього цього до пропозиції каструвати російських бранців може бути логічним тільки для дешевої путінської пропаганди.</p><h3>Дивний випадок з Орбаном, якого не було в Києві</h3><p>Єдиний у всьому цьому правдивий закид — це те, що я повністю підтримаю українську боротьбу. І ці прихильні погляди змушують мене бути більш уважним до того, як багато з лівих, на жаль, намагаються всидіти між двох стільців, при цьому гудять росіян за агресію та одночасно звинувачують у війні США. Наприклад, партія Демократичні Соціалісти Америки відреагувала на війну «закликаючи розпустити західний альянс НАТО та засуджуючи імперіалістський експансіонізм США за неспровокований напад Росії на Україну. ДСА, які можуть пишатися такими видатними членами, як представницею нью-йоркських республіканців Александрією Оказіо-Кортес і сенатором Вермонту Берні Сандерсом, випустили суботнього вечора повідомлення, яке засуджує російське вторгнення та закликає Владіміра Путіна негайно відкликати війська». ДСА якось ігнорують, що попри всю складність ситуації та розподілену відповідальність, українці дають повністю правомірну та героїчну відсіч російському нападові, відсіч, яку ми маємо без заперечень підтримати. Замість цього, ми чуємо голоси «соціалістів», які стверджують, що український робітничий клас має самоорганізуватися проти російських окупантів окремо від корумпованого уряду та армії олігархів… А вишенькою на торті буде лівацька теорія змови: «Це війна США в Україні. Без неї Вашингтон не впорався б зі знищенням російської економіки та скеровує таким чином світове незадоволення й спротив, аби знекровити Росію. Все це частина плану повалити російський уряд».</p><p>Майже симетрично ліберальні праві також сумніваються, чи можуть ліві повноцінно підтримувати українців. І хоча Путіна ніхто не тримає за лівака, однак його часто сприймають, як союзника певних лівих режимів. Нічого дивного в тому, що, як у лаканівській формулі, де я отримую від Іншого свої власні повідомлення в інвертованій правдивій формі, розвинутий Захід отримує власне повідомлення від Третього Світу: країни від Латинської Америки до Південної Африки не готові одностайно засудити Росію за військові злочини в Україні, пам’ятаючи набагато гірші злочини, скоєні Заходом по всьому світі. Ось чому їхня реакція на «захист Європи» відмова вступатися за сили, які робили з ними те саме, що зараз коїться в Україні.</p><p>У якомусь сенсі, вони праві. Європа теж всілася між двох стільців. 15 березня 2022 чотири європейські лідери вчинили довгу та небезпечну подорож залізницею з Польщі до Києва, аби виказати свою підтримку місту, яке потерпало від російського нападу: прем’єр-міністри Польщі, Словенії, Чеської Республіки та Угорщини зустрілися з Президентом Зеленським у вівторок ввечері, коли в Києві почалася комендантська година. Потім прем’єр Польщі Матеуш Моравецький зробив твіт про те, що Україна нагадує Європі, що таке хоробрість, і що саме зараз час млявій та роз’єднаній Європі «прокинутися та пробитися через стіну байдужості, аби дати Україні надію». Ті, хто слідкував за новинами, помітив мою фактичну помилку у цій короткій оповіді. Віктора Орбана, прем’єр-міністра Угорщини, серед них не було. Четверте місце посів Ярослав Качинський, голова польської панівної партії та фактичний керівник Польщі.</p><p>Ми всі пам’ятаємо славетний діалог з оповідання «Звіздочолий» (<em>Артура Конан Дойла — прим. пер.</em>) між детективом Скотланд Ярду Ґреґорі та Шерлоком Холмсом про «дивний випадок з собакою вночі»:</p><p>— Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?</p><p>— До дивної поведінки собаки тієї ночі.</p><p>— Але ж собака цілу ніч мовчав!</p><p>— Оце й видається мені дивним, — зауважив Шерлок Холмс.</p><p>Дуже просто перефразувати ці рядки, замінюючи собаку на Орбана:</p><p>— Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?</p><p>— До дивного випадку з Віктором Орбаном у потязі до Києва.</p><p>— Але ж Орбана не було у потязі!</p><p>— Оце й видається мені дивним.</p><p>Ця ситуація (Качинський зайняв місце Орбана) містить ключ до всього питання. Справа не в тому, щоби всидіти проміж двома стільцями, все набагато гірше. Одна людина замінила іншу на одному зі стільців.</p><p>І Орбан, і Качинський втілюють саму суть ключових членів того, що називають Вишеградською групою: посткомуністичних східноєвропейських країн, які є членами ЄС, втім протиставляють себе сутності сильної європейської унії та співпраці, а також культурним цінностям фемінізму, мультикультурності, антирасизму та релігійної нейтральності. Донедавна Польща та Угорщина перебували під сильним тиском Брюсселя, який вимагав припинити їхню політику проти абортів та ЛГБТ, а також рух в напрямку авторитаризму (державний контроль судової влади, культури та ЗМІ). ЄС навіть погрожували відкликати фінансову підтримку, якщо ці держави не відповідатимуть правилам союзу. «Ліберальні демократи» (на кшталт Орбана) роблять сильний акцент на національній ідентичності та християнських традиціях. Тепер і Польща, і Угорщина використовують тягар української війни (піклування про біженців і таке інше), аби пом’якшити критику ЄС стосовно порушень людських прав у власних країнах, та навіть просять більшу фінансову підтримку від ЄС. На більш загальному рівні, ми маємо завжди пам’ятати, що будь-які конфлікти, включаючи війни, ніколи не будуть питанням лише культури або геополітики. Це моменти внутрішніх напружень у глобальному обороті капіталу. Деякі ознаки вказують, що навіть славетний Майдан, від початку студентське та народне повстання, був (принаймні частково) наддетермінований боротьбою між двома групами українських олігархів та їхніми закордонними хазяями — проросійською клікою, та прозахідною. «Зіткнення цивілізацій» — це, звісно, правда, однак зовсім не вся правда.</p><p>У будь-якому разі, суть проблеми ховається десь іще. Як не крути, Європа справді відстоює якийсь тип соціальної демократії, і тому в нещодавньому інтерв’ю Віктор Орбан зайшов настільки далеко, що оголосив, що гегемонія лібералізму на Заході «потроху стає марксистською». «Рано чи пізно нам доведеться зіштовхнутися з фактом, що на відміну від християнсько-демократичного табору, ми тепер маємо справу не з групою, що сповідує ліберальну ідеологію, а з групою, яка по суті своїй є марксистською з ліберальними залишками. Ось, що зараз відбувається в Америці. На сьогодні бути на консервативному боці не приносить вигоди у стосунках з марксистським, ліберальним табором».</p><p>Отже, чому Орбан не взяв участь у подорожі до України? Через економічні зв’язки Угорщини (і не тільки її) з Росією, які змусили його проголосити нейтральність в українській війні. Таким чином, Польща й Угорщина вирішили грати подвійну гру. Два головних польських супротивники Росії поїхали в Київ, вдаючи спеціальних посланців ЄС — не дивно, що їхньої «місії» в Брюсселі постидалися, оскільки жоден офіційний орган ЄС їх на це не вповноважував. Справжня їхня місія у Києві була не виступати від імені Європи, а подати зрозумілий сигнал про розділ Європи. Це була місія ПРОТИ єдиної Європи. Їхній меседж Україні був таким: ми ваші єдині справжні союзники, лише ми насправді повністю підтримуємо вас у боротьбі проти російського вторгнення, а не «млява та роз’єднана» ліберальна Західна Європа.</p><p>Усі військові наміри, про які проголошували деякі члени місії в Києві (запровадження безполітної зони над Україною тощо) майже не стосувалися їхньої справжньої мети, а саме — втягнути Україну в їхню націоналістично-ліберальну Європу, аби посилити її проти (все ще панівної) соціально-демократичної Європи.Вони зосередилися на одному важливому питанні: де буде Україна, коли війна закінчиться (а певний прогрес у перемовинах вказував тоді на якісь примари миру на обрії). У цьому сенсі, навіть те, що Орбана не було в Києві, не завадило передати його ключове повідомлення. І саме тому словенський прем’єр Янез Янша, палкий прибічник військового протистояння Росії, захищав Орбана від української критики. Гості Києва добре знали, що їхні військові пропозиції не матимуть продовження: їхня битва сталася не проти путінської Росії, а проти соціально-демократичної (марксистської, за Орбаном) Європи.</p><p>У нещодавньому зверненні Президент Зеленський прямо критикував Угорщину за її нейтральність: «Ви (угорці) маєте вирішити, на чиєму ви боці». Він отримав від Орбана цинічну одповідь. У своїй промові, присвяченій перемозі у виборах він сказав: «У нас досі ніколи не було стільки опонентів: брюссельські бюрократи, міжнародні мейнстримові медіа, а тепер і Президент України». Свою згадку про Зеленського він супроводив смішком. Тепер Зеленський та Україна мають вирішити, на чиєму вони боці: частиною ЯКОЇ Європи вони хочуть бути.