<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Illia Boiko on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Illia Boiko on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@oshiimen?source=rss-985245a88699------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*5oDpR1OiwRWN8l0DPEO6nQ.jpeg</url>
            <title>Stories by Illia Boiko on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen?source=rss-985245a88699------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Fri, 20 Nov 2026 02:17:07 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@oshiimen/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Чи ми досі ходимо по лезу?]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D1%87%D0%B8-%D0%BC%D0%B8-%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%96-%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%BE-%D0%BF%D0%BE-%D0%BB%D0%B5%D0%B7%D1%83-75fc2aab2301?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/75fc2aab2301</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 30 Oct 2026 19:27:26 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2026-10-30T19:27:26.675Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Віднедавна я почав цікавитись науковою фантастикою. Інтерес ріс поступово: спочатку фільм 2017 року “Той, хто біжить по лезу 2049”, потім в 2020 — вихід гри “Cyberpunk 2077” від польської студії CD Project Red, а ще купа інших культурних та буденних речей, які почали нас оточувати. Для сучасної людини наукова фантастика вже стала звичним життям, що мало дивує. На початку року, в свою дубайську відпустку, я вирішив звернутися до класики жанру і прочитати “Чи мріють андроїди про електричних овець” (1968 р.) культового фантаста Філіпа К. Діка. Вирішивши, що Дубай — підходяще місце для даного жанру: вcі ці високотехнологічні декорації сприяють бажанню зануритись у світ, який ще 50 років тому виглядав чимось нереальним. Хоча, вже після занурення у світ Діка, мені здалося, що Нью-Йорк із його похмурим, майже постапокаліптичним вайбом або якийсь техно-мегаполіс Китаю значно краще пасували б до атмосфери його творів, ніж Дубай. Та й Сан-Франциско, в якому відбуваються події роману, у моїй уяві виглядає зовсім інакше. Вже анонсовано продовження історії “Той, хто біжить по лезу 2099” на 8 серій від студії Amazon Prime Video, тому фанатам приготуватись. Найперша екранізація твору вийшла в далекому 1982 році з молодим Гаррісоном Фордом та неймовірно харизматичним Рутгером Гауером. Цю стрічку Я також подивився, щоб максимально підготуватись до виходу серіал та скласти свої враження про адаптацію і всесвіт загалом. Як завжди буває, однією книгою це не зупиняється. Тому, я придбав ще 3: “Убік”, “Затьмарення” та “Валіс” щоб зануритись у навіжений, часом параноїдальний світ письменника. Тому сьогодні я хотів би зануритись у свої враження про те, що створив Дік, режисери, та час в якому ми живемо та рухаємось. Він мало чим відрізняється від того про що писав автор 50 років тому.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*XsCw8h5MrGB_zPsqvNTCKg.jpeg" /></figure><p>Кожна з прочитаних мною книг досліджує свою тему. В “електричних вівцях” Дік працює з ідеями людських емоцій, а саме емпатією, і навколо цього вибудовує свою філософську тезу. Якщо фізично неможливо визначити, чи перед нами людина, чи андроїд, тоді, можливо ми можемо визначити це завдяки нашим діям на провокативні, жорсткові дії по відношенню до живих істот. І в цій дилемі є непахане поле для полеміки і розвитку подальших подій, що, в принципі, і робили режисери, що брались за адаптацію творів. Що, якщо техногенний процес прийшов до того, що роботи стали настільки розвиненими, дозволяючи їм відчувати такі ж емоції, що і люди? Або ж світ став настільки жорстоким та цинічним, що самі люди втратили можливість виявляти емпатію. Як тоді ми можемо встановити, хто є людиною? У статті The New Yorker під назвою <a href="https://www.newyorker.com/magazine/2026/08/17/are-you-a-human">«Are You a Human?»</a> авторка переносить науково-фантастичні концепції у площину повсякденного життя. Вона звертає увагу на те, як технології розпізнавання та цифрової ідентифікації людини перетворюються на комерційний інструмент: людські біометричні дані стають ресурсом для розвитку технологій і джерелом прибутку для приватних корпорацій. В нашому контексті це вже виглядає як твір Діка, коли технології отримують право визначити, хто з нас людина. Можна днями сперечатись, що може бути відмінним фактором, та навіть якщо ми знаємо, що перед нами андроїд, який має свідомість, чи дає це нам право позбавити життя?</p><blockquote>Most of these stories involving tests are variations on the seventeenth-century philosophical meditations of René (“I think therefore I am”) Descartes. Seeking certainty about his own existence, Descartes concluded that the very act of thinking proved that he existed as a thinking being.</blockquote><p>В “Убік” Дік досліджує природу реальності, страху смерті, недовіру до власного сприйняття і питання того, що робить наше існування справжнім. Я вважаю його найбільш цікавим та концептуальним твором. Уявіть, що відбувається вибух і вам здається, що з усіх присутніх вижили тільки ви і декілька людей поряд. Ви впевнені в тому, що вижили ви, а не навпаки — інші люди, які в це також потрапили? Що, як після цього всього ви далі існуєте, але ваша реальність розпадається, речі старіють, світ повертається в минуле? Єдина річ, що може відтерміновувати цей процес, — це проста баночка засобу. Вона протистоїть руйнуванню та смерті і дає шанс продовжувати існування. Зʼявляється саме тоді, коли власних сил персонажів уже недостатньо. Дік майстерно досліджує складні філософські питання, які ніби-то мали б стосуватись людей у майбутньому, але насправді вони стосуються людини в будь-який час, яка взяла і почала читати його книгу. І найголовніше питання, яке ти ставиш після фіналу, — то що ж таке “Убік”?</p><p>Якщо після всього вищенаписаного вам здається, що це якийсь “брєд” людини, яка зійшла з глузду, то хотів би, щоб ви озирнулися. Ми вже живемо у світі, в якому технології, що колись здавались фантастичними, поступово стають частиною повсякденності. Якщо раніше штучний інтелект був чимось, що можливо колись станеться, то вже зараз ми кожного дня ділимось про наш стан, пережиті емоції, питаємо порад у компʼютерної системи, машини, яка служить нам у розвʼязанні буденних проблем. Літаючі авто готуються до виходу на ринок. Розробка роботів-помічників уже не є чимось далеким, а тим, що ми будемо бачити найближчими роками у нашому повсякденному житті. Питання в тому, на яку очікувану реальність ви ставите ставку: майбутнє, що показане в грі Cyberpunk 2077, чи те, що в грі “Fall out 4”? Навіть якщо кіберпанкове майбутнє зараз тільки на екранах наших телевізорів, не означає, що воно таким не стане через ще 5–10 років. Цьому сприє дуже активний розвиток ШІ і нейротехнологій, а також тому, наскільки легко ми віддаємо глобальним корпораціям наші дані. Наші смартфони, телевізори, смарт-годинники постійно збирають дані для того, щоб потім за допомогою штучного інтелекту проаналізувати і підібрати нам найбільш підходящу рекламу. Якщо раніше мозок залишався однією з найменш досліджених частин людського організму, і ми лише починали розуміти механізми його роботи, то сьогодні нейронаука зробила величезний крок уперед. Водночас ми досі далекі від повного розуміння того, як він функціонує. Якщо раніше поети 18–19го століття писали про кохання як щось величне, гротескне та те, що змушує людину робити сміливі вчинки, йти на жертви, то зараз це просто “біологічний процес, який керується каскадом нейромедіаторів, гормонів і нейропептидів”. Наше стрімке бажання осмислити самих себе та роль в цьому світі призвело до того, що ми злегкістю готові віддати всі свої дані: наші думки — чату джіпіті, фізіологічний стан — епл вотч, наші вподобання та бажання — гугл сьорч. Наскільки швидко наш мозок зможуть оцифрувати і перенести в онлайн і що тоді буде вважатися смертю? Направду, найбільший чинник розвитку людства — страх смерті. Можливо, в найближчому майбутньому вже не стоятиме питання, чи зможемо ми подолати смерть. Питання стоятиме в тому, як саме це станеться і коли? Чи буде це вважатись продовженням нашого існування чи лише цифровою копією без “душі”? Чи не станемо ми передбачуваними, контрольованими аватарами в руках глобальної корпорації?</p><blockquote>Корпорації також беруть у цьому участь. Вже скоро компʼютери взаємодіятимуть з нашими мізками напряму. Це дозволить компаніям раніше за нас самих дізнаватися, яких продуктів нам хочеться і яку рекламу ми схильні вподобати найбільше. LʼOréal, світова лідерка в галузі косметики й парфумерії, навіть запустила стратегічне партнерство з великою нейротехнологічною компанією Emotiv для індивідуального підбору ароматів для кожного мозку.</blockquote><p>В 2024 році вийшла книга “Битва за твій мозок” в якій авторка приводить саме такі тези. Уривок з книги можна почитати за <a href="https://babel.ua/texts/107178-maybutnye-vzhe-nastalo-neyrotehnologiji-navchilisya-chitati-dumki-blokuvati-emociji-ta-peredbachati-maybutni-hvorobi-publikuyemo-urivok-z-novogo-ukrajinskogo-vidannya-bitva-za-tviy-mozok">посиланням</a>. Але, якою б похмурою не була реальність, вона не така похмура як те, що досліджував Дік в своєму творі “A Scanner Darkly”.</p><p>В українському перекладі “Затьмарення” — третя книга, за яку я взявся, менше про світ майбутнього і ближчий до нашої реальності. В ній автор досліджує свій період вживання наркотичних речовин і те, наскільки згубним ця хвороба є. І тут для мене все було передбачувано і менш цікаво: трагедія, яку описує автор, болюча, але для сучасної людини це вже не щось, що може здивувати. Сам Філіп Дік називав її найкращою роботою, можливо, через те, що вона найбільш особиста: яка стосується його самого та його друзів. Для мене ж вона місцями виглядала як історія людини, яка реально трошки “поплавила” свій мозок наркотою. Але все ж паралель з попереднім твором простежується: в першому автор показує, як реальність руйнується шляхом руйнування світу навколо тебе, то в “Затьмаренні” ми споглядаємо руйнування реальності через занепад свідомості. Можливо, не дуже хочеться співчувати затятому наркоману, але все ж під час прочитання ти знаходиш в собі бажання співчувати людині, яка споглядає руйнування своєї свідомості і нічого не може з цим вдіяти.</p><p>Літературно багато його творів вже стали в чомусь канонічні і уж точно мають власний самобутній стиль. Він не так багато уваги приділяє деталям, натомість зосереджується на ідеях і концепціях. І це йому вдається. Автор не боїться братись за складні, часом суперечливі теми і намагатись розвинути їх далі, адже на більшість із них дуже складно дати пряму відповідь. У “Валіс”, до прикладу, він описує власний досвід “теофанії (*безпосереднє явлення бога людям у видимій формі). Скептики досить легко б відповіли на це тим, що будь-яке вживання наркотиків не проходить безслідно, тим же, кому простих відповідей замало, може спробувати прочитати твір Діка і спробувати знайти пояснення для себе самого. Для мене особисто книга виявилась досить складною сумішшю теології, гностицизму та божевільних ідей автора, які мені було складно осмислити. Місцями Я б охарактеризував його твори так — це перенасичений постмодерністський коктейль “Молотова”, що може трохи підсмажити твої мізки. Неможливо точно визначити: чи це одкровення, психічний розлад, художня гра чи все одночасно. Дік не намагається дати нам універсальну відповідь на питання, у чому полягає сенс нашого існування. Радше він намагається описати власний пережитий досвід і поділитися ним з іншими. Чи це не один із найкращих описів самого письменництва? Автор, як і його персонажі, намагається осмислити те, що відбувається з ним, його життям та світом навколо. Він не обов’язково має всі відповіді, але це не зупиняє його від пошуку. І завдяки цьому ми сьогодні маємо змогу продовжити його інтелектуальні пошуки, переосмислити та розвинути ідеї, які він залишив після себе.