<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Sergii Danylenko on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Sergii Danylenko on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@sergiidanylenko?source=rss-ab14da17883e------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/0*Br24GaKMYUd5X1PX.</url>
            <title>Stories by Sergii Danylenko on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@sergiidanylenko?source=rss-ab14da17883e------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Wed, 18 Nov 2026 06:27:00 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@sergiidanylenko/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Михайло Хіміч: “Японці легко кидають місточки в єропейську культуру”]]></title>
            <link>https://medium.com/@sergiidanylenko/%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE-%D1%85%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%87-%D1%8F%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%86%D1%96-%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%BE-%D0%BA%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D1%8E%D1%82%D1%8C-%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%BA%D0%B8-%D0%B2-%D1%94%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D1%83-175a687b0fe7?source=rss-ab14da17883e------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/175a687b0fe7</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Sergii Danylenko]]></dc:creator>
            <pubDate>Tue, 25 Jan 2022 19:28:38 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2022-02-03T05:39:21.675Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*JXcAQIo4CSFtZErI" /><figcaption><em>Художник Михайло Хіміч з однією із гравюр до виставки “Мій Ікіґай”</em></figcaption></figure><p>З 10 лютого по 6 березня 2022 року в Києві у галереї <a href="https://vakulenko.org/">Vakulenko</a> (вул. Костьольна, 8) відбудеться <a href="https://www.facebook.com/events/5035856086459029">виставка</a> українського художника Михайла Хіміча під назвою “Мій Ікіґай”.</p><p>На виставці будуть представлені гравюри авторства Михайла Хіміча, які об’єднані в єдину історію про Японію очима українців, про все, за що ми любимо Японії та все, що нас надихає у культурі Японії. Напередодні відкриття виставки ми поспілкувалися із Михайлом Хімічем і записали це інтерв’ю.</p><p><strong>– Коли ви вперше почули про Японію?</strong></p><p>– Я дуже добре це пам’ятаю. У 1975 році на екрани кінотеатрів СРСР вийшов повнометражний (тривалістю понад 40 хвилин) японський мультфільм “Корабель-привид”. У цьому творі японських аніматорів містилась якась позамежна для свідомості пересічного радянського школяра доза абсурду та трешу, як кажуть про таке сьогодні.</p><p>Повномасштабний мультфільм з роботами, що поливають людей рідиною, яка їх розчиняє, велетенські роботи, які руйнують хмарочоси… То ж не дивно, що у радянських дітлахів, які до цього з мультфільмів бачили лише Крокодила Гену та Карлсона, у відповідь на “Корабля-Привида” капітально “з’їхав дах”. Це без перебільшення.</p><p>Рік чи два поспіль сторінки шкільних зошитів бували замальовані, попри заборони вчителів, персонажами мультфільму. Саме тому не лише я, а й багато моїх однолітків, запам’ятали Японію, як країну надзвичайних можливостей!</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/250/0*Od7FaUkmQ1S8AFtE" /><figcaption>Японський мультфільм “Корабель-привид” 1969 року</figcaption></figure><p><strong>– Це був дитячий мультфільм?</strong></p><p>– Так. Але дітям таке в принципі показувати не можна. Власне, це був навіть не перший, а другий японський мультфільм, на який я потрапив. А перший називався “Джек у країні див”. Сталася моя зустріч з цим, справді “дивним” мультфільмом, так: я навчався, на той час, у першому класі школи. У моїй сім’ї панувала серйозна атмосфера стосовно розкладу шкільних занять, тобто шкільної дисципліни. Поважним приводом до пропуску уроків вважалась хіба що хвороба чи відвідини лікаря.