<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Masha Kytaieva on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Masha Kytaieva on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@evawhale?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*t848yX7HZ9xY5z7FsxThag.jpeg</url>
            <title>Stories by Masha Kytaieva on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@evawhale?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Wed, 18 Nov 2026 17:23:49 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@evawhale/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Вітас Луцкус. Поза рамками]]></title>
            <link>https://medium.com/@evawhale/%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%81-%D0%BB%D1%83%D1%86%D0%BA%D1%83%D1%81-%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B0-%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B8-5da36a5277b7?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/5da36a5277b7</guid>
            <category><![CDATA[фотографія]]></category>
            <category><![CDATA[photography]]></category>
            <category><![CDATA[film-photography]]></category>
            <category><![CDATA[35mm]]></category>
            <category><![CDATA[lithuania]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Masha Kytaieva]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 12 Oct 2020 22:48:44 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-10-13T16:39:54.708Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*VP1m3jL0F1u2pS1Fv1extA.jpeg" /><figcaption>Вітас Луцкус і Тетяна Альдаг</figcaption></figure><p>Хвала усім богам, що нині є можливість дізнаватися про артистів, що, свого часу, не мали належної популярності, не були масовими, але створювали те, що зараз можна назвати класикою.<br>Така історія у Вітаса Луцкуса, у якого я тотально закохалася після перегляду документалки “Майстер та Тетяна”. Цього року, у рамках Місяцю литовської фотографії, кияни двічі мали можливість побачити цей документальний фільм, що оповідає історію одного неймовірного життя.</p><p>Вітас Луцкус народився в Каунасі у 1943, але більшу частину свого життя прожив у Вільнюсі, разом із своєю дружиною Тетяною. Вони познайомилися, коли Тані було лише 18 років, Вітасу ж — 24. <br>Перша думка, що виникла у моїй голові під час перегляду документального фільму — ми б потоваришували, якби жили в один час.<br>Надто вільний для радянського ладу, надто епатажний для маленького Вільнюсу, надто великий для тих рамочок та ярликів, у які, того часу, було прийнято затискати своє життя.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Rb3qQ8E_-RlwiIQIUjv68A.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*NVluLusWKc4qhFuatvYang.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*RI5jOygzmJXB_BLWXy-pQQ.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*g19sJGmKDsfvdaVTGDW0BA.jpeg" /><figcaption>кадри з документального фільму “Майстер та Тетяна”</figcaption></figure><p>У вісімнадцять років батьки подарували йому камеру AGFA, яка підтримала його захоплення фотографією і остаточно “перекроїла” сферу його інтересів, після отримання диплому з живопису. Він “захворів” фотографією, фільмуючи усе, що його оточувало. <br>У кілька наступних років він зацікавився художньою фотографією і став членом Каунаського фотоклубу, а вже через кілька років був обраний його президентом.<br>Не дивно, що він почав знімати професійно і був чи не єдиним фотографом у радянському союзі, який добре заробляв на фотографії.<br>Окрім фільмування життя, що вирувало навкруги нього, він був потужним репортажником — його кликала дорога і він погоджувався і йшов, їхав, летів, відвідавши майже усі республіки.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*nM4XhIpsh91iti3Z4F5yRg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*2Vu9qyctJ1xUonSv8jkIkw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*MluYXlrr_yLnaYZG_p_BzA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*rqWibVB093I7KybL9Gchkg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*aa-R5g1mCB9EEzwOVmK7zw.jpeg" /><figcaption>кадри з документального фільму “Майстер та Тетяна”</figcaption></figure><p>Він називав себе “дворняжка”, часто надаючи перевагу обшарпаним місцям бог зна де. З середини 60-х до середини 80-років він мандрував республіками, фільмуючи побут селян, фотографуючи артистів, кримінальних авторитетів, випадкових перехожих, чужих дітей, міліціонерів, містян, та будь кого, до кого можна було наблизитися так щільно, так дратуюче близько, щоб спіймати справжню, живу емоцію.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/830/1*oGkK6SccBrOtzJOGN-kYrw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*t0rAbw7Yc9aCGEaysDdCLw.jpeg" /></figure><p>За словами Луцкуса, звичайне використання світла та візуального розташування фотографії не містило важливих елементів, які могли б отримати життєву силу та різні рівні реальності. Він виступав за стиль, у якому не було ієрархії значення: кожен елемент у фотографічній композиції був однаково важливим. Тільки тоді вдавалося вловити “істину” і представити суть сцени, самого життя.<br>На його шиї завжди висіла фотокамера, він, не дивлячись на проблеми із алкоголем, що, ймовірно, виникли через неймовірну широту його душі, міг працювати кілька діб поспіль, без відпочинку та перерв, поглинутий процесом.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*B0-EnXTxLxWuEoHlPdNWPA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*fvZGfmip6ZSG8snrtQTNkg.jpeg" /><figcaption>серія Подорожі “В Тбілісі”</figcaption></figure><p>Він був, здебільшого, аполітичним, але, скоріш за все, з огляду на його “європейскість” у поглядах, стилі зйомки та життя, його роботи жорстко цензурувалися.</p><p>Насправді, це унікальний симбіоз — його друзі розповідають, що він заробляв колосальні, на той час, гроші, за рахунок фотозйомки (вони з дружиною, яка була не лише його музою (простигосподи), але й моделлю та співпродюсеркою, робили велику кількість комерційних зйомок для республіканських ЦУМ-ів, ГУМ-ів, продовольчих магазинів, etc.), але, в той самий час, майже ніде не виставлявся саме як фотограф.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*rbInFJmsWbrO2AkJBO9gKg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*e7kQBPw31vzfKfNJFOCpvg.jpeg" /><figcaption>кадри з документального фільму “Майстер та Тетяна”</figcaption></figure><p>Згадуючи Вітаса, його друзі (здебільшого фотографи) згадують його надзвичайну привітність. Їх із Тетяною квартира була місцем, у яке стовідсотково потрапляли будь-які митці з будь-яких країн, які опинялися у Вільнюсі.