</p><p>Із цим нам дуже допомагають кіноадаптації, які не просто відтворюють ідеї письменника, а й стають своєрідним продовженням його інтелектуального пошуку, пропонуючи власні інтерпретації порушених ним питань. Особливо беручи до уваги те, що Філіп Дік не намагався створити детально вибудований світ, його твори — це 250–350 сторінок, в яких акцент більше на ідеях, ніж на продуманості і взаємоповʼязаності. Тому всі фільми “Той хто біжить по лезу” — це радше їх розвиток, ніж проста адаптація книжки на екран. Навіть сама назва “Blade runner” ніяким чином не стосується твору: вона була запозичена сценаристами першого фільму з книги Вільяма Берроуза. Якщо перший фільм досліджував тему цінності життя, співчуття, страху смерті та унікального досвіду. Тема емпатії, яка була ключовою в романі “Чи мріють андроїди про електричних овець”, є наскрізною, але геть не головною. Друга частина, яка вийшла майже 10 років тому, не втрачає актуальності і сьогодні, напевно, бо сфокусована на головних проблемах кожної окремої особистості. В ньому досліджується тема потреби відчувати себе особливим, а також довіра до власних спогадів та як вони впливають на те, ким ми є. Памʼять і минуле взагалі речі дуже маніпулятивні: за ідеєю авторів, з ними досить легко гратись, що в кінцевому результаті має величезний емоційний посил. Ностальгія по пережитим подіям місцями сильніша, ніж емоції, які ми відчуваємо під час цих подій. А тепер уявимо, що нейронаука досягла таких масштабів, що вам можна імплантувати спогад, якого насправді не було. Наскільки легко можна буде впливати на те, ким ми себе вважаємо? Наскільки сильно наша впевненість у власному “я” залежить від історії, яку ми розповідаємо самі та іншим про власне минуле? Досить нормально переосмислювати події, забувати деталі, підлаштовувати спогади під теперішнє уявлення про себе, але що буде, якщо це контролює хтось інший?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/800/1*BpK5mKMD7fPXbd2Wrh4qKQ.jpeg" /></figure><p>Перший фільм показує нам людяність андроїда, в другому — як бажання вірити у власну особливість робить нас вразливими до маніпуляцій. Цікаво, як далі будуть розвиватись події і куди піде 8-серійний серіал від Amazon. Чекати залишилось недовго. А поки, в планах ознайомитись з ще декількома канонічними творами жанру: “Нейромант”, який, до речі, теж екранізовують в серіал від AppleTV вже в січні 2027 року, “Соляріс” від польського фантаста Станіслава Лема, “Снігопад” від Ніла Стівенсона, “Кантика для Лейбовіца” Волтера Міллера. Всі вони пропонують різні альтернативні реальності розвитку нашого світу, буде цікаво зануритись в них і дізнатись, хто має більш переконливу історію.</p><p>Що у залишку, чи вважаю я це даремно витраченим часом? Чи повернусь я до творів Діка, яких в його доробку велика кількість, адже, на щастя, автор був трудоголіком, давши нам змогу насолодитись його світом наповну? Думаю, що так, але пізніше, бо цей “stuff” досить важкий і може викликати багато побічних ефектів, таких як: галюцинації, параною, відірваність від реальності та надумування різних теорій змов. Я ще не знаю, чи твори Філіпа Діка — це хороша наукова фантастика, адже, окрім нього, я поки що майже нічого в цьому жанрі не читав. Але вже зараз бачу, що він був досить суперечливою особистістю з не менш суперечливою історією життя. Водночас саме це, можливо, і дало йому змогу поставити запитання, які інша людина навряд чи наважилася б поставити. Будь-яке передбачення майбутнього — це певною мірою спекуляція. Але мені здається, Дік писав не стільки про те, яким буде майбутнє, скільки про те, що відбуватиметься з людиною в цьому майбутньому. У його світах головними були не андроїди, штучний інтелект чи цифрове безсмертя, а передусім людина та її екзистенційні дилеми. І, напевно, саме тому його книги не втратили актуальності й сьогодні.</p><p>Дік не обов’язково передбачив майбутнє. Він передбачив питання, які ми рано чи пізно почнемо собі ставити.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=75fc2aab2301" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Фінальне про читацький 2025.]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-2025-5602dc33ca24?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/5602dc33ca24</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 13 Jan 2026 17:14:09 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2026-01-13T17:14:09.788Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*5oDpR1OiwRWN8l0DPEO6nQ.jpeg" /></figure><p>Настав час підбивати, читацькі і не тільки, підсумки 25-го року і планувати наступний. Чи вже потрібно втілювати? 🤔 А дідько його знає! Загалом моя думка дещо змінилася щодо підсумків року й планів на майбутнє: раніше намагався складати, пробував різні формати чи техніки, але все це через тиждень або два залишалося в розділі мрій про ту людину, якою ніколи не стану. Тільки більше тривог, що ти не став тим, ким обіцяв собі стати, або щось не зробив, що так хотів. Можна як завгодно до цього ставитись — це більше каже про вашу філософію життя. Можна ставитись як до бізнесу: показники, KPI/OKP, плани, звіти; чи як високоефективна/успішна людина: зробив більше, ніж учора, ніж хтось інший, показник кількість/якість; або як усвідомлена особистість: став «якось краще» розуміти себе, менше дурних звичок, більше корисних, став уважніший, добріший, люблячіший, спокійніший. Кидати виклик собі в наступному році — вибір особистий. Моя позиція в тому, що кількісні показники більше шкодять, а якісні не відображають точного розуміння потенціалу та прогресу. У гонитві за кращими показниками часто забуваєш дивитись на картину з вищої перспективи. А найголовніше питання читача так і залишається відкритим: для чого ми читаємо?</p><p>У будь-якому випадку цифри важливі, бо вони дають контекст. Тому спершу вам його надам і поговоримо про книги. У попередньому році прочитав 27 і написав 7 текстів, частково про книги, частково ні, але це більше, ніж у 24-му, і точно якісніше. Щось залишилося в памʼяті, щось зовсім не зайшло, а дещо залишилося на поличці, щоб повернутися і перечитати. Погоджуюсь із думкою деяких літературних критиків, що справжнє читання — це перечитування. З несподіваного виділив би пару книг, від яких нічого не очікував і які були приємним, цікавим читанням. Це «Історії Сахари» Саньмао, «Розмальована вуаль» Вільяма Сомерсета Моема, «Правда» Террі Пратчетта, «Тіль» Даніеля Кельмана. Останній став чудовим відкриттям, як і «Пильнуй її», про яку писав у попередньому <a href="https://medium.com/@oshiimen/%D0%BF%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%83%D0%B9-%D1%97%D1%97-7b8cc331c680">пості</a>.</p><p>«Історії Сахари» — це автобіографія письменниці, спогади її життя та мандрів у колоніальній Сахарі 1970-х років. Мені дуже сподобався стиль та цілісність історії: щоденник, зібраний в один твір, звучить чесно, відкрито та цікаво. Історія, що розказана без пафосу, моралі та прикрас, і, напевно, тому це було дуже легке та приємне читання. «Розмальована вуаль» — класика англійської літератури, і зрозуміло чому. Як розповісти історію про руйнування ілюзій та дорослішання, яку запамʼятаєш, маючи при цьому тільки 250 сторінок, а, як ви побачите далі, великі тексти не завжди дорівнюють цікавому читанню, до якого хочеться повертатися. Це точно знає і вміє В. Сомерсет Моем. Першочергово мені порадили його іншу книгу «Cake and Ale» через те, що сюжет у ній схожий на «Стоунера», якого я дуже люблю, але, не знайшовши в українському перекладі, вирішив почати з «Вуалі», щоб зрозуміти, чи варто приділяти увагу книзі англійською. У наступному році обовʼязково буде ще щось із Сомерсета Моема. «Правда» Террі Пратчетта — це просто найцікавіше читання, яке могло тільки статися. Наче повертаєшся на 20 років назад у дитинство і вперше читаєш «Гаррі Поттера». Фентезійний світ тут тільки декорація, в якій зашиті складні речі зрозумілими словами. Пратчетт дуже дотепний і дуже майстерний знавець слова. Про Тіля Уленшпігеля краще за мене розказав Ілля Рудійко в його рецензії, яку можна прочитати <a href="https://sensormedia.com.ua/books/til-daniyelya-kelmana-realnist-vyznachena-tekstamy-pro-neyi/">тут</a>. Від себе додам: Даніель Кельман — відкриття особисто для мене, його стиль важко описати, «Тіль» вийшов темним, вʼязким, як болото після однієї з битв Тридцятирічної війни, водночас герой викликає надію та думку про те, що, залишаючись вірним самому собі, можна пройти будь-які негаразди.</p><p>Були й такі книги, які геть зовсім мені не зайшли, пройшли крізь і не зачепили. «Хроніки поцуплених роверів» Ву Мінʼї — пропустив і не зміг вчепитися ні за що, текст вислизав, можливо, стилем, можливо, героями. «Тлумач тіл» Антоніо Гаррідо — хороша пригодницька книга з елементами детективу, це той випадок, коли я прийшов за історичним детективом, а отримав пригодницьку літературу для підлітків: з кожною сторінкою я все чекав і чекав, коли закінчаться мандри героя і почнеться складна розумова головоломка. «The God of the Woods» Ліз Мур — хороший детектив, який вартий уваги, якщо хочеться відпочити перед або після важкої літератури. Як і казав раніше, це твердий середнячок, не зачепив на більше тільки через мої неправильні очікування.</p><p>У попередньому році я намагався дочитувати все, за що брався, хоч іноді було ну дуже важко тримати увагу, особливо з книгами, на які, наче, покладав великі надії. Таким, наприклад, став «Тисячеликій герой» Джозефа Кемпбелла. Особисто для мене сама ідея цікавіша, ніж сам текст, але це тільки через необізнаність в античності й міфах на тому рівні, на якому її знає творець книги. Складно було і з літературою в оригіналі: «Atonement» Ієна Макʼюена осилив 40 сторінок і відкинув через велику кількість складних, маловживаних англійських слів, відвертий снобізм автора та, через це, складність слідкування за сюжетом. Глянув кіноадаптацію і, можливо, колись почитаю в українському перекладі. Читаючи в оригіналі, не намагаюсь сидіти і перекладати всі незнані слова — мій принцип читання тут вловити суть, перекладаючи те, де не зовсім зрозуміло. Але коли суть розмазана широкими описами складних екзистенційних питань маловживаними англійськими словами, тоді не бачу сенсу в такому читанні особисто для себе. Це також допомогло усвідомити одну важливу річ — не потрібно братися за книги в оригіналі тільки заради позначки «прочитано» в Goodreads чи щоб показати іншим, що ти можеш читати визначну літературу в оригіналі, якщо немає перекладу. Тим паче зараз, коли український ринок книговидавництва випускає сучасні переклади набагато швидше, ніж раніше. У цьому напрямку, якщо і буду братися за книги англійською, то тільки за non-fiction та історію.</p><p>Вибираючи книги, я дійсно відштовхувався, базуючись на декількох принципах: поради штучного інтелекту, який базується на історії мого читання і моїх вподобань, рейтингах усеможливих ресурсів та думках знавців, а також на моєму відчутті, чи може це мені сподобатись. Здається, через це я втратив основну ідею та відповідь на питання, навіщо я читаю і для чого. Тому що через це читання перетворилось із досвіду пошуку нових емоцій, нових думок, нових відкриттів, нового погляду на життя на досвід знайти щось уже знайоме і зрозуміле, те, що мені однозначно сподобається. Без ризику, заради позначки ✓ в графі прочитаних і поряд кількість — 20-ть перша. Я так сильно гнався за чимось якісним, що втрапив у пастку кількісного та оцінювального, забувши найголовніший принцип — щоб знайти щось вартісне, потрібно довіритися своєму відчуттю і відкритися новому досвіду. Не потрібно судити книгу за її обгорткою, я погоджуюсь, бо є багато відверто поганих книг, які нам продали маркетологи з гарною обгорткою, але є і неперевершенно геніальні книги, на які б ти ніколи не звернув уваги через поганий вигляд. Весь цей складний пошук і вибір є процесом інтимним та особистим, і не варто перекладати відповідальність на когось, бо тільки ти знаєш, навіщо ти читаєш.</p><p>Зараз, переглядаючи свої побажання рік тому, більшість списку було видалено через усвідомлення цього. Мені вже не хочеться читати 700 сторінок тексту англійською тільки щоб довести собі, що я можу. Або в цілому читати великі обʼємні книги, бо є якийсь канон і потрібно точно його знати, якщо ти хочеш знатись на літературі. Істина може критися в одному реченні. А я точно не хочу претендувати на позицію знавця чи експерта. Немає нічого поганого в тому, щоб читати книги, які не претендують на місце «найвеличнішої», і не обовʼязково їх читати, щоб любити літературу та книги. Якщо для вас така література — це муки, тоді не обовʼязково вибирати страждання, якщо тільки вам це не потрібно для чогось. Вибирає кожен сам, надіюсь, якимось чином це нас розвиває.