</p><h3>Чи може солідарність бути антисемітською?</h3><p>Якщо й варто захищати якусь Європу, то це Європу універсальної солідарності, а не Європу вибіркової солідарності із тими, хто «більш схожий на нас». 3 січня 2022 Емма Вотсон, найбільш відома за роль Герміони у «Гаррі Поттері», запостила в Інстаграмі картинку з пропалестинським мітингом і написом «Солідарність — це дієслово». Нижче вона вставила цитату (<em>британсько-австралійської вченої феміністки — прим. пер.</em>) Сари Ахмед (без жодних згадок євреїв чи палестинців): «Солідарність не передбачає, що наша боротьба однакова чи що наш біль такий самий, чи що ми сподіваємось на одне і те ж майбутнє. Солідарність передбачає відданість і роботу, так само як усвідомлення того, що навіть, якщо у нас немає однакових почуттів, однакових життів або однакових тіл, ми живемо на однакових підставах». Одразу ж її Інстаграм настілки запалахкотів звинуваченнями в антисемітизмі від ізраїльських політиків, що навіть великі медіа мали відзначити, що це вже занадто.</p><p>Цей випадок робить явною брехнею офіційну позицію, згідно з якою критика Ізраїлю — доречна, а антисемітизму — ні. Неважливо, якою безневинною та нейтральною звучала б критика Ізраїлю, його політики завжди знайдуть якийсь метафоричний або метонімічний зв’язок з антисемітизмом, аж навіть до твердження, що критика капіталізму — то такий антисемітизм сьогодення, адже євреї асоціюються з фінансовим добробутом. Отже, правда про різницю міх критикою ізраїльської політики та антисемітизмом полягає в тому, що різниці немає. Будь-яка критика, де факто, відгукується антисемітизмом. Припустима критика Ізраїля — пуста множина. У разі Емми Вотсон ця логіка набула екстремального вигляду: ми не маємо шукати за нею, адже проста згадка солідарності, яку використовують стосовно того, що ізраїльський уряд чинить з Палестинцями, стає антисемітською. Менше з тим, ті ж звинувачення могли б та мусили б висуватися проти реакції на її Інстаграм. Вони проголошують антисемітським простий заклик до солідарності, підштовхуючи до висновку, що, якщо вже солідарність сама по собі антисемітська, тоді вона позначає щось зовсім чуже єврейському народові…</p><p>Проблема полягає в асиметрії, якою користуються прибічники ізраїльської політики: вони можуть практикувати найбільш дику герменевтику підозри, вбачаючи сліди антисемітизму будь-де, втім симпатикам палестинців Західного Берега не дозволено підіймати питання фактичного апартеїду та пригнічення у «нейтральних» ізраїльських безпекових заходах. Так, усі мають жахатися іранського проєкту зі знищення держави Ізраїль, втім також всі мають жахатися і того, що Ізраїль коїть на Західному Березі з палестинським населенням.</p><p>Заголовком нещодавньої розмови про антисемітизм та BDS <em>(Бойкот, диверсія і санкції, пропалистинська міжнародна кампанія — прим пер.)</em> у Der Spiegel було «Wer Antisemit ist, bestimmt der Jude und nicht der potenzielle Antisemit» (Євреї, а не потенціальні антисеміти, визначають, хто є антисемітом). Добре, звучить логічно: жертва має вирішувати з огляду на свій статус жертви. Так же, як це працює для жінки, яка стверджує, що її зґвалтували, має працювати й для євреїв. Але тут є дві проблеми:</p><p>1) Чи не має так же працювати й для палестинців на Західному Березі, аби вони визначали, хто краде їхню землю та позбавляє їх елементарних людських прав?</p><p>2) Хто той «єврей», який визначає антисемітів? Як щодо чисельних євреїв, які підтримають BDS, або тих, хто, принаймні, сумнівається у політиці держави Ізраїль на Західному Березі? Чи не означає це, що попри свою емпіричну єврейськість, на якомусь більш «глибокому» рівні вони не євреї, а зрадники єврейської ідентичності?</p><h3>П’ятий вершник</h3><p>Одне з втілень справжньої глобальної солідарності — це те, що вона не може бути обмеженою єдиною західною секулярно-ліберальною мультикультурною формою. Що конкретно це означає?</p><p>У кінці березня 2022 у розпал української війни Алєксандр Дугін дав довжелезне інтерв’ю таблоїду «Московскій комсомолєц», російському щоденному виданню з шаленими тиражами. Коли його спитали, чи Путін читає його роботи, він сказав: «Я думаю, мы с ним читаем одни и те же письмена, написанные золотыми буквами на небе русской истории», а потім вдався до цитування цих самих золотих літер.</p><p>«Мы ведём эсхатологическую военную операцию, спецоперацию на вертикальном плане между Светом и Тьмой в ситуации конца времён. (…) Правда и Бог на нашей стороне. Мы боремся с абсолютным Злом, воплощенным в западной цивилизации, ее либерально-тоталитарной гегемонии, в украинском нацизме».</p><p>Мій контраргумент не тільки в тому, що я, вочевидь, не довіряю людям, які читають «письмена, виведені золотом у небі», тут є інші деталі, які заслуговують на нашу увагу в цитованих рядках, особливо стрибок від західного лібералізму до нацизму. Наприклад, термін «ліберально-тоталітарна гегемонія» — гідний нащадок нацистського терміну «жидобольшевізм»… Чому ворогом обрали саме «український нацизм»? Тому що Путін замінив в історії Совєтського Союзу жовтневу революцію перемогою у Другій світовій війні (та 25-ма мільйонами смертей, пожертвуваних цій перемозі), як новим фундаментальним міфом російської величі. Ось чому на військових парадах останніми роками з’являються портрети Сталіна: йому вклоняються, як верховному головнокомандувачу, а не комуністу. Однак, якщо наразі (і традиційно) ворогом Росії є західний лібералізм, то нацизм має виявитися справжнім джерелом лібералізму…</p><p>З цитованої частини інтерв’ю Дугіна стають зрозумілими дві важливі речі. По-перше, військово-релігійний зв’язок. Так звана «обмежена військова операція» описана прямо у теологічних термінах, як боротьба між правдою/богом і абсолютним злом — і не просто в конкретному історичному моменті, а в ситуації «кінця часів». Навіть найрадикальніші ісламські фундаменталісти так не розмовляють. По-друге, Дугін тут відхиляється від власного постмодерністського релятивізму, згідно з яким «кожна так звана істина — це питання віри. Отже, ми віримо у те, що робимо, у те, що кажемо. І це єдиний спосіб визначити істину. Отже, ми маємо свою спеціальну російську істину, яку вам слід прийняти». У цитованому інтерв’ю він раптово вже каже не про «російську істину» проти «європейської істини», а про світло і темряву, бога та абсолютне зло.</p><p>Втім, чи достатньо протиставити цій воєнізованій релігії щоденне мирне життя у секулярному лібералізмі, яке толерує різні образи життя? Сьогодні, коли де факто ми вже живемо у надзвичайному стані, мобілізація вкрай необхідна, тож чому нам не згадати про релігійні ж посилання до неофашизму? Хіба не є фактом, що чисельні кризи та апокаліптичні ознаки, з якими ми маємо справу щодня, все більше нагадують чотирьох вершників з Книги Одкровення: чуму, війну, голод і смерть.</p><p>- Чума: в кінці 2019 вибухнув COVID і назавжди змінив наше життя. Він досі тут, і ми можемо очікувати на нові хвилі вірусних пандемій.</p><p>- Війна: російський напад на Україну зчинив справжню гарячу війну в Європі — витверезливе нагадування, що ніхто не може спостерігати за війною з безпечної відстані. Якщо якесь перемир’я і встановлять, війна буде насильницьки вклинюватися, як обов’язкова умова нашого життя, а позиційний мир буде тимчасовим виключенням. Куди б ми не звернули, Третя Світова вже на обрії, і нам потрібно не просто сила, аби протистояти агресії, а радикальна зміна усієї глобальної системи.</p><p>- Голод: він також на обрії. Ось тільки декілька нещодавніх заголовків з великих медіа: «Війна в Україні спричиняє найбільшу глобальну харчову кризу з часів Другої Світової» або «Війна в Україні може призвести до голодних бунтів у бідних країнах».</p><p>- Смерть сама по собі (до повного біогенетичного контролю над нашим життям, принаймні) є частиною життя. Варто згадати глибоко правдиве польське графіті, яке описує життя, як хворобу, що передається статевим шляхом і завжди призводить до смерті. Втім тут ми кажемо про надлишкові смерті, спричинені іншими трьома вершниками.</p><p>А далі потрібно бути дуже точними: чотирьох вершників не слід сприймати, як якісь абстрактні образи зла. Тревор Хенкок <em>(популяризатор науки — прим. пер.)</em> зауважив, що вони «дуже близькі до того, що можна назвати чотирма вершниками екології, яка регулює розмір популяцій в природі». Посилаючись на Чарльза Елтона <em>(зоолог та екоолог початку 20 ст. — прим.пер.)</em>, він твердить, що «чотири вершники» відіграють позитивну роль у запобіганні перенаселенню: «збільшення кількості регулюють хижаки, патогени, паразити та харчові ланцюжки». Проблема в тому, що з огляду на довгі терміни, ця регуляторна функція, схоже, не працює на нас, людей.