<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Юля Рябчик on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Юля Рябчик on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@ryabchick?source=rss-60608b864819------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/1*v6XsMIR4b4qCvKtylwMZVg.jpeg</url>
            <title>Stories by Юля Рябчик on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick?source=rss-60608b864819------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Sun, 15 Nov 2026 06:17:09 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@ryabchick/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Як давати раду зі спекою]]></title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick/%D1%8F%D0%BA-%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8-%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%83-%D0%B7%D1%96-%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D1%8E-ea012af63004?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ea012af63004</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 25 Jun 2024 15:09:09 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-06-25T15:09:09.169Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>У цьому медіум-профілі є російськомовний текст “как вижить, если плохо переносишь жару”, який щороку набирає непогано переглядів у сезон. Я вирішила перекласти його українською, бо спека нікуди не зникла, і оновити в чинному українському контексті. Бо через регулярні російські обстріли та критичну ситуацію з електрохарчуванням деякі попередні поради перестали бути актуальними. Сподіваюся, цей текст також буде корисним.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/749/1*4WYa3lN0q5ukYr8AqbXJdA.jpeg" /></figure><h3>Виживання в спеку: корисні поради</h3><h4>1. Вентилятор</h4><p>Через російську атаку на українську енергетику ми не можемо собі дозволити щоденну роботу кондиціонерів. Можна вентиляторів, тим паче можна китайських віял з газет, але про це <a href="https://x.com/YASN0_ua/status/1804426163810455999?t=KbpEYpvU3viG-K5vZTUUKg&amp;s=35">мем</a> зробили самі yasno.</p><h4>2. Пляшки з морозилки</h4><p>Якщо вам не стало легше від самого факта руху повітря, поставте за рухом роботи вентилятора пляшку з морозилки або акумулятор холоду. Максимізуємо прохолоду.</p><h4>3. Ранній підйом</h4><p>Це найпростіший спосіб, бо зранку не так спекотно, поки сонце не набрало свою силу наповну. Капітанство. Колись я дійсно жила в режимі робота з 5–6 до 10–11 ранку, а далі сієста до вечірньої прохолоди. Але наразі мій робочий процес такого не дозволяє, та й нічні тривоги не сприяють — спати все ж в пріоритеті.</p><h4>4. Денний сон</h4><p>По-перше, бо в найгарячіші буквально години немає сенсу себе мучати — це все одно прокрастинація. Краще відпочити. По-друге, якщо є така можливість — спіть. Сон — це ресурс. Особливо для українців. Але в <a href="https://youtu.be/P5SFnvRjHCQ?si=-Ppj9YOQWL93EOC0">оцьому відео</a> спеціалістка зі сну радить не спати понад годину посеред дня.</p><h4>5.1 Пити багато води</h4><p>Бо <a href="https://moz.gov.ua/uk/znevodnennya-yaki-simptomi-u-doroslih-i-ditej-ta-yak-zapobigti-braku-vodi-v-organizmi-vlitku">зневоднення</a> реальне.</p><h4>5.2 Пити гаряче</h4><p>Звучить як знущання, але це гарний спосіб прогріти організм зсередини, тоді зовнішня температура здаватиметься квіточками. Читала, що так роблять у горах, тому для нас це не пасує, але конкретно мені супер з цим. За тією ж логікою працює гарячий душ. Після нього повітря у місті здається таким наче на березі моря.</p><h4>6. Вологі хустки</h4><p>Якщо ви носите хустки як аксесуари, то можна просякнути її водою і вдіти на шию або запʼястки — на місця пульсації. Точкове охолодження, а впливає на весь організм. Але це якшо вам ок ходити в мокрому, бо не всім підходе.</p><h4>7. Мокре волосся</h4><p>Дуже швидко сохне, якщо дійсно спека, але перші хвилин 20–30 дуже приємний ефект.</p><h4>8. Одяг з тканини, що дихає</h4><p>Викиньте всю синтетичну тканину, бо вона від диявола. Як парник. Краще прикрити все тіло тонким шаром тканини, але упевніться, що ви вона не парить — я цього року вже перегрівалася на сонці :(</p><h4>9. Правильно складайте сумку</h4><p>ВОДА! без неї не виходьте. Сухі серветки, вологі серветки, міцелярна вода для обличчя та тіла, капелюх і окуляри, резинки для волосся, льодяники або жуйки, на випадок, якщо стане погано, матуючі серветки, якщо ви вдягаєте макіяж. Вентилятор на батарейках буде вашим кращим другом і пофігу, що думають інші.</p><h4>10. Сонцезахисний крем</h4><p>Дуже часто хочеться його проігнорувати, бо він наче створює плівку на обличчі і парить ще більше. Проте захист від сонця — перша складова, якщо ви шось читали про рак шкіри. Подивіться в сторону флюїдів, аби не обтяжував шкіру і ви точно його носили.</p><h4>11. Виходити у найближчий парк</h4><p>Якщо ви дослухалися до прохань електропостачальників та дійсно не вмикаєте кондиціонер, то знаєте, що навіть в самий жаркий день руху повітря більше на вулиці, ніж від протягів у квартирі. Тому сидіти на лавочці поміж дерев у затінку (в спфі чи внакидці на все тіло) з ноутбуком може бути прикольно. Особливо якщо немає світла в дома, інтернет вмер і все одно доводиться роздавати вай-фай з телефону — чому б не влаштувати “офіс” у парку на траві :)</p><h3>Підсумок</h3><p>Погано переносити спеку — це ок і це проблема НЕ виключно плюс сайз людей. Памʼятайте симптоми перегріву і зневоднення, тримайте поруч друзів з вічно холодними руками (але нагадайте їм про анемію) та не перенавантажуйте свій організм тоді, коли він і так перенавантажений.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*EoiCrnu8IiVPJZXHryZLOw.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ea012af63004" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[пост про мистецтво під час війни]]></title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick/%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE-%D0%BF%D1%96%D0%B4-%D1%87%D0%B0%D1%81-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8-2d11b7171d31?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/2d11b7171d31</guid>
            <category><![CDATA[війна]]></category>
            <category><![CDATA[мистецтво]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 07 Aug 2022 19:48:12 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2022-08-07T19:48:12.639Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>на моєму робочому столі стоїть листівка з картиною Едварда Гоппера “ранкове сонце”. я купила її в дрезденському музеї, бо картина “гостювала” там у той самий період, що і я, і нам вдалося зустрітися. жінка сидить на ліжку і дивиться у вікно. кольори і беземоційний вираз персонажки можна зчитати по-різному, залежно від контексту глядача.</p><p>я побачила її у розпал війни, тому для мене вона вся про очікування — про очікування закінчення війни, нашої перемоги, але більшою мірою про очікування відчуття безпеки.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*ya3NEqTJoOQm10khVYYZ9Q.jpeg" /></figure><p>зрозуміло, що сприйняття мистецтва завжди залежить від контексту — як соціального, так і індивідуального. бо кожен розуміє текст настільки, наскільки він його автор. і от в контексті шостого місяця війни один за одним відкриваються музеї, галереї та інші арт-простори, які говорять лише про одне — як ми бачимо та відрефлексовуємо війну.</p><h4>першою я відвідала галерею the naked room</h4><p>з початку війни кураторки слідкують на реакцією митців на події і фіксують їх у виставці “<a href="https://thenakedroom.com/show/wartime-art-archive">мистецтво воєнного стану. архів</a>”, яка закінчиться разом із війною. експозиція періодично змінюється, тому я вирішила заходити кожного разу, як проходжу повз.</p><p>у найпершій експозиції, що я побачила, мене вразив <a href="https://photos.app.goo.gl/c3SHToSESHMGfcC56">полароїдний знімок дому</a> на солом’янці, в який ракета поцілила на третій день війни, де саму ракету авторка зобразила вирізаним шматком фотокартки, який забила скобами. це було дуже влучно. або цикл “новини”, що зображає чорний дим від вибухів. це одночасно і реалізм подій, і ілюстрації новин, бо фотографувати підірвані об’єкти заборонено.</p><p>спойлер: у червні в галереї виставлялося дев’ять робіт з цієї серії Олексія Сая, а наразі в Pinchuk Art Centr вони займають дві стіни.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*BIursHOf83okT96jc_gf9g.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*9ZfbsFXVnvnWonBAA6rJnw.jpeg" /><figcaption>“новини” Олексій Сай, зліва у the naked room, справа у pinchuck art centre</figcaption></figure><h4>другий “вихід у мистецтво” стався до Мистецького Арсеналу</h4><p>там до 21.08 проходить “<a href="https://artarsenal.in.ua/vystavka/vystavka-pro-nashi-vidchuttya/">виставка про наші відчуття</a>”. тут історія складається трохи інакше — куратори дістали з архівів роботи українських митців, що були створені до початку повномасштабного вторгнення і мали зовсім інші значення. проте в чинному контексті ми бачимо в них нові сенси: дівчина, яка їсть морозиво, видається жертвою гвалтівника, жінка, яка народжує — також, “танцюрист” Сагайдаговського завжди видавався тривожним, а тут взагалі пускає мурах по шкірі. усі ці роботи я показую в <a href="https://www.tiktok.com/@ya_ryabchick/video/7123103098666618118?is_from_webapp=1&amp;sender_device=pc&amp;web_id=6925375160128964101">маленькому відео</a>.</p><p>якщо перша виставка працює місцями як репортаж, миттєве реагування — <a href="https://photos.app.goo.gl/xdG5GwGGZWtSgGNS9">фотознімок азовців перемальований ручкою</a> — то друга демонструє, як сильно змінилася наша оптика. пам’ятаєте той період на початку війни, коли всі були в шоці і перемальовували фотографії без рефлексії? він закінчився і “виставка про наші відчуття” підкреслює, що у такій фіксації більше немає потреби, бо ми все наразі сприймаємо через фільтр болю та небезпеки.</p><h4>третя виставка відкрилася у Pinchuk Art Centr</h4><p>“<a href="https://new.pinchukartcentre.org/when-faith-moves-mountains-ua">коли віра зрушує гори</a>”. з назви я роблю висновок, що виставка про героїчне протистояння і про те, як ми не пали за три дні, хоча на сайті куратори дають більш об’ємний варіант. вона об’єднує перший і другий формат — репортажистики і рефлексування.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*ERJJkQSk63gsWNl6xs15YQ.jpeg" /><figcaption>Фото PinchukArtCentre. Фотограф: Сергій Іллін</figcaption></figure><p>більшою мірою зали наповнені роботами, створеними задовго до 24 лютого у різних країнах світу, проте виставка переплітається і з рефлексуваннями уже 2022 року. тобто тут тобі <a href="https://photos.app.goo.gl/NiqtFFXbuYrsozey9">опудало коня</a> як відсилка до віршу про першу світову війну, і омаж на цикл 1994 року харківських фотографів “якби я був німцем”, який називається “<a href="https://photos.app.goo.gl/LHYhcPqhR7sYVF5F7">мандрівники</a>”, створений уже після вторгнення, де художники знімають себе у ролі російських військових, які вмирають на наших землях.</p><p>для себе зрозуміла, що роботи іноземних авторів зі мною працюють менше, ніж українських. наприклад, робота Нікіти Кадана “<a href="https://photos.app.goo.gl/ukV6ESrNgLnf3KiQ6">тінь на землі</a>” наче і не про війну буквально, але тривога в ній в тебе потрапляє миттєво, на відміну від тривоги <a href="https://photos.app.goo.gl/8WYzMdo8EVuai7g29">клаптикових ковдр Шіли Ґауди</a>, хоча вони також про тривогу і небезпеку. чи от робота Анни Звягінцевої “<a href="https://photos.app.goo.gl/Gg8wLpRPXniZ4kaR8">порядок речей</a>”. вона працює з арматурою, зварює залізо і створює з нього сюжети. але частина роботи відпала з загального тла і це призвело до появи нового сюжету. “частина малюнку осипалася — звичний порядок речей змінився”. це в мені відлунює вже кілька днів.