<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Oleh Zavadsky on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Oleh Zavadsky on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@olehzavadsky?source=rss-212367d0536f------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*jdHbZeQYEjSHqGjhs3qe0w.png</url>
            <title>Stories by Oleh Zavadsky on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@olehzavadsky?source=rss-212367d0536f------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Sun, 22 Nov 2026 10:54:44 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@olehzavadsky/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Traunstein]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/traunstein-478d5bf44e49?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/478d5bf44e49</guid>
            <category><![CDATA[alps]]></category>
            <category><![CDATA[moun]]></category>
            <category><![CDATA[salzka]]></category>
            <category><![CDATA[austria]]></category>
            <category><![CDATA[traunsee]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 04 Jan 2025 10:40:11 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-01-04T10:40:11.081Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*_X4-r5PjefXKftGEMHw41g.jpeg" /></figure><p>Everything Traun: the lake Traunsee, the towns Traunkirchen and Traun, the mighty rocky mount Traunstein. This fast-running river Traun, which’s name literally means “running”, in Celtic, “Druna” is the core axis of life all the way from the high peaks of “dead mountains” or Totes Gebirge down to the Danube. Not only as the waterway, the water-source and the fish-breeding place, but also as a name giver it served. The lake, the towns, the river itself… all places enjoy the well-deserved love of tourists and locals. None of them can be ranked as a better or a worse one, as they all are of a pure beauty of natural processes and human creativity. However, if ranked by height above sea level, however, Traunstein will be the undisputed winner.</p><p>The mighty huge stone monolith, or “stein”, stands nobly and proudly on the Traunsee lake, like the ruler and the guardian of all lands within the circle of 40 kilometres around. When approaching the area of Salzkammergut, on a clear day, it is easy to note the domination of this mighty and legendary mountain. And to no surprise, it has been wrapped around by countless legends and beliefs, of which I like the most the one about the household to be lucky when “Stone of Traun” is visible from at least one of the windows. Perhaps this explains some variations in the real estate prices in the area. But the question remains: what comes first, the luck to afford the Traunstein view or the view itself, which is said to bring that luck?</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=478d5bf44e49" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Lake Wolfgang between Holidays]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/lake-wolfgang-between-holidays-3014e0f9906a?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/3014e0f9906a</guid>
            <category><![CDATA[upper]]></category>
            <category><![CDATA[wolfgangsee]]></category>
            <category><![CDATA[travel]]></category>
            <category><![CDATA[austria]]></category>
            <category><![CDATA[salzkammergut]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 29 Dec 2024 19:29:49 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-12-29T19:29:49.643Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*TRT2Z7PAOcmjyGsfnLTwuw.jpeg" /><figcaption>Wolfgangsee</figcaption></figure><p>The A1 highway, Austria’s main East-West artery, has completely turned into a skiing hub filled with travellers from many countries heading towards Alpine lifts and resorts. There are no signs of winter all the way from Vienna until the mountains begin to fill the view and the road begins to slightly bend, at the same time, to get filled with much denser traffic consisting of roof-racked cars with happy-looking passengers.</p><p>Salzkammergut, the land of lakes and mountains, enjoys the attention of visitors all year round. But obviously, only a few people are crazy enough to get into the water at around Christmas time, so the main attraction in winter belongs to the mountains with the ski lifts. The lakes stand still and sleepy with almost perfectly transparent water, completely free of any floating plants. The tranquillity and melancholy look almost untouchable and sacred from a distance, but should you come a bit closer…</p><p>The streets are full of cars, as well as the tracks are full of walkers and even cyclists. Still, the main movement is inside the restaurants, the owners of which decided to skip the traditional two weeks’ holidays and run some lucrative business. The unbelievably tasty roasted pork with crunchy golden skin, along with sour cabbage and bread dumplings, is served to almost every table with guests, noisy and happily relaxed after the beer, obligatory preceding the main dish. Very well-heated rooms add to the relaxation, while the waiters, oftentimes the owners of the places, encourage for another beer, coffee with the country-style desserts, or, in the most radical case, for a glass of unexpectedly tasty apricot schnapps.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=3014e0f9906a" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Brucknerhaus]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/brucknerhaus-7e7260e2c259?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/7e7260e2c259</guid>
            <category><![CDATA[apocalyptic]]></category>
            <category><![CDATA[bruckner]]></category>
            <category><![CDATA[symphony]]></category>
            <category><![CDATA[linz]]></category>
            <category><![CDATA[brucknerhaus-linz]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 10 Sep 2024 21:59:32 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-09-10T21:59:32.716Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Seventies was the time I was bourn but I never really liked that decade. Primarily because the architecture was boring, the cars were faceless and the hell-of-shitty soviet empire seemed to be in full power. Those year the Brucknerhaus was built and it is boring as can be, looking almost depressive on the outside, almost spoiling the beautiful Danube shore of antique historical Linz where Bruckner spent a great deal of his partially strange life. The foyer is boring too and with that theatrical smell… “Oh, No, I can’t believe I feel it, just slightly but I do! But, anyway, no worries, it’s not that intense, rather in a normal, acceptable dose.”</p><p>The concert hall itself is small but very beautiful and that high quality built, so normal for Austrian interiors, and very noticeable when coming from anywhere else. Perfectly clean wooden parquet with ergonomic seats wrapped in high quality and tastefully textured and coloured fabric goes well with the acoustic treatment panels and the lively looking minimalist organ. Visibility and comfort are great including the finely treated fresh air making me so impatient to hear it filled with the mighty sound of Orchestre des Champs-Élysées and the interpretation of Philippe Herreweghe.</p><p>The first sounds of Bruckner’s 8th showed the acoustics of the hall neutral, flat and merely amplifying. Not that the flute pianissimo can be heard as if the flutist would stand nearby, it is clearly audible. The fortissimo, however, is slightly absorbed and as mighty as I’d like it to be. The orchestra is full of great musicians but hey sounded somewhat disintegrated, like they just played together a few times before this concert. Underrehearsed, this probably would be the verdict of a professional critic. The rhythm and synchrony are so much worse than the ideal performances of this masterpiece by Berlin or Munich Philharmony or Amsterdam Concertgebouw. But the timber of all instruments is nice and the most beautiful and massive heroic dramatic moments, so much loved by the audience and so well known to everyone, sound really well! In between, the orchestra is trying to put itself together under the conductor’s massive efforts leading him to almost jumping out of his trousers.</p><p>Second movement is Scherzo and its high tempo really saves the performance as it sounds really well. Almost no unclarity, so very common if the orchestra doesn’t have a good understanding of Bruckner’s ideas turning into awkward moments in stead of the pure beauty. The orchestra is already well warmed up and the sound is so much better, especially the woodwinds and the brass. Almost no out of pitch moments.</p><p>The Third movement is the most difficult as it is very slow and all the discrepancies, misunderstandings, vagueness and unclarity get exposed. Later on I begin to understand that they are just not serious: it’s a joke! They is some irony in their performance, they are not taking our beloved Bruckner’s masterpieces seriously but rather fooling us. And this helped me to appreciate this somewhat careless performance of the apocalyptic symphony.</p><p>The fourth moment is bringing even more certainty into my previous appreciation. Lovely timbres of all instruments, slightly brighter clarinets, probably of the French system, shiny brass and joyous violins, fat and juicy bases and tubas, slightly muted harps and very bright drums and percussion. Unusual French Bruckner, the character of Parisian anecdotes, the musical caricature of a typical Austrian, Viennese in the eyes of Parisian.</p><p>And the conclusion is: great concert, great time, great place… I’m going again in a month, let’s see, let’s hear!</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*_THr3qrZjGdiSkl2q1rpcA.jpeg" /><figcaption>Orchestre des Champs-Élysées / Philippe Herreweghe</figcaption></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=7e7260e2c259" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[ВЕСТ-ЕТЮДИ]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82-%D0%B5%D1%82%D1%8E%D0%B4%D0%B8-ecb85d9caf31?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ecb85d9caf31</guid>
