<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Denis Semenov on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Denis Semenov on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@denissemenov_48204?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*ywBEbhS08g3_ZyipMgV3gA.jpeg</url>
            <title>Stories by Denis Semenov on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Sat, 21 Nov 2026 19:56:58 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@denissemenov_48204/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Ліпше — ворог хорошого в Україні]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D0%BB%D1%96%D0%BF%D1%88%D0%B5-%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B3-%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%88%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96-22d7c37b45a6?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/22d7c37b45a6</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 01 Mar 2025 09:55:48 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-03-01T09:55:48.922Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3><strong>Ліпше — ворог хорошого в Україні</strong></h3><p>Чому Вашингтон повинен переосмислити свої цілі</p><p>Річард Хаас 4 листопада 2024 року</p><p>Під час дебатів 10 вересня між кандидатами в президенти США ведучий ABC News Девід Мюїр поставив запитання республіканському кандидату Дональду Трампу: “Ви хочете, щоб Україна виграла цю війну?”</p><p>Трамп відмовився відповідати прямо. “Я хочу, щоб війна припинилася”, — сказав він. Коли Мюїр повторив питання, Трамп знову ухилився: “Я думаю, що в інтересах США закінчити цю війну і просто закінчити її”.</p><p>Багато спостерігачів критикували відмову Трампа підтримати Україну у війні проти російської агресії. Проте колишній президент навряд чи єдина людина, яка відмовляється безпосередньо відповісти на такий запит. Більшість американських експертів з національної безпеки, включаючи США Зовнішньополітика президента Джо Байдена заявила, що хоче, щоб Україна перемогли Росію. Але вони відмовилися визначити, що саме це означає, часто кажучи, що це вирішує Україна.</p><p>Якщо натиснути, більшість дійсно, ймовірно, адміністрація Байдена визначила б перемогу так само, як Київ визначає її, в тому числі в його останньому “плані перемоги”: виведення російських військ з усієї території України, включаючи Крим, і відновлення контролю над його кордонами 1991 року. Є вагомі причини для прийняття цього визначення. Найосновніша, якщо не завжди шанована, норма міжнародного порядку, яка проіснувала близько 400 років, полягає в тому, що кордони повинні поважатися. Територія не має бути придбана через загрозу або застосування збройної сили. Це була одна з головних причин, чому Сполучені Штати та інші країни згуртувалися на захист Південної Кореї в 1950 році та Кувейту в 1990 році.</p><p>Проте, хоча це визначення є бажаним, воно в кінцевому підсумку нездібне. В принципі, Україна могла б звільнити свою втрачену територію, якби Сполучені Штати та їхні європейські партнери втрутилися власними силами. Але це вимагало б виконання непрямої стратегії, яку вони обрали у 2022 році. За це буде заплачено великою людською, військовою та економічною ціною. І це призведе до набагато більшого ризику, оскільки це означатиме війну між НАТО та Росією, озброєною ядерною зброєю. З цієї причини така політика не буде прийнята.</p><p>Замість того, щоб чіплятися за нездійсненне визначення перемоги, Вашингтон повинен боротися з похмурою реальністю війни і змиритися з більш правдоподібним результатом. Він все ще повинен визначати перемогу як Київ, який залишається суверенним і незалежним, вільним приєднуватися до будь-яких альянсів та асоціацій, які він хоче. Але він повинен відкинути ідею, що для перемоги Києву потрібно звільнити всю свою землю. Отже, оскільки Сполучені Штати та їхні союзники продовжують озброювати Україну, вони повинні зробити незручний крок, підштовхуючи Київ до переговорів з Кремлем — і викласти чітке уявлення про те, як він повинен це зробити.</p><p>Такий поворот може бути непопулярним. Для цього знадобиться політична мужність, і це потребуватиме обережності для реалізації. Але це єдиний спосіб припинити бойові дії, зберегти Україну як по-справжньому незалежну країну, дати їй можливість відновитися та уникнути жахливого результату як для України, так і для світу.</p><p>ЩО Є І ЧИМ НІКОЛИ НЕ БУДЕ</p><p>Для Києва повернення до кордонів 1991 року є військово недосяжним. Розбіжність між людською силою та обладнанням Росії та України просто занадто велика. Історія говорить про те, що для того, щоб вигнати Росію з Криму або Донбасу, Україні потрібні сили в три рази більш численні та здібні, ніж у Москви, а Росія має щонайменше втричі більше населення та набагато більшу промислову базу. Російські оборонні позиції добре укріплені, і вони отримали зброю та технічну допомогу від Китаю, Ірану та Північної Кореї. Немає підстав вважати, що з часом він не отримає більше такої допомоги. Зрештою, у жовтні Північна Корея поглибила свою участь, розмістивши тисячі своїх військ у Росії для використання у військових зусиллях.</p><p>Тим часом Києву потрібна більшість своїх сил лише для того, щоб захистити приблизно 80 відсотків української території, яку він все ще контролює. Вони особливо потрібні прямо зараз: в останні тижні російські війська отримали контроль над додатковою територією на сході. Україна намагається створити більш грізний арсенал, але їй не вистачає можливостей оборонного виробництва. Його західні партнери допомагають, але їм не вистачає можливості виробляти достатньо зброї та боєприпасів, щоб дати Києву все, що він хоче, виконуючи інші свої зобов’язання. Сполученим Штатам потрібна достатня кількість зброї, щоб допомогти не тільки Україні, але й таким партнерам, як Ізраїль та Тайвань (а також забезпечити себе). Вашингтон міг би і, можливо, повинен надати Києву більш складні системи та послабити обмеження на положення США щодо їх використання. Але немає зброї, що змінює правила гри, або знятих обмежень, які дозволили б Україні одночасно захищати те, що вона вже контролює, і звільнити те, що вона не має.</p><p>Багато аналітиків відмовляються публічно визнавати ці реалії, частково через страх, що це підбадьорить Росію та деморалізує Україну. Але формулювання неможливого визначення перемоги створює власні політичні проблеми.</p><p>Це, наприклад, дало американським та європейським опонентам — або, більш щедро, скептикам — надання Україні додаткової військової допомоги потужний аргумент. Захід, кажуть вони, витрачає десятки мільярдів доларів на політику, яка має мало або взагалі не має шансів на успіх, погрожуючи знизити свою готовність в інших театрах, де деякі аналітики кажуть, що на кону більші інтереси США”. По суті, нам не вистачає можливостей виробляти кількість зброї, яку Україна потребує для постачання, щоб виграти війну”, — написав у квітні кандидат у віце-президенти від Республіканської партії Джей Ді Венс. “Ця зброя, — продовжив він, — потрібна не тільки Україні”.</p><p>Не пропонуючи реалістичного визначення перемоги, Захід також зменшує тиск на Росію, залишаючи мало місця для серйозної дипломатії. Кожен головний герой вільний для досягнення своїх максималістичних цілей. Це не означає, що Росія та Україна морально еквівалентні; це не так. Але без реальних західних дипломатичних зусиль президент Росії Володимир Путін може стверджувати, що його режим не є основною перешкодою для припинення війни, посилаючись на відмову Сполучених Штатів та Європи вести переговори. Результатом є менший міжнародний та внутрішній тиск на Кремль. Західні санкції проти Росії широко ігноруються, і Путіна все частіше вітають на великих міжнародних форумах, включаючи, наприклад, жовтневий саміт БРІКС.</p><p>Тим часом продовження війни спустошує Україну. Країна зазнала понад 300 000 жертв, що є приголомшливою кількістю — навіть якщо лише половина втрат Росії. Очікується, що українська економіка зросте лише на три відсотки цього року після скорочення приблизно на 30 відсотків у 2022 році. Триваючий конфлікт унеможливлює для країни початок серйозної реконструкції, оскільки мало хто захоче інвестувати в структури, які знову можуть бути зведені до руїн. Це також збільшує кінцеву вартість реконструкції, яка вже досягла приблизно 500 мільярдів доларів. І нескінченні бої збивають українських громадян, які зараз страждають від регулярної нестачі електроенергії, спричиненої російськими атаками на інфраструктуру України та відкритою військовою службою, необхідною для багатьох українських чоловіків. Тому не дивно, що українці все частіше залишають свою державу. Приблизно шість мільйонів з них зараз живуть в іншому місці, число, яке включає багатьох чоловіків військового віку.</p><p>Коротше кажучи, Україна та її прихильники проводять політику, яка навряд чи вдасться, але обов’язково буде дорогою. Час не покращить ситуацію. Втома настає як всередині України, так і серед її прихилівників. Траєкторія війни не є ні бажаною, ні стійкою.</p><p>Українці знають про ці факти. Саме тому в жовтні президент Володимир Зеленський оприлюднив свій “план перемоги”. Але, незважаючи на супутні фанфари, пропозиція Зеленського дає мало вказівок щодо того, як Україна може подолати багато проблем, з якими стикається країна. У плані перераховані гарантії безпеки та економічна підтримка, які хоче Україна, але не результат, який вона бажає. Він закликає “божевільників у Кремлі втратити здатність продовжувати війну”, але не може визначити жодних дипломатичних цілей, крім того, що “Росія повинна назавжди втратити контроль над Україною і навіть бажання такого контролю”. Іншими словами, він не пропонує жодної реалістичної стратегії, яку могли б підтримати партнери України. Це не план перемоги, а рецепт продовження війни. Якщо союзники Києва підуть, це може стати рецептом для поразки.</p><p>МИСТЕЦТВО МОЖЛИВОГО</p><p>Перспектива втрати України — стане серйозним ударом по міжнародному порядку та європейській безпеці. Це збільшить ризик від Росії до інших частин Європи, послабить довіру Заходу і сигналить Китаю (і, можливо, Північній Кореї), що Захід може не мати можливостей і рішучості, необхідних для перемоги над агресією. Це послабило б норму проти завоювання. І це, звичайно, було б жахливо для українського народу.</p><p>Однак існує альтернативна стратегія як невизначеної війни, так і поразки Києва. Це передбачає продовження західної підтримки України та опозиції до Росії. Але це також вимагає прямої розмови з керівництвом України разом з обмеженими стимулами для Москви.</p><p>В основі такої оновленої стратегії лежить більш скромне визначення перемоги, але таке, яке все ще захищає фундаментальні західні та українські інтереси, відмовляючи Путіну в багатьох його військових цілях. Метою має бути збереження України незалежної, суверенної та економічно життєздатної країни. Він повинен бути вільним у виборі своєї політичної системи та керівництва. Країна також повинна мати свободу переозброювати та підтримувати армію будь-якого розміру, яку вона хоче, приєднатися до Європейського Союзу та приймати зобов’язання щодо безпеки від сторонніх. Він повинен мати економічний доступ до Чорного моря.</p><p>Київ не вимагає 100 відсотків своєї території для реалізації цих цілей. Але що тоді йому потрібно? Кінець війни, перш за все. Ця мета не передбачає постійного врегулювання, яке вирішує всі питання, що розділяють Росію та Україну. Дійсно, цього не повинно бути на цьому етапі, оскільки будь-яке надмірно амбітне дипломатичне підприємство, безумовно, зазнає невдачі. Натомість те, що зараз потрібно країні, — це проміжне припинення бойових дій, яке значною мірою відображає поточні реалії на місцях.</p><p>Щоб це зробити, Сполучені Штати та їхні партнери в Європі повинні ініціювати діалог з Україною. Мета полягає в тому, щоб переконати лідерів прийняти це більш скромне визначення перемоги. Вони повинні сказати Києву, що не можна очікувати, що західна підтримка продовжиться на нинішньому рівні або близько до нього без неї. Але вони також повинні дати залізну обіцянку зробити все, що в їхніх силах, щоб забезпечити Україну зброєю в довгостроковій перспективі. Основна частина цієї зброї буде доступна за умови, що вона буде використовуватися в оборонних цілях, але деякі системи великої дальності можуть бути використані Україною проти військових та економічних цілей у Росії. Метою було б сигналізувати Москві, що вона не переважатиме на полі бою ні зараз, ні в майбутньому, і що вона заплатить високу ціну за спробу. Додаткова морква для України, швидше за все, буде знайдена в економічній сфері.</p><p>Дипломатія відбуватиметься у два етапи. Перший етап буде прагнути до припинення вогню, або вздовж поточних бойових ліній, або з обмеженими коригуваннями, з буферною зоною, що розділяє двох головних героїв. Це покінчило б з кровопролиттям і дозволило б Україні відновитися. Це не вимагатиме від країни відмови або компромісу щодо будь-яких своїх юридичних чи політичних претензій, коли справа доходить до кордонів. Може бути якась міжнародна присутність для моніторингу угоди. Це може бути певним чином змодельовано за припиненням вогню, яке підтримувало мир на Кіпрі протягом 50 років.</p><p>Другий етап дипломатії розпочнеться, як тільки перший етап буде закінчено. Цей другий етап буде набагато тривалішим — можливо, триватиме десятиліттями, поки Росія не отримає постпутінське керівництво, зацікавлене в реінтеграції країни на Захід. Це стосувалося б додаткових домовленостей, включаючи те, що часто називають питаннями остаточного статусу. Цей етап може включати територіальні передачі в обох напрямках та ступінь автономії для жителів Криму та сходу України. Це також передбачало б створення гарантії безпеки для України, хоча історія таких гарантій неоднозначна. (Дискредитований Будапештський меморандум 1994 року явно не пропонував реального захисту.) В ідеалі ця гарантія передбачала б членство Києва в НАТО. Але коаліція бажаючих, включаючи Сполучені Штати, може запропонувати Україні зобов’язання щодо безпеки, якщо члени НАТО виявляться неохоче прийняти Україну.</p><p>Критики дипломатії стверджують, що Росія не буде дотримуватися жодної угоди, яку вона підписує, і що замість цього вона використає припинення вогню як шанс перегрупуватися, перш ніж продовжувати наступ. Це, звичайно, можливо. Але достовірне довгострокове зобов’язання Заходу надавати військову допомогу Україні, а також менша кількість обмежень щодо того, як Україна може використовувати системи великої дальності, збільшить вартість війни для Росії та кине виклик припущенню Путіна про те, що він може витримати Захід. У той же час, в цій пропозиції для Путіна є щось таке, що може спонукати його поважати її умови. Це не вимагатиме від Росії відмови від претензій до України. Москва може продовжувати переозброєння. На даний момент він збереже більшу частину або всю українську територію, яку він контролює. Захід може навіть погодитися зняти деякі санкції проти російської економіки, і якщо Росія поважатиме припинення вогню, скасує більше пізніше, хоча важливі санкції залишаться в силі, щоб забезпечити важелі впливу для другого етапу дипломатії. У рамках цього другого етапу Захід може попросити Україну відмовитися від ядерної зброї. НАТО, допускаючи Україну, може пообіцяти не дислокувати свої сили на території України.</p><p>Якщо це буде прийнято, перший етап цієї дипломатичної ініціативи допоможе зберегти незалежність України і дозволить їй розпочати відновлення. Але навіть якщо ця ініціатива буде відхилена, вона повинна ускладнити продовження військової та економічної підтримки України. Це підкреслило б, що насправді саме амбіції Путіна, а не Зеленського, стоять на шляху припинення бойових дій. У будь-якому випадку, Україні було б краще, ніж зараз.</p><p>Для деяких те, що описано тут, може не звучати як перемога. Можливо, це не справедливо. Це не обіцяє миру. Але це було б незрівнянно краще, ніж альтернатива — щоб Україна програла війну або билася нескінченно. Такий підхід позбавив би Путіна багато чого з того, що він шукає, а саме повернути більшу частину або всю Україну під палець Москви. Зовнішня політика повинна бути як здовинною, так і бажаною. Порівняння, яке аналітики повинні зробити не між тим, що існує, і ідеальним, а між можливим і альтернативним.</p><p>БОЙОВИЙ ШАНС</p><p>На момент написання цієї статті в президентстві Байдена залишилося приблизно 75 днів. Байден повинен використати цей час, щоб зробити все це, щоб збільшити шанси на те, що Сполучені Штати приймуть цю нову стратегію для України, яку приймають як союзники США, так і Київ.</p><p>Він повинен це зробити, незалежно від того, хто виграє 5 листопада. Обраний президент Камала Гарріс отримав би користь від того, що Байден зробив важкий, але необхідний крок щодо відкликання вето України щодо цілей війни Вашингтона. Для неї було б краще, якби він перестав наполягати на цілях, яких неможливо досягти. Байден взяв би тепло, давши Гаррісу простір для здійснення того, що було б суперечливою, але необхідною зміною стратегії.</p><p>Байден також був би мудрим, якби прийняв дипломатичне врегулювання після перемоги Дональда Трампа. Зрештою, Трамп офіційно виступає за одного. Але, окреслюючи нову стратегію для України, заснована на просуванні розумної дипломатичної пропозиції в поєднанні з обіцянкою довгострокової військової підтримки, Байден міг би допомогти встановити планку для політики США таким чином, щоб допомогти захистити основні інтереси Києва від людини, менш схильної підтримати Україну проти Росії. І, сподіваюся, Трамп врешті-решт побачить, що продовження підтримки України, наполягаючи на дипломатії, насправді необхідно для припинення конфлікту. Альтернатива — продаж України — буде відхилена Києвом, що призведе до односторонньої, але відкритої війни між ним і Росією. Відмова Трампа від цього підходу або чогось подібного покладає моральну та політичну відповідальність за перемогу Росії та поразку України на його адміністрацію та Сполучені Штати.</p><p>47-й президент США, звичайно, в кінцевому підсумку буде користуватися значним розсудом. Жодна політика не може бути повністю заблокована попередником. Але допомога Україні у відбиття російської агресії, можливо, була найбільшим зовнішньополітичним досягненням Байдена. За час, який він залишив, він повинен зробити все можливе, щоб захистити його. І прийняття нової, більш стійкої стратегії для Києва — найкращий спосіб зробити це — і, отже, забезпечити, щоб Україна продовжувала існувати як процвітаюча, суверенна, незалежна нація.</p><p>ПРО АВТОРА:</p><p>РІЧАРД ХААСС є почесним президентом Ради з міжнародних відносин, старшим радником Centerview Partners та видатним університетським вченим Нью-Йоркського університету.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=22d7c37b45a6" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Вивек Рамасвами. Truths: The Future of America First]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D0%B2%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D0%BA-%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D1%81%D0%B2%D0%B0%D0%BC%D0%B8-truths-the-future-of-america-first-79d758188640?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/79d758188640</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 01 Feb 2025 13:43:07 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-02-01T13:43:07.630Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>1. Бог реален</h3><ul><li>«Вера в науку и вера в Бога не противоречат друг другу, а совместимы: не случайно многие величайшие ученые в истории верили в Бога.</li><li>Теория большого взрыва согласуется с концепцией Творца и даже подтверждает ее, поскольку предполагает окончательный момент сотворения мира из ничего.</li><li>Тот факт, что люди во времени и пространстве разделяют присущие им представления о добре и зле, подтверждает идею о том, что наши этические инстинкты основаны на высшей истине.</li><li>Независимо от того, верите ли вы в Бога, факт остается фактом: основание Соединенных Штатов было тесно переплетено с верой наших основателей в высшую силу, которая повлияла на управление и общественное устройство нашей нации.</li><li>Возрождение веры в Бога — или, по крайней мере, воспитание уважения, а не презрения к тем, кто верит в Бога, — уменьшит раскол и приведет «Соединенные Штаты Америки в соответствие с идеалами наших основателей</li></ul><h3>2. ПРОГРАММА БОРЬБЫ С ИЗМЕНЕНИЕМ КЛИМАТА — ЭТО МИСТИФИКАЦИЯ</h3><ul><li>В 1970-х годах климатические алармисты предупреждали, что “глобальное похолодание” приведет к гибели человечества. Всего тридцать лет спустя те же самые климатические алармисты предупреждали, что глобальное потепление покончит с человечеством. Оба утверждения оказались ложными.</li><li>Измерения глобального потепления гораздо сложнее, чем готовы признать ученые, о чем подробно рассказал физик Стивен Кунин, работавший в Министерстве энергетики США при президенте Бараке Обаме, в своей книге “Непокоренные”.</li><li>Вопреки распространенным представлениям, более теплые температуры оказывают положительное влияние на человечество. От низких температур ежегодно умирает в восемь раз больше людей, чем от теплых, и лучший способ предотвратить все смертельные случаи, связанные с температурой, — это сделать прямо противоположное тому, к чему призывают климатические алармисты: обеспечить более широкий доступ к надежной энергии.</li><li>В результате глобальной политической реакции на изменение климата погибло больше людей, чем от самого изменения климата.</li><li>Политика борьбы с изменением климата вредит Западу и выгодна Китаю, который не принимает климатических ограничений и вместо этого производит аккумуляторы и другие материалы для новой “зеленой экономики”, что напрямую увеличивает зависимость США от Китая.</li></ul><h3>3. «ОТКРЫТАЯ ГРАНИЦА — ЭТО НЕ ГРАНИЦА”.</h3><ul><li>«Границы определяют территорию, гражданство и суверенитет государства; без них оно просто не может существовать.</li><li>Учитывая, что 700 миллионов человек по всему миру хотят мигрировать в США, очевидно, что мы не сможем принять всех, не перегружая наши ресурсы и инфраструктуру.</li><li>Система предоставления убежища в США предназначена именно для тех, кто спасается от преследований по признаку расы, религии, национальности, политических взглядов или принадлежности к социальной группе, а не для тех, кто ищет экономические возможности или спасается от общих трудностей.</li><li>Показатели одобрения убежища варьируются в зависимости от судьи: от почти 100 процентов до всего лишь 4,6 процента, что свидетельствует о том, что в иммиграционных судах отсутствует последовательность и уважение к верховенству закона.</li><li>Усиление пограничного контроля и реформирование политики предоставления убежища, как, например, в Австралии, где задерживают почти всех незваных просителей убежища, значительно «сокращает количество мошеннических заявлений и более эффективно регулирует потоки мигрантов.»</li></ul><h3>4. ЕСТЬ ДВА ПОЛА</h3><ul><li>Если у вас две Х-хромосомы, вы — женщина; если у вас Х- и Y-хромосомы, вы — мужчина.</li><li>Современное движение LGBTQIA+ принимает сразу два противоречивых утверждения: во-первых, что пол человека, к которому вы испытываете влечение, заложен в вас при рождении (хотя “гена гея” не существует), а во-вторых, что ваш собственный пол может быть абсолютно изменчив на протяжении всей жизни (хотя существует определенная половая хромосома).</li><li>«Тот факт, что существуют крайне редкие генетические аномалии, при которых люди рождаются с тремя половыми хромосомами (XXY или XYY), не меняет того факта, что существует два биологических пола. Это красная селедка в современных дебатах о трансгендерах.</li><li>Гендерная дисфория — это психическое заболевание. Утверждение того, что ребенок не понимает своего пола, — это не сострадание. Это жестокость, потому что она часто приводит к еще большей неудовлетворенности, депрессии и распространению гендерной дисфории на других детей в той же школе или окружении.</li><li>Трансгендеры могут и должны пользоваться правом на свободную жизнь без преследований. Это совсем другое дело, чем внушение детям современной гендерной теории в раннем возрасте, разрешение на калечение половых органов и химическую кастрацию несовершеннолетних или требование, чтобы женщины соревновались с мужчинами в спортивных состязаниях.»</li></ul><h3>5. «В США СУЩЕСТВУЕТ ТРИ ВЕТВИ ВЛАСТИ, А НЕ ЧЕТЫРЕ»</h3><ul><li>Люди, которых мы избираем для управления правительством, больше не являются теми, кто на самом деле управляет им: большинство юридически обязательных указов издаются невыбранными бюрократами, а не избранными представителями.</li><li>Правительственные агентства из трех букв пишут правила, которые ограничивают поведение американцев, хотя Конгресс никогда прямо не разрешал этим агентствам писать большинство «этих правил — что недавно было пресечено Верховным судом США в деле “Западная Вирджиния против Агентства по охране окружающей среды”, возможно, одном из самых важных решений Верховного суда в XXI веке.</li><li>Федеральные агентства, такие как SEC, не только разрабатывают и применяют нормативные акты, но и разрешают споры с помощью штатных судей, что противоречит принципу разделения властей, закрепленному в Конституции США, и Верховный суд только что признал эту практику незаконной.</li><li>«Смещение власти от Конгресса к бюрократам отражает возврат к монархическому мировоззрению старого мира, который в основе своей скептически относился к самоуправлению и демократии.</li><li>Исправление разросшегося административного государства не может быть достигнуто постепенно; оно потребует масштабных увольнений и закрытия существующих агентств.</li></ul><h3><strong>6. «НУКЛЕАРНАЯ СЕМЬЯ — ВЕЛИЧАЙШАЯ ФОРМА УПРАВЛЕНИЯ, ИЗВЕСТНАЯ ЧЕЛОВЕЧЕСТВУ»</strong></h3><ul><li>«Дети, выросшие в стабильных двухдетных семьях, по статистике имеют больше шансов преуспеть в учебе, избежать бедности и не попасть в тюрьму по сравнению с детьми, выросшими в неполных семьях — не на немного, а на много.</li><li>Крепкие семьи создают сильные нации, снижая необходимость в расширенном государстве всеобщего благосостояния и вмешательстве государства в личную жизнь. В государствах с более высоким уровнем браков наблюдается более высокий экономический рост, меньше детской бедности и ниже уровень преступности: доля состоящих в браке родителей в штате лучше предсказывает экономическое здоровье, чем расовая принадлежность или уровень образования.</li><li>Проект Линдона Джонсона, получивший неправильное название “Великое общество”, должен был помочь черным семьям, но его «последствия оказались катастрофическими для них — он создал стимулы для распада семей.</li><li>Политика “Профсемьи” в Венгрии, направленная на поощрение брака и стабильности семьи, привела к снижению уровня преступности, экономическому росту, увеличению рождаемости и повышению уровня счастья — доказательство того, что перемены возможны.</li><li>Первая и самая простая политика в отношении профессиональной семьи, которую должны принять американские политики, — это устранить созданные правительством препятствия для создания семьи, отменив разрушительные принципы “Великого общества” Л. Б. Джонсона</li></ul><h3>7. «ОБРАТНЫЙ РАСИЗМ — ЭТО РАСИЗМ»</h3><ul><li>«Утверждение современных расовых активистов о том, что “единственным средством борьбы с дискриминацией в прошлом является дискриминация в настоящем”, прямо противоречит правовым запретам, содержащимся в Законе о гражданских правах и в статье о равной защите Четырнадцатой поправки.</li><li>Институционализируя антибелый и антиазиатский расизм, позитивные действия также способствуют усилению античерного и антииспанского расизма: нет лучшего способа заставить человека стать расистом, чем отнять у него что-то на основании его собственного цвета кожи.</li><li>Социальная цена обвинения кого-то в расизме низка, в то время как социальная цена того, что на тебя навешивают ярлык расиста, высока, что порождает новую культуру страха, подавляющую открытые дебаты о расовой политике.</li><li>Не случайно именно по мере того, как США приближаются или даже достигают “земли обетованной”, которую представлял себе Мартин «Лютер Кинг-младший , расовые активисты становятся все более яростными в своих заявлениях о системном расизме.</li><li>Цветовые достоинства являются основой американского образа жизни, и тот факт, что наши отцы-основатели не смогли соблюсти этот идеал из-за существования рабства, не должен быть основанием для того, чтобы мы повторяли их ошибки во имя их исправления.</li></ul><h3>8. «НАЦИОНАЛИЗМ — ЭТО НЕ ПЛОХОЕ СЛОВО»</h3><ul><li>«Американская национальная идентичность коренится в гражданских идеалах, а не в этнической принадлежности. Этнонационализм привязывает национальную идентичность к этнической, что часто приводит к насилию и расколу, а гражданский национализм способствует единству и общей лояльности.</li><li>Национализм не обязательно должен иметь негативный оттенок; он может объединять различные группы вокруг общих идеалов, как это было в Древнем Риме и как это происходит в современной Америке.</li><li>Гражданство — это безраздельная преданность нации. Именно поэтому двойное гражданство — это оксюморон: вы не можете присягать на верность двум разным нациям одновременно.</li><li>Каждый выпускник средней школы должен пройти тот же тест на знание основ гражданского общества и принести ту же клятву верности Соединенным Штатам, прежде чем сможет воспользоваться всеми привилегиями гражданства, по той же причине, по которой мы требуем от иммигрантов сделать то же самое, прежде чем они станут гражданами.