</p><p>Не знаю, чи це був епатаж, чи просто так склалися обставини, але із ними у квартирі жив справжній лев. Один з його друзів розповідав у документальному фільмі, що в той день, коли він вперше побачив Луцкуса, він подзвонив у двері, йому відкрила Тетяна, і заходилася будити Вітаса, який саме спав, а біля нього, паклавши важку лапу на плече, спав лев.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/800/1*y0B0aa4p-xpfny6MVGL4yA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/695/1*YOXePEuPK6ZiX8T4Jr6R6w.jpeg" /></figure><p>Їхні двері завжди були відчинені для усіх (можливо, якби це було не так, Луцкус прожив довше), тому у квартирі завжди була купу народу. Багато пили — це не було секретом, що він п’є надмірно, “алкогольне братання” активно використовувалося і у його мандрівках.</p><p>Друзі розповідали про такий випадок: Вітас був в Одесі, на якомусь базарі (скоріш за все на привозі), і тут, раптом, відчув, як камера, що, як завжди, висіла на плечі, починає рухатися у бік крадіїв. Оцінивши перспективи, Луцкус вирішив провести перемовини із зловмисниками, та запропонував їм випити. Допилися вони до того, що ці ворюжки повели його знайомитися із “головним”. Після знайомства Вітаса ніхто не бачив майже два тижні — вони завзято пили із місцевим паханом.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*vUU-SHjo3Fy2gtjpY0VXTQ.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*kwybT-rXlrcXkPoM0m_hWw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*GjQ0Q_jZQ9qty6s_xBhdMQ.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*37htK7GVkF-nq6Vmw4UNcA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*39V1FdgdyxivPYiLzJgcog.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*aa-R5g1mCB9EEzwOVmK7zw.jpeg" /><figcaption>кадри з документального фільму “Майстер та Тетяна”</figcaption></figure><p>Взагалі ж, його фотографії мають неабияку силу — банальні та буденні сцени стають цільною історією, яку хочеться слухати і слухати. Багато кадрів наче навмисне дратуюче-близьких, але, як на мене, у такій прямій візуальній комунікації з’являється унікальна можливість спіймати чисту емоцію. Я у захваті від характеру його робіт, від тієї енергії, яку відчуваєш у них навіть зараз, за більш ніж 30–40 років по зйомці.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/768/1*GHarBd-rNKEkd5QjSsgQsA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/768/1*aKBeJKRWxuvIqayJmN-Vfw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*BRQA-kuwY88PtgvAyXjy4w.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/996/1*KRnIxuIVfshetVtUgZD6Pw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/901/1*7T5B-XKVhonmYgKIuHPIyg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*hyLub1Kk3t2udYeswMXXjw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*HxmgO6xnTC-XIpHkgvoKtQ.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*__DkPvip-sQ82D6rhfZOXw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*TbzrI2woVJCs1JDTclCNMg.jpeg" /></figure><p>Для своєї серії та останньої роботи «Ставлення до старої фотографії», Луцкус зробив монтажі з великої колекції фотографічних зображень, окрім власних автопортретів. <br>У створеній ним книзі з цих творів текст та заголовки були навмисно виключені, щоб зберегти єдність його побудованого реалізму. У своєму щоденнику він писав:</p><blockquote>“Спочатку я намагався класифікувати свою роботу за соціальними явищами та фотографічним стилем, наголошуючи на темі життя та смерті. Це змусило мене почуватися литовським художником, який вирізав статуї Бога або святих. <br>Однак, коли я поклав усе на стіл, я сам почувався богом. Переді мною стояли азіат та червоний індіанець, негр, білий, мусульманин, буддист, християнин, царська армія, польська армія, кайзер, війна, похорони та весілля.</blockquote><blockquote>Я перемішав тисячі зображень у купу, виявивши, що це впорядкована купа життя, тому що тут все було життям і тому, що тут розкривали всіх нас, чи то боксер, чи цар, а також жебрак чи напівгола жінка. <br>Мені здалося, що архівна фотографія відображає бездонний колодязь, чекаючи, коли хтось загляне в неї і зрозуміє її.”</blockquote><p>Можна було б ще довго описувати спогади із його життя, але це не має якогось великого сенсу, адже є джерела, які можуть познайомити набагато ближче із характером його особистості, тож закінчу так, як закінчилося.</p><p>Було відомо, що постійно стикається з владою. Навколо було забагато людей, що заздрили. Його свободі, його таланту, його життю, його неймовірно гарній дружині, його стосункам із нею, йому самому, як особистості — яскравій, несхожій на інших, такій, що чинить м’який, але помітний опір, як фотографу — усі європейські артисти, особливо фотографи, не лише знали його, але й високо оцінювали його роботи, його успіху — він дійсно заробляв дуже великі гроші, займаючись, при цьому, справою усього свого життя.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*g7ehvJg4Z2QPBs-PJYBzGw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/557/1*VwCKcM-TPQmsmh7qdAiSNA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Ypks9Na_ESUWTYOKieYLTA.jpeg" /></figure><p>Тож, доноси були звичною справою, а те, що він відмовлявся дотримуватися загальноприйнятих стандартів краси — норм, які твердо охороняв литовський уряд, не лишилося без уваги. <br>І от, у 1987 році, під час візиту кількох чоловіків до свого будинку, Лукус вступив у суперечку з одним із чоловіків, якого згодом визнали агентом КДБ. <br>Сталася супречка, потім бійка, що набрала обертів та стала жорстокою — Луцкус вдарив чоловіка ножем. Удар виявився смертельним. За кілька хвилин після цього інциденту, його дружина Таня знайшла Вітаса внизу: він вистрибнув з їхнього балкона. На жаль, врятувати його не вдалося.</p><p>Деякі друзі озвучують, ніби перед тим, як скоїти самогубство, він сказав Тетяні, що робить це заради її блага, щоб її, разом із дочкою, лишили у спокої. Сама ж Тетяна, у документальному фільмі, не озвучувала цього, тож, навряд чи ми дізнаємося, як усе це сталося насправді і чим керувався Луцкус, приймаючи це непросте рішення.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*FKLdN2pAivr7-C9I9_1KBw.jpeg" /><figcaption>Вітас Луцкус на даху свого будинку у Вільнюсі, 70-ті</figcaption></figure><p>Факт лишається фактом — Вітас Луцкус, разом з Олександрасом Мачіаускасом, вважається реформатором традиційного романтичного реалізму у литовській фотографії.<br>Окрім цього, він був надзвичайно талановитою людиною, що, на наше щастя, лишила по собі великий архів фотофіксації суб’єктивного погляду на буденність 60-х — 80-х, який, наразі, потихеньку, але починає демонструватися світові. Більша частину архіву ніколи ніде не виставлялася, в тому числі і у Литві, незважаючи на те, що країна є незалежною вже 30 років.