            <category><![CDATA[austin]]></category>
            <category><![CDATA[usa]]></category>
            <category><![CDATA[washington-dc]]></category>
            <category><![CDATA[san-diego]]></category>
            <category><![CDATA[photography]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 12 Sep 2023 17:49:30 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-09-12T17:49:30.373Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*9QLcOzXsGTZouUzRa9Anng.jpeg" /></figure><h3><strong>1. WARSZAWA</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Mv3YcBaNJqkfzhgo1XPoFQ.png" /></figure><p>Станом на той день я був у числі тих, кому ця війна давалася незаслужено і, можливо, невиправдано легко. Навіть подорож до Америки, серед інших закордонних вилазок, починається просто чудово, не дивлячись на дивний маршрут, який почався з доїзду автомобілем до Ковеля на Волині, де ми сідали на потяг до Холма вже в польській частині цієї славетної, але все ж дуже дивної древньої землі. А потяг радше був пересувним пунктом прикордонного контролю, бо рухався невблаганно повільно поміж нескінченних, залитих водою, рідко зарослих деревами земель, і зовсім невдовзі просто став на кілька годин. Прикордонники і митники чемно виконали свої ритуали і потяг знову огидно повільно зарухався, загалом здолавши відстань в пів сотні кілометрів за декілька годин, ледь змагаючись у швидкості супроти, хіба що, старих дядьків з прищепками на штанках на старезних іржавих велосипедах…</p><p>Варшава, мабуть, ніколи не була найгарнішим містом, проте я у великому захваті від того, як жорстко і радикально тут позбулися совєтщини. Ті, найвищі на той час, будинки в стилі гулаг-ампір, які можна досі бачити на чолі архітектурних композицій Хрещатика, тут стали виглядати просто жалюгідно. Не те, що нові скляні хмародери особливо гарні, а саме те, що від них не пахне кацапом, і навіть китайцем-комунякою. Вони тут виглядають доволі добротними і по-сучасному пан-європейськими. Саме так, бо в Чікаго і Новому Йорку хмародери зовсім не такі, як, скажімо, у Франкфурті. Впевнений, тут, як і у Східному Берліні, досі є купа неадекватної біомаси, котра сумує за совєтами, штазі, кагебе, якимось безглуздими заводами, із яких вони в молодості крали болти та відходи від штампованих деталей, аби скрутити із них паркан навколо курника в центрі міста, чи сметану, аби нею годувати свиню, як єдине джерело м’яса на Великдень, чи чергами за маслом о п’ятій ранку всією сім’єю (бо давали по дві пачки на рило). Так, такі безнадійно хворі на політичну форму Стокгольмського синдрому тут є, але вони не роблять погоди зовсім. Досить високий рівень впорядкованості всього у місті, на фоні чого нескінченні заклади і, як годиться в Польщі, ввечері п’яненькі і розхристані гучні безглузді розмови і крики. Флячки залишилися в меню лише поодиноких ресторанів, один із яких я, звичайно ж, знайшов і відвідав. Він імітував старезний заклад, який: ніби то, працює понад сто років, хоча то тільки хіба дуже з віддалених країн туристи можуть в таке повірити (що якийсь ресторан міг пережити спокійно роки комуняцького режиму). Правдиві польські кебаби, піци, бургери і суші, звичайно ж, на кожному кроці, поруч із сучасними кав’ярнями, де можна гарно розвалитися на фотелі і відпочити.</p><p>Запасний день перед відльотом, на випадок форс-мажору, я провів просто фантастично і головною темою в мене були костели. Що-що, а їх комуняки тут не чіпали: як же пощастило полякам, або, радше, як добре, що церква була настільки впливовою, що кацап просто не наважився її зачепити по-серйозному. Я страшно люблю органи і мені, на відміну від більшості моїх співвітчизників, їх дуже сильно бракує їх в Україні, тому я просто ходив від костелу до костелу, кілька разів таки натрапивши на ці масні і бархатисті, іноді солодкаві звуки, які відчуває все тіло, наче як помазання. Одного разу меса, іншого — репетиція… навіть хотів «пристати» до органіста, напроситися на екскурсію на балкончик до мануалів, але він, до мого розчарування, не вийшов до основної зали, а, як таємничий монах в середньовіччя, вислизнув іншими, вузесенькими східцями кудись, мабуть, в підземний перехід прямо до себе додому.</p><p>Пронизливий холод не давав затримуватися довго на одному місці і, все ж, не дуже довгий березневий день минув швиденько і я, трохи голодний простих прогулянок містом, повністю наситився і був готовий накинутися на печену качку, яка тут стала чи не основною принадою, замість улюблених моїх фляків, яких, мабуть, туристи бояться все таки…</p><p>Станом на той день я був у числі тих, кому ця війна давалася незаслужено і, можливо, невиправдано легко. Навіть подорож до Америки, серед інших закордонних вилазок, починається просто чудово, не дивлячись на дивний маршрут, який почався з доїзду автомобілем до Ковеля на Волині, де ми сідали на потяг до Холма вже в польській частині цієї славетної, але все ж дуже дивної древньої землі. А потяг радше був пересувним пунктом прикордонного контролю, бо рухався невблаганно повільно поміж нескінченних, залитих водою, рідко зарослих деревами земель, і зовсім невдовзі просто став на кілька годин. Прикордонники і митники чемно виконали свої ритуали і потяг знову огидно повільно зарухався, загалом здолавши відстань в пів сотні кілометрів за декілька годин, ледь змагаючись у швидкості супроти, хіба що, старих дядьків з прищепками на штанках на старезних іржавих велосипедах…</p><p>Варшава, мабуть, ніколи не була найгарнішим містом, проте я у великому захваті від того, як жорстко і радикально тут позбулися совєтщини. Ті, найвищі на той час, будинки в стилі гулаг-ампір, які можна досі бачити на чолі архітектурних композицій Хрещатика, тут стали виглядати просто жалюгідно. Не те, що нові скляні хмародери особливо гарні, а саме те, що від них не пахне кацапом, і навіть китайцем-комунякою. Вони тут виглядають доволі добротними і по-сучасному пан-європейськими. Саме так, бо в Чікаго і Новому Йорку хмародери зовсім не такі, як, скажімо, у Франкфурті. Впевнений, тут, як і у Східному Берліні, досі є купа неадекватної біомаси, котра сумує за совєтами, штазі, кагебе, якимось безглуздими заводами, із яких вони в молодості крали болти та відходи від штампованих деталей, аби скрутити із них паркан навколо курника в центрі міста, чи сметану, аби нею годувати свиню, як єдине джерело м’яса на Великдень, чи чергами за маслом о п’ятій ранку всією сім’єю (бо давали по дві пачки на рило). Так, такі безнадійно хворі на політичну форму Стокгольмського синдрому тут є, але вони не роблять погоди зовсім. Досить високий рівень впорядкованості всього у місті, на фоні чого нескінченні заклади і, як годиться в Польщі, ввечері п’яненькі і розхристані гучні безглузді розмови і крики. Флячки залишилися в меню лише поодиноких ресторанів, один із яких я, звичайно ж, знайшов і відвідав. Він імітував старезний заклад, який: ніби то, працює понад сто років, хоча то тільки хіба дуже з віддалених країн туристи можуть в таке повірити (що якийсь ресторан міг пережити спокійно роки комуняцького режиму). Правдиві польські кебаби, піци, бургери і суші, звичайно ж, на кожному кроці, поруч із сучасними кав’ярнями, де можна гарно розвалитися на фотелі і відпочити.</p><p>Запасний день перед відльотом, на випадок форс-мажору, я провів просто фантастично і головною темою в мене були костели. Що-що, а їх комуняки тут не чіпали: як же пощастило полякам, або, радше, як добре, що церква була настільки впливовою, що кацап просто не наважився її зачепити по-серйозному. Я страшно люблю органи і мені, на відміну від більшості моїх співвітчизників, їх дуже сильно бракує їх в Україні, тому я просто ходив від костелу до костелу, кілька разів таки натрапивши на ці масні і бархатисті, іноді солодкаві звуки, які відчуває все тіло, наче як помазання. Одного разу меса, іншого — репетиція… навіть хотів «пристати» до органіста, напроситися на екскурсію на балкончик до мануалів, але він, до мого розчарування, не вийшов до основної зали, а, як таємничий монах в середньовіччя, вислизнув іншими, вузесенькими східцями кудись, мабуть, в підземний перехід прямо до себе додому.