<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Marinko on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Marinko on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@marinkopon?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/2*qAj7MUOnF3_zrTQf12PQbg.jpeg</url>
            <title>Stories by Marinko on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@marinkopon?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Mon, 16 Nov 2026 11:13:37 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@marinkopon/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Книжко-фільмо-підсумки 2025]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE-%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%BE-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8-2025-0f002fe2427e?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/0f002fe2427e</guid>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 31 Dec 2025 11:57:18 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-12-31T11:57:18.257Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Z8Yr3ToFMgMdRHZLSzEAsA.png" /></figure><h3><strong>Книги</strong></h3><p>Читалось мляво. Можливо це читальне або навіть загальне вигорання. Якось начиталось 60 книг, але більшість не вразило. Та все ж є трохи чогось, чим хотіла б поділитися.</p><p>Кумедно, що у книжковому клубі для двох цьогоріч прицільно читали жінок авторок, і нам майже нічого не сподобалось… Та з цього топу вибраних мною книг більшість все-таки авторок, що радує.</p><h4>Варті загальної уваги</h4><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*E89KjybzDbbmpDmdiv3C0g.png" /></figure><p><strong>Жанна батальйонерка. Ґео Шкурупій.</strong></p><p>Несподівана знахідка! Крім останнього ідеалістично совєтського параграфа (який сподіваюсь там щоб пропустили до друку), відбувається щось фантастичне – книга 1930 року про жінку, яка йде на війну. Мікс іронії, абсурду та жаху, який люблю. Головна героїня романтична Жанна наслухалась пропаганди та вирішує, що треба йти геройствувати. Про Леніна вона взагалі не чула, це їй ні до чого. З собою вона бере котика, бо чому ні. Приємно вразили оповідь героїні проститутки, і лесбійська лінія. Далі пригоди жіночого батальйону і жахіття, які чекали цих дівчат налаштованих воювати за славетну «Батьківщину». Написано просто, але яскраво.</p><p>І як же боляче, що Ґео Шкурупія розстріляли разом з іншими представниками нашого відродження у 34 роки. Боляче думати, які ще чудові книги він міг би написати.</p><p><strong>All the lovers in the night. Mieko Kawakami</strong></p><p>Щось дуже японське, ніякове, щемке. Без масок. Не дивно, що люди з розуму сходять по Японії (guilty as charged – завжди забуваю, що я теж в цьому капкані опинилась). Нічого не відбувається, книгу можна переказати двома фразами, але як боляче описаний сум, депресія, відчуження, самотність, травма, біль через різницю досвідів, а потім світло і перші почуття, і бажання. Читаєш і затамовуєш подих.</p><p><strong>За маму, за тата. Каріна Саварина</strong></p><p>Цікаво і легко написана книга про важкі теми. Без знижок “як на українську сучасну літературу”. Зацікавилась, бо РХП, і цей весь процес і думки які виникають під час нападів переїдання описані максимально відверто точно. Багато влучних фраз і цитат, назва й обкладинка чого варті. Боляче і гидко за фетшеймне суспільство в якому ми росли/ростемо.</p><p><strong>Потяг прибуває за розкладом. Марічка Паплаускайте</strong></p><p>Один з найкращих, найпотужніших нон-фікшнів, які я коли-небудь читала. Не лише пронизливі свідчення про незламність залізничників, але багато бекграунду, історії, занурення у факти, які створюють цілісну картину про нашу залізницю і людей, що там працюють, якими можна лише пишатися. При чому це все лаконічно і болюче. Слава невидимим героям, які зробили все можливе і неможливе, щоб потяги прибували за розкладом.</p><p><strong>Suicide. The Forever Decision. Paul Quinnett</strong></p><p>Цікавий, no-nonsense погляд на цю тему. Книга по самодопомозі, яка стає чесним монологом автора. Він наводить тезу, що ми завжди думаємо, що приймаємо найкраще для себе рішення. Але часто, коли ми приймаємо рішення, яке потім виявляється не правильним, проблема полягає в тому, що ми не проінформовані про всі можливі нюанси, аргументи за і проти рішення, і ми не бачимо чіткої картини і наслідків рішення (особливо, якщо ми страждаємо на депресивні стани, які грають злі жарти з нашим розумом). Тому він бере на себе зобовʼязання посвятити нас у всі за й проти. Інформує нас про можливі причини, наслідки і все, що ми маємо знати, повʼязане з суїцидом, у дуже простій і прямій манері. Можливо, деякі речі трохи застарілі, адже написана у 80х, але загалом книга прибирає туман і спрямована на логічну і дієву допомогу. Видається корисною для людей з суїцидальними думками / спробами суїциду, хоча кожен досвід унікальний. Але ось точно корисна всім хто хоче зрозуміти й допомогти.</p><p><a href="https://qprinstitute.com/pdfs/Forever_Decision.pdf">Книга у вільному доступі</a>, адже автор хотів зробити її доступною якомога більшій кількості людей.</p><p><strong>Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка. Віра Курико</strong></p><p>Супер якісна репортажистика/ нон-фікшн. Про людей, які просто гвинтики системи, просто бояться, просто нічого не вирішують, просто хочуть бути як всі, і тим самим роблять велике зло. Тут переплітаються дві лінії – як маленькі люди здавали Лукʼяненка, і як в сучасній незалежній завдяки таким великим людям як Лукʼяненко Україні, люди все ще можуть бути маленькі.</p><h4>Також, сподобались такі</h4><p>(не всім зайдуть, і мені теж не на 100%, але хотіла б, щоб ви знали про них)</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*TikZ7r3mHIT73gk9A_vOSA.png" /></figure><p><strong>Половина жовтого сонця. Чімаманда Нґозі Адічі</strong></p><p>Потужна добре написана книга з цікавою структурою. Моторошно (і на жаль знайомо) передані деталі війни, особливо на контрасті з мирними часами, і багатство на контрасті з бідністю. Дізналась багато цікавого про Нігерію, Біафру, культуру, побут, історію, стосунки з британцями. Але, на жаль, трохи забагато всякої санта барбари посередині.</p><p><strong>Нічна сучка. Рейчел Йодер</strong></p><p>Офігенна метафора (чи ні) про перетворення матері маленької дитини на собаку. Про те наскільки важке материнство і скільки злості може бути всередині фулл-тайм мами. Перша половина книги ухх, а під кінець трохи уфф.</p><p><strong>Сад супроти часу. Олівія Ленг</strong></p><p>Сподобався задум і структура оповіді, сади персональні й публічні, яку роль вони відіграють як для авторки, так і для суспільства загалом. Неймовірно гарно написано, багато сенсів.</p><p><strong>Power. Naomi Alderman</strong></p><p>До книги є питання (і головне: чому всі головні події відбуваються в… Молдові?), але загалом проста ідея і її розкручування до межі безумства сподобались. Що якщо жінки матимуть змогу генерувати струм у долонях? А тоді пробуджувати цю силу в інших жінках? Що вони зможуть зробити з усією цією владою? Головна теза – нічого хорошого від надмірної влади не буває, а також жінки не “милі і пухнасті”. Тут буде багато насильства і болю, іронії та субверсії. Але не вистачило транс/квір теми.</p><p><strong>АБВ колажу. Адріана Бермудез</strong></p><p>Класна книга про колажі, справді по поличках (А-Б-В) розписано, що вам знадобиться, щоб зануритися у цей світ. Купа цікавих прикладів авторки, і подані практичні вправи в кінці, з матеріалами, які можна вирізати прямо з книги. Моя душа останнім часом прагне креативних експериментів, і ця книга чудова.</p><h3><strong>Фільми</strong></h3><p>Дивилось незвично багато. Раніше я взагалі не могла нічого дивитися, але стались кілька подій, в тому числі вторгнення, які знизили поріг чутливості й повернули цікавість. Документальне кіно я любила завжди, але тепер мені цікаві навіть горори. Letterboxd звітує про 114 переглянутих фільмів за 2025.</p><h4>Документальне кіно</h4><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*7UvsegGwpBSqGf5hXGtIBg.png" /></figure><p><strong>Birds &amp; beasts. The universe of Hnizdovskyi (2025).</strong> Ну люблю я Гніздовського. І як майстерно його життя повʼязали з нашими реаліями. І мені ок що кіт говорить у документальному фільмі.</p><p><strong>Antarctica (2025). </strong>Деякі популярні речі класно зроблені і їх варто дивитися, особливо зараз. Багато інформації, яку легко сприйняти, запамʼятати і потім пишатися.</p><p><strong>Porcelain war (2024).</strong> Щось дуже щемке в ідеї порцелянової майстерні в Харкові під час війни. Якось ще більше болить коли кадри контрасту мирного життя і вибухів. І звісно саундтрек Дахабрахи.</p><p><strong>Cuba and Alaska (2025). </strong>Дві неймовірні, сильні жінки на війні. І трохи поза нею. Багато сміху і багато болю. Низький уклін і шана ЗСУ, в тому числі бойовим медикиням, завдяки яким це все можливо.</p><p><strong>Finding Vivian Maier (2013).</strong> Викриття велетенського архіву стріт фотографій особи, яка нікому не показала жодного кадру. Спроба зрозуміти мотивацію, віднайти людину за камерою.</p><p><strong>Grizzly man (2005). </strong>Божевільний, зоозахисник, жертва, якого врешті роздерли ведмеді, яких він так любив. Якась велика метафора про те наскільки ми й наші ідеї мізерні в очах природи.</p><h4>Горори-психологічні трилери</h4><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*mB7R8NGylqUkgPNCeaPXjw.png" /></figure><p><strong>The night of the hunter (1955). </strong>Псевдосвященник вбиває матір і переслідує двох дітей, щоб заволодіти грошима їх батька. Максимально моторошно і красиво. Зло vs. дитяча невинність.</p><p><strong>Psycho (1960). </strong>Дратувала повільність і нелогічність оповіді з висоти сучасних сценарних правил. Але виявилось, що відступ за рамки працює, бо рандомне невиправдане насильство жахає найбільше.</p><p><strong>Rosemary’s baby (1968). </strong>Тому що найбільший жах – це коли твою автономію як жінки придушують. А ще набридливі сусіди. І ще чоловік, який користується тобою як утробою для зачаття диявола.</p><p><strong>Tumbbad (2018). </strong>Індійські горори існують, вони цікаві й незвичні. Де ви ще побачите червону кімнату, яка символізує лоно богині, якою бігає демоном, який їсть хлібці, і розкидує гроші? І ще там співають.</p><p><strong>The Servant (1963). (</strong>Ми тут бо любим серіал Inside N9<strong>) </strong>крутий павер плей, коли слуга різними маніпуляціями поступово підкоряє хазяїна, міняючи їх ролі, і руйнуючи його життя.</p><p><strong>Rope (1948). (</strong>Ми тут бо любим серіал Inside N9<strong>) </strong>двоє студентів, які скоюють «ідеальне» вбивство й влаштовують вечірку в тій же кімнаті. Театрально і напружено, і враження, що знято одним кадром.</p><h4>Всяке дивне яке я люблю</h4><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*2SMgCo0CYI0YyCUDeMcZdw.png" /></figure><p><strong>Conclave (2024). </strong>Драма на драмі у Ватикані, релігійна ритуальність, зради інтриги розслідування, але чомусь це ще і як працює — і візуально і сюжетно і ідейно.</p><p><strong>The Fall (2006). </strong>Епічний, красивий, ода сторітелінгу як мистецтву. Окремо можна зачудовуватися архітектурою. І Лі Пейсом.</p><p><strong>Duke of Burgundy (2014). </strong>Для specific audience і specific taste, але ось хто в темі, тому буде в саме серденько. Ідеально дивитися на початку осені.</p><p><strong>Dinner in America (2020).</strong> Попри весь бруд, це без перебільшення найбільш прекрасна історія кохання. Мрія будь-якої фанатки. Self-indulgent аж за край. Дивишся і душа радіє!<strong><br> <br>To Wong Foo, thanks for everything! Julie Newmar (1995). </strong>Хто не любить роуд тріпи, хто не любить дрег квін, хто не любить мейковери? Все разом і з боку красивий бантик зі стразами.</p><p><strong>Tampopo (1985). </strong>Фільм вашої мрії про рамен. Кумедні віньєтки про їжу переплітаються з сюжетом рівня аніме – чи зможе цей рандомний тіп у ковбойському капелюсі перетворити якусь забігайлівку на найліпшу раменну містечка?</p><p>Дякую ЗСУ за можливість жити, в тому числі дивитися і читати. Якщо вам щось припало до душі, задонатьте <a href="https://www.facebook.com/groups/lentazalentoju">на маскувальні сітки</a>.</p><p>Дякую вам за увагу ❤</p><p><strong>Книжкові підсумки попередніх років:</strong></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/%D1%82%D0%BE%D0%BF-9-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8-2024-28927d52d508"><strong>2024</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/%D1%82%D0%BE%D0%BF-12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8-2023-d05ab8154e90"><strong>2023</strong></a></p><p><a href="https://marinkopon.medium.com/reading-in-times-of-war-top-9-books-of-2022-da97bf8df583"><strong>2022</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3-%D0%BD%D0%B0-12-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%96%D0%B2-top-books-of-2021-cf26e7f1c7a9"><strong>2021</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2020-top-24-books-495601360bd8"><strong>2020</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2019-top-20-books-4823cae45066"><strong>2019</strong></a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=0f002fe2427e" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Топ-9 — Книжкові Підсумки 2024]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D1%82%D0%BE%D0%BF-9-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8-2024-28927d52d508?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/28927d52d508</guid>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 30 Dec 2024 09:44:45 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-12-30T09:44:45.602Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Топ-9 — Книжкові Підсумки 2024</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*5KIpyQzuUVVrBnW8ozKRMQ.gif" /></figure><p>Рік трохи під цифрою девʼять, тож.</p><p>9 книг із 80 прочитаних цьогоріч, які варті вашої уваги. Здається, викристалізовується те, що найбільше люблю: збірки оповідань, чорний гумор, і емоційно складний нон-фікшн.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*iyoHQz9KhfFyzWfUw74hSQ.png" /></figure><p><strong>My Husband. Maud Ventura</strong></p><p>Один тиждень із життя жінки закоханої в любов, для якої слова “my husband” це найсолодша мелодія. Вона любить свого чоловіка вже 15 років обсесивно-токсичною та аутично-тривожною любовʼю, де кожен його жест може бути як верхом насолоди, так і жахливим покаранням. Веде детальні записи всіх промахів, які він зробив (не поцілував зранку, відпустив руку зашвидко, порівняв її з мандаринкою, а не екзотичним і цікавим фруктом) і вигадує йому покарання (не візьму слухавку два гудки підряд, переставлю його речі, щоб довго шукав, зраджуватиму щочетверга — бо я ж так сильно його люблю). Абсурдно, химерно. Тут стільки цікавих деталей, що це важко передати словами. Також обожнюю, що ми ніколи не дізнаємось його імʼя. Вся його суть це — my husband. Епілог з твістом на 5 зірочок.</p><p><strong>Piccoli Suicidi Tra Amici. Arto Paasilinna (Charming Mass Suicide)</strong></p><p><em>У цьому житті найсерйозніша річ — це смерть. Але насправді і вона — не те щоб.</em></p><p>Неодноразово сміялась вголос, і підкреслювала собі смішнявки на кожній сторінці. Шкода, що немає перекладу, і взагалі з купи романів автора тільки 2 перекладені українською. Все починається з директора кількох провальних бізнесів, що вирішив піти в сарай і застрелитися. На превеликий жаль, в сараї він знаходить полковника у відставці, що як раз збирався вішатися. Слово за слово, вони вирішують відкласти суїциди на пару днів. Йдуть в сауну відпочити, пʼють пиво, розповідають один одному про свої нещастя. І міркують, раз фіни такі схильні вкорочувати собі віку, може легше буде разом? Дають оголошення в газету, і ось вже мають 600 листів від однодумців, які якось треба розгрібати. Тоді організовують семінар, на який теж валом валить народ. І тоді їх пригоди тільки починаються…</p><p><strong>Монстрячий Загін. Террі Пратчетт</strong></p><p>Який чудовий Пратчетт. Тепер один з улюблених. Феміністичний та антивоєнний, позацикловий, суворий і смішний. Не хочеться спойлерити, адже тут плот твіст на плот твісті, але Поллі відрізає волосся та йде на війну, шукати брата, і загін в який вона потрапляє, виявляється трохи незвичайним. Дивне відчуття, ніби ти доростаєш до Пратчеттових тем з тим, що трапляється навколо тебе.</p><p><strong>Дублінці. Джеймс Джойс</strong></p><p>Памʼятаю читала підліткою, але тоді звісно неможливо було осягнути всі нюанси. Гарний роман, який маскується під збірку. Ціле місто, різні долі, різні люди, схожі проблеми й відчуття. Найбільше сподобалась Counterparts про віддзеркалення насильства (насильство, яке породжує насильство), і A Painful Case про невдалий роман молодшого чоловіка і старшої жінки, алкогольне чи ні самогубство. Але кожне оповідання сильне, і всі як клаптики створюють портрет епохи. Джойс виявляється читабельний.</p><p><strong>Лотерея та інші оповідання. Ширлі Джексон</strong></p><p>Ширлі Джексон дуже й дуже. Стівен Кінг надихався нею. За її романами знімали класні фільми жахів. Оповідання “Лотерея” багато хто в англомовному світі памʼятає зі шкільних років як максимально моторошне. Отже, після “Привидів дому на пагорбі” та “Ми завжди жили у замку” третьою виходить збірка оповідань жаху, в яких немає ніякого явного жаху. А більше приховане людське зло, тривоги, страхи, соціальні конфлікти. Які ж вони потужні в деталях — кілька сторінок і все, це оповідання запамʼятається надовго. Люблю таке. Особлива вишенька на тортику зла – Лотерея, як метафора зла, яке просто жеребком дістається тобі, і ти нічого не можеш з цим зробити.</p><p><strong>Повне зібрання оповідань. Роальд Дал</strong></p><p>Це була прекрасна мандрівка. 51 оповідання для дорослих в хронологічному порядку — можна простежити як розвивався стиль автора і які теми його хвилювали.</p><p>Багато оповідань мають визначену структуру, від якої все одно не втомлюєшся — хтось хоче когось обдурити, і за волею шансу, сам стає обдуреним. Також, Даль майстерно нагнітає важливість оборудки, тримає напругу та інтригу, до кінця не знаєш як все розвʼяжеться. Іноді найбільше задоволення саме від останнього параграфа-фрази. Аморальність або “сіра моральність” тут всюди, як і чорно-британський гумор, який ми так любимо.</p><p>Тут буде жорстокість перемежована з абсурдом, вона вбачається навіть у найпершому оповіданні де пілот летить дуже низько саванною так що крило зрізає шию жирафу, і строкаті жовто-коричневі клапті прилипають до літака. Ця деталь абсолютно не важлива для тієї історії, і це буквально одна фраза, але мені довелось закрити книгу і посміхнутися і вжахнутися одночасно. Мені здається в цьому весь Даль.</p><p><strong>Світлий шлях, історія одного концтабору. Станіслав Асеєв</strong></p><p>Як писати відгук на спогади людини, яка пройшла крізь пекло? Скільки зірочок ставити за катування, страждання, постійні думки суїциду, голодування, тортури, зґвалтування, психологічне насилля?