</li><li>Лояльность — это улица с двусторонним движением: первый и единственный моральный долг лидеров — перед гражданами США. Не случайно американцы чувствуют себя менее лояльными к своей стране, когда избранные лидеры США менее лояльны к своим собственным гражданам.</li></ul><h3>9. «ФАКТЫ — ЭТО НЕ ЗАГОВОРЫ»</h3><ul><li>«Термин “теоретик заговора” теперь используется так же, как и термины “расист”, “гомофоб” и “отрицатель климата” — как способ заставить замолчать законное инакомыслие, а не вступать с ним в прямой диалог.</li><li>Теперь мы точно знаем, что к терактам 9⁄11 причастны граждане и агенты разведки Саудовской Аравии, но утверждение этого остается за пределами “окна Овертона” приемлемых публичных дебатов в обеих партиях — не потому, что это ложь, а потому, что это считается разрушительным для современных целей внешней политики.</li><li>Правительственные структуры и другие учреждения целенаправленно отвергали теорию утечки из лабораторий о происхождении Covid-19 — не потому, что она была ложной, а потому, что считали ее подрывающей доверие и покорность общества на ранних стадиях пандемии.</li><li>Мы должны с полным правом задаться вопросом о том, что из того, что сегодня отвергается как “теория заговора”, в будущем будет широко признано правдой. Время часто имеет значение: хотя сейчас совершенно безопасно и неоспоримо предполагать, что Covid-19 был получен из лаборатории в Китае, момент, когда это могло бы оказать наибольшее положительное влияние на политические решения, давно прошел.</li><li>Путь к истине лежит через свободу слова и открытые дебаты. Замалчивание инакомыслия способствует росту конспирологии, а не ее уменьшению.</li></ul><h3>10. «КОНСТИТУЦИЯ США — САМЫЙ СИЛЬНЫЙ ГАРАНТ СВОБОДЫ В ИСТОРИИ»</h3><ul><li>«Современные левые все больше скептически относятся к Конституции, и этот неприятный факт незаметно лежит в основе многих современных американских политических дебатов.</li><li>Демократы виноваты не только в этом: Республиканцы часто оказываются причастны к отказу от Конституции ради достижения краткосрочных политических целей в качестве реакционной реакции на левые эксцессы.</li><li>Антимажоритарная жесткость Конституции — это не ошибка, а особенность. Критики выступают за “живую Конституцию”, которая адаптируется к современным ценностям, но ценность Конституции в том, что сколько бы людей ни хотели принять закон, нарушающий одну из ее защит, они не смогут этого сделать.</li><li>Уникальный баланс полномочий и прав, закрепленный в Конституции, позволил ей защищать человеческие свободы эффективнее, чем любому«другому руководящему документу в истории.</li><li>Сохранение идеалов, закрепленных в Конституции, требует возрождения культуры основателей, которая их породила, — в том числе таких качеств, как любопытство, непокорность и мятежность. Следующее поколение американцев, похоже, как никогда жаждет такого культурного возрождения.»</li></ul><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=79d758188640" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Stress Test]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/stress-test-e6499ae04a32?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/e6499ae04a32</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 15 Jan 2025 10:46:14 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-01-15T10:46:14.184Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Can a Troubled Order Survive a Disruptive Leader?</p><p>By Margaret MacMillan</p><p>Historians are skittish about predicting the future, and not only because there are too many variables and possibilities. It is also not always easy to grasp the significance of events when you are in the middle of them. When the Berlin Wall came down in 1989, people grasped at once that a new era had started. But few Europeans foresaw that the assassination of Austrian Archduke Franz Ferdinand in Sarajevo in June 1914 would precipitate a terrifying, continent-spanning war in which more than 16 million people would be killed, and even tech experts did not understand the significance of the iPhone when Apple’s CEO, Steve Jobs, unveiled it in 2007.</p><p>Since Donald Trump’s victory in the U.S. presidential election last November, it has been hard not to think of Isaac Asimov’s classic science fiction trilogy, The Foundation, published just at the end of World War II. In it, humanity’s future has been largely tamed by a brilliant mathematician who uses statistical laws to control human behavior and protect against catastrophic events, ensuring what is supposed to be benevolent and stable rule for centuries. But these assumptions are shattered by the appearance of the Mule, a mutant with extraordinary powers and millions of devoted followers, who threatens to overturn the order and bring back unpredictability.</p><p>Is Trump the Mule of our times? He, too, likes to see himself as the destroyer of conventions and rules and the breaker of institutions. And he, too, rose to power on the back of a personal mass following, raising the question of whether he has the potential to change the course of events and create a different United States in a different world. The presidential contest went off calmly, much to the relief of many, but if Trump and his supporters mean what they say, Republican control of the presidency and Congress, along with a pliant Supreme Court, will bring major changes to the way the United States is governed – including to the rule of law. The president-elect has threatened to do away with independent government agencies he doesn’t like, turn others into his own fiefdoms, politicize the military, and bypass Congress with term appointments if it refuses to approve his nominations. He has criticized American allies publicly and, worse, to their adversaries. And he sees no value or benefit to the United States in international law, rules, or institutions such as the United Nations, the World Trade Organization, or the World Health Organization, and he denigrates even bedrock U.S. alliances such as NATO.</p><p>Asimov was a scientist, but he was dealing with one of the central questions about individuals’ capacity to change the course of history – specifically those who have the power and the drive to shatter an existing order. And he was also raising a related question: Was the old order doomed anyway, and if so, are such individuals merely agents of the external forces that shaped them? The answer may lie somewhere in the middle. It is unlikely that the young Napoleon Bonaparte, from a modest background, would have been able to rise to power without the upheavals of the French Revolution of 1789. Russian President Vladimir Putin might not have been able to seize the levers of power had the nascent political system of post-Soviet Russia been more established. Like Chinese President Xi Jinping, he has built a highly personal rule, reshaping his powerful country around himself and bringing about major shifts in the global order.</p><p>As observers try to gauge what the second Trump presidency will mean for the United States and the world, a more important question may be how well American democracy, and the international order, can withstand the stress. In the face of the Great Depression, the democratic systems of the United Kingdom and the United States proved resilient, but those of Germany and Japan collapsed, and the world descended into the worst military conflict of the modern era. In the United States today, the roots of its democracy run deep, and the dispersal of power between the federal government and the states limits what any one administration can do.</p><p>But the experience of the past is a reminder that the strength of institutions can be very hard to assess before they are directly challenged. That holds true for the international order, as well. Although today’s order appears to be stronger and more resilient than its 1930s counterpart, in recent years, norms that were long considered inviolable have been flouted. As of now, it is unclear whether Trump will be able to achieve his often stated goal of massive change to usher in a new age or will find himself constrained – by existing laws and structures of government, by the political opposition at home, or by others abroad. What ultimately happens is likely to depend as much on the balance of forces around him as on his own use of power.</p><p>DELUSIONS OF RUPTURE</p><p>Scholars have long been divided on the question of whether leaders shape or are shaped by larger forces. Political scientists are generally wary of studying individual actors, preferring to focus on what can be counted and aggregated. Their literature on leaders and leadership is sparse – surprisingly so perhaps, given how much attention and public debate there is over the motivations and probable actions of those in power today. Historians, by contrast, have found it easier to write about key figures, as, for example, Ian Kershaw did in his masterful biography of Adolf Hitler and Stephen Kotkin in his of Joseph Stalin. Yet historians are constantly aware of the challenge of finding the right balance between individuals and the social and political forces around them. Of course, all leaders are products of their times, whether in their ideas and values or in their assumptions about how the world works. Yet those who possess exceptional power – whether political, ideological, or financial – can use it to take their societies and sometimes larger parts of humanity down one road rather than another.</p><p>The experiences leaders bring with them will affect the ways in which they look at the world and the decisions they make. Putin was humiliated at the end of the Cold War when, as a young intelligence officer in East Germany, he went from being a representative of the Soviet empire to someone who barely had enough to live on. He witnessed firsthand the collapse of the Soviet Union, as its subject states such as Ukraine seized the opportunity for independence – traumatic events that doubtless fed his obsession with gaining back what he sees as lost Russian territory and making Russia great again. Personality counts, too. With Putin, one cannot ignore his determination and ruthlessness and his belief that he is a direct heir to past Russian and Soviet leaders such as Peter the Great and Stalin, who built and maintained a huge empire and made Russia respected and feared by its neighbors.</p><p>That conviction – that they have been chosen, whether by destiny, fate, or the gods – has motivated and sustained political leaders, great thinkers, generals, and revolutionaries, but it has often made them unwilling or unable to take advice or admit they are wrong. And this has sometimes led to mad policies that have resulted in disaster for their peoples. Hitler destroyed Germany in his quest for Aryan dominance, and Mao Zedong killed tens of millions of his own people in pursuit of his utopian fantasies.</p><p>Subtract certain people from the violent history of the twentieth century, and it is not possible to fully explain what happened. If Hitler had been killed in the trenches in World War I, it is unlikely that another German nationalist, with the same combination of ideology and a conviction that he was right, would have had a similar impact. If Winston Churchill had been killed when a car knocked him down in New York City in 1931, it is doubtful that anyone else who might have been in power in London in 1940 would have had the determination to fight on after the fall of France; certainly, it is hard to imagine Neville Chamberlain, who was succeeded by Churchill as prime minister in May of that year, or Chamberlain’s otherwise likely successor, Lord Halifax, doing so. Whereas Stalin and Mao were indifferent to the hideous losses they inflicted on their peoples in their attempts to change the very nature of their societies, their colleagues, who were also ideologues, nevertheless had qualms about the costs. As Kotkin observed of the collective farms in the Soviet Union, “If Stalin had died, the likelihood of forced wholesale collectivization – the only kind – would have been near zero.”</p><p>In the case of Trump, he has announced plans to deport 11 million unauthorized immigrants, emasculate the civil service, and impose sky-high tariffs while alienating or abandoning American allies. But it is unclear how much of what he has promised he will actually carry out. Are his threats more provocations and taunts to his enemies than parts of a coherent vision to create a transformed United States in a world divided into transactional power blocks? If many of those close to him have their way, it will be the latter. What is clear is that his attack on the status quo resonates with a large number of Americans and his many supporters elsewhere. Whether or not Trump intends it, his legacy may well be a lasting change in the way the world works.</p><p>TRUST BUST</p><p>To accept that certain kinds of leaders can divert the course of history does not mean that they do so on their own; they ride the changing currents in societies. Great political and social changes often come as institutions are losing authority because people simply stop believing in their legitimacy. At the start of the sixteenth century, for example, the Catholic Church was a rich and powerful institution that seemed set to dominate Christianity for centuries to come. In practice, however, it was losing its monopoly on learning, thanks to the printing press and the spread of literacy, along with its moral authority, as a result of growing and visible corruption within its hierarchy. When Martin Luther wrote his famous theses in 1517 to condemn the Church’s lucrative practice of selling indulgences, he set in motion the movement that, over the next few decades, transformed the political structures of Europe.</p><p>The leaders of the French Revolution faced a failing regime that was burdened by debt and increasingly unpopular – and not just with those who suffered from its inequalities but also among the aristocrats who had benefited from it. In a similar way, even most of those who worked for the Soviet regime had stopped believing in Marxism by the 1980s. Predicting the timing of the end, however, was another matter.</p><p>In the United States, Trump’s appeal suggests that this is not just politics as usual but a result of a widespread disillusionment with existing institutions. Under President Joe Biden, the economy was doing well, unemployment was down, and the government was making progress on controlling the southern border, but the perceptions of many voters were different. More important, in much of the country, the federal government was seen as ineffective and corrupt, or even tyrannical. Democracies depend on trust, and that was eroding. Trump was adept at giving voice to Americans’ concerns and resentments.</p><p>Trump at the Republican National Convention in Milwaukee, Wisconsin, July 2024</p><p>Trump at the Republican National Convention in Milwaukee, Wisconsin, July 2024 – Callaghan O’Hare / Reuters</p><p>Building on discontent in troubled times to gain power takes a certain sort of genius and a willingness to ignore conventional wisdom and customs. As the founder of the Soviet Union, Vladimir Lenin was lucky in his times, but he also made his own luck. With his simple but brilliant slogan of “Peace, Bread, Land” and his single-minded fixation on gaining power, his Bolshevik Party was able to win support in key areas of the country. In November 1917, it seized power, with long-lasting consequences for what became the Soviet Union and for the world. Hitler managed to persuade enough influential Germans – including businesspeople, top generals, and those close to the German president and war hero Paul von Hindenburg – that he should be made chancellor in January 1933. A month later, after the Reichstag fire, Hitler was given emergency powers. He rapidly finished off what was left of the Weimar Republic and, as did Napoleon, Lenin, and Lenin’s successor, Stalin, created a new regime with new institutions, new values, and new winners and losers.</p><p>Such forceful agents of change are often welcomed. In Germany in the early 1930s, many people were tired of violence, uncertainty, and a failing economy and hoped that a strong leader would heed their concerns and come up with new and effective solutions to bring better and calmer days. Western countries such as France, the United Kingdom, and the United States, which might otherwise have supported the democratic forces in Germany or tried to contain the Nazis once they were in power, were struggling with the impact of the Great Depression on their own societies and fearful of the spread of communism and the rise of Japanese militarism. As with Benito Mussolini’s fascist regime in Italy, the new Nazi government, reviving the German economy and boldly pushing its interests internationally, was viewed with envy by many. Even leading Western democracies produced their own fascists and would-be autocrats, such as Sir Oswald Mosley in Britain or Huey Long or Father Coughlin in the United States.</p><p>A pressing question today is whether Trump will observe certain boundaries at home and abroad or, confident in his own power, disregard them. As wartime prime minister, Churchill had exceptional powers, but he always respected Parliament. As soon as the war ended in Europe, he agreed to dissolve the House of Commons so that a general election could be held. After years of the Supreme Court ruling against his New Deal legislation, U.S. President Franklin Roosevelt contemplated a measure to enlarge the court with his own supporters, but when there was an outcry against what was seen as an unconstitutional act, he backed off. He did not attempt to challenge the democratic system again. Still, other leaders, in their pursuit of power and glory, have paid little attention to the costs of their chosen paths or the wishes of their people. Russians are paying a heavy price for Putin’s ill-judged decision to invade Ukraine, with casualties now estimated to number more than 700,000, but so far he shows little sign of changing course.</p><p>ALL IS PERMITTED</p><p>How Trump chooses to deal with unwritten rules and unspoken assumptions may be crucial in determining the future of the international order. In 1804, Napoleon ignored accepted norms when he had a leading Royalist, the Duc d’Enghien, kidnapped from the German state of Baden and executed in France after a hasty court-martial. Much of Europe was shocked, but the deed helped consolidate Napoleon’s control over France. Under Lenin, the new Soviet Union promoted world revolution and rejected normal diplomacy. Hitler famously denounced Germany’s endorsement of the Treaty of Versailles at the end of World War I, and one by one broke what he called its “chains” – for example, by remilitarizing the Rhineland and unveiling a German air force. That he got away with these moves encouraged others, including Japan’s military leaders, who continued their unprovoked aggression in China, and Mussolini, who seized Ethiopia.</p><p>The international order today appears stronger and more resilient. After World War II, the victorious allies set up new institutions – including the United Nations and the international monetary system created at Bretton Woods – to prevent what the UN Charter called the “scourge of war” and address the forces, such as poverty, that make nations resort to armed conflict. Although the Cold War prevented the full establishment of the new order, over time the two competing alliances of NATO and the Warsaw Pact found ways to deal with each other and avoid all-out nuclear war. They signed formal treaties to limit arms, for example, and worked out informal rules and agreements to minimize the risk of misunderstandings that could lead to war. And in spite of the rhetoric, neither side tried to roll back the forces of the other on the ground.</p><p>Much of that order disappeared with the end of the Cold War, but parts of it have lived on, from institutions such as the United Nations to the treaties that govern everything from civil aviation to international trade. Crucially, a post-1945 unspoken agreement that the seizure of territory by force anywhere in the world was not the basis for sovereignty lasted until the early twenty-first century. But that understanding has now been breached, with the seizure by Russia of parts of Ukraine and the recognition by the U.S. government of Israel’s claims to sovereignty over the Golan Heights taken from Syria. As in domestic politics, leaders who break the rules and pay no price for doing so can cause others to attempt the same. Prime Minister Viktor Orban’s illiberal democracy in Hungary has inspired many Trump supporters in the United States, including the political strategist Steve Bannon and the tech entrepreneur Elon Musk. Putin’s unprovoked attacks on a sovereign neighbor have provided a precedent – especially if they succeed in winning him territory – for other leaders such as Xi, who has long expressed the goal of bringing Taiwan back under China’s rule. Norms that have held for decades can sometimes, in this way, crumble.</p><p>Americans are said to be tired of being the world’s policeman, and who can blame them. But the prospect of an isolationist policy under Trump, even the possibility of a U.S. withdrawal from NATO and the further weakening of the Western alliance, confrontation with China, and a tariff war with much of the world, is unlikely to make the United States, or other countries, safer. Moreover, the continued rise of right-wing nationalist movements in Europe may well lead to the further erosion of support for an international order that the United States has often benefited from.</p><p>It is also unclear whether the world knows how to deal with a leader who is likely to prove still more erratic and more inclined to ignore the rules than he was in his first term. In international relations, the danger that mistakes and misunderstandings can lead to confrontations, as they did in 1914, is always present, but today that risk appears to be growing. Even as the U.S. election was unfolding, North Korean leader Kim Jong Un tested a long-range intercontinental ballistic missile and drew closer to Putin, internationalizing the conflict in Ukraine by providing Russia with North Korean troops. For his part, Putin has announced a lower threshold for using nuclear weapons and has used a new kind of hypersonic missile against Kyiv. As Trump assumes office, it is difficult to guess whether his actions will lower the international temperature or raise it. In Asimov’s trilogy, the Mule is eventually brought under control, stripped of his powers, and sent back to his own minor planet with the galactic order restored. But that is science fiction.</p><p>ABOUT THE AUTHOR:</p><p>MARGARET MACMILLAN is Professor Emeritus of International History at Oxford University and the author of War: How Conflict Shaped Us and The War That Ended Peace: The Road to 1914.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=e6499ae04a32" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[The Populist Phantom]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/the-populist-phantom-7ab3da3845ad?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/7ab3da3845ad</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 15 Jan 2025 09:43:04 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-01-25T10:02:29.022Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Threats to Democracy Start at the Top</p><p>By Larry M. Bartels</p><p>Many countries have been roiled in recent years by what is often called a “populist wave.” In the Anglophone world, this new era began in 2016 with the Brexit vote in the United Kingdom and the election of Donald Trump as president of the United States. Media and political elites shocked by these events tied themselves in knots trying to figure out what had happened and why. According to the most popular strand of this thinking, the Brexit vote and Trump’s victory were the reverberations of a profound economic and social transformation. Globalization and technological change had shattered the livelihoods of working-class people and eviscerated their communities, provoking a groundswell of anger and resentment, a populist rejection of the status quo and the political establishment. Since then, observers have been quick to find further evidence of the surging force of populism in an ever-lengthening list of countries, including Brazil, Hungary, India, Italy, and Sweden. An electoral surge for a supposedly populist party anywhere in the world renews the drumbeat of alarm that populism is submerging established party systems and, ominously, democracy itself.</p><p>And yet for all the alarm that populism has generated, its nature and political significance are widely misunderstood. The metaphor of a “populist wave” reflects this error. It exaggerates the electoral success of populism around the world, which has been rather more modest than it sometimes appears. It also exaggerates the coherence of populism as a political tendency, overlooking the extent to which ostensibly populist entrepreneurs in different times and places have appealed to distinct grievances. Even more important, the metaphor overstates the implications of populist parties’ electoral successes for policymaking and for democratic stability.</p><p>Those panicking about the rise of populism tend to imagine that shifts in public opinion fuel the success of populist parties and figures; the public’s broadening antipathy to globalization, immigration, integration (in the European context), and the political class threatens to empower extremists and undermine democracy. But that is demonstrably not the case. Public opinion in the West on most typically “populist” issues has remained relatively stable for decades, belying the notion that a new surge of popular discontent is remaking the political landscape. Both in the United States and in many parts of Europe, the gains of populist and far-right forces have less to do with a genuine shift in political beliefs among the public than they do with changing elite politics. In other words, top-down developments, not bottom-up ones, drive populism: an expanded menu of political alternatives for voters, more effective mobilization of long-standing discontents, and the tendency of mainstream political leaders to concede in the face of challenges that are sometimes more illusory than real.</p><p>Liberal democracies do face genuine threats, including the potential erosion of important democratic norms and institutions. And citizens of democracies have long prized their own well-being and values over the defense of democratic procedures. But their passivity is to be expected, not understood as a sign of rebellion against the status quo. The political successes of populist groups and leaders do not in themselves augur democracy’s demise. Misconstruing the nature and appeal of populism muddles a clearer understanding of the contemporary political landscape and distracts attention from the chronic vulnerabilities of democracy – notably, the perennial temptation for political leaders to entrench themselves in power.</p><p>THE MYTHICAL SURGE</p><p>The emergence of populist parties as significant electoral players in many parts of the world has been a shock to the unusually stable party systems of the post – World War II era, but in the longer arc of democratic politics, it should hardly be surprising. Across Europe, for example, the average vote share for right-wing populist parties has increased by less than half a percentage point per year since the turn of the century. The rise of social democratic parties in many of these same countries in the early twentieth century was far more dramatic by comparison.</p><p>The impression of a relentless surge in support for populist parties is partly a product of media hype. The international press is fascinated and alarmed by their successes but mostly tends to ignore their struggles and downturns. The New York Times’ coverage of the 2023 election in Spain provides a striking illustration of this habit. Two weeks before the election, the Times rolled out a long front-page story portraying the rise of Vox, a far-right party, as “part of an increasing trend of hard-right parties surging in popularity.” The morning of the election, the Times ran another long front-page story whose headline touted a “Far Right Poised to Rise.” But the next day, after Vox fared poorly in the vote, the election result itself was reported only in a brief article on page 8.</p><p>The media’s fascination with populism doesn’t just warp conventional wisdom; it can have real consequences at the polls. British political scientists studying media coverage of the United Kingdom’s pro-Brexit UK Independence Party found that its electoral successes received “disproportionate attention” in the press, which in turn helped generate additional popular support. Insurgent parties thrive on the perception that they are viable alternatives to the status quo, and journalists unwittingly stoke that perception.</p><p>The triumphs of populists do not augur democracy’s demise.