</p><p>Пронизливий холод не давав затримуватися довго на одному місці і, все ж, не дуже довгий березневий день минув швиденько і я, трохи голодний простих прогулянок містом, повністю наситився і був готовий накинутися на печену качку, яка тут стала чи не основною принадою, замість улюблених моїх фляків, яких, мабуть, туристи бояться все таки…</p><h3><strong>2. WASHINGTON DC</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*cZATYp-F_G_fpGAY7_ayVw.png" /></figure><p>Американці невиправні. Пройшло двадцять два роки, відколи я був тут востаннє, а вони досі в жахливому взутті. Це просто важко збагнути: така потужна, багата країна, а громадяни не можуть нормально взутися. Бо в решті гардеробу вони не відрізняються в кошмарності від європейців, хіба, частіше таки шорти і футболки. Таке враження, що коли хто вчився в Єйлі, то він просто носить поло від Гілфіґера, а коли в якомусь університеті «Срантона» посеред прерій — футболку з гордою емблемою вузу і якимось слоганом. І це все навіть коли зимно: багатьох людей батьки не вчили мерзнути, тому вони сміливо вдягають те, що хочуть, а не те, що треба.</p><p>Глобалізація сильно зачистила особливо «опуклі» відмінності між країнами. Поки ми взувалися в кросівки — вони пересідали на малі машини. І зараз я в кросівках у Вашінґтоні їхав на таксі: швейній машинці Пріус за тринадцять (!) долярів. Ну хіба все це не смішно? Пікапи залишилися недоторканими. Вони тут на рівні мистецтва навіть на чистесеньких вуличках міста. То звичайні буденні, то гіпертрофовані неймовірно великі і піднесені, і гудуть так, що аж в грудях віддає. Седани майже повністю залишили цей світ. Коло Білого дому лише Ескалади і Субурбани. В убері є такі класи машин: еко, комфорт і «биґ блак ес‘юві». Дожилися… Старі добрі Таункари і Краун Вікторії рідко-рідко десь побачити.</p><p>Молодь приблизно подібна до нашої, але тут частіше сильно розпатлані і розмальовані. А кому 25+ і він хоче бути зразковим фамілі-мєном — відкриває журнал мод 1985 і стрижеться за зразком. Місцеві вашинґтонці непогано розмовляють, в них така нераґульська англійська, нейтральна, з адекватним відривом від королівського акценту, без затягувань закритих складів, а тільки з легким привідкриттям, на зразок як в Білому домі говорять, як Блінкен.<br>Як і всюди, мабуть, чорношкірі мають свій акцент. Це дуже дивно, люди живуть на відстані кілометра, а розмовляють так різно, наче за тисячу кілометрів. Ніби хтось із них тільки рік тому сюди приїхав, як у нас, наприклад, харківські біженці.</p><p>Загалом місто негарне, але краще, ніж я очікував. Є старий район з такими смішними будинками, де нарід навіть просто так шпацерує, як в нас у Європі. І атмосфера тут така консервативна, відчувається якийсь присмак громадянської війни і взагалі дев’ятнадцятого століття. Джорджтаун. Квінтесенцією цього духу стало для мене українське посольство. Колишній будинок якогось генерала, в одній із кімнат якого сам Джордж Вашінґтон з іншими поважними людьми прийшли до згоди про ДіСі — дистрикт Колумбії, тобто району навколо столиці Сполучених штатів, котрий не належить до жодного штату. А глобалізація зробила так, що самокати, котрі інколи залишають на вуличках Старого парку в Тернополі, можна підібрати і тут, коло меморіалу Лінкольна.</p><p>Отож, перше враження про Америку таке, що вона вже не вражає. Що реально досі кидається в очі і вуха: часті голосні сирени і сигнали машин, досі все ще великі швидкі допомоги, здивовані очі офіціанта, якщо хочеш заплатити Епл Пей.</p><h3><strong>3. WASHINGTON DC</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*9wMvqL0S31f_Ox-elBgxMA.png" /></figure><p>Чи може то мене вже просто не вражає? А так хотілося вражень і, як і першого разу, Америка здивувала європейським живописом. Іду вилицею попри галерею, а швейцарка коло входу запрошує досередини. Так дивно… музеї, зазвичай, холодно зустрічають, навіть якщо за квиток треба заплатити, таку собі, тепленьку суму в кілька десятків євро. Приємно, хоч я і так цілеспрямовано ішов до галереї і готовий був заплатити там кілька десятків. Як виявилося — безкоштовно. А колекція просто гігантська! І не так, як у Луврі, долаючи кілометри коридорів, бачиш знамениті роботи лише там, де натовп, і де треба вистояти знову в черзі, аби підійти на кілька секунд, подивитися не під кутом і зблизька, майже як в церквах до хреста в руках священника. Тут просто кожна робота, з рідкісними винятками, мені або відома, або просто знайома візуально. І то я не експерт, тобто, більше не знаю, як знаю про мистецтво. Імпресіонізм в такій кількості, наче Моне-Мане-Дега-Гоген-Ренуар прямо тут у ДіСі жили й працювали.</p><p>Цікаво, якби наших пшонок-кучм-ринатових отак не рухати, щоб крали, скільки хотіли, чи дійшли б вони до того, аби скуповувати картини і створити такий музей? Впевнений, що ні. Тут, в США, є своя категорія нових аристократів, котрі, зазвичай, походять від найперших колонізаторів з Британії. Вони мають гарні смаки і на них вся ця серцевина демократії була створена і на них вона тримається. Вони, зазвичай, багаті і їх називають “old money” — старі гроші. Вони не їздять на червоних Ферарі в спортивних штанах і не носять золотих ланцюгів, які би жоден пес не порвав. Вона навіть розмовляють тихо, хіба якщо тільки на трибуні, де їм зовсім не бракує мистецтва риторики. Словом, ці перші колонізатори зовсім не такі, як колгоспні диктатори, яких не переробить ніхто і нічим з їхньої безнадійності.</p><p>Вашингтон — столиця величезної держави, яка своєю популяцією, територією, національним продуктом, бюджетом, армією в рази, якщо не в десятки разів більша, аніж Україна. І це видно в першу чергу з того, наскільки маленькі тут урядові будинки. Білий дім — просто жалюгідний на фоні тернопільського білого дому в розмірах. Капітолій, наче, мав би справляти враження, і він справляє, але він теж малий. Йду вечірньою вулицею, аж раптом вхідна зона освітлена, тротуар накритий дашком невисоким, ніби готельчик 3–4-зірковий. На дверях напис: Держдепартамент! Не буду тратити рядки на опис київських закладів аналогічного профілю, їхнього розміру та ефективності. Так от, відомий вислів Ван-дер-Рое “Less is more” (менше — це більше), виявляється набагато більше стосовним політики, аніж архітектури. Не ідеалізуючи американську політику, я з впевненістю приходжу до висновку, що секрет успіху і сили цієї держави в її малості. Вона не займається міністерствами культури, спорту, молоді, старості, середніх літ, економічного розвитку, економічного занепаду. Вона займається загальною стратегією розвитку і обороною. Вона веде війни всюди, аби ї не було на власній території. А нарід собі просто живе і лише під час виборів добряче свариться, перед тим, як проголосувати за одного із двох.</p><h3><strong>4. WASHINGTON DC</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*F_QpvH2lfFjGREnwUGwkaw.png" /></figure><p>Америка — то не тільки бургери і стейки. То ще й крабові тістечка. Коло білого дому є величезний ресторанище, де при вході зустрічає адміністратор і на якого треба дивитися котячими очима, якщо прийшов без попереднього бронювання. І він обов’язково знайде якийсь столик, зазвичай наче гірший, ніж у тих, хто бронював: мусить же бути на світі хоч якась справедливість. Всюди групки людей в костюмчиках — то місцеві з урядовців колективно вирішують долю світу за пивцем. А от інша категорія — без костюмів, це ті, чию долю вирішують ті, що в костюмах. Багато страв їстся руками, навіть в такому пристойному закладі, хоч до сендвічів і даються прибори. Крабове тістечко доволі смачне, але не настільки, як можна було очікувати. Тут завжди так з їжею, майже завжди.</p><p>Америка — то не тільки джаз. Тут декілька симфонічних оркестрів із найкращої світової десятки, серед яких Пітсбурзький, на концерт якого я не зміг втрапити. Тому таки джаз! В Джорджтауні, районі з низенькими і маленькими будиночками, на одній з бокових провулків є джаз-клуб. За годину до шоу люди 60+ вишиковуються в чергу до старезних малесеньких непримітних дверей, які відкриються за пів години до початку, аби вони увійшли і зайняли улюблені місця і замовили собі вечерю. Меню з кількох страв, доволі непогано приготованих, поглинається швиденько за розмовою майже повністю до початку виступу, який вже супроводжується напоями. І відомий музикант світового рівня виступає перед кількома десятками слухачів, потім у перерві йде між них до бару, намагаючись зачепити якомога більше для короткої розмови, також до обдертого старечого туалету, балакає на сходах… Ця атмосфера теж варта того, аби прийти, хоча живий звук непоганий, але, все ж, на відміну від класичної музики, студійний запис звучить краще, якщо є на чому його відтворювати.