</p><p>репортажна фотографія винесена в окрему залу як виставка “російські воєнні злочини” — це фотографії, що ми їх бачили в новинах, а тепер вони виставляються в залах давосу, нато, до європарламенту поїде у вересні. я не впевнена, що хтось з українців наразі може бачити в цих кадрах мистецтво — часовий проміжок не закінчився, контакт з подіями та місцями все ще неймовірно болючий. тому мене просто знудило в залі з фільмом, складеним з цих фотокарток, промови Зеленського про події в Бучі та саундтреком з телефонних розмов. ця виставка для іноземного глядача, для мене це більше сеанс ретравматизації.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FIW28-a_AJKc%3Ffeature%3Doembed&amp;display_name=YouTube&amp;url=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DIW28-a_AJKc&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FIW28-a_AJKc%2Fhqdefault.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="640" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/f935c676672b69052d59f764638a4283/href">https://medium.com/media/f935c676672b69052d59f764638a4283/href</a></iframe><p>коли ходиш залами і зачіпаєшся об мистецтво за колючі теми, що резонують індивідуально і десь роблять болючіше, ніж хотілося б, малодушно на секунду думаєш, що хотілося б наразі попасти у простір з фламандськими натюрмортами і читати символи перлів, квітів і зарізаних півнів, аби на кілька хвилин випасти з актуального контексту. але за секунду згадуєш, що вже це проходила під час “канікул” в Німеччині і воно не працює — мистецтво поза контекстом здається несправжнім, неактуальним та лицемірним. хочеться продати усі діамантові статуетки та купити вже хлопцями нормальні автівки та взуття.</p><p>тому продовжуєш ходити і чіплятися. як за ту саму серію “новини”, що ще довго поповнюватиметься картинами чорного диму, так і за картину Сагайдаковського “…<a href="https://photos.app.goo.gl/ukV6ESrNgLnf3KiQ6">чоловік сильно устав і хоче сильно спати</a>”, що була написана ще в 90-х, а наразі набула нових значень.</p><p>бо раз болить, значить живий.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=2d11b7171d31" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Все не кончается февралем]]></title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick/%D0%B2%D1%81%D0%B5-%D0%BD%D0%B5-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8F-%D1%84%D0%B5%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BC-c630a674a671?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/c630a674a671</guid>
            <category><![CDATA[остаемся-зимовать]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Sun, 10 Mar 2019 20:18:54 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2019-03-10T20:18:54.377Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<blockquote>Скажите мне, что со смертью все не заканчивается. Что все не кончается Февралем.</blockquote><p>Однажды мне попался текст о том, что к изменениям в лучшую сторону тоже надо привыкнуть. Бывает так, что человек наконец-то нашел пони после долгого ковыряния в говне, и все никак это толком не осознает. Мол я ж привык барахтаться и страдать, как иначе-то? А это что получается, раз пони тут, то все хорошо что ли? Хорошо это так?</p><p>Я тогда подумала, что это ж просто бред какой-то. Когда все хорошо, ты сразу это понимаешь, поэтому сидишь и радуешься, излучаешь свет и добро, носишь красивое по будням и гордишься собой — здобув же.</p><p>А зась.</p><p>Когда-то уже <a href="https://medium.com/@ryabchick/%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B5%D0%BC%D1%81%D1%8F-%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%8C-%D1%88%D0%B5%D0%B9%D0%BD-%D0%B4%D0%B6%D0%BE%D0%BDc-bookchick-d8a4614bd9bf">писала</a>, что у меня есть традиция — читать в феврале книгу о Феврале “Остаёмся зимовать” Шейна Джонса. Для меня это полная абстрактности стокатто притча о депрессии и о том как всем причастным с ней быть. Я читала ее много февралей. Я ждала февраля, потому что это означало что-то проверенное, гарантированно хорошее. Это был мой самодельный костыль — уверенность в том, что среди всего этого серого, сонного, грязного случится сказка с неклассическим хэппи эндом о том, что серое, сонное и грязное не навсегда, потому что внутренней уверенности в этом давно не было (и каждый год весной я испытывала жамевю)</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*aZBK2xE234uhCjSBC_OD_A.jpeg" /></figure><p>А в этом году я решила традицию прервать, потому что — и тут внезапное открытие — больше не чувствую необходимости в подобной литературной поддержке. Весь февраль я думала о своей книге в ключе “куда делось это зудящее как невроз желание получить гарантированную дозу удовольствия?” Будто появился внутренний ресурс для настройки без эмоциональных перепадов и нужды в проверенном дофамине с надписью “в экстренных случаях вскрыть”. Будто у канала восприятия реальности наконец-то заработал фильтр, отсеивающий говно на пути к пони. Он неидеальный, но он есть и это что-то новенькое.</p><p>Конечно, я давно на терапии, и понимала, что однажды почувствую себя лучше, но когда до меня наконец-то и вдруг дошло, что вообще-то я уже пару месяцев нормально сплю, не рыдаю сутками без повода и не думаю о смерти слишком часто, то чуть было не задохнулась от головокружения. Ничего себе! Вот это как есть — это уже хорошо? Я так давно не чувствовала себя норм, что даже не была уверена, что это оно.</p><p>И я, конечно же, плакала на приеме у психотерапевта, потому что это диссонанс — я чувствую себя легко, полностью осознавая то, что у меня нет работы и проблемы со здоровьем, но в голове внезапно больше нет той обезьянки, которая бьёт в тленобарабан каждую секунду, когда что-то не совпадает с диснеевским идеалом. Доктор, это нормально?)</p><p>И вдруг открывается дивный новый мир, в котором ты понимаешь, что то хорошо, к которому ты стремился долгими бессонными ночами, это не искрящийся позитив, который летит из каждого утюга цукерберга, где мы не говорим о плохом или стакан всегда наполовину полон или улыбаемся и машем или розовые единороги смеются радугой. Нет. Всамделошное хорошо тоже включает в себя негативные эмоции и опыт, просто у тебя есть ресурсы на то, чтобы выдохнуть и понять, что ты с этим справишься. Потому что даже когда тебе норм, ты все ещё человек, напичканный гормонами, и можешь приунывать, гневаться, отчаиваться, раздражаться, просыпаться в упаднических настроениях и поддаваться приступам ипохондрии. Просто где-то фоном на -24 остаётся мысль, что это не конец, будет тяжело, но ты справишься.</p><p>И с этим добром ты в своем кризисе четверти века на полном ходу врываешься в мир осознания собственной личности, потому что теперь градация эмоционального спектра расширилась от базовых “безумно хреново”-“терпимо хреново” в мире безликой серости или эмоциональных американских горок с конечными “полный пиздец” и “счастье быть живым” до” в этом нестабильном мире я хочу быть ровнее, испытывая все эмоции из спектра, но не застревая в них”. И ты наконец-то всматриваешься в реальность: что тебе не/нравится; что тебя раздражает, а что успокаивает; как выглядит твоя зона комфорта и как выходить из нее, не выходя из себя; где ты вспыхнул из-за усталости; когда потянулся к пирожку не из-за голода; что ты имеешь полное право не вступать в разговоры, в которых тебе не хочется быть; что честность города берет, но есть люди, которые предпочитают жить в своих симулякрах. Потому что прежде большую часть времени ты был потерян в чувствах вины и самоуничижения, прикрываясь чем угодно от навязчивого дружелюбия молочного щеночка до едкого сарказма баба яга против. От вечного осознания “со мной что-то не так”, делал все, лишь бы вписаться, а потом бесконечно грыз себя. Что <a href="https://medium.com/p/ea265fcc8577/info">те самые</a> перепады качелей, от которых ты на контрасте чувствовал себя живым и так собой восхищался, лишь создают иллюзию наполненности жизни, а по итогу ты испытывал такое эмоциональное истощение, что это было похоже на замкнутый аддиктивный круг, потому что из ямы ты мог вырваться только ярким всплеском. Но теперь-то ты как то море из твиттера.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?type=text%2Fhtml&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;schema=twitter&amp;url=https%3A//twitter.com/d0ct0ebcknn/status/1100393836126318592&amp;image=https%3A//i.embed.ly/1/image%3Furl%3Dhttps%253A%252F%252Fpbs.twimg.com%252Fprofile_images%252F1098492228337651712%252F2rNzUKhB_400x400.jpg%26key%3Da19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07" width="500" height="281" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/af568f5f62d79f7a8fbd097315e30c4b/href">https://medium.com/media/af568f5f62d79f7a8fbd097315e30c4b/href</a></iframe><p>А это абсолютно новая для меня территория.</p><p>И вот носилась я со своим осознанием и так, и эдак, все не могла поверить, ведь самосаботаж мое второе имя, а под конец февраля подумала — что если именно сейчас я увижу “Остаемся зимовать” иначе? Так и получилось. В этот раз книга больше художественное произведение, чем манифест. Мне удалось разложить текст на составляющие, где сюжет зачаровывает, темп подобран правильный, а метафоричная абстрактность больше не триггерит вагоны слез и внутреннее скулящее ‘все так и есть’. И этот текст больше во мне не звучит. Даже обидно лишаться чего-то настолько важного.</p><p>Впечатления от чтения похожи на те, что и от прослушивания трека “Don’t miss it” Джеймса Блека — ностальгию по тому, что не хотела бы возвращать. Это правда, что “грусть звучит, как пузырьки, медленно поднимающиеся в кипящей воде”. И правда, что это лиричная романтизация душевного ада в благих целях. Но и правда, что это больше не мой костыль. Мне наконец-то доступна сказка о борьбе людей с Ф/февралем.</p><p>Книга читается за полтора-два часа. И спустя это время я лишилась не только очень важного для меня текста, но и целой эпохи.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FsdnD09M5uj0%3Ffeature%3Doembed&amp;url=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DsdnD09M5uj0&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FsdnD09M5uj0%2Fhqdefault.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="640" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/589894e7b4a6cea66fe81cdd6731ace2/href">https://medium.com/media/589894e7b4a6cea66fe81cdd6731ace2/href</a></iframe><p>Так что чтобы к хорошему привыкнуть, для начала его надо осознать. Если сейчас тебе плохо, это не значит, что так будет всегда. Даже если тебе плохо уже очень долго и от количества вложенных усилий для исправления ситуации опускаются руки, лупай сю скалу. Ведь все правда не кончается февралем.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=c630a674a671" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Экология для ленивых]]></title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick/%D1%8D%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D1%8F-%D0%B4%D0%BB%D1%8F-%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B2%D1%8B%D1%85-6d27574684e2?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/6d27574684e2</guid>
            <category><![CDATA[лайфхак]]></category>
            <category><![CDATA[полезные-советы]]></category>
            <category><![CDATA[экология]]></category>
            <category><![CDATA[сортировка-мусора]]></category>