</p><p>«Людська популяція збільшилася більш ніж втричі за останні 70 років, с 2,5 мільярда у 1950 до 7,8 мільярда сьогодні. Отже, що трапилося с чотирма ековершниками Елтона? Чому нас ніщо не контролює? Чи є п’ятий вершник, який призведе до того, що ми самознищимося, як лемінги?»</p><p>Донедавна людство якось стримувало чотирьох вершників медициною, наукою та технологіями. Втім, зараз нам загрожують «величезні та швидкі глобальні екологічні зміни, які ми й запустили. Отже, навіть якщо брати до уваги, що нас може знищити астероїд або виверження надвулкана, найбільша загроза людству, або «п’ятий вершник», якщо хочете, — це ми самі». Це означає, що ми (людство) зараз зіткнулися із ключовим вибором: ми і є «п’ятий вершник», який може нас або врятувати, або знищити. І навіть при тому, що глобальне усвідомлення цього зростає, за цим не слідують адекватні дії, а отже чотири вершники скачуть все швидше й швидше.</p><h3>Вигадати героя нашого часу</h3><p>Як ми взагалі можемо бути вільним у такій безвихідній ситуації? Закінчімо на більше мажорній ноті. Одну з відповідей дає мінісеріал Netflix 2022 року «Вигадана Анна», створений і продюсований Шондою Раймс. На серіал надихнуло життя Анни Сорокіної та стаття Джессіки Пресслер «Як Анна Делві ввела в оману нью-йоркських тусовників», яка вийшла в журналі «New York» у 2018, розказуючи дивовижнішу за будь-яке кіно історію двадцяти-з-чимось-річної Анни Сорокіної з Росії, шахрайки, яка, перетворившись на Анну Делві, багату німецьку спадкоємицю, будувала своє шахрайське життя екстравагантно товаришуючи з місцевою елітою. Майже одразу Сорокіна захопила уяву всього інтернету, та навіть після ув’язнення продовжувала приголомшувати мас-медіа.</p><p>Багато з тих, хто дивився серіал, відзначали певні труднощі, адже він не змальовував справжню особистість за чисельними масками. А якщо ЦЕ і є правда? А якщо й немає ніякого маніпулятивного суб’єкта, що смикає мотузки? Анна не просто будує фінансову піраміду, не поспішаючи сплачувати борги, покриваючи один борг іншим, переконуючи людей, що гроші, які вона їм винна, мають згодом надійти тощо. У якісь безумний спосіб, її суб’єктивне життя також функціонує як фінансова піраміда: вона не просто ошукує інших, вона наче позичає у самої себе, у свого уявного майбутнього. Саме це робить її місце жіночим на яскраву противагу Шимону Хаюту, шахраю, змальованому в «Аферисті з Тіндера» (потрібно зауважити, що «Аферист з Тіндера» — документальне кіно, а «Вигадана Анна» — художнє). Хают подорожував Європою, видаючи себе за сина російсько-ізраїльського діамантового магната Льва Леваєва. Він використовував Tinder, аби знайомитися з жінками під ім’ям Саймона Леваєва та виманювати у них позики, які потім він не повертав. Він зачаровував жінок щедрими подарунками та запрошував на вечері у приватному літакові, використовуючи гроші, які він до того позичив у інших жінок. Потім він просив своїх жертв про фінансову допомогу, начебто через проблеми з «безпекою», через які він не міг скористатися своїми кредитками та банківськими рахунками. Жінки часто видавали банківські позики та відкривали нові кредитки, аби допомогти. Його кар’єра скінчилася дуже показовим чином: в кінці лютого 2022 він започаткував NFT-колекцію та мерчендайзинг з картинками та цитатами з фільму про нього.</p><p>Очевидні паралелі між двома історіями не мають відвернути нас від важливої різниці. Хают — аферист, який холодно маніпулював іншими, — не має проєкту, з яким він себе асоціював би, він просто ошукував жінку та переходив до іншої, у той час, як Анна перебувала у постійній взаємодії з великим колом людей, залучених у план із започаткування Фонду Анни Делві. Що її відрізняє, так це безумовна вірність образові: її друзі часто благали її просто визнати, що вона бреше або махлює, втім, вона ніколи не здавалася, маска не мала впасти за будь-яку ціну. Ми знову і знову спостерігаємо, як вона знаходить спосіб зберегти обличчя, стикаючись із фактами, які свідчать про її брехню.</p><p>Анна — аморальна, втім абсолютно етична. Коли її адвокат захищав її у фінальній промові перед журі, стверджуючи, що вона жила у своїй мрії та ніколи «небезпечно близько» не підходила до справжнього успіху (отримати гроші на її великий проєкт), вона відчула себе зрадженою та відреагувала дуже агрессивно. Вона віддала б перевагу більш суворому покаранню, якщо це означало б, що в неї майже вийшло, а вона не є смішним маленьким мрійничком.</p><p>Оце безумовне бажання і робить її етичною, вона буквально підкорюється лаканівській формулі «ніколи не зраджуй своє бажання». Саме тому багато хто з тих, кого вона ошукала, та були в курсі, що вона не дбає про себе, починали дбати про неї. Як сказав Лакан: «героя можна зрадити, не завдавши йому шкоди». Анна залишається героєм до кінця. Ось чому звичайне психосоціальне пояснення не працює, навіть її батька здивувало те, чим вона стала.</p><p>Перефразовуючи добре відомий рядок з одного з ранніх романів про Ганібала Лектера, <em>з нею</em> нічого не трапляється, це <em>вона</em> трапилася зі світом. Так, її проєкт — звичайна фальшивка, однак вона все одно діє як велична фігура, бо звеличує цей звичайний проєкт до стану Речі, Причини, на яку вона готова поставити все своє життя. Ким би вона не була, вона не цинічна, а неймовірно наївна, і нам така наївність конче потрібна через дуже конкретну причину. Анна ВІЛЬНА, на відміну від Хаюта, який лише вымушено слідує своїй егоїстичній потребі маніпулювати іншими та мати з цього зиск. Свобода не просто приховується десь в потаємних глибинах мого Я, яке вислизає з уваги інших, в глибинах, з яких я можу маніпулювати іншими з безпечної відстані. Свобода приховується у дуже безумовній ідентифікації з роллю, яку я вирішую грати для інших.</p><p>Саме тому, повертаючись до України, Путін та Орбан — маніпулятивні фігури, як і Хают, в той час, як Зеленський, який, як відомо, був актором, — це людина, яка грає свою роль щиро, повністю з нею ідентифікуючись. У цьому (і тільки у цьому) сенсі він схожий на Анну, хоча і на найвищому етико-політичному рівні.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=36ea80c7b1d7" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Когда наука не справляется]]></title>
            <link>https://commessence.medium.com/%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0-%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D0%B5-%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%8F%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8F-e965cdf9d897?source=rss-699391b85930------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/e965cdf9d897</guid>
            <category><![CDATA[перевод]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[CommEssence]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 15 Apr 2021 13:53:55 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-04-24T16:48:25.138Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Если задать учёному вопрос о философии науки, есть шанс услышать фамилии одного или двух философов. Имя британского философа австрийского происхождения Карла Поппера (1902–1994), скорее всего, всплывёт в контексте принципа фальсифицируемости науки, «демаркационного критерия», которым отличают науку от не-науки. Теория считается научной, только если она строит прогноз, ложность которого — в принципе — может быть потом доказана. Таким образом, астрология не может быть наукой, ибо её прогнозы в основном такие туманные, что сфальсифицировать их невозможно, то есть, они неопровержимы. Согласно Попперу, это и есть основа научного метода. Учёный делает серию творческих предположений, которые впоследствии сам же старается опровергнуть. Совершенствуя гипотезу, он работает в свете таких опровержений, чтобы начинать процесс снова и снова.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*m_TDZsG0MKjvftK7.jpeg" /></figure><p>В свою очередь, имя американского философа Томаса Куна (1922–1996), скорее всего, упомянут в контексте теории научных революций. В ежедневной научной практике открытия будут делать и задачи будут решать в рамках принятых фундаментальных теорий, которые Кун называет парадигмами, и которые общепринято считаются незыблемыми. Логично предположить, что если учёные перестанут заниматься тем, чем заняты ежеминутно по сути своей работы, и начнут искать способы фальсифицировать базис того, на основании чего делают свои предположения, они мало продвинутся в своей основной деятельности. Этим и отличается революционная наука, в которой все ставки делаются на слом парадигмы, процесс, схожий на обращение в иную веру или политическую революцию. Кун утверждает, что такие революционные научные изменения включают не только смену законов, сущностей и их математических описаний, но также стандартов, по которым учёные судят об адекватности теоретических пояснений.