</p><p>А ось і збігли два дні в ДіСі і знову в аеропорт!<br>«Покажіть, будь ласка, посадковий талон, Сер? О, до Тексасу? Класно вам. Гарного польоту!» Цей епізод обіцяє, що Техас ще й досі вражає? Незабаром літак. Сиджу за баром, чекаю. Ель смачненький, крафтовий ІПА, так як і у нас. Бурґер непоганий, десь на 70% від нашого домашнього рівня. На стійці коло мене кетчуп Гайнц, гірчиця з медом Хайнц, соус Табаско… Вони що, мій підвал обікрали?..</p><h3><strong>5. AUSTIN TX</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*RcMogmEwhkRTLBfQskP8wg.png" /></figure><p>Більшого вар‘ятства я не бачив. Але якщо доживу, то хіба десь ще південніше, в Латинській Америці у щось таке попаду. Срач. Срацюганище! Шиномонтажі і «автосалони» такі, що в нас на об‘їзній ще треба довго не прибирати, щоб догнати. А вживані машини стоять бруднющі, чекають своїх щасливих власників. Де будова — там пилюка. На вулицях розлізлі шви і навіть ями, хоч загалом все одно дороги таки кращі. Принаймні якісь гай-веї є. По цьому всьому їздять пікапи, на педалі яких тиснуть чоботи з вузькими носиками. Такі дорогущі, що вони їх навіть не на кожен день. Тобто, це як вихідний костюм, або вишиванка для нас, ті їхні чоботи. Сигналять, сваряться, пхаються, заїжджають на переходи…</p><p>Річка Колорадо тут трохи розширена і вони її називають озером. Так ніби це соромно, мати ріку, а озеро. — крутіше. На берегах стільки срачу, що Тернопіль ще років десять фори може дати і не прибирати навколо нашого ставу. Катери теж такі ходять, що наші ще ого-го! Правда, тут вже є електричні… Університет вражає своїм масштабом і обладнанням. На фоні нього наші «бурси» навіть не жалюгідні. Вони просто викликають таку годину, що їх хочеться підпалити. Серйозно! Може на так, як віденський SAE, але дуже все круто. Від їдальні до аудиторії. Сніданки настільки пристойні, що на вищий сегмент трьох зірок готелю легко тягнуть. Не скажу, правда, що я би проміняв їх на сніданок в готелі, де ми зупинилися. Місто настільки намішане і хаотично забудоване, що якби сюди перенести вулицю Шептицького з Тернополя, вона б отримала табличку «за високий рівень дотримання архітектурної гармонії та ідеальну чистоту».</p><p>Скляні хмародери, як на старій картоплі, з-посеред старих будиночків попроростали і далі ростуть догори. Багато житлових романтичних хаток типової південної архітектури поперетворювалися на офіси юристів і ріелторів. Між цим всі курсує консервативний автопарк. На відміну від сильно європеїзованого підходу у Вашинґтоні, де суцільні середньорозмірні SUVи, тут багато пікапів і седанів, здебільшого японських. Пікап десь кожен другий. На додаток автобуси, які циркулюють доволі обмеженими маршрутами так, що якби треба було пересуватися лише ними, то була б тяжка година. До найближчої зупинки можна йти 15 хвилин, потім чекати на автобус стільки ж, а потім в трясучці і криках, хоча, правда, з кондиціонером, проїхати пару кілометрів центральною вулицею.</p><p>Остін — доволі велике місто. Але навіть тут, якщо заходиш до ресторану і на тебе всі не зглядаються — подумай над тим, аби піти до іншого. Бо там, де зглядаються — там точно буде смачніше. Офіціанти будуть говорити по-місцевому, не встидаючись, бо вони дійсно місцеві, як і більшість гостей. В такому місці варто замовити стейк, якщо ви досі таке їсте. Він буде дуже дорогий, але і дуже добрий. Гарніру і всього решту — мінімум, аби не розбавляти враження від чудового м’яса.</p><h3><strong>6. AUSTIN TX</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*XIy7AeMKqNyik3h4cDx9iw.png" /></figure><p>Остін справедливо називають столицею вуличної музики. Не прямо всюди, але на шостій вулиці цей статус повністю справджується. Вулиця перетинається з іншою під прямим кутом, ну, все, як має бути. Коли іти від центрального перехрестя на захід — там нудно, акуратні напівпорожні ресторани в сучасних скляних будинках. Якщо піти на схід — зовсім весело. І щодалі — то веселіше. Спочатку старовинні будиночки в нормальному порядку і готель з привидами і ретро-автомобілем перед фасадом. Далі бар за баром, з яких на тротуари виплескується музика. Коли хтось знаменитий грає — черга аж під входом. Коли не дуже — розпинаєтсья перед кількома поодинокими відвідувачами, які повільно цмулять бурбон. Часто можна побачити живих прототипів ZZ-Top, хлопців 60+, котрі ніколи не стриглися і не голилися, в джінсах і сорочках в арифметику і, що дивно для Америки, не завжди із комплектними зубами. Як воно часто у світі буває, щодалі на схід — то страшніше. Так і на тій вулиці, до кінця котрої я просто не наважився дійти, бо перехожі, чи то, стоячі на тротуарах, а, часто, напів-сперті на стовпи, почали все частіше заглядати на мене-чужого, потім хвалити камеру на шиї, а потім навіть пропонувати послуги з влаштування персональних турів до фотогенічних панорамних місць. На цьому я вирішив чемно подякувати і тихесенько, без зайвих раптових рухів, розвернутися йти назад, вже іншою стороною вулиці (бо подумають, до я надумав і вертаюся, а то все коштує гроші).</p><p>Остін страшно пишається потужним заходом SXSW (South by South-West), який колись був музичним фестивалем, а згодом переріс в масштабну виставку техніки і всього, що можна собі уявити: від стенду Porsche прямо на центральній вулиці до конференції старт-ап-крол. В рамках цього заходу я особисто познайомився із керівником команди, яка у свій час створила формат “PDF”. Дуже колоритний чоловік, так легенько, наче про невдале полювання, розказував: “ треба було щось робити, і ми взяли формат іллюстратора, трошечки його спростили і все, воно вийушло”. Ця халтурка нашвидкоруч змінила світ, думаю, ви знаєте, про що це.</p><p>У Техасі сильно пахне свободою на вулицях. А справжньою гордістю в них є капітолій, найвищий в країні. Так, вищий, аніж федеральний у Вашинґтоні. Вони тут дуже незалежні і постійно про це натякають. Інколи з іронією, інколи серйозно. В них є цілий ряд свобод, котрі перевершують рівень самостійності інших штатів. Також численні абсолютно дивні правила в управлінні, в процесі обговорення і голосування. За дивністю вони зрівняються із церковними ритуалами, в яких миють ноги чи беруть в руки небезпечних змій, чи танцюють на сцені з декоративними мітлами, як групи підтримки на футболі, але то вже не належить Техасу.</p><p>Нажаль, не мав часу зорендувати авто і покататися в справжню глушину. Нас туди не возили організатори подорожі, мабуть, боячись показати расизм, ксено-гомо-фобію та інші звичайні речі, про які не прийнято говорити, або, як мінімум, визнавати їх справжні масштаби. Поряд із тим, тут просто пекельний клімат, коли зимою +30 за Цельсієм. Літом +45 просто легесенько. Благо, правда, що всюди кондиціонери. Але, тим не менше, це дуже дискомфортно. Нема повітря для дихання, лише тільки свобода…</p><h3><strong>7. SAN DIEGO CA</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*hy8UwjVGTD0DECdgu6YOWg.png" /></figure><p>Коли летиш крізь США літаком — чітко усвідомлюєш, наскільки вони великі і наскільки там небагато місць, в природі яких хотілося б жити. З пекельно-жаркого Остіна до райсько-прохолодного Сан Дієґо летіти чотири години, що десь так само, як зі Львова до Порто, і всі ці години під літаком пустеля з кількома поодинокими містечками, в яких, невідомо як і за яку кару, живуть люди. Вітер жене пісок в лице, сорочка, мокра від поту, який постійно тече по голові, по спині, липне до тіла… а ти мусиш ще й віскі пити, і то великими ковтками. Вони просто постійно діючі герої!</p><p>Спільні для всіх американських міст квадратні квартали в центрі Сан Дієґо доволі чисті. Бідненькі працівники ресторанів кожного ранку десь з шостої миють тротуари від сцяків і безхатьки по троху рухаються в сторону своїх місць, де вони, мабуть, пісяти не хочуть. Але, окрім жартів, це реально жахливе явище, яке просто вражає своїми масштабами. Тротуарами є багато перехожих, інколи елегантно одягнутих в светрики і сорочки, не на три розміри більші. Респектабельні готелі, монументальні будинки епохи арт-деко, кабріолети, мексиканці в уніформах. Легесенький бриз з океану, лагідне сонечко: місто ідеальної погоди, як його заслужено називають.</p><h3><strong>8. CORONADO CA</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*RU7yDoXTy30eNthm2wmOWg.png" /></figure><p>П’яні часто топляться, особливо в безкрайому і свіжому, повному омріяних серферами хвиль, які вдаряються об непохитні борти авіаносців, які ніяк не наважаться застосувати себе і розбомбити ядерною зброєю кацапа, Тихому океані. Американською асоціацією алкоголіків чітко вирахувано максимальну відстань до води, яку може здолати п’яний, і саме тому, на цій відстані стоять знаки «ніякого алкоголю за цією межею». Знаки ці ще пам’ятають Мерлін Монро, яка прославила цей гарний острів, пляж і готель Коронадо, де висять люстри фірми, з власником якої я потоваришував під час цієї подорожі. Ширина пляжу дійсно дозволяє відділити п’яних від тверезих. Я був тверезим і скупався, хоч плавати зовсім не дозволяють хвилі, попри доволі пристойну температуру води у березні. Над головами усіх перехожих та бігунів, котрі складають основу відвідувачів пляжу в цей сезон, невпинно гудуть літаки і гвинтокрили, які один за одним ідуть на посадку на найбільшу, чи одну із найбільших, військову базу у США. Але я би хотів мати такий пляж поруч, це настільки розкішно тут походити, побігати, посидіти, полежати, поплавати, по-хтозна що ще поробити… Прямо через дорогу від пляжу і стоять хатки таких же любителів, тільки з відповідними бюджетами, що за кілометр видно.