            <category><![CDATA[украина]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Fri, 13 Jul 2018 09:02:05 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2018-07-13T11:02:28.920Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>Недавно прочла интервью с экспертом-экологиней о ее правилах потребления, и выяснилось, что я тоже экологиня. Хожу в магазин с тканевой сумкой, покупаю одежду на секондах и не беру пластиковую крышечку к кофе. Все это я делала не от большой и светлой мечты сохранить планету, а просто потому, что это мой стиль жизни: зачем приносить домой лишние пакеты? для подкормки мемчика про пакет с пакетами и взрослую жизнь? масс-маркет очумел с ценообразованием и полагающимся качеством; кофе на вынос я не беру, потому что люблю робусту и пью всего одну кружку — утром дома. Вообще ничего особенного. Но мне понравилась мысль, что помогать можно и без особых заморочек. Поэтому я решила написать этот текст.</em></p><p>В каком бы информационном пузыре вы не находились, скорее всего, там тоже говорят о проблеме мусора. Для тех, кто все же упустил — мы в говне. Во-первых, мусора слишком много. Во-вторых, его правильно не перерабатывают. Стандартная для просвещения <a href="https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%BE%D0%B5_%D1%82%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BE%D0%BA%D0%B5%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D0%BC%D1%83%D1%81%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B5_%D0%BF%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%BE">ссылка </a>на мусорный остров в океане, <a href="https://poputno.info/lajfhaki/cellophane/">другой мой текст о том</a>, где законодательно запрещен полиэтилен до тюремного срока, и совсем уж важное, что в Украине <a href="http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_925">запрещены мусорные полигоны</a> и “захоронение” отходов, потому что этого требуют ЄС і здоровий глузд, но воз и ныне там — <a href="http://www.if.gov.ua/files/uploads/Waste_brochure.pdf">закон </a>о переработке есть, а как делать это на практике неизвестно. Из этого выплывают два тренда: на отказ от создания мусора, эдакая философия zero waste, и самостоятельная переработка отходов. А еще пакеты для элиты от Celine за 985 баксов, чтоб один и на всю жизнь.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*bxV3whzG_wFTCyov8kYcVA.jpeg" /><figcaption>автора не нашла, но спасибо ему</figcaption></figure><p>Сортировать мусор — дело энерго и времязатратное. С интересом наблюдала в Cтокгольме за девушкой, которая вынесла два пакета мусора во двор, и, болтая по телефону, ходила его сортировала между восемью контейнерами. У нас пока под подъезд с такой благой целью спуститься не получится — 98% мусора гниет на свалках. Поэтому эко-энтузиасты призывают вас поставить дома несколько емкостей, отделять белое стекло от коричневого, органический мусор от пластика, бутылки из-под молока помыть, картон\бумагу\этикетки отдельно, крышки отдельно, все это утрамбовать и везти самостоятельно в пункты переработки вторсырья. Другие сознательные граждане-молодцы находят в доме/подъезде территорию, где устанавливают коробки для сортировки и потом сдают мусор коллективно.</p><blockquote>Что делать, если вы понимаете масштаб трагедии и готовы способствовать ее решению, но слишком ленивы или не готовы к таким колоссальным изменениям сразу или еще что-нибудь? То есть, хотите начать с малой крови, а не бросаться в омут с головой. (вариант поднапрячься тоже существует, если что, но знаю по себе, что срабатывает плохо) Несколько очень простых вещей:</blockquote><ul><li>ходить в магазин со своей сумкой. Тканевых сумок и прикольных и простых миллион, на дне сумки/рюкзака помещаются легко. Я хожу в магазин с авоськой — по-моему, это стильно.</li><li>основную проблему составляют кульки-маечки, в которые мы кладем помидоры-печенье-хлеб, потому что они очень тонкие и время работы такой упаковки в целом супер короткое — до дома донести и выбросить. Тут несколько вариантов:</li></ul><ol><li>самый сложный — пошить тканевые сумочки и ходить с ними. Это можно сделать самому, если дома есть машинка, попросить друга или заплатить немного денег другим людям. Например, <a href="https://www.facebook.com/commerce/products/2014329641973127/">так</a> это делает моя хорошая знакомая. Их придется брать заранее, как и сумку, но тут еще один плюс — осознанное потребление. Плюс на плюсе и плюсом погоняет:)</li><li>чуть проще — брать пакетики из дома. Мой парень говорит, что так я похожа на бабку и такими темпами мы будем стирать кульки из-под мяса, но у всякого энтузиазма есть предел. Я не считаю зазорным прийти со своим пакетом в магазин и сложить в него овощи — я же потом приду, порежу их в салат и пакет никак не испортится. Короче говоря, суть в продлении жизненного цикла такой “маечки” и сокращении объема потребляемого полиэтилена.</li><li>просто брать меньше кульков. Например, в магазинах, где овощи взвешиваешь самостоятельно, могу взять одну грушу и клеить ценник прямо на нее. Но мне больше нравится ходить в магазины, где проще обойтись и без пакета, и без ценника, например, в новус. Тогда в тележку можно бросить хоть капусту, хоть жменю огурцов без кулька — на кассе тебе и слова не скажут.</li></ol><ul><li>отказываться от пакетов. Как только я решила запариться этим вопросом, я ошалела от того, с каким энтузиазмом у нас все заворачивают в кульки: таблетки в аптеке, крем в магазине, носки на кассе. Ведь у всего этого и так уже есть упаковка!</li><li>свинчивать крышки с пластиковых бутылок. Как-то я прочитала в интервью женщины, занимающейся утрамбовкой пластика на мусорном заводе, что деньги им начисляют за объем проделанной работы, а больше всего времени уходит на откручивание крышек и из-за этого зарплата ниже ожидаемой. Меня это зацепило, так что я всех и всегда прошу скручивать крышки с бутылок — мне не сложно, а кому-то выгодно. Теперь я знаю, что эти крышки перерабатывают отдельно — они из более плотного пластика. Совсем недавно мы завели банку и скидываем их туда, потому что у парня на работе эти крышки собирают для утилизации.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*nyiF9sMmHkwsCjHEoHAZyA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*1W17ZRmOMK9qsKH-ZZZBMg.jpeg" /></figure><ul><li>отказаться, если это возможно, от еды на вынос. Кофе без пластиковых крышечек и трубочек, макфлури без верхушки. Со своей тарой проще всего приходить в кофейни — скорее всего, бариста сам в теме эко-осознанности и сольет вам кемикс в термокружку. Еще не приходила в кафе со своим судочком, но обязательно однажды попробую. <a href="https://www.the-village.com.ua/village/food/wrong-beliefs/273897-silpo-gastronomy-zero-waste-plastic">С магазинами сложнее.</a></li><li>термо-кружка и емкость для воды. На правах совсем лентяя, еще и неуклюжего, я использую пластиковую бутылку для воды, но много раз. Хотя лучше стеклянную или железную</li><li>сдавать/продавать/отдавать свою одежду. А еще трижды подумать, <a href="http://styleinsider.com.ua/2017/06/ekologicheskij-skandal-s-zara-h-m-i-asos/">нужна ли вам</a> очередная рубашка в полосочку.</li><li>зайти на секонд — вдруг понравится.</li><li>обращать внимание на мусорные контейнеры в общественных местах. Да, это уже задротство. Но так я узнала, что в моем батутном центре есть контейнеры для пластиковых бутылок, отдельно для крышек, отдельно для батареек и что в двух дворах от дома появился контейнер для опасных отходов. В целом, погуглить никогда не поздно — может рядом с вами есть пункт прием вторсырья или даже те самые энтузиасты с переработкой? Посмотреть можно <a href="http://kgvr.kiev.ua/punkty-priyema-vtorsyrya-i-makulatury/">тут </a>и <a href="http://locator.biz/ru/l/kiev/priem_vtorsirya/c329/">тут</a>.</li><li>отказаться от чеков. В банкомате это легко, а в магазине сложнее.</li><li>эко-активисты предлагают здоровски задуматься, нужен ли вам продукт, упакованный в пластик, заменить бумажные салфетки на тканевые и носовички, а несортированный мусор хотя бы выбрасывать по-старинке — из ведра, а не в пакете. Но это уже требует куда больших усилий.</li><li>а еще туалетная бумага из переработанных материалов, энергосберегающие лампы и выключать воду, когда чистишь зубы — с миру по нитке.</li></ul><p>Да, я понимаю, тот кто хочет, всегда ищет возможность. И если упереться, то все получится — и на маршрутке с отсортированным мусором ездить или сдавать его только раз в месяц. Будем честными и посмотрим правде в лицо — на данном этапе я слишком ленив для этого. Меня это не оправдывает, но я готова делать то, что мне сейчас по силам. Если вы тоже готовы, давайте делать это вместе. Меня страшно бесят посты-хвалебки из серии “ноль мусора за сегодня! а чем помог планете ты?”, но, возможно, такое перегибание палки заставит кого-то задуматься. И можно еще оставить капельку надежды на будущее— вдруг это только фундамент нашей эко-сознательности и на нем буйным цветом взойдет экологическая дисциплина.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*LSKhNmy2cAiEHXb9MPUUnA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/600/1*L47v5lgpdoZ7t2G--tuaew.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=6d27574684e2" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[План по борьбе с хандрой. Хюгге по-рябчиковски]]></title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick/%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD-%D0%BF%D0%BE-%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%8C%D0%B1%D0%B5-%D1%81-%D1%85%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B9-%D1%85%D1%8E%D0%B3%D0%B3%D0%B5-%D0%BF%D0%BE-%D1%80%D1%8F%D0%B1%D1%87%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8-2e355d30a454?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/2e355d30a454</guid>
            <category><![CDATA[хвост-трубой]]></category>
            <category><![CDATA[хандре-бой]]></category>
            <category><![CDATA[хюгге-по-рябчуковски]]></category>
            <category><![CDATA[мотивации-пост]]></category>
            <category><![CDATA[нос-по-ветру]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 06 Dec 2017 12:39:22 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-12-06T23:10:05.414Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>Ничего долго не писала ни о личном, ни о книжках, ни о фильмах, да и вообще ни о чем публично не писала — писала в стол. На правах человека эмоционально неуравновешенного, из крайности в крайность стремящегося, пасмурного, сезонно зависимого и немного потрепанного обстоятельствами, решила, что это амплуа меня запарило и пора переходить в категорию меня пока немного раздражающую, но определенно неплохую — человек-оптимист-зажигалочка.</em></p><p>Вступление точно получилось так себе, потому что на меня во всю обижаются за такое отношение к оптимистам, но в сентябре было решено вступить на скользкую дорожку противодействия хандре с планом дойти до личности, которая бы и на кладбище видела только плюсики. Осенью я с этим заданием не справилась. Вообще откровенно говоря провалила. Но важнее, как говорится, не сколько раз упал, а сколько раз поднялся. Поэтому понапридумывала для себя пунктов плана для выполнения зимой из серии мотивирующих пабликов в инстаграме. Авось вам тоже пригодится хюгге по-рябчиковски:) Если вы из тех людей, что как моя сестра “хочу страдать страдаю, не хочу страдать — не страдаю” и всегда достаточно мотивированы, то это история не для вас.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*nqchdPpq7qNksjDFO2m-UQ.jpeg" /></figure><ul><li>Трудно просыпаться по утрам в темноте с унылым пейзажем за окном, поэтому нужно придумать быстрые способы “украсить” реальность. Поставить лампу настольную у кровати с яркой лампочкой или наоборот с мягким красным светом, тут по вкусу, главное, чтобы на расстоянии вытянутой руки. Я себе в комнате повесила три гирлянды и вылажу из-под одеяла только для того, чтобы их включить. А еще помогает музыка. Я по утрам вообще то еще тесто, поэтому мне нужны дополнительные штуки, чтобы собрать себя в кучу. Хорошо приводит в чувство чтение ленты соцсетей в кровати, но так можно в ней на час остаться. Поэтому лучше найти музыку, которая поможет вспомнить, что вы не зря проснулись, унылый пейзаж за окном будет не всегда, в мире есть место чудесам и все в таком духе. Мое утро на 90% состоит из этой песни.