</p><p>The press also routinely misinterprets shifts in electoral support for populist parties as evidence of momentous changes in public opinion. In fact, there is remarkably little relationship between support for these parties at the polls and underlying populist sentiment – the specific attitudes, such as antipathy toward immigrants, distrust of politicians, and nationalism (and in Europe, opposition to further European integration) that generally predict individual support for contemporary populist parties. That incongruity is paradoxical. How can the factors that account for populist support at the individual level not do so in the aggregate?</p><p>That is because support for populist parties depends on factors beyond the predispositions of voters. In particular times and places, populist parties succeed or fail mostly as a result of the quality of their leadership, the alternatives voters have to choose from, and the strategic incentives provided by electoral systems. These parties have long flourished in a variety of places where populist sentiment is relatively scarce. The Swiss People’s Party, for instance, has garnered 25 to 30 percent of the vote in each of the past six elections – more than any other populist party in western Europe – despite Switzerland’s unusually high levels of trust in politicians and satisfaction with the economy, the government, and democracy. Populist parties in Denmark, Norway, and Sweden are among the most successful in western Europe despite those countries having the continent’s most favorable attitudes toward immigrants. Conversely, populist parties were slow to emerge in Belgium, Ireland, Portugal, and Spain – all places where public opinion exhibited more widespread populist sentiment.</p><p>In majoritarian democracies, winning parties are generally broad coalitions of diverse interests, and it is hard to gauge how much of a party’s support can be ascribed to “populist” rhetoric or policy positions. In the United States, for example, the Republican nominee for president won 46 percent of the popular vote in 2016 and 47 percent in 2020, but that is a testament to the strength of partisan loyalties in the current, highly polarized political environment, not to the specific appeal of populism or of Trump. Trump won the 2016 Republican nomination with intense factional support in a crowded field, then mostly relied on the backing of traditional Republicans to defeat an unpopular Democratic opponent, Hillary Clinton, in the general election. Although the Republican Party has indeed reflected an increasingly populist cast in recent years, that is probably more a product than a cause of Trump’s success; loyal partisans are notoriously susceptible to cues from party leaders.</p><p>Republicans’ shifting views regarding Russian President Vladimir Putin during Trump’s presidency provide a remarkable example. A 2014 survey by YouGov and The Economist found just ten percent of Republicans expressed favorable views of Putin. But in December 2016, after over a year of Trump’s pro-Putin campaign rhetoric, that number was up to 37 percent. It seems far-fetched to imagine that the party of Ronald Reagan was transformed by an autonomous groundswell of enthusiasm for the Russian dictator; rather, Trump supporters were swayed by the president’s peculiar fondness for Putin. Effects of this sort are not limited to the domain of foreign policy. In the early days of Trump’s presidency, the political scientists Michael Barber and Jeremy Pope tested the reactions of rank-and-file Republicans to information about his positions on a variety of major issues, including immigration, health care, guns, and abortion. They found substantial shifts in preferences, especially among the most committed and least informed partisans, in the direction of positions ascribed to Trump, regardless of whether those positions were conservative or liberal. “Many people’s expressed issue positions,” they concluded, “are malleable to the point of issue innocence.”</p><p>THE MYTH OF ECONOMIC DISAFFECTION</p><p>The common invocation in Western media of a “populist wave” encourages observers to imagine that there is some single driving force propelling the various manifestations of populism seen around the globe in recent years. In fact, populism is a political language and style adaptable to a wide array of circumstances. In most democracies most of the time, there is a substantial reservoir of potential support for challenges to the status quo, and populists draw on that reservoir opportunistically to build their brands and jostle for power.</p><p>The most frequent explanation for the so-called populist wave is widespread economic disaffection stemming from deindustrialization, globalization, and technological change. This explanation appeals to observers for a number of reasons: it gratifies nostalgia for an orderly postwar era in which economic issues shaped the party systems of affluent democracies; it invites leftists to chastise so-called neoliberals for the policy errors of the late twentieth century; and it submerges the ugly significance of racial and ethnic animosities in contemporary democratic politics. But it doesn’t really fit the facts.</p><p>In conventional accounts, the global economic crisis triggered by the financial meltdown of 2008 was the key factor in what the author John Judis called “the populist explosion.” As the journalist Matt O’Brien wrote in The Washington Post a few months after Trump’s inauguration, “It shouldn’t be too surprising that the worst economic crisis since the 1930s has led to the worst political crisis within liberal democracies since the 1930s.” But it hasn’t. Although populist parties in some places made electoral gains in the wake of the economic calamity, they were mostly small and scattered. Moreover, careful survey research showed that the supporters of populist parties were mostly distinguished by traditional conservative ideology, as measured by where respondents placed themselves on a left-to-right spectrum of political belief, and by opposition to immigration and European integration; economic disaffection played little discernible role.</p><p>At a rally organized by the Spanish far-right Vox party, Madrid, May 2024</p><p>At a rally organized by the Spanish far-right Vox party, Madrid, May 2024 – Ana Beltran / Reuters</p><p>In Spain, for example, GDP fell by almost five percent during the euro crisis that lasted from 2009 into the early 2010s and unemployment soared to 26 percent, yet no viable right-wing populist party emerged. Vox made substantial inroads only several years later, in 2019, after economic disaffection had ebbed and the relatively favorable attitudes toward immigration and globalization that had been cited as explanations for Spain’s quiescence had become even more favorable. Statistical analyses of survey data showed that the most important factor driving support for Vox was the same conservative self-identification that had long predicted support for the mainstream People’s Party; nationalism and anti-immigrant sentiment played lesser roles, while economic disaffection, opposition to European integration, and dissatisfaction with democracy had little or no effect.</p><p>In Foreign Affairs after the election, an essay by the journalist Sam Edwards was subtitled “Far-Right Populism Has Finally Conquered Spain, but the Real Shift Lies Elsewhere.” The use of “conquered” is a typical example of exaggerating populist strength – Vox’s vote share peaked at 15 percent. But Edwards’s real point was that even that success had less to do with the intrinsic appeal of right-wing populism than with the “implosion” of the People’s Party, triggered by the failure of Prime Minister Mariano Rajoy to head off a chaotic referendum on Catalan independence and the convictions of several prominent party officials for their role in what the High Court called an “authentic and efficient system of institutional corruption.” In most of the places where populist parties have made significant electoral gains, the explanations have been similarly prosaic; the scandals and failures of mainstream parties were often paramount.</p><p>Economic disaffection is similarly overblown as an explanation for the rise of Trump in the United States. Pundits surmised that Trump’s rise was a testament to the crash of the American middle class and the high debts and consequent frustration of millions of Americans. But in their book-length analysis of the 2016 election, the political scientists John Sides, Michael Tesler, and Lynn Vavreck found that the biggest shifts in voting patterns were related to education, not income, and that those shifts primarily reflected “attitudes about race and ethnicity,” not “economic anxiety.” They concluded that “the dividing line between Clinton and Trump voters was not the widespread belief that average Americans are being left behind” economically. The real key was “how people explained economic outcomes in the first place – and especially whether they believed that hard-working white Americans were losing ground to less deserving minorities.” A separate analysis by the political scientist Diana Mutz likewise showed that perceived loss of status, not tangible economic deprivation, explained the 2016 presidential vote. Even so-called deaths of despair – such as suicides and deaths caused by addiction and overdose – in economically devastated white working-class communities seem not to have had the populist resonance that many pundits imagined. Sides, Tesler, and Vavreck found that whites who voted for Clinton were more likely than those who voted for Trump to report knowing someone who had abused alcohol or been addicted to painkillers.</p><p>BUILD THE WALL</p><p>Support for populist parties and candidates in contemporary Western democracies is driven primarily not by economic grievances but by cultural concerns. In broad terms, these parties and candidates appeal to people distressed by the pace of social and cultural change in Western societies. Like William F. Buckley’s conservatives in the 1950s, today’s right-wing populists stand athwart history yelling, “Stop!” In the United States, changes stemming from the decades-long struggle for racial justice and the decline of organized religion are major sources of distress for this group. Fears about the erosion of local and national identities loom large in many places. But the most concrete and common source of tension is immigration – especially that of people ethnically and culturally distinct from existing populations.</p><p>Many affluent societies have experienced significant inflows of immigrants in recent decades. The European refugee crisis that began in 2015 provided new opportunities for right-wing populist entrepreneurs to stoke and exploit long-simmering concerns about immigrants and immigration, inflaming public fears about “the great replacement” of a white majority by nonwhites. As with the supposed impact of the economic crisis, however, the causes and political implications of these developments are often misunderstood.</p><p>For one thing, there is remarkably little relationship between the scale of immigration in specific countries and the extent of anti-immigrant sentiment. In long-running cross-national surveys, Germany and Sweden, which have experienced substantial immigration, remain among the most welcoming countries in Europe; the refugee crisis barely dented favorable opinions there toward immigrants and immigration. Hungary and Poland, which have not received many immigrants (although Poland has taken in many refugees from Ukraine), are among the most hostile – largely because their governments have energetically scapegoated immigrants, another instance of leaders manufacturing rather than responding to public opinion.</p><p>Today’s right-wing populists stand athwart history yelling, “Stop!”</p><p>The ubiquitous notion that the immigration crisis was tearing Europe apart represented an overreaction to the agitation of a xenophobic minority. Just as the press tends to exaggerate electoral gains by anti-immigrant parties, it tends to mistake outbursts by extremists for broad shifts in public opinion. Across Europe, attitudes toward immigrants and immigration have become substantially more favorable since the turn of the century, even in places where there have been significant inflows of immigrants. This shift is largely due to generational replacement, as younger, better-educated people are less concerned about immigration than their parents and grandparents have been. In surveys conducted in the past few years, the difference in attitudes toward immigrants and immigration between young Europeans (born in the late 1990s) and some of the oldest ones (born in the early 1930s) is comparable to the difference between the countries that have the most favorable perceptions of immigration, such as Norway and Sweden, and those that have the least favorable, such as Poland or Slovenia. Although immigration is not about to disappear as a political issue, it is swimming upstream against a strong generational current.</p><p>A similar generational divide appears in the United States. Indeed, in recent years, the long-standing gap in immigration attitudes between older and younger Americans has widened. A 2023 Gallup poll found that 55 percent of people 55 and older wanted the level of immigration reduced, but only 16 percent of 18-to-34-year-olds agreed.</p><p>For some older Americans, especially, concerns about immigration have been supercharged by the deeper fear of becoming strangers in their own country. A decade ago, the psychologists Maureen Craig and Jennifer Richeson showed that reminding white Americans of a projected demographic future in which whites are outnumbered by nonwhites significantly altered their political attitudes. Now, such reminders are constant, as politicians and pundits on the right incessantly hawk the conspiratorial notion that radical elites are using nonwhite migration to hasten that future and cement their own hold on power. For people who view demographic diversity as a significant threat to the traditional American way of life, the political stakes could hardly be higher.</p><p>The frictions stemming from immigration are real. But they reflect the increasing intensity of feeling among a minority, not the massive, irresistible tide of popular conviction that many observers imagine. Moreover, their political implications are often overblown; much of the opposition to immigration is more symbolic than concrete. For example, a June 2024 Gallup poll found 47 percent of Americans saying they favored “deporting all immigrants who are living in the United States illegally back to their home country.” But anyone tempted to take that dire finding at face value would do well to note that 70 percent of the same survey respondents said they favored “allowing immigrants living in the United States illegally the chance to become U.S. citizens if they meet certain requirements over a period of time.” As with many issues, there may be less to the public’s immigration policy preferences than meets the eye. Exaggerating the breadth and solidity of anti-immigrant sentiment merely encourages mainstream political leaders to cave to pressure from extremists, abdicating their responsibility to craft policies and rhetoric that address the issue soberly and sensibly.</p><p>BARKING DOGS</p><p>The electoral successes of populist parties invariably raise alarms about their potential impact on public policy. But that impact, too, is often exaggerated and, even more often, difficult to assess. Regardless of the specific institutional structure in which they operate, populists generally need political allies to shape policy. In majoritarian systems, that requires bargaining within parties and governments. In multiparty systems, it usually requires populist parties to partner with mainstream parties in governing coalitions. The more extreme a populist party is, the less attractive it tends to be as a coalition partner and the more likely it is to have to moderate its policy ambitions to participate in government. Thus, as the political scientist Cas Mudde once put it, even when western Europe’s right-wing populists reach parliament, they are “dogs that bark loud, but hardly ever bite.”</p><p>The accession of the right-wing populist Giorgia Meloni to the post of prime minister of Italy in 2022 is a case in point. Meloni’s rise was portrayed as the vanguard of yet another “new wave of populism,” but in truth, she benefited from the crash of Matteo Salvini, an earlier far-right leader who lost support after he overplayed his hand in a coalition government. As prime minister, Meloni has been less zealous and ideological than many analysts anticipated, constrained by Italy’s reliance on the European Union for economic support and by her coalition partners.</p><p>In some countries, mainstream political leaders have long shunned populist parties as political allies. In Sweden, for example, the electoral rise of the right-wing populist Sweden Democrats was counterbalanced for many years by mainstream parties across the political spectrum refusing to partner with it in governing coalitions, even at the cost of ceding power to their rivals. In 2018, the Sweden Democrats’ 62 seats in parliament represented a clear balance of power between the Red-Green coalition’s 144 seats and the center-right Alliance’s 143 seats. Nonetheless, the mainstream parties negotiated for more than four months, eventually settling on a precarious but functional center-left coalition. In 2022, the Sweden Democrats won 73 seats, making it the largest party in a prospective center-right coalition. But the reluctance of the other parties in the coalition to partner with it resulted in a minority government with carefully negotiated external support from the Sweden Democrats. Although the norm of “cordoning” the Sweden Democrats from power has clearly eroded in recent years, it hasn’t disappeared. Whatever one may think about the legitimacy of nullifying the influence on government of a substantial minority of voters, political leaders in multiparty systems retain considerable leeway to do just that.</p><p>The efforts of mainstream political elites to contain the policy influence of right-wing populists is similarly evident in the Netherlands, where the issue of immigration fueled a major political crisis, leading to the collapse of the longtime prime minister Mark Rutte’s center-right coalition in 2023. The big winner in the resulting snap election, more than doubling its previous vote share and parliamentary representation, was the Party for Freedom, helmed by the anti-immigrant firebrand Geert Wilders. Although some media declared the outcome “a tectonic change in the Dutch political landscape,” Wilders’s potential coalition partners blocked him from becoming prime minister, eventually settling on a new leader with no party ties or political experience. As in Sweden, the policy impact of Wilders’s election victory remains to be seen.</p><p>For mainstream politicians, attempting to suppress populist parties and the grievances they exploit may often be good politics. Yet it sometimes risks further alienating their supporters. A survey conducted in the six months following Sweden’s 2018 election showed satisfaction with Swedish democracy declining substantially among people who had reported voting for the Sweden Democrats, as the drawn-out post-election maneuvering made it increasingly clear that the party would once again be shut out of government. Managing the currents of populism sometimes requires concessions and compromise. More often, however, political leaders panicked by the overblown threat of a populist wave probably concede more than they must or should. Perhaps the most consequential instance of such overreaction was British Prime Minister David Cameron’s promise in 2013 to stage a referendum on the United Kingdom’s membership in the European Union, a reckless gamble intended to blunt the exaggerated threat of the UK Independence Party and a move that even many who supported it soon came to regret.</p><p>THROW THE RASCALS OUT</p><p>While observers have overstated the electoral successes and political clout of populist parties, they have also exaggerated what is at stake in those successes by conflating populism with democratic backsliding. According to the political scientists Yascha Mounk and Roberto Stefan Foa, “Far-right populist parties . . . have risen from obscurity to transform the party system of virtually every Western European country. Meanwhile, parts of Central and Eastern Europe bear witness to the institutional and ideological transformations that might be afoot: In Poland and Hungary, populist strongmen have begun to put pressure on critical media, to violate minority rights, and to undermine key institutions such as independent courts.” The word “meanwhile” is doing a lot of work here. In fact, the parties that eroded democratic institutions in Hungary and Poland bore little resemblance to the populist parties of western Europe, and the forces fueling their rise were largely unrelated to the conventional understanding of right-wing populism.</p><p>In Hungary, Prime Minister Viktor Orban’s Fidesz party came to power in 2010 as the only viable alternative to an incumbent party fatally discredited by years of scandal and mismanagement. Contrary to many observers’ assumptions, Fidesz’s support at that point was unrelated to anti-immigrant sentiment, resistance to European integration, political distrust, and other common bases of support for right-wing populist parties. Only after winning did Orban turn to scapegoating refugees and the European Union, adapting and extending the populist playbook and pulling the views of his supporters closer to those of right-wing populists elsewhere. But the vote that brought Orban to power in 2010 was a surprisingly routine instance of “throwing the rascals out,” not a welling up of xenophobic or antidemocratic passions.</p><p>Having won 53 percent of the popular vote – hardly a ringing mandate under the circumstances – Orban exploited what one Hungarian writer aptly called an “accidental” two-thirds majority in the National Assembly to retrospectively declare a transparently bogus “voting booth revolution,” engineering changes to the electoral system and constraints on civil servants and the media intended to entrench Fidesz in power. This assault on Hungarian democracy was not a reflection of Hungarians’ yearning for populism, much less for authoritarianism. Orban took advantage – as incumbent politicians in many times and places have – of an opportunity to rewrite the rules of the game in his own favor.</p><p>Orban and Meloni in Rome, June 2024</p><p>Orban and Meloni in Rome, June 2024 – Guglielmo Mangiapane / Reuters</p><p>Orban’s changes to the Hungarian electoral system and attacks on independent media gave Fidesz “an undue advantage” in subsequent elections, as an international monitor reported in 2014. An even more important basis for the party’s continued hold on power, however, was a marked improvement in ordinary Hungarians’ subjective quality of life. Surveys registered massive improvements after 2009 in public satisfaction with the economy, the national government, and – ironically – the working of Hungarian democracy. These improvements in subjective well-being continued for several years after Fidesz’s rise to power.</p><p>Democratic backsliding in Poland followed a similar course after the center-right Law and Justice party’s victory in 2015. “Law and Justice won big,” a BBC News analyst explained at the time, “because they offered simple, concrete policies,” including “higher child-care benefits and tax breaks for the less well-off.” Scholars concurred that Law and Justice “softened its image,” running on the anodyne slogan “Good Change.” Only after taking power did the party turn to packing the judiciary with party loyalists, castigating the European Union, and tightening its control over state radio and television. “You have given an example,” the party leader Jaroslaw Kaczynski told Orban in 2016, “and we are learning from your example.”</p><p>If the authoritarian turn in Poland was attributable to political elites rather than ordinary citizens, the same might be said of its end. The ouster of the Law and Justice party in an election in October 2023 – just a month after its expected reelection had been touted in The Economist as part of “a fresh wave of hard-right populism” – led some observers to wonder whether Europe’s populist wave had finally crested. But the election outcome was hardly a sea change in Polish public opinion. The Law and Justice party’s 35 percent of the vote was only slightly lower than the 38 percent vote share that brought it to power in 2015. The key difference was not in voters’ behavior but in the determination of the various opposition parties’ leaders to subsume their differences in a coalition government led by former Prime Minister Donald Tusk.</p><p>ORDINARY PEOPLE, EXTRAORDINARY TIMES</p><p>The tolerance of many citizens in Hungary and Poland for what scholars have characterized as “mildly authoritarian” regimes may strike democratic idealists as blameworthy, but it should not be surprising. Ordinary people in most times and places have cared more for their security, their personal finances, and the validation of their social identities than they have for the upholding of democratic norms and procedures. Summarizing her detailed study of full-blown breakdowns of democracy in twentieth-century Europe and Latin America, Ordinary People in Extraordinary Times, the political scientist Nancy Bermeo wrote that “ordinary people generally were guilty of remaining passive when dictators actually attempted to seize power.” Although they “generally did not polarize and mobilize in support of dictatorship, they did not immediately mobilize in defense of democracy either.”</p><p>A study published in 2020 tested how survey respondents’ willingness to support a hypothetical political candidate was affected by informing them that the candidate had violated some democratic norm (for example, advocating the prosecution of unfriendly journalists or ignoring unfavorable court rulings). The authors concluded that “only a small fraction of Americans prioritize democratic principles in their electoral choices,” making public opinion a “strikingly limited” check on undemocratic behavior by elected officials. Turks and Venezuelans were similarly “reluctant to punish politicians for disregarding democratic principles when doing so requires abandoning one’s favored party or policies.”</p><p>Americans’ commitment to democratic principles was put to a more concrete test in 2022, when scores of Republican members of Congress who had supported or condoned Trump’s “stop the steal” effort following the 2020 election stood for reelection. In contested general elections, they did not fare significantly worse or better than their counterparts who had bucked Trump – the electoral cost of “disregarding democratic principles” was essentially zero. Moreover, in other respects they were advantaged; for example, they were much less likely to lose Republican primary elections or to retire from politics and more likely to seek higher office.</p><p>It might be tempting to interpret public indifference to violations of democratic norms as itself a product of the “populist wave.” In fact, it is a long-standing feature of democratic politics and not only in the cases of breakdown studied by Bermeo. Six decades ago, the political scientist Herbert McClosky’s classic study of “consensus and ideology in American politics” documented the shallow allegiance of many ordinary Americans to the “rules of the game.” McClosky concluded that members of “the active political minority” were “the major repositories of the public conscience” and “the carriers of the [democratic] Creed.”</p><p>In McClosky’s postwar era, elite support for democratic norms was bipartisan. That consensus was facilitated by the fact that policy differences between the two parties were modest by historical standards. (In 1950, the American Political Science Association issued a public report titled Toward a More Responsible Two-Party System that advocated for stronger, more distinct party platforms and greater power to implement them.) In recent years, however, the rise of hot-button issues such as civil rights, abortion, immigration, and national identity have polarized the parties, raising the stakes of political contestation. In response, political elites – especially Republicans – have demonstrated a troubling willingness to violate democratic norms in pursuit of partisan advantage. The increasingly unrestrained struggle for power among elites, not populism, represents the greatest threat to democracy in the United States and elsewhere.</p><p>The threat Trump poses to American democracy has little to do with populism.