</p><p>Не хотілось звідти іти, але починало темніти і я через весь острів, будучи, мабуть, рекордсменом з пішохідних походів, як мінімум, того дня в Америці, попрямував аж тридцять (!) хвилин тротуарами іграшкового житлового кварталу до порому на Сан Дієґо. Гігантські алое, які могли б вилікувати всю Каліфорнію від всього абсолютно, спокійно ростуть на подвір’ях, де інколи ще можна побачити такі дивні речі, як малесенькі політичні агітаційні плакатики, втикнуті в землю на ніжках, як підписи вазонків в моєму шкільному класі з біології.</p><p>В Америці часто вулична їжа буває кращою за всю решта, в тому числі і домашню. Вичитав про кіоск з канапками з лобстера і не помилився. Цей смак топленого масла, солодкавої булочки і чудового білого пружинистого м’ясця, мабуть, ще на століття відклав той час, коли я стану веганом…</p><h3><strong>9. OCEAN BEACH CA</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*7RLT2ihJvFN0lEg-FEmPGw.png" /></figure><p>Ніколи не ремонтовані будиночки стали рівними рядами ще з часів шукачів золота, перпендикулярно до пляжу, від якого незрозуміло довжелезні пірси повпиналися в океан. Люди, як морські леви, порозсідалися і порозлягалися всюди і всі щось їдять. Взагалі, американці доволі успішно проштовхують свої національні риси в глобальний світ, залишаючи їх в собі ще більш укріпленими. Особливе місце в цьому списку займає манера постійно їсти і пити.</p><p>А в тих будиночках дуже колоритні заклади з бурґерами, футболом, барбекю, музикою реґґей, безглуздими китайськими імітаціями мексиканських пончо з поліестеру і набагато менш безглуздим антикваріатом. На тротуарах інколи грають на гітарах і співають щось в стилі Боба Ділана босоногі довговолосі білої раси чоловіки. Вони, як ті бузьки, що відстали від родичів, які вже відлетіли на курорт, як пенсіонери з Іллінойсу до Арізони, і залишилися трохи розгубленими, але все ж не повністю усвідомили, що сталося. Якби вони не були живими, їх би можна було поставити до музею, а так їх доводиться годувати, як і бузьків зимою. Кидають по пару долярів перехожі і вони собі живуть, навіть заправляють іржаві старезні автомобілі на таких же іржавих старезних заправках.</p><p>Тут панує вже не свобода, а розслабленість. Їм не треба гарних газонів, для яких треба косарки, на які треба гроші, які треба заробити на гарній роботі, яку не дадуть босоногому чувакові з гітарою, який не потребує їх, бо йому не треба газону, він і тут собі на пляжі непогано полежить, поки ті всі дурні там потіють і косять…</p><h3><strong>10. THE SYMPHONY ORCHESTRA</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*ksebSBVWaPpRnJFvj8wFVw.png" /></figure><p>Вони не найкращі, але я би на концерт пішов, хіба, якщо не якогось там Чайковського грали…</p><h3><strong>11. LA JOLLA</strong></h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*zflr_ZH2FIJEAAkYgwC2-Q.png" /></figure><p>Я мав мрію переїхати через США наскрізь на авто. Постійно її розробляв крок за кроком і починав усвідомлювати, що це може бути не така і гарна ідея: їхати інколи цілий день прямою дорогою крізь пустелю чи прерію і, мабуть, користуючись порадою однієї знайомої, просити, щоб дружина час від часу давала ляпаса по лиці, аби не заснув за кермом. Їхати невимовно нудно, особливо з обмеженням швидкості, яке можна порушити навіть на велосипеді.</p><p>Бог почув про мою мрію і вирішив її здійснити, трохи скоректувавши, і я прямо серед воєнного стану полетів на літаку зі ост-вест. Для мене це вже не було «вау», побачити ті місця, але я вдячний за сам факт такого подарунку аж до сліз. Я і раніше постійно бачив, як Бог дає набагато більше, ніж людина заслуговує. Але тепер я це побачив по собі і надзвичайно яскраво.</p><p>La Jolla — перекручене «la joya», тобто дорогоцінний камінь. Так іспанці назвали ці чудові місця в Каліфорнії і вони дійсно дорогоцінні у всьому, в тому числі, як неважко здогадатися, в цінах на абсолютно все. Це гарний кавалок Америки, не посперечаєшся.</p><p>Я мав мрію переїхати через США наскрізь на авто. Постійно її розробляв крок за кроком і починав усвідомлювати, що це може бути не така і гарна ідея: їхати інколи цілий день прямою дорогою крізь пустелю чи прерію і, мабуть, користуючись порадою однієї знайомої, просити, щоб дружина час від часу давала ляпаса по лиці, аби не заснув за кермом. Їхати невимовно нудно, особливо з обмеженням швидкості, яке можна порушити навіть на велосипеді.</p><p>Бог почув про мою мрію і вирішив її здійснити, трохи скоректувавши, і я прямо серед воєнного стану полетів на літаку зі ост-вест. Для мене це вже не було «вау», побачити ті місця, але я вдячний за сам факт такого подарунку аж до сліз. Я і раніше постійно бачив, як Бог дає набагато більше, ніж людина заслуговує. Але тепер я це побачив по собі і надзвичайно яскраво.</p><p>La Jolla — перекручене «la joya», тобто дорогоцінний камінь. Так іспанці назвали ці чудові місця в Каліфорнії і вони дійсно дорогоцінні у всьому, в тому числі, як неважко здогадатися, в цінах на абсолютно все. Це гарний кавалок Америки, не посперечаєшся.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*-bch1v6XmWUdjs7Z_kJemQ.png" /></figure><p><em>Всі фото мої, березня 2023 року<br>Всі тексти мої, гіпер-суб’єктивні, серпня 2023 року</em></p><p><em>Олег Завадський</em></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ecb85d9caf31" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[BRUCKNER 7 : AGAIN & AGAIN]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/bruckner-7-again-again-229d263aea5c?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/229d263aea5c</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 23 Jan 2023 19:19:37 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-01-23T19:19:37.191Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/458/1*UpqsW8REN1b8qAupx3_64Q.png" /><figcaption><a href="https://music.apple.com/ua/album/bruckner-symphony-no-7/1655839935">https://music.apple.com/ua/album/bruckner-symphony-no-7/1655839935</a></figcaption></figure><h3>BRUCKNER 7 : AGAIN &amp; AGAIN</h3><p>The most beautiful creature of Anton Bruckner performed, recorded and listened to again and again…</p><p>Impossible to get tired of this amazing piece and nothing on Earth can compare to its grandeur, refinement, sophistication, spirituality and transcendency. Perfectly mastered strong basement, background of cosmically deep perspective, strong frame where the action takes place without time passing. Time is disabled in Bruckner’s symphonies independently of how fast or slow they are performed, but definitely rush and fast tempos aren’t a path to discovering the essences of the darkest depths of these pieces. The 7th symphony brings us very close to understanding of God as it has no resemblance with any terrestrial or cosmic or humanly-psychological object. The scenery is beautiful by all means but the basement, background and framing is something very special Bruckner could do unlike anybody else in history. All the long years he took to study on top fo his perfectionism brought unparalleled results going so far beyond his time that no wonder he wasn’t widely understood in late nineteenth century. Even these days only a few musicians and even conductors can understand what that strange person Anton Bruckner was “saying” by his crescendos and culminations beyond any limits, by Bach-grade polyphony in romanticism and only spiritually connected sections without any transitions. This bad understanding often leads to poor performances repelling listeners from these heavenly pieces to so earthy (but also beautiful) pieces of Brahms.</p><p>The reason for this humble and simultaneously frivolous review is the newest recording by Paavo Järvi with Tonhalle-Orhester of Zurich. Both conductor and ensemble are among s few in the world who know and understand Bruckner. And, or heaven, it sounds so gorgeously! I intentionally want to refer to the edition of Apple Music as it is (probably the first) recording of Bruckner’s 7th bearing all of these badges at once: Dolby Atmos, Hi-Res Lossles, Apple Digital Master.</p><p><a href="https://music.apple.com/ua/album/bruckner-symphony-no-7/1655839935">https://music.apple.com/ua/album/bruckner-symphony-no-7/1655839935</a></p><p>Listened to this on a Mac with external hi-res DAC and professional studio headphones, as well as Apple Pro Max and an iPhone. NAD amplifiers and Dynaudio speakers will follow but what I’ve already experienced was quite enough to be fascinated by both stunning performance and sound. My compliments to Maestri: conductor, the orchestral musicians and sound engineering team!