</p><p>Отже: яким був мій подив, коли одного дня, тато раптом прийшов до школи й забрав мене з усіх уроків з тим, щоб повести до…. кінотеатру, на денний сеанс, зі словами: “Мишко, ти такого мультіка ти ще не бачив!”</p><p><strong>– “Джек у країні див” також був повнометражним мультфільмом?</strong></p><p>– Так. Там Джек посадив боби, які виросли до неба. Джек забрався у цей небесний замок. І там почалися пригоди: порятунок зазомбованої чаклунами-людожерами прекрасної царівни, музичні інструменти, які розмовляють, купи золота, — усе по повній, як то кажуть.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/450/0*nAWYcUATAaWvD7Pe" /><figcaption>Японський мультфільм “Джек у країні див”</figcaption></figure><p>Мені наразі здається, що для створення цих мультфільмів або дорослі курили казна-що, або, натомість, збирали безліч дітей докупи, й пропоновували їм брейншторм на тему хто вигадає неймовірнішу пригоду. Відтак усе що діти наговорювали записували, зшиваючи навмання. От і виходив у результаті, такий екстремальний коктейль.</p><p>Далі японські повнометражні мультфільми з’являлися вже досить регулярно. Назви деяких я можу наразі пригадати без зусиль: “За 80 днів навколо світу”, “Принци-лебеді” за Андерсеном, “Таро, син дракона” — красива японська легенда, тощо.</p><p><strong>– Які ще речі, пов’язані з культурою Японії, вам запам’яталися?</strong></p><p>– Наприкінці 80-х тодішній радянський соціум шокувала та захопила кінострічка “Легенда про Нараяму” режисера та сценариста Сьохея Імамури, а також фільми “Геній дзюдо”, “Сім Самураїв”, “Тінь Воїна” славетного Акіра Куросави.</p><p>А у дитинстві були легенди про таємниче “карате”, романтизоване забороною цього стилю на території СРСР, та дзюдо — стиль боротьби, навпаки, загальнодоступний, з численними секціями та можливістю навчатися спортивному дзюдо відкрито</p><p>У більш зрілому віці мене зацікавила японська поезія, живопис.</p><p>На пострадянських теренах люди чомусь були і зараз лишаються чутливими до таких форм творчості, як хоку, хайку. Багато хто знає подібні вірші на пам’ять, також культивує якісь речі, пов’язані із культурою Японії. При тому часто не на показ, а навпаки, люди усамітнюються та щось суто для себе виконують з колекційними японськими мечами, чашами, чайними сервізами, вивчають навіть японську мову, малюють пейзажі чорним по білому…</p><p>Не оминуло таке захоплення й мене, також числених друзів, не лише художників.</p><p>Скажімо, якщо пили вино чи горілку десь на березі річки або озера, вночі особливо, — обов’язково хтось з учасників такого дійства згадував або складав сам хоку про те, як місяць зі склянки можна випити, разом з вином…</p><p>Мені здається, що, попри очевидне аматорство подібних наших експериментів, у нас була присутня усе ж досить велика глибина проникнення у саму суть того, про що бували колись складені ці японські вірші. Тому дозволяю таку собі фантазію, що Басьо, чи Йоса Бусон, чи прекрасна монахиня Тэйсин якось незримо бували поруч, серед нас, незримо розділяючи затишок та щирість нашої трапези!</p><p>Тому що хоч японська культура у чомусь для нас екзотична, та у своїх глибинних проявах нам близька та зрозуміла. Це й милування природою: снігопадом чи листопадом, вміння радіти прекрасним “дріб’язкам” повсякденного, роблячи з невеликого очікування свято чи подію. Нестяжання, вміння шляхетно проживати власну бідність, насолоджуватися усамітненістю…</p><p>Дуже цікавою є сучасна японська мультиплікація. У мене зараз з моїми дітьми контакт відбувається саме на цьому підґрунті. Багато художніх одкровень, і не тільки художніх, але й етичних, несе у собі творчість Хаяо Міядзакі: постійний пошук та постановка питання: хто така людина? Для чого ми живемо ? Що таке парні стосунки, дружба, любов, вірність, самовідданість?</p><p>Тому я, мої діти, навіть мої ровесники-друзі, — ми обмінюємося думками про творчість Міядзакі, й відтак створюється якийсь особливий світ вже не мультиків, а того, як саме ми їх побачили…</p><p><strong>– На відкритті виставки 3 лютого у вас буде представлена гравюра Тіхіро із мультфільму Міядзакі “Віднесені привидами”. Яке місце займає Міядзакі у вашій творчості?