</li></ul><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fw.soundcloud.com%2Fplayer%2F%3Furl%3Dhttp%253A%252F%252Fapi.soundcloud.com%252Ftracks%252F249874276%26show_artwork%3Dtrue&amp;url=https%3A%2F%2Fsoundcloud.com%2Fry-x%2Fonly&amp;image=http%3A%2F%2Fi1.sndcdn.com%2Fartworks-GuqAcEXLW9hb-0-t500x500.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=soundcloud" width="800" height="166" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/aa2713c041a74e189d110647d91866c9/href">https://medium.com/media/aa2713c041a74e189d110647d91866c9/href</a></iframe><ul><li>Активность по выходу из кровати. Тут важно понять, что каким бы помятым ты себя не чувствовал, каким уставшим, невыспавшимся, негнущимся и больным, если сразу все это с себя не скинуть, то дальше будет только хуже. Я делаю по настроению или два-три подхода по 20 отжиманий и 20 приседаний, или включаю музыку задористую и скачу весь трек. А еще мне нравится потягиваться и стоять на голове. А если я проснулась полна сил и энергии, то иду делать табату. В ютюбе полно всяких вариантов, занимает 4–8 минут и будит на отлично.</li><li>Вкусный завтрак. Невкусной еды на свете полно, но лучше начинать день с того, что вам нравится. Полезной и вкусной еды на свете тоже полно:) Мои любимые варианты: тосты с авокадо и вареным яйцом с семечками (полезные жиры!); творог с сухофруктами и орехами; овсянка с сухофруктами и орехами. Горячая вода с лимоном — хит сезона, который переходит в зиму. Это лучшее, что со мной случилось в вопросах питания за последнее время. Бодрит, вкусно, полезно.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*sji1atprX8GaAiVDw4X5kg.jpeg" /></figure><ul><li>Полезные добавки. Во-первых, прежде, чем их принимать, надо сдать анализы и посоветоваться с врачом. Во-вторых, делать это постоянно, а не от случая к случаю. Д9, спирулина, рыбий жир, лен, кунжут и все в таком духе поддержат организм, плюс добавят самому себе крутости мол как я о себе забочусь, как я себя люблю, вот молодец.</li><li>Капли для глаз, кремы и вообще увлажнение и защита. Потому что батареи шпарят во всю, руки с мороза сохнут, губы обветриваются.</li><li>Перчатки, шарфы и шапки такие, чтобы хотелось в них поскорее запрыгнуть, а не стянуть за углом, даже если тебе уже почти 30.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*PQgIYYKO3MB5lR2IwRXtmQ.jpeg" /></figure><ul><li>Баловать себя. Не сахарком, мы ж не коняки, а новым образовательным курсом, красивой книгой, походом на массаж, маской на все тело и волосы и все в таком духе — чтобы и приободряло, и чтобы чувствовать о какой молодец, вложился в себя. А еще дополнительным сном если надо — не вся жизнь должна быть положена на алтарь самосовершенствования, кайф может быть связан и с более ежесекундными желаниями.</li><li>Дисциплина — это не только ограничения, это еще и самая эффективная штука успешности. Не обязательно повторять тайминг рабочего дня Марка Цукерберга, но если уже определил для себя то, что важно, то будь добра делать это постоянно. Как поговаривал телохранитель киллера, скука — это хорошо.</li><li>Стать дарителем. Под новый год, так уж сложилось, все чуть больше верят в чудеса (даже я в удачность этого плана). Благотворотельность — дело нужное, полезное и всячески крутое, но если в скудном бюджете в течении года все никак не находилось место, самое время поверить в себя как в чудо и выбрать одну из программ, где можно помочь нуждающимся. Не деньгами в медицинские центры или питомники, <a href="https://docs.google.com/spreadsheets/d/1I1jjUTnY1_T8id66M29TRBJPUsqJK6mhS4MFAkqzn2A/edit#gid=0">так самыми настоящими подарками детям в прифронтовой зоне</a>. Дарить кайфово.</li><li>Уборка — это не только полы помыть и ковры попылесосить. Самое время выбрасывать лишнее! Мешок, хорошее настроение, динамичная музыка и в пень все то, что в квартире только пыль собирает.</li><li>Составить список вещей, которые необходимо сделать до конца года, или купить для организации пространства. Например, аквариум для шишек (не спрашивайте)</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*PZfQ_RI1ZXoqRyKQ_bLVAA.jpeg" /></figure><ul><li>Найти хобби, не связанное с компьютером и вне дома.</li><li>И вообще ограничить количество онлайна в день. Приложения-менеджеры времени мне в помощь, бо надо смотреть проблеме в лицо — это уже зависимость.</li><li>Выписать на листик все то, чему хочется уделять время — спорт, готовка, не рукоделие, а отдельно создание сережек, вязание свитера, бисером расшить платье, нарисовать картинку и тд, и попытаться распределить это по неделе так, чтобы всему нашлось время и не страдать, что столько всего и ничего не успеваю. Как расписание кружков в детстве!</li><li>Каждый день выходить из дома хотя бы на 30 минут.</li><li>Встречаться с людьми. В реальности! На чай, на прогулку, на пообниматься.</li><li>Писать хотя бы один отчет о прочитанном в неделю.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*h_wydr-zokvh1J8ibosskw.jpeg" /></figure><ul><li>Домонтировать видео о путешествиях. Все.</li><li>Вести дневник. Каждый день. Это самый простой способ эмоциональной разгрузки и контроля происходящего.</li><li>Вести дневник питания. Когда ручкой записываешь все, что съел, это получается чуть более осознанно. Еще клево записывать рацион до того как его съесть. Если где-то перебариваешь видишь это на странице, а не постфактум мучаешься тяжестью в желудке.</li><li>Дойти до доктора и убедиться, что в новый год ты не протянешь с собой какую-то неизвестную науке болячку. И вообще держать своё здоровье под контролем.</li><li>Научиться держать открытыми в браузере максимум три вкладки!</li><li>Прочитать все 56 вкладок до 11 января!!</li><li>Делать перерывы в работе для отдыха глаз и разгрузки мозгов.</li><li>Прокрастинации, конечно, бой, но в случае, если откладываешь дело, удели пару минут и подумай — почему тебе не хочется его делать прямо сейчас? Лень или потому что это неинтересно?</li><li>Выбрать фотографии из путешествий и напечатать их, чтобы развесить на видном месте, смотреть на них и радоваться.</li><li>Завалить квартиру гирляндами и мандаринами, бумажными снежинками и прочей детской праздничной чехардой.</li><li>Научиться чему-то новому с подругой.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*luZKhazKRMCyNN_hiMfxGg.jpeg" /></figure><ul><li>Поехать в секонд и найти отпадную шмотку не за тыщу гривен, а 50.</li><li>Пить много воды с лимонным соком.</li><li>Ложится раньше в 6 утра. Максимум в 3.</li><li>Спорт ради спорта не работает, нужен спорт ради здоровья.</li><li>Сделать подарок своими руками.</li><li>Если хочется писать от руки планы, мысли и вообще:), не покупать модный глянцевый плэнер, а сделать свой собственный! С фотографиями, цитатами если нужно, блестяшками и украшательствами.</li><li>Одеваться по погоде</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*YPDcc7AVcq1KDIbYMU2x9g.jpeg" /></figure><ul><li>Перед сном думать не о провалах, а о достижениях. Пусть даже маленьких. Например, ужасно хотелось печеньку ухватить в кровать, а сдержалась)</li><li>Научиться готовить минестроне. И вообще какую-то горячую еду не повредит освоить.</li><li>Воплотить одну из своих пинтерест картинок в реальность.</li><li>Контролировать раздражители, вести их учет. Ели не получается сдерживаться, то хотя бы честно признаться тем, кто рядом — меня это бесит, я сейчас на взводе, давай обсудим это опосля.</li><li>Чаще писать не в стол.</li><li>Последней пункт не для меня, а для вас — уделите час себе и напишите подобный список. Он здоровски помогает сосредоточиться на том, чего на самом деле хочется. Тем более, писать свой собственный список куда более мотивирующая задача, чем читать чужой. И еще — если вы считаете подобные списки чепухой, то тут одно из двух — либо вам вообще не нужна внешняя мотивация, либо попробуйте хоть то, что есть.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*jVwy4g-5k-z4vtbahuJk2A.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=2e355d30a454" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[“Ловля форели в Америке” Ричард Бротиган]]></title>
            <link>https://medium.com/ryabchick/%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D1%8F-%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B5-%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B0%D1%80%D0%B4-%D0%B1%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%BD-b6466b8dd9d1?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/b6466b8dd9d1</guid>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[роман]]></category>
            <category><![CDATA[ловля-форели-в-америке]]></category>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[ричард-бротиган]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 18 Oct 2017 10:14:25 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-10-18T10:14:25.728Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>Последний день лета мне хотелось провести как-то особенно. Поэтому первую половину дня я страдала над всем тем, что планировала и не сделала, а потом психанула и поехала на пляж провожать последний летний закат. Взяла для этого дела самую подходящую как по размеру, так и по идее книгу — “Ловля форели в Америке” Ричарда Бротигана. Спасибо вам, Бротиган, пляж и закат, за то, что это дерьмовое лето закончилось так хорошо.</em></p><p><strong>Как бы не звучало вступление, текст будет о книге, а не о лете. А еще о том, почему клево вкладываться в книги на этапе производства.</strong></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*aLhjerDpeRJYkIPzGs9tOw.jpeg" /></figure><p>Комубук к Книжному Арсеналу выдали сразу три книги и вот я наконец-то прочла одну из них (аллилуя, братья и сестры, у которых тоже стопка непрочитанного на подоконнике исключительно растет). “Ловля форели в Америке” — это чуть ли не самый короткий роман об Америке в принципе. Приблизительно одно и то же время займет у вас чтение этой книги и просмотр “Нью-Йоркских историй”, например, но Америка — это не только Нью-Йорк.</p><p>Говорят о романе приблизительно одинаково: он принес Бротигану популярность, в его основе сатира, пастораль и сюрреалистическая образность, что создает неповторимую картину Америки. Как по мне, ложно будет говорить, что этот текст только об Америке — он больше о людях, разных людях, которые объединены одной культурой и живут на общей территории. Ведь Ловля форели в Америке — это и процесс, и герой, а в целом это метафора. Как бродить под дождем по Лондону, как курить косяк в Амстердаме, как пить вино у канала в Венеции. Что-то очень родное, общее.</p><p>Рассказывать о сюжете не получится — это роман тире сборник рассказов. Не всех их определяет что-то общее, некотрые не связаны никак и являются штрихами в этой картине, крупными и мелкими мазками, оттеночными деталями. Другие связаны героями, которые отображают эпоху, местами, в которых чувствуешь себя как дома, событиями, которые для одних в голову не укладываются, а для других являются частью повседневности.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Ftapewrite.com%2Fembed%2F59a876656df7fd2b59ebbda9&amp;url=https%3A%2F%2Ftapewrite.com%2Ftapes%2Fplay%2F59a876656df7fd2b59ebbda9%2F&amp;image=http%3A%2F%2Ftapewrite.com%2Fuploads%2Fpics%2Fc5bd9bb6c08a8d86c65c3c68acf27601_share.jpeg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=tapewrite" width="500" height="620" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/f2f9fea0f93dcf2a9b1c6101e7fa1bd2/href">https://medium.com/media/f2f9fea0f93dcf2a9b1c6101e7fa1bd2/href</a></iframe><p>Читать эту книгу стоит не столько за историю, сколько за образы. Я обводила в заглавии кругами страницы с понравившимися мне рассказами, а потом оказалось, что оглавление почти полностью почеркано. Мальчики, мужчины и старики, которые не находят себе места в строгих рамках, открывают двери жизни с ноги и пытаются выйти за пределы дозволенного, чтобы стало комфортнее и чтобы вписаться одновременно.