</p><p>There were some passages of part one I disagreed with but that is nothing but my personal impression and vision, probably influenced by Haitink, Celibidache and Skrowaczewski. Now Paavo is bringing us another standard! Some moments were too fast as to my ear and some flute solos weren’t clear enough. Being amateur woodwind player I expected more rounded and thicker performance of those but it they didn’t really stand on the way of total admiration of Allegro Moderato with all of its themes and tempos and counterpoint. The ending is so well done that it feels like the orchestra began to run at cursing speed right at that moment.</p><p>Adagio was and probably is the most popular part of this symphony and it was done so perfectly well that I probably will not listen to Haitink’s early recording with Concertgebow for at least a couple of months… The modern dynamic range and resolution of this Paavo Järvi’s recording is making it more of a historical gem. Clarity of polyphony and wonderful appearance of “second-row” parts, especially the woodwinds, was simply amazing. And, probably the widest ever sound of brass I’ve ever heard.</p><p>Scherzo went so far beyond its main theme in all the richness and attention to every detail and perfect performance allowed to admire every instrument so that every mistake, if present, would immediately be heard. Again, my favourite flute corks were somehow lightly offended, and now I strongly suspect sound engineers! But like with the first movement, these small disadvantages didn’t spoil the whole picture, so rich of colours, perspective and sublime feelings.</p><p>Finale of 7th Symphony isn’t any summary of the “above written”. It exists by itself as any separate book of Bible. Here, like in the first movement, I disagree with some tempos which I would take slower. One may say “who are you?” and would be totally right as I am nobody but grateful listener.</p><p>Chromatic passages making semitones or minor seconds as wide as the whole perfect fifth is a very distinctive characteristic of Bruckner’s melodies. And how beautifully the orchestra performed all of them here! Thank you, again and again!</p><p>Writing this review from Ukraine in the state of war with world’s most terrible nation trying to reverse the history and return us all to the dark ages where it’s been dwelling until now. And I must admit this music brought so much joy to this evening that I even could for seconds forget the horrific time and disable it, just like Bruckner did in his symphonies. Dear Paavo, please, go ahead with Bruckner’s symphonies and continue to append the beautiful side of this world.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=229d263aea5c" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Малерова Вежа]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0-%D0%B2%D0%B5%D0%B6%D0%B0-23f0fa5a9c1d?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/23f0fa5a9c1d</guid>
            <category><![CDATA[gustav-mahler]]></category>
            <category><![CDATA[симфонія]]></category>
            <category><![CDATA[paris-philharmony]]></category>
            <category><![CDATA[густав-малер]]></category>
            <category><![CDATA[symphony]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 02 Feb 2022 16:48:37 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2022-02-02T20:44:40.895Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*fyQk6w3qVWItjFh2tDLIKg.jpeg" /></figure><p>Найбільш відвідуваним туристичним об’єктом у світі є Ейфелева вежа у Парижі. Мабуть усі, хто бачив за життя колесо, бачили і її, бодай, на фотографіях. Видатний архітектурний об’єкт, котрий не мав аналогів свого часу, інженерне диво, а також культурно-політичний прорив. Вежа випереджувала свій час, як і належить усім видатним творінням, адже їх автори дивляться допереду, як сам Бог!</p><p>Гордовито-огидні хижаки, а також гордовито-жалюгідні жертви соцмереж, у рвучких намаганнях показати своє життя казкою в інстаграмі, заполонили вуличку “д’університе” в червоних акрилових беретах за п’ять євро, а, іноді, і в поліестерових спортивних штанах адідас, для ідеальних фото на фоні знаменитої вежі. Ніхто не дивиться на чудо архітектури, навіть догори очей не підіймають, бо їм не цікаве чудо Ейфеля, їм треба фото на його фоні. Гірше того, навіть відео, але не просте, а тік-ток відео: цей випадок найважчий. Інші чудеса, не менш визначні, зазвичай живуть непоміченими для цього війська опухлих губ, і це добре. Було б особливо трагічно, якби тік-токери та інстаграмери із своїми гіпертрофованими частинами тіл та атрофованими частинами душ, увірвалися до залів філармоній, як вони вже увірвалися до Лувру. Так, їх там повно, бо Лувр знаменитий музей, де треба “відзначитися”. У Берлінській чи Гамбурзькій, Чиказькій картинних галереях порожньо: кілька професорів і студентів, плюс кілька загорених прихильників мистецтва, і все.</p><p>Одним із таких інших чудес, неосвоєним тік-токерами, є симфонія. В даному випадку — п’ята Малера. Якщо подумати, у чиєму виконанні хотілося б вперше наживо послухати її, — напевне не вибрав би Паризьку філармонію. Але, опинившись тут у справах більш нудних, аніж музика, як звично, перевірив календар концертів і помітив цей скарб: Малер, симфонія №5, Паризька філармонія, дириґент Сарасте. Той вечір “зробив” мій тиждень. Вперше в цій неординарній новій філармонії, вперше цей оркестр, дириґент і, головно, цей твір. То стало символічним, послухати її у Парижі. Бо п’ята симфонія Малера — вона є десь такого ж, або і більшого, значення в світовій цивілізації, як ота вежа. ЇЇ почали інтенсивно виконувати аж після Другої Світової, багато в чому “завдяки” відомій соціалістичній партії з Німеччини, і донині, таке враження, ще не всі зрозуміли її (симфонії) масштаб.</p><p>Бетовенський драматизм, але ще менш стриманий; емоційність, але більш романтична, еротична навіть; певної міри програмність і багато в чому етнічність, але сміливіша! До того ж, іронія, принаймні на мою думку. Так, симфонія починаєтсья так, неначе це пародія на вже тоді знамениту і еталонну п’яту Бетовена. Виклик для дириґента, чию професію люблю порівнювати з морським капітаном: в якому руслі трактувати, аби і не розгойдати сильно той човен, і не плисти прямою чи правильними дугами, дати прискорення, різкий поворот і не перевернутися… потужний треба двигун для цього всього.</p><p>Брукнерівський розмах: без поспіху, максимальний склад оркестру, міцна і глибока основа, використання всього тонального і динамічного діапазону і ніякого страху “перестаратися”. Малер взяв у Брукнера і Баха контрапункт і багатошаровість, його симфонія, неначе величезне полотно з глибокої перспективи фоном і кількома одночасними подіями на передньому плані. Кульмінації доходять до самого неба, неначе могутні піки Дахштайну, меланхолія — як плесо озера Вьортерзее, у хатинці на березі якого в концертне міжсезоння написано цей величний шедевр.</p><p>Ваґнерівська стіна… Це особисте і суб’єктивне сприйняття винаходу, за який одні шанують, а другі паплюжать. Музика стоїть могутньою стіною, вона не тільки на сцені, вона всюди. Малер захоплювався як Ваґнером, так і Брукнером, за що його, м’яко кажучи, не завжди шанували. Але Малер сильно випередив Ваґнера і, заміть того, аби працювати над лібретто із дивними сюжетами, сценами і театральною частиною опер, він довів симфонізм до третьої найбільшої вершини (поряд з Бетовеном і Брукнером).</p><p>Що зробив Паризький оркестр? Розділив симфонію на дві частини повздовж: духова і струнна. Точніше кажучи, в них вийшло трохи так, ніби це концерт духових у супроводі струнних. Гобой, флейта, мідні на суперовому рівні і сильно виділялися. Тереза, моя донька, флейтистка, пояснила, що у Парижі сильна духова школа і у них культивується солодкавий звук. Згоден. Але це ж Париж, тут все з маслом, яйцями, цукром і вином чи сидром. Не знаю, чи Малер полюбляв віденський шніцель, бо на вигляд був такий сухуватий, але музика його, все ж, як мінімум тафельшпіц, але точно не кіш. Хто ще досі старої школи і їсть, той вловив тему…</p><p>Думаю, ударники за виконання цього репертуару вимагають подвійну оплату, як мінімум. Вони катастрофічно не мають коли подрімати, і не тільки через насиченість партіями для міді, а й через несподівану увагу композитора до них самих, навіть основну тему першої частини дав заграти. Навіть, бідні, не знають, чи то тішитися.