</p><p>Повертаючись до головного питання, так для чого я читав у 2025 році? Я зрозумів, що читав не заради книг. Я читав, щоб не помилятися, і все одно помилявся. Істина ж у тому, що найважливіші книги завжди знаходять ті, хто дозволяє собі помилятися. А я ж частково перекинув частину вибору на когось, забравши у себе цю можливість. Той самий «Тіль» чи «Пильнуй її», «Правда» були вибрані мною без підказок чи рекомендацій ззовні, на відчутті, і влучили у саму 10-ку. Це мій особистий читацький досвід у тому вигляді, яким він і має бути. Чесною відповіддю на питання буде — я читав заради кількості. Наступним питанням буде — що саме я шукав у творах, які вибирав не сам? Goodreads, ШІ, канон — це спроба втекти від свого неідеального життя, шукати відповіді там, де їх уже давно знаю. Але чи зробив я щось із тими знаннями, що вони мені показали? Напевно, ні, бо шукав зручних героїв замість тих, що ставлять під сумнів усе моє життя. Змусять мене переосмислити його і почати рухатися в напрямку людини, якою я хочу бути. Читацький досвід унікальний, бо кожен сам інтерпретує ті слова, той текст, який бачить перед собою. Ми не зможемо захистити себе від поганих книжок чи читати тільки те, в надії втекти від нашого неідеального життя у комфортне та зрозуміле. Те, що не кидає тобі виклик, не змушує тебе мислити і спонукає до дій, — не в змозі тебе змінити. Життя — це невідомість, і навіть якщо я прочитаю абсолютно всі книги на світі, воно не звільнить мене від необхідності жити його самому. З цією рефлексією дивлюсь у майбутнє з надією на те, що житиму життя, гідне тих книг, які люблю.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=5602dc33ca24" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Пильнуй її.]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D0%BF%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%83%D0%B9-%D1%97%D1%97-7b8cc331c680?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/7b8cc331c680</guid>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[book-review]]></category>
            <category><![CDATA[review]]></category>
            <category><![CDATA[book-recommendations]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 17 Dec 2025 12:02:26 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-12-17T12:02:26.026Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Мені подобаються романи-сповіді. Не ті, що автобіографічні, а ті, в яких сюжет починається з розповіді на передсмертному одрі. Такий контекст завжди налаштовує на філософську мудрість: тільки перед обличчям смерті ми нарешті розуміємо нерушимі життєві істини. Ми перестаємо собі брехати і чітко бачимо, що було важливе, а що — неважливе серед наших нервів та турбот.</p><p>Саме з цього починається розповідь у книзі, яку я вибрав досить випадково. Маючи деякі сумніви і думаючи, що це буде просто любовний роман, який мене навряд чи зацікавить, зараз можу з упевненістю сказати: я дуже помилявся. Вона дійсно була того варта. Настільки, що я зацікавився, що ж там у французів виходило за ці роки. Якщо ви теж, у Читомо вийшов спеціальний проект, присвячений літературі Франції — почитати можна <a href="https://chytomo.com/5-suchasnykh-frantsuzkykh-romaniv-shcho-radiat-najprestyzhnishi-premii/">тут</a>. Також останнім часом я дивлюсь багато французького кіно, напевно це від батька — він його також любить.</p><blockquote>“Люблю французькі фільми: вони життєві, без агресії, сентиментальні, мирні. Напевно старію:)” — Тато.</blockquote><p>Роман “Пильнуй її” Жан-Батіста Андреа опублікований у 2023 році і того ж року удостоєний престижною національною Гонкурівською премією, а у нас перекладений та виданий видавництвом “Лабораторія” у 2025 році.</p><p><em>“Сентиментальний та життєвий”</em> — напевно, саме так можна описати цей текст. Основна лінія твору — любов і її можливі прояви, а головний символ — мистецтво та жага до знань. Звичайно, кожен побачить щось своє, і в цьому проявляється геній письменника або сила літератури. Мені здається, що другорядні теми тримають увагу навіть більше, ніж основна лінія. Напевно тому повноцінної любові в цій книзі так і не сталось: їй на заваді стали нестерпна складність життя — війна, політичний режим, стандарти суспільства, нерівність і, найголовніше, страх вибору. Навіть попри те, що волелюбна і прогресивна Віола бореться з системою, вона не може робити цього наодинці. Їй потрібен був той, хто зрозуміє і небоячись стане на її бік — який ніколи не покине і ніколи не зрадить.</p><p>Ми занурюємось у світ скульптора Мікеланджело Віталіані, або як він сам любить себе називати — Мімо, і проходимо через все його життя. Ім’я вибране не випадково: автор свідомо прирівнює талант героя до величного Мікеланджело Буонарроті і часто послуговується цим у тексті. Але він іде далі, роблячи Мімо, можливо, ще більш величним через одну особливість, хоча, за останніми дослідженнями, величний скульптор не сильно поступався нашому герою в зрості.</p><p>Скульптор-коротун доживає останні години свого життя серед ченців, які надали йому та його Пʼєті прихисток на останні 40 років. Окрім сповіді героя, автор також дає короткі розділи з життя його найвеличнішого твору — згадки та таємничі історії, що оповили викарбовану скульптуру. Історики, знавці мистецтва та всі, хто хотів або міг побачити легендарну П’єту, сходяться на думці, що вона має щось містично привабливе. Автор не говорить прямо, але підштовхує нас до роздумів: який або чий образ увіковічений у камні і чому він так зводить з розуму дослідників, що його потрібно приховувати від зацікавлених очей.</p><p>Будучи малим, Мімо зустрічає свого космічного близнюка або кармічного партнера в невеликому італійському поселенні, випадково знайомлячись із донькою багатих аристократів. Ці двоє — амбіційно-наївні діти — дають клятву ніколи не покидати один одного, але життя набагато складніше, ніж здається 12-річним.</p><p>Стиль Жан-Батіста Андреа легкий, але глибокий; персонажі чудово прописані, хоча чоловічий персонаж явно домінує. На мене перші 100–150 сторінок здавалися радше звичайною історією. Автор неспішно вводить персонажів, щоб ми могли їх запам’ятати. Але вже після третини прочитаного з’являється інтерес до історії та майбутнього героїв. Пригод на шляху Мімо достатньо, але вони не обтяжують розповідь і не перевантажують сприйняття. Все рухається поступово, хоча, можливо, під кінець автор прискорює темп і роки. На мою думку, зроблено це задля кульмінації та фіналу, який приголомшливий.</p><p>Можливо, ви погодитеся зі мною, коли скажу: часто, читаючи твір, настає момент, коли всередині щось клацає, і стає дуже цікаво, що ж буде далі. Починаєш вгадувати, як розгорнуться події і до чого вони приведуть. Так сталось і зі мною. Якщо вибирати конкретний момент, то, мабуть, це було 3/4 книги, коли події торкнулися Другої світової війни і фашистського режиму в Італії. До цього в мене не було особливих почуттів до стосунків Мімо і Віоли, але вже під кінець я почав розуміти їхню суть та силу образів, які хоче показати письменник.</p><p>Автор вміло показує складність часу, в якому живуть герої, їхню уготовану долю, вибір, який потрібно зробити, та протиріччя, що підкидає життя. Я не відчував відрази чи засудження до героя: деякі його рішення мені не подобалися, але я розумів, чому він чинить саме так, що його з’їдає всередині і наскільки він нещасний. Попри це, у його нещасті винен тільки він сам: всі вибори, які він зробив, — його власні і вони невідворотні. Саме тому Мімо зрештою обирає аскетизм у монастирі — як покуту за всі рішення, ухвалені зі страху. Бо сміливість, якої йому бракувало тоді, могла б зробити цю любов здійсненою.</p><p>Напевно тому мені так зайшло, адже поволі задумуєшся, а як би вчинив я. І напевно найголовнішу та найсильнішу філософську думку промовила в тексті його мати, яка його покинула. Її місце в тексті епізодичне: на початку і вже ближче до кінця, коли герой досяг свого плато, і, можливо, тому ця фраза так сильно вирізняється серед усіх. Цікаво ще й те, що бідний скульптор так сильно ображений на те, що мати його покинула, навіть не помічаючи, як так само зіграла з ним доля через його власний вибір. У цей момент роман остаточно перестає бути про, можливо, найвеличнішого скульптора в історії, і стає історією про бідного карлика-скульптора. Але це всього лише життя: всі ми робимо помилки, бо воно одне і неможливо його передбачити.</p><blockquote>Життя — це послідовність виборів, які ми б зробили інакше, якби мали шанс почати все спочатку, Мімо. Якщо тобі все вдавалося з першого разу і ти жодного разу не помилявся, то ти бог. І незважаючи на всю любов, яку я маю до тебе, незважаючи на те, що ти мій син, навіть я не думаю, що народила бога.</blockquote><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*t0T76xKtrGKqs3eRO9fASA.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=7b8cc331c680" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Хто твій герой?]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D1%85%D1%82%D0%BE-%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%B9-%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B9-1169446a5dc8?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/1169446a5dc8</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 30 Nov 2025 11:46:08 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-11-30T11:46:08.876Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Практично кожна людина у своєму житті проходила через період, який називають quarter-life crisis — кризу чверті життя. Той тиск, який ми чинимо на себе, є визначальним для нашого майбутнього. Прагнучи більшого через страх та невизначеність, ми порівнюємо себе з іншими, сумніваємось у власній цінності й шукаємо відповіді, яких ніде немає. Наш герой переходить у доросле життя — і це неабияк лякає.</p><p>Крістофер Молтісанті в популярному серіалі <em>The Sopranos</em> у перших сезонах, шукаючи себе в кіноіндустрії, запитував: “You ever feel like nothin’ good was ever gonna happen to you?”. На що його друг і наставник, який прожив набагато більше, відповідав: “Yeah. And nothin’ did. So what? I’m alive, I’m survivin’.” Ця думка в 20 років зовсім не заспокоює, адже максималізм стає твоєю нічною тривогою: хочеться слави, успіху, визнання — і бажано одразу.</p><blockquote>“It says in these movie writing books that every character has an arc… Where’s my arc?”</blockquote><p>Коли переступаєш 30, більшість речей уже не здаються такими серйозними. З часом приходить розуміння неминучості: нічого особливого може й не статися — та й що? Ти тут, ти намагаєшся, ти виживаєш. Іноді навіть посміхаєшся.</p><p>Меттью Макконагі у своїй промові після отримання “Оскара” розповідав, як хтось запитав у нього: “Who is your hero?”. Це класне питання, яке варто собі час від часу ставити — особливо коли всередині конфлікт, а сенс життя здається розмитим. Герой може змінюватися: одні залишаються з нами надовго, інші — лише на певний етап. Іноді ми беремо з них щось одне й ідемо далі.</p><p>У теорії інтегральної динаміки описується так званий “фіолетовий рівень” (“Різнобарвний менеджмент” Валерій Пекар) — пов’язаний із племінністю, безпекою, ритуалами, відчуттям дому та приналежності. Колись цей рівень був фундаментом дорослішання: хлопчик ставав чоловіком лише після ініціації, випробування чи ритуалу переходу. Вони виконують важливу функцію — позначають межу, яку ти перетнув, щоб стати кимось новим.</p><p>Сучасна людина цього досвіду позбавлена. Світ сьогодні — це мов потяг в Індії без вікон і дверей: він мчить із шаленою швидкістю, і ти або встигаєш застрибнути, або залишаєшся на узбіччі, спостерігаючи за іншими. У такому русі немає ні ритуалів, ні моменту, коли хтось скаже: “Тепер ти дорослий. Тепер це твоя роль”. Ми просто намагаємося не відстати. Світ пришвидшився настільки, що сфокусуватися стало майже неможливо, а внутрішній компас часто дає збій.