</p><p>Case studies of democratic breakdowns around the world suggest that the most important bulwark against autocratic backsliding from the top is uncompromising opposition from prominent political allies. Orban’s constitutional coup in Hungary required absolute party discipline, facilitated by his ironclad control over the Fidesz party apparatus and candidate selection. Although Trump’s control of the Republican Party has been less complete, it has increased considerably since 2016. When he floated the possibility of postponing the 2020 election, Republican leaders in Congress promptly and publicly rejected the idea, and it was quickly dropped. But after the election, when Trump’s allies hatched a plan to derail the certification of electoral votes, Republican congressional leaders were divided in their response. Two-thirds of House Republicans ended up voting to decertify electoral votes, while only seven of 51 Senate Republicans did so.</p><p>Since 2021, Trump has bolstered his standing among the Republican rank and file, as demonstrated by his cakewalk through the 2024 primaries. He has also significantly tightened his grip on the party organization – for example, by installing allies and in-laws in the leadership of the Republican National Committee. Many of the Republican leaders who resisted his extremist tendencies have voluntarily or involuntarily retired from politics and been replaced by newcomers who seem willing to give Trump a freer hand. Even if he wins reelection, the institutional fragmentation of power in the U.S. system will leave him well short of the ironclad control that Orban enjoys in Hungary. Nonetheless, with an increasingly united Republican Party and an increasingly compliant Supreme Court supporting him, there is good reason to fear a further erosion of democratic norms.</p><p>Trump’s movement to “Make America Great Again” appeals to a deep fear of diversity and social change. That sort of fear is commonplace in all societies, and it has often roiled democratic politics. Yet the threat Trump poses to American democracy has little to do with “populism.” It doesn’t come from ordinary citizens immersed in “culture wars” – even from those who stormed the Capitol on January 6. They were and are a sideshow. The real threat is from the Republican officeholders who, hours later, supported Trump’s effort to decertify the election outcome. It was not some rush of antidemocratic feeling that threatened American democracy in those months; it was the machinations of political elites determined to entrench themselves in power.</p><p>At its heart, widespread misunderstanding of the contemporary populist threat rests on a misunderstanding of the nature of democracy itself. An idealized “folk theory of democracy,” as the political scientist Christopher Achen and I have called it, encourages journalists, scholars, and ordinary citizens to imagine that the moving force behind major shifts in party systems and governing coalitions must be correspondingly major shifts in public opinion. If populist parties are gaining strength in parliaments, it must be because people are turning against immigration, European integration, and established political institutions. (They are not.) If democratic norms and institutions are eroding, it must be because public support for democracy as a system of government has weakened. (It hasn’t.)</p><p>As the eminent political scientist E. E. Schattschneider observed several decades ago, this sort of understanding of democratic politics is “essentially simplistic, based on a tremendously exaggerated notion of the immediacy and urgency of the connection of public opinion and events.” The fate of democracy lies in the hands of politicians. It is they who choose to manage, mollify, ignore, or inflame populist sentiment. It is a dangerous blunder to gullibly accept their show of bowing to the ostensible will of the people. And when popular grievances are used as a pretext for bad policy – or, even worse, as a pretext for democratic backsliding – it is politicians, not the citizenry, who are culpable.</p><p>ABOUT THE AUTHOR:</p><p>LARRY M. BARTELS is University Distinguished Professor of Political Science and Law at Vanderbilt University and the author of Democracy Erodes From the Top: Leaders, Citizens, and the Challenge of Populism in Europe.</p><p>Русский перевод</p><p>The Populist Phantom<br>Threats to Democracy Start at the Top<br>By Larry M. Bartels</p><p>В последние годы многие страны были потрясены тем, что часто называют «популистской волной». В англоязычном мире эта новая эра началась в 2016 году с голосования по Brexit в Соединенном Королевстве и избранием Дональда Трампа президентом Соединенных Штатов. Средства массовой информации и политические элиты, потрясенные этими событиями, связали себя узами брака, пытаясь понять, что произошло и почему. Согласно наиболее популярному направлению этой мысли, голосование по Brexit и победа Трампа были отголосками глубоких экономических и социальных преобразований. Глобализация и технологические изменения разрушили средства к существованию рабочего класса и опустошили их общины, спровоцировав волну гнева и негодования, популистское неприятие статус-кво и политического истеблишмента. С тех пор наблюдатели быстро нашли новые доказательства растущей силы популизма в постоянно растущем списке стран, включая Бразилию, Венгрию, Индию, Италию и Швецию. Избирательный всплеск для якобы популистской партии в любой точке мира возобновляет барабанный бой тревоги о том, что популизм подтачивает устоявшиеся партийные системы и, что зловеще, саму демократию.<br>И все же, несмотря на всю тревогу, которую породил популизм, его природа и политическое значение широко неправильно поняты. Метафора «популистской волны» отражает эту ошибку. Она преувеличивает электоральный успех популизма во всем мире, который был гораздо скромнее, чем иногда кажется. Она также преувеличивает последовательность популизма как политической тенденции, упуская из виду степень, в которой якобы популистские предприниматели в разное время и в разных местах апеллировали к различным обидам. Что еще важнее, метафора преувеличивает последствия электоральных успехов популистских партий для разработки политики и для демократической стабильности.<br>Те, кто паникует по поводу подъема популизма, склонны воображать, что сдвиги в общественном мнении подпитывают успех популистских партий и деятелей; растущая антипатия общественности к глобализации, иммиграции, интеграции (в европейском контексте) и политическому классу грозит усилением экстремистов и подрывом демократии. Но это явно не так. Общественное мнение на Западе по большинству типично «популистских» вопросов оставалось относительно стабильным на протяжении десятилетий, опровергая представление о том, что новый всплеск народного недовольства перестраивает политический ландшафт. Как в Соединенных Штатах, так и во многих частях Европы, успехи популистских и крайне правых сил связаны не столько с подлинным сдвигом в политических убеждениях среди общественности, сколько с изменением элитной политики. Другими словами, популизм движет развитием сверху вниз, а не снизу вверх: расширенное меню политических альтернатив для избирателей, более эффективная мобилизация давнего недовольства и тенденция основных политических лидеров уступать перед лицом вызовов, которые иногда более иллюзорны, чем реальны.</p><p>Либеральные демократии действительно сталкиваются с реальными угрозами, включая потенциальную эрозию важных демократических норм и институтов. И граждане демократий давно ценят собственное благополучие и ценности больше, чем защиту демократических процедур. Но их пассивность ожидаема, а не воспринимается как признак восстания против статус-кво. Политические успехи популистских групп и лидеров сами по себе не предвещают упадка демократии. Неправильное толкование природы и привлекательности популизма запутывает более четкое понимание современного политического ландшафта и отвлекает внимание от хронических уязвимостей демократии — в частности, постоянного соблазна политических лидеров закрепиться у власти.</p><p>МИФИЧЕСКИЙ ВСПЛЕСК</p><p>Появление популистских партий в качестве значимых электоральных игроков во многих частях мира стало шоком для необычайно стабильных партийных систем эпохи после Второй мировой войны, но в более долгосрочной перспективе демократической политики это вряд ли должно удивлять. Например, по всей Европе средняя доля голосов за правопопулистские партии увеличивалась менее чем на полпроцента в год с начала века. Рост социал-демократических партий во многих из этих же стран в начале двадцатого века был гораздо более драматичным по сравнению с этим.<br>Впечатление о неумолимом всплеске поддержки популистских партий отчасти является продуктом шумихи в СМИ. Международная пресса очарована и встревожена их успехами, но в основном склонна игнорировать их борьбу и спады. Освещение New York Times выборов 2023 года в Испании является яркой иллюстрацией этой привычки. За две недели до выборов Times развернула длинную статью на первой полосе, изображающую рост Vox, крайне правой партии, как «часть растущей тенденции роста популярности крайне правых партий». Утром в день выборов Times опубликовала еще одну длинную статью на первой полосе, заголовок которой рекламировал «Крайне правые готовы подняться». Но на следующий день, после того как Vox плохо выступил на выборах, сам результат выборов был опубликован только в краткой статье на странице 8.<br>Увлечение СМИ популизмом не просто искажает общепринятые взгляды; оно может иметь реальные последствия на выборах. Британские политологи, изучающие освещение в СМИ деятельности Партии независимости Великобритании, выступающей за Brexit, обнаружили, что ее избирательные успехи получили «непропорционально большое внимание» в прессе, что, в свою очередь, помогло получить дополнительную народную поддержку. Мятежные партии процветают за счет восприятия их как жизнеспособной альтернативы статус-кво, и журналисты невольно подогревают это восприятие.<br>Триумфы популистов не предвещают упадка демократии.<br>Пресса также регулярно неверно истолковывает изменения в электоральной поддержке популистских партий как свидетельство важных изменений в общественном мнении. На самом деле, существует поразительно мало связи между поддержкой этих партий на выборах и лежащими в их основе популистскими настроениями — специфическими установками, такими как антипатия к иммигрантам, недоверие к политикам и национализм (а в Европе — противодействие дальнейшей европейской интеграции), которые обычно предсказывают индивидуальную поддержку современных популистских партий. Это несоответствие парадоксально. Как факторы, которые объясняют популистскую поддержку на индивидуальном уровне, не делают этого в совокупности?</p><p>Это потому, что поддержка популистских партий зависит от факторов, выходящих за рамки предрасположенности избирателей. В определенное время и в определенном месте популистские партии добиваются успеха или терпят неудачу в основном в результате качества своего руководства, альтернатив, из которых избиратели должны выбирать, и стратегических стимулов, предоставляемых избирательными системами. Эти партии долгое время процветали в различных местах, где популистские настроения относительно редки. Швейцарская народная партия, например, набирала от 25 до 30 процентов голосов на каждых из последних шести выборов — больше, чем любая другая популистская партия в Западной Европе — несмотря на необычно высокий уровень доверия к политикам в Швейцарии и удовлетворенность экономикой, правительством и демократией. Популистские партии в Дании, Норвегии и Швеции являются одними из самых успешных в Западной Европе, несмотря на то, что эти страны имеют наиболее благоприятное отношение к иммигрантам на континенте. Напротив, популистские партии медленно появлялись в Бельгии, Ирландии, Португалии и Испании — во всех местах, где общественное мнение демонстрировало более распространенные популистские настроения. В мажоритарных демократиях победившие партии, как правило, представляют собой широкие коалиции с разнообразными интересами, и трудно оценить, какую часть поддержки партии можно приписать «популистской» риторике или политическим позициям. Например, в Соединенных Штатах кандидат от республиканцев на пост президента получил 46 процентов голосов избирателей в 2016 году и 47 процентов в 2020 году, но это свидетельствует о силе партийной лояльности в нынешней, крайне поляризованной политической среде, а не о конкретной привлекательности популизма или Трампа. Трамп выиграл выдвижение от республиканцев в 2016 году с интенсивной фракционной поддержкой в ​​переполненном поле, затем в основном полагался на поддержку традиционных республиканцев, чтобы победить непопулярного демократического оппонента Хиллари Клинтон на всеобщих выборах. Хотя Республиканская партия действительно отражала все более популистский состав в последние годы, это, вероятно, больше продукт, чем причина успеха Трампа; преданные сторонники, как известно, восприимчивы к сигналам от лидеров партии. Изменение взглядов республиканцев на президента России Владимира Путина во время президентства Трампа является ярким примером. Опрос 2014 года, проведенный YouGov и The Economist, показал, что всего десять процентов республиканцев выразили положительное отношение к Путину. Но в декабре 2016 года, после более чем года пропутинской предвыборной риторики Трампа, это число возросло до 37 процентов. Кажется надуманным, что партия Рональда Рейгана была преобразована автономной волной энтузиазма по отношению к российскому диктатору; скорее, сторонники Трампа были поколеблены особой симпатией президента к Путину. Эффекты такого рода не ограничиваются сферой внешней политики. В первые дни президентства Трампа политологи Майкл Барбер и Джереми Поуп проверяли реакцию рядовых республиканцев на информацию о его позициях по ряду важных вопросов, включая иммиграцию, здравоохранение, оружие и аборты. Они обнаружили существенные сдвиги в предпочтениях, особенно среди наиболее преданных и наименее информированных сторонников, в сторону позиций, приписываемых Трампу, независимо от того, были ли эти позиции консервативными или либеральными. «Многие высказанные людьми позиции по вопросам», — заключили они, «податливы до точки невинности».</p><p>МИФ ОБ ЭКОНОМИЧЕСКОМ НЕДОВОЛЬСТВИИ<br>Распространенное в западных СМИ упоминание «популистской волны» побуждает наблюдателей воображать, что существует некая единая движущая сила, движущая различные проявления популизма, наблюдаемые по всему миру в последние годы. Фактически, популизм — это политический язык и стиль, адаптируемый к широкому спектру обстоятельств. В большинстве демократий большую часть времени существует значительный резервуар потенциальной поддержки для вызовов статус-кво, и популисты используют этот резервуар для создания своих брендов и борьбы за власть.<br>Наиболее частым объяснением так называемой популистской волны является широко распространенное экономическое недовольство, вытекающее из деиндустриализации, глобализации и технологических изменений. Это объяснение привлекает наблюдателей по ряду причин: оно удовлетворяет ностальгию по упорядоченной послевоенной эпохе, в которой экономические вопросы формировали партийные системы богатых демократий; он призывает левых критиковать так называемых неолибералов за политические ошибки конца двадцатого века; и он затмевает уродливое значение расовой и этнической вражды в современной демократической политике. Но это на самом деле не соответствует фактам.<br>В общепринятых оценках глобальный экономический кризис, вызванный финансовым крахом 2008 года, был ключевым фактором в том, что автор Джон Джудис назвал «популистским взрывом». Как написал журналист Мэтт О’Брайен в The Washington Post через несколько месяцев после инаугурации Трампа, «не должно быть слишком удивительно, что худший экономический кризис с 1930-х годов привел к худшему политическому кризису в либеральных демократиях с 1930-х годов». Но этого не произошло. Хотя популистские партии в некоторых местах добились электоральных успехов в результате экономической катастрофы, они были в основном небольшими и разрозненными. Более того, тщательное исследование опроса показало, что сторонники популистских партий в основном отличались традиционной консервативной идеологией, измеряемой по тому, где респонденты помещали себя в спектр политических убеждений слева направо, и противодействием иммиграции и европейской интеграции; экономическое недовольство играло малозаметную роль.<br>На митинге, организованном испанской крайне правой партией Vox, Мадрид, май 2024 г.<br>На митинге, организованном испанской крайне правой партией Vox, Мадрид, май 2024 г. — Ана Бельтран / Reuters<br>В Испании, например, ВВП упал почти на пять процентов во время еврокризиса, который длился с 2009 по начало 2010-х годов, а безработица взлетела до 26 процентов, однако жизнеспособной правой популистской партии не появилось. Vox добилась существенного успеха лишь несколько лет спустя, в 2019 году, после того как экономическое недовольство пошло на убыль, а относительно благоприятное отношение к иммиграции и глобализации, которое приводилось в качестве объяснения застоя в Испании, стало еще более благоприятным. Статистический анализ данных опроса показал, что наиболее важным фактором, обусловившим поддержку Vox, была та же консервативная самоидентификация, которая давно предсказывала поддержку основной Народной партии; национализм и антииммигрантские настроения играли меньшую роль, в то время как экономическое недовольство, противодействие европейской интеграции и недовольство демократией оказали незначительное или вообще никакого влияния. В Foreign Affairs после выборов эссе журналиста Сэма Эдвардса имело подзаголовок «Крайне правый популизм наконец-то завоевал Испанию, но реальный сдвиг лежит в другом месте». Использование слова «завоеван» является типичным примером преувеличения силы популистов — доля голосов Vox достигла пика в 15 процентов. Но реальная точка зрения Эдвардса заключалась в том, что даже этот успех был связан не столько с внутренней привлекательностью правого популизма, сколько с «взрывом» Народной партии, спровоцированным неспособностью премьер-министра Мариано Рахоя предотвратить хаотичный референдум о независимости Каталонии и осуждением нескольких видных партийных деятелей за их роль в том, что Высокий суд назвал «подлинной и эффективной системой институциональной коррупции». В большинстве мест, где популистские партии добились значительных успехов на выборах, объяснения были столь же прозаичными; скандалы и неудачи основных партий часто были первостепенными. Экономическое недовольство также преувеличивается как объяснение подъема Трампа в Соединенных Штатах. Эксперты предположили, что подъем Трампа был свидетельством краха американского среднего класса и высоких долгов и последующего разочарования миллионов американцев. Но в своем длинном анализе выборов 2016 года политологи Джон Сайдс, Майкл Теслер и Линн Ваврек обнаружили, что самые большие изменения в моделях голосования были связаны с образованием, а не с доходом, и что эти изменения в первую очередь отражали «отношение к расе и этнической принадлежности», а не «экономическую тревогу». Они пришли к выводу, что «разделительной линией между избирателями Клинтон и Трампа было не широко распространенное убеждение, что среднестатистические американцы остаются позади» в экономическом плане. Реальным ключом было «то, как люди изначально объясняли экономические результаты — и особенно верили ли они что трудолюбивые белые американцы уступают позиции менее достойным меньшинствам». Отдельный анализ политолога Дианы Мутц также показал, что воспринимаемая потеря статуса, а не ощутимые экономические лишения, объясняли президентские выборы 2016 года. Даже так называемые смерти от отчаяния — такие как самоубийства и смерти, вызванные наркоманией и передозировкой — в экономически опустошенных белых рабочих общинах, похоже, не имели популистского резонанса, как представляли себе многие эксперты. Сайдс, Теслер и Ваврек обнаружили, что белые, голосовавшие за Клинтон, с большей вероятностью, чем те, кто голосовал за Трампа, сообщали о том, что знали кого-то, кто злоупотреблял алкоголем или был зависим от обезболивающих.</p><p>СТРОИМ СТЕНУ<br>Поддержка популистских партий и кандидатов в современных западных демократиях обусловлена ​​в первую очередь не экономическими проблемами, а культурными проблемами. В широком смысле эти партии и кандидаты апеллируют к людям, обеспокоенным темпами социальных и культурных изменений в западных обществах. Подобно консерваторам Уильяма Ф. Бакли в 1950-х годах, сегодняшние правые популисты стоят поперек истории, крича: «Стоп!» В Соединенных Штатах изменения, вытекающие из многолетней борьбы за расовую справедливость и упадка организованной религии, являются основными источниками беспокойства для этой группы. Страхи по поводу эрозии местной и национальной идентичности нависают во многих местах. Но наиболее конкретным и распространенным источником напряженности является иммиграция, особенно людей, этнически и культурно отличных от существующего населения.<br>Многие богатые общества испытали значительный приток иммигрантов в последние десятилетия. Европейский кризис беженцев, начавшийся в 2015 году, предоставил новые возможности для правых популистских предпринимателей, чтобы разжечь и использовать давно тлеющие опасения по поводу иммигрантов и иммиграции, разжигая общественные страхи по поводу «великой замены» белого большинства небелыми. Однако, как и в случае с предполагаемым влиянием экономического кризиса, причины и политические последствия этих событий часто неправильно понимаются.<br>Во-первых, существует удивительно мало связи между масштабами иммиграции в конкретных странах и степенью антииммигрантских настроений. В долгосрочных кросс-национальных опросах Германия и Швеция, которые испытали значительную иммиграцию, остаются одними из самых гостеприимных стран в Европе; кризис беженцев едва ли повлиял на благоприятное мнение там об иммигрантах и ​​иммиграции. Венгрия и Польша, которые не приняли много иммигрантов (хотя Польша приняла много беженцев из Украины), являются одними из самых враждебных — в основном потому, что их правительства энергично сделали иммигрантов козлами отпущения, еще один пример того, как лидеры создают общественное мнение, а не реагируют на него.<br>Сегодняшние правые популисты противостоят истории, крича: «Стоп!»<br>Повсеместное представление о том, что иммиграционный кризис разрывает Европу на части, представляло собой чрезмерную реакцию на агитацию ксенофобского меньшинства. Так же, как пресса склонна преувеличивать электоральные успехи антииммигрантских партий, она склонна ошибочно принимать вспышки экстремистов за широкие сдвиги в общественном мнении. По всей Европе отношение к иммигрантам и иммиграции стало значительно более благоприятным с начала века, даже в местах, где наблюдался значительный приток иммигрантов. Этот сдвиг во многом обусловлен сменой поколений, поскольку молодые, более образованные люди меньше обеспокоены иммиграцией, чем их родители и бабушки с дедушками. В опросах, проведенных за последние несколько лет, разница в отношении к иммигрантам и иммиграции между молодыми европейцами (родившимися в конце 1990-х годов) и некоторыми из самых старых (родившимися в начале 1930-х годов) сопоставима с разницей между странами, которые имеют наиболее благоприятное восприятие иммиграции, такими как Норвегия и Швеция, и странами, которые имеют наименее благоприятное, такими как Польша или Словения. Хотя иммиграция не собирается исчезать как политическая проблема, она плывет против сильного течения поколений.<br>Подобный разрыв поколений наблюдается в Соединенных Штатах. Действительно, в последние годы давний разрыв в отношении к иммиграции между пожилыми и молодыми американцами увеличился. Опрос Гэллапа 2023 года показал, что 55 процентов людей в возрасте 55 лет и старше хотели бы, чтобы уровень иммиграции снизился, но только 16 процентов людей в возрасте от 18 до 34 лет согласились с этим.<br>У некоторых пожилых американцев, особенно, опасения по поводу иммиграции были усилены более глубоким страхом стать чужаками в своей собственной стране. Десять лет назад психологи Морин Крейг и Дженнифер Ричесон показали, что напоминание белым американцам о прогнозируемом демографическом будущем, в котором белые будут превосходить по численности небелых, существенно изменило их политические взгляды. Теперь такие напоминания постоянны, поскольку политики и эксперты справа непрестанно продвигают конспирологическую идею о том, что радикальные элиты используют небелую миграцию, чтобы ускорить это будущее и укрепить свою собственную власть. Для людей, которые рассматривают демографическое разнообразие как значительную угрозу традиционному американскому образу жизни, политические ставки вряд ли могли бы быть выше.<br>Трения, возникающие из-за иммиграции, реальны. Но они отражают растущую интенсивность чувств среди меньшинства, а не массовую, непреодолимую волну народных убеждений, которую представляют себе многие наблюдатели. Более того, их политические последствия часто преувеличены; большая часть сопротивления иммиграции носит скорее символический, чем конкретный характер. Например, опрос Гэллапа, проведенный в июне 2024 года, показал, что 47 процентов американцев заявили, что выступают за «депортацию всех иммигрантов, которые нелегально проживают в Соединенных Штатах, обратно на родину».</p><p>Любой, кто захочет принять это ужасное открытие за чистую монету, должен отметить, что 70 процентов тех же респондентов опроса заявили, что они выступают за «разрешение иммигрантам, живущим в Соединенных Штатах нелегально, стать гражданами США, если они будут соответствовать определенным требованиям в течение определенного периода времени». Как и во многих вопросах, предпочтения общественности в отношении иммиграционной политики могут быть меньше, чем кажется на первый взгляд. Преувеличение широты и прочности антииммигрантских настроений просто побуждает основных политических лидеров уступать давлению экстремистов, отказываясь от своей ответственности за разработку политики и риторики, которые рассматривают проблему трезво и разумно.</p><p>ЛАЙ СОБАКИ<br>Электоральные успехи популистских партий неизменно вызывают тревогу по поводу их потенциального влияния на государственную политику. Но это влияние также часто преувеличивается и, что еще чаще, его трудно оценить. Независимо от конкретной институциональной структуры, в которой они действуют, популистам обычно нужны политические союзники для формирования политики. В мажоритарных системах это требует переговоров внутри партий и правительств. В многопартийных системах это обычно требует партнерства популистских партий с основными партиями в правящих коалициях. Чем более экстремальна популистская партия, тем менее она привлекательна в качестве партнера по коалиции и тем больше вероятность того, что ей придется умерить свои политические амбиции для участия в правительстве. Таким образом, как однажды сказал политолог Кас Мудде, даже когда правые популисты Западной Европы попадают в парламент, они остаются «собаками, которые громко лают, но почти никогда не кусаются».<br>Вступление правой популистки Джорджии Мелони на пост премьер-министра Италии в 2022 году является показательным примером. Подъем Мелони изображался как авангард еще одной «новой волны популизма», но на самом деле она выиграла от краха Маттео Сальвини, более раннего крайне правого лидера, который потерял поддержку после того, как переиграл в коалиционном правительстве. Будучи премьер-министром, Мелони была менее ревностной и идеологической, чем ожидали многие аналитики, сдерживаемая зависимостью Италии от Европейского союза в плане экономической поддержки и ее партнерами по коалиции. В некоторых странах основные политические лидеры долгое время избегали популистских партий как политических союзников. Например, в Швеции электоральный подъем правопопулистских шведских демократов в течение многих лет уравновешивался тем, что основные партии по всему политическому спектру отказывались сотрудничать с ней в правящих коалициях, даже ценой уступки власти своим соперникам. В 2018 году 62 места Шведских демократов в парламенте представляли собой четкий баланс сил между 144 местами красно-зеленой коалиции и 143 местами правоцентристского Альянса. Тем не менее, основные партии вели переговоры более четырех месяцев, в конечном итоге остановившись на ненадежной, но функциональной центристско-левоцентристской коалиции. В 2022 году Шведские демократы получили 73 места, что сделало их крупнейшей партией в перспективной правоцентристской коалиции. Но нежелание других партий в коалиции сотрудничать с ней привело к созданию правительства меньшинства с тщательно согласованной внешней поддержкой со стороны Шведских демократов. Хотя норма «ограждения» Шведских демократов от власти явно ослабла в последние годы, она не исчезла. Что бы мы ни думали о легитимности сведения на нет влияния на правительство существенного меньшинства избирателей, политические лидеры в многопартийных системах сохраняют значительную свободу действий, чтобы сделать именно это. Усилия основных политических элит по сдерживанию политического влияния правых популистов также очевидны в Нидерландах, где проблема иммиграции спровоцировала крупный политический кризис, что привело к краху правоцентристской коалиции давнего премьер-министра Марка Рютте в 2023 году. Главным победителем на последовавших внеочередных выборах, более чем вдвое увеличив свою предыдущую долю голосов и парламентское представительство, стала Партия свободы во главе с антииммигрантским подстрекателем Гертом Вилдерсом. Хотя некоторые СМИ объявили результат «тектоническим изменением в политическом ландшафте Нидерландов», потенциальные партнеры Вилдерса по коалиции не позволили ему стать премьер-министром, в конечном итоге остановившись на новом лидере без партийных связей или политического опыта. Как и в Швеции, политическое влияние победы Вилдерса на выборах еще предстоит увидеть.