<br>Мене фізично нудило всю книгу, поки читаєш відчуваєш липкий бруд на всьому тілі, від найогидніших наймерзенніших вчинків людей. <br>Але також це історія про незламність і силу автора, який в один момент вирішив, що “А в цьому місці найгірше, що ти можеш вчинити для тюремника — це вижити і про все розповісти.” Попри всю цю книгу, я не уявляю і ніколи не зможу уявити, що відчував і відчуває Асєєв (який зараз ще й долучився до лав ЗСУ), можу тільки бути вдячна за те, що мав силу і талант поділитися своєю історією.</p><p>Але найгірше, те від чого опускаються руки — Ізоляція досі існує. Російські катівні досі існують на території нашої держави, і їх стало ще більше. І там прямо зараз катують наших захисників, і всіх про-українських людей. А ось чого не існує так це справедливості і бога. Існують тільки люди, які здатні творити найгірше з іншими людьми.<br>Найменше, що ми можемо — прочитати такі мемуари, і знати на що здатні росіяни, памʼятати це, і передати це знання наступному поколінню.</p><p><strong>Hunger. Roxane Gay</strong></p><p><em>Що означає для нашої культури те, що прагнення до схуднення вважається типовою рисою жіночої статі?</em></p><p>Важка книга. Я знала, що це книга — мемуари людини з надмірною вагою, але поняття не мала, яка травматична подія спричинила цю надмірну вагу. Просто читати про подію вже було супер важко, я не уявляю як було жити з цим болем, ще й ховати його в собі стільки років (спойлер: жахливо). Це чесні мемуари про те як жити з тілом у 190 кг — водночас фізично та емоційно важко, через відсутність умов і брутальний фетшеймінг, яким просякнуте наше суспільство.</p><p>Я рада, що авторка знайшла в собі сили розказати свою історію, і що ця книга існує, і що вона сильна, добре написана, резонує. Але я б хотіла, щоб її прочитали люди, які на жаль ніколи її не прочитають — і від цього тотальне почуття безпорадності. Не знаю, що з цим робити, і як знаходити сили боротися далі й жити у світі, де можливо стільки болю і несправедливості.</p><p><strong>Припини свої вигадки. Філіп Бессон</strong></p><p>Маленька книжечка, яка розібʼє вам серце. Чудова структура, майстерні описи, жахливе сумне кохання, що зневажається суспільством. Я не буду вам переказувати, це щось таке що потрібно взяти й прочитати за вечір і потім довго носити з собою в серці. Але хочу сказати що подекуди ніяково від автобіографічності, наче підглядаєш за цими чистими оголеними почуттями, рефлексіями, інтимними подіями. Я вражена силою і чесністю Філіппа Бессона.</p><p>(+ Якби мені давали долар щоразу коли я прочитую майстерно написані тужливі нещасливі книги про юне кохання між чоловіками, які потім дорослішають і рефлексують про це, я мала б принаймні три долари (Call Me By Your Name, Swimming in the Dark), що не так багато, але дивно що це сталось тричі)</p><p><strong>2 підчеленджі, бо це ж я</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*S_RDv27lBvFK_YA6wsVFMg.jpeg" /></figure><p><strong>+Джейн Остін</strong></p><p>Прочитала всі 6 книг Джейн Остін (і після кожної дивилась екранізації, доволі цікавий досвід). Чомусь існує помилкове уявлення, що це любовні романи, і справді, тут є чимало про стосунки, але насправді це феміністичні романи про нелегке й залежне становище жінки у часи Остін.</p><p>Багато приділяється заміжжю і грошам, бо на цьому базувалась вся доля жінки. Успішно вийти заміж – це про фінансову стабільність, а з нею і шанс вижити, і багато героїнь Остін бунтують проти цього, обираючи або не обираючи партнера попри свої фінансові становища.</p><p>Наприклад те, що Елізабет Беннет відмовляє Містеру Дарсі, практично мільярдеру – нечувана зухвалість, впевненість, і крутість, бо її вся сімʼя у злиднях, і вона пропаде і потягне за собою всіх сестер, але вона не згодна одружуватися з тим, хто відверто зневажає її (або ні), і вона не буде цього робити, не йтиме легким шляхом. Це справді про вибір, а вибір – це про фемінізм. Тому ці книги зараз досі читають і насолоджуються ними (плюс вони бувають вбіса смішні між рядками, ну і дуже англійські, що ми любимо).</p><p><strong>+Книжковий Клуб</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/0*nOzbJb9ZdZZVEHzH.jpg" /></figure><p>В нашому книжковому клубі для двох цьогоріч перечитували улюблені книги. Рада повідомити, що <em>Війна з Саламандрами</em> Чапека, <em>Татарська Пустеля </em>Буццаті, <em>Ребекка </em>Дю Морʼє – все ще мої улюблені книжки. Іноді класно відкласти свої ФОМО на дальню полицю і почитати улюблене, відкриваючи для себе нові деталі ❤</p><p>Колядую на спокійне, вдумливе й гарне читання у 2025</p><p><strong>Книжкові підсумки попередніх років:</strong></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/%D1%82%D0%BE%D0%BF-12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8-2023-d05ab8154e90"><strong>2023</strong></a></p><p><a href="https://marinkopon.medium.com/reading-in-times-of-war-top-9-books-of-2022-da97bf8df583"><strong>2022</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3-%D0%BD%D0%B0-12-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%96%D0%B2-top-books-of-2021-cf26e7f1c7a9"><strong>2021</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2020-top-24-books-495601360bd8"><strong>2020</strong></a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2019-top-20-books-4823cae45066"><strong>2019</strong></a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=28927d52d508" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Зазирнути всередину номера 9]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D0%B7%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D1%80%D0%BD%D1%83%D1%82%D0%B8-%D0%B2%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%83-%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B0-9-fa392360bb2f?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/fa392360bb2f</guid>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <category><![CDATA[всередині-номера-9]]></category>
            <category><![CDATA[inside-number-9]]></category>
            <category><![CDATA[inside-n9]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 17 Jul 2024 19:06:52 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-07-23T14:02:16.260Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Alas, знову трапився період обсесії чимось, що ніхто не дивився, навряд подивиться, і складно рекомендувати дивитися. Чому це завжди стається зі мною?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*X-Ok0NxORFm_do0W" /><figcaption><a href="https://www.reddit.com/r/insideno9/comments/1e9efjm/inside_no9_i_decided_to_put_the_dvd_covers/">https://www.reddit.com/r/insideno9/comments/1e9efjm/inside_no9_i_decided_to_put_the_dvd_covers/</a></figcaption></figure><p>Inside No9 — британський чорно-гуморний, драма-комедія-трилер-горорний серіал-антологія. Кожна серія — завершена історія, що має своїх персонажів і сюжет. Обʼєднані вони тим, що все відбувається “всередині номера 9”. Зазвичай це приміщення — склад, будинок, квартира, готельний номер — але може бути човен, коробка, або навіть туфля.</p><p>Також, в кожній серії ми бачимо сценаристів, Стіва Пембертона і Різа Ширсміта, в головних ролях. Напевно це якийсь особливий кайф переодягатися 54 серії підряд у різні костюми й проживати 54 таких різних життів у створених тобою сюжетах, пліч-о-пліч з другом. Принаймні, можливо, магія саме в безмежній креативності цього комедійного дуету. Або все тримається на статуетці зайця, що зʼявляється в кожному епізоді як пасхалка. Одне з двох.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*Vf0URqNPF6qZ714J" /><figcaption>ті самі Стів і Різ</figcaption></figure><p>Колись я подивилась перший епізод, він мене безмежно вразив, але я чомусь не стала дивитися далі. Потім Стів Пембертон зʼявився в Таскмастері. Я б не сказала, що він там якось геніально себе проявив, але те з якою повагою і побожністю до нього ставились, а також його вигадливі, продумані прайз таскс (призи, які сам приносиш на шоу) змусили задуматися. Ну і той перший епізод справді був зі мною всі ці роки. Я сподіваюсь ви подивитеся хоча б його.</p><p>Поринувши в серіал, майже одразу виникла асоціація, що я дивлюсь оповідання Роальда Даля для дорослих. Вони так само химерно-абсурдні, там не без кровяки, вбивств і насилля, і щонайважливіше, часто якийсь неочікуваний (справді неочікуваний) поворот сюжету під кінець. Також було враження, що я в театрі, і МакДона мені підморгує. Сценаристика справді геніальна, бо іноді одна репліка пояснює весь сюжет, і це не той тип серіалу, що можна дивитися втикаючи в телефон, бо кожне слово важливе, кожна деталь на своєму місці.</p><p>Було додатково приємно, бо я передивилась немало британського, і в кожній серії в запрошених ролях бачила знайомі обличчя. Навіть не треба лізти у вікі, щоб побачити, що це ж наше світле сонечко Тім Кі в першому епізоді, Тім, який буде до останнього <a href="https://www.youtube.com/watch?v=CAl_UtBJhBg">сперечатися</a>, що птахи — не тварини.</p><p>Але я не можу порадити всі епізоди, бо іноді там була справжня крінжатіна, важко було дивитися. Часто було гидко і “занадто”. Гадаю, не можна зняти 54 різні історії без жодної провальної, особливо коли знімаєш речі на межі. Тож хочу для себе майбутньої (або для якоїсь загубленої овечки, яка випадковим чином знайде цей блог) зафіксувати найкращі серії, які прям вау.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*nqQP--n7QyhX1cbzmAa7TA.png" /><figcaption>Зважаючи, що тільки 3 серії мені прям не сподобались, то вау</figcaption></figure><h3>S1E1 Sardines</h3><p><em>Тім Кі!! Мій улюблений друг Алекса Горна (також Катрін Паркінсон, яку ми давно любимо по IT Crowd).</em></p><p>Сардини — незвична гра в схованки. Коли знаходиш людину, приєднуєшся до неї, наступна людина приєднується до вас двох, і потроху схованка перетворюється в банку з сардинами від кількості набитих там людей. Ми бачимо як розгортається гра в хованки, кожна наступна людина у кімнаті — персонаж зі своєю історією, але повʼязаний з іншими. Всі чудернацькі деталі під кінець складаються в жахаючий пазл.</p><h3>S1E2 A Quiet Night In</h3><p><em>Кайван Новак!! Мій улюблений іранський вампір.</em></p><p>Серія без жодного слова, але з масою звуків. Грабіжники намагаються вкрасти картину з вілли багатія. Їм треба діяти <em>тихо</em>. Багатій переживає власну драму, слухає пісню, сперечається з коханою за склом. Ми не чуємо їх, але розуміємо почуття і вчинки. Потім глухонімий прибиральник, що пропонує свої послуги. “Quiet night” зовсім не quiet, але в цьому і твіст.</p><p>П.С. Серія хороша, але. Тут великий ред флеґ, про який варто сказати — транс жінку жорстоко і раптово вбивають ні за що. Її смерть не впливає на сюжет. Так, це серіал де часто всі вмирають, але якщо не розумієте, чому це погано, то прошу погуглити <a href="https://tropedia.fandom.com/wiki/Bury_Your_Gays">bury your gays</a>.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*vEDJ-diEjVj1tpHy" /></figure><h3>S1E4 Last Gasp</h3><p><em>Тамсін Гріг, тобто Френ з Блек Букс!!</em></p><p>Make a wish — організація, яка здійснює бажання смертельно хворих дітей. І ось відомий співак приходить на день народження дівчинки, і поки надуває кульки, сам падає без духу. І тут вже прокидається жадібність батьків і представників співака, що борються за “останній подих” у кульці, який можна продати за купу грошей. Тут вражає цинізм і чорнильно-чорний гумор.</p><h3>S2E1 La Couchette</h3><p><em>Джек Уайтхолл! Ну він трохи набрид всюди зʼявлятися, але. Навіть моя мама його любить.</em></p><p>Всередині спального купе номер 9 є 6 полиць. Знайомимось з дивними персонажами, кожен унікальний — хтось їде на весілля, хтось просто тусить Європою, хтось на важливе інтервʼю, погоджувати грантові гроші. Хтось — не такий як інші. Здається, всі трохи схиблені, але гарний твіст часто в тому, що той, хто здається найнормальнішим, і є найбільш схибленим.</p><h3>S3E2 Bill</h3><p><em>Еллі Вайт! Яка була в (провальних) пригодах Діка Терпіна, які я дивилась заради Ноеля Філдінга.</em></p><p>Це просто 100% Роальд Дал, аж до трюку з ножем і пальцями. Також люблю, коли якась тривіальна ситуація — хто заплатить рахунок в ресторані — перетворюється на якусь глобальну проблему з трьома подвійними днами.</p><h3>S3E3 The Riddle of the Sphinx</h3><p>Знову, сценарна майстерність зашкалює. Для цієї серії недостатньо було придумати сюжет, а треба було ще й створити супер важкий кросворд, який би ідеально підходив під репліки, і ще й ховав у собі значущі слова по діагоналі. Також тут теж твіст на твісті, десь посередині починається якась ганнібальщина — чоловік відрізає мʼясо з сідниці учениці, підсмажує його прям в кабінеті професора, і змушує того їсти. Все як ми (трохи шоковано) любимо.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/316/0*FrkdGM_wjmmkmLjv.jpg" /></figure><h3>S3E5 Diddle Diddle Dumpling</h3><p><em>Кілі Хавс! З купи всього, але я знаю з Tipping the Velvet (звісно)</em></p><p>Той хто придумав, що всередині 9 номера може стосуватися розміру взуття — геній. Звичайний чувак знаходить на вулиці звичайний черевик. І ось раптом в ньому прокидається одержимість знайти черевикову пару. Всю серію ми бачимо як він все більш скаженіє. Клеїть постери, розробляє сайт, марить тим черевиком настільки, що псує стосунки з рідними. Могло б бути гарно і так, але справжня причина, чому цей тіп настільки збожеволів — проста і геніальна водночас.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*ZV-NxQzj6x4m2d3v.jpg" /></figure><h3>S4E1 Zanzibar</h3><p><em>Рорі Кіннеар!! Якби я отримувала долар, щоразу коли Рорі Кіннеар грає близнюків, а б вже мала два долари, що небагато, але дивно, що це сталось двічі.</em></p><p>Ця серія трохи нагадує бразильський серіал, але вона знову ж таки креативно написана. Все відбувається в коридорі готелю, з купою дверей до номерів 9, в які ми навіть не заходимо. Всі персонажі говорять поетично — ямбічним пʼяти метром — що створює ілюзію, наче ми знову в театрі. В списку через креативність письма і виконання, а не через сюжет.</p><h3>S4E3 Once Removed</h3><p>В дитинстві я любила компʼютерну гру під назвою The Incredible Machine (ТІМ) 2. В грі було багато предметів — кулі, пірʼя, палки, — які треба було розташовувати конкретним чином, щоб все ефектом доміно падало-збивало інші речі і призводило до якогось результату — мʼячик впав в кошик, чайник увімкнувся, кицю випустили з клітки, і так далі.</p><p>Ця серія починається з якогось тотального незрозумілого абсурду, і періодично ми бачимо “10 хвилин до того”, тобто спостерігаємо історію в реверсивному порядку. І стає зрозуміло, чому там та пляма, чому у чувака опік, чому він в такому чудернацькому наряді, чому трупи посеред хати, чому сусідка така дивна і так далі. Все так само приємно клацає під кінець, як і під час гри в ТІМ2.</p><h3>S4E4 To Have and To Hold</h3><p>Впродовж серії традиційні слова зі шлюбної обітниці періодично зʼявляються вставками.</p><p><strong><em>To have and to hold</em></strong></p><p><strong><em>from this day forward,</em></strong></p><p><strong><em>for better, for worse,</em></strong></p><p><strong><em>for richer, for poorer,</em></strong></p><p><strong><em>in sickness and in health,</em></strong></p><p><strong><em>until death do us part.</em></strong><br>Перед нами пара середнього віку — він неймовірно скучний тіп, який тільки їсть мівіну і любить складати пазли, хоча працює весільним фотографом. Вона — все ще любить його, і намагається якось розпалити іскру між ними, але не виходить. У фотографа є підвал де він проявляє фотки і в якому проводить більшість часу. І скоро вона дізнається, що він не такий нудний, як вона думала. Зовсім навпаки. А ми дізнаємось чому вермішель і чому пазли. Просто до мурашок.</p><h3>S6E2 Simon Says</h3><p><em>Нік Мохаммед!! Найсолодший буся з вашого улюбленого Теда Лассо, і мого улюбленого Таскмастера</em><br>Шоураннер популярного фентезійного серіалу невдало штовхає фаната. Інший фанат іде за ним додому, і каже, що має запис нападу. І що перший фанат не вижив. Тепер він триматиме шоураннера в заручниках, маніпулюючи його писати серії так, як хоче фандом. Прикольно обіграна фанатська серіальна обсесія і як далеко вона може зайти, хоча, очевидно, цю серію написали і зняли білі гетеро (?) чуваки (просто тут фігурує фанфік, а фанфіки пишуть 90% жінок і квірів, і вони ніколи не будуть вимагати канонічності своїх шипів, бо їх і так не сприймають всерйоз). Але все ж, це напевно моя улюблена. Обсесивний Різ, безпомічний Стів, і мілашний Нік на А+ всі.</p><h3>S6E6 Last Night at the Proms</h3><p>Брексіт в самому розпалі. Тут буде Юзуф схожий на Ісуса, вбивство і замотування трупа в британський прапор, “ми просто захищались”, і патріотичні пісні на фоні. Треба бути в темі британської політики і традицій, але воно того варте. Жахаючи смішно як завжди.</p><h3>S7E2 Mr King</h3><p>Я пів серії сиділа з заплющеними очима і затуленими вухами, бо така крінжатіна, що неможливо. Тут валлійська початкова школа в якійсь дупі (не знаю наскільки це політкоректно писати, а тим більше знімати?), запрошений англійський учитель, який заміняє попереднього, якого так любили, а він кудись дівся. Або ні. Багато крінжі і непристойностей. Але під кінець все розвʼязується прекрасним чином і якимось боком навіть нагадує Over the Garden Wall.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/940/0*SSCVAgbqq_IGQmyq.jpg" /></figure><h3><strong>S8E6 Last Weekend</strong></h3><p>В останніх сезонах теж є класні серії, але вони всі на приблизно однаковому рівні. Хочеться окремо сказати про цю, бо мені подобається (і в театрі теж) коли сюжет тримається на двох акторах, тут звісно Стів і Різ. Тут є третя персонажка, але вона зʼявляється на кілька хвилин, а всю решту історії ми слідкуємо за гей парою, які приїжджають у свою хатинку на озері провести час разом, бо вони так мало бачаться й один з них смертельно хворий. Або ні. Ще ця серія хороша, бо Різ як справжній thespian так переконливо грає квір персонажів що 👀 сюжет трохи крейзі, але віриш їм і переживаєш з ними. Until death do us part.</p><h3><strong>S9E2 The Trolley Problem</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*qpryU4ac8ttpiv_7.png" /><figcaption>Trolley problem</figcaption></figure><p>Якщо не натиснути на важіль, потяг зібʼє на смерть пʼять людей. Якщо перевести важіль, помре одна людина — але це буде зумисна, керована смерть. Ще є третій варіант — кинутися самому під потяг і врятувати шістьох. Психотерапевт маленького містечка бачить чувака, що хоче кидатися з мосту, і приводить його додому, намагається вмовити не робити цього. Чувак звісно ж не простий, він довго чекав на момент помститися терапевту, бо через його бездіяльність загинула дорога людина. Бездіяльність карається? Чи він визнає свою вину? Серія ще раз доводить скільки схиблених терапевтів нас оточує.</p><h3><strong>S9E4 Ctrl + Alt + Esc</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*uzTePC7weCePxIT-HEs7hA.png" /><figcaption>Номер 9 ключик до всього, таким вигадливим чином через слово EXIT вписаний в серію</figcaption></figure><p>Квест кімната і сімʼя, яка намагається звідти вибратися, паралельно зʼясовуючи стосунки і розвʼязуючи сімейні проблеми. Батько фанат квест кімнат і просто хотів провести час разом, мама щось від нього ховає, старша донька вважає це все дурною ідеєю, мала справді боїться. Кімната оформлена як підвал серійного вбивці. Чи справді є вбивця? Чи всі виживуть? У мене було відчуття наче я сама в квест кімнаті, і під кінець рознервувалась. Не буду казати чим все закінчилось (нащо я взагалі взялась писати відгук на серіал де у всіх серіях твісти і спойлери?).</p><h3><strong>S9E9 Plodding On</strong></h3><p>Остання серія. Inside Number 9 закінчується після 9 сезонів. Фінальна вечірка. Різ і Стів грають Різа і Стіва, створюють між собою драму щодо їх наступних планів.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*xVT6nyHUUVssPo1hizbeaw.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*R34Xt9OY9V3oCzKEkgfp7Q.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Cyk7RyXTh1NUQo9UkfE0LA.png" /></figure><p>Тут зʼявляються більшість акторів яких люди могли спостерігати 9 років на екранах (а я 9 днів лол). Йде нарізка кадрів з серіалу. Все дуже мета. Шкода, що ніхто не пробив нікому голову Бафтою, але те, що вони це сказали вже ідеально. І дуже мілашний кінець всієї саги.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*TP5gf5TvQK7ys9jjebW6PA.png" /></figure><p>Дякую прекрасні креативні скажені Стів і Різ, це було чудово ❤</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*7sZ5nV8HV8nL8vSMoAtzBA.png" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=fa392360bb2f" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Парадокс Колумбайн]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%81-%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D0%B9%D0%BD-0b2781f39a39?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/0b2781f39a39</guid>