</strong></p><p>– Я би присвятив рік, два, чи й більше свого життя, щоб просто зробити якісь репліки чи реверанси у бік цього художника. Я знаю, що Міядзакі сам великий художник. Я бачив його роботи не в мультиплікації, а як окремі художні роботи. Це дуже серйозний графік. А як же могло бути інакше? Усе, що він робить — настільки бездоганне, що викликає у мене особисто якийсь містичний жах.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*yQeKURrNAaeWop7B" /><figcaption>Гравюра з виставки “Мій Ікіґай”, Тіхіро з мультфільму “Віднесені Привидами”</figcaption></figure><p>Я відклав на майбутнє ці репліки, рімейки про Міядзакі. Я зібрав особисту колекцію з кількох сотень кадрів, які для мене особливо близькі, й з часом цей ряд доповнюю. Як правило, кадр, який можна втілити у графічній серії — це проміжний кадр між зміною сцен мультфільму, що триває, насправді, мить. Та саме у цю мить відбувається найважливіше! Це завжди одкровення у знанні людської психіки, тонкої взаємодії між рухами, поглядами. Це дуже тонко і проникливо. Усі кадри відмальовані людськими руками, а не зроблені на комп’ютері. Мене це дуже хвилює.</p><p>Я би навіть зробив виставку, велику серію робіт за одним мультфільмом: скажімо, “Небесний замок Лапута”: подивитися, як людина японської культури адаптує під свій мультфільм реалії європейського життя, як це цікаво трансформується, співіснує, і як воно стає близьким усім жителям планети.</p><p>Японія для мене — це взірець високого стилю. Японці легко кидають місточки в європейську культуру. Японцям вистачає десь приблизно 50 років, щоб зробити усе те, що роблять європейці, тільки краще. Наприклад, ще до Другої світової війни японці не були знайомі, фактично, з традицією європейської симфонічної музики, а сьогодні японська Yamaha найкраща у світі як такий недорогий інструмент серед певного класу інструментів.</p><p>А от ми не можемо так легко “зайти” в японську культуру. Є люди, яким здається, що вони пишуть хоку, чи відтворюють чайну церемонію у себе вдома, оскільки запам’ятали послідовність рухів… Але ні. Це, щось інше. Хоча кількість складів у рядках може бути й відповідною до японського поетичного канону, а чаїнки розтирають купленою на “Петрівці” щіточкою у потрібний бік…</p><p>Мене це якось бентежить. Невже захоплення японським мечем чи поезією хоку для решти населення планети — це такий специфічний каргокульт? Усе ж — ні. Та про це я скажу трохи пізніше.</p><p>Мені дуже цікаво до японської культури якось доторкатися. Життя обмежене. Якби у мене було більше часу, я би присвятив, скажімо, років 100, щоб навчитися кувати японські мечі.</p><p><strong>– У вас буде на виставці щось пов’язане із японськими мечами?</strong></p><p>– Так, обов’язково. Я ще не вирішив, що саме. Спробую уникнути зображення “стереотипного” самурая у традиційній амуніції, бо образ цей, на жаль, занадто “затертий”. Можливо, це буде ряд цитат з кінофільмів Акіра Куросави.</p><p>Наприклад, буде гравюра із зображенням Тосіро Міфуне, де актор постає в образі “відважного Сандзюро”.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/756/0*8s4MeIDprUgGkYCE" /><figcaption>Гравюра з виставки “Мій Ікіґай”, Тосіро Міфуне у ролі Самурая</figcaption></figure><p><strong>– Я бачив у вашій </strong><a href="https://www.facebook.com/groups/1252859921430136"><strong>Facebook-групі</strong></a><strong> зображення японських масок. Розкажіть, будь ласка, про них більше?</strong></p><p>– Це маски японського театру Но. У сучасному світі є тенденція робити смайлики, намагатися передати емоції через простий візуальний образ. А от якого рівня повинна бути майстерність людини, щоб створити японську театральну маску, я собі навіть не уявляю. У масках передаються такі відтінки емоцій, для яких навіть відповідних слів немає. Можливо, у японській мові є.</p><p>Наприклад, ось така емоція: “Втомлена жінка похилого віку, яка трохи сердита, але відчуває потяг до примирення”. Потрібно писати ціле речення, навіть високопоетичний вірш, щоб назвати емоцію, втілену у японській масці. І це вирізьблено дереві. Ось як описати таку міру художньої досконалості?