</p><p>Я не кажу, що нам потрібні шаманські ініціації чи жорсткі випробування, але сам факт того, що стільки людей шукають “ментора”, людину, яка скаже, що робити й куди рухатись, показує: нам бракує провідника. Бракує фігури, яка символізує перехід у новий етап. Людству завжди був властивий пошук того, хто задає напрям. У племені це був вождь, у “червоних” суспільствах сили — цар чи імператор; у капіталізмі — найуспішніший, найвидиміший.</p><p>Але що щодо дорослого життя? Хто може бути нашим прикладом для наслідування? Чи потрібні вони нам узагалі? Якими б сильними чи емоційно стабільними ми не були, знайдеться те, що нас зламає. У цей момент нам потрібно щось, на що можна спертися. Наприклад, втрата близької людини. До цього ніхто не готовий, якщо це вперше. Важко впоратися з таким болем, спираючись на вигаданих супергероїв, але навіть попкультура вчить нас: будь-який герой проходить крізь втрату.</p><p>Герой — це всього лише образ. Оболонка, що репрезентує важливі для нас цінності. У дитинстві хочеться бути спритним, як Людина-Павук, але з віком змінюється саме розуміння сили: справжня сила не в масці, а в тому, які рішення ти приймаєш і яку відповідальність несеш.</p><p>У фільмі <em>Tyson</em> (1995) є фраза тренера Майка Тайсона, Каса Д’Амато, яка чудово описує природу героя:</p><blockquote>What’s the difference between the hero and the coward?<br>There ain’t no difference.<br>They both feel exactly the same on the inside:<br>they both fear dying and getting hurt.<br>It’s what the hero does that makes him a hero.<br>And what the other doesn’t do, makes him a coward.</blockquote><p>Книги й фільми дають нам можливість приміряти інші долі, але якщо придивитися уважніше — ми позичаємо в них не життя, а сміливість. Сміливість діяти, ризикувати, говорити правду, зробити крок у темряву. Це тимчасова імітація ініціації, якої нам так бракує.</p><p>Мем, у якому хтось виходить із кінозалу «повністю перейнявши особистість героя», смішний лише на перший погляд. Насправді він про те, що герой — це наш внутрішній камертон. Ми обираємо тих, хто резонує з нашими сумнівами та бажаннями. І кожного разу, коли ми захоплюємося кимось у вигаданому світі, ми трохи краще розуміємо, ким хочемо бути у своєму.</p><p>Запитайте себе: хто ваш герой? Це може бути батько, мати, брат чи сестра, персонаж із книги чи фільму, співак або спортсмен. Бажання мати приклад — природно. Герой для наслідування — це лише образ, який дає відчуття сили, захищеності, впевненості. Я хочу бути схожим на свого батька, бо він відповідальний, відданий сім’ї, безстрашний і люблячий — він герой.</p><p>У своїй промові Макконагі сказав, що його герой — це “я через 10 років”. А коли через 10 років його знову спитали чи став він тим героєм яким хотів, він відповів: “Навіть і близько ні”. Ідея проста: герой — це майбутня версія нас самих, за якою ми тягнемося щодня. Це така сама маска, тільки не з коміксів — а з нашого власного потенціалу.</p><p>Герої — це ми з вами. Це люди, що діють, беруть відповідальність і роблять вибір. Ці рішення не бувають правильними чи неправильними — вони просто ваші. І саме вони, зрештою, роблять із вас героя.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=1169446a5dc8" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Графоман. Мої думки про кіно.]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD-2d7725120e32?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/2d7725120e32</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 03 Sep 2025 17:23:34 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-11-19T09:09:55.321Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>“<a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%84%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD"><em>людина</em></a><em>, що має сильний, часто хворобливий, потяг до письменництва.”</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*RFgVbeQSFAJP-f9V6Eqa8w.jpeg" /></figure><p>Цей текст мав би початись зовсім по-іншому. Справа в тому, що я пишу його вже декілька місяців, постійно відкладаючи та повертаючись втретє. Причини все ж досить зрозумілі — несистемність та недисциплінованість. Я хотів знову, як завжди, звалити все на буденні причини по типу: “переїзд, робота, домашні справи”, але це було б половиною правди. Все ж я його закінчив, навіть якщо в кінці він вам видасться незавершенним.</p><p>Весь текст в моїй голові часто змінювався. В ідеї написання лежить книга сучасного українського режисера Антоніо Лукіча “Мої думки про кіно”. І якщо раптом це імʼя вам нічого не говорить, раджу запланувати на вечір перегляд фільму “Люксембур, Люксембург” або ж швиденько ознайомитись з Youtube каналом з одноіменною назвою книги. Вже не памʼятаю з чим вперше я познайомився, з фільмом чи ютуб-каналом. Але враховуючи що фільм був знятий раніше, то і будемо вважати що це був він. Я великий любитель кіно, а ще цікаво написаних історій, тому недарма сьогодні ми будемо говорити, тобто ви читати, про сценарій, життя та кіно.</p><p>Хтось з вас може запитати, “А до чого тут графоман?”. Відповідаю: пройшло багато часу, частина думок забулась, щось нове прийшло, а можливо це все між собою повʼязано. Хтозна. Можливо вони будуть дотичні, а можливо і ні. Можливо взагалі не потрібно нічого пояснювати, яка різниця яка його назва? Я не ані професійний літературознавець, ані сценарист чи тим паче журналіст, скоріше просто гуманітарій, який весь час вчився на технічних спеціальностях і який відчуває себе графоманом. Вміти писати цікаво, слідувати логічно вибудуваній структурі, викликати емоції, зачіпаючи щось всередині читача — мистецтво. Це точно не про добре підібрані гарні слова. Я б порівняв це з кулінарією: всі ми можемо взяти мʼясо, картоплю, буряк, томатну заправку, капусту, навіть матимемо однаковий рецепт, але не всі однаково смачно зможуть приготувати борщ. Це ремесло, воно — унікальне. Воно потребує знань, часу, витримки та кропітливої роботи.</p><p>Нещодавно я побачив пост в мережі LinkedIn, що можна злегкістю побачити чи був текст написаний за допомогою ChatGPT. Така маленька але дуже важлива деталь, яка більшості не кидається в очі, але на мене справила велике враження. Справа була в короткому (-) і довгому тире ( — ), автор стверджував, що штучний інтелект не використовує коротке тире і через це дуже легко візуально визначити недосвідчених користувачів сучасними технологіями. Це викликало в мене занепокоєння. Адже я свої тексти завжди просив перевіряти на орфографічні та синтаксичні помилки і іноді він брав на себе сміливість змінювати деякі речення задля “чіткості та ясності”. Звичайно запропоновані мені варіанти подобались набагато більше ніж ті сирі, “неправильні” речення які написав особисто я. І здавалось це всього лише правильне розставляння розділових знаків та слів у порядку, а наскільки сильно воно впливає на текст, його інтенцію, ритм. І в деяких моментах використовуючи такі сервіси ти дійсно бачиш наскільки краще, а радше правильніше, можна було висловити думку. Мені дуже легко спокуситись цим “правильним” але зараз я думаю що це погана ідея. Адже постає питання: ким я хочу бути, графоманом чи людиною яка вчиться ремеслу?</p><blockquote>“Філософія — це складними словами про складні речі. Тим часом мистцество — це простими словами про складні речі. (Є ще третє — графоманія — це складними словами про прості речі, і цього робити не варто).”</blockquote><p>Кажуть, якшо ти не можеш сформулювати свою думку на папері, значить ти ще не до кінця її розумієш. Чи означає це, що сформульована думка повинна бути обовʼязково правильно записана? Є поняття які мають точне визначення, яким його наділили, але що робити з речами на яких його немає? Тоді те що ти інтерпретував зі своїх думок і є правильним. Хоча можливо, те що я вже записав це не першочергова думка, так як письмо допомогло підібрати потрібні слова, сформулювати все у чітку логічну структуру. Чи є взагалі унікальні ідеї та думки? Чи це все “колективне несвідоме” Юнга?<br>Я споживаю контент, а радше навіть коли не споживаю нічого, а просто залишаюсь наодинці з собою, генеруючи в своїй голові роздуми та ідеї. В обох випадках воно прийшло з набутого досвіду, навіть у випадку коли навкруги мене цілковита пустота, мозок заповнює її образами з минулого. Навіть якщо ти будеш медитувати, повністю вивільняючи свій мозок, в якийсь момент як вірять буддисти, ти все одно досягнеш нірвани. Як пише гугл: “Це стан повного спокою, задоволеності та самодостатності, що досягається шляхом припинення бажань, прив’язаностей та незнання.” Але це теж щось, бо не може бути нічого. Приходить нове знання, з чого ти генеруєш нову частину контенту — осмислену. А можливо, якщо пощастить — переосмислену. Художньо про ідеї, створення контенту та плагіат добре написала Ребекка Кван в книзі “Жовтолика”. Але зараз не про це.</p><p>Мені дуже імпонує творчість Антоніо Лукіча. Його роботи з текстом і словом. Він дійсно знається на кіно: його історії, знакових роботах, режисерах. Я вважаю що фільм “Люксембург, Люксембург” це гарна кінострічка, але для мене впершу чергу, через добре написаний сценарій. Для мене взагалі найкращі фільми ті, де є чудово написаний сценарій (але не завжди). В книзі кінорежисер та сценарист поетапно відтворює етапи того, як в кіновиробництві пишуть сценарій. Але по-справжньому класною її робить не пояснення що таке анотація чи синопсис (чи може синтаксис?) або цікаві секрети кіноіндустрії, а життєвий досвід та приземленість автора. Мені здається це найбільшою силою Антоніо Лукіча — вміти розмовляти з глядачами чи читачами однією мовою. Можливо через те, і напевно автор теж так вважає, що кіно це і є життя, тому не потрібно його ускладнювати. Можливо це ще через контекст, бути успішним режисером в Україні — задача не з простих. Мені здається в українців є ще упередженість щодо вітчизняного кіно, адже конкуренція з усім світом — запекла. Хоча я впевнений, ми як ще молода нація, зможемо надолужити і розвинути дану індустрію, особливо маючи таких розумних її представників.</p><blockquote>“не важливо, ви екранізуєте книжку чи свій досвід ,— це завжди спроба звести наше хаотичне життя до конкретної форми.”</blockquote><p>Навіть попри те, що зачасту видавці пропонують авторам книги такого формату задля монетизації успіху та розширення авдиторії. В даному випадку кінцевий результат вийшов як раз не комерціалізований, а навпаки — чудовою історією “роздуми про життя” та корисним посібником для всіх хто працює з текстом. Без цього вміння говорити з читачем простою мовою, я впевнений будь-який інший текст був би сухим та нецікавим. Хоча про технічні аспекти сценарію та взагалі створення кіно в книзі написано чимало. І кумедно те, що після прочитання через якийсь час я помітив в деяких фільмах приклади, які були описані автором. Звідси я дізнався що таке графоманія, та про те, що вибір професії — це вибір того, як ви будете пізнавати цей світ. Я знаю що писати краще всього з самого ранку, коли твоя голова ще не забита цілою купою думок, але поки що, як ви вже знаєте, не можу прийти до цієї звички. Мої пориви креативу та усидливості за письмом як шквальний вітер. Я до кінця не знаю яким буде фінальний текст і чи взагалі зможу витримати одну лінію оповіді. Зате тепер впевнений, що намагатись переосилити себе і спробувати щось написати це теж робота, хоч і з рідкими результатами.</p><blockquote>“Як писав Тайка Вайтіті, просидіти вісім годин перед порожньою сторінкою на компʼютері й не написати ні слова — це теж робота над сценарієм”.</blockquote><p>Але найважливіше що я взяв з тексту і змінило моє сприйняття, що текст — це діалог з читачем. Якщо ви читали попередні публікації, то можливо памʼятаєте як я казав що пишу для себе. І навіть попри те, що це неправда, я вважав текст монологом. Складно прийняти цей факт, бо діалог без зворотнього звʼязку не може ним бути, але все ж — текст це моя форма розмовляти з вами. Ваш внутрішній відгук на мої слова — зворотній звʼязок. Хороший текст той, який вміє говорити зі своїми читачами. Ідеї існують тільки тоді, коли ти ними ділишся. Навіть попри сором що вас не зрозуміють, чи сором банальності думок, потрібно це робити. “Кажіть, ким ви є, справді кажіть це своїм життям і своєю роботою. Скажіть це тому, хто загубися, хто ще не народився, хто не народиться ще 500 років. Ваше письмо буде записом вашого часу. Це не може допомогти, але так тому й бути. Проте, що важливіше: якщо ви чесні в тому, ким ви є, ви допоможете цій людині бути менш самотньою у своєму світі, бо вона впізнає себе у вас, і це дасть їй надію». І це напевно найкраще визначення мистецтву. Сучасна українська мова налічує близько 256 тис. слів, а ваше завдання — знайти серед цих слів лише ті, які пояснять те, що вас непокоїть найбільше у світі.</p><p>Надіюсь цей текст зацікавив вас прочитати або глянути щось із робіт Антоніо Лукіча. А можливо навіть в чомусь ви знайшли себе. З гордістю і невеликим соромом (через те, що може бути багато банальних орфографічних чи стилістичних помилок) заявляю що цей текст ніким не був відредагований. Будь-яка думка інтепретована чи прочитана неправильно — це ваша відповідальність та ваша уява про “правильне”.</p><p>Графоман помер — хай живе графоман!</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=2d7725120e32" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Книги прочитані весною.]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C-ordinary-grace-%D1%86%D0%B8%D1%80%D1%86%D0%B5%D1%8F-%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5-b77ea04cf55f?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/b77ea04cf55f</guid>