            <category><![CDATA[кримінал]]></category>
            <category><![CDATA[колумбайн]]></category>
            <category><![CDATA[шкільна-стрілянина]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 18 Apr 2024 06:03:30 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-04-27T09:24:38.871Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/800/0*dmERJB46Vu2md034" /><figcaption>старша школа Колумбайн</figcaption></figure><p>Чесно не розумію як працює мій дивний аутичний мозок. Чому або абсолютний пофігізм або повна одержимість? Ніколи не можу зупинитися посередині. І ніколи не знаю яка нова обсесія чекає за рогом. На цей раз мова піде про стрілянину, що сталась 20 квітня 1999 року у старшій школі Колумбайн в штаті Колорадо, США, більше відома як Columbine High School Massacre.</p><p>Настільки магнетична історія, що пройшло (рівно) 25 років, а люди все ще <a href="https://www.reddit.com/r/IcebergCharts/comments/owo44n/columbine_iceberg/#lightbox">аналізують кожну дрібну деталь </a>та знімають 7-годинні відео про неї, а інші люди (я) чомусь дивляться їх.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/652/0*1LKMxpDtFWFLBmAJ" /><figcaption>це тільки один канал, ще є купа таких відео, документалок, книг, матеріалів</figcaption></figure><p>Впасти комусь на вуха з цим всім <em>зараз </em>— жорстоко і тупо (і соромно), тож нічого не залишається як писати. Надто багато деталей по колу привертають до себе увагу, знову і знову.</p><p>❗Далі будуть всякі графічні подробиці, так що якщо вас таке зачіпає, краще не читати. Я серйозно.</p><p><strong>То що сталось?</strong></p><p>Двоє тінейджерів віком 17 і заледве 18, роками виношували план підірвати школу, а тоді відстрілювати виживших, що тікали б звідти, створивши пекло на землі/судний день/апокаліпсис-відплату (потрібне підкреслити). Дві пропанові бомби, які вони занесли в їдальню в пік обідньої перерви, так і не вибухнули, але хлопці все одно вчинили стрілянину. Вони вбили 12 учнів та вчителя, ще десятки поранили, ще сотні травмували морально. А потім разом застрелились, до того як до них добралась поліція. І це все за два тижні до випускного.</p><p>Існує безліч теорій мотиву, але жодна повноцінно не пояснює, чому двоє розумних білих хлопців із звичайних повноцінних родин середнього достатку, у маленькому містечку посеред нічого, вчинили таку жорстоку вбивчо-суїцидальну місію. Напевно тому це так і вражає.</p><p><strong>А все ж таки, чому це так вражає?</strong></p><p>Стрілянини в США доволі поширена тема, а особливо шкільні. Діти навіть виконують “shooting drill” — вчаться ховатися під партами і правильно дзвонити 911, якщо божевільний прийде в школу з пушкою. І так, зазвичай це один (1) дорослий чоловік з серйозними психічними розладами, без грошей, з трагічним дитинством, токсичними стосунками з рідними, який ймовірно перед цим перебив решту сімʼї та все життя захоплювався зброєю. В Колумбайні, як зазначено вище, маємо майже повну протилежність, і відповіді не настільки легкі. Ця стрілянина вважалась найкривавішою і найшокуючою на свій час, поки її не перегнали інші, надихнені нею.</p><p>Мотив до кінця незрозумілий, що створює певну ауру таємничості, але з іншого боку абсолютно тотально зрозумілий (який підліток ніколи не хотів підірвати власну школу?).</p><p>Також, це одночасно історія про щиру лють і наївність молодості, одержимість і спонтанність, грандіозність і жалюгідність, манію величі й комплекс неповноцінності, булінг і анти-булінг, психопатію та депресію, невідворотність вбивства і його безглуздість, пошук винних і причетних, самотність і глибоке єднання, плинні ідеології, загиблих і врятованих, трагічні втрати, але й щасливі збіги. Словом, це історія про парадокси. Чесно, я досі в шоці, яким чином це все поєднується в щось одне.</p><p>Далі буду ставити цей смайлик коли стається щось парадоксальне 🤯</p><p><strong>Окей, то що конкретно?</strong></p><p>Пазл Колумбайн створюють купа дрібних шматочків, але він так ніколи і не складеться через нестачу всіх деталей. Також, 🤯 чим більше хочеться розкопати те, що справді сталось, тим більше воно спотворюється численними суперечливими свідченнями, згубним впливом ЗМІ й чуток, що заполонили весь інфопростір через сенсаційність події. Але ми спробуємо.</p><p><strong>Три червоні прапорці, проігноровані</strong></p><ul><li>Страйк 1. Хлопці були озброєні до зубів, й ніхто нічого не зробив. Цілий рік вони майстрували бомби в гаражі й мали загалом 99 вибухових пристроїв, колекцію ножів, і аж 4 пушки — придбали їх і трильйон патронів на раз два. Не просто купили через повнолітніх друзів, а ще й підрізали стволи — так роблять, щоб легше ховати зброю під верхнім одягом. Вони цілий рік збирались і готувались, тестували бомби, їздили стріляти в ліс, тримали весь цей потужний арсенал у себе в кімнатах, і ніхто нічого 🤯 навіть не запідозрив. США такі США.</li><li>Страйк 2. У них були дрібні проблеми із законом і до цього. Поліція зловила їх на зломі й крадіжці майна вартістю $400. Після цього вони мали пройти курс перевиховання, поки батьки бідкалися, а поліція розводила руками. Вони справились з програмою як паїньки і їх відпустили з рекомендаціями (і дрібкою терапії), хоча водночас у щоденниках вони писали наскільки злі на це все, і як це все тупо й образливо. Також Е зробив свій сайт де строчив всякі люті тиради проти конкретних знайомих людей і суспільства загалом. Там були погрози вбивства колишнього друга Брукса, батьки якого подали скаргу в поліцію, але це також ні до чого не призвело. Поліція така поліція.</li><li>Страйк 3. Вони зняли серію відео для шкільного завдання на тему “успішний бізнес”. У відео вони одягнені у довгі чорні плащі аля-Матриця, які стали їх брендовим луком, і представляють свій бізнес “вбивці на замовлення”, які за платню захищають шкільних задротів і вбивають тих, хто їх булить. Врешті-решт вбивають і замовника-слабака, бо це ж смішний відосік для школи. Всім сподобалось. Коли невдовзі це все сталось насправді, вже нікому не сподобалось. Також обидва писали “цікаві” твори для креативного письма, що тільки в ретроспективі стають жахаючими. Зокрема, Е написав про світ з точки зору вистріленої кулі, а Д писав про вбивцю, фізично схожого на себе. Вчителька занепокоїлась останнім, обговорювала це зі шкільним психологом і батьками Д, але ніхто нічого не зробив, все ж, це нормально для тінейджерів, так? Boys will be boys.</li></ul><p><strong>“Брендовість” атаки:</strong></p><ul><li>Вони вибрали собі айконік фешн лук, що теж сприяло медійності й закарбувалось у свідомості суспільства (ніколи не перестаю дивуватися, наскільки одяг рішає). Е був у білій майці з чорним написом Natural Selection, а Д в чорній з червоним написом Wrath. Зверху вони вдягли свої чорні плащі, які й так вдягали щодня, що допомогло їм пронести в школу зброю непоміченими.</li><li>Вони дали кодову назву дню теракту NBK — Natural born killers за назвою фільму про закохану (гетеро) пару вбивць, яким надихалися і який любили. Через це, ну і просто через те що це два хлопці з міцною токсичною дружбою і парним суїцидом, одразу ж почались плітки, що вони були коханцями, і вбивали через гомофобний булінг. (Але відомо що у ті часи gay було просто лайкою, і донедавнього все погане називали gay, так що навіть якщо їх так називали, це не означає що вони справді були геями. До того ж вони самі були гомофобами, хоча звісно 🤯 одне не виключає інше).</li><li>Вони хотіли здійснити атаку 19 квітня — день памʼяті найкривавішого на той час теракту в США з вибухівкою в Оклахомі, перегнавши кількість жертв, але довелось зібрати більше зброї (куди вже більше?!), і дату перенесли на 20 квітня. Як виявляється, це день народження Гітлера, що ненавмисно (чи ні?) призвело до спекуляції щодо їх нацистських поглядів.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*_M2kOQ6j3VrqkmxQ.jpg" /><figcaption>стіна-меморіал з цитатами причетних</figcaption></figure><p><strong>Перебіг теракту</strong></p><ul><li>Вражає холодність і цілеспрямованість атаки з одної сторони, але також 🤯 хаотичність з іншої. Коли бомби не вибухнули, а плану Б не було, вони почали тупо стріляти по всім підряд, бігати школою і кидати менші, ручні бомби. Більшість людей вбили у бібліотеці. Тож 🤯 це була не успішна стрілянина, якою її памʼятають, а провальне бомбування.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/260/0*2nLe7nP64w8zSVqY.jpg" /><figcaption>та сама бібліотека</figcaption></figure><ul><li>Взагалі важко виробити якусь стратегію виживання при такому розкладі. Когось застрелили одразу на галявині, поки всі думали, що це якийсь випускний розіграш або чергове відео для шкільного завдання. Багато хто ховався під столами, і їх застрелили теж, а інших хто сидів поряд — ні. Єдиного вчителя підстрелили в коридорі, поки він намагався евакуювати дітей. Він стікав кровʼю кілька годин, і помер через недбалість поліції. Але все ж таки є одна стратегія — кілька людей вижило, прикинувшись мертвими. Вони лежали в калюжах крові своїх друзів, і втекли як тільки мали змогу. І як же це 🤯 — прикинутись мертвим, щоб вижити.</li><li>Також дивно, що вбивці все-таки залишили живими кілька своїх знайомих, з невідомих 🤯 причин (адже план був вбивати якомога більше людей). Наприклад, Брукс, з яким у Е було складне минуле, рандомно спитав Е чого той пропустив якийсь важливий тест. Вони перестрілись на паркінгу за хвилини до атаки, і Е сказав “Це більше не має значення. Слухай, Бруксе, ти мені подобаєшся тепер. Краще іди звідси геть.” Ще одного знайомого Д відпустив у бібліотеці, де перед цим перестріляв купу людей. Д наказав назватися тому, хто ховався під столом. Джон якомога спокійніше привітався і назвався, тоді спитав:</li></ul><p>— Що ви робите?</p><p>Д так само спокійно відповів:</p><p>— Та таке, вбиваємо людей.</p><p>— Ти вбʼєш і мене?</p><p>— Ні. Йди геть.</p><p>Джон сказав, що якби Д відповів “Так, вбʼю” він би попросив, щоб це сталось швидко.</p><ul><li>У них було стільки зброї, що вистачило б повбивати в бібліотеці всіх, а також вбити тих, хто забарикадувався у класах. Але 🤯 чомусь вони вирішили походити школою, знову постріляти у бомби в кафетерії в надії їх здетонувати, кинути коктейлі молотова, вчинити перестрілку з поліцією через вікно, а тоді, недовикориставши зброю, застрелитися. Можливо, в якийсь момент стало вже нудно 🤯, а можливо, дуже не хотілось бути вбитими копами. Все-таки ретельне планування показує бажання контролювати цю історію, хоч яким би не був її кінець.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/750/1*NFX3w2YF2yKgl4k2YkVn0Q.jpeg" /></figure><p><strong>Пошуки вини</strong></p><ul><li>Після теракту ЗМІ почали шукати винних. Адже хочеться знаходити обʼєкт вини і спрямовувати на нього свою злість і розпач, особливо коли вбивці вже мертві. Та деякі речі доходили до абсурду. Винна гра DOOM в яку вони любили грати, і взагалі винні насильницькі відеоігри. Винен інтернет. Винен алкоголь і сигарети. Винен Мерлін Менсон і Рамштайн і KMFDM, яких вони слухали (цим групам довелось відміняти концерти і публічно оголошувати, що ми <em>якби</em> не підтримуємо шкільні стрілянини, бо це <em>ну типу</em> погано). Винна книга “Anarchist Cookbook” в якій Е знайшов інструкції як робити бомби. Винні батьки, які не догледіли. Винні вчителі, які теж не догледіли. Винні копи, які відпустили після першого інциденту з крадіжкою. Винні школи, які не захищають від булінгу. Винні закони США, через непродуманість яких так легко здобути зброю. Винні всі. Але чи винні двоє хлопців, що стали просто собі <em>жертвами</em> системи? 🤯🤯🤯, але дехто вважав, що ні.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*SIcTVYqfhs3faTuoVQsZCw.png" /></figure><ul><li>Особливо ЗМІ полюбилась історія про те, що вони були лузери-аутсайдери, яких булили популярні й спортивні чуваки з “еліти”, і тим самим спровокували вбивати. Хтось каже, що це справді так — їх закидували тампонами перемазаними кетчупом, знущались з їх фізичних вад, били об шкільні шафки, кидались в них скляними пляшками. Хтось каже, що ні, булінг існував всюдисущно, вчителі заплющували очі, еліта булила майже всіх, а у цих двох принаймні були друзі. Однокласники ставились до них добре. Вчителі вважали їх розумними. Вони були приємні, тихі. Відомо, що Д сильно страждав від надуманих комплексів неповноцінності, низької самооцінки, та нерозділеного кохання, а Е страждав від того, що в дитинстві постійно переїжджав з місця на місце і в кожній школі мав починати все спочатку і втрачав друзів (ти диви, як знайомо, може мені теж треба було купити пушку, щоб справитися з психологічними травмами?). В будь-якому разі, булили багато людей, але 🤯 не всі почали збирати гігантський арсенал зброї, щоб підірвати 500 людей без розбору. Можливо, комусь це здасться воу-тезою, але булінг не виправдовує ще більший булінг. Спровокувати вбивство неможливо. Та чомусь ця історія сподобалась ЗМІ, напевно тому що це звучить романтично.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*N_UDHV1mBD1oZ1LZLsDt9w.png" /><figcaption>запис із щоденника Е за рік до трагедії</figcaption></figure><ul><li>ФБР почало діагностувати їх. О так, шукаймо психічні розлади у мертвих і неповнолітніх (психопатію і соціопатію не можна діагностувати до 18 років). Хоч Е відвідував психотеравпевта і пив ліки від своєї агресії, його ніколи не діагностували. ФБР вважає Е класичним психопатом, а Д депресивним і суїцидальним. “<em>Е хотів вбити якомога більше людей, і йому було все одно чи він помре в процесі. Д хотів вбити себе, і йому було все одно чи помре хтось ще</em>”. (с) Тому вони так чудово доповнили одне одного. Але це все також під питанням, бо насправді Д теж мріяв про вбивства і ненавидів купу людей, судячи із записів із щоденника. А Е начебто любив тварин, і на прощальних відеозаписах вибачається перед сімʼєю, і навіть плаче, що не дуже психопатично з його боку (бо тут вже немає сенсу маніпулювати почуттями). То чи вірні діагнози? Невідомо.</li><li>Також ЗМІ намагались розподілити вину між ними. Обовʼязково один мав бути злим генієм, а один наївним послідовником. Теорії 🤯 суперечливі — Е був домінантним, він вселив жахливі ідеї в покірного і розгубленого Д. Та ж ні, це Д був головним в їх парі, більш соціальним і харизматичним, хоча не усвідомлював це, а Е хотів бути схожим на нього. Теракт — ідея Е, бо він почав щоденник з цього плану, і взагалі був більш агресивний і сповнений люті. Але ні, Д теж хотів вбивати, це ж він дав назву плану — НБК. Е перестріляв більшість людей, і був більш холоднокровним. Але це Д сказав, що пора витягати ножі та різати, коли вони вже настрілялися. Ми ніколи не дізнаємось. Вважаю, що це неважливо. Навіть якби хтось когось спокусив, подія такого масштабу не могла відбутися без згоди, і не звільняє від відповідальності.</li><li>У звʼязку з цим найбільш вражає, що ці двоє знайшли одне одного. Важко відшукати в хаосі буття когось, хто настільки добре метчиться з тобою у перекручених цінностях. Вже чудо знайти того, хто не кинеться в поліцію або запирати тебе в божевільню. А це виходить був хтось кому можеш довіритися, розкрити найзбоченіші і найтемніші частинки себе і він прийме тебе таким як ти є, у всій твоїй аморальній потворності, і стане твоїм дзеркалом, рівноцінним партнером, і ви житимете у власному схибленому світі, а потім помрете разом за одну й ту саму вищу ціль, хоч якою б жахливою вона не була для всіх навколо. Також, вітаю, здається, ми докопалися до суті того чому мені цікава ця історія (привіт Hannibal NBC). І так, дивовижно, але цей звʼязок 🤯 розвивався на фоні тотального почуття одинокості й відчуженості.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/420/0*6x6x4IRIN2pjPOV7.jpg" /><figcaption>Малюнки Д</figcaption></figure><p><strong>То чому, все-таки?</strong></p><ul><li>Отже, існують їх особисті щоденники, а також є відеозаписи названі Basement Tapes, записані в підвалі будинку Е, про те, чому вони вирішили це все зробити. Вбивці хотіли, щоб ці записи розлетілись світом, додавши їм слави, і перетворивши планету на хаос. Це був заклик до “революції проти людства”. Поліція вирішила, що ці записи настільки шкідливі, що їх не можна показувати на загал. Їх переглянули тільки сімʼї загиблих, а потім (за даними слідства) знищили. По ідеї, ці відео мають конкретні заклики до насильства, інструкції з виготовлення вибухівки, прямі звернення до глядача, що може справді спровокувати або надихнути нестабільну людину, яка хотіла б зробити щось подібне, але не має для цього схибленої половинки. З іншого боку 🤯, засекреченість тільки розпалює інтерес, створюючи додатковий ажіотаж навколо справи. Більше 30 масштабних стрілянин були надихнені Колумбайном, вбивці найкривавіших Сенді Хук і в універі Вірджинії захоплювалися Е і Д. В англійській мові тепер існує вираз “pull a Columbine” — вчинити стрілянину в школі. То чи не показувати відеозаписи і розпалювати спекуляції щодо їх змісту справді коректно? Невідомо. Здається, схиблені завжди знайдуть шлях.