<br>Тетяна Альдаг ніколи не продавала та не виставляла роботи свого чоловіка, перший його альбом було надруковано у Амстердамі, у 1993, а перша виставка у Литві відбулася більш ніж за 20 років, після смерті Вітаса.</p><blockquote>«Я не можу сказаи, чим є фотографія. Я також не знаю, що таке — життя. Не знаю, не знаю, не знаю. Здається, сутність фотографії можна пояснити її документальністю. Але її дотик до життя нагадує мені скальпель, який ринить, руйнує живе тіло, навіть потрапивши вглиб, він не відкриває таємниці життя. Я завжди відчуваю бар’єр, який заважає проявитися знанню, і відкриття миті несе у собі неминучу ознаку ізольованості»</blockquote><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*MKvZnpReTEZBlgsjly6lNg.jpeg" /><figcaption>одна з найвідоміших робіт Луцкуса</figcaption></figure><p>Спи спокійно, “дворняжка”, більш як за 30 років ми із захватом дивимось на те, що ти робив і, сподіваюся, нарешті зможемо повною мірою оцінити побачене.</p><p>Джерела: <br>Документальний фільм “Майстер та Тетяна” Гедре Жиките<br>Вітас Лукус: Важкий шлях. Фотограф, Литва, 1943–1987. Цюріх: Видання Stemmle, 1994 Клаарт’є ван Дейк</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=5da36a5277b7" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[2]]></title>
            <link>https://medium.com/@evawhale/2-7c52db27db74?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/7c52db27db74</guid>
            <category><![CDATA[оповідання]]></category>
            <category><![CDATA[рассказ]]></category>
            <category><![CDATA[українська]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <category><![CDATA[заметки]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Masha Kytaieva]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 01 Oct 2020 10:13:33 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-10-01T10:13:33.752Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Et_osYuW6RakmidZZNVs7A.png" /></figure><p>Ранок не привітав сонцем — важке сіре небо нависло над містом, пророкуючи зливу. На вулиці було прохолодно — після нічного дощу усі столики зібрано та занесено у заклади.</p><p>Єва йшла вулецею до кав’ярні, кава у якій минулого разу здалася менш гидкою, ніж у інших місцях. Втім, того разу, вочевидь, їй просто пощастило і працівниця кав’ярні переплутала пакети з кавою, насипавши у кавомашину зі смачного пакета, що точно не був призначений для відвідувачів.</p><p>Цього разу помилки не сталося — кава була гірка і мерзенна, як в усіх інших місцях, а штрудель з вишнями, який Єва замовила, був наче обсмаженим в олії, і їсти його було абсолютно неможливо.</p><p>Після такого недолугого сніданку лишалося лише повернутися додому та з’їсти ненависну вже яєшню, що Єва і зробила. Поки яєчня смажилася, вийшло сонце, тож, користуючись моментом, вона швидко поснідала і побігла на море.</p><p>Над горами вирували хмари — вітер на висоті був потужним, вони збивалися у купи і танули з рекордною швидкістю. Окрім неї на пляжі було ще двійко людей, хлопець і дівчина, що дуже раділи невеличкому шторму, голосно сміючись одне до одного.</p><p>Дівчина посміхнулася і Єві, та привіталася, відчувши у ній споріднену душу — та йшла з такою ж натхненною посмішкою.</p><p>Плити під водою було приємно: вода ще пам’ятала нещодавні +35, і не встигла охолонути, а галька, перекочуючись під натиском хвиль, співала своїх шарудливих пісень. Єва виринула на поверхню за ковтком повітря і зустрілась лицем до лиця зі зливою.</p><p>Море мало неймовірний колір — тікучий аквамарин блискотів між пальцями, дощовий дріб розбивав водну поверхню, додаючи білого. Єва розвернулася обличчям до берега і захоплено спостерігала, як сірі хмари, мереживом, вкривали гори, перетворюючись на суцільну білизну дощової стіни. Вітер розривав мереживо та виплітав нове.</p><blockquote>Вода блакитніла під руками і Єву охопило відчуття абсолютного, якогось дитячого щастя. Наче в момент вона усвідомила велич природи та її явищ, відчула, як входить у цей безумний танок водної стихії, як поринає у нього, розчиняється, стає його невід’ємною частиною.</blockquote><p>Злива закінчилася так само швидко, як почалася. Вдоволена і щаслива, Єва вийшла на берег, продовжуючи посміхатися.</p><p>– Як вода? Не холодна? — озвалися до неї дві пенсіонерки, що якраз проходили повз.</p><p>– Гарна вода, тепла! — посміхаючись відповіла Єва.</p><p>– А не страшно купатися? — поцікавилася бабуся зі стильною короткою зачіскою фіолетово-сивого кольору.</p><p>– Та ні, не страшно, дуже гарно!</p><p>Пенсіонерки, дивлячись на неї, теж почали радісно посміхатися і продовжили свій шлях до одиноких шезлонгів, які, якимось дивом, не прибрали з пляжу.<br>Єва зібрала речі та вийшла на бруківку набережної. Свіже повітря було насичене ароматами хвої та осіннього лісу.</p><p>По обіді потемніло так, що здавалося, наче білого світу й не було ніколи — місто охопив непролазний морок. Чорні гори сховалися у чорних хмарах, чутно було, як у горах заходиться грім, як вітер співає своїх чудернацьких пісень, зриваючись на перше сопрано.</p><p>Прямо над морем висіла велетенська хмара, у якій, без жодного пострілу, без жодного звуку, вибухали блискавки. “Такого я ще не бачила” — Єва вийшла на терасу та, затамувавши подих, спостерігала за спалахами. “Наче Одін влаштував вечірку у клубі з гарною шумоізоляцією” — посміхнулася сама до себе Єва — “Час фарбувати губи і йти на неї, незважаючи на відсутність запрошення”.</p><p>Дощ вгамувався, лише блискавки роздирали небо на шмаття. <br>Єва вийшла з дому та попрямувала у бік старого міста. Проходячи вже добре знайомим маршрутом, звернула на бічну вуличку та вийшла до церкви, біля якої розкинулося крихітне кладовище, на 40–50 поховань. “Скидається на те, що у Будві смерть не має великої популярності” — Єва підійшла до огорожі та зазирнула всередину. Чорні та сірі плити байдуже дивилися в темряву. Ворота були зачинені, навкруги панувала тиша, тільки шини автівок шуршали по мокрому асфальту.</p><p>Єва пішла далі. Біля старого міста дорога звертала праворуч, і, якщо пройти повз великий новий готель, що світився тисячами ліхтарів для підсвітки, можна було вийти до дороги, що, овиваючи скелі, вела до віддалених пляжів.</p><p>Море лютувало, бризки від хвиль розліталися в усі боки, осідали на обличчі та волоссі. Ворота було зачинено — мабуть, щоб одинокі туристи, що вирішили піти з життя, кинувшись у море, робили це в іншому місці.