            <category><![CDATA[books-and-authors]]></category>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[book-review]]></category>
            <category><![CDATA[book-recommendations]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 27 May 2025 14:20:09 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-11-19T09:08:35.700Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Нарешті під кінець місяця потепління. Тільки я почав писати це речення, як налетіли хмари, затягнули все, вдарив вітер і грозовий дощ почав стукати у вікно. Але тим не менш, начебто все ж весні бути, а може вже й літу. Як пише Ґеоргі Ґосподінов: “Кельти вірили що коли пори року змішуються, чекай апокаліпсису”. Може варто очікувати? Думаю, те що відбувається останні роки це нормальний стан світу і не варто думати що в 60-х чи 70-х а й бо навіть 80-х було краще. Хоча хто його знає, може комусь було.</p><p>Напевно через таку погоду не було натхнення на дописи про прочитані книги. “Ordinary Grace” by William Kent Krueger, “Цирцея”, Мадлен Міллер та “Часосховище”, Ґеоргія Ґосподінова. А можливо бракувало слів, важко сказати. Але все ж спробую.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*x2i8oOcHrqenXA6el7sWVQ.jpeg" /></figure><p><strong>Звичайна вдячність</strong>, саме так книга перекладена в українському варіанті, хоч слово “grace” має і дещо інші значення — “благодать”, “благовоління”. І враховуючи сюжет думаю ці слова ближчі до того, що відбувається в книзі. God’s grace або Божа благодать, одна з центральних тем християнства, хтось вбачає в ній щось чудесне або ж містичне, адже це дар, який іноді неможливо зрозуміти чи осмислити. Автор Вільям Кент Крюгер все ж називає її звичайною, пересічною. Втім, сприйняття залежить від кожного зокрема. Для когось слово <em>“ordinary”</em> може звучати як осуд — адже ми прагнемо винятковості, шукаємо унікальність у власних перемогах, поразках чи навіть стражданні.</p><p>Та я, як і автор, схиляюся до думки, що звичайність — не шось погане чи не унікальне. Вона — факт, що не вимагає оцінки. Або він мав на увазі, що розповідь ітиметься про “чергову” милість Божу. А це просто спосіб, у який моя свідомість осмислює підтексти, шукаючи щось більше там, де його скоріш за все нема. В любому випадку, звичайна благодать Вільяма Кент Крюгера справді змінює життя героїв оповіді. Накраще чи нагірше вирішує знову ж таки кожен окремо.</p><blockquote>The terrible beauty of grace is that it’s given to us whether we deserve it or not.</blockquote><p>Я не досить релігійна людина, але тим не менш віра оточує наше життя скрізь. І не церквами чи костелами з якими можна зітнутись будь де, а тим містичним що присутнє постійно з нами. Сила, яку ми знаходимо в ситуаціях, в яких начеб-то ми вже морально здались, порятунок якого вже не очікували. Кажуть, щоб подорослішати, потрібно “вбити” ту наївну, мрійну, довірливу частину себе, яка була дитиною. Герої протягом книги, пізнають що таке “дорослішання” не вбиваючи в собі дитину, але все ж через смерть. Автор показує життя невеличкого містечка, складності життя героїв, горе, яке спіткало їхню сімʼю. Розповідь ведеться з погляду дорослого Френка, який озирається назад — додаючи в текст дитячу наївність тих часів з намаганням зрозуміти як влаштований світ дорослих очима дитини. Це додає глибини простим речам — жестам, розмовам, мовчанню. Як кожен з членів сімʼї переживає біль втрати. Це досить проста але ефективна літературна форма і автору майстерно вдається розкрити тему. Це досить легка, ненавʼязлива книга, якщо хочеться відпочити.</p><blockquote>What happened was terribly wrong. But at some point you have to decide whether you’re going to let your past own you or if you’re going to own your past.</blockquote><p><strong>Цирцея</strong>. <br>Відкинута серед богів, вона постає переді мною людяною напівбогинею — німфою, що разюче відрізняється від типових владних і безжальних жителів Олімпу. Цей чудово вибудуваний роман припаде до душі як фанатам грецької міфології, так і поціновувачам феміністичної літератури. Я відношу себе до першої категорії, і, зрештою, друга зовсім не завадила по-справжньому захопитися історією становлення могутньої чарівниці. Не пам’ятаю, чи читав поему Гомера <em>«Одіссея»</em>, але навіть якщо ні — ця книга чудово розповідає історію героя очима нашої героїні. Вона переосмислює не лише сам міф, а й характер персонажа: хитрість та розум Одіссея постають не як чесноти, а як руйнівний, жорстокий тягар. І це добре пасує тексту, сповненому самотності, жалю та прийняття.</p><blockquote>“Magic is not a work of the gods. It is born from need and pain.”</blockquote><p>Я дізнався про нових персонажів грецької міфології, почитав їхні міфи — і після цього почав помічати, наскільки часто ці історії супроводжують нас у літературі та текстах інших письменників. Цей нерозривний зв’язок зумовлений не лише силою грецьких міфів як таких, а й потужним емоційним впливом, який вони справляють на читача. Або ж студенти філологічних факультетів просто мають забагато пар з цієї епохи. Мені захотілося дізнатися ще більше фактів та цікавих історій — і саме в цьому я бачу силу й магію літератури. Протягом усього тексту деякі гості Цирцеї, як і вона сама, намагаються зрозуміти: звідки виникає магія, у чому її джерело. Чи є це сила, дана від народження, від божественної природи? Але відповідь часто дається не прямо, а через образи: магія народжується з великого бажання й гострої потреби.</p><p>Кожен із нас має здатність творити “магічні” речі — роблячи світ кращим або гіршим. І все залежить тільки від нас самих.</p><blockquote>“That is one thing gods and mortals share. When we are young, we think ourselves the first to have each feeling in the world.<br> The first to be jealous, to long, to rage, to love.<br> But with age, we learn: we are not the first.<br> The world is old, and we are not as new as we think.<br> Only the way we make things new is through our craft. That is what magic is: the power to make a new thing.”</blockquote><p>Навіть якщо ти маловідомий персонаж грецької міфології це не означає, що твоя історія не може бути такою ж епічному, повчальною та унікальною як історія Кірки — чаклунки та богині, дочки Геліоса (Бога Сонця) та Персеїди. І як і в будь-якому героїчному епосі все скінчилось як і має бути, героїня пройшла період становлення, зіштовхнулась зі своїми найбільшими страхами та викликами і стала тією ким мала стати. В плані драматургії все склалось так як і має бути.</p><p><strong>Часосховище. <br>Ґеорґі Ґосподінов — переможець Букерівської премії 2023. <br></strong>І я вам скажу — не дарма. Це книга, яку я осилив за кілька читань. І вона точно залишиться на моїй полиці, бо захочеться перечитати й зрозуміти «по-новому». Наповнена безліччю цікавих думок, цитат та метафор. З переривчастою структурою, з потоком думок, які хлинуть на тебе, як хвилі в Чорному морі. Щось дуже знайоме — можливо, тому що Болгарія не так далеко від нас, а можливо, через те, що ми живемо в одному світі й бачимо його подібно.</p><p>Книга справляє враження твору глибоко інтелектуальної особистості. Але навіть мій посередній розум знаходив багато споріднених і зрозумілих речей. Я більш ніж впевнений, що не осягнув навіть половини ідей та метафор книги, адже вони відсилають до робіт інших великих мислителів ХХ століття: Пруста, Беньяміна, Манна — важливих авторів для Ґосподінова, але поки що не прочитаних мною. Багато чого з тексту було написано під впливом творів цих авторів. Багато чого в тексті написано під впливом творів цих авторів.</p><p>І це не може не тішити мене — адже на моїй полиці вже чекає Томас Манн із його «Будденброками», вдалий вибір ще до прочитання <em>Часосховища</em>.</p><p>А ще — тому, що це століття настільки глибоке та неосяжне, що навіть попри тисячі, а може й мільйони, великих книг, ми не зможемо запам’ятати чи згадати все. Щось забувається, щось витісняє новіше чи актуальніше. Ось, наприклад, тиждень тому я прочитав <em>Цірцею</em> і багато дізнався про Одіссеєвський міф. А вже сьогодні, читаючи <em>Часосховище</em>, він постає переді мною в одному з розділів.</p><p>Яка неймовірна здатність літератури. Перечитуючи книгу вдруге, я можу натрапити на щось абсолютно нове — тому що, можливо, до того часу вже прочитаю Манна, Пруста чи Борхеса.</p><blockquote>Дедалі частіше повертаюся думками до “Одіссеї”. Ми завжди читали її як пригодницьку книжку. І лише з часом розуміємо, що це також книжка про пошуки батька. І, ясна річ, про повернення в минуле. Ітака — це минуле. Пенелопа — минуле, покинутий дім — минуле. Ностальгія — це вітер, що надимає Одіссеєві вітрила. Минуле — аж ніяк не абстрактне, воно зроблене з безлічі конкретних дрібних речей.</blockquote><p>Мені особисто книга навіює сум. У цілому — це основна риса ностальгії: сум за втраченим часом або можливостями. Чи є це позитивним явищем? Думаю, сам автор наштовхує нас на негативну відповідь. Вона може викликати зворушливі почуття, але це — примара, ілюзія. Як сирени, що своїм співом манять і зачаровують на загибель.</p><p>Хоча в реальному світі ностальгію краще описала друга частина мультфільму <em>«Думки навиворіт»</em>, де вона постає як старенька мила бабуся Ностальжі, яка виходить тоді, коли її не кличуть, і готова причарувати своїми казочками про чарівний світ, який «давним-давно» можливо й існував.</p><p>Це книга про минуле. Минуле саме по собі не є чимось поганим — навпаки, якщо правильно ним користуватись, можна проаналізувати допущені помилки й зробити краще. Але в неправильних руках це — інструмент впливу й спосіб приходу до влади.</p><p>Ключовим у тексті є також те, що людська пам’ять недосконала. Люди мають схильність забувати, а те, що забуте, може постати в зовсім іншому світлі — з наперед перекрученими фактами. Автор майстерно працює зі словами, їхнім значенням та етимологією. Відчувається, що все дуже влучно підібрано й гармонійно лягає в ідейну лінію книги, навіть попри те, що персонажі іноді стрибають у часі, і не все одразу зрозуміло.</p><blockquote>“Є щось знакове в самій етимології слова «референдум». Латинське дієслово «re-fero” означає “повертатися назад”, “переносити назад”. Повернення назад було закладене в самому слові, ніхто і не подумав про це… Референдум про минуле. Можливо, іноді гра слів, їхні етимології і тавтології підказують нам більше, ніж ми гадаємо? І чи фанфари тавтології не стануть трубним кличем апокаліпсису?”</blockquote><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*HP64CLYxVm0OdauIYRmbVQ.jpeg" /></figure><p>Хоч у тексті не згадується Україна, я все ж віднайшов абзац, який чомусь мені відгукується саме з нею. Можливо, це кліше — або ж багато хто, як і я, сприймає українську історію як таку, що складається переважно з нещасть та печалі. Але саме в той момент я думав про нас: <strong>“Жодна нація не бажала відмовитися від свого нещастя. Це була сировина, готовий матеріал для всього, виправдання, алібі, привід для претензій…Як розпрощатися з нещастям, якщо для деяких народів воно — єдине багатство? Якшо нафта туги є їхнім єдиним невичерпним ресурсом? І вони знають: що глибше копаєш, то більше його виходить на поверхню. Бездонні поклади національного нещастя.”.</strong></p><p><em>«Часосховище»</em> — книга про Болгарію, про яку я майже нічого не знаю, але в якій знаходжу багато спільного з нами. Як і будь-який текст, це рев’ю також потребує завершення. У <em>Ґосподінова</em> книга завершується початком війни. Ми ж досі перебуваємо в цій війні. І тому хочеться, щоб наше завершення було іншим — завершенням війни. А для цього, як мінімум, потрібно знати історію, пам’ятати минуле й читати чудові книжки.</p><blockquote>“Завершив Ґаустін зі смутком таким глибоким, що в ньому могла б потонути ціла британська флотилія. (“цілий російський флот” прим. автора)”.</blockquote><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=b77ea04cf55f" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[“Бог лісу” Ліз Мур.]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D0%B1%D0%BE%D0%B3-%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%83-%D0%BB%D1%96%D0%B7-%D0%BC%D1%83%D1%80-18da687c0949?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/18da687c0949</guid>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[review]]></category>