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Y_yMdA9Z9YS5M6yzsVgmEg.png" /></figure><ul><li>В щоденниках водночас 🤯 співіснують переконання вищості над рештою плебсу, заяви про те, що вони ледь не божества, а інші люди — зомбаки з Doom, та водночас страждання через низьку самооцінку і бажання знищити себе. Звісно, від школярів і не будеш очікувати якихось вкорінених ідеологій і притомних логічних пояснень, але щоденники це суцільний 🤯, бо там співіснує ненависть до расистів і расизм, свастики і бажання справедливості, ненависть до лицемірів і брехунів і визнання свого лицемірства і брехні, бажання, щоб їх любили, і тотальна ненависть до всіх. Це типовий хаос підліткового буття, але цікаво, що він вилився за межі щоденника і мав змогу стати справжнім. Якби Колумбайн не стався, чи могли б вони вирости у нормальних дорослих? Хто знає.</li><li>Нібито їх мета була вбивати всіх людей, які зробили їх життя пеклом (тобто особливо спортивних та елітних jocks). До речі 🤯 брат Е був у футбольній команді, але з ним у Е проблем не було, він навіть ходив підтримувати брата на змаганнях. З усім тим, мета карати винних вилетіла у вікно з першим пострілом, адже загинули абсолютно випадкові люди, яких вони й не знали. Хлопчик з особливими потребами, який навіть не зрозумів, що відбувається. Нова дівчинка, яка просто писала вірші в бібліотеці. Чорний чувак, бо він був чорний, ще наслухався расистських образ перед смертю. Хлопчик в окулярах, бо він був в окулярах, і посмів штовхнути стілець, щоб захиститися. Тобто мотив пафосного нацистського “Natural selection” і “помста за булінг” це настільки не відповідає дійсності, і так тупо і 🤯, що немає слів.</li></ul><p><strong>Ідеологія підліткової абсолютності</strong></p><ul><li>Ще одна деталь. Це все сталось за 2 тижні до випускного. А вони 🤯мали конкретні плани на майбутнє. Д прийняли в 3 коледжі, він вже їздив дивитися кімнату в гуртожитку. Е хотів долучитися до морських піхотинців. Та навіть якби планів не було, чому б не почекати 2 тижні? Дивовижно, але підлітки чомусь вірять, що все що стається в школі це супер мега надважливо. А насправді, з останнім дзвоником, школа стає далекою, проблеми, стосунки, оцінки, вчителі вже не мають ніякого значення. Дорослий світ настільки складний, широкий та різноплановий, і там немає місця цим дрібʼязкам. В школі звісно цього не розумієш, і шкода, що ми сприймаємо школу настільки серйозно, а ці двоє не тільки жили у своїй схибленій реальності, але й довели такі думки до абсолютного максимуму. Чи це був підлітковий ідіотизм і сліпота щодо свободи яка ось-ось настане, чи вони щиро вірили, що все суспільство гниле, і доросле життя буде таким само нестерпним, і краще покінчити з цим раніше?</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*VefinE9QNpyH2H0jPFAANg.png" /><figcaption>Планер Е на той день</figcaption></figure><ul><li>Фотки суїциду, які розповсюдив таблоїд, доволі гротескні. Хлопці в калюжах крові і з рештками мізків навколо лежать один біля одного. Два мертві тіла тих, хто вважав себе чи не богами. Водночас вражаючі та жалюгідні кадри. Абсолютний прояв того, що означає бути підлітком. Ти грандіозний, особливий, всесвіт крутиться навколо тебе, ти хочеш вершити долі, але водночас ти комашка в системі, яку не перемогти, всім плювати на тебе, ідеалізований світ дитинства руйнується і надії вже немає і ніколи більш не буде. Замість того, щоб щось змінювати, щоб шукати допомогу чи підтримку, ти відчуваєш що не можеш не стати частиною проблеми. Тому робиш це з якомога більшим пафосом. І хочеш забрати з собою в пекло якомога більше людей. Young and sweet, only 17.</li></ul><p><strong>Що сталось після стрілянини?</strong></p><ul><li>На той час не було протоколів про дії поліції (наслідок Колумбайн — зараз можна втручатися миттєво). Згідно вказівкам — поліція мала оточити будівлю і “локалізувати” атаку — щоб ніхто не виходив і не входив. Поліція зайшла лише після того, як пройшло цілих 2 години з моменту суїциду. Через те що поліція ніфіга не зробила померли люди, які не дочекались допомоги.</li><li>Під час атаки відбувався суцільний хаос. Ніхто не розумів скільки ж вбивць, хто вони, чи вони учні чи випадкові дорослі. Через те, що вони то вдягали то знімали плащі, складалось враження що стрілків було четверо. Нажахані свідки бачили те, чого немає, хтось зумисно (чи ні) брехав журналістам, хтось просто розповідав свої плутані враження крізь істерику і сльози. Було багато ретроспективних додумувань і “я ж казав” або навпаки “та це не можуть бути вони”. Лінія 911 була забита телефонними дзвінками. Відомо, що батько Е зателефонував в поліцію під час теракту і сказав “гадаю, Е причетний до цього” і описав свого сина. Уявіть собі, як це.</li><li>Незбагненним чином, їх фотки залишили в шкільному фотоальбомі за 1999 рік, а на меморіальному пагорбі встановили 15 хрестів — вбивць поруч з жертвами 🤯🤯🤯. Люди з містечка розділились у поглядах — хтось сказав, що вони теж жертви системи і заслуговують на християнське прощення (та ну як??). Хтось написав маркером “я пробачаю тобі, Господь буде з тобою”, а хтось нижче “як можна пробачити таке?”. Врешті батько одного із загиблих забрав ці два хрести і знищив їх.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/620/0*hfWZcJWALiKfH5tC" /><figcaption>пагорб з 15 хрестами</figcaption></figure><ul><li>Цікава побічна історія про християн, які всюди пхають свою ідеологію. Хлопці вбили двох дівчат, що ідентифікували себе як християнки. Є свідчення, що перед тим як вбити одну з них, вбивця спитав “Ти віриш в Бога?” вона відповіла “Так”, і тоді він промовив “Ну то будь з ним” і вистрілив їй в обличчя. Достеменно невідомо, яку з них вони спитали — і батьки цих дівчат зробили з них мучениць і написали книги і зняли фільми про святість їх дочок, що загинули за власну святу віру, і певно пересварились між сімʼями за те, котра з них це сказала. Перша вбита ще й намалювала в той день малюнок із 13 сльозами, що скрапують з очей на квіти, а жертв було як раз 13, тож це точно було *боже проведіння*. Хоча потім зʼясувалось, що діалог про Бога звучав не так і відбувався ще з третьою, в яку теж вистрілили, але вона вижила. Християни такі християни — все ж важко зробити з вижившої людини мученицю, ще й проти волі, а мертві комфортні, вони мовчать.</li><li>Після стрілянини, хоч і посилили заходи безпеки і підвищили градус параної по всіх школах в країні, але не прийняли ніяких суворих законів про володіння зброєю, і сталось ще купу терактів. Тож хоч загиблих в той день було 15, але насправді їх було набагато більше, прямими і непрямими наслідками. Матір паралізованої після стрілянини дівчини наклала на себе руки. Один хлопець, що чудом вижив, але біля якого застрелили найкращого друга, підсів на заспокійливі, потім перейшов на важкі наркотики, і після довгої боротьби та анти-наркотичного активізму, помер від передозу. Купу людей було травмовано психологічно, навіть тих, кого не було там в той день. Запуск хаосу по світу якимось чином таки спрацював.</li><li>Мати Д єдина з їх сімей публічно розповіла про свій досвід і написала книгу. Це також неоднозначний момент — вона виховала монстра, але як вона могла не знати? З іншого боку, який підліток щиро розповідає все батькам? Чи вона щось підозрювала? Чому вона почала щось говорити, чому інші батьки нічого не сказали? І так далі і так далі. Здається, що б вона не зробила, вона завжди буде засуджена. Але у своїх промовах вона переважно говорить про важливість ментального здоровʼя. Вона вірить, що якби більше знала про те, що коїться в сина на душі, про його суїцидальні та вбивчі настрої, вона б могла це зупинити. Чи могла б? Не уявляю як важко було виступати перед тисячами людей, або переживати все по новій у своїй книзі. Все-таки, за те, що вона популяризує ментальне здоровʼя і намагається хоч щось зробити, вона заслуговує на якусь долю поваги. (Взагалі у всю цю кролячу нору я впала після новини, що в США вперше засудили до увʼязнення батьків 15-річного шкільного стрілка — але там були справді якісь неадеквати. Мені завжди цікавий аспект виховання в таких випадках, і долі відповідальності батьків).</li></ul><p><strong>Найбільший парадокс </strong>🤯</p><p>Але найбільший парадокс Колумбайн в тому, що чим більше ми говоримо про це все, тим більше ми допомагаємо вбивцям досягнути бажаної мети — слави. Вважаю, що це єдиний 100% підтверджений мотив Колумбайна, бо просто неможливо зробити це все і хотіти бути непоміченим.</p><p>Тому мені справді шкода, що я розписала всю цю тему на 4 тисячі слів. Я спеціально не називала їх повні імена, не вставляла їх фото, і звісно я не романтизую їх або цей теракт. Але також я не хочу вказувати імена жертв, бо мені здається їм і так неспокійно на тому світі. Вам би хотілось щоб ваше імʼя і фото було всюди коли гуглиш про якийсь теракт?</p><p>Тож парадоксально, ми не мусили б говорити про такі fucked up історії, аналізувати їх, але з іншого боку ми мусимо це робити, щоб не допустити інші, і знайти в них корінь проблеми. Ментальне здоровʼя справді важить. А також викорінення токсичних ідеологій. А також запобігання булінгу. А також розмови про здорову маскулінність. А також нормальні закони про зброю. А також важливість звертання уваги на тривожні дзвіночки. А також ефективність поліції та протоколи як діяти у надзвичайних ситуаціях. Звісно, запобігти чомусь такому невідворотно насильницькому на 100% неможливо. Надто багато 🤯 збігів у цьому коктейлі, що вибухнув. Але принаймні потрібно робити хоч щось, щоб зупиняти коло насильства.</p><p><strong>На заключення</strong></p><p>Нащо я це все вивчала так ретельно у квітні 2024 року, коли росіяни обстрілюють Україну щодня, коли підтримка заходу падає, коли і так від новин погано, у всіх навколо депресивний настрій, коли здається немає абсолютно ніякої надії ні на що?</p><p>Я не знаю.</p><p>Можливо, у мене вже відключилась емпатія і здатність відчувати огиду, образу, шок, особливо щодо речей, що не стосуються нашої війни. Я більш спокійно ставлюсь до кривавих історій, думаю, більшість українців так чи інакше звикли до постійно-присутніх насильства і крові (ні, це ненормально, але це наша реальність). Водночас відключення емпатії відкриває можливість цікавитися без-тригерно, особливо чимось жахливим, але тим, що все-таки на певній відстані від тебе.</p><p>Недавно хтось сказав “на фронті хочеш не хочеш всі стають віруючими”. Мені це дивно чути. Після таких історій як Колумбайн, і звісно, після повномасштабного вторгнення, навпаки видається, що немає ніякого Бога, а якщо він є, то не виступає за хороше, раз допускає таке. Єдине хороше що справді існує — це небайдужі люди, яких крихти, і які неймовірними зусиллями протистоять всюдисущому насильству.</p><p>З іншого боку — якби за першопочатковим задумом 20 квітня 1999 в їдальні школи Колумбайн бомби вибухнули, померло би не 15, а щонайменше 500 людей. Можливо, це як раз таки доказ існування якогось провидіння, і хтось дуже сильно постарався, щоб зменшити кількість жертв. Один хлопець, якого прострелили в бік в бібліотеці, і який постійно втрачав свідомість, зміг врешті дотягнути себе до вікна, і викинутись з другого поверху, де його впіймали парамедики, і врятували. Якби не зробив цього, загинув би від втрати крові. Можливо ми всі як той хлопець. І можливо, у нас ще справи йдуть добре, бо могло бути набагато гірше.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/992/0*_xtrxIKPN33bU-c1.jpg" /><figcaption>хлопець у вікні</figcaption></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=0b2781f39a39" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Топ 12 – Книжкові підсумки 2023]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D1%82%D0%BE%D0%BF-12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8-2023-d05ab8154e90?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/d05ab8154e90</guid>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 30 Dec 2023 08:02:34 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-12-30T08:02:34.350Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*UNxRgax0XwkID-xRUgxPvQ.gif" /></figure><p>Ще один рік, і ще багато книг позаду. Дуже багато. Надмірно багато. <a href="https://www.goodreads.com/user_challenges/38440360">120</a> якщо точно. Не всі дочитані, але кристально ясно, що це вже якась нездорова фігня (паралельно з написанням цього посту гуглю реабілітаційні центри для книгоголіків).</p><p>Та якщо серйозно… Війна навчила нас, що не треба відкладати на потім. Бо потім може і не настати.</p><p>Розповім вам про 4 художні, 4 “охудожнені” нехудожні, і 4 класичні нехудожні книги, які цьогоріч вразили найбільше (або, про які вам варто знати). І ще кілька бонусних.</p><p>Поїхали.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*sGCa_XLu0VmDp1lGhNIstg.png" /></figure><p><strong>Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. Майк Йогансен</strong></p><p>Цю книгу варто читати просто заради назви. Або тому що це (не побоюсь!) найцікавіша і найсмішніша книга української літератури взагалі. Тут такі запаморочливі повороти сюжетів, розбивання 3–4–5 стіни, загравання з читачем, неординарний стиль, і ще багато всього, що неможливо описати якимись куцими словами в якомусь пості. Почитайте, якщо любите авангардизм і абсурдизм. Я в шоці, що це написано у 30-х, і неймовірно зла, що цієї книги не було в шкільній програмі.</p><p><strong>Swimming in the Dark. Tomasz Jedrowski</strong></p><p>Можливо, вас, як свого часу мене, зацікавить ця книга, якщо я скажу, що це як <em>Назви мене своїм іменем </em>дія якого відбувається в комуністичній Польщі. Це доволі влучне порівняння, хоча тут в рази більше драми пов’язаної з режимом, і сама квірна історія кохання ідеально вписана в епоху, а не ефемерно-утопічно віддалена. Сподобались описи реалій, які саме <em>ми</em> розуміємо — блат, ціни на ковбасу, захват від заходу, компартія, черги, жахливі лікарі, і оце все. Вражає, що це дебютний роман. Автор майстерно і щиро описав першу глибоку любов, що тріскає по швах через різні цінності і способи боротьби з режимом — справді до останнього нестерпно хочеться, щоб все було добре. Фільм по цій книзі буде максимально яскравим, чекатиму.</p><p>(Лабораторія оголосила у видавничих планах на 2024! Відкорковуємо шампанське!)</p><p><strong>This is how you lose the time war. Amal El-Mohtar, Max Gladstone</strong></p><p>Червона і Синя — агентки ворожих армій, що ведуть війну крізь час і простір. Кожен розділ — їх почергова оповідь, що закінчується листом до незнайомки…? ворогині…? подруги…? І, можливо, коли залишаєш таємний лист у насінині дерева, яке ще не виросло, або коли спалюєш послання написане на ще не виробленому папері – щоб вас ні в якому разі не викрили і не вбили – між вами може зародитися справжнє почуття. Обережно, тут максимально пафосна англійська мова і яскраві локації чи не кожен розділ — епічно-романтична книга про подорожі в часі має бути саме такою.</p><p><strong>Convenience Store Woman. Sayaka Murata</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*Xbje5nH-ATaZkm5bX6ZfdQ.png" /><figcaption>&gt;:)</figcaption></figure><p>Хочеться подивитися в очі тому, хто затвердив український переклад назви “Дівчина з крамнички” а також засолодку обкладинку, і написав “чарівно і загадково, як Амелі”. Тому що це зовсім не чарівно і не загадково, це БОЛЯЧЕ і проникливо і жорстоко-життєво. Жінка в пошуках сенсу, нормальності, та “інструкцій до життя”, яка щиро не розуміє, чому суспільство таке заплутане і що від неї хоче постійно чимось незадоволене оточення, тоді як вона просто людина, яка працює в комбіні (типовий японський цілодобовий магазинчик з готовою їжею та базовими товарами. Оригінальна назва книги — “Комбіні-Нінґен”, тобто “Людина-комбіні”). Вона працює там вже 3, 5, 10 років, тоді як всі решта вважають це тимчасовою, несерйозною роботою. Чому у неї немає чоловіка? Чому вона не шукає кращу роботу? Чому хоче працювати в комбіні? Кожен новий працівник вдячний її досвіду і енциклопедичним знанням всесвіту комбіні, та в їх очах зчитуються осудливі питання. Тоді як для головної героїні у крихітному світі комбіні все зрозуміло — що потрібно казати і робити в будь-якій ситуації, і як підтримувати ефективність життєдіяльності комбіні, бо в цьому і є мета всього життя. Коли вона на деякий час позбавляється комбіні її життя розвалюється за лічені дні — раптом стає абсолютно незрозуміло навіщо і як жити. Тут якихось 140 сторінок, але вони надовго лишаться з вами. (Рада, що прочитала після всіх книг про аутизм, бо набагато глибше зрозумілий шлях головної героїні).</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*CqYfERzkgoW8MiEnE59O7w.png" /></figure><p><strong>Сад Гетсиманський. Іван Багряний</strong></p><p>Боляче, страшно, важко, неможливо відірватися. Тут 600 сторінок сконденсованого гасла радянської системи «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного». Чотири частини блукання тюрмами і допитами, а також мукою Гетсиманського Саду (геніальна рамка) — хто ж той Юда, який мене здав? Герой страждає до останнього підозрюючи своїх трьох братів і ця «детективна» історія тягнеться впереміж супер детальних описів всього того, що ви ніколи не хотіли знати про тюрми СРСР — камери-одиночки в які напхано по 28 людей і все жахіття цього «побуту», розстріли, хвороби, побиття, тортури психологічні і фізичні, і так далі і тому подібне. Це все максимально важливо знати і пам’ятати. Водночас тут буде про людяність, надію і гумор за який тримались в’язні як ми зараз тримаємось за наші меми. Тож варто читати обовʼязково – бо історія повторюється у нас на очах.</p><p><strong>Жінка в Берліні. Анонім</strong></p><p>Горори завжди будуть пласкими і смішними порівняно з нон-фікшном. Нащо лякати людей монстрами коли можна розгорнути оцю книгу з документальними описами реальних подій анонімної жінки з Берліну, до якого зайшла червона армія ґвалтівників, і травмуватися так сильно, що важко буде дихати? Ще важче, бо цей щоденник написаний кимось, хто вміє писати – читається як справжня книга і розбиває серце. Лаконічно, чітко, і безмежно огидно – так, що хочеться помитися після кожної сторінки. Ви самі можете здогадатися що тут, я не маю сил переповідати. Але ця книга важлива для прочитання, бо в процесі підкрадається жахливе усвідомлення, що ми так само не знаємо всього, що сталось і стається на наших окупованих територіях. Здавалось, це мав би бути документ епохи, щоб ніколи знову. Але червона армія не понесла покарання за масові зґвалтування під час другої світової, і росіяни лозунгом яких є «можем павтаріть» повторюють. Прямо зараз. Від цього опускаються руки, трусить, серце повне ненависті.</p><p><strong>Позивний для Йова. Хроніки вторгнення. Олександр Михед</strong></p><p>Книга, яка зараз у всіх топах, здобуває престижні премії, над якою всі плачуть, яку везуть за кордон в українські бібліотеки, готують до друку іноземними мовами. Чому? Бо кожна сторінка майстерно документує наш стан у перший рік повномасштабного вторгнення. Памʼять намагається стерти деталі, щоб було трохи легше жити далі, але книга не дасть нікому забути. Це мозаїка з уламків історій та емоцій, що сплітаються в одну, нашу з вами, історію. Тут болючі і сухі констатації воєнних злочинів, долі тварин під час війти, думки і переживання дітей, роздуми ветеранів і журналістів. Тут реквієм за другом, що розриває серце на шмаття. Тут про те, як ми продовжуємо жити в режимі grief нон-стоп. <br>Хоч як би не боліло, ми маємо памʼятати, і переказувати. Щоб ніколи не забути скільки неосяжного, непокараного зла зробили росіяни. Ми маємо памʼятати, бо від цього зокрема залежить наше подальше виживання. Ця книга дозволить памʼятати, і я сподіваюсь її перекладуть на всі мови світу. Крім однієї. Бо тієї нації та мови більше не існуватиме.