</p><p>По Куну, астрология отличается от астрономии не столько неопровержимостью первой, сколько исследовательской традицией второй и её ролью в решении задач нормальной науки. Сталкиваясь с несбывшимися прогнозами, астроном садится за работу, чтобы проверить данные, повторить исчисления или пересобрать и улучшить инвентарь. У астрологов такой традиции нет, они просто сотрясают воздух. Астрология — не наука, просто потому что астрологи не занимаются наукой.</p><p>Среднестатистический учёный знаком с философией лишь мимолётно. А жаль. Глубокие, казалось бы, непреодолимые проблемы с основами теоретической физики — физикой материи и излучения, пространства, времени и вселенной — последние 50 лет испытывают серьезные трудности в их решении. Мы живём в тот период истории фундаментальной физики, в котором идеи дешевы, но сбор эмпирических фактов, призванных доказывать, что эти идеи имеют хоть что-то общее с реальным миром — невероятно дороги, растянуты во времени и не гарантируют успех. Оказывается, ни Поппер, ни Кун в наше время ничем помочь нам не могут. Нужно мыслить шире.</p><p>Особенно это касается тех физиков-теоретиков, которые выступают за теорию струн, как следующую парадигму. В программных воззрениях теории струн, оформившихся в конце 70-х, элементарными основаниями природы и силы, которые приводят к их взаимодействиям, представляются струнами или петлями энергии. Эта картина мира быстро усложнилась необходимостью допустить фундаментальную симметрию — названную суперсимметрией — между частичками материи и силы, а также спрятать шесть дополнительных измерений пространства в математической структуре под названием форма Калаби-Яу. Всё усложнилось еще больше, когда оказалось, что существует пять разновидностей теории струн и невероятное количество возможных форм Калаби-Яу без малейшей возможности определить, какие из частиц и сил имеют отношение к нашей вселенной. Ответом некоторых сторонников теории струн стало введение антропного принципа: среди множества вселенных всех возможных форм нам нечего удивляться, если окажется, что мы живём во «<a href="https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BD%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8">вселенной Златовласки</a>», построенной на форме, идеально подходящей для эволюции разумной жизни.</p><p>Кроме пространного «предположения», что существуют т.н. суперсимметричные частицы (которые пока не нашли) адепты теории струн оказались неспособными спрогнозировать что-либо вообще. Теория, таким образом, неопровержима.</p><p>В 2006 году сомнения в том, имеет ли теория струн вообще какое-либо отношение к реальности, привели к «струнным войнам». Критерий фальсифицируемости Поппера попытались использовать, чтобы привести сторонников теории струн к ответу. Те нанесли ответный удар, отрицая диктат философских принципов и взглядов «попперацци». Но если оглянуться, окажется, что разобраться с вопросом можно было существенно раньше, потому что проблема попперового критерия была известна философам уже давно, и даже была готова альтернатива, которая объединяла взгляды Поппера и Куна в одну философскую систему. Это методология научно-исследовательских программ Имре Лакатоса.</p><p>Среди всех философов науки, вероятно, только Лакатос воплотил представление о философии, как живом опыте. Родился он в 1922 году в венгерском городе Дебрецен, изучал математику, физику и философию в университете, но его настоящей страстью стал революционный коммунизм. С приходом нацистов в Венгрию в марте 1944 года евреи Дебрецена были помещены в гетто, а около 6 000 из них потом отправлены в Освенцим. Мать и бабушка Лакатоса были среди них. Они не выжили.</p><p>Лакатос сбежал в Надьварад (теперь Орадеа в Румынии), где назначил себя лидером радикальной студенческой группы, которую покорил своим интеллектом. Эти юные сталинисты восхищались романтическим видением революции. Они мечтали «быть повешенными несколько раз на дню в интересах рабочего класса и великого Советского Союза». К группе присоединилась 19-летняя Эва Исак. Она, однако, никак не могла найти безопасное укрытие. Лакатос переживал, что нацисты её схватят и принудят к предательству. Чтобы избежать этого, он убедил её совершить самоубийство, как акт революционного самопожертвования. По его указанию, её сопроводили в отдаленную часть парка Надьёрдё, где она приняла цианид и умерла. Когда тело позже нашли, опознали её не сразу.</p><p>После победы Советов а Венгрии в конце 1944 Лакатос стал рьяным членом правящей коммунистической партии. Но его пыл тут же привел к трениям с лидерами партии, за что он был исключен и арестован УГБ (Управлением государственной безопасности) в апреле 1950. Более двух месяцев его «допрашивали» в застенках УГБ, прежде чем отправили в лагерь для политзаключенных в северо-восточной Венгрии. По истечении шести лет, через полгода после смерти Сталина, его выпустили. Надо отметить, что он остался лоялен партии и продолжал доносить на друзей и коллег в УГБ.</p><p>Лакатос сохранил за собой должность в Институте математики Венгерской академии наук, где принялся жадно читать, стараясь наверстать упущенное. Именно тогда он впервые столкнулся с идеями Поппера и его критикой марксизма. Это сильно пошатнуло его мировоззрение. Теперь он ясно уразумел, что «научные» прогнозы ортодоксального марксизма были систематически фальсифицированы. К 1956 году Лакатос полностью превратился из яростного сталиниста в яростного ревизиониста. Поппер изменил его жизнь.</p><p>Когда советские Т-54 въехали в центр Будапешта, чтобы подавить венгерское восстание 1956 года, Лакатос укрылся в Австрии. Он получил грант от программы для венгерских беженцев Фонда Рокфеллера и прибыл в Англию в январе 1957. Получая PhD в Кембридже, он воспользовался возможностью пересоздать свою личность, обходя эмигрантское законодательство и скрывая своё сталинистское прошлое. В 1960 его назначили читать лекции в отделении Поппера Лондонской школы экономики. Еще 9 лет спустя он стал профессором логики в ЛШЭ c состоявшейся международной репутацией. В 1965 году на международном коллоквиуме в Лондоне он презентовал работу «Фальсификация и методология научно-исследовательских программ». Она стала значимым вкладом в философию науки.</p><p>К тому времени проблемы попперового принципа фальсифицируемости были хорошо известны — наука работала не так. Как отметил Кун, чёткие фальсификационистские принципы, будучи наивно трактованы, происходят из нормальной, ежедневной практики в научном мире. К примеру, мы знаем, что орбиты планет — не вполне эллипсы, и что каждая планета в точке, наиболее близкой к Солнцу (перигелию) слегка смещается в «прецессию». Считалось, что это происходит из-за совокупной гравитации других планет Солнечной Системы и наиболее заметно для Меркурия. Но законы Ньютона спрогнозировали прецессию, которая не согласуется с наблюдениями. Будучи очень маленькой, эта разница накапливается и становится эквивалентной одной «дополнительной» орбите каждые 3 миллиона лет.</p><p>Чтобы понять, что значит такое несоответствие, мы должны разобраться, как обычно происходит применение теории. Процесс включает некоторые упрощения, дополнительные умозаключения и гипотезы. Некоторые преемственны математическим формулам в теории, таким, как предположение Исаака Ньютона, что массы притягиваемых тел сосредоточены в их центрах. Другие необходимы, чтобы упростить исчисления, как, например, предположение, что в экспериментальном изучении электромагнитных сил влияние других сил (таких как гравитация) можно игнорировать без последствий. Это значит, что в результате прогнозы никогда не происходят напрямую из теории самой по себе, но скорее из теории, подогнанной к одной или больше «вспомогательным» гипотезам. Если такие прогнозы в дальнейшем сфальсифицировать, никогда не будет понятно, что же пошло не так. Может статься, что сама теория ошибочна, а может — что одна или больше вспомогательных гипотез некорректны, но свидетельства не укажут, какие именно.</p><p>Лакатос писал:</p><blockquote>Может быть, теперь уже можно считать ньютоновскую теорию опровергнутой? Как бы не так. Тотчас выдвигается новая ещё более остроумная гипотеза, объясняющая очередную неудачу, либо… Либо вся эта история погребается в пыльных томах периодики и уже больше никем не вспоминается.</blockquote><p>Соответствующая творческая корректировка любой гипотезы может в принципе сделать любую научную теорию неопровержимой.