            <category><![CDATA[book-excerpts]]></category>
            <category><![CDATA[books-recommendation]]></category>
            <category><![CDATA[book-review]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 17 Apr 2025 14:33:10 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-04-17T14:36:30.221Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><strong>Оригінальна назва:</strong> <em>The God of the Woods<br></em><strong>Автор:</strong> Liz Moore<br><strong>Рік видання:</strong> 2024<br><strong>Мова:</strong> англійська</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*JPOM6gYDWP63dcEoOheTkQ.jpeg" /></figure><p>Зовсім недавно я поповнив свою полицю декількома цікавими для мене книжками англійською та українською мовами. Серед іноземних я відібрав кілька новинок, які ще не перекладені в Україні: <em>The God of the Woods</em> by Liz Moore, <em>North Woods</em> by Daniel Mason, <em>The Covenant of Water</em> by Abraham Verghese. Українською — <em>Цирцея</em> Мадлін Міллер, <em>Правда</em> Террі Пратчетта та <em>Українська мова</em> Орисі Демської.<br> Як я вже писав раніше, зазвичай орієнтуюсь на різні рейтинги, рекомендації, оцінки і, звісно, найважливіше — про що саме книга, яка її центральна тема.</p><p>Я люблю романи, що зображають життя у всій його глибині — розповідають про сенс буття, про прийняті й неприйняті рішення та їхні наслідки, а також про те, як герой справляється з цими наслідками. Мене приваблює буденність маленьких містечок, які, здавалося б, не мають нічого цікавого, але якщо придивитися — там є свої проблеми, герої та внутрішній конфлікт. Чи не в цьому прихована краса життя? Диявол — у дрібницях.</p><p>Також я люблю детективи й трилери — щоб книга тримала в напрузі до останньої сторінки, змушувала гадати, який же фінал на тебе чекає.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*5yy_IprD-xWVUmQc4hIt3A.jpeg" /></figure><p>Тож першою з цього списку я взяв до прочитання <em>Бога лісу</em>. І хоч ця історія, мабуть, більше про детектив, ніж про буденність, деякі знайомі мені елементи я таки помітив і в роботі Ліз Мур. Сівши писати цей огляд, я згадав про список <em>Time’s 100 Must-Read Books of 2024</em>. І задумався: для кого він? Чому там аж сто книг? Це ж велика кількість, і середньостатистичному читачеві навряд чи вдасться прочитати хоча б десяту частину з цього списку.<br> ChatGPT, наприклад, пише: «У світі загалом, за різними оцінками, люди читають у середньому від 4 до 12 книг на рік». А це означає, що вибір величезний, а наша увага (саме увага, не час) — дуже обмежена. І тому хочеться обирати лише найкращі романи — ті, що справді варті того.</p><p>Однією з центральних тем книги є зникнення дівчинки в літньому юнацькому таборі. Перші сторінки на мить повернули мене в дитинство — в мої власні табірні спогади: перший відпочинок без батьків, знайомства, закоханості, перші поцілунки. Деякі сцени прямо збігалися з тим, що я сам відчував у підлітковому віці: той самий розпорядок дня, ранкове вмивання, похід на сніданок чи купання в річці, вечірні дискотеки. Це все дуже добре написано й тонко інтегрується в пам’ять.</p><p>Історія розвивається поступово. Якщо розділити роман на дві частини — першу, де знайомлять з героями та зав’язкою, і другу — кульмінацію й фінал, то мені більше сподобалась друга. Хоча обидві частини по-своєму важливі, перша — навіть відповідальніша, бо формує очікування.<br> Чому ж я все ж обираю другу? Бо спочатку мене не зачепив жоден персонаж. Ніхто не виділявся настільки, щоб хотілося за ним спостерігати або переживати. Чи критично це для детективної історії? Можливо, й ні. Але я зловив себе на думці, що образи героїв виглядають доволі клішовано і навіть просто. Хотілося кращої пропрацьованості. Діалоги хороші, бекґраунд кожного героя теж, але бракувало глибини.<br> Після перших 100 сторінок я подумав: «Якби я пропустив цей роман — нічого б не втратив». І це при тому, що <em>Time</em> називає його “must-read”.</p><p>Друга частина, коли всі персонажі вже знайомі й розпочинається саме розслідування — мені сподобалася набагато більше. Можливо, тому що з’являється очікування: як автор пояснить усе, що ми дізналися раніше. А може, я просто люблю дізнаватися, хто ж “вбивця”.</p><p>Чи розчарував мене фінал? Чи вправно Ліз Мур розплела клубок загадок і таємниць? Думаю, відповідь — «так». Я не залишився розчарованим. Але я і не був у повному захваті, не гортав сторінки з думкою: «Ну ж бо, що далі?!». Мені просто було цікаво дочитати історію й поставити її на полицю.</p><p>Підсумовуючи: книга Ліз Мур має понад 400 тисяч оцінок (із середнім рейтингом 4.15) на Goodreads і перемогла в категорії <em>Readers’ Favorite Mystery &amp; Thriller 2024</em>, що є чудовим показником.</p><p>Але у мене в голові крутиться одна фраза, яка, мабуть, найкраще описує мій досвід читання: <em>Good novel, but not great.</em> Це дійсно добре написаний трилер, з якого можна зняти пристойний фільм для Netflix. Але якщо хтось скаже, що це <em>must-read</em> — я б на вашому місці подумав двічі.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=18da687c0949" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Тривожне покоління. Джонатан Хайдт]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D0%B5-%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%B4%D0%B6%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BD-%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D1%82-2da51804cc48?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/2da51804cc48</guid>
            <category><![CDATA[book-excerpts]]></category>
            <category><![CDATA[book-review]]></category>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[book-recommendations]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 06 Apr 2025 15:08:24 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-04-17T14:37:21.703Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><strong>Оригінальна назва:</strong> <em>The Anxious Generation: How the Great Rewiring of Childhood Is Causing an Epidemic of Mental Illness<br></em><strong>Автор:</strong> Jonathan Haidt<br><strong>Рік видання:</strong> 2024<br><strong>Мова:</strong> англійська<br><strong>Про автора:</strong> Джонатан Хайдт — соціальний психолог, професор Нью-Йоркського університету, автор бестселерів про мораль, культуру та ідеологічні розколи у суспільстві (<em>The Righteous Mind</em>, <em>The Coddling of the American Mind</em>).</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*PE7K5_ki6LNqT7eQIxDUig.jpeg" /></figure><p>Останнім часом вибір книг завжди зводився до рекомендацій від різної преси, на кшталт <em>“The 100 Must-Read Books of 2024”</em> від <em>TIME Magazine</em>, <em>“100 Notable Books of 2024”</em> від <em>NYTimes</em>, або різних букіністичних сервісів та видань, які фокусуються на культурі та слові. Ось так, лежачи на початку року на сонячному пляжі Лонг-Біч острова Фукуок, я почав переглядати <em>Readers’ Favorite Books of 2024</em> від <em>Goodreads</em>. На жаль, нічого особливого мене в той момент не зацікавило, окрім однієї книги з категорії, яку я не часто читаю, а саме — <em>non-fiction</em>. Я додав її в список бажаного, і приблизно тиждень тому вона була доставлена мені до рук. Сьогодні я пишу на неї свій огляд.</p><p>Невеличкий дисклеймер: я не професійний критик чи досвідчений оглядач книг — цей текст суто моє бачення, ставлення та думки про прочитане. Як кажуть деякі книжкові подкастери: <em>«Нація — це люди, які читають одні й ті самі книжки»</em>. Тож знайомлю вас із тим, які книги вибираю та що читаю.</p><p>Спершу, напевно, потрібно написати, чим саме вона мене зацікавила. Однією з причин є моя риса характеру під назвою «саморефлексія». Я часто звертаю увагу на різні свої вади — от як, наприклад, любов до ігор чи залипання в телефон, постійний перегляд якогось контенту в YouTube чи Reels. На щастя, мені не цікавий TikTok, але й своїх пожирачів уваги та енергії вистачає. Другою причиною було бажання дізнатися більше про нове покоління молоді, про яке ти частенько читаєш десь у новинах або бачиш у стрічці Instagram. Теми зміни гендеру серед підлітків, психічних захворювань, синдрому дефіциту уваги та гіперактивності, суїцидальних думок — все це кружляло в повітрі, але я особливо не заглиблювався. Все ж, це проблеми сучасних батьків та їхніх дітей, системи освіти та охорони здоров’я.</p><p>В обговореннях із дівчиною ми приходили до того, що «світ просто показився з цими вашими змінами гендеру» і що це все ж проблеми маргіналізованих груп людей. Насправді ж, автор Джонатан Хайдт говорить про більш загальну для більшості людей проблему — зміни в повсякденному житті сучасних дітей та їх дорослішання в, як каже автор, <em>phone-based childhood</em>. У цьому винні ми самі — через халатне ставлення до свого життя, своїх дітей та їхнього розвитку. Але ще не пізно все виправити.</p><p>На межі другого тисячоліття технологічні компанії створили продукти, що скористалися перевагами швидкозростаючого інтернету. Вони повністю змінили реальність і дозвілля дорослих, але не лише — вони змінили життя дітей також. Сучасні батьки при вихованні дітей частіше за все стикаються з одними й тими самими болючими проблемами: смартфони, соціальні мережі та відеоігри. Це постійний конфлікт дітей і батьків. До цього часу, звісно, ніхто з цих компаній не замислювався над проведенням досліджень на тему ментального здоров’я дітей та підлітків. Але вплив цієї реальності ми вже можемо спостерігати прямо зараз.</p><p>Двома найбільш поширеними розладами сучасних дітей є тривожність та депресія. Визначення тривожності (<em>anxiety</em>) — це очікування майбутньої загрози. Це такий собі постійний стан, який дуже сильно виснажує організм і розум. Автор наводить багато різних аспектів, як це впливає на організм та розвиток дітей, особливо у ранньому віці. Великий депресивний розлад (<em>major depressive disorder</em> або <em>MDD</em>) має два ключові симптоми: пригнічений настрій (почуття смутку, пустоти, безнадії) та втрата інтересу або задоволення від більшості видів діяльності. Для того, щоб діагностувати <em>MDD</em>, ці симптоми мають бути присутні постійно щонайменше протягом двох тижнів.</p><blockquote>An important feature of depression for this book is its link to social relationships. People are more likely to become depressed when they become or feel more socially disconnected, and depression then makes people less interested and able to seek out social connection.</blockquote><p>Я думаю, всі ми з вами так чи інакше відчували напади тривожності чи депресії в тій чи іншій мірі. Ці розлади викликані комбінацією генів — деякі люди більш схильні до них, деякі — менш. Але те, що сучасний світ із його супертехнологічністю й вимогою постійно бути «онлайн» впливає на наш емоційний стан — є беззаперечним. У книзі автор наводить дуже багато даних та досліджень: як зріс рівень звернень до швидкої серед підлітків із бажанням завдати собі шкоди, рівень самогубств серед підлітків та дітей, рівень проникнення смартфонів у домогосподарства США, рівень депресивних станів серед дівчат і хлопців у віці від 10 до 18 років — і як усе це взаємопов’язано. По суті, стверджує автор, <em>Gen Z</em> — перше покоління, яке пройшло пубертат із смартфонами (та високошвидкісним інтернетом) у руках.