</p><p><strong>I’m glad my mom died. Jennette McCurdy</strong></p><p>Мемуари успішної дитячої акторки, яка, після того як пожертвувала всім своїм дитинством і юністю, виявила, що взагалі-то ніколи не хотіла бути акторкою, адже це була мрія її мами. Тут фізичне і психологічне насилля, маніпуляції, придушення всіх свобод дитини, і взагалі безодня некомфортних приховано-насильницьких стосунків. Майстерно описані заплутані почуття важкого усвідомлення, що все твоє (на вигляд успішне) життя побудовано на брехні — “Мама хоче якнайкраще для тебе”, і вагання що робити, якщо попри все любиш маму (або ні). Плюс, без цього в акторському світі не обійтися, знайдете багато про нездорові стосунки з їжею, анорексію та булімію у всіх супер графічних подробицях.<br>Найбільше у всій цій історії я шокована тим, що авторка досягла такого етапу зцілення, і що може писати про отаке своє життя книгу з безмежним гумором, так її називати, і фігачити таку обкладинку. А ще тішуся, що зараз Жанет робить те, що дійсно любить і що виходить добре — чудово пише.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*G8ni0LEnCnTxz-qPxTIDTw.png" /></figure><p><strong>#Моя УПА. Любов Загоровська</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/884/1*YiKrmghkI3q6yB0AtDibyQ.png" /></figure><p>“<em>Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір. Це була спільна боротьба за Україну. Ми воювали. Ми Україну здобули, моє покоління страждало, жертви страшні принесло. А теперішньому поколінню треба втримати державу.</em>”</p><p>Ви розумієте, що це важка книга, але певно не усвідомлюєте наскільки. Тут 39 історій, що тісно переплітаються, і тому здається, що читаєш про спільну долю всієї України — нікого не оминуло це, хоча б якось допомагали, хтось рідний точно вмирав, і всі страждали. Неможливо осягнути героїзм чоловіків і жінок, по суті підлітків, які так відважно боролися. Моторошно усвідомлювати, що були й старші, але їх спогадів тут немає — лише згадки в примітках. (Командир. Псевдо. Загинув в бою — і так по колу, по колу, до оніміння в серці). 39 історій відмінних, та все ж схожих. Народився/лась в селі, були бідні, багатодітна сімʼя, допомагали спочатку з маленькими завданнями, тоді отримували псевдо, складали присягу, переховувались, виконували багато ризикованих завдань, брехали-вигадували-придумували, щоб не попастися, тоді врешті попадались або зрадники здавали, москалі страшенно катували в тюрмі, і якщо не закатовували до смерті, то судили років на 20, їхали в голоді-холоді в товарняках, тяжко працювали в таборах в нелюдських умовах. І за кожною простою фразою бездонне страждання, біль, хвороби, скалічені долі.</p><p>І все заради України. Щоб ми були тут і зараз, і стали тим, ким є. Якби ця боротьба не тривала і досі, ми б вже мали сотню фільмів про УПА, книги, спогади, памʼятники. Ми б знали всіх цих людей за прізвищами, в обличчя. Сподіваюсь, колись це все буде. Принаймні, ця книга існує, і для мене була велика честь її прочитати.<br>Слава Україні.</p><p><strong>Смак Радянського. Їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х — середина 1980-х років). Олена Стяжкіна</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/880/1*AajS9z_IQYJFhNSp4Z5sDw.png" /></figure><p>Ця книга мене так захопила, що я написала довгочит <a href="https://marinkopon.medium.com/%D1%87%D0%B8-%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B0-%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D1%97%D0%B6%D0%B0-%D1%81%D0%BC%D0%B0%D1%87%D0%BD%D0%BE%D1%8E-9825c5c14aed?source=user_profile---------0----------------------------">тут</a> (прошу до столу). Далі дозволю собі опис книги з сайту, щоб ви зрозуміли, про що мова.</p><p><em>Ця книжка про радянських людей — […] Про тих, хто здобував їжу в чергах, на колгоспних ринках, на власних городах, через хабарі та бартерні обміни, крадіжки на робочих місцях. Про тих, хто створював її надлишки в системі тіньової економіки й про тих, хто обирав відмову від їжі як спосіб демонстрації статусу «іншого» або зберігав «смачну традицію», плекаючи «банальний націоналізм». Їжа розглядається не тільки як ознака пізньорадянської споживацької революції, а й як один з потужних механізмів соціальної інженерії та (само)примусу. Реальний світ радянських їдців аналізується разом із світом художнім, в якому кіномитці та глядачі створювали, транслювали та споживали образи їжі, не усвідомлюючи, що в такий спосіб говорять про репресивний устрій суспільства, в якому смак був так само проблематичним та майже недосяжним, як і пов’язана зі смаком та вибором свобода.</em></p><p>Додам, що я в захваті від того, як пані Олена малює портрет епохи і пояснює ту безодню мракобісся, яке панувало у союзі, лишень через призму їжі. І наскільки деталізованим і повним інсайтів стає її дослідження — де, наприклад, якийсь маленький незначний пломбір постає символом цілої низки цінностей радянської людини.</p><p><strong>Невидимі Жінки: як вижити у світі, де навіть цифри брешуть на користь чоловіків. Керолайн Кріадо Перес</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/876/1*e14ql6KlQxYVBVpkguicrw.png" /></figure><p>Вдячна авторці за працю, але боляче читати. Важко усвідомлювати, що ми живемо у світі де права жінок все ще систематично порушуються на всіх рівнях. Дві основні тези цієї книги: <br>1) про жінок катастрофічно не вистачає даних і досліджень, їх потреби не враховуються при плануванні та реалізації проєктів, це впливає на всі сфери життєдіяльності жінок, погіршує якість життя, калічить і вбиває.<br>2) в наших головах вкорінено, що людина — типовий чоловік (“якщо не вказано інакше”). Проєкти реалізовуються “для типової людини”, а жінка це вже якесь відхилення від норми, яке незручно враховувати. Чому вона не може бути більш схожою на чоловіка?</p><p>Мені навіть важко перераховувати всю ту жесть, яка несеться на цих чотириста сторінках. Тут буде про те, як жінки в нерозвинених країнах просто терплять весь день, а не ходять в незахищені туалети, щоб їх там не зґвалтували. Тут буде про те, як в 2017 році Еппл оголосила свій офіс найкращим у світі, але там не було жодного дитсадка. Про те, що в Гугл не було паркінгу для вагітних, поки одна з керівниць не завагітніла, бо потреби жінок виконуються не за умовчанням, а як виняток. Про те як одна поліціантка зняла бронежелет під час виконання завдання, бо він був заважким і незручним, і загинула. Про те як сильно хворіють прибиральниці і працівниці салонів краси через токсичні речовини в хім засобах і косметиці. Про те, що піаністки на 50% частіше страждають від болю і травм кисті, бо типова клавіатура фортепіано створена під чоловічу руку. Про те, що Siri може підказати як знайти повій чи віагру, але не може порадити що робити якщо тебе зґвалтували, бо не знає такого слова. Про те, що жінки на 70% частіше страждають на депресію, але дослідники вивчають мозкові порушення в пʼять разів частіше на чоловіках. Про те що в будинках для безпритульних жінкам ще страшніше ніж на вулиці. І так далі, і тому подібне.</p><p>Це все тотально жахає. Але лупаймо скалу далі. Не знаю як, бо рукавичок немає, кирка створювалась без урахування жіночих потреб, і гора величезна. Але будемо продовжувати лупати.</p><p><strong>Почувайся добре. Нова терапія настрою. Девід Бернс</strong></p><p>Якщо попередні три книги викликають здебільшого зневіру і безвихідь, то ця книга — подорожничок. А ще, це напевно найбільш корисна книга по самодопомозі, яку я коли-небудь читала.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/804/1*mJh2aHwlkUDdofMQiP4mjw.png" /></figure><p>Тут чітко, аргументовано, на безлічі прикладах розповідається про методи боротьби з депресією, зокрема про КПТ — когнітивно-поведінкову терапію, доказовий метод терапії. Основна ідея книги в тому, що наші думки впливають на настрій і варто змінювати думки і боротися з когнітивними викривленнями. Також ви знайдете супер детальні розділи про підвищення самооцінки, те як справлятися з критикою, соромом, провиною, гнівом, прокрастинацією, перфекціонізмом і так далі. Все це з купою практичних речей, які можна застосовувати прям одразу. Кожен раз коли у вас виникає іронічна реація “ну та, але ж я не така/ у мене ж не так / ну а на практиці ж не так”, автор підловлює вас і логічно і раціонально пояснює і нейтралізує іронію. Якщо у вас немає грошей на терапію, або довіри до терапевтів, раджу почитати цю книгу.</p><p><strong><em>Бонуси</em></strong><br>Хочеться також швиденько згадати:</p><p>👬 <strong>Girls who like boys who like boys Lucy Neville</strong>, бо гатить кувалдою квір і феміністичних інсайтів по голові</p><p>☠️ <strong>Кривавий меридіан Кормака МакКарті</strong>, бо найжорстокіший, найатмосферніший, і найдикіший вестерн до мурашок</p><p>⚔️<strong> Поза межами болю Осипа Турянського</strong>, бо жахіття війни у 1917 були описані українцем так, що боліло всій Європі</p><p>🏡 <strong>Шум і лють Вільяма Фолкнера</strong>, бо геніальні структура і стиль, і монументальний роман про американську родину як він є</p><p>👻 <strong>Ми завжди жили у замку Ширлі Джексон</strong>, бо проста історія написана супер майстерно, і повертає любов до читання</p><p>🍎 <strong>Каїн Жузе Сарамаґу</strong>, бо богохульне і ставить незручні питання, а також смішненьке і несподіване, як ми любимо</p><p>🇺🇦 <strong>Наше Спільне Тані Касьян</strong>, бо про нас, наш спільний досвід війни, почуття і думки без прикрас, і як з цим жити далі</p><p>🎭 <strong>Гамнет Меґґі ОʼФарелл</strong>, бо іноді жінка, яка стоїть за геніальним чоловіком, сама стає героїнею (а також про біль найтяжчої втрати)</p><p>👩 <strong>Strong Female Character Fern Brady</strong>, бо жіночий аутизм сповнений міфів, здебільшого недіагностований, і труїть життя</p><p>🗝️ <strong>Залишок дня Кадзуо Ішіґуро</strong>, бо через деталі відтворені гірка меланхолія і ностальгія за давно минулими золотими (або ні) днями</p><p>🥞 <strong>Готуємо в журбі Євгенії Кузнєцової</strong>, бо насправді це її шедевр, а не Драбина-книга-року-ББС (вимбачте)</p><p>… Я не все сказала, але пора спинятися. Ось-ось вже.</p><p><strong>GNU Terry Pratchett</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*b6gwelPyy-OY_tMR8OA_jw.png" /></figure><p>І ось ми підібрались до цьогорічного під-челленджу. Взагалі, не було ніякого під-челленджу, просто мені набридло скуповувати всього нового Пратчетта від ВСЛ і не читати його як належне. А оскільки ми з пані Мірою не знайомі, вийшло так, що я взялась читати Право на Чари, кліпнула, і the rest is history. Дочитала всі недочитані книги Дискосвіту (23), плюс (1) неймовірно розчулюючу і розбиваючу серце біографію A Life with Footnotes асистента і друга сера Террі — Роба Вілкінса, плюс (1) збірку есеїв про жіночих персонажів у Дискосвіті Pratchett&#39;s Women: Unauthorised Essays on Female Characters of the Discworld авторки Tansy Rayner Roberts.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*CEfKboe-UjkVB5ni85CPog.png" /><figcaption>Це АʼТуїн на якому я позначаю, які книги з яких циклів прочитала. Це дуже фаново і вам теж раджу так робити. Якщо хочете, я не ваша мама</figcaption></figure><p>Що тут скажеш? Це дивно, але Пратчетт не набридає, і все ще подобається так само як подобався у підлітковому віці. Перечитую старі книги, відкриваю для себе нові. Дякую Всесвіту, що всіляко посприяв письменському шляху сера Террі. А серу Террі дякую, бо дав нам трошечки добра і віри в людство, дозу іронії та гумору, які особливо цінуєш у темні часи. Люблю та й годі.</p><p><strong>Хвилинка селф-промо</strong></p><p>Якщо ви дочитали аж сюди, цьогоріч сталась ще одна книга, про яку не можу не згадати.</p><p>Моя.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/816/1*A3tj6JQXHu2qtQrz2JYl6w.jpeg" /></figure><p>Неймовірно дивно роздавати автографи, отримувати відгуки, й тримати в руках фізичну копію книги, яка жила в голові багато років. Під синьою обкладинкою ховаються 13 оповідань про жіночий досвід загорнуті у фентезійну обгортку. Дізнатися більше і замовити <a href="https://www.creativewomenpublishing.com.ua/product/u-sklianomu-lisi/">тут</a>.</p><p>Бажаю, щоб у наступному році, хай скільки книг ви не прочитаєте — одну чи сотню — кожна стане епічним читацьким досвідом, що залишиться з вами назавжди.</p><p>Дякую за увагу!</p><p><strong>Книжкові підсумки попередніх років:</strong></p><p><a href="https://marinkopon.medium.com/reading-in-times-of-war-top-9-books-of-2022-da97bf8df583">2022</a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3-%D0%BD%D0%B0-12-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%96%D0%B2-top-books-of-2021-cf26e7f1c7a9">2021</a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2020-top-24-books-495601360bd8">2020</a></p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2019-top-20-books-4823cae45066">2019</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=d05ab8154e90" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Чи була радянська їжа смачною?]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D1%87%D0%B8-%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B0-%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D1%97%D0%B6%D0%B0-%D1%81%D0%BC%D0%B0%D1%87%D0%BD%D0%BE%D1%8E-9825c5c14aed?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/9825c5c14aed</guid>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <category><![CDATA[смак-радянського]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 16 Feb 2023 15:08:04 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-02-16T19:20:48.171Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*NZUHwNlXcS1f_eKkuKu-hA.jpeg" /></figure><p>Чому мене зацікавила ця книга? Я народилась у незалежній Україні, росла по закордонах. У мене немає сантиментів до радянської їжі. Зізнаюсь, мені не подобалось приїжджати до бабусі у Словʼянськ і їсти котлети та пюре на сніданок, хоч вона і готувала їх з любовʼю (і безмежним бажанням нагодувати — вічним бажанням всіх, хто пережив війну). Єдине, що згадую з теплотою, це чай у підстаканниках в потязі, бо він віщував мандрівки, але він існує і досі. А ще холодець, який варив дідусь. Ми ніколи не робили майонезно-салатних застіль на новий рік. Чи не вперше я їла олівʼє і вінегрет на новий 2018 рік в Кутах, Івано-Франківська область, і це відчувалось як щось екзотичне (поки для всіх решти присутніх, це було найбанальніше, що може бути).</p><p>Та попри відсутність у мене прямого досвіду радянського, ця книга просто цікавезний скарб. Бо ментальний слід радянської їжі як продукту і як культури споживання величезний, і його наслідки для України неможливо ігнорувати. Через призму їжі можна поглянути на все те глибоке жахіття радянської системи, яке вилилось у схеми сучасних українців зокрема. Що, власне, і робить Олена Стяжкіна у книзі “Смак Радянського”. Не те щоб це велика несподіванка — який тотальний треш відбувався, але ця книга в найменших нюансах показує абсурдність, позбавлення волі, залякування, відбивання самого поняття “смаку”, загнання жінки у черги й на кухню, денаціоналізацію, та все інше мракобісся, яке панувало у радянському союзі.</p><p>Отже, як ви зрозуміли, я в захваті від книги. У мене весь телефон у фотографіях тексту, які робила походу, щоб нічого не забути. Кілька годин на вихідних переказувала батькам факти, а вони ділились спогадами, як воно все було (так і було). Цікаво, що дитячі досвіди мами в російському місті та батька в українському селі кардинально відрізнялися. Як приклад — мамі могли замовити особливий торт на день народження, а батько пригадує як діти крали курячі яйця та вимінювали їх системою бартеру на той один-єдиний вид цукерок в сільському магазині.</p><p>То про що йдеться в книзі? Що то за смак радянського? Якщо в кількох словах, то дефіцитність, репресія свободи, відсутність смаку, жаданий захід. Пані Стяжкіна розповідає і про економічну ситуацію, і про передумови, і про те, як люди діставали харчі, і які були різні типи їдців і споживачів, і про зображення їжі в кіно, що уникало цензури й по якому можна робити безліч висновків. Це неможливо переказати все, адже тут статистика, дані, посилання, пряма мова очевидців. Але я дуже хочу, щоб ви прочитали, тож далі наведу найцікавіші хаотично виписані факти.</p><p>База, на якій все будувалось: <strong>формула шести парадоксів соціалізму</strong>, яка потребує розʼяснення для іноземців, і точно відображала стан справ:</p><ol><li>безробіття немає, але ніхто не працює = прогули та імітація роботи</li><li>ніхто не працює, але плани виконуються = приписки і фіктивні звіти</li><li>плани виконуються, але магазини порожні = дефіцит</li><li>магазини порожні, але холодильники повні = блат</li><li>холодильники повні, але ніхто не задоволений = несправедливі привілеї</li><li>ніхто не задоволений, але всі голосують одностайно = цинізм, байдужість, страх</li></ol><p>Суцільна <strong>салатизація радянської їжі</strong>, як спосіб відтермінування смерті. Підгнилі овочі, зварений вчорашній рис, який йшов в салат. Водночас пропаганда салатів як супер-їжі через популярні книги з рецептами накшталт “Книги про смачну і здорову їжу”.</p><p>Тотальна <strong>заборона випікання маци </strong>як релігійної їжі. Пропонувалось навіть ліквідовувати посилки з Ізраїлю з мацою. Поширювались чутки, що вона була отруйною, викликала захворювання.</p><p><strong>Дефіцит через бюрократичні причини.</strong> Іноді виникав просто на рівному місці: (на два роки 1974–76) з Києва зникли всі пиріжки, бо закінчився термін РТУ (затверджені технічні умови), і бюрократичні чорти ніяк не могли між собою домовитись.</p><p><strong>Потужна реклама риби</strong>, через неможливість забезпечення мʼясом. Робили “рибний день” і відкривали спецмагазини Океан. Придумували реклами, вікторини, слогани “Луфарь, бельдюга, прістіпома — украсят стол любого дома”. Риба була часто переморожена, несмачна, низької якості. Про лосося чи тунця не йшлося взагалі.</p><p><strong>Важка робота перекладачів</strong>, які мали перекладати книги про закордонні страви, ніколи не бачивши їх в очі. В одній кулінарній книзі перекладеній з німецької піца стала “піза… тістечко, замішане на яйцях, з різними начинками… одні їдять з грибами, інші з яблуками, треті з яйцями”.</p><p>В іншому випадку, одна перекладачка питала чоловіка</p><p>— Тут американець іде аеропортом і тримає в руках гамбургер, що воно таке?</p><p>— Схоже на Макінтош. Плащ, мабуть, якийсь.</p><p>— Добре, напишу що перекинув його через руку. — за якийсь час вернулась і додала з сумом — Він його зʼїв.</p><p><strong>Запланований похід за покупками неможливий</strong>, це евристична пригода. Ідеш не за тим, що потрібно, а за тим, що “дають” (вживались такі слова як “викинули”, “дали”, “видали”, також “урвав”, “дістав”). Черги, блат, діставання. Жахливі умови в чергах. “Я одна вас багато”. Встигнути до перерв на обід, встигнути схопити товари поки є, встигнути зайняти чергу.