</p><p>Вся эта книга — осмысление увиденного вокруг, способ собрать из кусочков, газетных заголовков, рецептов, историй из детства, осколков цветных бутылок, баек соседей и уставших фантазий окружающий мир, панно, мозаику реальности. Тут гротеск соседствует с доброй отеческой нежностью, черный юмор с детскими воспоминаниями — роман полон стилистических противоречий, что на удивление делает его единым, полноценным и абсолютно гармоничным произведением, уши нигде не торчат.</p><p>При этом, Бротиган — поэт, он говорит с нами очень мелодичной прозой. Ее очень приятно читать и слушать, будто плывешь по теплому течению. Вроде бы ничего не происходит — нет БОЛЬШОЙ ТЕМЫ, нет БОЛЬШОГО РОМАНА, но есть солнечные зайчики, собирающиеся в луч света. Это не литература — это чистая эмоция. В какой-то момент забываешь о чем это все, не замечаешь образов и символов, а читаешь исключительно ради чтения — ради удовольствия проговаривать эту поэтическую прозу внутри себя.</p><blockquote>Получается, что Ловля форели в Америке — это гармоничный поэтический абсурд.</blockquote><p>Ловля форели в Америке при всем моем довольстве книга не для всех. У нее много негативных отзывов, комментариев о каше культуры битников, и, в принципе, тут история немного другой морали и жизненного подхода. Ричард Бротиган — знаковая фигура контркультуры 60–70хх годов, чья биография похожа на этот самый роман. Говорят, о его жизни очень сложно рассказывать, потому что он был большим любителем фантазировать. В итоге, его жизнеописание строиться на байках, которые он рассказывал о себе людях, и часто они очень противоречат друг другу.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*5YLTq-kZsDADLTdEuIFSWw.jpeg" /></figure><p>Важно одно — Бротиган все время экспериментировал в литературе, а с людьми все больше расставался. В середине 70х его повально обвиняли лишь в том, что он так и не вырос из своей наивности, что ему легче быть на одной волне с форелью, чем с обществом. Закончилось все тем, что он не дожил даже до своего 50-летия — выстрелил в голову из ружья и нашли его тело аж спустя полтора месяца. Ничего хорошего, короче. Кроме творчества. Поэтому вслед за форелью следует прочесть “Лужайка месть” и стихи. Я выбрала парочку тех, что нравятся мне, для примера.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/871/1*ckXAbmd6lQqKBPe89bd3ug.jpeg" /><figcaption>хотелось оставить и оригинал, а медиум не умеет в колонки:(</figcaption></figure><p>И о покупке книг.</p><p>Комубук, которая и выдала эту книгу, это платформа для краудпаблишинга. Ребята издают книги в хорошем украинском переводе с незатейливыми обложками и качественным оформлением по схеме предложили книжку — обсудили, выбрали что печатать — скинулись на нее — отдали в печать. Каждый может принять участие в реализации проекта, который ему нравится. На данный момент, в них нет актуальных предложений — “Чи мріють андроїди про електричних овець” ждет своей очереди на отправку всем донатчикам. Но в целом, это классный проект, который стоит взять на карандаш. Во-первых, потому что так вы поддерживаете украинское книгоиздательство. Ни один из проектов не был полностью профинансирован читателями, я специально просмотрела всю небольшую статистику и меня поразил абсолютный рекорд — 84930 грн из необходимых 95000 грн за “Людина у високому замку” Филипа К. Дика. Но это скорее исключение — в среднем, взносы не превышают трети необходимой суммы, а остальное докидывает издательство. Во-вторых, потому что так книга достанется вам дешевле, чем у ритейлера. Магазины всегда добавляют процент, а как человек, книги покупающий, а не собирающий по издательствам, спешу пожаловаться, что это существенная глава бюджета. Так что да, так дешевле, но если вдруг вы читаете это и вы представитель какого-нибудь издательства — давайте сотрудничать:)</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*tfauuRD7onGw8sqlilfp0A.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=b6466b8dd9d1" width="1" height="1" alt=""><hr><p><a href="https://medium.com/ryabchick/%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D1%8F-%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B5-%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%B0%D1%80%D0%B4-%D0%B1%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%BD-b6466b8dd9d1">“Ловля форели в Америке” Ричард Бротиган</a> was originally published in <a href="https://medium.com/ryabchick">@ryabchick</a> on Medium, where people are continuing the conversation by highlighting and responding to this story.</p>]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Форум Видавців 2017 — трепетный камбек]]></title>
            <link>https://medium.com/ryabchick/%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2-2017-%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D1%82%D0%BD%D1%8B%D0%B9-%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%B5%D0%BA-a5cda5e08526?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/a5cda5e08526</guid>
            <category><![CDATA[форум-видавців]]></category>
            <category><![CDATA[литература]]></category>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[львів]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 02 Oct 2017 13:11:29 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-10-02T15:59:18.127Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>Форум издателей первый раз я посещала семь лет назад и был он весь для меня объят флёром молодости и повальной влюбленности в жизнь, мир и людей, поэтому воспоминания о событиях тех дней весьма отрывочны и укладываются в образы для своих: джаз-кухня, вино как пропуск на ночь поэзии, Семенчук спутал меня с волонтером, чтения Андруховича, с которых нас чуть не выгнали, и брусчатка как лучший в мире матрас. И вот пришло время освежить воспоминания.</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*rZm0JjRwC7y-qbejSCGEwA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*xkhyNGw3epYg25Vjse-2vg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*heyP_NlWQLG6xWVaiJhoeg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*vG8OntzCV-gPalEUHnE4Kg.jpeg" /></figure><p>Много лет спустя, то есть сейчас, мне хотелось не столько флёра, сколько походить по форуму как по образовательно-познавательной площадке: послушать полезное, посмотреть на лидеров литсферы, узнать, что же на самом деле хотел сказать автор и что ему на это готовы ответить критики. <a href="https://t.me/bookchick/184">Как на КА</a>, короче говоря, но на выезде, потому что Львов — это в принципе эмоция. Клише из серии джаз-кофе-шоколад-мазох-пьяная вишня всегда работают приятными декорациями к сути.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FoDXdoFl-9jY%3Ffeature%3Doembed&amp;url=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DoDXdoFl-9jY&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FoDXdoFl-9jY%2Fhqdefault.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="854" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/9dc7a4d6e8f54bbe519e8e3a970eb710/href">https://medium.com/media/9dc7a4d6e8f54bbe519e8e3a970eb710/href</a></iframe><p>Ехать психом одиночкой не довелось, мы скооперировались с <a href="https://www.facebook.com/ksenya.kysil">Ксеней</a>, моим книжным (а не воображаемым) другом. Ксеня — редактор блога Yakaboo и автор блога <a href="https://ksenyak.wordpress.com/">Етажерка</a>, так что она любит читать не только для души, но и для работы. Можете за меня порадоваться — пять дней разговоров о литературе нон-стоп, даже после отбоя (я счастлив). У нас был четко размеченный план событий и книжных покупок, по две сумки на брата для их транспортировки в Киев и настрой на ходить-слушать-конспектировать. Если вдруг кто-то из лекторов запомнил нас в лицо, думаю, нас внесли в список безнадёжных — были мы, считай, везде. Как в Киеве, так и во Львове. Как маньяки, не меньше.</p><p>14 сентября в 6 утра в экспресс до Львова набилась половина литфейсбука. Та половина, которая туда не отправилась на официальное открытие, на которое, напомню, надо было иметь приглашение — простым смертным там не рады.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*LCZjZfGoqs1x9e5FHo2NgQ.jpeg" /></figure><p>Событий на все дни накидали аж 900. То есть, хоть разорвись — мы привезли ваших любимых писателей, но увидеть всех вы не сможете, потому что они будут выступать одновременно на разных событиях. И все же это меньше, чем было в прошлом году (пам-пам). Поэтому готовиться к событию надо было заранее — изучить программу и собрать свою собственную, хорошо, что для этого на сайте есть возможность и не пришлось выписывать все в блокнот. На стойке регистрации, тем не менее, вам выдадут бумажную программу, если вы старовер и любите события синей ручкой обводить.</p><p>По мнению многих, главная площадка ФВ — это сама ярмарка. Она разрослась на несколько локаций — у дворца Потоцких и на проспекте у Оперного. Я с мнением многих не согласна. Да, это место, где издательства и магазины ставят прилавок и торгуют книгами, тут авторы устраивают автограф-сессии и делают селфи с по/читателями. Но это всего лишь книжный рынок. Да, тут новинки, но люди, которые приезжают на ФВ, и так в теме, скорее всего они целый год охотятся за новинками и приехали, уже прочитав добрую часть того, что вы там презентуете, а значит, это главное место лишь для тех, кто тут закупается на год вперед. В этом году, ярмарка стартовала еще 13 сентября и это было максимально нелогичным — вход на этот день только по приглашениям, все ходят на события, книжные ряды никому не нужны. Это понимают продавцы, но почему-то не понимают организаторы.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*P5ep7yNQYKluG_hRiagPQQ.jpeg" /></figure><p>Прошел уже почти месяц, поэтому я не буду долго размазывать варенье по тарелке и тезисно расскажу о самом интересном:</p><ul><li><strong>дискуссия критиков о смысле и функции критики в литературе. </strong>Событие с таким же названием и точно таким же составом я посещала на КА, когда и выяснилось, что Володарский не знает о существовании букблогеров, а с тех пор наши ряды пополнились не одним десятком эмоциональных пересказчиков. На фоне этого врезалась в память не помню чья цитата — “емоційна налаштованість віддаляє від критики як професії”. И это, по всей видимости, главная разница между блогером и критиком: где критик может провести черту между разумом и чувствами, блогер восхищенно размахивает руками, книгой и флагом своих впечатлений,эмоции застилают глаза и основные дыры текста он не видит. Потому что блогер все же читатель, а не професиональный оценщик. Тоже классная фраза, что “критика — це просвітницька діяльність, оркестр на титанику”. Главная задача критика объяснить читателю, чем текст плох и чем хорош, разложить по полочкам, т.е. развивать вкус за самого читателя, наставлять на путь мыслительный, чтобы читатель не просто получал контент, но и осмысливал его.</li><li><strong>“Шизоїдність як простір уможливлення сучукрліту”. </strong>По названию понятно, что вряд ли вы почерпнете для себя что-то действительно важное, но занятно точно будет. На встрече был даже психотерапевт, который первым делом от всего этого открестился словами, что мол шизоидность в данном контекте идет не как диагноз, а как образное выражение, все мы немного сумасшедшие, но кто-то книги пишет, а кто-то нет. И речь шла о том, что сучукрлит, который постоянно на слуху, попсовый, несет в себе не здравомыслие, а ахинею и шлак в головы читателей и что стоит ли такое вообще читать. Но тут разговор во многом перекликивается с предыдущей дискуссей. Запомнилась фраза Татьяны Трофименко о том, что писатели задолбали писать кровью и сердцем, использовать литературу как терапию, и только один Кокотюха пишет ради гонораров. С одной стороны смешно и правда, с другой грустно и хочется возмущаться. В этот же котел идут фразы “Про письменника можна буде сказати, що він дійсно був письменником, якщо він тільки помер в психлікарні. Сучукр письменник має вчасно померти, не затягувати з цим процесом” и, резюмируя, “Наш процес дійшов до тої точки, коли ми маємо благословити цю шизоїдність”.