<br>Єва вдивлялася у темінь, намагаючись нашарити поглядом обрій. Зайняття це було марним — чорна вода поглинала чорне небо, і навпаки, море видавалося киплячою каструлею, кришку якої зірвало від несамовитого бурління.</p><p>Небо час від часу розрізало блискавками, і лише у ці короткі секунди можна було зрозуміти що є хоч щось, крім цієї глибокої чорноти. Спалахи підсвічували дорогу до пляжів — вона йшла попід скелями, на її початку стояли зачинені ворота.</p><p>Уява намалювала Єві примару жінки з довгим чорним волоссям, у білій нічній сорочці та темним обличчям, на якому виднілися очні яблука з більмами та діра на місці рота, що наче застигнув у німому вереску.</p><blockquote>Це через неї закрили ці ворота — вона скинулася зі скелі прямо на каміння. Люди казали, що це від нещасливого кохання, але правда була у тому, що вона просто не могла знайти свого місця в житті, відчувала себе чужою всюди. Вона думала, що смерть, нарешті, її звільнить, але світ підступний — вона потрапила у пастку, і тепер вічно змушена бути в місці, яке було так вороже до неї за життя.</blockquote><p>Єва з опаскою поглянула праворуч — при наступному спалаху їй здалося, що жінка стоїть посеред дороги вдалині. Ще спалах, і вона вже наче біля самих воріт!</p><p>“Так, заспокойся, все в порядку, жінки не існує, ти тільки що її вигадала” — але, незважаючи на умовляння, Єву пронизав страх. Їй подумалося, що наступний спалах застане жінку прямо перед нею, і тепер вона намагалася навіть не кліпати. Ледве не зриваючись на біг, Єва вийшла з темного закутку, в якому стояла і, намагаючись не озиратися, попрямувала до міста живих — з ліхтарями, музикою і яскравими вітринами сувенірних магазинів.</p><p>Вибігши з свого укриття, вона знову опинилася у вирі життя. Відвідувачі готелю їли рибу та морепродукти на критому літньому майданчику ресторану, сміялися, офіціант розливав вино по келихам. Ніщо не нагадувало про те, що лише за якихось 40 метрів може бути місце тотальної темряви й тиші.</p><p>Єва спустилася на пляж, на який можна було потрапити з-зовні — обійшовши мури та прослизнувши поміж столів та стільців ресторанів, або з середини, через низьку, крихітну арку, яку можна було й не помітити, просто прогулюючись містом. Вона скористалася першим варіантом і за хвилину вже стояла на порожньому березі, де споглядати шторм було спокійніше, комфортніше і підступна фантазія не накидувала у голову моторошних видінь.</p><p>У навушниках заграла “Wolf like me” — TV on The Radio. “Боже, да це ж ідеальна пісня для споглядання шторму!” — Єва відбивала такт ногою, посміхалася, а потім і зовсім почала пританцьовувати, з широкою посмішкою на обличчі.</p><blockquote>Вдруге за день вона почувалася абсолютно щасливою.</blockquote><p>Несподівано почалася злива. Єва зайшла у місто крізь непомітну арку і спостерігала, як запізнілі туристи тікають, лишаючи місто абсолютно порожнім. Вона звернула у вуличку, по якій ще не ходила і натрапила на цілий лабіринт, що вів її все далі і далі, заводячи у саме серце міста. Вона торкалася руками багатовікового каміння — холодне, шершаве, гладке, мокре, десь слизьке — воно наче дихало сотнями історій, яке могло б нашепотіти на вухо, аби знайшовся охочий.</p><p>Будинок за будинком, впритул одне до одного, як кращі друзі й найближчі родичі, місто вивело промоклу наскрізь Єву на невеличку площу. “Площа пальм” — прочитала вона на стіні. “Площа пальм” — відлунням до слів в голові збиралися образи закоханих сотні років тому. Рибалки й продавчині фруктів, мореплавці та пекарки, дочка мера, син міської знахарки, чоботар, коваль, повія, солдат австрійської армії, прачка, крадій. Скільки слів і сліз, поцілунків та ляпасів, сварок та обіцянок, обітниць вічного кохання бачили ці мовчазні стіни?</p><p>Злива набирала обертів, Єва вже була наскрізь мокра, потоки води заливали ноги ледь не по щиколотки. “Так, потрібно поспішати додому, доки кросівки сухі” — подумала вона та почала рухатися на вихід зі старого міста. Світилися лише магазини сувенірів, на двері яких підприємливі продавчині вже навішали дощовиків усіх кольорів веселки та невеличкі бари, у яких найзатишніше перечікувати такі природні сюрпризи.</p><p>На виході з міста небо вирішило скинути на землю тонни води, тож Єва сховалася під навісом китайського ресторану. Блискавки осяяли небо, і у їхньому світлі можна було побачити стіну дощу, що виводив по воді химерні малюнки, навіть не маючи на думці закінчитися найближчим часом. Вітер налітав потужними поривами, зриваючи з столиків меню та келихи, намагаючись розірвати навіс навпіл. Брязкіт розбитого скла, розкати грому.</p><p>Єва була промокла і замерзла, будинок — у хвилинах п’ятнадцяти ходи, тож єдиним вірним рішенням видалося повернутися в старе місто за дощовиком. Назад, старими вуличками, втопленими у воді, перестрибуючи потічки, вона домчала до крамниці. Всередині було світло та затишно, всередині стояли жінки, одна з них курила тонкі сигарети прямо в приміщенні. Наче острів тепла посеред оскаженілої природи, магазин був наповнений сувенірними дрібничками, магнітами та рушниками з написом Montenegro.</p><p>– Що, трохи мокро на вулиці, так? — підморгнула Єві жіночка з цигаркою.</p><p>– О, так, невеличкий такий дощик! — посміхнулася їй Єва.</p><p>– Такий невеличкий, що скоро риби вулицями ходитимуть — жіночка зареготала, а Єва уявила антропоморфних риб у гумових жовтих чоботах і строкатих рибальских плащах. Деякі з них мали колоритні вуса та курили люльку, матері-риби везли мальків у гігантських мушлях на колесиках та бурмотіли на чоловіків-риб, що вже час пообідати, а усі рибо-бари зачинені.</p><p>Лишивши жінку з жінками перечікувати дощ в крамниці, Єва віддала 5 євро за білий дощовик, і за кілька хвилин знову йшла вузькою вуличкою, відчуваючи краплі дощу лише на обличчі, запакована у пластик, надійно захована під поліетиленовою мембраною.</p><p>Дощ не збирався закінчуватися, але це вже не мало ніякого значення. Попереду була дорога додому та ніч, дощова і пуста, які бувають лише у вересні.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=7c52db27db74" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Залягти на дно у Б: 1]]></title>
            <link>https://medium.com/@evawhale/%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D0%B3%D1%82%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BD%D0%BE-%D1%83-%D0%B1-1-3d114353eba3?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/3d114353eba3</guid>
            <category><![CDATA[українська-література]]></category>
            <category><![CDATA[ukrainian]]></category>
            <category><![CDATA[оповідання]]></category>