</p><p>Лакатос утверждал, что критерий Поппера — слишком ограничивающий. Но ему также было некомфортно с тем, как Кун описывал научные революции. Если допустить, что мы и правда изменяем стандарты для оценки научных теорий от парадигмы к парадигме, как утверждает Кун, то вопрос, какие же стандарты «лучше» — становится очень спорным. По Куну, к революции приводит кризис уверенности, который приводит к быстро распространяющейся панике. Лакатос писал: «C позиции Куна, научная революция иррациональна и её нужно рассматривать специалистам по психологии толпы». Это ведёт к довольно неоднозначному определению научного прогресса, основанного на психологии и социологии, и имеет тенденцию к релятивизму. Кун это обвинение отверг, но его сложно игнорировать.</p><p>Несмотря на эти противоречия, Лакатос оценил по заслугам подходы и Поппера, и Куна. В его «исследовательской программе» есть параллели с парадигмой Куна. Любая исследовательская программа базируется на «твёрдом ядре» теории или совокупности теорий, окруженных «защитным поясом» вспомогательных гипотез. Последние служат двум целям. Они помогают держать связь между твёрдым ядром и эмпирическим миром через прогнозы, а также служат защитой ядра, делая его неопровержимым. Именно совокупность твёрдого ядра и вспомогательных гипотез и есть эмпирической проверкой и является принципиально фальсифицируемой.</p><p>Лакатос называет «негативной эвристикой» процесс, в котором ученые берутся за вспомогательные гипотезы, оставляя в покое твёрдое ядро, если научные прогнозы не сбываются. Позитивная эвристика — «складывается из ряда доводов, более или менее ясных, и предположений, более или менее вероятных, направленных на то, чтобы изменять и развивать «опровержимые варианты» исследовательской программы, как модифицировать и уточнять «опровержимый» защитный пояс». Или, если угодно, «догадки». Работа Альберта Эйнштейна над общей теорией относительности базировалась не на разгадках странных необъяснимых аномалий, таких как прецессия перигелия Меркурия (негативная эвристика), а скорее, на творческом прорыве — догадке, что гравитация связана с искривлением пространства-времени — в позитивной эвристике этой программы.</p><p>Эта методология порождает удивительный способ демаркации. Лакатос считал программу «прогрессивной» если она прогрессивна теоретически — твёрдое ядро плюс вспомогательные гипотезы прогнозируют появление новых эмпирических фактов, а также прогрессивна эмпирически — то есть как минимум некоторые из этих новых фактов могут быть проверены. В свою очередь, программа будет «вырождающейся», если она вырождается теоретически — не прогнозируют появление новых фактов, или же теоретически прогрессивна, но вырождается экспериментально — ни один из новых фактов не может быть проверен.</p><p>Примером нового факта Лакатос приводит преломление света звезд во время полного солнечного затмения, корректно прогнозированного общей теорией относительности Энштейна, но не Ньютоновской универсальной гравитацией. Как он это объясняет: «Ни у кого и в мыслях не было организовать такое наблюдение до программы Энштейна…» Со временем это требование к новизне было смягчено и расширено, чтобы включить в него новые прогнозы для существующих фактов. Таким образом, общая теория относительности, которая корректно спрогнозировала прецессию перигелия Меркурия — устоявшийся эмпирический факт, которым общая теория не собиралась заниматься — всё равно является несомненным достижением Энштейна.</p><p>Одним махом Лакатос объединил отличие между наукой и ненаукой с отличиями между хорошей и плохой наукой. Если программа не прогнозирует ничего нового, или её прогнозы не могут быть проверены, это плохая наука и может быть низведена до псевдонауки. Эмпирические эксперименты служат выделению вспомогательных гипотез, и программа продолжает быть прогрессивной, пока прогнозируются новые факты, и возможны новые эксперименты. Научная революция происходит, когда доминантная программа полностью вырождается и не может реагировать на накопляющиеся аномалии, приводя к кризису уверенности, описанному Куном, пока не будет заменена другой прогрессивной программой. Но, согласно Лакатосу, когда приходит время, революции движимы логикой и методом, а не иррациональной психологией толпы: «куновский сдвиг гештальта может произойти и без снятия попперовских очков».</p><p>Но, поверьте, проблемы есть и тут. Лакатос предлагает философам и историкам оценить примеры его методологии, представленные в истории науки. Результаты сомнительные. Методология Лакатоса допускает возможность, что исследовательская программа может проходить сменяющиеся время от времени перспективы — возможно, начиная прогрессивной, но потом вырождаясь. По сути, это было и его личным взглядом на марксистскую теорию, так сильно захватившую его в юности. С другой стороны, никак не получается исключить возможность того, что вырождающаяся программа могла бы каким-то выдающимся образом возродиться, как бы странно это не звучало.</p><p>Для каждого, кто ищет однозначный и определенный демаркационный критерий, путешествие тут и закончится. С одной стороны, ученные обреченно следующие вырождающейся исследовательской программе, виновны в иррациональной приверженности плохой науке. Но с другой стороны, те самые ученные могли бы правомерно утверждать, что их поведение вполне рационально, посколько их исследовательская программа «всё еще может оказаться правдивой», и решение может лежать буквально за углом (что в программной теории струн обычно представлено коллайдером частиц, который просто еще не построен). Методология Лакатоса явным образом не отрицает этот аргумент и, похоже, рациональных причин для этого нет.</p><p>Лакатос настаивал, что ученые (или их институции) должны проявить интеллектуальное благородство и признать недостатки своих вырождающихся программ (или, по крайней мере, их плохую репутацию) и признать, что у них нет рациональных причин продолжать переливать из пустого в порожнее. Он согласен, что «совершенно рационально играть в рискованную игру; иррациональный же момент состоит в том, что обманываются в отношении степени этого риска». Также он ясно изъяснялся о последствиях для тех, кто наслаждается такого рода самообманом: «Редакторы научных журналов станут отказываться публиковать их статьи… Организации, субсидирующие науку, будут отказывать им в финансировании»</p><p>Но американского философа австрийского происхождения Пауля Файерабенда (1924–94) это не устраивало. Раз демаркационный критерий не может указывать учёным, что им стоит делать, а что не стоит, грош ему цена. Мол, можно вообще махнуть рукой на все научные методы и допустить, что «подходит всё». Файерабенд развил свой анархический подход к науке в книге «Против метода» (1975). В 1983 американский философ Ларри Лоден отменил демаркацию, как «непроблематичную», таким образом отметив конец интереса к этой теме философов науки.</p><p>А жаль. Ровно в тот момент, когда развитие фундаментальной теоретической физики стало требовать активного и конструктивного взаимодействия ученых и философов на тему, что вообще представляет из себя наука, философское сообщество полностью самоустранилось от обсуждения, оставив учёных браниться друг с другом.</p><p>По крайней мере, давайте признаем, что нынешний кризис — точно не вина учёных. Просто перед нами стал выбор. Мы могли бы признать, что теперь вступаем на неведомые земли и поэтому должны бы выяснить, что значит «заниматься наукой». Именно это австрийский философ Рихард Давид призывает нас сделать в своей книге «Теория струн и научный метод» (2013). Давид желает приспособить понятие науки к тому, что он называет «неэмпирическая теоретическая оценка», что вряд ли далеко ушло от оксюморона «пост-эмпирическая наука». По сути, это значит порвать с методологией Лакатоса и отказаться от эмпирических суждений — поскольку они невозможны — в пользу чисто теоретических. Только на этом основании теорию струн можно считать прогрессивной программой и только потому что ей удалось установить некие новые математические отношения, а не новые эмпирические факты.</p><p>Или всё-таки мы должны сделать шаг назад и настоять на том, что желания нескольких физиков-теоретиков удовлетворить свои фантазии недостаточно, чтобы снова начать возиться с сутью научного метода?Исследовательская программа, пусть и прогрессивная теоретически, но вырождающаяся экспериментально — является вырождающейся, утверждал Лакатос. Это плохая наука, и у этого должны быть последствия. Тот факт, что плохая наука в той или иной форме может оказаться единственным, что у нас есть в этом затруднительном (но от этого не менее интересном) положении, — уже совсем другая дискуссия.