</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/842/0*zaOCIsJiXZTUOWMJ" /><figcaption>Гравюра з виставки “Мій Ікіґай”, маска театру Но</figcaption></figure><p><strong>– На початку розмови ви згадували про японську естетику. Можете, будь ласка, розповісти про це детальніше?</strong></p><p>– Не лише як художник, але й у повсякденному своєму житті я прийняв для себе такі засади японської естетики як, наприклад, Вабі, Сабі. “Вабі” перекладається приблизно як “ скромна простота”, а “сабі” — “патина часу”. Ми знаємо, що коли якась річ нова, то вона не така для нас цінна, як та річ, що несе у собі відмітку часу.</p><p>Ми відрізняємо для себе як красиву природну зношеність речей від дотиків рук, від дії сонця, повітря, загалом часу. Річ, що несе на собі такий відбиток, відтак стає для нас дорогоцінною. У природі також є такий стан, коли проявляється подібна “зношеність”, коли восени опадає листя з дерев, коли у старих дерев зламуються гілки. Є такі особливі стани, коли справді бачиш красивим обличчя, тіло літньої людини, чи зачатки старіння у тілі молодої. Це суперечить трендам сучасного споживацького ринку, звісно!</p><p>Ще особливим є стан “світлого душевного смутку” , який можна назвати словами “сумне зачарування самотності”. Ось ця “патина часу” та “ліричне зачарування самотності” зливаються у щось одне.</p><p>Наприклад. Ось ти цілком на самоті, твоя присутність у цьому місці й часі — цілковито самодостатня, але…. існує неодмінне “але”, що спонукає до шляхетности дій, вчинків, та ненав’язливо боронить від усього, що таку тишу бентежить. У такому стані ти здатен помітити щось дуже тонке: те, що чашка з чаєм ледь надщерблена, те що робота гончара трошки викривлена, — і є відчуття, що усе це безперечно, добре, доречне, й усе у світі — на своєму місці!</p><p>Це є справжнє милування світом. Без прикрас, глянцю та ретуші “фотошопу”</p><p>Ось тоді ця “патина часу” та “ліричне зачарування самотності” зливаються у щось одне.</p><p>І водночас у японців є окреме глибоке переживання досконалості і розуміння того, що речі потрібно робити ретельно.</p><p>Я приймаю такі принципи й у своєму мистецтві, також у своєму ставленні до світу. Наприклад, у мене є власна міра, наскільки саме потрібно доопрацьовувати гравюру. Робота повинна бути ретельно зроблена. Зупинити роботу необхідно за кілька кроків до “повного “ завершення. Якийсь раз ти помилився, бо затремтіла у непевності рука — і ось ця помилка прикрашає роботу, як ніщо інше. Ти не повинен її виправляти.</p><p><strong>– Ваша виставка називається “Мій Ікіґай”. Розкажіть, будь ласка, що таке “Ікіґай”?</strong></p><p>– Ікіґай — це те, для чого я живу. Це сенс життя. І це не якась ментальна конструкція, якби, скажімо, я присвячував своє життя перемозі якоїсь революції, чи ще чомусь такому. Ні. Ікіґай — це є твоє, те, що тобі особисто подобається. Ікіґай дуже тісно пов’язаний з тим, як ти уявляєш себе: а хто ти, насправді, є?</p><p>Ось, наприклад, тебе запитують: “Хто ти є ?” І ти кажеш у відповідь про себе: “Я — художник”. Начебто, це й “правда”. Та слушно заперечити, зауважити: “Ні. Питання було не про твій фах, а про те, “хто ти є”.</p><p>Тоді, бажаючи сказати про себе щось суттєвіше, можливо, скажеш таке: “Я одружений, батько двох дітей “. На що, знову таки, отримаєш заперечення, бо запитували ж не про сімейний стан, а саме про тебе…</p><p>Тоді ти скажеш: “Мені 53 роки”. Але запитання було не про твій біологічний вік… Так може продовжуватися нескінченно, аж допоки не відчуєш під завалом інформаційного “мотлоху” дещо заховане глибше. Та його вже ніяк не назвеш…</p><p>І буде обов’язковим відчуття що “Воно” неназване, невизначене — не є чимось мертвим чи байдужим. Радше, навпаки: воліє жити, радіти, милуватись, бавитись, гратись, тощо. Також це Невизначене має невпинну цікавість до життя!</p><p>От якщо цю цікавість, мить за миттю, день за днем, — усе своє життя втілювати (а ця “цікавинка” дійсно прагне до втілення у якийсь рух чи форму, техніку) — то про таке кажуть “Ікіґай”.