            <category><![CDATA[україна]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Masha Kytaieva]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 30 Sep 2020 13:52:37 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-09-30T15:22:20.049Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>1</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Et_osYuW6RakmidZZNVs7A.png" /></figure><p>1<br>Ніяких “женехів” не наснилося, натомість снилися якісь жахи. Ранок вітав сірим, затягнутим хмарами небом. Вночі дощило, калюжі було застелено збитим вітром виноградним листям та квітами. У печері було темно, прохолодно і голодно — жодного натяку на каву чи їжу.</p><p>Швидко вдягнувшись, Єва пішла у бік набережної, у пошуках бадьорячої чашки кави та теплого круасану з шоколадом.</p><blockquote>Бувають такі дні влітку, коли на заміну спеці приходить життєдайна прохолода, і повітря, насичене вологою, кутає тебе, наче в ковдру. В ці дні легше дихається, голова стає яснішою та вільною від зайвих думок. Пустою. У такі дні виникає бажання опинитися у скандинавському високогір’ї, та годинами міряти землю кроками, роздивляючись складні візерунки хмар.</blockquote><p>Людей майже не було, хоч вже була восьма ранку. Ритм життя туристичних країн та міст завжди захоплює своєю неквапливістю — ніхто не поспішає на роботу, ніхто не женеться за капіталістичною мрією, люди приймають спокійний плин життя, як норму.</p><p>Де не де були відчинені магазини та кав’ярні, ресторани сонно потягалися на різні боки пустими стільцями, чепурилися добрими руками прибиральниць і, мабуть, так само сильно, як Єва, мріяли про каву.</p><p>Зранку Которська затока видавалася більш грандіозною, аніж вночі: гори на обрії складалися у многошарову мозаїку, набували об’єму. Яхти виглядали менш ошатними та ближчими до людей — ранкове світло збиває пиху, заземлює. Вітер доносив запах водоростей та солі, ніжно торкався обличчя, грав волоссям, хаотично перекидаючи його на всі боки. Білизна будинків та бруківки підсилювалася сталевим небом, контрастувала з синевою гір та води.</p><p>Повернувши ліворуч, Єва пройшла повз дорогі апартаменти, що висіли над самою водою. Перший поверх прикрашала невеличка кав’ярня зі скляними дверима. З приміщення лунала французька музика та аромат свіжої випічки. Прикинувши, що тут кава коштуватиме вдвічі дорожче, Єва повернула назад та обійшла лакшері район з боку вулиць без білої бруківки.</p><p>Біля банків вже вибудувались у чергу чорногорські пенсіонери. “А в нас більше спільного, ніж здається” — посміхнулася про себе Єва. Попереду, праворуч, навпроти затишного скверу з дитячим майданчиком, який, незважаючи на ранню годину вже був окупований дітьми, сховалася маленька кав’ярня на три яскраво-червоні столики. Єва зайшла всередину, попередньо начепивши маску на обличчя — о, карантинні часи — та замовила американо і місцеву випічку з сиром, що виглядала цілком апетитно.</p><blockquote>Мабуть, якщо спитати будь-яку людину, що для неї хороший день, вона не зможе відповісти чітко. Гарні дні не схожі один на одний, а іноді стається й таке, що день — цілковите гівно — несподівано стає гарним увечері через якісь не суттєві обставини.</blockquote><p>Якщо б ви спитали у Єви, що таке хороший день, вона б відповіла, що він має розпочатися із спокійної вранішньої кави та смачного сніданку. Для неї це було однозначною запорукою внутрішнього балансу — мати хоча б годину спокою зранку, часу, коли можна просто споглядати світ, не поспішаючи, не переживаючи, не ускладнюючи.</p><p>Об одинадцятій потрібно було виїхати з печери, тож, забігши попередньо за смаколиками у пекару, Єва відправилася до чудових нових знайомих, які запропонували свою допомогу з переїздом. Будинок прикрашала безліч інсталяцій з каміння, розписи стін та меблів, затишні гамаки і ліхтарики. Цікаве спостереження — гарні люди часто мають магічні здібності щодо перетворення будь-якого місця на острів затишку, краси та комфорту.</p><p>Жителі будинку тільки прокинулися та якраз збиралися снідати, тож Євині смаколики вчасно дісталися ранкового столу. Отримавши ще одну порцію кави, вона домовилася принести до них свою горе-валізу та вирушити у Будву після сніданку.</p><p>Хазяйки печери не було, гроші за ніч довелося залишити на столі, ключі у дверях. “Тим краще” — подумала Єва. Зустрічатися з хазяйкою не було особливого бажання. Попередньо, вона ще раз передивилася усі доступні варіанти житла у Будві і, зітхнувши (бо останнє бронювання житла виявилося рулеткою, у якій Єва поставила не на те поле) та схрестивши пальці на удачу, тицьнула “забронювати”.</p><p>За годину вона вже їхала на задньому сидінні автівки, роздивляючись околиці — Єва проїжджала тут вже разів сім, але роздивляння, як процес, було все ще цікавим. До того ж, згадалася історія про кіз із розами та циган біля старої автівки, і виявилося, що цигани — не зовсім цигани, а албанці, і що той малий шматочок їхніх нетрів, що вона бачила вчора — то крапля у морі. Вдалині розкинулося ціле албанське поселення: дерев’янні будиночки і надбудовані на них другі та треті поверхи, строкаті полотна тканини та поліетилену, що слугували чи то за тенти, чи то за двері у житло, майоріли над цим табором безтурботності.</p><p>У Єви навіть промайнула думка, що було б непогано приїхати у Тіват на день, дійти до поселення та познімати місцевих мешканців, проте вона одразу ж відкинула цю ідею — з таким самим успіхом можна б було просто принести їм свій фотоапарат, телефон і гроші.</p><p>Не те щоби вона упереджено ставилася до представників албанського народу, проте маючи неодноразовий неприємний досвід комунікації з різного роду маргінальними елементами, вирішила бути більш обережною та менш наївною щодо людей в цілому.</p><p>На контрасті із печерою квартира здалася величезною — за цілком прийнятні гроші, якимось дивом, вдалося винайняти невеличкий, проте гордий, пентхаус із терасою, що за площею була така ж, як кімната. Єва нарешті змогла спокійно видохнути — вперше за два дні вона не перебувала у підвішеному стані та мала житло, з якого непетрібно було кудись їхати чи йти цілий тиждень!</p><p>День промайнув, на місто наповзав вечір, ліхтарі розжарювалися жовтим, автівки вмикали фари. Єва пішла пройтися містом, але, спочатку навідалася у кафану біля автовокзалу, яка затишно втикнулася у кут будівлі навпроти нього.</p><p>Повітря було важким, вогким, але свіжим, над горами збиралися чорні хмари, знаменували прихід осені, пророкували скору зиму.</p><p>Ліхтарне світло заспокоювало, шум шин по вологому асфальту медитативною колисковою торкався самої душі. Ластівки низько кружляли, не даючи надії на сонячну погоду на завтра. Люди мурахами розповзалися по домівках, до затишку синіх екранів та гарячої їжі.