</p><p>Автор детально описує, як проходило дитинство попередніх поколінь, наприклад мого — покоління міленіалів. Чому еволюція продовжила наше дитинство для розвитку та навчання, хоча мозок на 90% сформовується у своєму розмірі у віці п’яти років. Це дало змогу акумулювати знання про соціум, щоб перейти з дитини в дорослу людину. Думаю, ті, хто зараз ходить до психологів або чує різні жарти на цю тему, точно знають, наскільки важливим є наше дитинство. Правильним з точки зору еволюції, на думку автора, є дитинство, яке він називає — <em>play-based childhood</em>.</p><p>Коли приблизно все почалося? Важко визначити точний момент, але автор вважає, що приблизно з 2010 року. Цим рокам передували важливі події: у 2009 Facebook впровадив кнопку <em>Like</em>, а Twitter — <em>retweet</em>, в цей же час почала використовуватись стрічка новин, заснована на алгоритмах. Також тоді вперше з’явилися push-сповіщення. У 2010 — запровадження фронтальних камер. Автор цікаво та легко описує, як усе це пов’язано. Він виділяє чотири фундаментальні шкоди від усіх цих інновацій, описує, як працює мозок, як він адаптується до нових реалій, до довготривалого підвищення рівня дофаміну. Окремо описується, як і чому саме дівчатам соціальні мережі шкодять більше, а також що не так із хлопцями. Хоч мені здалося, що розділ про дівчат був сильнішим, ніж про хлопців — вийшло трохи однобоко.</p><p>Структурно книга побудована дуже добре: все досить логічно та просто. Вона легко та цікаво читається англійською мовою. Хоча, звичайно, як і будь-яка <em>non-fiction</em> книга, вона трохи грішить повтореннями й розтягуванням задля книжкового формату. Вона не стала винятком — про цю тему можна було прочитати добротну статтю в науковому журналі або скоротити до 150–200 сторінок. Тим не менш, напевно, тоді вона стала б сухішою — лише про проблематику, факти та рішення. Тож ці додаткові 100 сторінок можна пробачити — вони дозволяють глибше зануритись у тему, переживати за себе і за майбутнє. І автор не залишає нас без рішень — шляхи розв’язання проблем вважаю логічними й реальними. Колективні проблеми потребують колективних рішень. Автор описує, що потрібно робити батькам, урядам, технологічним компаніям, школам та навчальним закладам, щоб повернути дітям їхнє <em>play-based childhood</em>. Особисто я підкреслив для себе багато цікавих думок — дещо з того, що було рекомендовано батькам, варто буде використати в майбутньому, коли, сподіваюся, зможу стати батьком.</p><p>У класичному соціальному експерименті, проведеному 1968 року, з’ясувалося, що 75% людей, перебуваючи наодинці, вживали заходів: тікали з приміщення або намагалися когось попередити при першому ж виявленні диму в кімнаті. Результати дуже відрізнялись, коли в кімнаті було кілька людей. Лише троє з 24 студентів повідомили про дим, і лише один зробив це протягом перших 4 хвилин. Висновок: коли є неясність, люди дивляться один на одного, щоб зрозуміти — це надзвичайна ситуація? Якщо кожен просто сидить і нічого не робить, отже — ні.</p><blockquote>“The diffusion of digital technology into children’s lives has been like smoke pouring into our homes. We all see that something strange is happening, but we don’t understand it. We fear that the smoke is having bad effects on our children, but when we look around, nobody is doing much about it.”</blockquote><p>Можливо, деякі аналогії, як та, що наведена вище, можуть іноді здатися перебільшеними. Іноді я ловив себе на думці: «О ні, все пропало!» і що нічого не можна вдіяти. Але, як у випадку вище, так і в моєму, найважливіший урок та висновок який робить автор — треба про це говорити. Розповівши своєму знайомому про прочитане та свої хвилювання, він поділився знаннями — наприклад, що його друзі та знайомі, які мають дітей, вже стикаються з позитивними змінами: є школи, які вводять заборону на використання телефонів на уроках або встановлюють ігрові майданчики, що стимулюють дітей до соціалізації та ігор без ризику травм. Є соціально активні люди, яким не байдуже, і які ще не з’їхали з глузду. І це не може не тішити.</p><p>Підводячи підсумок, я вважаю що цю книгу варто прочитати всім, хто має справу з дітьми або турбується про майбутнє суспільства — батькам, освітянам, політикам і, звісно, самим підліткам. Вона болюча, але дуже потрібна.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=2da51804cc48" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Зустрічі в Medium — 26.02.25]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D0%B7%D1%83%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D1%87%D1%96-%D0%B2-medium-26-02-25-796779e57793?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/796779e57793</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 26 Feb 2025 16:57:54 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-02-26T16:57:54.687Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Зустрічі в Medium — 26.02.25</h3><p>Останній час я знаходжусь у стані невизначеності, нерозуміння. Зі сторони все може виглядати добре: є робота, чудові відносини, вільний час на себе та друзів, відпочинок (можливо не настільки якісний, як правильно має бути, але все ж він є, невелика фізична активність у вигляді ранкової зарядки. Повернувся до вивчення польської, поки самостійно, та іноді приділяю час на вивчення додаткових слів з англійської, для збільшення словарного запасу. Майже кожного дня читаю художню літературу і намагаюсь включити професійну в щоденну рутину. Але через непомітність прогресу та відсутності знакового результату, по більшій мірі в частині роботи, я не можу отримати задоволення від всього іншого. Знецінюючи режим та сталі корисні привички. Можливо тому, що українці не терплять будь-якого режиму:)</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*q7c1260XMb2ZprQ3I1Ez8w.jpeg" /></figure><p>По правді, я мав почати писати свої тижневі результати ще півтора тижні тому. Маючи на меті декілька корисних функцій: по-перше, звичайно ж саме письмо — маючи високі очікування від своїх текстів та роздумів я не можу заставити себе писати. Я заручник перфекціонізму і страху публічної критики. Але про внутрішнє бажання похвали ми говорити не будемо, залишимо це на розбір любителям психологічних розбірів та проблем особистостей. В другу чергу, це фіксація — запис всього прожитого та пройденого. Кожної пʼятниці я зустрічаюсь на сесіях з гештальт-психологом, на яких обговорюємо як я. Не хочу перебільшувати чи применшувати цей досвід, я не відвідую їх щоб вирішити конкретні запити. Для мене це година, де мене слухають і інколи на них ми приходимо до цікавих думок, роздумів, розмов. Свого роду подкаст, бесіда в якій немає місця спору, де тобі не доводять свою точку зору. Ось ця зустріч у пʼятницю, це як підсумок тижня. Ти до чогось прийшов, щось відбулось і ти це прожив, або щось нове зрозумів. <strong>Хочеться зафіксувати це в хронологію.</strong><br>В третє, <strong>фокус</strong> — медитація. Як можна побачити, я не в фокусі. Хапаюсь за щось, що може дати значний ефект чи результат, щось що дасть відчуття змін на краще, позитивного результату. Або ж дуже сильно відволікаюсь через те, що хочу встигнути все і не помічаю малих перемогах які отримав. На людях та моментах які є в моєму житті роблячи його краще.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*WwKWlGgT5WEDQEk8fpLZQA.jpeg" /></figure><p>Треба скоріш дочитати цю книгу, бо вже побачив іншу яка зацікавила, а цю не можна кидати не закінчивши; там вийшла стаття з топ-10, треба глянути; новини та аналітика про Україну і ситуацію в світі, новий серіал, про які всі говорять; таргет з курсами по підвищенню кваліфікації, який мені напевно дуже потрібен, бо на роботі застій; записати в нотатки “подумати чи потрібен мені курс”; треба придумати цікавий контент для робочих соц.мереж; розпланувати бюджет; забронювати столик в ресторан; зберегти цю вкладку і не забути до неї повернутись і прочитати; цікава думка, треба обовʼязково написати про це на Medium. Ви зрозуміли. Як написав сьогодні застосунок: “Your mind is a labyrinth of ideas, constantly weaving theories and unraveling puzzles.” І на жаль, ми поки не в грі Cyberpunk, де ти можеш прокачати і збільшити свою оперативну памʼять, щоб мати змогу робити більше мозкових процесів одночасно. Ми все ще Netrunner level 1. Тому все це — час для фокусування, а medium, письмо та мої думки — полиця та речі, які я на ній розставляю.</p><p>З попередніх сесій я прийшов до того, що я вдруге рухаюсь по колу у професійному плані. Я виріс і вткнувся в стелю. Для того щоб рости мені потрібен новий виклик, відповідальність яка буде мене випробовувати. Таким чином я зможу пробити теперішній рівень і рости далі так, щоб мені було цікаво. Я досвідчений спеціаліст, з сформованою думкою і не маю остраху її виказувати. Я намагаюсь розвивати свої soft та hard скіли, я маю бажання та енергію до постійного росту та розвитку. І не маю бажання сидіти та чекати поки мені шось прилетить або хтось щось дасть. Тому я готовий до нових викликів.</p><p>Багато з того, про що я хотів написати — забув, хочі маю звичку записувати в нотатки. Першочергова думка не така, коли ти перечитуєш її з часом, бо вже емоції не ті, та і контекст може бути зовсім іншим. Дивишся і думаєш — от дурний я був, про що я тільки думав. Як то кажуть, крінж моумент. До сих пір так думаю про всі свої старі записи та публікації на Medium. Навіть про цей.</p><p>Я не хочу особливо редагувати помилки, неточності, чи будь-що в цих текстах, чи витрачати час на зміну або покращення тексту, бо це проба і це моя поличка. Скоріш за все ці публікації будуть нерегулярні, але все ж надіюсь що ні.</p><blockquote>In all chaos there is a cosmos, in all disorder a secret order.</blockquote><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=796779e57793" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[**** — це ?]]></title>
            <link>https://medium.com/@oshiimen/%D1%86%D0%B5-3fc9060b5fb5?source=rss-985245a88699------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/3fc9060b5fb5</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Illia Boiko]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 10 Oct 2024 16:30:00 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2025-02-26T15:11:11.217Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Мова — це ?</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*0RHo7353HHKjK8RJ" /><figcaption>Photo by <a href="https://unsplash.com/@taraschuiko?utm_source=medium&amp;utm_medium=referral">Taras Chuiko</a> on <a href="https://unsplash.com/?utm_source=medium&amp;utm_medium=referral">Unsplash</a></figcaption></figure><p>Селище міського типу або як його ще називають жителі цих місць — “пгт” ніяк не особєнний, а радше обичний. В таких посьолках живуть в середньому від 5 тисяч людей, налічуючи близько тисячі по всій країну. Це не якесь там село, ви не подумайте, але і городом його назвати не можна. Частіше за все ніхто не помне, або не знає хто його заснував або від чого взагалі пішла його назва, шо тут взагалі відбувалось і чому саме тут треба було оселитись. В ньому обовʼязково єсть школа, що дає дуже хароші знання. Поряд зі школою — стадіон і турніки, на який збираються учні, щоб провести урок фізкультури: хлопці пограти у футбол, а дівчата — посидіти на лавках, поговорити з фізручкою. Ще він слугує місцем збору на футбольний турнір серед команд з усього району раз на рік та святкуванням дня міста, якщо канєшно місцева влада виділить на це гроші та привезе якусь маловідому народну музикальну групу. У всі інші часи — це маловідвідуване місце. Якщо ти не збираєшся ловити зірок, є ще один заклад науки — бурса або пту. Професійно-технічне училище. Але з покон віків ставлення до нього у людей як до бурси, тобто як до зграї не дуже професійної; табун тих, хто погано вчився в школі. Не получиш діплом, казала мама, підеш вчитись в бурсу, лякаючи. І справді, коли був малий, на вид територія виглядала дуже страшно. Не помню щоб взагалі бачив там людей, тільки злих собак, які бігли у твою сторону коли ти хотів зайти на територію. А може і їх взагалі не було, але в моїх очах малювалась моторошна картина. Заклад мав свою общагу, що теж виглядала як місце, в яке не дуже хочеш попадати, не кажучи вже про бажання там жити.