<br>Для основных политиков попытка подавить популистские партии и эксплуатируемые ими обиды часто может быть хорошей политикой. Однако иногда это рискует еще больше оттолкнуть их сторонников. Опрос, проведенный в течение шести месяцев после выборов в Швеции 2018 года, показал, что удовлетворенность шведской демократией существенно снизилась среди людей, сообщивших о голосовании за «Шведских демократов», поскольку затянувшиеся послевыборные маневры все более ясно показывали, что партия снова будет отстранена от правительства. Управление потоками популизма иногда требует уступок и компромиссов. Однако чаще всего политические лидеры, запаниковавшие из-за раздутой угрозы популистской волны, вероятно, уступают больше, чем должны или должны. Возможно, наиболее значимым примером такой чрезмерной реакции было обещание премьер-министра Великобритании Дэвида Кэмерона в 2013 году провести референдум о членстве Соединенного Королевства в Европейском союзе, безрассудная авантюра, призванная смягчить преувеличенную угрозу со стороны Партии независимости Великобритании, и шаг, о котором вскоре пожалели даже многие, кто его поддерживал.</p><p>ВЫБРОСЬТЕ НЕДЕЙ<br>В то время как наблюдатели преувеличили избирательные успехи и политическое влияние популистских партий, они также преувеличили то, что поставлено на карту в этих успехах, смешав популизм с отступлением от демократии. По словам политологов Яши Мунка и Роберто Стефана Фоа, «Крайне правые популистские партии… поднялись из безвестности, чтобы преобразовать партийную систему практически каждой западноевропейской страны. Тем временем, части Центральной и Восточной Европы являются свидетелями институциональных и идеологических преобразований, которые могут происходить: в Польше и Венгрии популистские лидеры начали оказывать давление на критически настроенные СМИ, нарушать права меньшинств и подрывать ключевые институты, такие как независимые суды». Слово «тем временем» здесь выполняет большую работу. На самом деле, партии, которые подорвали демократические институты в Венгрии и Польше, мало напоминали популистские партии Западной Европы, а силы, подпитывавшие их подъем, в значительной степени не были связаны с традиционным пониманием правого популизма.<br>В Венгрии партия премьер-министра Виктора Орбана «Фидес» пришла к власти в 2010 году как единственная жизнеспособная альтернатива действующей партии, фатально дискредитированной годами скандалов и неэффективного управления. Вопреки предположениям многих наблюдателей, поддержка «Фидес» в тот момент не была связана с антииммигрантскими настроениями, сопротивлением европейской интеграции, политическим недоверием и другими общими основами поддержки правых популистских партий. Только после победы Орбан обратился к козлам отпущения беженцев и Европейскому союзу, адаптировав и расширив популистскую схему и приблизив взгляды своих сторонников к взглядам правых популистов в других местах. Но голосование, которое привело Орбана к власти в 2010 году, было на удивление рутинным примером «вышвыривания негодяев», а не всплеском ксенофобских или антидемократических страстей.<br>Получив 53 процента голосов избирателей — едва ли весомый мандат при таких обстоятельствах — Орбан воспользовался тем, что один венгерский писатель метко назвал «случайным» большинством в две трети в Национальной ассамблее, чтобы задним числом объявить о явно фиктивной «революции избирательных кабин», внеся изменения в избирательную систему и ограничения для государственных служащих и СМИ, призванные укрепить власть «Фидес». Это нападение на венгерскую демократию не было отражением тоски венгров по популизму, а тем более по авторитаризму. Орбан воспользовался — как это делали действующие политики во многих временах и местах — возможностью переписать правила игры в свою пользу.<br>Орбан и Мелони в Риме, июнь 2024 г.<br>Орбан и Мелони в Риме, июнь 2024 г. — Гульельмо Манджапане / Reuters<br>Изменения Орбаном в венгерской избирательной системе и нападки на независимые СМИ дали «Фидес» «неправомерное преимущество» на последующих выборах, как сообщил международный наблюдатель в 2014 г. Однако еще более важной основой для дальнейшего удержания партии у власти стало заметное улучшение субъективного качества жизни простых венгров. Опросы зафиксировали значительное улучшение после 2009 г. в удовлетворенности общественности экономикой, национальным правительством и, как ни парадоксально, работой венгерской демократии. Эти улучшения субъективного благополучия продолжались в течение нескольких лет после прихода «Фидес» к власти.<br>Демократический откат в Польше последовал за аналогичным курсом после победы правоцентристской партии «Право и справедливость» в 2015 году. «Право и справедливость» одержали большую победу, — объяснил аналитик BBC News в то время, — «потому что они предложили простую, конкретную политику», включая «более высокие пособия по уходу за детьми и налоговые льготы для менее обеспеченных». Ученые сошлись во мнении, что «Право и справедливость» «смягчили свой имидж», выдвинув успокаивающий лозунг «Хорошие перемены». Только придя к власти, партия занялась заполнением судебной системы сторонниками партии, критикой Европейского союза и ужесточением контроля над государственным радио и телевидением. «Вы подали пример», — сказал лидер партии Ярослав Качиньский Орбану в 2016 году, — «и мы учимся на вашем примере». Если бы авторитарный поворот в Польше был обусловлен политическими элитами, а не простыми гражданами, то же самое можно было бы сказать и о его конце. Вытеснение партии «Право и справедливость» на выборах в октябре 2023 года — всего через месяц после того, как ее ожидаемое переизбрание было расхвалено в The Economist как часть «новой волны крайне правого популизма» — заставило некоторых наблюдателей задуматься, не достигла ли наконец вершины популистская волна в Европе. Но результаты выборов вряд ли стали кардинальным изменением в польском общественном мнении. 35 процентов голосов партии «Право и справедливость» были лишь немного ниже 38 процентов голосов, которые привели ее к власти в 2015 году. Ключевое различие заключалось не в поведении избирателей, а в решимости лидеров различных оппозиционных партий учесть свои разногласия в коалиционном правительстве во главе с бывшим премьер-министром Дональдом Туском.</p><p>ОБЫЧНЫЕ ЛЮДИ, ЭКСТРАОРДИНАРНЫЕ ВРЕМЕНА<br>Терпимость многих граждан Венгрии и Польши к тому, что ученые характеризуют как «умеренно авторитарные» режимы, может показаться демократическим идеалистам предосудительной, но это не должно удивлять. Обычные люди в большинстве времен и мест больше заботились о своей безопасности, личных финансах и подтверждении своей социальной идентичности, чем о соблюдении демократических норм и процедур. Подводя итог своему подробному исследованию полномасштабных крахов демократии в Европе и Латинской Америке двадцатого века, «Обычные люди в чрезвычайные времена», политолог Нэнси Бермео написала, что «обычные люди, как правило, были виновны в том, что оставались пассивными, когда диктаторы фактически пытались захватить власть». Хотя они «обычно не поляризовались и не мобилизовались в поддержку диктатуры, они также не мобилизовались немедленно в защиту демократии». Исследование, опубликованное в 2020 году, проверяло, как готовность респондентов поддержать гипотетического политического кандидата была затронута информированием их о том, что кандидат нарушил некоторые демократические нормы (например, выступал за преследование недружелюбных журналистов или игнорировал неблагоприятные судебные решения). Авторы пришли к выводу, что «лишь небольшая часть американцев отдает приоритет демократическим принципам в своем избирательном выборе», что делает общественное мнение «поразительно ограниченным» средством проверки недемократического поведения избранных должностных лиц. Турки и венесуэльцы также «неохотно наказывали политиков за пренебрежение демократическими принципами, когда это требует отказа от любимой партии или политики». Приверженность американцев демократическим принципам подверглась более конкретному испытанию в 2022 году, когда десятки республиканских членов Конгресса, которые поддерживали или одобряли усилия Трампа «остановить воровство» после выборов 2020 года, баллотировались на переизбрание. На спорных всеобщих выборах они не показали значительно худших или лучших результатов, чем их коллеги, которые выступили против Трампа — электоральная стоимость «игнорирования демократических принципов» была по сути нулевой. Более того, в других отношениях они были в выигрыше; например, они с гораздо меньшей вероятностью проиграют республиканские первичные выборы или уйдут из политики и с большей вероятностью будут стремиться к более высокой должности.<br>Может возникнуть соблазн интерпретировать общественное безразличие к нарушениям демократических норм как само по себе продукт «популистской волны». На самом деле, это давняя черта демократической политики, и не только в случаях распада, изученных Бермео. Шесть десятилетий назад классическое исследование политолога Герберта Макклоски «консенсус и идеология в американской политике» задокументировало поверхностную преданность многих простых американцев «правилам игры». Макклоски пришел к выводу, что члены «активного политического меньшинства» были «основными хранилищами общественного сознания» и «носителями [демократического] кредо». В послевоенную эпоху Макклоски элитная поддержка демократических норм была двухпартийной. Этот консенсус был обусловлен тем фактом, что политические различия между двумя партиями были скромными по историческим меркам. (В 1950 году Американская ассоциация политических наук опубликовала публичный отчет под названием «К более ответственной двухпартийной системе», в котором отстаивались более сильные, более четкие партийные платформы и большая власть для их реализации.) Однако в последние годы рост острых вопросов, таких как гражданские права, аборты, иммиграция и национальная идентичность, поляризовал партии, повысив ставки политического противостояния. В ответ политические элиты — особенно республиканцы — продемонстрировали тревожную готовность нарушать демократические нормы в погоне за партийным преимуществом. Все более безудержная борьба за власть среди элит, а не популизм, представляет наибольшую угрозу демократии в Соединенных Штатах и ​​других странах.<br>Угроза, которую Трамп представляет для американской демократии, имеет мало общего с популизмом.<br>Исследования случаев краха демократии по всему миру показывают, что важнейшим оплотом против самодержавного отступления сверху является бескомпромиссное противодействие видных политических союзников. Конституционный переворот Орбана в Венгрии потребовал абсолютной партийной дисциплины, чему способствовал его железный контроль над партийным аппаратом Фидес и отбором кандидатов. Хотя контроль Трампа над Республиканской партией был менее полным, с 2016 года он значительно усилился. Когда он выдвинул возможность отсрочки выборов 2020 года, лидеры республиканцев в Конгрессе быстро и публично отвергли эту идею, и она была быстро отклонена. Но после выборов, когда союзники Трампа вынашивали план по срыву сертификации голосов выборщиков, лидеры республиканцев в Конгрессе разделились в своем ответе. Две трети республиканцев в Палате представителей в конечном итоге проголосовали за отмену сертификации голосов выборщиков, в то время как только семь из 51 республиканцев в Сенате сделали это.<br>С 2021 года Трамп укрепил свои позиции среди рядовых республиканцев, о чем свидетельствует его легкий проход через праймериз 2024 года. Он также значительно усилил свою власть над партийной организацией — например, поставив союзников и родственников в руководство Национального комитета Республиканской партии. Многие из лидеров республиканцев, которые сопротивлялись его экстремистским наклонностям, добровольно или невольно ушли из политики и были заменены новичками, которые, похоже, готовы предоставить Трампу большую свободу действий. Даже если он победит на переизбрании, институциональная фрагментация власти в системе США оставит его далеко от того несокрушимого контроля, которым Орбан пользуется в Венгрии. Тем не менее, с все более сплоченной Республиканской партией и все более послушным Верховным судом, поддерживающим его, есть веские основания опасаться дальнейшей эрозии демократических норм. Движение Трампа за «Сделать Америку снова великой» апеллирует к глубокому страху перед разнообразием и социальными изменениями. Такого рода страх является обычным явлением во всех обществах, и он часто всколыхнул демократическую политику. Однако угроза, которую Трамп представляет для американской демократии, имеет мало общего с «популизмом». Она исходит не от рядовых граждан, погруженных в «культурные войны» — даже от тех, кто штурмовал Капитолий 6 января. Они были и остаются второстепенными. Реальная угроза исходит от республиканских чиновников, которые несколько часов спустя поддержали усилия Трампа по аннулированию результатов выборов. Это был не какой-то всплеск антидемократических чувств, который угрожал американской демократии в те месяцы; это были махинации политических элит, решивших закрепиться у власти.<br>По сути, широко распространенное непонимание современной популистской угрозы основывается на непонимании природы самой демократии. Идеализированная «народная теория демократии», как ее назвали политолог Кристофер Эйкен и я, побуждает журналистов, ученых и рядовых граждан воображать, что движущей силой крупных сдвигов в партийных системах и правящих коалициях должны быть соответствующие крупные сдвиги в общественном мнении. Если популистские партии набирают силу в парламентах, это должно быть потому, что люди выступают против иммиграции, европейской интеграции и устоявшихся политических институтов. (Это не так.) Если демократические нормы и институты разрушаются, то это должно быть связано с ослаблением общественной поддержки демократии как системы правления. (Это не так.)<br>Как заметил несколько десятилетий назад выдающийся политолог Э. Э. Шатшнайдер, такое понимание демократической политики «по сути своей упрощенческое, основанное на чрезвычайно преувеличенном представлении о непосредственности и срочности связи общественного мнения и событий». Судьба демократии находится в руках политиков. Именно они решают управлять, смягчать, игнорировать или разжигать популистские настроения. Опасная ошибка — легковерно принимать их показное преклонение перед мнимой волей народа. И когда народное недовольство используется как предлог для плохой политики — или, что еще хуже, как предлог для отступления от демократии — виноваты политики, а не граждане.<br>ОБ АВТОРЕ:<br>ЛАРРИ М. БАРТЕЛС — заслуженный профессор политологии и права в Университете Вандербильта и автор книги «Демократия подрывается сверху: лидеры, граждане и вызов популизма в Европе».</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=7ab3da3845ad" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Чи зможе Трамп розділити Китай і Росію?]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D1%87%D0%B8-%D0%B7%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D0%B5-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BF-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D1%96%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B8-%D0%BA%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%B9-%D1%96-%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%8E-e6b167f1faac?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/e6b167f1faac</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 09 Dec 2024 17:24:28 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-12-09T17:24:28.179Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*tOC_renBd3RVpckzw__bbg.jpeg" /></figure><p>Чому партнерство Пекіна та Москви буде важко розірвати<br>Олександр Габуєв | 6 грудня 2024 р</p><p>«Єдине, чого ви ніколи не хочете, щоб це сталося, це те, що ви ніколи не хочете об’єднання Росії та Китаю. Мені доведеться їх роз’єднати, і я думаю, що я зможу це зробити», — хвалився Дональд Трамп в інтерв’ю політичному оглядачу Такеру Карлсону в жовтні. Під час виборчої кампанії новообраний президент неодноразово говорив, що зупинить війну в Україні «за 24 години» і що він буде набагато жорсткішим щодо Китаю, ніж президент Джо Байден.</p><p>Трамп ніколи не сформулював, який саме його план «роз’єднати» ці дві країни, і, виходячи зі свого досвіду, він міг би просто розробити його на ходу. Але перші ознаки свідчать про те, що майбутня адміністрація може спробувати завдати шкоди китайсько-російському партнерству шляхом зниження напруженості (і навіть покращення зв’язків) з Москвою, щоб чинити тиск на Пекін — щось на кшталт протилежності до того, що організував держсекретар Генрі Кіссінджер. 50 років тому, коли Сполучені Штати намагалися розрядити напругу з Китаєм, щоб використати китайсько-радянський розкол.</p><p>Здається, ця школа думок популярна серед багатьох людей у ​​всесвіті Трампа, включно з тими, хто був призначений до його команди національної безпеки. Наприклад, Майкл Уолц, член Конгресу, якого Трамп призначив своїм радником з національної безпеки, виступав у The Economist за те, щоб Сполучені Штати якнайшвидше припинили війну в Україні, а потім спрямували ресурси на «протидію більша загроза з боку Комуністичної партії Китаю».</p><p>У Пекіні та Москві лідери очікують міжцарів’я наступних кількох тижнів і початку нового терміну Трампа з поєднанням тривоги та злорадства. Найголовнішим пріоритетом Кремля є безпечно пережити цей період і уникнути значної ескалації зі Сполученими Штатами щодо України до того, як Трамп переїде в Білий дім. Президент Росії Володимир Путін сподівається, що президентство Трампа призведе до значного зменшення підтримки Києва Заходом, якщо Москва добре розіграє свої карти — навіть якщо офіційного припинення бойових дій в Україні не буде досягнуто.<br>Занепокоєння Пекіна зовсім протилежні.</p><p>Зустріч президента Китаю Сі Цзіньпіна з Байденом у листопаді під час саміту Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва показала, що адміністрація Демократичної партії не буде суттєво порушувати відносини США з Китаєм на виході. Що стосується майбутньої команди республіканців, у Пекіна є причини для занепокоєння — як через його передвиборчу риторику, так і через склад персонажів, яких Трамп призначив на ключові посади у своєму уряді.</p><p>ЧИСТИЛИЩЕ ПУТІНА<br>Деталі щодо «мирного плану» Трампа для України обмежені, а високопосадовці Росії обмежили свої публічні коментарі щодо його потенціалу. Але навіть перед тим, як розпочати офіційну розмову з Трампом, Кремлю потрібно пережити наступні кілька тижнів, які він вважає одним із найнебезпечніших періодів війни в Україні.<br>Після майже року болісних роздумів адміністрація Байдена, що йде у відставку, нарешті дала Києву дозвіл використовувати проти військових цілей зброю великої дальності, вироблену державами-членами НАТО, включно з ракетами армійської тактичної ракетної системи (ATACMS) виробництва США та британськими ракетами Storm Shadow. на міжнародно визнаній території Росії. 19 листопада російський склад озброєнь у Брянській області країни був уражений тим, що, як стверджувало міністерство оборони Росії, було ATACMS, а через два дні командний пункт, який, як повідомляється, розміщував північнокорейських генералів, був уражений ракетами Storm Shadow у Курській області Росії.<br>Ці невдачі, якими б болючими вони не були для росіян, не матимуть істотного впливу на траєкторію бойових дій. Росія поступово завойовує все більше позицій на східному фронті. Що турбує Кремль, так це явне ігнорування Заходом чітко повідомлених Москвою «червоних ліній» і ядерного стримування. Путін неодноразово заявляв, що Україна не могла б використовувати такі системи, як ATACMS і Storm Shadow без серйозної технічної допомоги з боку персоналу НАТО, і тому, з точки зору Кремля, їх використання українцями схоже на те, що західний альянс стріляє по Росії. Дисципліноване та організоване підштовхування Заходу до російських «червоних ліній» змусило Кремль погодитися на стрілянину НАТО по російських цілях на окупованій українській території, включно з Кримом, без особливої ​​ескалації у відповідь, окрім ударів по Україні, диверсій на Заході та надання обмеженої військової сили. підтримка шахраїв, таких як Хуси в Ємені чи Північній Кореї. Але націлювання в межах російських кордонів — це зовсім інша справа; на думку Кремля, це має бути зупинено швидше, ніж пізніше.</p><p>У відповідь на таку передбачувану агресію Заходу 19 листопада Росія опублікувала нову ядерну доктрину, яка значно знижує поріг для використання ядерної зброї та відкриває шлях для ядерних ударів по неядерних державах (таких як Україна), які запускають кінетичні ракети дальньої дії. атаки за підтримки ядерної держави. Щоб підсилити ці словесні погрози, на які Захід не надто зважився, 21 листопада Росія випустила ракету, здатну нести ядерну зброю, по військовому заводу в Дніпрі. Судячи з відносно незначних вибухів, ракета мала або не мала корисного навантаження, тобто запуск був насамперед політичним сигналом, що демонструє здатність і готовність Кремля до ескалації.<br>На думку Москви, тепер м’яч знову на полі Вашингтона. Путін прямо попередив західних лідерів, що відповість цілеспрямованою відплатою на будь-які кроки ескалації, такі як нові удари по Росії чи введення військ в Україну. Роблячи це, він сподівається стабілізувати ситуацію до тих пір, поки інавгурація Трампа не відкриє нове вікно можливостей для переговорів щодо припинення конфлікту, вигідного для Кремля.<br>У Кремлі усвідомлюють, що останні кроки адміністрації Байдена, включаючи зняття обмежень на постачання зброї в Україну, створюють важелі впливу Вашингтона на будь-які майбутні дискусії. Ось чому Москва так рішуче протидіє найнебезпечнішим ескалаціям, але не мстить тим, що вважаються менш значущими, як-от нові санкції проти російської фінансової системи, які адміністрація Байдена оприлюднила 21 листопада, або рішення Вашингтона постачати українські збройні сили. з наземними мінами.<br>Після закінчення періоду міжцарювання Байдена і Трампа Кремль не повинен очікувати, що Трамп 2.0 буде легкою поїздкою. Ідеї ​​щодо припинення війни, озвучені деякими членами команди національної безпеки Трампа, включаючи нового віце-президента Дж. Д. Венса та спеціального представника Трампа в Україні Кіта Келлога, передбачають припинення вогню вздовж нинішніх ліній зіткнення в Україні та продовження мораторій на членство Києва в НАТО в обмін на положення про забезпечення виживання України як незалежної держави (навіть якщо не в її кордонах 1991 року). Москві це може здатися вигідним. Але на даний момент ніщо не свідчить про те, що Путін готовий відступити від своїх початкових, набагато більш максималістських цілей — якими, за його власними словами, є «демілітаризація та денацифікація України», що в кінцевому підсумку означає зміну режиму в Києві та постійне вето Москви на зовнішню політику України. Кремль був би радий досягти цих цілей за столом переговорів, але якщо він не зможе забезпечити найважливішу передумову — припинення військової підтримки України Заходом, — російський лідер продовжить воювати, сподіваючись, що у війні на виснаження, час на боці Росії, і що вичерпані запаси зброї Заходу та небажання ескалації обмежать здатність Трампа допомагати Україні.</p><p>НОВІ КИТАЙСЬКІ ЯСТРУБИ<br>На відміну від Путіна, у Сі є багато причин очікувати, що перехід від Байдена до Трампа стане періодом відносного спокою у відносинах між Китаєм і Сполученими Штатами. Однак після вступу Трампа на посаду ситуація для Пекіна може стати ризикованою.<br>В останні роки Пекін і Вашингтон наполегливо працювали, щоб зберегти стабільність і передбачуваність у своїх відносинах. Використовуючи кілька каналів зв’язку, включно з регулярними контактами між радником США з національної безпеки Джейком Салліваном і міністром закордонних справ Китаю Ван І, Пекін і Вашингтон витримали січневі президентські вибори на Тайвані, здебільшого уникли руйнівних торговельних і експортних воєн і знизили температуру в потенційному гарячі точки військового протистояння, включаючи Тайванську протоку та Південно-Китайське море.<br>На останній зустрічі Байдена та Сі в листопаді було підтверджено, що вони мають намір продовжити цей підхід до 20 січня. Новий набір заходів експортного контролю колишньої адміністрації, спрямований на китайський сектор виробництва чіпів, оприлюднений 2 грудня, Пекін негайно відповів відповіддю. заборона на експорт до Сполучених Штатів кількох найважливіших мінералів, включаючи галій, германій та сурму. Але ці кроки були підготовлені давно і не стали несподіванкою. Наразі обидві сторони мають підстави зберігати спокій і проявляти стриманість. Байден має справу з війнами в Україні та на Близькому Сході, а Китай не налаштований шукати непотрібної конфронтації на тлі погіршення економічної ситуації.<br>І хоча у Путіна є причини бути оптимістичними щодо Трампа, у Сі є чим хвилюватися. Під час першого терміну Трампа він розпочав торговельну війну з Китаєм, наклав на китайського технологічного гіганта Huawei санкції та кампанію тиску, щоб видалити його обладнання з мереж союзників, посилив військові активи США та партнерства в Індійсько-Тихоокеанському регіоні та розв’язав пропагандистська війна через пандемію COVID-19. На думку Сі, цього разу ситуація може виглядати ще гірше. У 2016 році економіка Китаю була на траєкторії зростання набагато сильнішою, ніж зараз, а економіка США була анемією. Сьогодні ситуація змінилася, головним чином завдяки власній економічній політиці Сі протягом останнього десятиліття.<br>Крім того, є команда професіоналів з національної безпеки та торгівлі, яку збирає Трамп. Більшість високопосадовців, призначених на даний момент, відомі своїми агресивними поглядами на Китай, і вони виступають за збільшення витрат на оборону для протидії Пекіну, а також за каральні мита, посилення обмежень експортного контролю та підтримку Тайваню. Що ще гірше, більшість нових високопосадовців Трампа або абсолютно невідомі в Китаї, або не були в країні роками, проводячи час на Тайвані. Подібним чином нинішня команда Сі, особливо його старші лейтенанти з економіки, не дуже відомі у Вашингтоні. З 2022 року Сі оточив себе людьми, включно з керівником свого апарату Цай Ці та віце-прем’єр-міністром Хе Ліфеном, які мають відносно низький міжнародний профіль, не розмовляють англійською мовою та здебільшого недоступні для Вашингтона після того, як їх підняли до Політбюро. . Якщо перший термін Трампа був багатий на неформальні канали між Китаєм і Сполученими Штатами, то за Трампа 2.0 найбільшою надією Китаю міг би бути Ілон Маск, який має численні бізнес-інтереси в Китаї та чия компанія електромобілів Tesla має завод у Шанхаї — за адресою принаймні до тих пір, поки він буде в хороших стосунках з президентом США.</p><p>НЕМАЄ ЗВОРОТНОГО КІССІНДЖЕРА</p><blockquote>Серед усієї невизначеності, яку принесе Трамп 2.0, останнє, що хвилює Путіна та Сі, — це здатність Вашингтона організувати справжній розкол між їхніми країнами, незважаючи на обіцянку Трампа зробити це під час кампанії.<br>Перш за все, чи зможе Трамп домовитися про угоду щодо України, яка задовольнить Путіна, ще належить побачити. Якщо основні проблеми Кремля не будуть розглянуті, Москва цілком може продовжити боротьбу, і весь план покращення зв’язків із Кремлем за рахунок Пекіна буде невизначеним. Навіть якщо всі сторони досягнуть угоди щодо України і Трамп пом’якшить санкції США проти Росії, токсична хмара навколо російської економіки не розвіється відразу. Забезпечення Москви додатковими грошовими потоками вимагатиме підтримки Європи, що аж ніяк не гарантовано, оскільки багато столиць залишаються скептичними щодо путінської Росії та не хочуть повертатися до довоєнної ери економічної залежності.<br>Росія стала економічно дуже залежною від Китаю: за останні два роки 40 відсотків російського імпорту надходить з Китаю та 30 відсотків російського експорту туди. Ця залежність поглиблюється, і її неможливо позбутися миттєво. Подолання залежності також вимагатиме скоординованих зусиль американців і європейців для збільшення двосторонньої торгівлі з Росією, що важко уявити за Трампа.<br>Нарешті, Путін і Сі знають, що це буде останній термін Трампа, і що за ним легко може прийти президент, який скасує будь-яку угоду, досягнуту за президента-республіканця. І Сі, і Путін, навпаки , планують залишитися при владі навіть після 2029 року, коли завершиться термін повноважень Трампа. Окрім особистих стосунків між двома автократами, їхня спільна недовіра до Вашингтона та їхні надії стати сильнішими в новому багатополярному порядку — за рахунок Сполучених Штатів — ймовірно, забезпечать достатньо міцну основу для збереження китайсько-російського партнерства. стабільний і зростаючий.</blockquote><blockquote>ПРО АВТОРА:</blockquote><p>ОЛЕКСАНДР ГАБУЄВ, директор Євразійського центру Carnegie Russia у Берліні.