</p><p>Кафана приваблювала дешевим вином та смачною кавою, яку Єва і замовила. У навушниках грала музика, вона чекала на замовлення. У голові з’явився образ: літня жінка, що усе життя прожила у Будві, не покидаючи її ні на хвилину. Вона приходить у кафану, п’є каву, слухає розмови навколо. Уявляє, що чекає на автобус, що прибуде за півгодини та відвезе її — неважливо куди, точки Б на мапі розмиті і нечіткі. Сидить там з усвідомленням, що вже за півгодини місто лишиться позаду, разом з усіма розмовами та людьми, планами та нездійсненними бажаннями. з образами та щасливими моментами, з родичами, які часом є абсолютно чужими та незнайомцями, які, часом, ближче за родичів.</p><p>Вона уявляє собі літак до Парижу. Автобус до Будапешту. Потяг до Берліну.</p><blockquote>Вона уявляє собі життя, яке могло б бути її життям. П’є каву, подивляється на годинник. Вдивляється в обличчя новоприбулих у місто біля моря — місцеві, чи чужинці, туристи, чи орендарі житла, працівники заправки, чи танцівниці нічних клубів — калейдоскоп облич, калейдоскоп життів, історій, доль.</blockquote><p>Вона уявляє літак до Сіднею. Літак до Мадриду. Літак до Бону.</p><p>Вона уявляє бруківку неходжених вулиць, холод небачених стін, зелень невідомих дерев. Вона уявляє смажені каштани, світло білих галерейних стін, переповнене метро. Вона уявляє мости, парки, кав’ярні, газети безліччю невідомих їй мов.</p><p>Вона заплющує очі. Вона уявляє себе там.</p><p>Зітхає. Розплющує їх. Лишає євро за каву та двадцять центів чайових, піднімається та поволі іде додому, щоб на завтра знову прийти у кафану і проживати життя за життям, примірювати образ за образом.</p><p>“Було б прикольно написати оповідання про цю жінку” — промайнуло у Єви в голові.</p><p>Вона допила каву, лишила євро за каву, двадцять центів на чайові, піднялася та рушила додому, щоб заснути, прокинутися, та проживати своє життя — на повну, на скільки це можливо.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=3d114353eba3" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Залягти на дно у Б: 0]]></title>
            <link>https://medium.com/@evawhale/%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D0%B3%D1%82%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BD%D0%BE-%D1%83-%D0%B1-0-adac9eaa7de8?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/adac9eaa7de8</guid>
            <category><![CDATA[україна]]></category>
            <category><![CDATA[оповідання]]></category>
            <category><![CDATA[українська-література]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Masha Kytaieva]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 30 Sep 2020 13:39:52 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-09-30T15:21:32.848Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>0</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Et_osYuW6RakmidZZNVs7A.png" /></figure><p>Літак полетів, вона лишилася. Люди прагнуть пригод у своєму житті, але не завжди цілком розуміють, що пригоди — це не лише про задоволення та веселощі.</p><p>Так було у її випадку. Повертатися у місто, покидаючи яке 9 годин тому вдивлявся у обрій і думав, що невідомо, коли побачиш його знову, за яких обставин, і чи побачиш взагалі — як мінімум дивно.</p><p>Шлях назад завжди видається коротшим — тобі відомо, що побачиш за наступним поворотом, знаєш, як виглядає високогірне місто — стара королівська столиця, з червоною черепицею на облізлих будинках, знаєш, де стоять екскаватори, що вихоплюють своїми залізними зубами гірську породу, змінюючи ландшафт, готуючи плацдарм для появи нових готелів.</p><p>Низькі хмари наповзли на гори, маршрутка, вщент забита бажаючими опинитися біля моря, сховалася у одній з них. Дивитися на місто, що з’являлося знизу, було дивним.</p><blockquote>“Це все через те, що я не кинула монетку у воду, щоб повернутися. Неможна просто так покинути узбережжя, не сплативши данину” — посміхнулася до себе Єва.</blockquote><p>Маршрутка продовжувала кружляти серпантинами, місто наближалося, невідворотньо тягнуло до неї свої вулиці та проспекти. Сьогодні вона не збиралася лишатися у ньому — вже буле заброньоване житло у Тіваті, тож обіцянку погодувати море блискучими монетками вона відклала на потім.</p><p>Через майже дві години шляху, маршрутка зупинилася на автовокзалі. Дивина та й годі — який сенс робити аеропорти та автовокзали поза містом, якщо до них неможливо дістатися інакше як пішки, чи на таксі? На таксі гроші витрачати не хотілося — досить фінансових втрат на сьогодні.</p><p>За спиною було зламана валіза, яка ледь катилася на поторочених колесах. Довелося обходити автовокзал та йти через парковку, на виході з якої стояв чотиризірковий готель, що у цій місцині, поміж трасою, дорогами, морем, пусткою та албанськими нетрями виглядав дещо комічно.</p><p>Перед центральним входом тягнулися клумби з різнокольоровими трояндами. Троянди не лише радували око, але й, скоріш за все, мали пречудові смакові якості, що доводила непідробна цікавість до них місцевих кіз. Двійко, сіра та чорна, стояли перед центральним входом готелю, та натхненну жували троянди, і, здавалося, були цілковито задоволені життям.</p><p>Єва витягла фотоапарат та підійшла до них ближче. Кози ліниво озирнулися, і, не побачивши зазіхання на їхню вечерю, продовжили нищити працю місцевого садівника.</p><p>У віконному прольоті з’явилася постать працівника готелю, який цоканням, фуканням та змахами рук намагався відігнати кіз від кущів. Проте, ті не звертали на нього особливої уваги, продовжуючи свій акт вандалізму.</p><p>Єва перехопила розгублений погляд готельного працівника, та посміхнулася йому. Він теж посміхнувся, і розвів руками, мовляв “що з ними поробиш”.</p><p>Трохи далі, біля повороту на трасу, стояла червона колимага, оточена циганами різного віку. Чоловіки щось обговорювали, змахували руками, сперечалися. Хлопчики уважно слухали, час від часу відволікаючись на те, щоб залізти всередину через відкриті вікна, або зробити коло-інше навколо автівки.</p><p>Тротуари у цій країні чи то не були передбачені, чи то самознищилися через непопулярність пішої ходи. Як би не було, але прогулянка розбитим узбіччям мала тягнутися ще хвилин 15, валіза не витримувала, та намагалася розпастися на крихітні частинки.</p><p>Діставшись, нарешті, вулиці, Єва пустилася у пошуки будинку. Він опинився у глибині, затиснутий між іншими віллами для бідних — три поверхи, по 2–4 апартаментів на кожному, балкони із переможними відпочинковими знаменами купальників та потворних рушників овивав виноград.