</p><p><strong>Стояння в чергах випадало на жіночі плечі. </strong>За одною статистикою, жінка проводила 600 годин на рік у чергах. Жінка працювала на трьох роботах: власне на роботі, хатньою робітницею, та здобувачкою їжі. Чоловік почувався пригнобленим, адже він перетворювався на пасивного їдця, і не міг зреалізувати себе як годувальник. Зате чоловіки писали неймовірну купу листів з пропозиціями покращення системи владі.</p><p><strong>Продукти, які не куплятимеш просто так.</strong> Цілком звичною була фраза: “вам апельсинів? ви в лікарню?”, бо просто так купити апельсини здавалось марнотратством. Салат олівʼє, хоча продукти були більш-менш доступні, робили тільки на свята, щоб була якась страва з модерновим західним твістом (майонез), але переважно, щоб бути як всі.</p><p><strong>Ресторани в які просто так не підеш</strong>, в яких треба не замовляти, а питати, що є (а що у вас є з мʼяса?) і можливо отримувати відповідь, в яких завжди буде жахливий сервіс. Ресторани, в яких вирішували справи тіньові особи. Навіщо іти в ресторан, якщо можна поїсти вдома?</p><p><strong>Репресія індивідуальності та критики. </strong>Навіть в таких приказках як “когда я єм я глух і нєм.” — не тільки про правила поведінки, а й про “їж, що дають”. В садочках дітей змушували їсти, а якщо вони не їли, виливали на них цю їжу, принижували, гнобили. Навіть через кадри з Джентельменів Удачі і космічної подорожі видно, що кінцева мета не дізнатися чому дитина не їсть, а змусити їсти. Також заохочували доїдати все заради вступу в товариство чистих тарілок, яке заснував сам Лєнін. Весь цей примус призводив до того, що якщо зараз існує поняття сomfort food, то в радянському союзі був discomfort food, який викликав стрес у всіх — манка з грудками, молоко з пінкою, рибʼячий жир, але їсти це все було корисно. Вся їжа зводилась до корисності й калорійності, смак був зовсім не важливим.</p><p><strong>Глузування з сала </strong>росіян мало додатковий контекст крім зрозумілої денаціоналізації й привласнення кухонь республік, адже холодні погодні умови не сприяли розмноженню свиней в росії, і сало наближало українців до Європейських типів шинки — до культури німецьких ковбас і шинки, до італійського мармурового мʼяса.</p><p>Часто в кіно показували не смачну їжу, а <strong>посуд </strong>в якій вона подавалась. Не говорили про різновиди страв, а казали<strong> знеособлене </strong>“перше, друге, третє, обід, вечеря, солодке, мʼясне”. Смак відходив на задній план.</p><p>І ще і ще. Багато всього.</p><p>Насамкінець, скажу, що найбільше я отримала задоволення від рамки, яку створила пані Стяжкіна — на початку вона питає, що саме подобалось людям у радянському союзі на смак (а не через престижність, дешевизну, або інші фактори)? Багато хто не міг відповісти, та врешті найпопулярніша відповідь — пломбір. У самому кінці книги, пройшовши крізь оце все, ми розуміємо всю глибину символу пломбіру, який був і святом, і буденністю, і рідкістю, і дефіцитом, і безсмаковим, і найсмачнішим, і суто радянським, і зробленим за американськими технологіями. Пломбір і уособлює смак радянського. А щоб глибше зрозуміти чому, прочитайте цю книгу.</p><p>Дякую за увагу.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=9825c5c14aed" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Малий Театр ставить Холодну Мʼяту за творами Григора Тютюнника]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%82%D1%8C-%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%83-%D0%BC%CA%BC%D1%8F%D1%82%D1%83-%D0%B7%D0%B0-%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B8-%D0%B3%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0-%D1%82%D1%8E%D1%82%D1%8E%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0-4330dc2f1824?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/4330dc2f1824</guid>
            <category><![CDATA[огляд]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <category><![CDATA[холодна-мʼята]]></category>
            <category><![CDATA[театр]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 17 Jan 2023 19:19:25 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-01-17T19:19:25.141Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><strong>Малий Театр ставить Холодну Мʼяту за творами Григора Тютюнника</strong></p><p>Які очікування від вистави під назвою “Холодна Мʼята” у Малому Театрі? Здавалось, це буде надмірно дофантазована історія кохання. Адже саме оповідання займає якихось нещасних 5 сторінок. В ньому багато глибини та прихованого в деталях, але все одно не сильно розженешся. Коли пан директор та художній керівник театру Дмитро Весельський повідомляє, що вистава відбудеться лише якщо відбій тривоги оголосять не пізніше 17:30, адже все дійство триває три години, то стає зрозуміло, що буде щось <em>ще</em>.</p><p>Отже, отримуєш приємну несподіванку — цілих пʼять окремих оповідань Григора Тютюнника, довершено поєднаних в одну структурно-цілісну лінію.</p><p>Перед виставою також попереджають — якщо пропаде світло, буде двохвилинна перерва на включення генератора. Так і стається, та акторів це зовсім не бентежить, адже вони професіонали. Глядачів теж не бентежить, ми живемо в цій реальності. Між пʼятьма оповідями світло гасне в будь-якому разі, а також лунають пісні Один в Каное, які прокладають місточок від того часу до нашого бентежного сьогодення. Що робить і сама вистава.</p><p>Якщо ви хоч щось читали Тютюнника, ви напевно абсолютно не розумієте, як це можна поставити: розлогі описи природи, рідковживані слова, мало дії, багато почуттів. Виявляється можна. Його мова соковита і жива, присутня і бринить. Цілі шматки тексту лунають на цій камерній сцені як якісь молитви, аж ллються в серце. Часто-густо в третій особі герої говорять про себе, і їм віриш.</p><p>“<a href="https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=444">Завʼязь</a>” таке ніжне і просте, завʼязує сюжет, завʼязує стосунки Соні й Миколи, завʼязує перший урожай в садочку. Провалля показане за допомогою драбини. Дід пʼє одеколон, цокається сам з собою в дзеркалі, згадує війну, поки Микола мріє про побачення, і вигадує привід піти до сусідки Соні ще раз. Дід свариться, що той викурює шкідників ближче до сусідського паркану, а Миколі не до того, він думає про Соню. Довершений початок вистави.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*ONfiM5qaNF6MUXfggdZ4cw.jpeg" /></figure><p>“<a href="https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=582">Нюра</a>” найбільш комічне з пʼяти. Це помітно одразу, за гіперболізованими рухами, не природніми формами тіла з підкладених подушок, а також за однією родзинкою, яку я абсолютно ніде не зустрічала до цього, адже на сцені крім родини — тато, мама, три дочки, і зять — ще одна особа, яка виконує роль музичного акомпанементу до подій. Лишень самим голосом вона грюкає, хрипить, кахикає, зітхає, волає, і це супер доречно та оригінально, адже якщо почитаєте це оповідання помітите яке воно музичне. Та окрім цього чудуєшся: персонажі колоритні, фразочки дотепні, почуття жалю під кінець болючі. Все як треба.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*GkdVNMXcvNOz5xK4L3JvLg.jpeg" /></figure><p>“<a href="https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=563">Холодна мʼята</a>” класика, слово в слово поставлена. Тут і пеньочки, і човник (якого грає малий), і вода, і остогидлі дружина й теща, і статний Андрій у формі, і молода Леся. Ну і звісно, мʼята, яка ще надто молода, але в шкляночці швидко виросте, і повикидає білі ніженьки. Все так трепетно, що мимоволі відводиш погляд, надто щирі ці почуття.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*3I_xTtIV5rpjyW4LbaeUDw.jpeg" /></figure><p>“<a href="https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=594">Кізонька</a>” також має кілька комічних персонажів, але історія більш трагічна, особливо під кінець. Cтепан нарешті ловить жінку на зраді, коли йде в ліс вирубати держак до лопати. Пліткує нам про це все прямою мовою Тютюнника пані секретарка сільради, не оминаючи подробиць. Як Степан з Даркою розлучаються, як її презирливе “каліч” ранить його до глибини душі, як з криками і звинуваченнями ділять майно, як він намагається жити в новому місці, як до нього залицяється неоковирна Стеха, яка навіть кізоньку ладна станцювати, щоб у хаті зʼявився чоловічий дух. Тоді Степан з гіркотою згадує зародження їх давно минулої любові з Даркою, тоді вона віднайшла його в госпіталі й бігла до нього, а він назустріч на милицях, бо був поранений на війні. Як любила тоді, і як це все минуло. Той його розпачливий крик в кінці “На біса мені той держак був здався?” чути й досі.</p><p>“<a href="https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=584">Дикий</a>” про нове життя і смерть. Санька ходить селом, пристає до Софії, яка колихає дитину, незрозуміло чию. Питається в Софії чи в неї локони природні, чи закручені, просить потримати дитя. Тоді йде в ліс і бачить бондаря Хвиля, що рубає грушку, під якою Санька ще хлопчиком чекав коли пожовкнуть гнилички. Виявляється, на хрест своїй бабі, яка нещодавно померла. Санька думає про хрести батька і матері, що попорані стоять на кладовищі, і як цілував материні руки востаннє, і ті були сухі. Здається, просто день з життя, але виходить ціле життя в дні. У акторів очі повнились слізьми, та й в публіки теж.</p><p>Найбільше задоволення все-таки структура: перша любов, сімейні стосунки та дівчата на виданні, перші шлюбні розчарування і пошук чогось збудливо нового, безжалісні розлучення, і врешті смерть та памʼять. Геніально підібрані оповідання, що несуть хвилями емоцій по всім етапам життя.</p><p>Найбільше дивує, що вистава залучає не лише зір і слух, а ще й нюх. В “Завʼязі” дід з онуком палять шкідників за допомогою чогось, що тхне на всю сцену, й скидається на індійські аромапахощі, у третій сцені — листочки мʼяти надривають, щоб глядач відчував ту холодну свіжість і домріював як вона тане на язиці.</p><p>Окремо потрібно відзначити просто неймовірних акторів, що перевтілюються з оповідання в оповідання, змінюють образи настільки швидко, що їх різноплановість і талант вражають. Один Юрій Кулініч чого вартий — грає одночасно колоритного діда, панібратського зятя, строгу тещу (так-так), пришелепкуватого голову сільради, та головного героя, що проживає життя від колиски до могили. Або Лариса Шелоумова — кокетлива сусідка, мужицька сестра, ненависна дружина, або пліткарка-секретарка. Напевно для акторів величезна насолода за одну виставу перевтілитися стільки разів, бо для глядачів це теж дивовижна магія театру, за якихось три години ці люди вже наче й рідні, бо проживаєш з ними стільки різнопланових емоцій.</p><p>А ще тут багато любові до деталей, зокрема в реквізиті. Наприклад, здавалось би, тумба з дзеркалами — класичний атрибут будь-якої радянської квартири (примружусь, чи не бува не та сама, що стояла у моєї бабусі). Ці дзеркала трансформуються разом з акторами, в 1 це комічний почарківець, в 2 магазин в якому Нюра і зять купують горілку, а також ліжко, в 3 вода, що плюскотить під човном, в 4 ліс в якому живе покинутий Степан, в 5 навхрест складені стають хрестами на могилах батьків. Отримую особливий кайф коли відбувається такий зіро-вейст (чи пак, винахідливість) на театральній сцені.</p><p>В підсумку можу сказати, що в цій виставі з душею зроблене абсолютно все, і від цього урочисто й тепло, бо поки йде війна, летять ракети, вимикають світло, магія театру попри все відбувається, при чому на високому рівні. Це була моя друга вистава Малого Театру (після “Маклена Ґраса”, що була теж чудовою), і хочу повертатися сюди ще й ще.</p><p>Сходіть в театр й підтримайте українське. Бо воно класне.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=4330dc2f1824" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Reading in times of war. Top-9 books of 2022]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/reading-in-times-of-war-top-9-books-of-2022-da97bf8df583?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/da97bf8df583</guid>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <category><![CDATA[підсумки-2022]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 30 Dec 2022 13:44:23 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2022-12-30T14:11:02.179Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*zx5zRR5khm2jszD9agidTw.png" /></figure><p>Щороку публікую список прочитаних книг, які вразили. Тому попри все доведеться не зраджувати традиції і про цей рік писати, який тягнеться як вічність, як тисячоліття, як три дні, як 8 років, як 10 місяців.</p><p>Щороку заприсягаюсь більш виважено читати, але маємо що маємо. Читала заради порятунку, багато і хаотично, <a href="https://www.goodreads.com/user/show/25487657-marina-ponomaryova">начитала 88 книг</a> (а це подвійне число безкінечності). Злилась на goodreads, бо якогось дідька прибрали можливість додавати книги в ручну, через що українські новинки, чудеса із чудес, які попри все народжуються, зʼявляються там запізно.</p><p>Думаю по цьому списку можна простежити основні душевні стани, і загалом, що відбувалось. Список буде коротким, всього 9 книг...</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*hFo_e_TTAYbgdaIKk5utaw.jpeg" /><figcaption>…і один бонус</figcaption></figure><p><strong>Darius the Great is Not Okay. Adib Khorram</strong></p><p>Цьогоріч було тривожно. Нещодавно шарилось мережею відео: кожен місяць року і всі жахіття, які відбувались. Лютий — укриття, березень — тривоги, квітень — руїни… Але починався він з “January: Happy Life” і відео щасливих людей на ковзанці. Ніфіга. Січень вже почався з Not Okay, із зашкальними рівнями тривоги і розгубленості.</p><p>Ця книга для підлітків, вона максимально проста, але душевна і глибока. Дарій не в порядку. Але є люди поруч, які розуміють, і підтримують, і люблять. Насамперед книга про клінічну депресію. Але також про подвійну національність: як це, бути водночас іранцем і американцем, який не знає іранської мови? Як вписуватися в домашнє іранське і шкільне американське життя? Як бути з відчуттям того, що ти постійно всіх розчаровуєш? Але також: як заварювати чай? Як знаходити справжню споріднену душу? І як казати мовою фарсі «я сумую за тобою» — «твоє місце було порожнім»?</p><p>Книга була водночас теплою, сумною, і світлою. А також останньою, яку я прочитаю російською.</p><p><strong>Релігія Має Померти. Вʼячеслав Агеєв</strong></p><p>Цьогоріч релігія померла, віра воскресла. Релігія, існування якої абсурд, і віра, яка дає потужну надію.</p><p>Оскільки довелось прожити 2 місяці у Львові, зіткнулась з релігійністю, яка виявляється все ще існує. Наприклад вперше була на службі у церкві. Книга дозволила поглянути на користь віри у часи відчаю.</p><p>Це чудовий нон-фікшн (і взагалі Віхола красені, я щиро радію кожному новому анонсу), ґрунтовний, про роль релігії у суспільстві і про різноманітні аспекти різноманітних релігій. Дуже влучна назва. Безліч прикладів. Також там і про маніпуляції, про псевдорелігії, про звʼязок релігії і грошей, і влади, і сексу, і гріховності, і моралі. І звісно про те, чи справді є Бог, і в кого ми повіримо після нього.</p><p><strong>Українки у ГУЛАГу: вижити значить перемогти. Оксана Кісь</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/889/0*AtgkA8u1WvjUhJJc.jpg" /></figure><p>Цьогоріч ми стикнулися з переживанням справжнього жаху. І ось вона, прекрасна книжка про жахливі речі.</p><p>Будь ласка, не лінуйтеся, і придбайте цю книгу. Її можна замовити лишень в авторки, написавши їй на фейсбуці, але це просто ганьба, бо ця книга має бути всюди. Це доступно написане глибоке дослідження (і там ще кольорові фотографії!), яке відповідає на питання “Як жилось українкам у таборах ГУЛАГу?”. Волосся стає дибки від того, що доводилось переживати цим хоробрим жінкам в таборах, а також у житті після них. Тут описані найдрібніші деталі побуту, щоб бодай хоч якось уявити те, що неможливо осягнути: нелюдські умови, холод, тісняву, цілковиту відсутність гігієни, жахливе харчування, хвороби, важку працю, насилля, обмеження всіх свобод і намагання зламати дух, і те, наскільки сильними виявлятимуться промінчики радості у темряві: можливість іноді поспівати разом українську пісню, змайструвати маленький хрестик зроблений з м’якуша хліба, отримати передачку з дому і розділити з сестрами по нещастю, кинути через колючий дріт записку чоловіку, побачити відібрану дитину, перекинутися словом із землячкою. Стільки сторінок нашої історії закриті, але ми мусимо відкривати їх, читати, і пам’ятати.</p><p>Коли кажуть, що те, що відбувається зараз на окупованих територіях, набагато жорсткіше ніж ГУЛАГи, залишається лишень люта ненависть і відчай.</p><p><strong>The Dictionary of Obscure Sorrows. John Koenig</strong></p><p>Цьогоріч зʼявлялися нові слова. Прильоти. Тривоги. Укриття. Швайнокарась врешті-решт. Віднаходилися нові емоції.</p><p>Це унікальна книга про емоції, для яких немає слів. Майстерно-поетично описані стани, які ми всі переживали, але не знаємо як назвати. Словник Тьмяних Скорбот починався як коротенькі пости Джона Коеніґа. По суті, Джон ловить неясні, але універсальні емоції наче тих метеликів, вигадує їм назви, а потім майстерно описує, спираючись на лінгвістичне надбання різних мов, від чого здається, що таке слово ви точно вже десь чули. Ці описи потаємних емоцій, які і є основою книги, проливають світло на нашу спорідненість, і тонкою ниткою зшивають клаптики людського досвіду в одну затишну ковдру буття.</p><p>Під час 12-річної роботи над книгою, Джона найбільше питали “то це справжні слова, чи вигадані?”. Спочатку відповідав, вигадані. Та чи вигадані вони, якщо всі слова вигадані, і в цьому їх магія? Тож згодом почав відповідати: “Залежить від вас.”</p><p><a href="https://medium.com/@marinkopon/the-dictionary-of-obscure-sorrows-13b74af4bff0">Тут</a> більше.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FAkoML0_FiV4%3Ffeature%3Doembed&amp;display_name=YouTube&amp;url=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DAkoML0_FiV4&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FAkoML0_FiV4%2Fhqdefault.jpg&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="854" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/15f1bc6e1a506816efc81f48b59e728e/href">https://medium.com/media/15f1bc6e1a506816efc81f48b59e728e/href</a></iframe><p><strong>Gender Queer: A Memoir. Maia Kobabe</strong></p><p>Цьогоріч задумуєшся над власними ідентичностями. Короче, це мій список, тому куди тут без квірності.</p><p>Автобіографічний комікс небінарної особи, весь тернистий шлях самоідентифікації від дитинства і до болючих зіткнень із суспільними нормами. Це крик душі: не хочу бути дівчинкою, не хочу бути хлопчиком, просто хочу бути собою, дайте мені спокій. Тут багато сторінок треба прям вирізати і на стіночку.