</p><p>Така діяльність неодмінно знаходить, зустрічає відгук, відлуння у інших людях ще й тому, що інші люди також бажають і собі подібної реалізації!</p><p>Так само завжди присутня якась краса вчинку, коли людина щось робить від цієї межової щирості. Бо спираєшся на своє власне відчуття, а не на якусь традицію, релігійні заповіді, соціальні норми чи ментальні концепції.</p><p>Таким бажанням, діям властиве постійне прагнення довершеності, навчання та вдосконалення. І зауважте без жодного “зовнішнього” примусу, насилля, нівечення власного бажання “Ікіґаю”. Жити цим безкінечним вдосконаленням власних здобутків — у японській традиції має назву “Кадаварі”.</p><p>Я їх об’єдную разом. Ікіґай і Кадаварі. Постійне прагнення до того, щоб робити ще краще — те, що понад усе любиш!</p><p>Так що японська, дещо у меншій мірі китайська, естетика дуже впливають на мене, на моє життя. І це не буквальне слідування, це не означає, що я купую якісь японські аксесуари, одяг, керамічний посуд. Я не ведуся на тренди. Але ось, наприклад, раз на кілька місяців я обов’язково перечитую книгу “П’яти кілець” Міямото Мусасі. Це така книга, без якої мені важко себе уявити.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/333/0*qXiA6skYhFeSlC3L" /><figcaption>“Книга п’яти кілець” Міямото Мусасі, Amazon.</figcaption></figure><p><strong>– Як ви вибирали тематику робіт для виставки?</strong></p><p>– За внутрішньою інтуїцією. Я скачую з Інтернету багато візуальних образів. І це як в кіно. Якщо якась картинка, якась сцена хоча б мінімально зачепила, я забираю її в колекцію. Це велика колекція якихось цікавих образів. Із них я обираю теми для гравюр.</p><p>І я думаю, що таке буде ще тривати і після виставки. Наприклад, нещодавнє моє відкриття — фантастичної краси фільм “Смерть Майстра чайної церемонії”, знову ж таки з Тосіро Міфуне. Я раніше не знав про цей фільм. Там дуже красиві пейзажі, сад із каміння. Сподіваюсь, до виставки я зроблю кілька гравюрних зображень кам’яних садів. Це один із символів Японії.</p><p><strong>– У вас вже було багато виставок. Чим особлива виставка “Мій Ікіґай”?</strong></p><p>– Ця виставка особлива глибиною занурення. Якась видалась фантастична ситуація. У мене Японія асоціюється з зимою. Ніде немає такого снігу, як в Японії. Якщо японські поети часто пишуть вірші про осінь, то у японських художників, графіків, як правило, основний мотив — зима. Їх “зимові” роботи мені дуже близькі. І зараз у Києві зима. Йдучи вулицею, я бачу чорно-білі дерева, сніг, який падає з дерева, і це дуже резонує із Японією, та графікою японських майстрів. Взагалі, мені вже давно кажуть, що які б теми я не робив, у мене якось воно до Японії ближче. Тому що я шукаю рівновагу, гармонію, не люблю драматизувати дійсність.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*CJwROlDA76LMhMYI" /><figcaption>Зима на японській залізничній станції</figcaption></figure><p>Таким чином, упродовж підготовки до виставки, я живу у стані тотального щастя, тобто працюю. Мені подобається те, що я бачу у себе на роботах.</p><p>Це дуже велика претензія казати: “Я зроблю виставку по Японії”. Це як колись я поїхав взимку на море, а повинні були їхати разом із донькою, однак у неї піднялася температура. І вона каже: “Тату, ти звідти, як будеш на морі, знайди телефон-автомат, передзвони мені і дай послухати, як шумить море”. Це приблизно ось так. Шум моря через слухавку телефона — цього мало, та у цьому відлунні — й усе море цілковито!</p><p><strong>– На минулій виставці “Жага Космосу” одночасно було презентоване українське видання книги “Жага Космосу” Роберта Зубріна. Цього разу планується колаборація із українською дизайнеркою одягу </strong><a href="https://www.facebook.com/lubov.malikova"><strong>Любою Маліковою</strong></a><strong> та командою </strong><a href="https://disorder.com.ua/"><strong>DIS/Order</strong></a><strong>. Розкажіть, будь ласка, більше про це?