</p><p>Кімната виявилася форменою печерою — одне невеличке вікно було надійно закрите ролетом, щоб жоден сонячний промінь не зміг пробитися у цю обитель темряви. До стелі не те що можна було дотягнутися рукою — проходячи по центру кімнати, потрібно було ухилятися від пласкої лампи на стелі, щоб, ненароком, не розбити об неї лоба.</p><p>Єва сіла на диван, заплющила очі і зітхнула. Єдине чого хотілося — просто ні про що не думати, ні про зміну бронювання та, наново, пошук іншого житла, ні про те, що треба буде знову кудись йти чи їхати.</p><p>У стресових ситуаціях іноді найвірнішим рішенням є просто встати і піти ходити, лишивши речі, думки та проблеми до повернення. Цим вона й вирішила зайнятися, і вже за п’ять хвилин крокувала вниз по вулиці, думаючи про те, що усе, що їй потрібно після такого дня — їжа і вино.</p><p>На щастя, магазин був досить близько. Італійське біле сухе, літр води, пакет не потрібен. Прийнятної їжі не знайшлося — біля вагів для овочів нікого не було, у хлібному відділі з полиць дивилися втомлені від життя буреки з сиром та зеленню. Тож вона прийняла це за знамення, що вода і вино — усе що їй нині треба для душевної рівноваги.</p><p>Вечір був досить теплим, хоч прогноз погоди віщував зливи та грози саме з цього дня. Которська затока світилася численними вікнами численних будинків у численних поселеннях, що взяли її у щільне кільце. Набережна була наводнена людьми — у кафанах й ресторанах не було вільних місць, підлітки окупували парапети та пили там пиво, голосно сміючись, слухаючи музику та поводячи себе так, як поводять себе підлітки у будь-якій чатині земної кулі.</p><p>Набережна, що дарувала пішоходам можливість милуватися мариною та калейдоскопом яхт, була прекрасною. Світла плитка, пальми на кожному кроці, будівлі на березі відблискували у світлі ліхтарів глянцем вікон та розкішшю — дорогі готелі, лакшері апартаменти, брендові магазини, осяяні лоском гігантських яхт, вартість яких на квадратний метр вимірювалася, мабуть, сотнями тисяч доларів.</p><p>Єва прогулювалася, не поспішаючи, не чіпляючися оком за щось конкретне, без особливих емоцій та думок — просто була тут і зараз, і почувала себе цілком спокійно.</p><p>Замислена, ледве не налетіла на нічого не підозрюючого чоловіка. Зойкнувши від несподіванки, вона підняла очі і побачила перед собою справжню підстаркувату фешон-ікону.</p><p>Коротке та рідке рожеве волосся трохи завивалося від вологості повітря, пів обличчя закривали окуляри для зору у прозоро-рожевій оправі, на (здається рожевій) сорочці красувався товстезний золотий ціпок, три пальці правої руки прикрашали золоті масивні кільця, а розгледіти паттерн на рожевих шортах було неможливо (чи то від випитого на пустий шлунок вина, чи то від тьмяного жовтого освітлення).</p><p>Спочатку Єва видавила з себе перелякане “Сорі”, але вже за мить ще раз огледіла його з ніг до голови, та не втрималася, щоб не навішати чоловікові купу компліментів, щодо його зовнішнього вигляду. Той спочатку зніяковів, але, зрозумівши, що компліменти щирі, і не мають на меті його висміяти, розплився у посмішці та почав дякувати та радо демонструвати кільця на пухкій маленькій руці.</p><p>Побажавши чоловіку-у-рожевому гарного вечора, Єва рушила далі. Вікна ресторанів здавалися вітринами магазинів, що продають красиве життя — вдоволені відвідувачі неспішно попивали вино та теревенили, діти мухами кружляли навколо столиків, граючи у зрозумілу лише їм одним гру.</p><p>Час тече повільніше, коли ти за ним не слідкуєш, так і Єві здавалося, що вже має бути має опівночі, втім, виявилося, що на годиннику лише дев’ята. Табак закінчувався, і вона рушила на його пошуки крізь широкі вулиці, що прославляли щасливе життя, звертаючі на більш тихі і менш охайні бокові, де можна було зустріти сплячих котів та циганок напідпитку, що кричали услід невідомі прокльони.</p><p>Пошукова експедиція не завершилася успіхом — усі тобако-шопи вже було зачинено, а супермаркети, на світло яких метеликами зліталися охочі випити щось міцніше за пиво та дешевше за вино у місцевих закладах, не мали табаку у асортименті, пропонуючі їй лише папірці, фільтри та небажані компліменти відвідувачів.</p><p>Єва вирішила зробити ще коло по марині, щоб подовжити відчуття перебування в конкретному моменті і місці, і за півгодини рушила у бік своєї печери, яка на сьогодні слугувала їй за дім.</p><p>Кілька кварталів пішки, милуючись квітнучим олеандром, вдихаючи на повні груди солодкуватий аромат інжирних дерев, трохи вгору, ліворуч, і ось вже вона витягає ключі від кімнати, під покровом величезних листів ківі, що ростуть тут так само часто, як виноград.</p><p>Зібравши останні сили у кулак, вона розстелила диван, змінила дати бронювання, та почала пошуки житла у додатках. На вулиці почулися голоси, і Єва вирішила визирнути з кімнати. До того ж, це цілком збігалося з її планами — у валізі знайшлася старе пакування від табаку, залишків у якому вистачило на самокрутку.</p><p>На вулиці відбувалося заселення її щасливих сусідів по першому поверху будинку. Не відаючи ще про свої майбутні страждання, майже двометровий хлопчина щиро за щось дякував власниці будинку. Єва скористалася нагодою, та підійшла до неї, щоб повідомити про зміну планів та бронювання. Хозяйка будинку, струнка та підтягнута жінка років 50, після звістки зробила трагічне обличчя, піджала губи та, невдоволено зітхаючи, підтвердила зміну дат.</p><p>На щастя, новоявлені туристи не знайшли в кімнаті туалетного паперу, тож хозяйка ретирувалася разом зі своїм невдоволеним обличчям, чим зробила велику послугу Єві, у якої вже закінчилася фантазія для пошуку відмазок щодо небажання жити у печері.</p><p>Зайшовши у кімнату, вона впала на диван, вирішивши, що шукатиме нове житло завтра зранку, і, блискавично, заснула, встигнувши лише пробурмотіти подумки забобонне “Сплю на новому місці, наснись жених невісті”.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=adac9eaa7de8" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Мізинський національний природний парк, Чернігівська область]]></title>
            <link>https://medium.com/@evawhale/%D0%BC%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C-83b9d525e1dd?source=rss-50b55a4ee752------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/83b9d525e1dd</guid>
            <category><![CDATA[путешествия]]></category>
            <category><![CDATA[історія]]></category>
            <category><![CDATA[подорож]]></category>
            <category><![CDATA[ukraine]]></category>