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=e6b167f1faac" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ПРО ПЕВНУ НЕПОСЛІДОВНІСТЬ У РОБОТІ ЛАКАНА, ЯКА СТОСУЄТЬСЯ УКРАЇНИ]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%BF%D0%B5%D0%B2%D0%BD%D1%83-%D0%BD%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C-%D1%83-%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D1%96-%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D1%8F%D0%BA%D0%B0-%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%83%D1%94%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-d92e57cf6e7e?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/d92e57cf6e7e</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 05 Dec 2024 11:15:12 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-12-05T11:15:12.781Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Славой Жижек</p><p><a href="https://thephilosophicalsalon.com/on-a-certain-inconsistency-in-lacans-work-which-concerns-ukraine/">https://thephilosophicalsalon.com/on-a-certain-inconsistency-in-lacans-work-which-concerns-ukraine/</a></p><p>…подумайте про Україну сьогодні, у 2024 році. Країна стикається з вимушеним вибором: життя чи свобода? Однак цей вибір має додатковий поворот: обидва варіанти мають на увазі смерть. Якщо в нинішній ситуації ви обираєте життя (здачу), ви обираєте смерть (зникнення як нація, як Росія неодноразово давала зрозуміти). Якщо ви обираєте свободу (тобто продовження збройного опору, але з перспективою меншої підтримки Заходу), ви обираєте (для багатьох українців та їхнього середовища проживання) фактичну смерть та руйнування.</p><p>Є французький роман, який, здається, покладається на той самий вибір: «<em>Протилежний берег» </em>Жульєна Грака. Оригінальна назва роману — <em>Le rivage des Syrtes</em>, при цьому Syrtes посилається на найпівденніший регіон Орсенна, вигаданий заступник Італії, де, здається, є автомобілі, але немає електрики, країна, якою править стародавнє і декадентське місто з однойменною назвою, яке, здається, але не зовсім, Венецією. Протягом останніх 300 років Орсенна перебувала в стані призупиненої війни з Фаргестаном, варварською пустельною країною через море на півдні; Фаргестан, з його двома головними містами на узбережжі і нескінченними пустелями, здається дуже схожим на Лівію, хоча деякі місця змінюють сторону: гора Етна переходить до Лівії і стає Тангрі; руїни Сабрати залишають Лівію для Італії і стають Сагрою; Сирт їде до Італії і стає Сиртесом.</p><p>Альдо, оповідач і головний герой роману, належить до однієї з правлячих сімей Орсенни. Відправлений як державний спостерігач до напівзруйнованої військово-морської бази Орсенни в Сирті, він перетинає заборонену лінію, яка розділяє Мертве море, відпливаючи до міста Рагес на березі ворога. Там його корабель вітають трьома гарматними пострілами. Відродивши цим непоправним актом війну, яка знищить Орсенну, Альдо здійснює суїцидальний жест, якого таємно прагнув цілий народ: коли він повертається з Сирта до Орсенни, він виявляє, що правляча еліта Орсенни використовує вигляд війни з Фаргестаном, щоб розпалити націоналістичний патріотизм…</p><p>Окрім очевидного докору в тому, що Грак зображує спуск Орсенни до фашизму (викликаючи зовнішню загрозу створити надзвичайний стан тощо), тут слід розрізнити глибшу екзистенційну дилему: <strong>що більш бажане, спокійне інертне життя невеликих задоволень, яке зовсім не є справжнім життям, або ризик, який цілком може закінчитися катастрофою? </strong>Однак Україна стикається не з <em>цим </em>вибором, а майже з абсолютно протилежним. <strong><em>Якщо вона хоче повернутися до спокійного повсякденного життя, їй потрібно ризикнути продовжувати війну (військовий опір), тобто піддавати себе потенційній смерті. Якщо вона хоче уникнути війни, вона з великою впевненістю стикається з іншою формою смерті (зникнення як нації під російською окупацією).</em></strong></p><p>Тут слід зазначити, що с<strong><em>аме Захід має вибір, помилково приписуваний Україні: ризикувати війною (підтримуючи Україну) або вибирати мирне життя (зазнавши приниження від зради свого союзника). </em></strong>І, як зазначають багато критичних аналітиків, навіть західноєвропейський вибір миру насправді не гарантує довгострокового миру, тому що якщо Росія отримає Україну, вона, швидше за все, не зупиниться на цьому, а продовжуватиме свою експансію на Захід, так що Європейський Захід пізніше зіткнеться з тим самим вибором у набагато жорсткіших умовах. Тоді тут <strong><em>західні миротворці (від Віктора Орбана та інших радикальних правих діячів до псевдолівих) просто обманюють, приписуючи Україні вибір, який навіть не є їх власним.</em></strong></p><p><strong><em>У лаканських термінах справжній вибір полягає не між життям і смертю, а між двома смертями: символічною смертю (втратою символічної ідентичності) і фактичною біологічною смертю. Можливо, це найкраще визначення нашого глобального скрутного скрутного становища сьогодні. Таким чином, урок полягає в тому, що триваючий конфлікт між Росією та Заходом має глибоке філософське коріння. </em></strong>Коли Антон Аліханов, губернатор російського ексклаву Калінінград, нещодавно сказав, що Іммануїл Кант, який провів все своє життя в Калінінградському регіоні (німецький Кенігсберг), має “прямий зв’язок” з війною в Україні, він мав рацію. <a href="https://meduza.io/en/news/2024/02/12/governor-of-russia-s-kaliningrad-says-german-philosopher-immanuel-kant-directly-tied-to-war-in-ukraine">За словами Аліханова</a>, саме німецька філософія, чия “безбожність і відсутність вищих цінностей” почалася з Канта, створила “соціокультурну ситуацію”, яка призвела, серед іншого, до Першої світової війни:</p><p>«Сьогодні, у 2024 році, ми досить сміливі, щоб стверджувати, що з роботи Канта почалася не тільки Перша світова війна, але й нинішній конфлікт в Україні. Тут, у Калінінграді, ми наважуємося запропонувати — хоча насправді ми майже впевнені в цьому — що саме в «<em>Критиці чистого розуму» </em>Канта та його <em>«Основі метафізики моралі» […] </em>були встановлені етичні, ціннісні основи поточного конфлікту».<a href="https://thephilosophicalsalon.com/on-a-certain-inconsistency-in-lacans-work-which-concerns-ukraine/#_edn6">[ 6]</a></p><p>Губернатор продовжував називати Канта одним з “духовних творців сучасного Заходу”, заявивши, що “західний блок, який був сформований США за власним образом”, є “імперією брехні”. За його словами, Канта називають “батьком майже всього” на Заході, включаючи свободу, ідею верховенства права, лібералізм, раціоналізм і “навіть ідею Європейського Союзу”<a href="https://thephilosophicalsalon.com/on-a-certain-inconsistency-in-lacans-work-which-concerns-ukraine/#_edn7">.[ 7] </a><strong><em>І якщо Україна чинить опір Росії від імені цих західних цінностей, Кант фактично також несе відповідальність за український опір Росії. Таким чином, “божевільні” заяви Аліханова є корисним нагадуванням про високі метафізичні ставки триваючої війни між Росією та Україною.</em></strong></p><p>Аліханов також має рацію в іншому сенсі: Кант жорстоко розвіяв міф про священне походження верховенства права і дав зрозуміти, що походженням кожного юридичного порядку є незаконне насильство — урок, неприйнятний для російського спіритуалізму, який відстоює Аліханов. Не можна не процитувати тут зауваження, помилково приписуване Отто фон Бісмарку: “Якщо вам подобаються закони та ковбаси, ви ніколи не повинні дивитися, як їх роблять”.<a href="https://thephilosophicalsalon.com/on-a-certain-inconsistency-in-lacans-work-which-concerns-ukraine/#_edn8">[ 8]</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=d92e57cf6e7e" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[America First, Russia, & Ukraine]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/america-first-russia-ukraine-c96a2b24650a?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/c96a2b24650a</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 01 Dec 2024 18:24:59 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-12-01T18:24:59.713Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><a href="https://americafirstpolicy.com/team/keithkellogg"><em>Lt. General (Ret.) Keith Kellogg, </em></a><a href="https://americafirstpolicy.com/team/fredfleitz"><em>Fred Fleitz, </em></a><strong>APRIL 11, 2024</strong></p><h3>ОГЛЯД</h3><p>Війна в Україні — це трагедія, якої можна уникнути, яка стала результатом некомпетентності президента Байдена як світового лідера та його хаотичної зовнішньої політики. Війна розділила американців і консервативний рух щодо того, якою має бути участь Америки в цьому конфлікті і як війна в Україні впливає на європейську та глобальну стабільність.</p><p>Війна в Україні є надзвичайно складним питанням зовнішньої політики для Сполучених Штатів.</p><p>Прихильники агресивної підтримки США, включаючи тих, хто закликає до прямого військового залучення США, розглядають війну як значну загрозу американській, європейській та міжнародній безпеці. Вони стверджують, що без надійної та необмеженої американської військової допомоги Україні Росія після завоювання України перейде до відновлення колишнього Радянського Союзу та вторгнення в інші країни, включаючи членів НАТО. Деякі з цих прихильників стверджують, що перемога Росії в Україні підірве демократію та безпеку в інших регіонах світу і може спонукати Китай вторгнутися на Тайвань. Ті, хто дотримується цієї точки зору, особливо президент Байден, різко критикували як проросію, пропутіна, антидемократа та ізоляціоніста будь-кого, хто виступав проти або навіть висловлював скептицизм щодо американської військової допомоги Україні.</p><p>Хоча деякі американські критики військової допомоги уряду Володимира Зеленського дійсно можуть бути ізоляціоністами, переважна більшість американців стурбовані тим, чи є на кону життєво важливі стратегічні інтереси Америки у війні в Україні, потенціал залучення збройних сил США та чи бере Америка участь у проксі-війні з Росією, яка може перерости в ядерний конфлікт. Вони також бачать необхідність розробити план припинення цієї війни, а не просто забезпечити зброю для конфлікту, який, здається, став довгостроковим глухим кутом.</p><p>Основною вимогою для підходу America First до національної безпеки США є, по-перше, компетентний і рішучий головнокомандувач — президент, який здійснює сильне керівництво на світовій арені, називає зразкових чиновників національної безпеки та реалізує послідовну та ефективну зовнішню політику для захисту Америки від зовнішніх загроз та просування її інтересів за кордоном.</p><p>Підхід America First також вимагає сильної армії, розумного використання військової сили США та утримання американських військ від непотрібних і нескінченних воєн. Це означає роботу в альянсах та з партнерами для сприяння регіональній безпеці, вимагаючи від членів альянсу та союзників нести повну вагу у захисті безпеки в регіоні.</p><p>Виходячи з цих принципів, ми вважаємо, що трагічні невдачі Української війни ілюструють, чому підхід “Америка перш за все” до національної безпеки США краще вирішує проблеми, які цей тип конфлікту ставить перед національними інтересами США, і як його можна було запобігти. Найголовніше, що підхід America First до національної безпеки надає рекомендації щодо того, як можна покласти край цій війні.</p><h3>ЯК ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА AMERICA FIRST ЗМЕНШИЛА РИЗИКИ З БОКУ РОСІЇ ПІД ЧАС АДМІНІСТРАЦІЇ ТРАМПА</h3><p>Ми вважаємо, що найважливішим способом, яким підхід America First до національної безпеки міг вплинути на війну в Україні, було її запобігання. Сильний і рішучий президент, який виступив проти президента Росії Володимира Путіна жорсткою і послідовною зовнішньою політикою США для Росії, України та НАТО, міг би перешкодити Путіну замовити вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року. На нашу думку, жорстка та послідовна політика, реалізована президентом Дональдом Трампом, є причиною того, що Росія утримувалася від вторгнення своїх сусідів під час його президентства, але не відчувала таких обмежень під час адміністрацій Джорджа В. Буш, Барак Обама та Джо Байден.</p><p>Трамп відмовив Путіна від вторгнення в сусідні штати, тому що його керівництво та зовнішня політика сприяли стримування та миру через силу. Путін бачив у Трампі сильного і рішучого президента, який був готовий використовувати всі інструменти американської влади — мирні і примусові — для захисту інтересів США. Подібно до інших супротивників США, Путін також розглядав Трампа як непередбачуваного та нетрадиційного. У світлі загрози Трампа знищити Північну Корею, якщо вона загрожувала союзникам США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, саміти Трампа з лідером Північної Кореї Кім Чен Ином, переміщення посольства США в Ізраїлі до Єрусалиму, бомбардування Сирії за використання хімічної зброї проти цивільних осіб, скидання найбільшої бомби в Америці на редут ІДІЛ в Афганістані, введення сильних економічних санкцій проти Китаю, зберігаючи діалог відкритим з Пекіном, Путін не міг бути впевнений, як Трамп відреагує на російську войовничість. Ця непередбачуваність зіграла важливу роль під час президентства Трампа у перешкоджанні ворожим діям супротивників США.</p><p>Трамп також мав російську політику, яка продемонструвала американську силу. Наприклад, у 2018 році після того, як російська група найманців Вагнера просунулася на бази США в Сирії, вони були зустрінуті негайними та рішучими діями, коли президент Трамп санкціонував каральні авіаудари проти них. Ці авіаудари відкинили операції та вплив Росії в регіоні. Росія ніколи не мстила Сполученим Штатам за цю атаку, яка, як повідомляється, вбила сотні російських найманців, ймовірно, тому, що Путін не знав, як відреагує Трамп.</p><p>Адміністрація Трампа посилила стримуючу ставицію Європи щодо Росії, відродивши альянс НАТО для роботи на американські інтереси, підштовхуючи членів НАТО до справедливого внеску в альянс та досягнення своїх цілей щодо статті 3 НАТО та Декларації Уельсу. Реформуючи НАТО, щоб повернути її до свого початкового наміру служити колективною безпековою угодою, тягар російського стримування більше не лягав виключно на Сполучені Штати. Європейці були під тиском, щоб активізуватися, щоб захистити свою регіональну безпеку і повернутися до ефективних союзників.</p><p>Адміністрація Трампа ввела жорсткі санкції проти газопроводу “Північний потік II”, побудованого для транспортування російського природного газу з Росії до Німеччини, щоб зупинити його завершення. Чиновники Трампа також чинили тиск на європейські держави, щоб вони від’єдналися від російського енергопостачання, зусилля, які підірвали здатність Росії озброїти енергію в регіоні — і ті, яким Європа чинила опір, поки Росія не вторглася в Україну.</p><p>Це включало публічну критику Трампа за те, що вона робить себе залежною від російського імпорту газу. На саміті НАТО в липні 2018 року Трамп засудив підтримку Німеччиною трубопроводу “Північний потік II”, заявивши: “Німеччина, наскільки я розумію, перебуває в полоні Росії, тому що вона отримує так багато своєї енергії від Росії”. Трамп ще більше критикував Німеччину за її залежність від російської енергетики у своїй промові до ООН у вересні 2018 року. Генеральна Асамблея. “Німеччина стане повністю залежною від російської енергії, якщо вона негайно не змінить курс”, — сказав президент. “Тут, у Західній півкулі, ми прагнемо зберегти нашу незалежність від посягання експансіоністських іноземних держав”. Сьогодні іронічно дивитися відео німецьких дипломатів у залі Генеральної Асамблеї, які в той час сміються з критики Трампа.</p><p>Під час адміністрації Трампа Сполучені Штати більше не терпіли неодноразових порушень Росією ядерного договору і вийшли з Договору про відкрите небо та договору про ядерні сили середньої дальності (РСМД). Адміністрація Трампа також розпочала процес виходу з договору про скорочення ядерних озброєнь New START з Росією в надії на переговори про більш сильний та ефективний договір, який також включатиме ядерний арсенал Китаю.</p><p>Щодо України адміністрація Трампа сприяла сильному стримуючим підходу, санкціонувавши перший в історії смертельний пакет військової допомоги Україні, оснастивши її збройні сили передовими протиброньованими ракетами Javelin, військово-морськими суднами та патрульними катерами Mark VI. Це був серйозний розрив з адміністрацією Обами, яка погодилася лише надати нелетальну військову допомогу, незважаючи на пристрасні заклики українських чиновників до зброї США боротися з проросійськими сепаратистськими повстанцями на Донбасі.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn1"><strong>i] </strong></a>Президент Обама відмовився відправляти зброю в Україну, бо боявся, що це спровокує Путіна. Президент Трамп не погодився і відправив зброю в Україну як знак американської сили та підтримки дружньої держави.</p><p>У той же час Трамп був відкритий для співпраці з Росією та діалогу з Путіним. Трамп висловив повагу до Путіна як до світового лідера і не демонізував його в публічних заявах. Політичні опоненти Трампа критикували його за це, але підхід Трампа нічим не відрізнявся від того, як кілька президентів США мали справу з радянськими лідерами під час холодної війни. Це був транзакційний підхід до американсько-російських відносин, в якому Трамп використав свій досвід як умінодавця угоди, щоб знайти способи співіснувати та знизити напруженість з Путіним, твердо стоячи на американських інтересах безпеки. Трамп багато разів розмовляв з Путіним під час його президентства, у тому числі щонайменше п’ять разів особисто та понад 17 телефонних дзвінків.</p><h3>ЯК НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ БАЙДЕНА У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ПРИЗВЕЛА ДО КАТАСТРОФИ ДЛЯ УКРАЇНИ</h3><p>Погане керівництво президента Байдена як головнокомандувача, слабка команда національної безпеки та політика національної безпеки в поєднанні з повним нерозумінням Росії, Путіна, України та НАТО створили умови, які змусили Путіна замовити вторгнення в Україну в лютому 2022 року та провести відверту агресивну війну всупереч Сполученим Штатам та міжнародному співтовариству.</p><p>Байден почав своє президентство, зображуючи себе антитрампівським президентом, який скасував би всю політику свого попередника. Це означало повернення до наївної та невдалої зовнішньої політики, переважно адміністрації Обами. Через сильну неприязнь Байдена до Трампа він намагався змінити навіть успішну політику Трампа і відмовився віддати належне Трампу за його зовнішньополітичні успіхи.</p><p>І все ж зовнішня політика Байдена була несерйозною та непослідовною. На початку своєї адміністрації Байден визначив зміну клімату як головну загрозу національній безпеці США. Накази Байдена призвели до рімкого виведення США з Афганістану, епічної зовнішньополітичної катастрофи, яка завдала величезної шкоди американському авторитету та глобальній безпеці. Президент без потреби антагонізував і відштовхував важливих союзників США, особливо Ізраїль і Саудівську Аравію, і відновив безрозсудні зусилля президента Обами, щоб заспокоїти Іран в абсурдній надії зробити його партнером США для миру на Близькому Сході.</p><p>Політика Байдена щодо Китаю була слабкою та заплутаною. Він нічого не зробив, щоб притягнути Пекін до відповідальності за походження та поширення вірусу COVID-19. Він послабив готовність збройних сил США та військового набору за допомогою нерозумних мандатів на вакцинацію проти COVID та нав’язуючи різноманітність, справедливість та інклюзивність для персоналу. Байден також навмисно відмовився захищати південний кордон Америки, що призвело до величезного напливу нелегальних мігрантів.</p><p>У травні 2021 року, за дев’ять місяців до вторгнення Росії в Україну, адміністрація Байдена відмовилася від санкцій США щодо будівництва російського трубопроводу “Північний потік II”, рішення, яке придбуло двопартійну опозицію. Чиновники Байдена в той час стверджували, що причиною цього рішення було виправити відносини США з Німеччиною, які, як вони стверджували, були напружені через політику адміністрації Трампа, наприклад, кинути виклик залежності Німеччини від російської енергії та її нездатність пограти свої внески на витрати на оборону НАТО.</p><p>Колишній міністр оборони Роберт Гейтс написав у своїх мемуарах 2014 року “<em>Обов’язок</em>”: “Я думаю, що [Байден] помилявся майже з усіх основних питань зовнішньої політики та національної безпеки протягом останніх чотирьох десятиліть”. Гейтс написав ці слова за шість років до того, як Байден вступив на посаду Овального кабінету і говорив про свою зовнішньополітичну компетентність, коли він був молодшою людиною. Сьогодні ознаки психічного занепаду Байдена, часті помилкові зовнішньополітичні заяви про те, що його помічники швидко йдуть назад, і його аматорські високопоставлені чиновники з національної безпеки додали до глобального сприйняття того, що це найслабша і найбільш некомпетентна адміністрація США у зовнішній політиці в історії.</p><p>Явна відсутність стратегічних навичок Байдена збільшила шанси на вторгнення Росії в Україну, підриваючи сприйняття стримування під керівництвом американців. Що ще важливіше, зовнішньополітична некомпетентність Байдена призвела до критичних помилок політики США, які без потреби антагонізували Путіна і змусили його наказати російським військам вторгнутися в Україну.</p><h3>БАЙДЕН НЕПРАВИЛЬНО ОЦІНИВ ПУТІНА, ПЕРШ НІЖ ВІН НАКАЗАВ РОСІЙСЬКИМ ВІЙСЬКАМ ВТОРГНУТИСЯ В УКРАЇНУ</h3><p>Потенційне вступ України до НАТО було делікатним питанням для Володимира Путіна ще до того, як Джо Байден склав присягу в січні 2021 року. Хоча Путін був на мить відкритий для цієї ідеї на початку 2000-х років, він почав виступати проти неї після Бухарестського саміту НАТО 2008 року, який підтвердив, що НАТО одного дня планує прийняти Україну як члена.</p><p>Путін давно стверджував, що Україна ніколи не зможе покинути сферу впливу Росії, стверджуючи, що росіяни та українці є одним народом, заперечуючи, що українці є окремим народом, і виступаючи проти ідеї незалежної української держави. Під час зустрічі один на один з президентом Джорджем В. Буш у 2008 році, Путін сказав: “Ти повинен зрозуміти, Джордже. Україна навіть не є країною”.<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn1"><strong>[i] </strong></a>Під час візиту до Києва в 2013 році Путін сказав: “Бог хотів, щоб дві країни були разом”, і їхній союз був заснований на “владі Господа”, незмінному будь-якою земною силою.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn2"><strong>ii] </strong></a>Путін підкреслив і висвітлив цю ідею в липні 2021 року в есе “Про історичну єдність росіян і українців”, в якому він стверджував, що Україна може бути суверенною лише в партнерстві з Росією, і стверджував, що сьогоднішня Україна займає історично російські землі.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn3"><strong>iii]</strong></a></p><p>Під час інтерв’ю журналісту Такера Карлсона з Путіним у лютому 2024 року Путін надав довгий, безглуздий звіт про російську та українську історію, в якому він оскаржив громадянство та історію України і повторив свої смішні твердження про те, що Росія вторглася в Україну частково для боротьби з нацизмом у країні.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn4"><strong>iv]</strong></a></p><p>Підхід адміністрації Байдена до національної безпеки відкинув транзакційний підхід Трампа до Росії, згідно з яким Трамп встановив робочі відносини з противником США. Байден замінив підхід Трампа на ліберальний інтернаціоналіст, який пропагував західні цінності, права людини та демократію. Всупереч позиції адміністрації Трампа “Америка перш за все” щодо національної безпеки, підхід Байдена поставив ідеалістичні програми світової еліти перед робочими відносинами з Росією. Байден не був зацікавлений у співпраці з Путіним. Він хотів читати лекції та ізолювати його.</p><p>Ворожа політика Байдена щодо Росії не тільки без потреби зробила її ворогом Сполучених Штатів, але й загнала Росію в обійми Китаю і призвела до розробки нової осі Росія-Китай-Іран-Північна Корея. Китай і Росія сподіваються використовувати цю вісь, щоб кинути виклик нинішньому світовому порядку під керівництвом США, а долару США як світовій резервній валюті. Росія використовувала цю вісь для отримання ударних безпілотників з Ірану та ракет і артилерійських снарядів з Північної Кореї для своїх сил вторгнення в Україну.</p><p>Підхід Байдена проігнорував страх Путіна, що Україна наблизиться до Заходу і приєднається до НАТО. Хоча Байден та його високопоставлені чиновники ніколи прямо не закликали Україну приєднатися до НАТО, вони бовталися до членства в НАТО перед Україною і неодноразово говорили, що це рішення залежить від України. Байден також заплутав ситуацію, кілька разів заявляючи в 2021 році, що Сполучені Штати та НАТО будуть стояти за “суверенітет і територіальну цілісність” України, заяви, які звучали так, ніби Байден запропонував Україні гарантії безпеки. Крім того, під час саміту НАТО в червні 2021 року НАТО підтвердила зобов’язання, взяте на Бухарестському саміті НАТО 2008 року, що Україна одного дня стане членом.</p><p>З огляду на посилену кампанію президента України Зеленського за членство в НАТО у 2021 році, ці заяви та жести виявилися більш ніж неявними схваленнями заявки України на членство в НАТО найближчим часом.</p><p>Параноя Путіна щодо вступу України до НАТО зросла у вересні 2021 року, коли Кремль рішуче заперечив проти приєднання України до спільних військових операцій з членами НАТО і заявив, що розширення військової інфраструктури НАТО в Україні перетне російську «червону лінію»<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn5"><strong>.[v]</strong></a></p><p>У грудні 2021 року, коли напруженість зростала і з’явилися зростаючі ознаки того, що Росія планує вторгнутися, Путін представив ультиматум з п’яти пунктів, вимагаючи юридичних гарантій того, що НАТО не допустить нових членів, особливо Україну та Грузію. Путін також висунув вимоги, які підірвали б НАТО, включаючи відмову від військової діяльності у Східній Європі. Адміністрація Байдена відхилила ультиматум, погрожувала Росії санкціями і заявила, що Америка “рішуче відреагує”, якщо Росія вторгнеться в Україну.</p><p>Байден ще більше заплутав ситуацію на прес-конференції 18 січня 2022 року, коли він сказав, що Росія “перейде” до України, але Сполучені Штати та їхні союзники можуть бути розділені щодо того, як реагувати, якщо російське вторгнення було “незначним вторгненням”. Цей промах шокував українських чиновників, оскільки це, здавалося, вказувало на те, що Байден може певною мірою терпіти вторгнення Росії на українську територію. Що ще важливіше, промах телеграфував страх Путіна Байдена перед ескалацією та відсутністю рішучості саме тоді, коли він збирався замовити вторгнення.</p><p>Коли Росія готувалася вторгнутися в Україну, адміністрація Байдена лаяла Путіна і погрожувала “безпрецедентними” санкціями. Замість того, щоб використовувати переговори для деескалації напруженості, Байден повторив Путіну та Зеленському, що членство України в НАТО все ще в руках України. Адміністрація Байдена також розсекречила розвіддані про планування війни Росією, помилково переконаний, що це якимось чином стримає вторгнення. Коли російські танки рушили до українського кордону, а вторгнення з’явилося за кілька днів, чиновники адміністрації Байдена посилили свої засудження Путіна та погрози санкціями та ізоляцією.</p><p>Підхід America First міг би запобігти вторгненню.</p><p>По-перше, в інтересах Америки було підтримувати мир з Путіним, а не провокувати і відчужувати його агресивними глобалістськими кампаніями за права людини та продемократичними кампаніями або зусиллями щодо сприяння українському членству в НАТО. Не було сенсу навіть натякати на підтримку можливого членства України в НАТО, оскільки це вимагало б одностайного голосування членів НАТО, що на той час було дуже малоймовірним. Україні також потрібно було відповідати жорстким вимогам щодо членства, включаючи демократичні та військові реформи, які включали узгодження українських військових з обладнанням НАТО. (На саміті НАТО у Вільнюсі в червні 2023 року члени НАТО пообіцяли прийняти Україну, як тільки вони погодяться, що “умови виконуються”, і відмовилися від вимог до членства. Це означало, що НАТО розгляне можливість прийняття України після закінчення війни.)</p><p>По-друге, в інтересах Америки укласти угоду з Путіним про приєднання України до НАТО, особливо до січня 2022 року, коли з’явилися ознаки того, що вторгнення Росії неминуче. Це був час, коли адміністрація Байдена повинна була відкинути свою одержимість публічною критикою Путіна і працювати над компромісом. Пропозиції США відкласти вступ України до НАТО на десятиліття могло бути достатньо, щоб переконати Путіна відкликати вторгнення, але чиновники адміністрації Байдена відмовилися робити таку пропозицію.</p><p>По-третє, Сполучені Штати та їхні союзники повинні були надіслати Україні значну летальну допомогу восени 2021 року, щоб стримати російське вторгнення. Натомість, оскільки вторгнення виявилося ймовірним у грудні 2021 року, Байден проігнорував термінові заклики Зеленського про військову допомогу, особливо протитанкові скипів та протиповітряні Stingers, і попередив Путіна, що Сполучені Штати надішлють Україні смертельну допомогу, <em>якщо </em>Росія вторгнеться. Повідомлення Байдена передало слабкість США Путіну, маючи на увазі, що він може використовувати військове залякування для маніпулювання політикою США щодо України.