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*xZx2uXRxgTh7s3FDdbIveQ.jpeg" /></figure><ul><li><strong>“Вийти з тіні. Перекладач як повноправний гравець на культурному полі” </strong>или простыми словами встреча с переводчицей Натальей Иванычук. Если вы когда-либо читали скандинавского автора в переводе, есть большая вероятность, что это ее рук дело. Интересно, что выбор языка произошел случайно — увидела у подруги самоучитель по норвежскому и взялась учить. Освоила за 3 месяца, но никогда его не слышала, и когда в университет приехала спортивная команда из Норвегии, Наталья решилась подойти к ним только на третий день. Подошла и сказала, что сама выучила их язык и хотела бы пообщаться, потому что никогда не слышала его вживую. Когда ей на это ответили, она ни слова не разобрала, в ужасе разрыдалась и убежала. Но тут у истории хэппи енд — норвежцы сами ее разыскали и в результате за почти 2 недели вымуштровали так, что у нас теперь есть вот такой замечательный переводчик. Интересная мысль, кстати, что переводчику важнее хорошо знать свой родной язык, чтобы умело его использовать в процессе. А еще, что рынок переводчиков не поспевает за быстрорастущим рынком книгоиздательства, так что если вы свободно владаете языком, вас с распростертыми объятиями примут в этой сфере.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*OLZME-6f5ZpaMlGBYlPKjA.jpeg" /></figure><ul><li><strong>КітАкцент. </strong>Лена Павлова рисует кота Инжира, у которого есть комментарий по поводу любого литературного события. Он толстенький и занятный, он читает книжки и всегда находит повод для радости. Это славный ивент о славном коте, где все желающие научились рисовать своего кота Инжира, послушали истории и напились молока с валерьянкой, прихватив тематические открытки и плакаты. Сама доброта и милота.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*ypvMimC51VQLrKChbbi2tw.jpeg" /></figure><ul><li><strong>презентация украинского издания книги “Серцедер” Бориса Виана. </strong>Я не читала “Пену дней”, но смотрела фильм:) и много читала о самом авторе. Это очень необычный представитель человечества, не литературного мира, а именно всех живых существ. Переводом и публикацией занималась команда “Вавилонської бібліотеки”, это их первый независимый проект. Когда-то, увидев их издание “Бойня №5”, выпущенную совместно с ВСЛ в Ашане (!), я снова вернулась к бумажным книгам. “Серцедер” я забрала за день до ФВ и успела рассмотреть все развороты с иллюстрациями. Художник Александр Приймак работал над ними 2 года! Они правда крутые. Мне очень понравилось само событие — ребята молодые, энергичные и радостные, так увлеченно рассказывают, с задором, с посылом, им хочется делать прекрасные книги, такие, чтобы люди резко тормозили у полок и не проходили мимо, чтобы качественно и интересно. Это, наверное, самая динамичная и живая презентация из всех во время ФВ, после которой вера в человечество возвращается.</li></ul><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Np_KDE_IzNrCF14oeoDkrQ.jpeg" /></figure><ul><li><strong>презентация украинского издания книги “Крамничка “З легкої руки” Горана Петровича.</strong> Это событие тоже очень жизнеутверждающее, но скорее более милое, семейно-домашнее, очаровательное. Книга, в которую я влюбилась по обложке, а после презентации тебе хочется бросить все и только ее одну читать. Очень должно быть светлое и сказочное произведение. Как мед для души на презентации звучали стихи белоруского поэта Андрея Хадановича, это просто ванлав.</li><li><strong>ночь поэзии и музыки нон-стоп.</strong> Это когда я говорю “ну давай поедем на пару часиков, непонятно как оттуда потом выбираться”, потому что FESTRepublic находится по ту сторону Высокого замка и я вообще не уверена, что это еще Львов (таки он). А в результате я ною с порога, что хочу домой и “тут слишком богемно для меня”, в полночь Ксеня вырубается во время спектакля по тексту Юрия Андруховича “Альберт”, но в 4 часа утра мы скачем под Вагоновожатых, опосля впрыгиваем в развозку и до 6 утра бродим по пустому Львову в поисках рассвета. Это оказалось клево.</li></ul><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2F3vML5ZrVKvM%3Ffeature%3Doembed&amp;url=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3D3vML5ZrVKvM&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2F3vML5ZrVKvM%2Fhqdefault.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="854" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/d75f6f656ef469c36e8900f4442c6715/href">https://medium.com/media/d75f6f656ef469c36e8900f4442c6715/href</a></iframe><blockquote>Но главным событием ФВ для меня стал Владимир Рафеенко и его “Долгота дней”.</blockquote><p>Это прекрасный текст. Я, кажется, говорю это на каждом углу, но он меня заставил смеяться, плакать и вывернул на изнанку сродни Фоеровского “Жутко громко, запредельно близко”. Я дочитала его по пути на форум и это было лучшим вложением времени, которое только можно представить. Прежде, я текстов Рафеенко не читала и фамилию слышала только на КА от Юрия Володарского в формулировке “он написал лучший украинский роман 2017” и пройти мимо было нельзя. Роман написан на русском языке и перевед на украинский, но охота по Киеву за оригиналом результатов не принесла — в столице тяжело найти русскоязычную версию. Поэтому спасибо издательству Фабула за книгу.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*AwP53Iivo4YCjDCGxLZVkg.jpeg" /></figure><p>Рафеенко — не массовый писатель. Его “Долгота дней” тоже о войне на Донбассе, но разве своими чтениями он собирает такой же зал, как Сергей Жадан своим “Інтернатом”? Нет и очень жаль. Именно поэтому большая часть впечатлений у меня связана с этой книгой и с этим писателем. На встрече “Два романа”, где, собственно, речь и шла о военных романах Жадана и Рафеенко, отвечали авторы на вопросы критика Артема Володарского. Для Сергея Жадана литература это как дневник, способ фиксировать события, историческая внутренняя хроника, и это мы и видим в “Інтернат” — написано как репортаж, текстовый влог. Владимир Рафеенко, как непосредственный участник событий (тут вам надо включить следующее видео на 4:09, чтобы лучше понимать контекст), говорит, что поначалу ничего не мог писать и лечился текстами Жадана, что литература никому ничего не должна, это просто механизм, который восстанавливает человека в человеке, напоминает, что у тебя есть не только тело, но и душа. “Если я хорошо отработал, то человек на Донбассе меня хоть и не поймет, но хотя бы заплачет. Это и все”</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FoAkSzp-Mo-k%3Ffeature%3Doembed&amp;url=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DoAkSzp-Mo-k&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FoAkSzp-Mo-k%2Fhqdefault.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="854" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/5a71ae4a6c8440da957efb2a8ef64606/href">https://medium.com/media/5a71ae4a6c8440da957efb2a8ef64606/href</a></iframe><p>О самой книге я подробно расскажу чуть позже, она мне очень болит и откликается. Честно говоря, мне надо избавиться от эмоциональной шторки, потому что прям вот настолько сильно зацепило, что после официальной презентации романа я выбежала вся слезах — очень мало пришло людей, очень мало. И невыносимо обидно, что хорошая, необычная, важная литература теряется на фоне растиражированной попсы. Потому что, и да простят меня читатели, “Інтернат” Жадана только тогда будет казатся отличной книгой о войне, когда “Долгота дней” еще не читана. Вот <a href="https://medium.com/ryabchick/%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%82-%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9-%D0%B6%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D0%BD-6f404f7b762d">тут</a>, собственно, это и видно.</p><p>Вот такой со мной случился форум. Очень насыщенный, событийный, эмоциональный. Мое личное достижение — не количество книг, привезенных домой (две ха), а количество интересных мыслей, знакомств и список рекомендованной литературы. Во время одного из ивентов Сергей Жадан сказал, что на ФВ годами ничего не меняется — писатели таким же составом сидят в тех же локациях, обсуждают те же темы и аудитория, по всей видимости, тоже не меняется. По личным ощущениям, это было тяжелее и выматывающе, чем КА, но, думаю, дело в том, что мероприятия разбросаны по городу, а опосля ты приходишь не домой, а в хостел. Это был прикольный опыт, но вряд ли в следующем году я захочу повторить — программа Книжного Арсенала качественно набирает обороты, а Львов прекрасен не только во времена бешеного наплыва книголюбов. И все же спасибо, это было круто.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*zzbDKg5GEetCe_hrbGoy0A.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*PeSQ1tlc7du-xy6s8VTX2Q.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*sbfgSHuY7cFdMSbtInc0sg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*omvG4xMhr57RdBzo2gtBEw.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=a5cda5e08526" width="1" height="1" alt=""><hr><p><a href="https://medium.com/ryabchick/%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%83%D0%BC-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2-2017-%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B5%D1%82%D0%BD%D1%8B%D0%B9-%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D0%B5%D0%BA-a5cda5e08526">Форум Видавців 2017 — трепетный камбек</a> was originally published in <a href="https://medium.com/ryabchick">@ryabchick</a> on Medium, where people are continuing the conversation by highlighting and responding to this story.</p>]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[“Зеро К” Дон Делілло]]></title>
            <link>https://medium.com/ryabchick/%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE-%D0%BA-%D0%B4%D0%BE%D0%BD-%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%BE-5179ad08f519?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/5179ad08f519</guid>
            <category><![CDATA[зеро-к]]></category>
            <category><![CDATA[zero-k]]></category>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[book-review]]></category>