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/496/1*F5hLiP4wUoPyMpClR-ZUFg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/489/1*_VtXe0h_w77aSQujyzutQw.jpeg" /></figure><p>Чесно, боляче, але і неймовірно світло. Хочеться обійняти всіх gender non-conforming, non-binary, trans kids, і всіх хто страждає через гендерну дисфорію. Крок за кроком, буде прогрес, зокрема завдяки таким творам мистецтва.</p><p><strong>Світові Війни. Навігатор з історії України. за ред. Олександр Маєвський,Валентина Мержиєвська, Ігор Цеунов, Діана Житня-Кебас</strong></p><p>Цьогоріч ми стали спраглими до української мови, культури та історії. Так, з одного боку, це “просто” підручник з історії 1914–1945 років. Але з іншого, моя душа роздерта на клаптики, я в тотальному шоці, мені боляче і водночас урочисто.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*54MrCz3TCKWNPbspwP_A1g.png" /></figure><p>Підручник написаний максимально для чайників, читається як конспект, зі схемками, виписаними важливими тезами, “висновками” до подій, графіками, короткими біографіями основних дійових осіб, виписаними тезами, і всім, що потрібно знати про цей період. І я ніби і знала це все раніше, але коли читаєш такий нейтральний, стислий, логічний перебіг подій з причинно-наслідковими звʼязками, і з наслідками, які все ще свіжі тут і зараз, то вибачте, це просто неможливо. Особливо коли читання відбувається при світлі ліхтарика поки росія намагається нищити і тероризувати Україну, відлуннями “можем повторить”.</p><p>Можу лишень сказати, що я хочу всю цю серію, і не розумію якого фіга мої підручники з історії були не такими.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*i11hIsOe8MTc0LvUMzoPzg.png" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*-UIZYSa0q4D4khlautK5Vw.png" /></figure><p><em>Прихований бонус (пʼєса) </em><strong>Venus in Fur. David Ives</strong></p><p>Цьогоріч фіксації на приємностях прям сильні. Враження, що на хитких палицях задоволень все і тримається. Перша маленька доміношка <em>покупка проєктора</em> збиває більшу доміношку <em>Ганнібал (2013–2015 рр) </em>тоді ще більшу <em>Гʼю Денсі </em>— тоді сайд квест, безумна фільмографія цього до несправедливості красивого чоловіка, і тоді найбільша доміношка — <em>пʼєса Венера у Хутрі</em>. Як не подивитися зняту на колінках в фіговішій якості виставу паралельно читаючи текст (бо нічого толком не чути), де несеться все: БДСМ, сатира, фемінізм, смішні жартики, грецькі боги, подвійні сенси на подвійних сенсах, сплутування персонажів на трьох рівнях, гендерний світч посеред дійства, а ще хутро і чоботи до колін.</p><p>Це не класична Венера у Хутрі. Чесно, я без поняття і мені не цікаво, що там з тією Венерою. Мені сподобалась ця. Мрію побачити у нас в театрі наживу на камерній сцені. А ще, це вистава лишень двох акторів, а коли це вдається, ми це обожнюєм.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/500/0*KnXft0Uy-AN5jDFY.png" /><figcaption>муд 2022</figcaption></figure><p><strong>Maybe you should talk to someone. Lori Gottlieb</strong></p><p>Цьогоріч психічне здоровʼя важливе, як ніколи.</p><p>Через історії кількох пацієнтів, а також власну історію терапії, авторка, практикуюча терапевтка, показує нам всю множинність емоцій, досвідів, переживань людей. Багато інсайтів про те, якою буває терапія, і що це не так страшно, і дуже корисно. Ну чесно, мега цікаво було подивитися як це відбувається з двох боків — як почувається та сама людина у ролі терапевта і у ролі пацієнта. Адже терапевти також люди, і також можуть проживати неприємні досвіди, і якось намагатися з ними справлятися. Також було цікаво дізнатися, які особливості терапії в США. Це не підручник, навпаки, більше художня інтерпретація подій та історії про людей, в яких ви можете побачити себе.</p><p><strong>Дівчата зрізають коси. Євгенія Подобна</strong></p><p>Цьогоріч ми знаходимо нових героїв. І героїнь.</p><p>Книга про спогади 25 жінок-військових, які брали участь в АТО у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014–2018 рр. Це розповіді про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни.</p><p>Як же додатково боляче у 2022 читати “Я пішла воювати бо хочу, щоб мої діти ніколи не знали, що таке війна”. Тут буде і про хоробрих жінок, які буквально виборювали право стояти поруч, не показували втоми чи хвороб, щоб їх не жаліли і не давали їм пільг. Про те, як їх дискримінували неймовірно. А іноді приймали беззаперечно. Жінок оформлювали як швачок, діловодів, і кого завгодно, хоча вони воювали на полі бою і отримували поранення. Про те як більшість з них одразу після Майдану рушали на Схід, просто від сильного обовʼязку і неможливості нічого не робити, коли на твою країну нападають, хоча тоді був хаос і абсолютно незрозуміло що відбувається. Також, книга дає можливість подивитися трохи за лаштунки армії, бо тут жінки, які виконували абсолютно різні ролі як стрілкині, кухарки, кулеметниці, медикині, мінометниці, снайперки, фінансистки тощо, і про те, як був організований їх побут. Кілька росіянок, що приїхали у 2014, бо не могли змиритися з тим, що творять їх співвітчизники, і знайшли в Україні справжню вітчизну. Абсолютно невимовно боляче читати спогади про те, як воно дзвонити повідомляти батькам найгіршу новину в їх житті про загиблих дітей, чути крики, біль, і триматися, щоб не розридатися теж. І безліч ще сильних і страшних моментів.</p><p>Я книгу прослухала, від чого було враження, що жінки говорять зі мною особисто, виявляється в надрукованій версії ще багато фото, від них ще дужче розбивається серце.</p><p><strong>Котик, півник, шафка. Олександр Михед</strong></p><p>І насамкінець.</p><p>Цьогоріч нам хочеться вірити в щасливий кінець, так сильно як ніколи. Ми фізично потребуємо цього.</p><p>Якщо писати художнє осмислення того що коїться, то тільки так. Крізь кілька поколінь, кілька життів сповнених свого болю. Крізь стосунки з найближчими: бабусю-маму-онуку-дядька. Крізь затерті шпалери на форзаці. Крізь страх і біль, тепер знайомі кожному українцю. Крізь символи незламності — котика, півника, шафку.</p><p>Я все ще не знаю, чи це історія для дітей, для дорослих, для дорослих, які провалились у дитинство, чи для дітей, які раптом подорослішали. Але у мене на очах стояли сльози, адже цей текст потрібен як ніколи. Я вважаю, вам варто її купити і прочитати, подарувати найближчим, як памʼятку того, що ми колективно пережили, і памʼятку того, що ми переживемо і протримаємось до перемоги.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/755/0*S2KJMNunnkK4gIUw.jpg" /></figure><p>Автор сказав: “Я хотів, щоб хтось сказав мені — все буде добре. І тому я написав цю книгу, щоб сказати вам, що все буде добре.”</p><p>Тому, все буде добре.</p><p>Дякую за увагу!</p><p><strong><em>Книжкові підсумки попередніх років:</em></strong></p><p>Тиць <a href="https://medium.com/@marinkopon/12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3-%D0%BD%D0%B0-12-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%96%D0%B2-top-books-of-2021-cf26e7f1c7a9">2021</a></p><p>Тиць <a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2020-top-24-books-495601360bd8">2020</a></p><p>Тиць <a href="https://medium.com/@marinkopon/reading-challenge-2019-top-20-books-4823cae45066">2019</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=da97bf8df583" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[The Dictionary of Obscure Sorrows]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/the-dictionary-of-obscure-sorrows-13b74af4bff0?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/13b74af4bff0</guid>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 14 Aug 2022 10:58:17 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2022-08-14T10:58:17.767Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>На вулиці 2022 і книги особливо не читаються, зі зрозумілих причин. А як щодо словників? Вигаданих словників емоцій? Словом, чекала на цю книгу роками, і ось вона нарешті існує.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/500/0*WNlxwpW3DjtzUqfH.jpg" /></figure><p>Словник Тьмяних Скорбот починався як коротенькі пости Джона Коеніґа. По суті, Джон ловить неясні, але універсальні емоції наче тих метеликів, вигадує їм назви а потім майстерно описує, спираючись на лінгвістичне надбання різних мов, від чого здається, що таке слово ви точно вже десь чули. Ці описи потаємних емоцій, які і є основою книги, проливають світло на нашу спорідненость, і тонкою ниткою зшивають клаптики людського досвіду в одну затишну ковдру буття.</p><p>Під час 12-річної роботи над книгою, Джона найбільше питали “то це справжні слова, чи вигадані?”. Спочатку відповідав, вигадані. Та чи вигадані вони, якщо всі слова вигадані, і в цьому їх магія? Тож згодом почав відповідати: “Залежить від вас.”</p><p>Мрію, що колись ця книга буде перекладена українською. Поки наведу кілька визначень, і кілька власних перекладів.</p><p><strong><em>sonder</em></strong></p><p><em>n. the realization that each random passerby is living a life as vivid and complex as your own — populated with their own ambitions, friends, routines, worries and inherited craziness — an epic story that continues invisibly around you like an anthill sprawling deep underground, with elaborate passageways to thousands of other lives that you’ll never know existed, in which you might appear only once, as an extra sipping coffee in the background, as a blur of traffic passing on the highway, as a lighted window at dusk.</em></p><p><em>French sonder, to plumb the depths. Can be used as a noun or a verb, as you would use the word wonder.</em></p><p><strong>сандер</strong></p><p>ім. усвідомлення того, що кожен випадковий перехожий живе таким же яскравим і складним життям, як і ваше власне, — сповненим своїми амбіціями, друзями, рутиною, турботами та успадкованим божевіллям — проживає епічну історію, яка непомітно триває навколо вас, як мурашник, що розкинувся глибоко під землею, з детально розробленими проходами до тисяч інших життів, про існування яких ви ніколи не дізнаєтесь, в яких ви могли б з’явитися лише раз, у вигляді статиста, що сьорбає каву на задньому плані, або розмитої автівки, що проїжджає по шосе, або освітленого вікна в сутінках.</p><p>З французької sonder, проникати в глибину. Може використовуватися як іменник або дієслово, як ви використовували б слово wonder.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FAkoML0_FiV4%3Ffeature%3Doembed&amp;display_name=YouTube&amp;url=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DAkoML0_FiV4&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FAkoML0_FiV4%2Fhqdefault.jpg&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="854" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/15f1bc6e1a506816efc81f48b59e728e/href">https://medium.com/media/15f1bc6e1a506816efc81f48b59e728e/href</a></iframe><p><strong><em>trumspringa</em></strong></p><p><em>n. the longing to wander off your career track in pursuit of a simple life — tending a small farm in a forest clearing, keeping a lighthouse on a secluded atoll, or becoming a shepherd in the mountains — which is just the kind of hypnotic diversion that allows your thoughts to make a break for it and wander back to their cubicles in the city.</em></p><p><em>German Stadtzentrum, “city center” + Pennsylvania German Rumspringa, “hopping around.” Rumspringa is a putative tradition in which Amish teens dip their toes in modernity for a while before choosing whether to commit to the traditional way of life.</em></p><p><strong>трамспрінґа</strong></p><p>ім. прагнення спуститися зі шляху своєї кар’єри в гонитві за простим життям — доглядати за невеликою фермою в лісовій галявині, тримати маяк на відокремленому атолі чи стати пастухом в горах — що і є саме тим видом гіпнотичного відволікання, який дозволяє вашим думкам зробити перерву, щоб згодом повернутися назад до своїх міських офісів.</p><p>З німецької Stadtzentrum, «центр міста» + пенсільвансько-німецького Rumspringa, «стрибати навколо». Rumspringa — це традиція підлітків-амішів на деякий час занурювати пальці в сучасність, перш ніж вирішити, чи варто дотримуватися традиційного способу життя.</p><p><strong><em>elsewise</em></strong></p><p><em>adj. struck by the poignant strangeness of other people’s homes, which smell and feel so different than your own — seeing the details of their private living space, noticing their little daily rituals, the way they’ve arranged their things, the framed photos of people you’ll never know.</em></p><p><em>From else, other + wise, with reference to.</em></p><p><strong>інакшталт</strong></p><p>прикм. бути враженим гострою незвичайністю житла інших людей, яке пахне і відчувається настільки несхожим на ваше — бачити деталі їхнього приватного житлового простору, помічати маленькі щоденні ритуали, те, як вони розташували свої речі, фотографії людей, з якими ви ніколи не познайомитесь.</p><p>Від else інакший + wise, накшталт.</p><p><strong><em>exulansis</em></strong></p><p><em>n. the tendency to give up trying to talk about an experience because people are unable to relate to it — whether through envy or pity or mere foreignness — which allows it to drift away from the rest of your story, until it feels out of place, almost mythical, wandering restlessly in the fog, no longer even looking for a place to land.</em></p><p><em>Latin exulans, exile, wanderer, derived from the Latin name of the Wandering Albatross, diomedea exulans, who spend most of their life in flight, rarely landing, going hours without even flapping their wings. The albatross is a symbol of good luck, a curse, and a burden, and sometimes all three at once.</em></p><p><strong>ексулансіс</strong></p><p>ім. схильність відмовлятися від спроби розповісти про певний досвід, тому що люди не можуть асоціювати себе з ним — чи то через заздрість, чи через жалість, чи просто чужорідність — що дозволяє йому відокремитись від решти вашої історії, допоки він не здасться недоречним, майже міфічним, таким, що неспокійно блукає в тумані, і вже навіть не шукає місця для посадки.</p><p>З латини exulans, вигнанець, мандрівник, походить від латинської назви мандрівного альбатроса, diomedea exulans, який проводить більшу частину життя в польоті, рідко приземляючись, годинами навіть не змахнувши крилами. Альбатрос — символ удачі, прокляття і тягаря, а іноді і всіх трьох одночасно.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/500/0*Zc9J8SqpCiFzT7H-" /></figure><p><strong><em>leidenfreude</em></strong></p><p><em>n. a sense of paradoxical relief when something bad happens to you, which temporarily lowers your own expectations for yourself, transforming a faceless protagonist into something of an underdog, who’s that much easier to root for.</em></p><p><em>German Leiden, suffering + Freude, joy. Compare Schadenfreude, joy at the misfortune of others. Pronounced “lahyd-n-froi-duh.”</em></p><p><strong>лейденфройд</strong></p><p>ім. відчуття парадоксального полегшення коли з вами трапляється щось погане, що тимчасово знижує ваші очікування щодо себе, перетворюючи безликого головного героя на аутсайдера, за якого набагато легше вболівати.</p><p>З німецької Leiden, страждання + Freude, радість. Порівняйте Schadenfreude, радість з нещастя інших.</p><p><strong><em>amuse-douche</em></strong></p><p><em>n. an activity that you’ve adored since you were a kid — riding bikes, reading books, taking pictures, cooking food — whose enjoyment dissolves on contact with hardcore fanatics’ ferocious obsession with technique.</em></p><p><em>From amuse-bouche, a bite-size appetizer intended to tantalize the palate + douche.</em></p><p><strong>амьюз-душ</strong></p><p>ім. заняття, яке ви обожнювали з дитинства — катання на велосипеді, читання книг, фотографування, приготування їжі — насолода від якого зникає після контакту з хардкорними фанатиками, які люто одержимі технічним аспектом цього заняття.</p><p>Від amuse-bouche, невеликої закуски, призначеної для подразнення смаку + душ.</p><p><strong><em>adronitis</em></strong></p><p><em>n. frustration with how long it takes to get to know someone — spending the first few weeks chatting in their psychological entryway, with each subsequent conversation like entering a different anteroom, each a little closer to the center of the house — wishing instead that you could start there and work your way out, exchanging your deepest secrets first, before easing into casualness, until you’ve built up enough mystery over the years to ask them where they’re from and what they do for a living.</em></p><p><em>In Ancient Roman architecture, an andronitis is a hallway connecting the front part of the house with a complex inner atrium. One quirk of Roman houses is that all the rooms in the front have Greek names, but all the back rooms are in Latin — as if your outer self and your inner self are speaking in completely different languages.</em></p><p><strong>адронітіс</strong></p><p>ім. розчарування від того наскільки багато часу потрібно, щоб познайомитися з кимось — проводити перші кілька тижнів, спілкуючись у їх психологічному під’їзді, і з кожною наступною розмовою наче заходити до наступного передпокою, щоразу трохи ближче до центру будинку — бажаючи замість цього почати звідти і оглядати оселю навпаки, обмінюючись спочатку своїми найглибшими секретами, перш ніж поринути в невимушеність, доки за роки ви не накопичите достатньо таємниць, щоб запитати врешті, звідки вони і чим заробляють на життя.</p><p>В давньоримській архітектурі андронітом називають передпокій, що з’єднує передню частину будинку зі складним внутрішнім атріумом. Певною цікавинкою римських будинків є те, що всі кімнати в передній частині мають грецькі назви, але всі задні кімнати звуться латиною — ніби ваше зовнішнє і ваше внутрішнє я розмовляють абсолютно різними мовами.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/990/0*hTNwxWQY0GfKP6g-" /></figure><p><strong><em>siso</em></strong></p><p><em>n. a solitary experience you wish you could have shared with someone else — having dinner in a romantic setting, reaching the summit after an arduous climb, having a run-in with a crazy stranger that nobody’s going to believe — which makes you look around for confirmation that it even happened at all.</em></p><p><em>Welsh si-so, see-saw, an invention that can only ever be enjoyed by multiple people; when used alone, it’s just a wonky bench.</em></p><p><strong>сісо</strong></p><p>ім. самотній досвід, яким би хотілося поділитися з кимось іншим — вечеря в романтичній обстановці, досягнення вершини після важкого сходження, раптова зустріч з божевільним незнайомцем, якій ніхто не повірить — що змушує вас озирнутися в пошуках підтвердження що це взагалі сталося.</p><p>З валлійської si-so, гойдалка, винахід, яким можуть насолоджуватися лише кілька людей; при використанні однією людиною, це просто хитка лавка.</p><p><strong><em>kinchy</em></strong></p><p><em>adj. feeling guilty that you care about your own petty concerns more deeply than faraway cataclysms — that a family spat hurts more than a civil war, that a three-day fever hits you harder than climate change.</em></p><p><em>Japanese 近視 (kinshi), near-sightedness. A word just shy of kinship. Pronounced “kin-chee.”