</p><h3>ПОМИЛКИ БАЙДЕНА НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ ПРИРЕЧИЛИ УКРАЇНУ</h3><p>Росія, як повідомляється, почала свій напад на Україну в лютому 2022 року з планом вторгнення протягом 10-денного періоду, швидко захопивши Київ і анексуючи країну до серпня. Так не вийшло.</p><p>Українські військові навчилися на російських вторгненнях 2014 року і були набагато краще підготовлені. Українська армія була добре навчена і накопичила мільярди доларів на передовій зброї із Заходу, включаючи протитанкові ракети Javelin, розблоковані президентом Трампом, які завдали величезних втрат російським силам. Російська армія працювала погано через неадекватне керівництво та планування, недостатнє обладнання, погану логістику та погано навчені війська. Російські військові також були непідготовлені до захисту від найсучасніших передових ракет та ударних безпілотників.</p><p>Тим не менш, контрнаступ України проти Росії закінчився до осені 2022 року, оскільки Сполучені Штати та їхні союзники не змогли забезпечити країну зброєю, необхідною для продовження боротьби за повернення її території.</p><p>Існували обмеження щодо того, наскільки Сполучені Штати можуть бути залучені до конфлікту. До цього дня Америці не вистачає оборонного договору з Україною, і вона не є союзником НАТО. Втручання у війну в Україні не мало чітких, життєво важливих національних інтересів США. Крім того, існував ризик ядерної ескалації, якщо війська НАТО зіткнуться з російськими силами в цьому конфлікті. Це означало, що таким же огидним, яким би не було російське вторгнення, Захід на чолі зі Сполученими Штатами був непідготовленим до відповіді.</p><p>Як і інші лідери НАТО, Байден правильно тримав американських військ безпосередньо від конфлікту. Однак Байден не визнавав, поки не стало надто пізно, що в інтересах Америки та інтересах глобальної безпеки для Сполучених Штатів зробити все можливе, за неючи до безпосередньої військової участі США, щоб допомогти Україні. Для просування американських інтересів і цінностей президент Байден повинен був надати Україні зброю, необхідну для вигнання російських військ на початку війни, і використовувати всі форми державного управління, щоб покласти край війні, включаючи санкції, дипломатичну ізоляцію Росії і, зрештою, переговори.</p><p>Основною метою військової допомоги Україні, за винятком прямого військового залучення США, було запобігання прецеденту держави-агресора, що забирає територію силою та захищає заснований на правилах міжнародного порядку. В інтересах Америки також було забезпечити, щоб Росія програла цю війну, тому що через рішення Путіна зробити Росію державою-агресором, переможена і зменшена Росія була найкращим результатом для США та глобальної безпеки. Деякі вважали, що це завадить Росії вторгнутися в інші держави, включаючи членів НАТО, після того, як вона завоювала Україну. Також було ймовірно, що спустошені російські військові дозволять Сполученим Штатам спрямувати свою оборону проти Китаю, що є набагато серйознішою загрозою його національній безпеці.</p><p>Байден був готовий відмовитися від України після вторгнення в лютому 2022 року і запропонував евакуювати Зеленського з Києва. Зеленський відхилив пропозицію, відповідаючи: “Бій тут; мені потрібні боєприпаси, а не поїздка”. Хоча російські війська захопили значну частину української території в перші кілька тижнів війни і наблизилися до Києва, вони були відкинуті протягом наступних шести місяців, коли українська армія захопила ініціативу. Підкріплені роками навчання та арсеналом передової зброї, українці здивували світ, завдаючи руйнівних втрат російській армії.</p><p>До жовтня 2022 року українські контрнаступи витіснили Росію з північної та центральної України. До листопада вони відвоювали 54 відсотки землі, яку Росія захопила з початку війни. Це залишило Росію окупаційною територією східної України, яка в основному складалася з Донбасу плюс Крим, який Росія захопила в 2014 році.</p><p>Сполучені Штати та інші члени НАТО обмежили свою військову допомогу Україні у 2022 році через побоювання ескалації конфлікту. На ранніх етапах війни адміністрація Байдена відклала надання армійських тактичних ракет (ATACMS), змінила можливості дальності ракет високомобільної артилерійської ракетної системи (HIMARS) для запобігання ударам великої дальності, і відхилила прохання Польщі відправити винищувачі МіГ-29 в Україну. В результаті арсенал України до жовтня 2022 року знизився, що дало російським військам можливість перегрупуватися. Україна більше ніколи не відновить стратегічну перевагу у війні, і конфлікт став глухим кутом до кінця 2022 року.</p><p>The <em>Wall Street Journal </em>обговорив, як війна в Україні прийшла до такого результату в статті від листопада 2023 року:</p><p><em>Все більше українських прихильників у Європі та США кажуть, що Київ, ймовірно, сьогодні був би у сильнішій позиції, якби адміністрація Байдена швидше доставила цінне обладнання, таке як танки, ракети великої дальності та реактивні винищувачі. Затяжні дебати про озброєння, які були надані або готуються до доставки в Україну, означали, що Київ втратив дорогоцінний час на початку цього року, коли він міг би натиснути на досягнення, досягнуті проти Росії наприкінці минулого року.[</em><a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn1"><strong>i]</strong></a></p><p>Були надії, що новий приплив передової зброї зі Сполучених Штатів та членів НАТО допоможе Україні переломити хід війни в контрнаступі навесні 2023 року. Цього не сталося. Зброя прибула пізно і в недостатній кількості. Наприклад, адміністрація Байдена не змогла надати Україні винищувачі і направила лише 31 танк Abrams, що еквівалентно лише батальйону. До липня 2023 року в Україні також почали закінчуватися 155-мм артилерійські снаряди.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn2"><strong>ii]</strong></a></p><p>У травні 2023 року Байден погодився відправити F-16 в Україну. Мало того, що ці винищувачі були недоступні для весняного наступу 2023 року, але на момент написання цієї статті вони все ще не прибули і, як очікується, не будуть розгорнуті та готові до бойових дій не раніше середини літа 2024 року. Коли винищувачі прибудуть цього літа, лише шість з 45 обіцяних літаків будуть доставлені через відсутність підготовлених українських пілотів, повідомляє <em>New York Times.[</em><a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn3"><strong>iii]</strong></a></p><p>Контрнаступ України навесні 2023 року також провалився, оскільки російські сили встигли створити оборону на сході України, яка виявилася більш грізною, ніж очікували українські чиновники.</p><h3>БАЙДЕН ПРОПАГУЄ ПРОКСІ-ВІЙНУ З РОСІЄЮ</h3><p>Оскільки війна в Україні перейшла до нової фази глухого кута та виснаження наприкінці 2022 року, адміністрації Байдена все ще не вистачало послідовної стратегії, яка б допомогла Україні виграти конфлікт або покласти йому кінець. Це забезпечило більшу кількість передових озброєнь, але недостатньо, щоб перенести війну на користь України. Не було стратегії США щодо досягнення припинення вогню або припинення конфлікту або боротьби з реальністю, що Україна, ймовірно, програє довгострокову війну на виснаження. Адміністрація Байдена також відхилала спроби провести мирні переговори. Натомість президент Байден демонізував Путіна, часто називаючи його військовим злочинцем.</p><p>Коротше кажучи, адміністрація Байдена почала наприкінці 2022 року використовувати українських військових для боротьби за проксі-війну для просування політичних цілей США щодо ослаблення режиму Путіна вдома та знищення його військових. Це була не стратегія, а надія, заснована на емоціях. Це не був план успіху.</p><p>Неодноразові заяви Байдена про те, що він готовий відправити зброю в Україну “до тих пір, поки це потрібно”, не надаючи стратегії для України, щоб виграти війну або план припинення конфлікту, уособлювали реальний намір його політики використовувати конфлікт як проксі-війну США проти Росії. Байден протягом усього свого перебування на посаді намагався визначити підхід “до тих пір, поки це потрібно”, стверджуючи, що війна полягає в тому, щоб протистояти тирану та захищати та просувати глобальну демократію.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn1"><strong>i] </strong></a>Але Байден ніколи не пояснював, як військова підтримка США України досягне його цілей.</p><p>Підхід адміністрації Байдена до України викликав критику з боку багатьох американців, які вагалися щодо напрямку війни та обсягу військової допомоги, яку США надали.</p><p>США дали Україні понад 113 мільярдів доларів приблизно за перші два роки конфлікту. Крім того, Конгрес у квітні 2024 року схвалив пакет допомоги Україні на суму 61 мільярд доларів, який включав 52 мільярди доларів військової допомоги та 9 мільярдів доларів економічної допомоги. Національні опитування показали, що більшість американської громадськості була проти відправки більшої військової допомоги Україні на тлі глухого кута 2024 року.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn2"><strong>ii] </strong></a>Величезна сума підтримки виснажила військові запаси США, напружила нашу оборонно-промислову базу та поставила під загрозу військову готовність Америки.</p><p>Наприклад, з початку конфлікту США відправили в Україну понад 2000 зенітних ракет Stinger.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn3"><strong>iii] </strong></a>Проте при нинішніх темпах виробництва Сполученим Штатам знадобиться 13 років, щоб заповнити та поповнити цей запас боєприпасів. [<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn4"><strong>iv] </strong></a>США також відправили Україні понад 2 мільйони 155-мм артилерійських снарядів, але США в даний час виробляють лише 14 000 патронів 155 мм на місяць.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn5"><strong>v] </strong></a>Пентагон зазначив, що 14 000 патронів часто вичерпуються українською армією протягом 48 годин прямих боїв між українцями та росіянами.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn6"><strong>vi]</strong></a></p><p>В результаті чиновники Пентагону оголосили в грудні 2023 року, що допомога США Україні виснажила рахунок Міністерства оборони до такої міри, що США доведеться зробити “важкий вибір”, або підтримуючи власну військову готовність Америки, або продовжуючи “підтримувати Україну так, як вони повинні підтримуватися на полі бою”<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn7"><strong>.[vii]</strong></a></p><p>Колишній президент Трамп запропонував у лютому 2024 року додати певну відповідальність до, здавалося б, нескінченних запитів адміністрації Байдена на допомогу для України, зробивши ці платежі безвідсотковою позикою, яку Україна погасить після війни. Ця ідея привернула двопартійну підтримку і в даний час серйозно розглядається Білим домом та лідерами Конгресу.</p><p>Представники адміністрації приписують президенту Байдену успішне керівництво, яке надало Україні військову допомогу, необхідну для відштовхування російських військ. На їхню думку, Байден допоміг врятувати Україну, об’єднавши та зміцнивши альянс НАТО. Правда полягає в тому, що члени НАТО активізувалися, щоб допомогти Україні, тому що це було в їхніх інтересах безпеки. Це не мало нічого спільного з дипломатичними зусиллями адміністрації Байдена. У багатьох випадках, наприклад, коли члени НАТО хотіли відправити в Україну винищувачі F-16 та МіГ, Байден блокував або затримував цю зброю. В інших випадках європейські держави надавали Україні зброю, яку Сполучені Штати відмовилися відправляти. До жовтня 2023 року, наприклад, Сполучені Штати відмовилися відправляти Києву вирішальний ракетний комплекс великої дальності, ATACMS. До цього часу Україні довелося покладатися на подібні ракети від французів та британців (ракети SCALP та Storm Shadows).[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn8"><strong>viii]</strong></a></p><p>У той же час, недосконалий підхід адміністрації Байдена до війни в Україні настільки напружив оборонно-промислову базу НАТО, що багато хто не може заповнити військову техніку зі швидкістю, з якою вони відправляють зброю в Україну. Адмірал Роберт Бауер, голова військового комітету НАТО, заявив на Варшавському безпековому форумі 2023 року, що “дно стовбура тепер видно” з точки зору військових запасів союзників по НАТО.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn9"><strong>ix] </strong></a>В результаті кілька європейських союзників Америки почали віддавати перевагу своїй національній обороні над відправкою військової допомоги Україні.</p><p>Наприклад, Польща була провідним і послідовним постачальником зброї в Україну, на що припадає 17 відсотків загального імпорту основних озброєнь, артилерійських та систем України у 2022 році.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn10"><strong>x] </strong></a>Це надання військової техніки Україні, однак, виснажило запаси військової техніки Польщі приблизно на третину і кинуло виклик здатності Польщі забезпечити як власні військові, так і військові сили України.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn11"><strong>xi] </strong></a>Незважаючи на збільшення бюджету військових витрат з 3 відсотків до 4 відсотків свого ВВП у 2023 році, оборонно-промислова база Польщі зіткнулася з проблемами заповнення своїх військових запасів зі швидкістю, з якою вона відправляє матеріали в Україну. В результаті військова допомога Польщі Україні призвела до “тимчасових прогалин у можливостях польських військових”. У 2022 році Польща відправила в Україну винищувачі МіГ-29 до того, як країна отримала замовлення на закупівлю літаків FA-50 з Південної Кореї для власних військових.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn12"><strong>xii]</strong></a></p><p>Війна в Україні та залежність України від західних країн щодо військової техніки призвели до втоми України серед європейців, погрожуючи знову покинути Сполучені Штати як основного донора оборони в Європі та ще більше напружуючи здатність Америки підтримувати власні критичні оборонні запаси.</p><h3>СПАРРИНГ НАД МИРНИМИ ПЕРЕГОВОРАМИ</h3><p>Перевага Байдена використовувати конфлікт в Україні як проксі-війну, щоб нашкодити Росії, а не допомогти Україні виграти війну, також є причиною того, що Сполучені Штати нічого не зробили для сприяння припиненню вогню або мирній угоді. У деяких випадках Сполучені Штати та деякі їхні європейські союзники блокували спроби призупинити або припинити війну. Згідно з підходом “Америка перш за все” до українського конфлікту, як тільки він став глухим кутом і війною на виснаження, в інтересах України, Америки та світу було прагнути до припинення вогню та переговори про мирну угоду з Росією.</p><p>Мирні переговори та припинення вогню для припинення війни, очевидно, є складним питанням. Український уряд, зрозуміло, чинить опір будь-якому поселенню, яке винагородить російську агресію і не відновлює всю його територію. Зеленський не довіряє Путіну дотримуватися мирної угоди або припинення вогню. У жовтні 2022 року він підписав указ про те, що Україна відмовиться вести переговори з Путіним.</p><p>Зеленський висунув мирний план з 10 пунктів на саміті G-20 у листопаді 2022 року. Заклик плану до відновлення територіальної цілісності України та підтвердження Росії відповідно до ООН. Статут, виведення російських військ та спеціальний трибунал для переслідування російських воєнних злочинів були амбітними та справедливими. Однак, оскільки не було можливості змусити Росію погодитися на такі умови, план Зеленського нікуди не пішов.</p><p>Підхід адміністрації Байдена до переговорів був позбавлений стратегії та президентського керівництва. Байден та його команда послідовно виступали проти будь-якої угоди про припинення вогню або мирної угоди, яка не включає повне виведення Росії з усієї території України. Представники Байдена також заявили, що не змушуватимуть Україну погодитися на мирну угоду або приєднатися до мирних переговорів.</p><p>Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон у квітні 2022 року, як повідомляється, відмовив Зеленського від можливої угоди про припинення вогню, хоча український лідер, можливо, самостійно відмовився від запропонованої угоди. Російські чиновники стверджували, що Сполучені Штати стоять за тиском Джонсона, щоб закласти мирну угоду.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn1"><strong>i] </strong></a>Чиновники адміністрації Байдена це спростували. Однак, враховуючи його послідовну опозицію до припинення вогню та мирних переговорів, ми вважаємо можливим, що чиновники Байдена перешкоджали українському уряду укласти мирну угоду з росіянами в той час.</p><p>У листопаді 2022 року генерал Марк Міллі, тодішній голова Об’єднаного комітету начальників штабів, висловив незгоду на внутрішніх зустрічах з позицією інших чиновників Байдена щодо переговорів України про врегулювання з Росією. Міллі, як повідомляється, стверджував, що українські військові досягли стільки, на що могли сподіватися на той час, і закликав українських чиновників закріпити свої досягнення в переговорах.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn2"><strong>ii] </strong></a>Адміністрація Байдена не прийняла позицію Міллі.</p><p>Державний секретар Ентоні Блінкен заявив у червні 2023 року, що Сполучені Штати не підтримуватимуть припинення вогню або мирні переговори, поки Київ не набуде сили, щоб він міг вести переговори на своїх власних умовах. Блінкен також стверджував, що піддатися тиску з боку Росії та Китаю щодо переговорів призведе до помилкового “Потьомкінського миру”.<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn3"><strong>[iii] </strong></a>Це залишається позицією адміністрації Байдена.</p><p>Замість того, щоб налагодити прямі переговори між Росією та Україною, президент Байден підірвав дипломатичні канали, необхідні для досягнення переговорного кінцевого стану війни. Байден неодноразово демонізував Путіна, називаючи його військовим злочинцем і диктатором і навіть натякаючи на підтримку зміни режиму в Росії.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn4"><strong>iv] </strong></a>Після смертельної терористичної атаки ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня Байден порівняв Путіна з ХАМАСом.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn5"><strong>v] </strong></a>Більше того, президент ще не мав жодного телефонного дзвінка або зустрічі з Путіним з початку війни.</p><p>Європейські держави, особливо Франція, загалом зайняли позицію, подібну до підходу Байдена “до тих пір, поки це потрібно” до озброєння України, але були відкриті для мирних переговорів. Франція, Великобританія та Німеччина, здавалося, дещо порвали з адміністрацією Байдена в лютому 2023 року, коли <em>Wall Street Journal </em>повідомив, що ці країни хотіли сприяти зміцненню зв’язків між Україною та НАТО, щоб сприяти мирним переговорам через зростаючі сумніви, що Україна може вигнати Росію з української території, і тому, що західна підтримка України не може тривати на невизначений термін.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn6"><strong>vi]</strong></a></p><p>У 2023 році відбулася перерва між зовнішньополітичним істеблішментом та адміністрацією Байдена щодо України, коли президент Ради з міжнародних відносин Річард Хаасс та професор Джорджтаунського університету Чарльз Купчан стверджували у статті про <em>іноземні справи у </em>квітні 2023 року, що Заходу потрібна нова стратегія, щоб вийти з поля бою на стіл переговорів у війні в Україні, тому що “найбільш ймовірним результатом конфлікту є не повна перемога України, а кривавий глухий кут”. Їхня рекомендація полягала в тому, щоб адміністрація Байдена віддала пріоритет припиненню війни в Україні, наполягаючи на припиненні вогню та мирних переговорах.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn7"><strong>vii]</strong></a></p><p>Хаасс підтвердив цю позицію щодо програми MSNBC “Morning Joe”, яка, як повідомляється, є улюбленим шоу президента Байдена, 21 листопада 2023 року, коли він заявив, що війну непереможна, і закликав Україну змінити свою стратегію, щоб захистити і врятувати 80 відсотків території, яку вона контролює, і продовжувати припинення вогню з Росією. Ведучий, Джо Скарборо, погодився з оцінкою Хаасса.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn8"><strong>viii]</strong></a></p><p>Покійний Генрі Кіссінджер мав подібну точку зору в інтерв’ю з <em>Economist </em>навесні 2023 року, в якому він сказав, що важливо закінчити війну якомога швидше. Мирна угода, на думку Кіссінджера, вимагатиме територіальних поступок з обох сторін. Оскільки це призведе до нестабільності, яка може викликати нові війни, він закликав до зближення між Європою та Росією, щоб убезпечити східний кордон Європи. Кіссінджер також змінив свою позицію на початку 2023 року на користь членства України в НАТО.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn9"><strong>ix]</strong></a></p><p>Наприкінці 2023 року з’явилися деякі повідомлення про те, що позиції щодо переговорів щодо припинення війни зміщуються. Минулої осені Путін дав сигнал європейським чиновникам, що він відкритий для припинення вогню вздовж нинішніх ліній бою.<em> Politico </em>повідомила в грудні 2023 року, що адміністрація Байдена та європейські чиновники змінюють свої позиції від тотальної перемоги України до поліпшення її позиції в можливих мирних переговорах, щоб покласти край війні. Однак, схоже, адміністрація Байдена не прийняла такого підходу. Більше того, ні американські, ні українські чиновники не виявили інтересу до передбачуваної мирної пропозиції Путіна, і американські чиновники, як повідомляється, офіційно відхилили пропозицію Путіна про припинення вогню в середині лютого 2024 року.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn10"><strong>x]</strong></a></p><h3>ЧАС ЗУПИНИТИ ВБИВСТВО</h3><p>На запитання під час ратуші CNN у травні 2023 року, чи хоче він, щоб Україна перемогла, президент Трамп відповів: “Я хочу, щоб усі перестали вмирати. Вони вмирають. Росіяни та українці. Я хочу, щоб вони перестали вмирати”. Трамп додав: “Я не думаю з точки зору перемоги та поразки. Я думаю, що з точки зору того, щоб це врегулювалося, щоб ми могли перестати вбивати всіх цих людей”.</p><p>Коли колишнього президента запитали, чи вважає він Путін військовим злочинцем, він відповів: “Це слід обговорити пізніше, і якщо ви скажете, що він військовий злочинець, буде набагато важче укласти угоду пізніше, щоб зупинити цю справу”.</p><p>У твіті від 17 лютого 2024 року експерт з національної безпеки та полковник армії у відставці Курт Шліхтер зазначив: “Україна не програє, тому що Америка не дала їй достатньо снарядів. Україна програє, тому що українців не вистачає. І я на боці українців. Я допоміг їх навчити”<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn1"><strong>.[i]</strong></a></p><p>Ми згодні з президентом Трампом та полковником Шліхтером. Америці потрібен новий підхід і комплексна стратегія для війни в Україні.</p><p>За даними української розвідки, приблизно 400 000 російських солдатів в даний час розгорнуті в Україні і контролюють більшу частину східних провінцій України Запоріжжя, Донецька, Луганська та Херсона, а також Крим.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn2"><strong>ii] </strong></a>Російські війська загартували свою оборону вздовж лінії фронту довжиною 600 миль і насили приблизно 30 відсотків української території наземними мінами.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn3"><strong>iii]</strong></a></p><p>Шліхтер має рацію щодо того, що Україна стикається з демографічною кризою та висначає солдатів. Близько 200 000 російських військовослужбовців були вбиті на війні та 240 000 поранені. Українська армія втратила близько 100 000 загиблих і до 120 000 поранених. Але населення України набагато менше, ніж населення Росії. Населення України сьогодні оцінюється в 36,7 мільйона, що значно знизилося з її населення в лютому 2022 року в 45 мільйонів. Багато українців втекли від конфлікту. Загальна чисельність населення вільної України може становити до 20 мільйонів. З іншого боку, населення Росії становить 144 мільйони.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn4"><strong>iv]</strong></a></p><p>Відображаючи ці події, CNN повідомив у листопаді 2023 року, що підготовка та вербування українських військ стали серйозною проблемою, і військові зіткнулися з проблемами із дотриманням правил мобілізації.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn5"><strong>v] </strong></a>2 квітня 2024 року Зеленський підписав закон про усунення нестачі військ шляхом зниження мінімального віку призову в країні для чоловіків з 27 до 25 років. Український лідер також підписав нові закони, щоб скасувати деякі проекти винятків і створити онлайн-реєстр для новобранців.[<a href="https://americafirstpolicy.com/issues/america-first-russia-ukraine#_edn6"><strong>vi]</strong></a></p><p>Щоб додати до цих викликів, перспективи української армії в 2024 році не є багатообіцяючими. Після того, як українські сили не змогли перемістити лінії бою під час контрнаступу 2023 року, здавалося, втрачали позиції на початку 2024 року через бойову втому, нестачу зброї та те, що, здається, є новою російською наступальною стратегією. Хоча пакет допомоги на суму 61 мільярд доларів, який Конгрес затвердив у квітні 2024 року, та військова допомога ЄС можуть допомогти Україні зберегти нинішню бойову лінію цього року, вона зробить це ціною життя ще тисяч українських солдатів та мільярдів доларів військової допомоги. Існує невелика перспектива того, що оплата цих високих витрат дозволить Україні повернути свою територію у Росії. Більше того, враховуючи проблеми української армії з людськими силами та ймовірність зростаючої опозиції в Сполучених Штатах та Європі щодо надання величезної кількості військової допомоги, українська армія, ймовірно, почне втрачати позиції з часом.</p><p>Заперечення проти продовження матеріально-технічної підтримки США війни в Україні також обумовлені іншими факторами. Війна знизує запаси американської передової зброї, такої як ракети HIMARS, які можуть знадобитися в інших конфліктах, особливо якщо Китай вторгнеться на Тайвань. Багато членів Конгресу вважають, що адміністрація Байдена повинна надавати вищий пріоритет зупиненню величезного напливу нелегальних іммігрантів, які перетинають південний кордон США, фентанілової кризи, яка переслідує американські громади, і погіршення стану наших військових замість того, щоб витрачати десятки мільярдів доларів на зброю для війни в Україні.</p><p>Тривала війна в Україні також ризикує поглибити союз між Росією, Китаєм, Іраном та Північною Кореєю, який був посилений конфліктом. Іран та Північна Корея продовжують постачати Росії зброю, необхідну для ведення цієї війни, тоді як Китай залишається фінансовим партнером Росії для поглиблення “безмежного партнерства” двох країн.</p><p>Багато прихильників підходу Байдена “до тих пір, поки це потрібно” на правих і лівих у Сполучених Штатах, а також у Європі стверджують, що вкрай важливо продовжувати озброювати Україну, оскільки вторгнення Путіна становить загрозу глобальній стабільності та демократії. Багато хто стверджує, що інші держави-ізгої, такі як Іран і Китай, будуть підбадьорені будь-яким результатом війни, який дозволить Росії зберегти українську територію і не притягне Путіна до відповідальності. Проблема з цими аргументами полягає в тому, що вже занадто пізно уникати можливих наслідків вторгнення Росії в Україну. Відправлення зброї в нескінченний глухий кут з цих причин є дорогою сигналом чесноти, а не конструктивною політикою сприяння миру та глобальній стабільності.</p><p>America First не є ізоляціоністкою, і це не заклик відкликати Америку від участі у світі. Однак підхід “Америка перш за все” до національної безпеки характерно відрізняється від зовнішньополітичного закладу, який часто тримає Сполучені Штати в нескінченних війнах на шкоду країні, ставлячи ідеалістичні принципи вище інтересів американського народу. В Україні є шлях вперед, в якому Америка може тримати свої власні інтереси пріоритетними, а також відігравати роль у завершенні найбільшої війни в Європі з часів Другої світової війни. Ця роль повинна бути через рішуче, перше керівництво “Америка перш за все”, де смілива дипломатія прокладає шлях до кінцевої держави. Що ми не повинні продовжувати робити, так це відправляти зброю в глухий кут, який Україні врешті-решт буде важко перемогти.</p><p>Це має починатися з офіційної політики США щодо завершення війни.</p><p>Зокрема, це означало б офіційну політику США щодо пошуку припинення вогню та врегулювання конфлікту в Україні шляхом переговорів. Сполучені Штати продовжуватимуть озброювати Україну та зміцнювати її оборону, щоб гарантувати, що Росія не буде робити подальших успіхів і не буде знову атакувати після припинення вогню або мирної угоди. Однак майбутня американська військова допомога вимагатиме від України участі в мирних переговорах з Росією.</p><p>Щоб переконати Путіна приєднатися до мирних переговорів, президент Байден та інші лідери НАТО повинні запропонувати відкласти членство України в НАТО на тривалий період в обмін на всеосяжну та перевірену мирну угоду з гарантіями безпеки.