</p><p>Старея, Лакатос, судя по всему, очень оптимистично относился к своему будущему в британском академическом истеблишменте. Он подался на британское гражданство. Его допрашивали и в Ми5, и в Спецотделе. Рассекреченные протоколы показывают, каким он хотел казаться властям. По его словам, бедная Эва Исак сама выбрала суицид (Лакатос менял показания от того, что у неё было больное сердце, до неудачных отношений с другим членом группы). Он продолжал, что нехотя согласился, а один из следователей отметил, что «память о том событии оставалась с ним и тогда в кошмарах, и среди белого дня». Но похоже, сам Лакатос никогда лично не высказывал сожалений о том инциденте или своей роли в нём. Наоборот, некоторые его близкие говорили: «Похоже, он гордился этим. Воспринимал это как по-настоящему революционный поступок».</p><p>Несмотря на личное заступничество некоторых академических светил, включая Поппера, британские власти, похоже, никогда не преодолели подозрения, связанные с его прошлым в УГБ. Ему отказали в гражданстве в июле 1963 и снова — в январе 1967. Были признаки того, что третий раз мог бы стать удачным, но такой случай ему не подвернулся. Он умер без гражданского статуса в феврале 1974. Ему было 51.</p><p>Несмотря на то, что его влияние на философию науки было огромным, имя Лакатоса известно среди учёных не так хорошо, как имена Поппера и Куна. Надо бы это поменять. У его методологии есть преимущества и недостатки, но в отсутствие жизнеспособных альтернатив, я предположил бы, что она предоставляет полезный каркас для дальнейших длительных обсуждений.</p><p><a href="https://aeon.co/essays/imre-lakatos-and-the-philosophy-of-bad-science"><em>Оригинал статьи</em></a><em>, написанной Джимом Багготтом.</em></p><p><em>Originally published at </em><a href="http://katkoff.com/2021/04/15/imre-lakatos/"><em>Александр Катков. Стратег</em></a><em>.</em></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=e965cdf9d897" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Планируйте окончание кризиса]]></title>
            <link>https://commessence.medium.com/%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%80%D1%83%D0%B9%D1%82%D0%B5-%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B5-%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D1%81%D0%B0-1f93d11e4594?source=rss-699391b85930------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/1f93d11e4594</guid>
            <category><![CDATA[реклама]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[CommEssence]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 23 Mar 2020 08:41:00 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-04-15T17:00:05.271Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Пока многие СМИ маркетингового толка заняты насущной и понятной проблемой, связанной со здоровьем, я смотрю на нее, как на часть события более широкого характера — глобальную рецессию, предсказанное начало которой вирус подстегнул.</p><p>Экономика замедляется, рабочих мест становится меньше, цены растут, наш главный клиент — потребитель возле полки в супермаркете — переключается на развесную гречку. Рекламировать ее — не надо.</p><p>Пока маркетинговые отделы считают убытки и умножают перечисленные события на «украинский фактор» и влияние вируса, мы опишем устоявшиеся представления о том, как стоит коммуницировать во время кризиса, чтобы после него стать царем горы. А опыта у мировой индустрии — достаточно.</p><h4>Экономить ли сейчас на рекламе?</h4><p>Сложно назвать экономику Украины — цветущей, но все же, будучи частью мировой, мы сталкиваемся с ее универсальными законами. На растущих рынках бизнесы питаются растущими ROI и, конечно, сталкиваются с их падением на коллапсирующих или стагнирующих.</p><figure><img alt="График, изображающий изменение ROI в зависимости от роста или рецессии в экономике." src="https://cdn-images-1.medium.com/max/604/0*u6NSHa2FLGOcZ8N9.jpeg" /><figcaption><em>Источник: Biel, A.L. and King, S. (1990) Options and Opportunities for Consumer Businesses: Advertising during a Recession. The WPP Center for Research and Development, Dublin.</em></figcaption></figure><p>Естественно, увеличение любых расходов, включая рекламные, кажется абсурдным на падающих потребительских рынках. Но многолетние исследования указывают, что важнейшие решения стоит принимать, ориентируясь не только на сиюминутную выгоду, но и на периоды, последующие за выходом из кризиса.</p><p>Рекламное давление всегда рассчитано на то, чтобы бренд сильнее запоминался и оставался в памяти потребителей как можно дольше.</p><p>Это явление принято называть brand salience.</p><figure><img alt="График, иллюстрирующий, как доля голоса влияет на долю рынка" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/585/0*qfUitR7RrG8Bx9AK.jpeg" /><figcaption><em>Источник: James C. Schrorer. Ad Spending: Growing Market Share, Harv Bus Rev. 1990 Jan-Feb; 68(1): 44–8</em></figcaption></figure><p>Даже краткосрочное отсутствие большого бренда в медиапространстве приводит к тому, что этот показатель падает, и его отбирают конкуренты. Реальность растущего рынка заключается в том, что за brand salience и долю рынка нужно бороться все более выразительным креативом и все большим медиадавлением, учитывая, что конкуренты (в ответ) тоже наращивают усилия.</p><p>Что же случается, когда экономика заходит на очередной рецессионный круг? Кто-то из игроков просто вынужден сократить или полностью исключить платные медиа, что снежным комом приводит к уменьшению и собственных, и полученных. У тех, кто остается в эфире, появляется больше возможностей заполучить потребительское внимание и память.</p><h4><strong>Что будет, если рекламироваться больше</strong></h4><p>Данные (с 1920 по 2005) четко указывают, что компании, которые сохранили или увеличили рекламное давление во время «тишины», увеличивали долю рынка во время рецессии и после нее. И логично, что, выходя из застоя со значительной долей, компания радуется увеличившимся ROI.</p><figure><img alt="График, на котором видно, как отличался доход разных компаний в результате рецессии 1974-1975 годов" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/635/0*ySeR7CMxc9FrFfWp.jpeg" /><figcaption><em>Источник: Meldrum and Fewsmith , Inc. How Advertising In Recession Periods Affect Sales (…), New York: American Business Press, 1979</em></figcaption></figure><p>Некоторые исследователи указывают на видимую разницу между странами с разной культурой управления. Их можно назвать «тактической» и «стратегической». В первом случае правление или собственник ориентированы на регулярную, доступную к распределению прибыль тут и сейчас (так можно сказать об Украине). А значит — управленцы под давлением вынуждены сокращать расходы. В первую очередь — на НИОКР, маркетинг и рекламу. Во втором случае — борд рассматривает последующие периоды (как возможность для роста) и отказывается от сиюминутной выгоды. Кроме роста доли рынка и прибыльности после рецессии, такой путь также может привести к росту капитализации бизнеса.</p><p>Что касается присутствия в медийном поле — мы полностью согласны со многими источниками, включая, к примеру, Forbes.</p><p>В «плохие времена» точно сократится количество медийного шума. Если вы рекламируетесь, вас будет слышно лучше, чем раньше. Возможно, это даже более “удачный” период для вывода нового продукта или репозиционирования.</p><p>Пока мир штормит — бренд, который продолжает коммуникацию, вселяет еще больше веры в свою стабильность.</p><p>Можно внимательнее отнестись к балансу платных, собственных и полученных медиа. Исследования доказывают, что инвестиции в прямой маркетинг во время рецессии могут привести к росту краткосрочных продаж.</p><p>Любое молчание приведет к падению доли голоса. А значит: к падению share of mind и в перспективе — к потере доли рынка. Кому это нужно?</p><h4><strong>Большая идея — это капитал</strong></h4><p>Бизнесом управляют люди. Очень сложно сохранить трезвость суждений и принимать стратегические решения, когда в кассе — пусто, и земля уходит из-под ног. В такие времена коммуникация еще больше, чем в обычных украинских реалиях, хочет поймать хайп и подпитать денежный поток за счет актуальных тем. Конечно, тут понадобятся яркие креативные решения, которые выделят текущее предложение, используя заметную, может, даже провокационную образность. Для этого и нужны креативные агентства.</p><p>А я предлагаю заглянуть за горизонт — ведь кризис закончится, и бренд должен не просто выжить, но возвращать собственникам их инвестиции.