</p><p>П’ята симфонія характерна не просто поліфонією, а й ритмічними рисунками складними, як, мабуть, у Стравинського. Групи інструментів вступають в несподівані моменти і, здавалося б, дириґент іноді розгублювався. Може таки варто було партитуру мати на пульті. Тому деякі моменти явно потребували більшої ясності. Це якраз той випадок, коли слухачеві може здатися, що він не розуміє, а це просто не виграно так, як задумано. Тим не менше, парижани на дуже високому рівні показали себе у виконання знаменитого адажіетто. Може таки дійсно щось таке романтичне є в тому Парижі, який ще не повністю перевдягнувся у спортивні костюми, хоча і 2022 рік надворі? Адажіетто фігурувало в романтичному посланні Густава Малера до своєї дружини і воно, дійсно, є надзвичайно меланхолійно-романтичним. Оксана Линів в одному інтерв’ю, коли журналіст майже нічого музично цікавого не зумів запитати, але все ж стандартне питання про найулюбленіший твір задав, назвала саме це адажіетто.</p><p>Жорстоко, мабуть, порівнювати, але після Берліну це таки велика різниця. Оркестр тут не працює як одне ціле і це сильно відчуваєтсья, маючи досвід багаторазового прослуховування п’ятої симфонії в еталонному виконанні Берлінської Філармонії чи Амстердамського Концертґебау. Акустика теж не та, що у Берліні. Все класно, але не те. Не варто забувати, що німецькі оркестри узагальнено настільки ж кращі від всіх інших, наскільки і автомобілі. Не скажу, що хочу німецьке авто, але скажу, що в жодній країні нема такого набору добротних марок, які почалися з ентузіазму і живого таланту в руках і головах. Надіюся, що в світлі останніх подій, їхні політики теж будуть рівнятися на ті оркестри і перестануть захоплюватися “інтернаціонал-“ замість “націонал-соціалізмом” та дружбою з деякими народами, котрі в певні часи були і ворогами.</p><p>В підсумку, все ж, не дивлячись на критику, це був фантастичний вечір в Паризькій філармонії і я, якщо дасть Бог нагоду, наступного разу теж перегляну календар концертів. Фантастичні приміщення музичного містечка, нічне наповнене метро, як і ресторани, як і рух на вулицях. Їм є за що позаздрити, французам. Вони створили непересічну культуру і економіку, хоч і не одне життя за це віддано і цьому присвячено. Мабуть не доживу до того, аби в нас хоч десь приклалися до такого проекту, як оця філармонія, але дожив до того, що вільний поїхати до них, за що безмірно вдячний Богові.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=23f0fa5a9c1d" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Watch From Mort Weiss]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/watch-from-mort-weiss-96ba24d3f37a?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/96ba24d3f37a</guid>
            <category><![CDATA[jazz]]></category>
            <category><![CDATA[mort-weiss]]></category>
            <category><![CDATA[clarinet]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 22 Dec 2021 20:22:35 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-12-22T20:22:35.044Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>A friend so close I’ve never seen</p><p>Being a lifetime music lover and admirer I’ve listened to many styles and musicians and one period of my life was throughly hunting for decent clarinet jazz. Dark as grenadilla, from which the instrument is made, clear as the name it was given and as free as jazz where it belonged since its dawn… So was the CD I came across in an online shop and bought one. After about a week of listening and enjoying I noted an email sent through shop’s domain and thought it was some kind of usual satisfaction apprisal questionnaire. But then noted it came from a musician who’s album I bought: so unusual! He wrote me a couple of words saying I was the first customer in Ukraine and he had Ukrainian heritage from a long time ago etc. etc… A man was Mort Weiss. A clarinetist who played with numerous jazz celebrities and kept a fantastic form even in his decent age.</p><p>We kept in touch since that time, discussed different topics, from clarinet music and my children performances to business and politics. Mort wanted to come and play at jazz festival here in Ukraine but despite all my efforts I hadn’t managed to bring him of what I deeply regret now knowing it is too late for this world. One day in the morning a postman brought a small parcel which to my greatest surprise was coming from Mort. A small Buffet branded watch, corporate gift from famous clarinet brand once presented to him. Mort just wrote he wanted me to have it. What a nice romantic sign o friendship nowadays so unusual and distant in time! And so were we, distant and friendly, from different continents across the sea, from different generations across almost forty years, but feeling like relatives.</p><p>So sad Mort is gone, so good he had lived long, so hopefully his life was mostly enjoyable, as much as it can be. We may meet in a better place one day and I will finally listen him playing live, as live as the memories of him are in my heart and in my ears now listening to one of his excellent albums…</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=96ba24d3f37a" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Помер Бернард, помирає епоха]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%80-%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%B0%D1%94-%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%B0-a147e5560914?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/a147e5560914</guid>
            <category><![CDATA[concertgebouw]]></category>
            <category><![CDATA[bernard-haitink]]></category>
            <category><![CDATA[haitink]]></category>
            <category><![CDATA[berliner-philharmoniker]]></category>
            <category><![CDATA[bruckner]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 22 Oct 2021 18:37:30 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-10-22T18:37:30.777Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Чудова кар’єра добігла кінця у 2019 році, коли маестро Бернарду Гаітінку було аж 90 років. Хіба не вражає, коли людина в такому віці подорожує світом, долає кілометри і години, різниці в часі, різниці в культурах, розмовляє різними мовами (і не тільки замовляючи страви в ресторані)? Кожного тижня інша країна, інше місто, інший оркестр, правда, завжди один з найкращих оркестрів…</p><p>Життя маестро обірвалося цими днями, після лише двох років на пенсії. Сум за легендою і радість спогадів заполонила фан-групи в соцмережах: десятки років на вершині диригентського мистецтва в концертних залах та студіях звукозапису, обкладинки вінілів, компактів, цифрових альбомів. Який же я дурень, що не купив вініл останнього його концерту з Берлінським філармонічним! І який я щасливий, що побував на тому концерті, ще не знаючи, що він був останнім! Концерт записували в унікальний спосіб: на вініловий мастер, без цифрових обробок, взагалі без жодних обробок і перекодувань. Прямо з чудових мікрофонів Нойман на платівку. Потім наштампували обмежений тираж вінілових важких дисків і виставили на продаж по 200 чи 300 євро… продали за секунди. А я прогавив.</p><p>О! То було яскраве враження. Грали конецерт для фортепіано Моцарта (для розігріву) а потім… О, що було потім… Сьома симфонія Брукнера. В мене сльози витупили першого разу із першими дотиками піаніста до клавіш, а другого разу — із першим форте на симфонії. Той концерт побудив мене на багато вражень, які я відразу виклав того часу в окремому дописі, посилання на котрий подано нижче.</p><p>Доволі давні записи Гаітінка із своїм рідним оркестром Концертґебау, Амстердам, всіх симфоній Брукнера, а також всіх симфоній Малера — це еталони, котрі повинні лежати у Паризькій палаті стандартів. Це вершини, котрі ніхто не подолав. Караян, звичайно ж, був супер зіркою і виконував добре, але без такого вогню. Челібідаке, ще той вар’ят, робив із своїм Мюнхенським філармонічним все, що хотів. І в нього виходило фантастично, особливо третя Брукнера. Але лише Гаітінк, серед диригентів епохи масового поширення аудіо записів, домігся певного ідеалу наскрізь усі симфонії генія.</p><p>Якщо хтось не слухає Брукнера — не бійтеся, послухайте. Ви або зненавидите, або полюбите. Але він точно не стане фоном, як і картина Пікассо не стане шпалерами. Проте дуже мало хто навіть з диригентів розуміє Брукнера, томе треба почати слухати із Гаітінка, або, як крайній, прісний і нейтральний варіант, із Караяна. Зрілі симфонії у Брукнера майже всі, адже він почав писати їх, можна сказати, “на старість”, тобто десь у моєму теперішньому віці 40+. Дійсно популярні і виконувані починаютсья із третьої, про яку ходить легенди, але мелодії, котрі врізані в вуха цивілізації, це четверта, сьома і восьма.</p><p>Я вже два роки сумую за Гаітінком і розумію, що він, можливо, вже у кращому місці. Можливо, навіть зустрівся з Брукнером і перше, що той йому сказав: “Шкода, що вініл з Твоїм останнім концертом у Берліні Бог не дозволив взяти сюди, чи ти теж прогавив свою копію?”</p><p><a href="https://olehzavadsky.medium.com/%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8-bfaabee71b4c">Заклад культури</a></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=a147e5560914" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[B2B — Back to Berlin]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/b2b-back-to-berlin-be317333a72?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/be317333a72</guid>