            <category><![CDATA[дон-делілло]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 26 Sep 2017 17:01:45 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-09-28T10:13:05.048Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>На Книжковий Арсенал я ходила як в університет — за новими знаннями та іменами. Більш за всіх мене вразив Максим Нестелеєв з його лекціями про Томаса Пінчона та Дона Делілло. Книжку останнього, «Зеро К», я взяла, не вагаючись, хоча її не було в моєму списку, та й прізвище це я чула вперше (не соромно чогось не знати, соромно не вивчати:) Це останній роман письменника і, наче як, з нього можна починати вивчати його творчість — він доволі типовий для Делілло.</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*cYKsK_Y_XPkzCiSqp-Ldww.jpeg" /></figure><p>Спойлер — це було болісно. Коли говорять «горе от ума», я уявляю щось у цьому роді.</p><h3><strong>Сюжет</strong></h3><p>Росс Докгард, батько головного героя Джеффа, хоче заморозити себе з новою дружиною Артис, яка тяжко хвора. У цьому сторіччі їй вже нічого не допоможе, тому вони вирішують «прокинутись» через стільки років, через скільки її зможуть вилікувати. Джеффу про це повідомляють лише тоді, коли його секретно, окольними шляхами й складним повітряним сполученням доставляють кудись поблизу Челябінська. Герой вештається коридорами креогенного центру, намагається змиритися з думками про жертовність батька, успішного бізнесмена, котрий проміняв його сім’ю на цю жінку. Заради неї він готовий піти у креосон, а як помирала його матір він навіть не знає. В останню хвилину батько вирішує, що для нього ще зарано й відмовляється помирати, бере “академвідпустку” на подумати — за рік він має прийняти рішення. Що відбувається за цей час з батьком, сином, їхніми стосунками та в світовій політиці (внєзапно), ви дізнаєтеся у романі.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*4nRgoD0maswiDAMwBC2fow.jpeg" /></figure><h3>Не сюжет</h3><p>«Зеро К» я дочитала декілька місяців тому. Йшла вона кепсько, наче народжувати дві доби — складно, обтяжливо, в муках, але з орієнтацією на результат. Остання сцена наче як має охопити вас своєю красою, а від навалившихся разом смислів земля має піти обертом.</p><p><strong>Ні, на жаль нічого з цього.</strong></p><p>Весь час читання мене переслідувало почуття, що автор робить все на світі, аби заплутати тебе якомога більше. Ось вона проста ідея — заморозити себе для майбутнього, заради спасіння свого тіла, заради вивчення процесу. Зрозуміло, що в такий момент усі учасники та їх близькі задаються вічними філософськими питаннями про бути чи не бути або заради чого це все насправді. Це нормально. Ось один з героїв в останній момент лякається й відмовляється, бере таймаут на рік, щоб усе зважити. І це також нормально. Він усе обдумує й повний впевненості, що так і має бути, заморожує себе заради кохання й кращого життя. І це знов нормально. І що в іншого героя через це криза, і що життя продовжується далі, і що люди гинуть на війні — це все зрозуміло, не дуже нормально, але дуже життєво.</p><blockquote>Або навіть не так. Скоротити все “не сюжет” можна до декількох вічних питань: що, як смерть — це ключовий елемент життя? А що, як її більше не буде? Чи втратить життя свою вартість? Що з ним взагалі станеться?</blockquote><p>Незрозуміло лише, чому автор намагається закопати це все якомога глибше в текст. Чому він вкладає голку в яйце, яйце у вутку, вутку в зайця і так далі? Це якийсь прустківський підхід? Це текстовий фільтр? Це щоб для інтелектуалів?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*4ToFkdtHOn_qch70d-k9cg.jpeg" /></figure><p>Як на простого середньостатистичного читача, на мене це не справило враження. Одне з двох — або я не зчитала усі сенси, що їх туди багатоповерхівкою вклав автор, або це текст-мереживо. Форма не додала смаку, але гарно працювала заспокійливим чи снодійним. Постійно хотілося спитати в героя, чому не можна простіше. Після першого курсу на журфаці мені теж здавалося, що чтение детерминирует вербальную аддитивность це круто, але де там. Високопарність не додає ваги. Можливо саме це робить книгу “літературою високої полиці”, але я не вражена.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=5179ad08f519" width="1" height="1" alt=""><hr><p><a href="https://medium.com/ryabchick/%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE-%D0%BA-%D0%B4%D0%BE%D0%BD-%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BB%D0%BB%D0%BE-5179ad08f519">“Зеро К” Дон Делілло</a> was originally published in <a href="https://medium.com/ryabchick">@ryabchick</a> on Medium, where people are continuing the conversation by highlighting and responding to this story.</p>]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Клуб 27 “Оно” от Стивена Кинга]]></title>
            <link>https://medium.com/@ryabchick/%D0%BA%D0%BB%D1%83%D0%B1-27-%D0%BE%D0%BD%D0%BE-%D0%BE%D1%82-%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D0%B3%D0%B0-d8ceb703dcc4?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/d8ceb703dcc4</guid>
            <category><![CDATA[film]]></category>
            <category><![CDATA[it]]></category>
            <category><![CDATA[кино]]></category>
            <category><![CDATA[review]]></category>
            <category><![CDATA[stephen-king]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 06 Sep 2017 10:07:30 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-09-06T10:09:24.582Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>Я ненавижу ужастики. Пугливая до чертиков и без этого — никак за 25 лет не привыкну к резким звукам и движениям, постоянно накручиваю себя и делаю это с таким успехом, что бывает посреди ночи не могу встать в туалет, потому что вдруг кто-то из-под кровати за ногу схватит. Короче, мечта режиссеров хорроров — меня пугает все. Я не буду весь сеанс жевать попкорн, а опосля разочарованно говорить, что кровищи было маловато и саспенс уже не тот.</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*2SGrHc4qz_n1vBH_LAs8wQ.jpeg" /></figure><p>И вроде бы логично, что ужастики я не смотрю. Даже дома. Только когда уламывают друзья и обычно это сопровождается получасовой истерикой до, но их, кажется, это только подзадоривает. Год назад я впервые сходила на <a href="https://medium.com/@ryabchick/%D0%BA%D0%B0%D0%BA-%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%81%D0%B5%D0%B1%D1%8F-%D0%BD%D0%B0%D0%BF%D1%83%D0%B3%D0%B0%D1%82%D1%8C-%D0%B4%D0%BE-%D0%B1%D0%B5%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0-4f387bb9fde4">“Заклятье 2”</a> в кинотеатр — орала так, что до сих пор стыдно, и пообещала себе больше на ужастики в кино не ходить. Но тут римейк “Оно” Стивена Кинга и трейлер у него такой захватывающе красивый, что хочется сходить. Собрать в кулак всю свою смелость и сходить. И взять подружку, для поддержки, потому что одной все же страшно.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fembed%2FfLUJS5A-OXg%3Ffeature%3Doembed&amp;url=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DfLUJS5A-OXg&amp;image=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FfLUJS5A-OXg%2Fhqdefault.jpg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=youtube" width="854" height="480" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/2c9ce000ad9b6aef99b2409363082923/href">https://medium.com/media/2c9ce000ad9b6aef99b2409363082923/href</a></iframe><h3>Сюжет</h3><p>Если вы читали книгу “Оно — Клуб Неудачников”, то сюжет вам знаком. Фильм начинается с того, что у Билла Денбро пропадает младший брат Джорджи и мы знаем даже из трейлера, что его забрал клоун куда-то в канализацию. В школе начинаются летние каникулы и Билл предлагает своим друзьям идти его искать — канализация города Дерри выходит на пустырь и внутрь можно попасть. Параллельно выясняется, что пропал не только Джорджи — дети бесследно исчезают один за другим. Дети исчезают, но никто в бубен тревоги не бьет — ввели комендантский час, да и хватит на том. Поэтому “клуб неудачников” из Билла и его друзей решаются на собственное расследование — а вдруг Джорджи еще жив?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*UBl4o2V6_q3uAY29oXrArA.jpeg" /></figure><p>И все бы зашло в глухой угол нежелания ипохондриков заходить в сточные воды, если бы не буллинг. Он, оказывается, не прекращается даже на каникулах:( Старшие ребята ловят “новенького” Бена Хенкскома и пытаются вырезать у него на животе имя, тот спасается бегством-катаньем с горы в карьер и оказывается в нужном месте в нужное время — компания Билла и его друзей окажут ему первую медицинскую помощь, а он им расскажет, что в городе дети пропадают каждые 27 лет, что Дерри проклят и в нем живет что-то настолько страшное, что ведет охоту на всех, питается страхами и щедро косит поколение, не церемонясь. Ребята решают это так просто не оставлять, невозможно бояться бесконечно, и вступают на тропу войны со стремным клоуном Оно.</p><p>(параллельно есть линия дружбы, родитилей и даже *барабанная дробь!* романтическая. 2 часа 15 минут и вы ни разу не посмотрите на часы, потому что вас будут занимать все новыми и новыми деталями)</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Z6ViBB-Ahxw5DxqD-4f9CA.jpeg" /></figure><h3>Не сюжет</h3><p>В самом начале, когда клоун впервые появляется на экране в канализации, чтобы утащить маленького мальчика, в зале кто-то испуганно орет “Блядь!” и все напряжение мгновенно улетучивается из зала. Все хохочут и даже несмотря на то, что сейчас изо рта этой слюнявой лохматой страшилищи вылезет четыре ряда стремных зубищ, больше никто не пугается.</p><blockquote>Пока что.</blockquote><blockquote>Потому что дальше за всех эту функцию буду выполнять я.</blockquote><p>Я получила то, чего хотела — фильм и правда красивый. Он сделан с душой и любовью. К декорациям, актерам, локациям, свету, покраске и монтажу — в нем все хорошо. Отличная стилизация 80-х, исключительно красивый каст детей в модных платьях и стильных футболках, все сочно-легко-приятное, вылизанное. Короче, не картинка, а загляденье. Я бы вам весь фильм в слайд-шоу показала, но это перебор, поэтому вот <a href="https://www.startfilm.ru/cadr/569456/">тут</a> есть картинки, которые в этот текст не влезли.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/900/1*OZwiJr6Ai4ibVMX-blTUeA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*vHZCoidKF_cy4o9mNupfWA.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Vtoe3DzsNFpzoM9VB6WOSw.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*ZO51knmK59l-PbEIEr7kgQ.jpeg" /></figure><p>И отдельный поклон в ноженьки сначала за сценарий, в котором нашлось место юмору неловкому, глупому, актуальному и очень живому, а потом за его перевод и адаптацию. Да, мальчишки в 14 лет матюкаются и шутят шутки про твою мамку — это, конечно, не высшая школа юмора, но было смешно, потому что все к месту.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*7jrGG2-86uxqGBxunuEJCw.jpeg" /></figure><p>Восхищаться и грустить одновременно меня заставляет клоун Пеннивайз — его играет Билл Скарсгард. Молодой шведский актер, красивый не привычной классической красотой. Как они соорудили из (как на мой вкус) супер привлекательного лица такое стремное кролико-акуло-ужасоподобное нечто? И почему он теперь в каком-то средневековом что ли костюме?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*2NQjuKwr_l-tiM0V86BFMg.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*o2ZUkVAFBDm23203O8arow.jpeg" /></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*8QroqUiUYpSUFRl4CpLQXw.jpeg" /></figure><p>Меня не порадовала любовная линия, потому что она скомкалась в какаху под финал (не считайте это спойлером, вам все может понравится). И вообще финал меня не порадовал — он в лучших традициях голливуда про мир-труд-жвачку и держание за ручку. Юношеского максимализма в нем настолько через край, что хотелось бить тапком о трибуну и кричать “Не верю!” Поэтому от себя советую встать и уйти из зала сразу после эпического финала. На экране появится надпись “вересень”, значит можно уходить. Избежите очереди в туалет — фильм все-таки больше 2 часов идет.</p><p><strong>А теперь расставим точки над ї по части “а страшно ли”.</strong></p><p>Мне было. Сидения в кинотеатре не позволяли мне в мгновения ока найти руку подруги и в любой другой день я бы страшно порадовалась такому расположению кресел с учетом того, что у человека может быть необходимость личного пространства, но не в этот раз — снова приходилось раздавливать в руке рюкзак, а не чьи-то запястья. Будет достаточно бу! и фу! моментов, во время которых хочется закрыть лицо руками и придержать челюсть (в конце сеанса я всерьез подумывала извиниться перед сидящим рядом незнакомцем — кажется, его больше пугал мой ор, чем сам фильм). Резких звуков, поворотов, появлений, выпрыгиваний хватило бы на остановку сердца, если бы не адаптация + фильтр (накрываете глаза руками и вы в домике).