</p><figure><img alt="Соотношение кампаний для построения бренда и для активации продаж" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/0*30fkBXvAie0Jj82l.jpeg" /><figcaption>Источник: Les Binet, Peter Field. Media In Focus. Media Effectiveness In The Digital Era, Institute of Practitioners in Advertising, October 2018</figcaption></figure><p>Говоря выше о затратах на коммуникации в период рецессии, мы имеем в виду не только медиа, но и большие идеи, которые строят бренды и оставляют их в сознании потребителей на десятилетия. Работа с такими лидерами рынков, как: Mars Inc., Visa Inc., Toyota Lexus Украина — учит нас работать над историями, которые не только привлекают внимание тут и сейчас, а продолжают историю, которая остается уникальной и выразительной в любые времена — и темные, и светлые.</p><h4><strong>Нужно ли рекламироваться как-то иначе?</strong></h4><p>Вот несколько советов.</p><ul><li>Пока остатки креативного шума будут шутить о мытых руках и масках, а еще обещать, что их продукт избавит от недуга — сосредоточьтесь на своем бренде, а не на обстоятельствах. Фокусируйтесь только на том, что месяцы и годы отличало бренд от других.</li><li>Старайтесь оставаться в больших медиа. В Украине все еще невозможно получить нужный охват через Интернет, если у вас (действительно) массовый продукт. Если же и до рецессии большую часть вашей аудитории можно было достичь онлайн, тогда карты в руки — занимайтесь оптимизацией без потери давления.</li><li>Инвестируйте в большую идею. Тактика принесет (или нет) благодатные продажи, но вам нужно кормить последующие поколения собственников. Подумайте — чем.</li><li>Уже сейчас анализируйте, каким мир выйдет из очередного кризиса. Например, последствиями 2008-го стали «осознанное потребление», рост микробизнесов, shareconomy. Давайте работать, чтобы первыми выйти на новые ценностные ориентиры и снова побеждать!</li></ul><p><em>Originally published at </em><a href="http://katkoff.com/2020/03/23/planirujte-okonchanie-krizisa/"><em>Александр Катков. Стратег</em></a><em>.</em></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=1f93d11e4594" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Реклама для детей]]></title>
            <link>https://commessence.medium.com/%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0-%D0%B4%D0%BB%D1%8F-%D0%B4%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%B9-f9e6df1bb297?source=rss-699391b85930------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/f9e6df1bb297</guid>
            <category><![CDATA[школа]]></category>
            <category><![CDATA[реклама]]></category>
            <category><![CDATA[образование]]></category>
            <category><![CDATA[дети]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[CommEssence]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 10 Jun 2016 09:06:50 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-06-10T09:06:57.280Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="Школа рекламы Wonderlab" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/300/0*bDYA4fAgHdVPq5by.jpg" /></figure><p>Я давно знал, что у нас нет системы знаний, понятийного аппарата, методологии. Нет рекламного образования. Рынок под завязку заполнен случайными людьми, не обладающими формальными знаниями. И это при том, что Фейсбук скоро поломается от приглашений на стратегические сессии, практические курсы и в рекламные университеты. Но это не единственное, что я понял, ввязавшись в авантюру, именуемую «Школа рекламы для детей».</p><p>Два математика, получившие дипломы университетов с разных концов света, довольно быстро договорятся, дай им в руки мел и поставь перед классной доской. Даже философы, придерживающиеся диаметрально противоположных точек зрения, найдут общий язык, чтобы хоть о чем-то поболтать. Вот именно, Общий Язык.</p><p>В то же время нынешние школы переполнены «практиками» и гордятся этим. Есть, чем гордиться. Практики, техники, ремесленники — основа любого знания. От починки текущего крана до полёта в космос. Вот только в космос не полетит человек, обладающий навыками, но не владеющий знаниями. Как заметил не вполне, конечно, уместный тут Аристотель: «признаком человека знающего является способность обучать». Пытаясь достучатся до моих young adults со своим десятилетним опытом и без абстрактного знания, я вдруг увидел, что тысячи рекламистов и маркетологов по всей стране хлопают глазами точно так же, как и мой класс. Мы не очень понимаем, что делаем. Делаем, а объяснить не можем. Нам срочно необходимо превращать опыт, технику в знания, систему. И не разрозненную по миллионам курсов и школ, а общепонятную. Вот, что я понял и, оказывается, уже засучил рукава.</p><p>Тщеславие — не очень красивое объяснение, зачем я когда-то взялся преподавать. Поэтому обычно я объясняю свою тягу к учительству такой метафорой: «когда долго чем-то занимаешься, чайник начинает кипеть, крышечка прыгать, и от избыточного давления хочется избавиться». Приютив в <a href="http://yarche.ua/">YARCHE</a> рекламный факультет академии реальных знаний <a href="http://wonderlab.com.ua/">Wonderlab</a>, я решил для себя несколько вопросов. Во-первых, разобраться, чему может научить такой интересный опыт. Во-вторых, пообщаться с настоящими подростками (ведь еще всякие снеки продавать). В-третьих, нести доброе и светлое — показать хотя бы дюжине недорослей, что реклама — это не «дунул — придумал», а сложная профессия, требующая знаний, навыков и практики.</p><p>Вещать — одно. Преподавать — это совершенно другое. Когда стоишь на очередной конференции, можно поразить харизмой, впечатлить слайдами, затмить разум цифрами и рассмешить мемом. Минут на двадцать. Через 70 минут твой успех забыт, потому что коллега «тоже ничего». Так же и на бесконечных презентациях. Можно «продать» прямо там — в митинг-руме, а потом удивляться, что не купили постфактум. Как так? Ведь смотрели влюбленными глазами! Ведь «купили»! А купили они не то, что ты сделал, а тебя. В этом большая разница. Что делать с временным впечатлением, если нужна была рекламная кампания для миллионов?</p><p>Другое дело, когда к тебе пришли учиться. Тебе задают вопросы, понимают, что задача — не прогулять очередной офисный день ради приятного отвлечения, а как-то использовать полученную информацию. Спрашивают. Спрашивают. Спрашивают еще раз. И повторив три раза, ты понимаешь, что мог первый раз сказать иначе. Так было с так называемыми взрослыми. Еще интереснее стало с детьми, которые пришли в Wonderlab учиться рекламе, и которых я так боялся, потому что не знал, что с ними делать.</p><p>Обычно они не задают вопросов. Они слишком очевидно не понимают, когда я умничаю. Зевают. Я им про реципиента аудиального месседжа, а на дворе воскресенье. И вот уже десять недель мы вместе заново разбираемся: сообщение, идея, целевая аудитория. Круто, когда «Уау! А мы не знали!» Некруто, когда тишина. Теперь я понял, что так же надо работать со взрослыми дядьками и тётками. Короче. Понятнее. Интереснее.</p><p>Довольно предсказуемый вывод.</p><p>Похоже на большое дело, кстати, много лет назад начатое одним моим знакомым в соседней стране. Уже тысячи его выпускников формализованы в своём общем понимании рекламы. В этой стране я случайно начал с детей. А потом, наверное, вернусь ко взрослым. Постараюсь быть не ремесленником, а учёным.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=f9e6df1bb297" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Что главное в рекламе? Расскажу вам: творчество]]></title>
            <link>https://commessence.medium.com/%D1%87%D1%82%D0%BE-%D0%B3%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%B5-%D0%B2-%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B5-%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%B6%D1%83-%D0%B2%D0%B0%D0%BC-%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE-79febcbf1b7?source=rss-699391b85930------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/79febcbf1b7</guid>
            <category><![CDATA[искусство]]></category>
            <category><![CDATA[реклама]]></category>