            <category><![CDATA[travelling]]></category>
            <category><![CDATA[hamburg]]></category>
            <category><![CDATA[berlin]]></category>
            <category><![CDATA[covid19]]></category>
            <category><![CDATA[germany]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 06 Oct 2021 07:14:48 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-10-06T07:14:48.386Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>B2B — Back to Berlin</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/529/1*tXb_1Qt8qBhjlIEiAtyBFA.jpeg" /><figcaption>Cathedral’s Panorama Balcony</figcaption></figure><p>Quite depressing pandemic time isn’t passing. We are just getting used to it. First months of the nightmare when people were dying and militants had to transport bodies across multiple towns’ cemeteries in Italy, hospitals were overloaded and only the most promising patients were taken to the limited amount of devices, governments didn’t know what to do everybody was scared and dreaming of a seaming near future when they would get back to traveling with the greatest courage and joy. But this is not happening now when travel restrictions have been eased with the vaccination, abundance of tests and electronic global tracking systems allowing instant checks. During our first trip abroad since one and a half years we noted quite a depressing atmosphere. Places of liberty like restaurants have to check vaccination certificates or tests, some of them make it a fun, some take it very seriously, some just forget it. Within a day in the city of Hamburg we had a lovely lunch in the fish restaurant where everything was the good old way except the masks and a drink at the railway station bar where we had to fill in the registration form, show vaccination certificate and sit behind the glass like in the chemical laboratory. Luckily panoramic balcony on a Cathedral of Berlin was open and there we could take the masks off and admire the fresh breeze. Unluckily the absolutelly stunning and amazing performance of Bruckner’s fifth symphony in Berliner Philarmonic had to be admired in masks. The most complicated thing was wearing a mask for three hours around Berlin Arts gallery. Still, we’re happy to be travelling again and hope the trend will not be interrupted.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=be317333a72" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Берлінські Скандали]]></title>
            <link>https://olehzavadsky.medium.com/%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D0%B8-19ba886d8d7c?source=rss-212367d0536f------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/19ba886d8d7c</guid>
            <category><![CDATA[ukrainian]]></category>
            <category><![CDATA[berlin]]></category>
            <category><![CDATA[symphony]]></category>
            <category><![CDATA[blomsted]]></category>
            <category><![CDATA[bruckner]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Oleh Zavadsky]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 02 Oct 2021 17:20:15 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-10-02T18:37:41.424Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*uJfoLo7pFXwb10rVQDiYrg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*LYgNAZs9OgA2ub3mU08CJg.jpeg" /></figure><p>Ще не по пандемії, але знов Берлін. Вакцинаційні паспорти, реєстрації, але найгірше — маски, ну якже це дістає від незвички, бо ж машиною свобода, а от літаки і громадський транспорт, навіть один з найкращих у світі, він і так дусить і мучить, а коли ще й в масці…</p><p>У філармонії черги на всіх входах за півтори години до початку концерту: реєстрація, перевірка вакцинації чи тестів, масок, сканування квитків і от - у середині. А всі відразу в черги до барів, бо ж якщо з келихом вина, то не тільки веселіше чекати на початок, а ще й без маски легально можна продихнути. Перший ряд: вся сцена, як на долоні, а самі наче на задньому сидінні авто, де за кермом диригент. Аж не віриться, що хоч недешево і в електронній черзі , але таки можна купити квитки, які бажаєш. Та це ж скандал: а де ряди для перших осіб? Де мають сидіти голови лянд-бундес-адміністрацій, міністерства шароваризації культури, чи то “дірнделізації”? Зручно всівся і думаю: зараз прийде фрау з квиткової каси і скаже: “дізе плєтце зінд ніхьт фюр інен” і покаже мені план залу на папері, зашураний до дір, з перекресленнями. Але ні, це наші і це найкращі місця!</p><p>Рівно о восьмій всі двері позачинялися, увійшли оркестранти і відкритими лишили тільки двері для диригента, який не змусив себе чекати, хоча самому вже досить далеко за дев’яносто. Знаменитий Бльомстед. Як же він давно доробив до пенсії і досі не поставив своїх дітей на заміну? Та це ж також скандал. Музика стартувала, а в залі тихо, всі слухають. А якщо хтось спізнився? Що робити? Це ж ще один скандал! Треба ж зайти, сунутися між рядами і ще, бажано, голосно шепотіти. Не кажу вже і про те, що не можна користуватися телефонами. То це як, жодного разу концерт не переб’є рінґтон? Якось незвично, до скандалу незвично.</p><p>Диригент стає за порожній пульт: без партитури! Як би я хотів бути в його роках в такому світлому розумі і при такій пам’яті. Без палички і, як я розумію, всі жести у нього неправильні і він би не здав ніякого іспиту не те що у Львівській консі, а навіть в Тернопільському музилищі. Та його з Теребовлянського кулька вигнали б поганою мітлою! Це скандал.</p><p>На початку піаніссімо, вся панорама струнних піццікато розгорнулася по сцені, крещендо і таке форте, що аж хочеться триматися за крісло. Гармонія і дисонанси Брукнера на таких тонких межах, що їх треба не просто чути. Їх треба крізь себе пропустити. І ось доходить справа до мідних і вони філігранно попадають в тон, не одна зірка соло, а групами. Звучання у всіх широке, масне, так ніби кожна нота, як добре вгодована альпійська корова. Але це ж Брукнер, так і має бути! Флейта своє соло (це ж Пайю/Pahud) відіграє так потужно, наче це орган. А потім ті широкі звуки переміщуютсья півтонами так, ніби це терції, відстані між нотами наче розширюються. Ритми не складні, але в кожній долі стільки вібдувається, що здається, ми коло чорної дірки, яка своєю гравітацією пригальмувала час і роздерла простір, як гумовий джгут. І знову кульмінація, і знову фортіссімо. Відчуття, як то ідеш втомлений до гірської вершини: догори, догори, догори і от, ні, то ще не вона, тут невеличка улоговинка і далі вже вершина, набагато вища, ніж мала б бути. Який він молодець, Брукнер, що витиснув із симфонічного такі потуги. Несподівані, майже шокуючі зміни настроїв, напрямків, ритмів, смаків…</p><p>П’ята симфонія у нього, мабуть, найгірша. Але вона настільки прекрасна! Вона нічого нам не говорить, вона існує собі, як величезна галактика на небі в абсолютній красі. Цей композитор, мабуть, дійсно був як дитина, без стереотипів, без моди. Брамсові лишалося тільки його спаскудити, так і не зрозумівши, ні як музиканта, ні як людину. А Брукнера досі багато хто не зрозумів, досі сперечаютсья. Але це ж краса, абсолютна краса. Ніщо так не доводить нашу подібність до Бога, як бажання і можливість творити просто гарні речі, навіть зовсім непотрібні. От як ми люди, нащо ми Йому? Так і ті симфонії… Їх на стіну не повішаєш, за мільйони не продаш, салату з них не зробиш, далеко не заїдеш, навіть публіку не розважиш, ну хіба яку сотню диваків, як от мене. Та і не розвага то, ні. Я так втомився! Аж на початку третьої частини змінив позу сидіння, ноги позастигали в одній точці. Долоні зіпріли, бо боявся руками рухнути. А то тільки перша частина довжиною як ціла п’ята симфонія у Бетовена. Така напруга, ніби то я диригент і переживаю, аби ті халтурщики не налажали. А вони і тут не ідеальні, але все ж дуже близькі до того.</p><p>Але я почув, почув її наживо і концерт настільки вдався, що публіка не відпускала оркестр зі сцени. Вся симфонія була ретельно розкладена на полички і зібрана назад. Кожна нота просмакована і жодної деталі не упущено. Браво!</p><p>Але то не все. Думаю, багато хто вже знає, що там немає ведучої і тому ніхто не знав, що Брукнер присвятив свою п’яту всесвітньому дню музики, якраз першого жовтня, коли був цей концерт. Хіба не чудово? Та ні, не чудово! Брукнер не святкував дня музики і не знав про його існування. Це скандал! Крім того, без ведучої ми так і не дізналися, що Берлінський симфонічний оркестр є лауреатом міжнародних конкурсів, стипендіатом, переможцем, академічним, нацистським, ой, національним. І ми не почули, наскільки там чудові оркестранти, які народні, які заслужені. Так помилково можна і помідорами закидати, а вони так старалися, так старалися… це С К А Н Д А Л!</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=19ba886d8d7c" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>