            <category><![CDATA[україна]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Masha Kytaieva]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 20 May 2020 15:49:35 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2020-10-03T08:03:31.240Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>19.05.2020</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*pG98TFPmkSlvFq53JbtrSA.png" /></figure><blockquote>Карантин подходит к логическому завершению, так что скоро мы вернемся к привычной жизни, в которой будут путешествия за границу.<br>Меня это, конечно же, радует, но с другой стороны, у меня была надежда, что границы откроются не так скоро, и внутренний туризм в кои-то веки станет актуальным.<br>Я много поездила по Украине, и видела самые разные ее места (спасибо, родители), поэтому с детства влюблена в красоту нашей земли,<br>в разнообразие проносящихся за окном ландшафтов и всегда искренне удивлялась тому, что никто среди моих сверстников не “катался” в таком количестве по стране.<br>Так вот, границы откроются, но это точно не повод забивать на внутренний туризм, ведь даже в радиусе от Киева находится НЕВЕРОЯТНОЕ количество крутых и интересных мест.</blockquote><p>Сегодня хочу рассказать про <strong>Мезинский национальный природный парк</strong>, расположенный в Черниговской области Украины. Его территория простирается вдоль Десны и относится к Новгород-Северскому Полесью.</p><p>Площадь парка — 31 035.2 га (310.352 км²), из них 8 543,9 га переданы парку в постоянное пользование. Создан в 2006 году, с целью сохранения и возрождения типовых и уникальных природных комплексов Новгород-Северского Полесья.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/777/1*-WAUjTFMfi2oYJWjJheQtg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*sucWWjI9QRY4L8m9b738AQ.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*R8uLgfk3MtafIAvKxev0MQ.jpeg" /></figure><h3>Что это вообще и почему туда стоит поехать?</h3><p>Во-первых, из-за природы. На территории парка течет не только Десна, но и её небольшие правые притоки — Студенка, Головесня, Хвостинка.</p><p>В пойме Десны сохранилось много стариц (участков прежнего русла реки, который со временем превратился в отдельный бессточный водоём) и озер, самое большое из которых — Хотынь (50 га). Также в парке можно найти болота.</p><p>В общей сложности в парке обитает 332 вида животных, из которых <strong>94</strong> занесены в Красную книгу Украины. Вот <a href="https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2348844-mezin-tam-de-hodili-mamonti.html">тут</a> описан всякий там досуг, который ждет вас в этой стране озер, болот и отсутствия туристической инфраструктуры.</p><h3>но самое интересное другое!</h3><p>Осенью 1907 года, во дворе козака Кошеля в селе Мизин (Мезин) нашли какую-то большую кость. Слух о находке быстро разлетелся, заинтересовав археологов. В итоге тут было обнаружено древнее поселение, возраст которого оценивается в <strong>20 тысяч лет!</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/373/1*9mGJ4JAJ2Ze6L9PBzfDibw.jpeg" /></figure><p>За сто лет исследований, было найдено пять жилищ, напоминавших “чумы” северных народов: сооруженные из жердей, обтянутые изнутри кожей животных, обложенные снаружи костями и рогами, эти куполообразные дома площадь до 25 м², принадлежали родовому коллективу кроманьонцев периода матриархата (поздний палеолит, grl pwr ♀).</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Q_08XYkjS4QEtj9F55E9wg.png" /></figure><p>Кроме жилищ, были также обнаружены уникальные музыкальные инструменты, которые являются <strong>единственным свидетельством</strong> наличия танцев у палеолитических культур Восточной Европы. Это такой себе комплект странных костей с орнаментами, типа кастаньет + к музыкальным ученые причисляют и “шумящий” мизинский наборный браслет — он составлен из пяти отдельных незамкнутых колец.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*VXgrJFO4hOft70KGyBJtOA.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*SVCYBKdU_ubT3IeMjPvieQ.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*b0kycvfWEAh8utPTdenuZg.png" /></figure><blockquote>Кроме того, там же было найдено множество разнообразных фигурок из бивня мамонта: скульптуры-идолы, стилизованные женские статуэтки, фигурки птиц и животных, и браслеты — с меандровым и свастичным орнаментом.</blockquote><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*i1o8MVW-AFxGYw7-NfIv2Q.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*iGt_IIIJnBQHusXq47Q8Rg.png" /></figure><blockquote>Орнаменты выполнены красной охрой и глубокой резьбой, считается, что в качестве материала использовались прямые пластины бивня мамонта, согнутые неизвестным способом. Про браслеты написано много всего, им приписывают достаточно обширный функционал, так что если вам интересно — загуглите “Мизенские браслеты”.</blockquote><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*IcSx3vpLtR0UJy4KUZUUNQ.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*xM8ux0kJH9EO4U7FIeMnsg.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*bxI4V3LIgQPWHDFSTBcclQ.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*EgwvG7CsXlc-gAsK7LWNbw.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*4ghJ0B_794rAEYKwlvPtQg.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*UuA5qMrg3D6UfJRnUhE4Nw.png" /></figure><p>(This photo gives a much better idea of the general form of the statuette above, and highlights the dual nature of the bird/venus motif.<br>My thanks to Ed Yu for bringing it to my attention — Don )</p><p>Photo and text: <a href="http://www.nmiu.com.ua/en/expositions/prehistoric-period-in-ukraine.html">http://www.nmiu.com.ua/en/expositions/prehistoric-period-in-ukraine.html</a></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Cp5gXcAlniZnIFTw-NINSw.png" /></figure><p>Photo and text: <a href="http://www.nmiu.com.ua/en/expositions/prehistoric-period-in-ukraine.html">http://www.nmiu.com.ua/en/expositions/prehistoric-period-in-ukraine.html</a></p><p>Стоянка, очевидно, обычно была заселена в зимнее время, во время активной охоты. Кстати, кроме костей мамонта, там же были найдены кости волка, песца и СОБАКИ. Ученый N. Benecke писал, что два черепа волков из Мизина могут рассматриваться, как принадлежавшие волкам <strong>на начальной стадии одомашнивания</strong>!</p><p>Сейчас на месте стоянки находится археологический музей, и это забавно, конечно, что всего всего в<strong> 292 км</strong> <strong>от Киева, </strong>буквально у нас под носом, находится такое крутое место, о котором большинство даже не слышало.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=83b9d525e1dd" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>