</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Zo8nwtEeVHTLjsVYeAJ5JA.jpeg" /></figure><p>А вот подруга вообще и в ус не пискнула — ей было не страшно, ее это все забавляло, сказала, что пугали одинаково кабумом и через 30 минут надоело. Я до настолько стальных яиц еще не дорос. Потому что мой момент “устала боятся” произошел где-то спустя 80 минут фильма. Я поняла, что теряю страх, когда режиссер начинает “выкручивать” главного страшилу — то размазывать лица, то вытягивать руки — невозможно этого боятся в 2017, даже отвращение не вызывает. И вот когда ближе к финалу клоун начал вылезать из холодильника, выкручивая запястья и шею, мой страх фильма ушел — не могу к такому относиться серьезно. Меня пугают, конечно, резкие звуки и появления, но больше психологическое давление, а люди без лица на фотках или выкручивающиеся суставы — это тьху.</p><p>Поэтому, несмотря на пожеваный рюкзак и попискивания, самый страшный-престрашный момент фильма для меня— родители и их страхи. Это, в принципе, очень четкий месседж кино, который прям подали на тарелочке с голубой каемочкой. Страшнее не мистический клоун, который утягивает детей в колодец. Страшнее, что он питается страхами, которые формируются в семье. Мать с синдромом Мюнхгаузена, воспитавшая ипохондрика. Жестокий властный отец-алкоголик, унижающий своего сына, чья пассивная агрессия переросла из хулиганства в криминал. Отец, насилующий собственную дочь. Боязнь разочаровать тех, кого мы любим. Это мерзкие страшные нити, которые стягивают детей по рукам и ногам. Губит детей не клоун, губит неправильное воспитание.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*jsZA0Efp2QXpihy0sbAkfg.jpeg" /></figure><p>И если этот Пеннивайз приходит каждые 27 лет и питается страхами, то его жертвами становятся те, кто свой страх победить не смогли. И ведь жертвами не значит мертвыми — возможно, они как “аппостолы Пеннивайза” — вернулись в город, завели детей, напичкали их страхами и подготовили “пищу” на следующий визит через 27 лет. И в настоящей жизни таким вестником проблем будет не мистическое оно, которое может придет, а может проигнорирует, а вполне реальные депрессии, зависимости и суицидальные наклонности.</p><p>Монстры — это жестокость и безучастность. Они портят жизнь похлеще всяких клоунов. Поэтому обращайте внимание на моменты появления красных шариков — они маркируют отвратное поведение на случай, если человек все еще не разобрался, что такое хорошо и что такое плохо.</p><blockquote>Важно помнить — страх в твоей голове. Преодолевай его, не поддавайся, найди корень, истреби, разберись, не иди у него на поводу.</blockquote><p>Я ехала в метро и думала только об одном — чем бы меня пытал клоун-оно? Вариантов, конечно, масса — от насекомых с множеством мелких лапок в волосах и резких звуков в напряженной тишине до запирания в кинотеатре в полном одиночестве с бесконечным запасом фильмов-ужасов или Пятидесяти оттенков серого. Но одну хорошую штуку из этого кино на будущее я вынесла — никакой страх тебя не сломает, если хорошенько разозлит. Так что не стоит предаваться ужасу — лучше вмажьте ему промеж глаз.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*RpcY2PZTupy5noEkRwOhNg.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=d8ceb703dcc4" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[“Літня Книжка” Туве Янссон]]></title>
            <link>https://medium.com/ryabchick/%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%8F-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%B0-%D1%82%D1%83%D0%B2%D0%B5-%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD-93c07a3a02f8?source=rss-60608b864819------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/93c07a3a02f8</guid>
            <category><![CDATA[books]]></category>
            <category><![CDATA[tove-jansson]]></category>
            <category><![CDATA[конкурс]]></category>
            <category><![CDATA[book-review]]></category>
            <category><![CDATA[літня-книжка]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Юля Рябчик]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 31 Aug 2017 12:53:47 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2017-08-31T12:56:59.000Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p><em>Літо 2017 в українському букпросторі пройшло, на мій суб’єктивний погляд, під агіткою “Літньої книжки” Туве Янссон. Про неї не говорив лише лінивий, бо вона вийшла в перекладі українською у Видавництві Старого Лева і це найпопулярніша книга Янссон окрім Мумі-троллів. А я не лінива — я дочекалася останнього дня літа, щоби трохи його продовжити за допомогою книжки. Тому це не лише її огляд — це її розіграш!</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*74QR6WH-23_ar_8ZNA3BkQ.jpeg" /></figure><p>Про Янссон зазвичай говорять як про автора найпопулярнішої й зовсім не дитячої казки про родину мумі-троллів і їх друзів. Це її візитівка, можливість скинути свої емоцій й переживання, досвід і сублімування, але й важка ноша, бо, окрім як авторку дивакуватих створінь й гарного ілюстратора, її не сприймали як повноцінного дорослого автора.</p><p>Літню книгу Туве Яннссон написала у 1972 році, коли їй самій вже було 58 і це збірка з 22 коротких есеїв автобіографічна. В центрі сюжету дівчинка і її бабуся, котрі проводять кожне літо на острові у Фінській затоці. Сама Янссон, наче як, так само проводила свої літні канікули, тільки з тіткою, але суті справи то не змінює. Цим історіям дитинства вже майже сто років! Свої спогади вона адресувала племінниці Софії й героїню назвала на її честь.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/700/1*78Q808a0mZ6NeY8_Fj_JFg.jpeg" /></figure><p>Неможливо описати сюжет кожної з 22 історій цієї книжки. В описах пишуть, що це книга про канікули бабусі й онучки, котрі вони проводять на острові, щоб пережити смерть матері малої. Але це не зовсім​ так. З цього починається історія. Вони навіть не говорять про смерть, це проявляється в окремих фразах. Треба сказати, що мала досі боїться глибини. Або у “Грі в Венецію” вона ображається, що їй не можна називати бабусю мамою <em>“Чому тільки тато може називати тебе мамою?”</em> І, як ми з’ясуємо потім, її мама тепер житиме в штучному палаці, що його зробила бабуся.</p><p>Але усе минається, тому далі починається життя, просто життя на острові. Для читача воно, скоріш за все, буде незвичним, дивакувато-романтичніим, як усі історії про море й пригоди. У той час, як у нас викликає захоплення сама атмосфера — острів, хатинка, море, їздити у гості й магазин на човні — для сім’ї з бабусі (котра, до речі, не має імені), Софії та тата це звичний побут літа.</p><iframe src="https://cdn.embedly.com/widgets/media.html?src=https%3A%2F%2Ftapewrite.com%2Fembed%2F59438c6c569a002daa8d2a21&amp;url=https%3A%2F%2Ftapewrite.com%2Ftapes%2Fplay%2F59438c6c569a002daa8d2a21%2F&amp;image=http%3A%2F%2Ftapewrite.com%2Fuploads%2Fpics%2Fdbfcff8fa4e2b4ada3603f5e43bb44cf_share.jpeg&amp;key=a19fcc184b9711e1b4764040d3dc5c07&amp;type=text%2Fhtml&amp;schema=tapewrite" width="500" height="620" frameborder="0" scrolling="no"><a href="https://medium.com/media/a7a9bcec1e19b5b6933ddcdb0e1d1f43/href">https://medium.com/media/a7a9bcec1e19b5b6933ddcdb0e1d1f43/href</a></iframe><p>Бабуся губить у траві свою вставну щелепу, Софія знаходить її й хоче подивитися як вона її вдягає. Бабуся страшенно соромиться, але з’ясовується, що в цьому немає взагалі нічого цікавого чи таємничого. І так всю книгу — магія незнайомих, але побутових речей. Вона, в цілому, таки про двох людей, що відчувають одне до одного повагу й цікавість. Бабуся ничком палить, дозволяє малій плавати, хоча батько заборонив, грається з нею в ліниві хованки й прокрадається в чужий дім.</p><p>У книзі немає всепрощення й всеприйняття виключно тому, що одна онучка, а інша бабуся. У кожного героя є характер, є звички, є принципи. І хоч тобі 12, хоч 80, кожна людина повноправна. Це більше схоже на історію дорослих стосунків ніж очікуєш, коли говорять про бабусю й онучку, адже ти вихований казочками про пиріжки й оповідки на ніч.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*SMhpSwrDaOKenq1QH47CTg.jpeg" /></figure><p>Але в книзі немає магії окрім любові. Нескінченної. Коли Софійка всю ніч проплакала, бо дощем змило їхню Венецію, то бабуся не просто заколисувала її в жалобі, а пішла і зробила новий палац. Як вона допомагала написати їй працю про черв’яків, бо Софія засмутилася, коли одного з них лопатою перетнуло навпіл. Як вони усю дорогу сперечалися про Бога, а закінчилося все тим, що бабуся навчила онуку лайливої дурнуватої пісеньки.</p><p>І в книзі немає як такого хеппі енду, бо не було і хеппі сторі. Тобто, історія сповнена оптимізму, але дуже людяного — і стосунки у родичів не завжди ясні, і неприємності трапляються, і сварки, і непорозуміння, але усе це не заважає вам бути сім’єю й людьми, які люблять одне одного. Як на мою думку, це набагато краща книга за безліч безглуздих казочок про ідеальне життя.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/650/1*jtXB7PPlA_ysBR2j47gIFA.png" /><figcaption>більше чудових ілюстрацій від Каті Антошкіної можна знайти за посиланням <a href="http://illustrators.ru/albums/1240">http://illustrators.ru/albums/1240http://illustrators.ru/albums/1240</a></figcaption></figure><p>Мені страшенно імпонує кожен герой цієї книги. Норовлива бабуся, котра так старанно готувалася до своєї смерті, що для більшого драматизму їй не вистачило лише як Сковороді — викопати собі могилу та піти спати в неї. Софія, мрійлива, розбурхана, схожа на ураган з тендітною душею. Тато також подобається, хоч його там і майже немає — заклопотаний, відповідальний, люблячий.</p><p>“Літня книга” щира у своїй простоті й прямолінійності — у той час як навколо інтриги, недомовки, перегони, лайки та ретвіти, у Літній книзі є вітри, що обдувають острів у затоці, є дві норовливі жінки різних поколінь, є близкість. Тому я хочу подарувати її комусь з підписників аби поділитися цим настроєм душевної щирості й відкритості.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*366LMhttZliZq1YNJlDnmQ.jpeg" /></figure><p>Хотіла запропонувати якийсь творчий конкурс типу розкажіть свою літню історію й найкраща отримає книгу, але, дивлячись на досвід конкурсів у людей з більшою аудиторією, це погано працює навіть там. Але якщо вам такі конкурси подобаються, напишіть, будь ласка, у коментарях, щоб я знала скільки нас таких:)</p><p>А поки правила дуже прості:</p><ol><li>бути підписаним/підписатися на мій телеграм-канал <a href="https://t.me/bookchick">https://t.me/bookchick</a></li><li>бути підписаним/підписатися на мій інстаграм <a href="https://www.instagram.com/bookchick_ryabchick/">https://www.instagram.com/bookchick_ryabchick/</a></li><li>у коментарях під цим фото в інстаграмі тегнути двох друзів, які також би хотіли отримати цю книжку <a href="https://www.instagram.com/p/BYdXwzPB4Ma/">https://www.instagram.com/p/BYdXwzPB4Ma/</a></li><li>взяти участь можна до 7.09, щоб 8 вересня оголосити переможця</li></ol><p>Ніяких репостів:) За коментарями в інстаграмі зберу список і великий рандом вирішить, кому книга необхідніша. Надсилатиму Україною. Якщо ви классний і україномовний, але з іншої держави, то лише за ваш кошт — це супер нерентабельно, але на все ваша воля:)</p><p>Хай літо у вашій душі не закінчується ніколи!</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*HiiVy-MITIK68JbAzjB8-A.jpeg" /></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=93c07a3a02f8" width="1" height="1" alt=""><hr><p><a href="https://medium.com/ryabchick/%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%8F-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%B0-%D1%82%D1%83%D0%B2%D0%B5-%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD-93c07a3a02f8">“Літня Книжка” Туве Янссон</a> was originally published in <a href="https://medium.com/ryabchick">@ryabchick</a> on Medium, where people are continuing the conversation by highlighting and responding to this story.</p>]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>