</p><p>Больниця, слово яке дуже добре описує всі твої дитячі емоції при відвідуванні місця. А ще напевно — стид, бо коли вже трохи підріс, мама розповідала що маленьким я вдарив терапевта ногою, коли вона давала укол. Бо навіщо робити дитині больно? Тому маленьким я боявся двох врачів — зубного, бо він хотів давати укол анестезії десь в роті, та хірурга, бо йому треба було показувати пісюна. Що наче як для малого хлопця за радість, але це тільки в тому випадку, коли ти дуже впевнений в собі.</p><p>Раз на рік треба було вставати з самого ранку, брати кошик, який мама готовила з вечора, наповнювати його колбасою, паскою, крашеними яйцями, запеченим сиром і йти в церкву, бо Ісус воскрес. Ще темною дорогою зустрічаючи такі ж невиспані сімʼї, тихо відповідаючи їм — Воістіну воскрес. В інші часи церква виглядала як закинуте богом місце. Можливо тому, що в неділю було більш священне місце.<br>По неділям — базарний день. Відведена вулиця, як правило центральна або в околиці центру, та невелика площадь заповнювалась людьми з сіл та селищ, які приїжали о 5-ій ранку, розкладали свої стілажі, а разом з ними те, чим вони приїхали торгувати. Забивали худобу щоб продати свіже мясо або на копчення шинки, дехто їздив в сусіднє місто на овощєбазу закупити огірків та помідорів з теплиці, на рибну базу за сєльодкою в білих відрах та ще на купу інших баз де продавали товари оптом, що допомагало заробити на перепродажі. На базарі можна було знайти все що треба: постригтись, випити пива, зʼїсти чєбурєка, послухати місцеві слухи, а якщо чогось нема, значить треба їхати в місто або спробувати в торговому домі, шось по типу міського магазину що працює кожен день.<br>ДК, або дом культури, ще одна будівля, яка використовувалась декілька разів на рік, частіше всього туди приходили подивитись на випускників 11 класу, яким видавали шкільні дипломи або концерти з нагоди якогось праздника, де виступали ті ж школярі, які ходили в мистецьку школу на танці чи спів або спортшколу, де проводили турнір з борьби.</p><p>Дитинство проходило у дворах, де хлопці збирались біля чийогось дому і придумували собі різні ігри, будь то гра у квача, в квадрат, “рубль двадцять, три-пятнадцать”, збивання палкою піраміди банок з-під краски, взривати бутилки пітардами або ще купу всього, що можна було знайти в околицях дворів. Або компʼютерний клуб, якщо вдалось зберегти гроші, які тобі давали в школу на обід. Також дитинство та літо означало шо ти будеш їздити зі свого прекрасного города в село до бабушки чи на картошку або і те і інше в одному. Батькам твоїх батьків видавали по невеликій площі землі й не повезло тим, хто мав тьоть та дядь, бо це означало що у кожної сімʼї було по городу і всі разом, залежно від пори року, ви мали або посадити або викопати картошку і кабаки. Яку ви їли цілий рік, а те що осталось знову закопували та викопували через деякий час, так по кругу. В хазяйстві все пригодиться. Це була одна з причин зустрітись родичами у батьків, сімейна порука. Після важкого дня всі збирались на вечерю в літній кухні з пєчкою або якщо взимку в будинку — біля груби. Вона нагрівалась так сильно, що ти намагався рахувати скільки ти зможеш протримати спину під гарячою стіною. Села частіше всього знаходились недалеко від смт, що може трактуватись як свого роду сепарації поколінь та прогресивності часу, коли бабусі та дідусі живуть в селах, їх діти більш продвинуті, але все ж недалеко впавши від яблуні, котились трохи подалі оселяючись в пгт, їх діти — в містах.</p><p>Як і в більшості родин в той час, деякі її члени шукали щастя на віддалених та холодних чужих землях. Вони покидали все що в них було, а це не так багато і їхали на заробітки. Залишаючи на родінє — батьківську хату та мати, якщо дуже щастило — батька. Оселившись, вони вже не бачили причин повертатись назад, окрім як раз в декілька років приїхати провідати матір. Дорога була довга та недешева, оскільки заробіток там був не набагато вищий ніж тут. Там вони вивчали своїх дітей, віддавали в армію на обовʼязкову службу та женили. Дорога на свадьбу до родичів була не з легких, особливо якшо не було білетів на поїзд або він був дуже дорогий. Якщо так траплялось, потрібно було їхати автобусом двоє суток, що було дуже складно коли ти малий. Зупинки не часті, через що в тебе отєкали ноги й туалету всередині не було. Добравшись ти потрапляєш в чуже середовище, яке до тебе не дуже тепло ставиться, бо ти говориш якось смішно, тебе не розуміють і через їх неуцтво вважають що в тих краях звідки ти приїхав цивілізація ще не добралась. Зібравшись за празднічним столом ти намагаєшся вести себе культурно, але все ж вас щось видає, якась різність з усіма іншими. Ти кажеш що втратив капця, який випадково зафутболив в інший бік столу, а всі окрім твоєї сімʼї не розуміє про що це ти і шо таке “капці”. Чи не вперше ти стикаєшся з “я вас не панімаю”, хоч ти й не просиш себе понімать, просто просиш тебе зрозуміти. Але як часто казала вчителька в школі: “Маємо те, що маємо”.</p><p>Не треба було далеко їздити, щоб зрозуміти що ми різні. Хоч і тяглись та хотіли кращого ми не понімали, що те краще, на яке рівнялись було гниле та не варте, щоб його хотіти. Але щоб зрозуміти це, спочатку потрібно було його досягти, спробувати. Було, є та й буде залишатись бажання стати тим, ким ти не являєшься. Вдруге ти зіштовхуєшся з цим у місті, можливо як і інші — в спробах знайти щось краще для себе ти переїздиш, але десь поближче, в межах своїх. Ти пробуєш: велике місто, нова школа. Виклик до дошки, просять написати речення під диктовку, ти пишеш і тебе знову не понимают, тому що ти не знаешь, где пышется и, а где нужно ставить ы. Або ви йдете до родичів, які живуть в цьому місті й на сніданок тебе питають чи будеш їсти творог, ти неловко відмовляєшься, але мама пояснює що це сир зі сметаною та сахаром який ти завжди любив. З часом поступаєш в інститут чи університет і варіантів коли тебе не розуміють стає все менше, бо хочеш понять і щоб тебе прийняли.</p><p>Впервые ты принимаешь правила игры, осознанно или нет, возможно по необходимости, а возможно из-за желания быть, а не казаться. Находишь друзей, делишься интересами и просто живешь обычной жизнью. Ничего не изменилось, вроде как. Ты переезжаешь в город побольше, там все свои и на своем, уже знакомом, новые интересы и новые тренды. И ты потихоньку впускаешь корни во все сферы твоей жизни, в работе с клиентами, в фильмах, музыке, в футболе, в компютерных играх, книгах. Уже и музыка лучше и интересней звучит, ты её больше понимаешь и отождествляешь, фильмы более жизненные, интересные тебе книги есть только в этом переводе, в футболе быстрее поймут куда дать пас, клиенты примут за своего и купят твой продукт. А однажды, кто-то скажет что так ты лучше звучишь. Тебе станет интересно все остальное связанное с этим, начнёшь искать смыслы, истории, великие мировые произведения великой мировой культуры. И только иногда, возвращаясь в своё пгт, будешь слышать другую версию себя, как будто приехал посмотреть в зеркало.</p><p>Через время тебе подвернётся ещё один шанс, пойти дальше и узнать больше о мире и ты сомневаясь всё же его не упустишь.</p><p>New world. New culture. Entirely different from what you used to see or live. But not just one, people from different worlds who share the same human code — curiosity and desire for more and better. The first you meet will become your friend because he was here before and knows a lot, so a good move would be to stick to him with the hope that he can help you settle. You meet others: South Korean, Italian, Tunisian, Indian, and Chinese. That’s the first time you face a multicultural environment. There is so much to learn and embrace, hopefully only a good one. So you stay curious, observe and learn. Different ways of life and thinking, countries and cities, views on life or work and start noticing that it’s not that different, similar on the contrary. The world is just a Sunday market, and you all gather to sell each other meat, clothes or vegetables. And the best salesmen are the ones who know how to approach each client individually on a personal level. Of course, there is more than that, it becomes more and more complicated because there are some who want to own a market and lease you a space to sell and those who want to own the land for this market etc. After some time, you decide that it’s time to return. You’ve seen enough villages and cities, you want to see yours, get back to settle something on your own. Shukran.</p><p>Возвращаться и начинать заново, чувствуется как будто ты перешел в другую школу, вроде бы тот самый класс, вроде учебный план тот же, но ты ничего не понимаешь и не знаешь. Приходится въезжать быстрее и наверстывать твоих сверстников. Время идёт, мир не стоит на месте, хотя ты особо не вникаешь в то, что происходит с ним. Ты не лезешь, это не твоего ума дело, тебя это пока не касается. Все на что ты сфокусирован — создать что-то своё, уголок тепла и уюта чтобы никто не мешал. Sorry Sir, it’s a private property. В какой-то момент то, до чего тебе не было дела врывается в твою частную собственность и без каких-либо объяснений хочет его отобрать, присоединить тебя к цивилизации и великой мировой культуре. Ты же знаешь, тебе было интересно и близко, ты начал её принимать. Нельзя просто так жить своей жизнью и не учавствовать, если есть что-то чем можно владеть. Некоторым не повезло, в момент когда в дом ворвались они были дома, а некоторые были от него далеко. Хотя кому повезло, а кому нет решает каждый сам для себя.</p><p>И от ты вдалеке, первое время ничего не понимаешь, возможно это все быстро закончится и вернется на свои места. Но уже ничего не будет прежде, хоть ещё долгое время ты будешь надеятся на обратное. И всё потихоньку будет приходить к тебе: осознание своей вины, бездействия, неведения, предательство себя самого. Ты поменяешь несколько стран и остановишься на одной, потому что поймёшь что быстро это не закончится, а жизнь в любом случае продолжается, нужно либо бороться, либо оседать подальше. Снова наступает время начинать сначала.<br>Bem-vindo!</p><p>Коли ти відмовився від того щоб понімать і почав розуміти, все стало набагато легше. Так, звичайно цей процес був нелегким, так само складно як прийняти інші види молока, коли ти все дитинство пив козяче, а тобі кажуть шо коровʼяче набагато смачніше та крутіше, але тебе верне від самого його запаху. Бо це щось більше ніж про напій. Це бабусина молочна вермішель або рисова каша зранку, вести тварину на поле та тікати коли вона хоче тебе протаранити рогами, кормити її травою та прибирати. І хоч в моді можуть бути інші види молока, “мультикультурні”, все ж олди знають на чому вони росли і що впитали з молоком. Звичайно, чим більше видів молока ти знаєш, тим більше ти людина, адже для багатьох це про звʼязки: до культур, до людей, світоглядів, світу. І тільки для деяких, язык — враг твой. Це інструмент, який з легкістю використовують як зброю в намаганні відібрати в тебе все, чим ти володієш. Ворог, який каже тобі що він твій друг і що так тобі буде краще. І попри те, що річ не в молоці, я не буду засуджувати тих, хто виріс на іншому його типі, it’s your business, єдине що хотів би додати, це те що ми вже виросли й легше сприймаємо ті чи інші продукти. Ми не можемо ігнорувати або удавати що нам байдуже що цей продукт не корисний і погано на нас впливає. Стокгольмський синдром. Ми вживали його, бо він був популярний, але коли почали почуватись погано і вирішили почитати складники, то все стало на свої місця. Надіюсь що ми всі зможемо стати на ноги, збудувати та облаштувати власні угіддя та почати розвивати свою власну молочну продукцію. А поки, все що нам залишається це стоїцизм.</p><p>Przepraszam, panowie, ale już czas, żebym poszedł. Dziękuję.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=3fc9060b5fb5" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>