</p><p>У своїй статті про <em>закордонних справ у </em>квітні 2023 року Річард Хаасс та Чарльз Купчан запропонували, що в обмін на дотримання режиму припинення вогню, демілітаризованої зони та участь у мирних переговорах Росії можна було б запропонувати деяке обмежене послаблення санкцій. Україну не попросять відмовитися від мети повернути всю свою територію, але вона погодиться використовувати дипломатію, а не силу, з розумінням того, що для цього знадобиться майбутній дипломатичний прорив, який, ймовірно, не відбудеться до того, як Путін покине посаду. Поки цього не станеться, Сполучені Штати та їхні союзники пообіцяють повністю скасувати санкції проти Росії та нормалізувати відносини лише після того, як вона підпише мирну угоду, прийнятну для України. Ми також закликаємо вводити збори на російські продажі енергії, щоб заплатити за українську реконструкцію.</p><p>Дозволяючи Україні вести переговори з позиції сили, а також повідомляючи Росії про наслідки, якщо вона не дотримується майбутніх умов мирних переговорів, Сполучені Штати могли б реалізувати кінцеву державу переговорів з умовами, що відповідають інтересам США та України. Частина цієї узгодженої кінцевої держави повинна включати положення, в яких ми встановлюємо довгострокову архітектуру безпеки для оборони України, яка зосереджується на двосторонній безпеці. Включення цього до російсько-української мирної угоди відкриває шлях до довгострокового миру в регіоні та засіб запобігання майбутнім військовим діям між двома країнами.</p><p>На жаль, ми не бачимо перспективи того, що адміністрація Байдена зробить що-небудь, щоб покласти край війні в Україні, і може впровадити політику для загострення конфлікту.</p><p>Тим не менш, вище наведено кілька креативних ідей для підходу America First, щоб покласти край війні та дозволити Україні відновитися. Президент Дональд Трамп також має стратегію припинення війни, яку він не повністю розкрив. Ми сподіваємося, що в січні 2025 року з’явиться новий президент, який реалізує ці ідеї American First, щоб покласти край цьому руйнівному конфлікту.</p><p>Український уряд та український народ матимуть проблеми з прийняттям переговорного миру, який не повертає їм всю їхню територію або, принаймні на даний момент, покладають Росію відповідальність за різанину, яку вона завдала Україні. Їхні прихильники також будуть. Але, як сказав Дональд Трамп у ратуші CNN у 2023 році: “Я хочу, щоб усі перестали вмирати”. Це теж наша думка. Це хороший перший крок.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=c96a2b24650a" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Чи повинна Україна мати ядерну зброю?]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D1%87%D0%B8-%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8-%D1%8F%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%83-%D0%B7%D0%B1%D1%80%D0%BE%D1%8E-88c71b13a396?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/88c71b13a396</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 24 Nov 2024 18:16:28 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-11-25T09:17:16.891Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/450/1*0BjyFjlUx116GaT2U_qCPw@2x.jpeg" /></figure><p><a href="https://www.project-syndicate.org/commentary/ukraine-strikes-russia-despite-putin-new-nuclear-doctrine-by-slavoj-zizek-2024-11">https://www.project-syndicate.org/commentary/ukraine-strikes-russia-despite-putin-new-nuclear-doctrine-by-slavoj-zizek-2024-11</a></p><p>22 листопада 2024 р</p><p>СЛАВОЙ ЖИЖЕК</p><p>Ситуація в Україні стає дедалі абсурднішою. У той час як американські ізоляціоністи та ЗМІ розглядають використання Україною ракет великої дальності проти Росії як небезпечну ескалацію, нова хвиля нападів Росії на цивільну інфраструктуру сприймається як норма.</p><p>ЛЮБЛЯНА – Після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США у 2024 році Александрія Окасіо-Кортес, конгресмен-демократ від Нью-Йорка, публічно звернулася до тих, хто голосував і за неї, і за Трампа. Вона хотіла знати, чим був мотивований такий, очевидно, непослідовний вибір, і переважна відповідь, яку вона почула, полягала в тому, що вони з Трампом здавалися більш щирими, тоді як віце-президент Камала Харріс видалася надто розрахованою.</p><p>Це була плідна вправа, і ми можемо запитати те саме про лівих, які підтримують і палестинців, і Росію. Зрештою, остання бомбила українські міста, поки вони не стали схожі на Газу, і так само, як праві партії в уряді Ізраїлю хочуть створити Великий Ізраїль, Кремль сподівається створити Велику Росію. Таким чином, російський елімінаційний проект повинен залишатися в центрі уваги, коли ми оцінюємо розвиток подій на місці.</p><p>Відразу після нещодавнього рішення адміністрації президента США Джо Байдена дозволити Україні запускати ракети ATACMS (з радіусом дії до 190 миль) по Росії, Кремль попередив, що будь-яке використання західної зброї проти Російської Федерації може спровокувати ядерної відповіді відповідно до нової ядерної доктрини. Тим не менш, наступного дня українці протистояли, випустивши шість ракет ATACMS по військовому об’єкту в Брянській області (поруч з українським кордоном).</p><p>Хоча Росія стверджує, що збитки були незначними – п’ять ракет було збито, а втрат не було – дотримання букви її нової ядерної доктрини означатиме, що вона зараз у стані війни зі Сполученими Штатами та має право використовувати ядерну зброю. зброї проти України. Оскільки дехто з оточення Трампа вже звинувачує Джо Байдена в небезпечному кроку до нової світової війни, чи справедливо сказати, що Україна зайшла занадто далеко? Чи це порушило крихку рівновагу, яка обмежувала конфлікт?</p><p>Ситуація настільки ж непристойна, як і абсурдна. Росія, розв’язавши загарбницьку війну проти свого мирного сусіда, тепер хоче залишити власну територію поза війною і звинувачує Україну-жертву у «розширенні» конфлікту. Якщо Росія серйозно ставиться до своєї нової ядерної доктрини, давайте запропонуємо не менш серйозну контрдоктрину: якщо на незалежну країну ядерна наддержава атакує неядерними силами, її союзники мають право – навіть обов’язок – надати їй ядерну зброю, щоб вона мала шанс стримати атаку.</p><p>Часто кажуть, що Путін хоче повернення до Радянського Союзу та сталінізму; але це неправильно. Радше його режим підтримується баченням імперської епохи до 1917 року, коли зона впливу царської Росії охоплювала не лише Польщу, але й Фінляндію. Час покаже, чи неоцаризм Путіна є чимось більшим, ніж нездійсненною мрією. У багатополярному світі, що формується, цілком можливо поява сильних імперій, кожна зі своєю зоною впливу.</p><p>Як сказав Путін на Санкт-Петербурзькому міжнародному економічному форумі в червні 2022 року, «суверенітет не може бути сегментованим або фрагментованим у двадцять першому столітті». Підтримка політичного суверенітету та національної ідентичності є важливою, сказав він, але також важливо зміцнювати все, що «визначає економічну, фінансову, професійну та технологічну незалежність нашої країни». Зрозуміло, що тільки нова імперська Росія, а не Україна, Білорусь чи Фінляндія, зможе насолоджуватися всіма перевагами суверенітету.</p><p>Що ще гірше, того самого дня, коли президент Володимир Путін оголосив про нову російську ядерну доктрину, ВВС повідомило, що «забруднення повітря в столиці Індії Делі зросло до надзвичайно серйозних рівнів, душить жителів і поглинає місто густим смогом», порушуючи повітряний транспорт, змушуючи закривати школи та зупиняючи будівництво. «Експерти попереджають, що ситуація в Делі може погіршитися найближчими днями».</p><p>Поки Росія потурає імперській агресії та брязкає ядерною зброєю, сотням мільйонів людей стає все важче дихати. Наші медіа сурмлять про використання західної зброї проти Росії як про «найважливішу новину» на перших шпальтах, а наші заморочені ліві вважають «надмірну» оборону України небезпечною ескалацією. Однак загроза самому нашому виживанню майже не заслуговує згадки.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=88c71b13a396" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Комп’ютери стимулювали економічне зростання. Чи станеться те саме з ШІ?]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D1%8E%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8-%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%83%D0%BB%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5-%D0%B7%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%87%D0%B8-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F-%D1%82%D0%B5-%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%B5-%D0%B7-%D1%88%D1%96-52da58a248a7?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/52da58a248a7</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 24 Nov 2024 10:52:27 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-11-24T10:52:27.743Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>The Economist November 22, 2024</em></p><p>Через два роки після появи ChatGPT-3.5 прогрес виявився повільнішим, ніж очікувалося.</p><p>Пройшло майже два роки з того часу, як OpenAI під гучні оплески випустила GPT-3.5. Білл Гейтс, співзасновник Microsoft, порівняв появу цієї технології зі своїм першим знайомством з графічним інтерфейсом користувача — проривом, який змінив уявлення про персональні комп’ютери в 1980-х роках. Інші передбачали, що генеративний штучний інтелект (ШІ) швидко змінить економіку по всьому світу, залишивши без роботи багато мільйонів людей. Однак, незважаючи на галас та побоювання, вплив ШІ поки що незначний. За даними американського Бюро перепису населення, лише 6% підприємств використовують ШІ для виробництва товарів та послуг. Зростання обсягів виробництва та продуктивності праці, тим часом, залишається набагато нижчим за захмарні показники комп’ютерної ери 1990-х років.</p><p>Чому ШІ досі не виправдав покладених на нього надій? Уроки комп’ютерної епохи можуть пролити світло це питання. Як і у випадку із сучасним ШІ, перші роки комп’ютерної ери були відзначені прогнозами економічних перетворень. В 1965 Герберт Саймон, гігант комп’ютерної науки, заявив, що «протягом 20 років машини будуть здатні виконувати будь-яку роботу, яку може зробити людина». Через два десятиліття після пророцтва Саймона обіцяна революція у продуктивності праці так і не відбулася. У 1987 році Роберт Солоу, лауреат Нобелівської премії, висловив знамениту думку про те, що «комп’ютерне століття можна побачити скрізь, але не в статистиці продуктивності». Тільки наприкінці 1990-х років економічні перетворення нарешті матеріалізувалися, і Солоу визнав — через три десятиліття після початкового ажіотажу, що комп’ютери почали змінювати економіку.</p><blockquote>Три основних фактори сприяли тому, що зрештою настав бум продуктивності праці в комп’ютерну епоху: компанії збільшили інвестиції в інформаційні технології, ціни на комп’ютери та програмне забезпечення стрімко падали (див. графік), а керівники знайшли нові способи інтегрувати технології у свою діяльність. Чи спостерігаються ці фактори сьогодні?</blockquote><p>Почнемо з інвестицій у ІТ. Починаючи з 1995 року, компанії збільшили витрати на комп’ютерне обладнання, мережеву інфраструктуру та програмне забезпечення. У період з 1995 по 2000 рік їх інвестиції в обладнання для обробки інформації та програмне забезпечення зростали в середньому на 20% на рік у реальному вираженні. Дослідження Кевіна Стірох з Федерального резервного банку Нью-Йорка показало, що до 1999 року компанії інвестували в такі технології близько 400 млрд доларів, що становило понад 30% всіх інвестицій у нежитлові основні фонди.</p><p>На відміну від цього, капітальні вкладення останнім часом не вражають. За останні два роки інвестиції бізнесу в обладнання для обробки інформації та програмне забезпечення зростали приблизно на 4% на рік. Інвестиції в ШІ можуть бути більшою мірою спрямовані на нематеріальні активи, такі як алгоритми та дані, які складніше виміряти, ніж фізичний капітал. Наприклад, платежі стартапам за інструменти замовлення можуть відображатися в статистиці як операційні витрати. Але навіть у цьому випадку можна було б очікувати як мінімум зростання інвестицій у програмне забезпечення. Однак витрати як на готове комерційне програмне забезпечення (наприклад, Microsoft 365), так і на системи замовлення, включаючи інструменти ШІ, створені для конкретних робочих процесів, на диво низькі. Зростання інвестицій у програмне забезпечення за останній рік було приблизно втричі нижчим, ніж наприкінці 1990-х років у реальному вираженні, і залишається значно нижчим за середній довгостроковий рівень.</p><p>У другій половині 1990-х років також спостерігалося різке зниження цін на комп’ютерне обладнання та програмне забезпечення з поправкою на якість. З 1995 по 2000 рік ціни на обладнання для обробки інформації та програмне забезпечення впали на третину, що призвело до появи більш дешевих та якісних комп’ютерів. Епоха ШІ ще не призвела до відповідного зниження цін: за останні п’ять років ціни на програмне забезпечення та обладнання для обробки інформації практично не змінилися. Більше того, в останньому кварталі індекс цін на ці товари зріс на 4% у річному обчисленні. Навіть незважаючи на здешевлення базової технології, посередники, які займаються перепакуванням інструментів ШІ, дедалі більше збільшують націнку та підвищують ціни.</p><p>А як щодо останнього інгредієнта економічної революції 1990-х? Щоб технологія забезпечила зростання продуктивності, компанії мають перебудувати операції та бізнес-моделі для її інтеграції. Розглянемо приклад Walmart. У 1990-х роках ця компанія підвищила продуктивність, впровадивши у свою діяльність нову програмну систему Retail Link, що надає постачальникам доступ до даних про продаж та запаси в режимі реального часу. Сьогодні впровадження ШІ в основному обмежується вузькими програмами в рамках існуючих операцій. Наприклад, компанія, що надає фінансові послуги, використовує додаток ІІ для виявлення шахрайства. Більшість компаній не мають інфраструктури даних, необхідної для навчання індивідуальних моделей, орієнтованих на конкретну компанію. Щоб повністю розкрити потенціал ШІ, потрібні фундаментальні зміни.</p><p>Враховуючи ці обмеження, буде розумно згадати слова Рудігера Дорнбуша, економіста, який провів свою кар’єру в Массачусетському технологічному інституті: в економіці все відбувається повільніше, ніж ви припускаєте, а потім швидше, ніж ви думаєте. Можливо, ШІ врешті-решт призведе до надзвичайного зростання продуктивності праці, але в даний час він знаходиться на деякій відстані від зльоту, що спостерігався у 1990-х роках.</p><p>Можливо, доречнішим буде порівняння з 1970-ми роками — періодом, коли технологічні перспективи змішувалися з зростанням продуктивності, що розчаровує. Мікросхеми пам’яті та кремнієві мікропроцесори, на основі яких було створено персональний комп’ютер, з’явилися близько 1970 року. Однак через 20 років комп’ютери використовувалися менш ніж у 10% підприємств світу. У той час як світ перейшов в інформаційну епоху з появою електронної пошти, мобільних телефонів та Інтернету, зростання продуктивності праці залишалося вперто низьким. З 1975 по 1994 продуктивність праці в Америці в середньому становила всього 1,7%. Потім все нарешті пішло своєю чергою. Революція ШІ, схоже, йде тим самим шляхом.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=52da58a248a7" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[У Європи немає часу]]></title>
            <link>https://medium.com/@denissemenov_48204/%D1%83-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8-%D0%BD%D0%B5-%D0%BC%D0%B0%D1%94-%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%83-13abb52eef0d?source=rss-fdbdba7cf06b------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/13abb52eef0d</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Denis Semenov]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 22 Nov 2024 14:55:45 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-11-23T09:58:55.604Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>З поверненням Трампа континент повинен взяти на себе відповідальність за власну безпеку – і швидко</p><p><em>Норберт Реттген</em></p><p>Протягом десятиліть трансатлантичний альянс був основою європейської безпеки. Але сьогодні партнерство Європи зі Сполученими Штатами знаходиться на критичному етапі. З поверненням Дональда Трампа до Білого дому існує справжній ризик того, що участь США в Європі може різко впасти. Якщо Сполучені Штати припинять військову допомогу Києву, наслідки будуть глибокими, як для війни в Україні, так і для оборони решти Європи від зовнішніх загроз, серед них є голова Росії-реваншист.</p><p>Хоча другий термін Трампа, швидше за все, призведе до радикального розриву з попередньою політикою США, реальність така, що <strong><em>невдоволення європейським внеском у трансатлантичні відносини кипить у Сполучених Штатах протягом багатьох років.</em></strong> Європа, однак, витратила час, який вона повинна була витратити, інвестуючи більше у відносини, в тому числі шляхом побудови власного захисту. <strong><em>Вторгнення Росії в Україну в 2022 році повинно було стати останнім тривожним сигналом, створивши справжній імпульс для зусиль Європи стати надійним суб’єктом безпеки. Замість цього він знову покладався на Сполучені Штати, щоб взяти на себе ініціативу в європейській війні. Тепер цей запасний варіант ризикує зникнути, і європейські лідери не можуть просто перекласти провину у своєму скрутному становище на Вашингтон.</em></strong></p><blockquote>Європейські лідери повинні діяти рішуче для просування <strong><em>єдиної стратегії забезпечення миру та стабільності континенту</em></strong>. Вони повинні швидко збільшити свою економічну та військову підтримку України, розпочати серйозні зусилля зі створення інтегрованої європейської оборонної промисловості та продемонструвати Сполученим Штатам, що Європа готова підтримати свою сторону взаємовигідного партнерства. <strong>Відтепер безпека Європи повинна бути європейською – або її взагалі не існуватиме.</strong></blockquote><p>НІЯКИХ ПОВОРОТІВ НАЗАД</p><p>З тих пір, як Сполучені Штати вступили у Другу світову війну, вони <strong><em>вважали європейську безпеку фундаментальним інтересом США. </em></strong>Тільки за підтримки стабільної, мирної Європи Сполучені Штати могли б проектувати владу по всьому світу. Однак взаємодія Вашингтона з Європою ніколи не стосувалася лише стратегії. Альянс також<strong><em> був заснований на цінностях, заснований на спільній прихильності захищати демократію від диктатури.</em></strong> Під час холодної війни трансатлантичне партнерство ще більше зміцнилося. Формування НАТО в 1949 році <strong><em>створило американську парасольку безпеки, яка дозволила Європі відновитися і процвітати</em></strong>, а американсько-європейське економічне та військове партнерство протягом наступних кількох десятиліть було приголомшливим успіхом.</p><p>Однак із закінченням холодної війни та початком нової ери однополярної влади США <strong><em>небезпечне відчуття самовдоволення з’явилося по обидва боки Атлантики</em></strong>. Відносна стабільність цього періоду змусила багато європейських країн <strong><em>скоротити свої витрати на оборону</em></strong>, припускаючи, що війна була вигнана з континенту назавжди. <em>Більшість європейських армій були реструктуризовані, щоб зосередитися на інтервенціях за кордоном, і в процесі нехтували своєю здатністю здійснювати захист батьківщини. Тим часом Сполучені Штати вплуталися в дорогі конфлікти на Близькому Сході, які розтягували їх ресурси.</em></p><p><strong><em>Протягом тих років Європа та Сполучені Штати ігнорували або применшували зростаючі загрози</em></strong>. Починаючи приблизно десять років тому, російські та китайські виклики міжнародному порядку під керівництвом США почали зростати. У 2014 році Росія анексувала Крим і розпочала війну в регіоні Донбасу України. Після того, як Сі Цзіньпін взяв на себе керівництво Китаєм у 2012 році, він переглянув економічну та зовнішню політику Китаю та позиціонував країну як глобальну державу, сповнену рішучості стояти нарівні зі Сполученими Штатами. <strong><em>Вдома західні країни боролися з негативними наслідками глобалізації, включаючи промисловий занепад, зниження конкурентоспроможності, ерозію соціальної згуртованості та невдоволення політичним статус-кво.</em></strong></p><p>У своїй президентській кампанії в США 2016 року Трамп ефективно спрямував суспільні скарги, які виникли через ці проблеми. <strong><em>Багато американців розчарувалися в глобальному лідерстві, розлючені тим, що великі суми грошей платників податків були витрачені на діяльність США за кордоном, поки частини країни боролися. </em></strong>Обітниця Трампа поставити «Америку на перше місце» і вимагати, щоб союзники заплатили, резонувала. Багато хто з іншого боку Атлантики занадто пізно зрозуміли, що, хоча голос Трампа, можливо, був найгучнішим, основні настрої – принаймні, якщо вони стосувалися Європи – були широко поширені в політичному істеблішменті США. <em>Навіть попередник Трампа, президент Барак Обама, дійшов висновку, що Сполучені Штати повинні зменшити свій слід у Європі та на Близькому Сході, щоб змістити свою увагу на Індо-Тихоокеанський регіон.</em></p><p>Помилкова надія, яку багато європейських лідерів тримали з 2016 року, що Європа може просто дочекатися президентства Трампа, повинна бути віддана на смітник історії. <strong><em>Хоча російська війна проти України змусила адміністрацію Байдена змінити пріоритети європейської безпеки, це було лише тимчасовим відхиленням, а не загальною зміною стратегії США. </em></strong>Сьогодні не всі лідери США так швидко відтягнуть прихильність Вашингтона до Європи – або говорять про альянс з таким жорстким тоном – як Трамп може бути схильний це зробити. Але крім цих відмінностей, <strong><em>вони, ймовірно, погодяться з основною вимогою Трампа про те, щоб Європа взяла на себе значно більшу відповідальність за власну безпеку.</em></strong></p><blockquote>Отже, для Європи не залишилося часу, щоб витрачати даремно. <strong>Трамп неодноразово висловлював свою підтримку негайної зупинки будь-якої військової допомоги США Україні, і Європа повинна підготуватися до можливості того, що вперше з часів Другої світової війни вона буде головною стороною, якій буде доручено покласти край великому конфлікту на континенті. </strong>Ще більший ризик полягає в тому, що Трамп може укласти угоду з президентом Росії Володимиром Путіним, щоб заморозити бойові дії. <strong>Путін розуміє, що як тільки Трамп вступає в переговори, він зіткнеться з внутрішнім тиском, щоб закрити угоду – обмеження, яке Путін не поділяє. </strong>Цей дисбаланс дає Путіну важелі впливу, і будь-яка угода, яка вийде в результаті таких переговорів, навряд чи включатиме адекватний захист України – і, отже, для Європи – від майбутньої російської агресії. Для Вашингтона, по суті, задоволення військових цілей Москви, критично підірве довіру до НАТО, похитуючи основи архітектури безпеки Європи.</blockquote><p>ВИБУДУВАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ</p><p>Тепер Європа не має іншого вибору, окрім як керувати власною безпекою. Немає сумнівів, що він має економічний потенціал для цього; сукупний ВВП Європейського Союзу приблизно в десять разів перевищує ВВП Росії. <strong><em>Те, що стримує Європу, – це відсутність політичної волі. </em></strong>Цей недолік волі є кричуще очевидним, коли справа доходить до військової підтримки України: <strong><em>технологічно відстала та економічно розбещена Північна Корея, за оцінками, за останній рік поставила Росії більше артилерійських снарядів, ніж весь ЄС надав Україні за той же період. </em></strong>Цей жалюгідний стан справ виник, незважаючи на те, що ЄС має сильну промислову базу і налічує чотирьох з десяти найбільших у світі експортерів зброї серед своїх членів.</p><p><strong><em>Європі потрібно активізувати свої оборонні можливості </em></strong>– і швидко. Але цей проєкт вимагає політичного лідерства, яке наразі важко зробити. У Німеччині коаліційний уряд розпався, і політики країни проведуть найближчі місяці, зайняті достроковими виборами, запланованими на 23 лютого, і процесом побудови коаліції, який відбудеться. У Франції президент Еммануель Макрон втратив свою парламентську більшість цього літа, залишивши його політично ослабленим. Тим часом відносини ЄС зі Сполученим Королівством, однією з найгрізніших військових держав Європи, залишаються напруженими, навіть якщо обидві сторони докладають щирих зусиль для покращення співпраці.</p><p><strong><em>На щастя, інші члени ЄС, такі як Польща, країни Балтії та скандинавські країни, готові взяти на себе ініціативу.</em></strong> Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск вже намагається об’єднати провідні європейські держави НАТО для покращення координації щодо України та посилення підтримки Києва. Але будь-яке значне нарощування оборони потребуватиме економічної сили та політичного впливу Німеччини, щоб досягти успіху, а це означає, що новому уряду в Берліні потрібно буде серйозно поставитися до проблем безпеки континенту і бути готовим вкласти гроші на більш широкі європейські зусилля.</p><p>Передбачаючи відкликання підтримки США, Європі також потрібно значно збільшити свою фінансову та військову підтримку Україні. За даними відстеження підтримки України Кільського інституту світової економіки, <strong><em>сукупна військова допомога, яку Німеччина, Франція та Великобританія постачали Україні з початку повномасштабної війни, становить менше половини того, що внесли Сполучені Штати. </em></strong>Хоча може бути неможливим негайно і повністю заповнити прогалину, залишену Сполученими Штатами, метою має бути якомога ближче. Для початку країнам ЄС потрібно буде звернутися до міжнародних ринків, включаючи Сполучені Штати, щоб придбати системи зброї та боєприпаси, які Європа ще не може сама виробляти в достатній кількості. Німеччина, зокрема, також повинна вжити заходів, які вона занадто довго відкладала: відправка ракет великої дальності Taurus в Україну та зняття обмежень, що залишилися, на використання Києвом західної зброї для нанесення ударів по військових цілях глибоко всередині Росії. Сполучені Штати нещодавно скасували ці обмеження на використання своїх ракет ATACMS, а Франція та Великобританія, які вже поставили власні крилаті ракети в Україну, схоже, наслідують їхній приклад.</p><p>У середньо- та довгостроковій перспективі ЄС потрібно буде переробити свої оборонні можливості та промисловість, якщо Європа має суттєво захистити власну безпеку. Зараз Європа купує левову частку своєї зброї з-за кордону; ця практика повинна закінчитися. Надійний постачальник послуг безпеки повинен мати можливість задовольнити більшість власних потреб у захисті. Європі доведеться подолати національні власні інтереси, які розглядають оборонну промисловість як прості розширення внутрішньої промислової політики. Натомість ці галузі повинні бути переформовані, щоб служити інтересам колективної безпеки Європи. Для цього будуть потрібні провідні військові держави континенту – Франція, Німеччина, Італія, Польща та Великобританія – очолити розробку спільної європейської стратегії. На практиці процес включатиме збільшення виробництва та скорочення витрат шляхом інтеграції кожної частини виробничого циклу, від планування можливостей до розвитку та закупівель. Якщо ця інтеграція буде успішно керована, європейська оборонна промисловість може конкурувати на рівні оборонного сектору США.</p><p>ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО ЄВРОПИ</p><p>Нездатність визначити пріоритети оборонних зусиль зараз зробить Європу глибоко вразливою до триваючої російської агресії. Крім того, будь-яке небажання брати на себе більше тягаря континентальної оборони напружить трансатлантичні відносини в критичний час. Збереження Сполучених Штатів як партнера з безпеки, безперечно, в інтересах Європи. Але для цього потрібно, щоб Європа була проактивною, конструктивно залучаючи Вашингтон до виробки нового балансу обов’язків та обговорення спільних цілей безпеки.</p><p>Це включає в себе покращення трансатлантичного співробітництва з питань за межами Європи. Перш за все, Європейський Союз, включаючи як Європейську комісію, так і національні столиці, і Сполучені Штати повинні узгодити свої стратегії вирішення осі ворожих держав, які працюють над тим, щоб кинути виклик міжнародному порядку. Китай, Іран та Північна Корея підтримують російську війну в Україні, надаючи зброю та товари подвійного призначення, тоді як Росія підтримує підтримуваних Іраном хуситів у Ємені. Крім того, Китай використав відволікання Заходу, щоб розширити свою владу в Індо-Тихоокеанському регіоні та за його межами. Пекін уважно розглядає західну реакцію в Україні, розглядаючи вторгнення Росії як потенційний план нападу на Тайвань. Для Сполучених Штатів та Європи було б недалекоглядно розглядати ці загрози ізольовано або намагатися протистояти їм самостійно. Якщо лідери по обидва боки Атлантики хочуть, щоб міжнародний ліберальний порядок витримав, зі Сполученими Штатами в його основі, вони повинні вирішувати ці проблеми разом.</p><p>Тепер європейці повинні реалізувати потенціал континенту як надійного суб’єкта безпеки, тим самим рятуючи трансатлантичні відносини та перевіряючи імперіалістичні амбіції Росії. Якщо ці зусилля випадуть – і якщо підтримка США впаде – ціна буде крутою. Без сильної оборони, що стоїть на його шляху, у Путіна не буде причин зупинятися в Україні. Після десятиліть відносного миру війна може знову стати елементом європейської політики.</p><p>ПРО АВТОРА:</p><p>NORBERT RÖTTGEN є членом Бундестагу Німеччини та його Комітету із закордонних справ. Він обіймав посаду голови Комітету закордонних справ з 2014 по 2021 рік і був федеральним міністром навколишнього середовища, охорони природи та ядерної безпеки з 2009 по 2012 рік.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=13abb52eef0d" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>