            <category><![CDATA[творечество]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[CommEssence]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 28 May 2016 14:42:42 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2016-06-10T08:57:13.607Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="Творчество в рекламе" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/300/0*C1FFYyCmtBy-zjZx.jpg" /></figure><p><em>Мне повезло. Я смог выбраться и посмотреть на всё со стороны. Целых полгода я провел в рекламном агентстве за пределами Украины, а потом — еще полгода в маркоме на клиентской стороне. В феврале 2016 я «вернулся» в киевскую рекламу. И удивился. Вокруг всё больше руководителей креативных отделов или целых агентств будто бы извиняются за то, что делают.</em></p><h4>Нечего извиняться. Работаем!</h4><p>Мои коллеги вместо того, чтобы расхваливать своё агентство в ведущих нишевых изданиях перед потенциальными сотрудниками и клиентами, буквально просят прощения. «Простите, что в рекламе больше не интересно». «Простите, что, приехав в родной Сыхив, вы не собираете в кафе две дюжины поклонников, которые могут наизусть цитировать все 13 ваших гениальных слоганов». «Простите, что мы больше не снимаем в ЮАР». «Простите, измельчали». «Простите, ремесло это нынче, а не искусство». «Простите, что у нас не так прикольно, как в IT».<br> Даже наша <a href="http://mmr.ua/show/deklaratsiya_liderov_reklamno-kommunikatsionnogo_rynka_ukrainy">знаменитая декларация</a> во всей своей вызывающей последовательности и твёрдости кричит об упадке: «Помогите! Спасите! Нам кранты, если вы не будете платить столько-то! Мы вот тут вот с арифметической точностью расписали. Не будете платить вот столько и столько, ребята из агентств разбегутся. Уйдут в стартапы».</p><h4>Утомленные человеко-часами</h4><p>Есть множество бизнесов, где можно «просто ходить на работу». Но реклама — не один из них. Тут человек, отбывающий рабочий день, буквально неспособен сделать ничего хорошего. Более того, он отравляет не только коллег, а целый рынок. Но нет. Таких рекламистов полно. Каждое утро, глядите-ка, сидят, наушники нацепили с 10 до 19. А как же? Квартиру снимать надо? Надо. Кредит за машину выплачивать надо? И сын уже — вон в Инстаграмме — в третьем классе. Ему форма школьная и рюкзак нужны. Куда же деваться? Больше ведь ничего не умеется, кроме как сториборды со слоганами клепать. И ходят, и ходят на ненавистную работу. И ноют, ноют, что всё не так.<br> Для меня рекламное агентство — то место, где делается и продается креатив. И когда мне говорят, что есть еще SEOшники, которые могут выполнять свою работу формально и без страсти, и т.д. — да, есть еще медийные агентства, есть агентства, специализирующиеся в поисковых технологиях, есть PR. И все они могут называться рекламными. Даже те, что просто размещают наружку. Пускай. Но мне нравится строить рекламное агентство, которое креативное.<br> А что мы производим в рекламном агентстве? Креатив. А кто этот креатив производит? Креативщики. В этом вся суть. Язык никогда не обманет, особенно, если знать их парочку. Поэтому creative people — это творческие люди. А writers — это те же писатели, которые богатеют на гарри поттерах. Ровно, как первая половина должности арт-директора напрямую отсылает нас к художественной галерее, а не к ситилайту.</p><h4>Креатив — это креатив, а не что-либо другое</h4><p>Фундаментальная подмена понятий порождает не менее фундаментальный комплекс неполноценности целой индустрии. Мол, вы не художники и не писатели. Вы креаторы. Поэтому делать должны не то, что порождает ваш творческий субъект, а то, что говорит человек с деньгами в руках. Нетленку, мол, дома писать будешь, а клиенту нужен «продающий текст». Вот и сводится изначально творческая профессия к какой-то технической. И отношение к ней меняется не только у заказчика, а и у самого креативщика. Именно поэтому многим в рекламе пора задаться двумя вопросами: «что я?» и «что я тут вообще делаю?» Серьезно. Очень часто я в шутку произношу фразу «Не любишь — вон из профессии». Видимо, пора перестать шутить. А то вокруг сплошные потеряшки.<br> И ответ на этот вопрос самому себе должен быть ПРОСТЫМ. «Я очень люблю творчество, поэтому я много лет практикую это дело и делаю креатив всё лучше и лучше. Мне это очень нравится. И мои клиенты готовы платить большие деньги за моё творчество». Дело в том, что бизнесмен всегда хорошо знал и знает, что творчество помогает богатеть. Фактически, сам продукт или услуга — результат предпринимательского творчества. Ведь каждый из нас с рождения способен творить, но не каждый поддерживает и тренирует в себе эти навыки. Поэтому, если ты не качал свою, как это называет один КД, «творческую мышцу», то тебе надо тратить деньги на то, чтобы специалист с соответствующими умениями замещал отсутствие твоих собственных. Ну, не достаточно посмотреть ролик на Youtube, чтобы самому оперировать межпозвоночную грыжу! Придется заработать на хирурга! Также не поможет листикл «7 навыков творческих людей» написать добротный сценарий. Приходится зарабатывать на писателя. Ну или копирайтера, раз в рекламе он так называется!<br> Основной подвох в том, что люди думают «Я ведь сам писать умею, читаю книги, смотрю фильмы. В камере кнопку rec нажал, и она снимает». В нашем обществе принято считать творчество — не профессией, а, скажем, развлечением. Или наркоманией. Опять же, язык не обманет. «Покажи, что ты там накреативил» или «Что вы курили?» — фразы, хорошо иллюстрирующие отношение обывателя к творческим процессам. Мы знаем как производить креатив, но а) не знаем, как его менеджерить, б) не знаем, как его оценивать — ни в деньгах, ни в качестве. Отсюда и потеряшки, которые забыли, зачем им реклама. По обе стороны — и в агентстве, и в маркоме.<br> Из-за этого за пару десятков лет существования украинской рекламы мы создали гигантский крипто-дискурс, которые называем «теорией коммуникации», позволяющий оправдывать миллионы человеко-часов переписки и комментариев. Именно он демотивирует всех: креатив, который не понимает, чего от него хотят, менеджмент агентств, у которых никак не получается на всей этой богадельне заработать, и марком, который не может просто сказать «не нравится», потому что для КПЭ надо объективировать свой выбор. Оттуда и «вы уж простите, в рекламу больше никто не хочет» и «что поделать — это просто ремесло, нечего ждать золотых гор».</p><h4>«Нравится»/«не нравится»</h4><p>«Нравится»/«не нравится» — простой и точный критерий для оценки любого творческого продукта. В том числе маркдиром. Не будешь же спешно заканчивать художку, чтобы профессионально оценить композицию в «Тайной вечере»? Правильно. А что сделаешь? Просто скажешь «Нравится. Куплю» — картину, DVD, трек, сториборд, макет. «Не нравится. Не куплю» — ок, хозяин-барин. «Мы не понимаем ваши комментарии», «Это сложно для потребителя», «Я не буду просто рисовать по их указке» и «Ролик не доносит сообщение» — суть две стороны одной и той же проблемы. Мы по обе стороны переговорного стола пытаемся рационализировать то, что достаточно заменить простым словосочетанием «Не нравится!».<br> Тут можно решить, что я становлюсь горой за несчастный замученный креатив. Увы. «Не нравится» легко заменить на простое «нравится». Знаете, когда? Когда других слов просто нет. Э-т-о-о-ф-и-г-е-н-н-но! Вот что говорит человек, столкнувшийся с по-настоящему хорошим произведением искусства, творческим, креативным решением. В свою очередь, мы — агентства — плодим слишком много такого себе, и придумываем этому множество оправданий. Но чего точно не надо делать, так это выдавать пустую породу за бриллиант. Это нечестно. Это привносит свои 50% в серую унылость беспрецедентной рекламной депрессии последнего времени.<br> Если заказчик перестанет компульсивно генерировать корпус текстов, заменяющий два слова «Не нравится», а креатив будет делать нечто, от чего просто останавливается сердце, всё вернется на круги своя. Реклама займется своей первейшей задачей — делать массовый продукт желанным, помещая его в поп-культуру через выдающуюся творческую артикуляцию. Утопия. Это не произойдет завтра. И точно не в этом квартале. Но произойдет, и знаю, чьими усилиями.<br> Мне грустно видеть усталого рекламиста, который «просто ходит на работу», потому что квартира-машина-дача-дети-кредиты. Пусть, конечно, работает. Но молчит. Не отравляет прекрасную профессию своей безысходностью. Не извиняется за целый рынок, мол, «прошли золотые времена». Не прошли.<br> Вокруг сотни ребят, которые хотят писать, рисовать и придумывать. Делают это круто, умело, напористо. Хотят работать в рекламе. Хотят выходить на сцену за наградами, покорять далекие страны и хвастаться сделанными проектами. Не так давно один такой парень отпраздновал 18-тилетие, уже работая копирайтером, и он — правда-правда — даёт фору многим унылым КД, пишущим об упадке профессии. И да — теперь этот парень по ряду причин в Лондоне. Но есть те, которые остались, хотят и делают то, что круто настолько, что клиенту хочется простыми словами сказать «Нравится! Беру!».<br> Усталость скоро пройдет. И не благодаря пафосным программным документам, а из-за желания людей делать что-то хорошее. И я вижу сияние нового золотого века украинской рекламы. Кстати, собираюсь в сиянии этом бодренько искупаться.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=79febcbf1b7" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>