</em></p><p><strong>кінчі</strong></p><p>прикм. почуття провини за те, що ви переймаєтесь власними дрібними проблемами глибше, ніж далекими катаклізмами, — що сімейна сварка завдає більше болю, ніж громадянська війна, що триденна лихоманка вражає вас сильніше, ніж зміна клімату.</p><p>З японської 近視 (кінші), короткозорість. Слово, яке фонетично нагадує англійське kinship, спорідненість.</p><p><strong><em>clockwise</em></strong></p><p><em>adj. aware that you’ll only ever be a certain age relative to your loved ones, only seeing them from one arbitrary angle across the decades — never knowing your mother in her rebellious youth, never seeing your grandkid as anything other than a kid — because even though your life spans do happen to overlap, they’ll never quite line up.</em></p><p><em>From clock + wise, pointedly aware of.</em></p><p><strong>часомудрість</strong></p><p>прикм. усвідомлення, що ви завжди матимете лише певний вік відносно своїх близьких, дивитиметесь на них лише під одним випадковим кутом протягом десятиліть — ніколи не познайомитесь зі своєю матір’ю у її бунтарській юності, ніколи не сприйматимете свого онука як когось ще, окрім дитини — адже хоча ваші життя дійсно пересікаються, вони ніколи повністю не збігатимуться.</p><p>Від clock годинник + wise розумний, гостро усвідомлений.</p><p><strong><em>heart of aces</em></strong></p><p><em>n. the awareness that although a certain experience may strike you as utterly unremarkable, it might be having a profound effect on other people nearby, who will remember every detail for the rest of their lives — having inspired the birth of a phobia, a fetish, a lifelong relationship, or a lifelong career.</em></p><p><em>In poker and blackjack, the ace card can be valued either low or high; it’s up to the player to decide. Every day is an ace, which might end up being valuable or worthless, forgettable or unforgettable, depending on who’s playing and what else they’re holding in their hand.</em></p><p><strong>туз сердець</strong></p><p>ім. усвідомлення того, що хоча певний досвід може здатися вам абсолютно нічим не примітним, він може глибоко вплинути на інших людей поблизу, які вічно пам’ятатимуть кожну деталь — що породить фобію, фетиш, стосунки або кар’єру на все життя.</p><p>У покері та блекджеку карта туза може мати низьку або високу оцінку; це залежить від гравця. Кожен день — це туз, який в кінцевому підсумку може виявитися цінним або марним, незабутнім або забутим, залежно від гравця, та того що ще вони тримають в руках.</p><p><strong><em>kenopsia</em></strong></p><p><em>n. the eerie, forlorn atmosphere of a place that’s usually bustling with people but is now abandoned and quiet — a school hallway in the evening, an unlit office on a weekend, vacant fairgrounds — an emotional afterimage that makes it seem not just empty but hyper-empty, with a total population in the negative, who are so conspicuously absent they glow like neon signs.</em></p><p><em>Ancient Greek κενό (kenó), emptiness + -οψία (-opsía), seeing.</em></p><p><strong>кенопсія</strong></p><p>п. моторошна, занедбана атмосфера місця, яке зазвичай кишить людьми, але тепер покинуте й тихе — шкільний коридор увечері, неосвітлений офіс у вихідні, пустий ярмарковий майданчик — емоційний після-образ, який змушує місце здаватись не просто порожнім, а над-порожнім, із загальною кількістю населення в мінусі, де всі настільки помітно відсутні, що світяться, як неонові вивіски.</p><p>Давньогрецьке κενό (kenó), порожнеча + -οψία (-opsía), бачення.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*if3rjIpMBWzs6DTS.jpg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=13b74af4bff0" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[12 книг на 12 місяців — Top books of 2021]]></title>
            <link>https://marinkopon.medium.com/12-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3-%D0%BD%D0%B0-12-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%8F%D1%86%D1%96%D0%B2-top-books-of-2021-cf26e7f1c7a9?source=rss-6fdfe9ac59a5------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/cf26e7f1c7a9</guid>
            <category><![CDATA[українською]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Marinko]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 28 Dec 2021 18:00:58 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-12-29T08:17:10.989Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>12 книг на 12 місяців — Top books of 2021</h3><p>2021 був емоційно виснажливим. Ще на початку року я пообіцяла собі читати в задоволення і забути про челенджі. Проте гудрідз підказує, що прочитала 87 книг (багато з них — комікси).</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*akIZGfJ2LFnb-QOFRyy9mw.jpeg" /></figure><p>Цьогоріч хочу розказати вам про 12 найкращих, по одній на кожен місяць року.</p><h3><strong>Зима</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/940/1*vlECEj8qbVr9Y-c2IcOG6w.png" /></figure><p><strong>1. Хёрай. Японские сказания о вещах не совсем обычных</strong></p><p>Теплий подарунок на зберігання і шанування. Я хочу взяти цю книгу з собою в минуле, бути знову 21-річною в Тенрі в храмі сучасної релігії Тенрікьо, найспокійнішому, найглибшому, найтоншому місці у світі — дерев’яному пустому величезному храмові, де треба роззуватися і тихо походжати налакованими до блиску коридорами, пошепки вітатися і вклонятися вірянам-примарам. Хочу читати цю книгу там, в (моєму) серці Японії, бо це книга легенд і казок і міфів і духів, і всього того, що я люблю в містичній моїй Японії.</p><p>Химерні казки, просякнуті унікальною атмосферою, забобонністю, духами, абсурдом. Нагадали одночасно <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/Mushishi">ловця духів Мушіші</a>, просто старі казки, навчання на японістиці, ту <a href="https://en.wikipedia.org/wiki/Hozuki%27s_Coolheadedness">анімешку про демона і підземне пекло</a>, як її там, і купу всього решту давно забутого. І ще ці ідеальні ілюстрації. Одним словом, скарб.</p><p><strong>2. Довкола часу і води. </strong>Андрі Снайр Маґнасон</p><p>Це збірка есеїв про стрімкий розвиток життя на планеті, про танення айсбергів, про переплетені історії поколінь, і про те, як ми всі котимося в неминуче пекло, і як ми, та інші тварини, з якими ділимо цю планету, страждаємо через те, що не можемо спинитися. Один з перших розділів книги (і найважливіший, як на мене) — про неможливість виразити словами всю тяжкість кліматичних змін. Про те, що ми не розуміємо, що стоїть за новими словами “кліматичні зміни”, “глобальне потепління” тощо, і тому вони не вселяють у нас той жах, який мусили б. Важка книга, і хоч там десь є проблиски надії, часто хочеться просто заламувати руки від відчаю.</p><p><em>“Наші звички споживання — це виверження вулканів, наші хвилі моди мають більший вплив, ніж рух материків, а наші запити — це цикли землетрусів. Ми живемо за такого часу, коли маленька купка осіб може вирішити, чи дракони нашої доби, найсильніші й наймогутніші хижаки землі, житимуть, а чи вмруть.”</em></p><p><strong>3. Терор. Ден Сіммонс</strong></p><p>Дочитала буквально сьогодні. Минулу ніч читала до другої та ще довше не могла заснути, бо було надто моторошно. При цьому, вже з самого початку знаєш, що нічого доброго не трапиться. Знаєш, що з кожною сторінкою буде гірше. Але неможливо перестати читати.</p><p>Ця цеглина у 700 сторінок, заснована на реальних подіях: 1846 року два кораблі арктичної експедиції «Терор» і «Еребус» замерзли у льоді, намагаючись переплисти через Північно-Західний прохід (над сучасною Канадою). Харчів недостатньо, бо багато консервів попсувалися, крига не тане, шансів на порятунок у безмежній холодній арктичній пустці мало. До того ж Сіммонс вплітає фантастичну історію про монстра, що чатує поруч і періодично нападає на екіпаж, жорстоко вбиваючи матросів. Ця оповідь сповнена безвиході, вічної мерзлоти, безнадійних пошуків порятунку, смертей, хвороб, холоду, пробивання дна відчаю коли здавалось би, що нижче падати вже нікуди.</p><p>Попри це все, і багато вкрай нестерпних моментів (найбільше добили моменти з Ірвінгом, і з Джопсом, та за що), цей роман просто майстерно написаний, і читається на одному подихові, і гіперреалістичні описи тих подій, і мільйон врахованих нюансів, і поперемінні оповіді від різних персонажів, і введення моторошної істоти, яка робить все ще страшнішим. У мене великі питання до фінальних 150 сторінок, про які не писатиму тут, але це все-таки один з найкращих прочитаних мною романів взагалі.</p><h3><strong>Весна</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/940/1*j75MyhVQagk_ELw3xxkURw.png" /></figure><p><strong>1. Записки у изголовья. Сей Шьонагон</strong></p><p><em>Хару ва акебоно.</em></p><p><em>Весною — світанок.</em></p><p>Кожен японіст знає цю фразу, початок цього класичного твору. Можливо, трохи сентиментально виносити цю книгу, але я її люблю. Цьогоріч прочитала повністю вперше. 10 століття, Японія, Кіото. Щоденник придворної дами, що служить імператриці. Її думки про все на світі. Описи свят. Описи костюмів. Описи стосунків — деякі дуже на часі. Описи природи. Вірші і таїнства. Все те, з чого складається життя, записане “під подушку” і не призначене для оприлюднення. Моя улюблена блоггерша як вона є.</p><p><em>Рассказываешь старинную повесть. Вдруг кто-то подхватил нить твоего рассказа и продолжает сам. Несносный человек! И вообще несносен каждый, будь то взрослый или ребенок, кто прерывает тебя и вмешивается в разговор.</em></p><p><em>Помыв волосы и набелившись, надеть платье, пропитанное ароматами. Даже если никто тебя не видит, чувствуешь себя счастливой.</em></p><p><em>То, что радует: кончишь первый том еще не читанного романа. Сил нет, как хочется достать продолжение, и вдруг увидишь следующий том.</em></p><p><em>Неприятно: резать тупым ножом; плыть на лодке с рваными парусами; когда деревья заслоняют пейзаж; когда забором заслонили горы; остаться без вина, когда распускаются цветы; пировать летом в душном закутке.</em></p><p><strong>2. Birdwatchingwatching. Alex Horne</strong></p><p><em>🦩 Бьордвотчинг — це по суті величезна гра в хованки, де ви ховаєтесь і шукаєте, а птахам взагалі невтямки, що вони грають в якусь гру.</em></p><p>Цьогоріч сталось зі мною британське комедійне шоу Таскмастер, яке сильно підіймало мій рівень серотоніну. Із вдячності, я купила книгу, про яку ніхто не чув і тим більше не читав, британського коміка Алекса Горна, який створив Таскмастера, про захоплення бьордвотчингом. Я не думаю, що ви готові читати в оригіналі цю товстезну книгу, яка чи не на кожній сторінці має з десяток різних назв птахів. Тому розкажу. Алекс одружився, і природно почав думати, чи радше панікувати, у напрямок батьківства. Він думав про власного батька, і про те, чи вийде в нього стати гарним батьком. І вирішив спілкуватися з татом частіше і перейняти ті загадкові навички батькування. А батько його запеклий бьордвотчер… птахогляд? птаходив? птахоспоглядач?, короче любить дивитися на птахів. У спробі зрозуміти батька, віднайти у собі маскулінність й подорослішати, Алекс починає дивитися на птахів (логічно). І робить з цього гру. <em>Тату, у нас рік і ми укладемо парі, хто побачить більше різних видів живих та вільних пташок, той виграє.</em> Поїхали? Це типовий перший роман, в який автор нашпигує себе, але який все-таки цікаво читати, потихеньку смакувати, і задумуватися над тим, що я роблю у свої 27, тоді коли Алекс у свої 27 сидів у засідці в кущах під дощем о 4 ранку сподіваючись побачити якусь рідкісну пташку. І хоча ця книга повільна, детальна й британська, ти справді переживаєш чи Алекс стане гідним батьком завдяки дятлам, чижам, повзикам, дроздам, і ще бозна-яким крилатим істотам. Ще можна побавитись в евфемізм птахо-бінго (обожнюєм), щиро вшокуватися від масштабів бьордвотчінгу як хобі, ну й усміхатися різним дотепам. Ще тут стільки людяності, що серце топиться чи не на кожній знайденій пташці, чи не з кожним досвіченим бьордвотчером, який бере Алекса під крилечко, чи не з кожним дзвінком до батька, який починається з “Я побачив…!”. Після цієї книги гарантовано помічаєш всіх пташок на вулиці.</p><p><strong>3. Someone Who Will Love You in All Your Damaged Glory. Raphael Bob-Waksberg</strong></p><p>Напевно не найкраща книга для мого тодішнього ментального здоров’я, але. Але. Якесь воно тонко-психологічно і щемке, якось ріже по живому, такий погляд на такі речі, що змушує дивитися на себе в дзеркало і не відводити погляд. Кілька оповідань не зайшло.<br>А одне, про те, скільки все ж таки кіз треба приносити в жертву напівсліпому демону кохання на весіллі, прям дуже зайшло, настільки, що переклала <a href="https://marinkopon.medium.com/">тут</a>. Збірка взагалі-то про любов (тут є і наймілашніше оповідання про собаку й хазяїна, від імені собаки), але й дуже сильно про heartbreak, і heartache, і людяність, і почуття, і все те, чому ми не спимо вночі. З трохи специфічним гумором. Так що обережніше. Ну ви й самі все зрозуміли з чудової назви. Колись і я навчусь так називати книги.</p><h3><strong>Літо</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/940/1*vw2S67fEn59vY5YZfHUEKA.png" /></figure><ol><li><strong>Спитайте Мієчку. Євгенія Кузнєцова</strong></li></ol><p>Літо для відпочинку. І ця книга для перепочинку, ідеально-літня. Бабусин дім, канікули, сім’я. Душевні діалоги, приємні турботи, зіткнення поколінь, наші реалії. Один розділ про ефективних майстрів-баптистів на противагу алкомайстру взагалі розсмішив. Якось забагато чоловіків і дітей, особливо під кінець. Але думаю фільм був би особливо гарним. Виявляється, іноді можна просто видихнути. Судячи з кількості позитивних відгуків на цю книгу, нам всім треба було просто видихнути.</p><p><strong>2. Про що вона мовчить</strong></p><p>Ця книга у мене в “літніх”, бо мені вона про теплий чарівний літній вечір, коли ти у компанії різних жінок різного віку різного статусу, і ти почуваєшся абсолютно безпечно, і кожна розказує свою історію. Ви п’єте чай. Деякі історії болючі. Деякі теплі, надихаючі. Деякі просто лишають тебе байдужою. Але це якесь магічне коло довіри, підтримки. Дізнаєшся про що вони мовчать, послухаєш, і стане легше з тим, про що мовчиш ти.</p><p><strong>3. Сезон ураганів. Фернанда Мельчор</strong></p><p>Вжух. І раптом бахкає на голову жарке літо. Якщо вас триггерить насилля, бестіаліті, педофілія, гомофобія, зґвалтування неповнолітніх, перервані вагітності, проституція, мізогінія, вбивства, сутенерство, наркоторгівля, суцільні мати, та взагалі будь-що у категорії 18+ не читайте, будь ласка. Проте, це дуже добре написана книга, в якій прекрасна структура і стиль оповіді. Сподобався неймовірно міф навколо Відьми — головної особи, котру жорстоко вбили, і те, як оповідь розгортається і розкручується з кожним розділом, в кожному з яких внутрішній монолог йде від різних протагоністів цієї історії. Міф і реальність, суцільні страждання, суцільна бідність, і система, яка тріщить по швах. Справжній мексиканський ураган.</p><h3><strong>Осінь</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/940/1*fEnEPQ4PltV2WFu-1XS41Q.png" /></figure><ol><li><strong>Delicacy: a Memoir about Cake and Death. Katy Wix</strong></li></ol><p><em>А потім я задумалась як дівчата мають ставитися до своїх тіл, коли нікого немає поруч.</em></p><p>Мемуари про торти, терапію, фетшеймінг, любов до себе, фемінізм, депресію, смерть рідних. Іноді дуже дивні, місцями так ріже по-живому, що мама рідна. Цитати виписуються шматками. Чомусь всі вирішили, що якщо Кейті Вікс комедіантка, то книга має бути смішна, але тільки в одному місці вона викликала у мене легкі посмішки через гру зі стилем, в решті просто розбиває серце.</p><p><em>Їжа була моїм способом контролювати час. Не їсти — спроба подорожувати в часі. Щоразу коли я відмовлялась від їжі, я інвестувала у майбутню себе, у кращу себе. І навпаки, щоразу як переїдала, була зациклена на минулому, тому що переїдання — це завжди повідомлення від колишньої себе про травматичний досвід.</em></p><p>***<br>[епізод зі зґвалтуванням] <em>Ось що трапляється, якщо з дитинства ваше тіло соромили: ви втрачаєте здатність відчувати, ніби ваше тіло є вашим власним. Ви дуже легко плутаєте свої потреби з чужими, тому що не вважаєте, що своє тіло варто захищати. І я не знала, як сформулювати що-небудь із цього [йому] о третій годині ночі. Чи він би послухав? Чесно кажучи, я відчувала себе занадто товстою, щоб сказати “ні”.</em></p><p>***</p><p><em>Проблема з фізичними вправами полягає в тому, що ви повинні продовжувати їх робити. Це не разова дія, як, наприклад перехворіти на вітрянку чи потонути.</em></p><p>***</p><p><em>Це схоже на те, як деякі письменники думають, що «сильна жінка» означає героїню, яка здатна на насильство/помсту, але потрібно стільки ж сили, щоб бути товстою і мати депресію.</em></p><p><strong>2.Вітчизна. Нора Круг</strong></p><p>Просто аааааа. Від ідеї, до виконання, до любові до деталей. Тоді як «Маус» це спроба єврейського хлопчика розібратися у жахіттях, які коїлись з його батьком, то «Вітчизна» це спроба німецької дівчинки скласти до купи пазл її родини, примиритися з почуттям провини за німецькість, зрозуміти, що таке Вітчизна для неї — дорослої емігрантки, яка тужить за Німеччиною через безліч дрібних предметів (розкиданих книгою у формі досьє), віднайти відповіді на дуже непрості питання. На кожній сторінці мурашки. Графічно оформлено просто неймовірно, з текстами від руки, ілюстраціями, старими фотографіями, короткими сильними фразами. Чисте мистецтво.</p><p><strong>3. Аустерліц. Зебальд</strong></p><p>Ну і, звісно, найкраща художня книга цього року.</p><p>Я знала, що це буде щось прекрасне, тож з максимальною уважністю поставилась до цієї шикарної книги — вишукувала час, коли в голові залишиться простір сприймати і насолоджуватися на повну цим досвідом. Я таки змогла зануритись у цю ефемерну, линучу, болючу, плавну, монументальну історію. Не знаю як передати словами захват від цього літературного шедевра, не знаю чи є щось настільки тонко і щемко зроблене — розповідь Аустерліца, який шукає втрачене дитинство крізь химерні фотографії, крізь вокзали-будівлі-дороги міст Європи, ниткою через жахи двадцятого століття, що все ще задимленими уламками лежить на душі, але під стук коліс повільного потяга з Одеси мені доводилось закривати книгу, вимикати ліхтарик і вдивлятися у розсипані чорним небом сяйливі зорі, щоб видихати після тих довжелезних речень і насолоджуватися присутністю чогось неосяжного, незбагненного, грандіозного у нашому хаотичному бутті. Окрема подяка видавництву Komubook за шикарне видання з кремовими сторінками, яке неможливо перестати погладжувати.</p><p>Дякую, що були з нами.</p><p>(До речі, я вже третій рік пишу лонгріди про мої топ книжки. Ось <a href="https://marinkopon.medium.com/reading-challenge-2020-top-24-books-495601360bd8">2020</a>, а ось <a href="https://marinkopon.medium.com/reading-challenge-2019-top-20-books-4823cae45066">2019</a>.)</p><p>Найкращих книг у прийдешньому!</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=cf26e7f1c7a9" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>