</strong></p><p>- Це дуже доречно. Японська культура настільки висока, що вона дуже експансивна у світовому масштабі. Безліч людей різних країн світу люблять японську культуру. Тут важливо не перетворитися на карго культ. Європейці часто схильні відноситися до Японії як до карго культу, злизувати поверхнево якісь форми. Якщо це не поверхнево, якщо це йде із глибини якогось розуміння, навіть якщо це не зовсім японське розуміння, але такий синтез, коли майстри різних культур перегукуються, дають якісь знаки одне одному — це дуже добре. Таким є й дизайн одежі Люби Малікової — переосмислена, засвоєна сучасним митцем традиція. Це дуже вишукано. Сполуки різних культур, різних технік…</p><p>Європейці зрозуміли, що вони тягнуться до Японії тому, що це дійсно круто. Це дуже добре. Якщо це не автоматичне повторення якихось форм, циновочки якісь там, якщо це дійсно глибоке занурення, то це добре. Так само і японці люблять і вивчають європейських філософів — К’єркегора, Хайдеггера, Сартра, перекладають їх на японську мову. На такому рівні виходить чудовий синтез культур.</p><p><em>Спілкувався </em><a href="https://www.facebook.com/sergii.danylenko"><em>Сергій Даниленко</em></a><em>, Київ, січень 2022 року.</em></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=175a687b0fe7" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Mykhailo Khimich: “You should keep the sacral things private”]]></title>
            <link>https://medium.com/@sergiidanylenko/mykhailo-khimich-you-should-keep-the-sacral-things-private-ac7326a8b31a?source=rss-ab14da17883e------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/ac7326a8b31a</guid>
            <category><![CDATA[painting-and-decorating]]></category>
            <category><![CDATA[art]]></category>
            <category><![CDATA[painters]]></category>
            <category><![CDATA[ukraine]]></category>
            <category><![CDATA[engrave]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Sergii Danylenko]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 29 Dec 2021 10:13:33 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-12-29T11:08:40.978Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*9JlDUJE9C-MOgLAuuq9y7g.png" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich, Ukrainian painter, engraves master</em></figcaption></figure><p><strong>— Let’s start from the very beginning. Where were you born?</strong></p><p>— I was born in Kyiv on a street called “Tverskyi Tupyk”. This street still exists today, and the house, slightly more of enclosed shape than U letter, stands over a precipice, a cliff. There is a small square with trees in a closed courtyard. The windows of the house overlook this very square, and outside — the cliff.</p><p>— <strong>Do you remember your first childhood memories?</strong></p><p>— The neighbor lady came over and brought me marshmallow! I remember her giving me this marshmallow. It was white and chocolate-covered.</p><p><strong>— What were your first memories related to art?</strong></p><p>— All such memories are terrifying. I remember pictures on the walls. It was my dad’s formalist art and the ceramics of 60-year-old artist <a href="https://www.google.com/url?q=https://uk.wikipedia.org/wiki/%25D0%25A1%25D0%25B5%25D0%25B2%25D1%2580%25D1%2583%25D0%25BA_%25D0%2593%25D0%25B0%25D0%25BB%25D0%25B8%25D0%25BD%25D0%25B0_%25D0%25A1%25D0%25B8%25D0%25BB%25D1%258C%25D0%25B2%25D0%25B5%25D1%2581%25D1%2582%25D1%2580%25D1%2596%25D0%25B2%25D0%25BD%25D0%25B0&amp;sa=D&amp;source=editors&amp;ust=1640775962883000&amp;usg=AOvVaw1UPogAUB4SqEOIBSVVNHGq">Galyna Sevruk</a>.</p><p>They were depicting houses and people, and as a child I watched and saw very scary muzzles, some kind of menagerie, bestiary, dragons with teeth and scary eyes. I was surrounded by these beastlies and didn’t know what to expect from them. What if, while I was sleeping, they would strangle me or bite me? They had big eyes, sharp teeth!</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/369/1*ifUfvwaBR63966KAqBA8bw.jpeg" /><figcaption><a href="https://www.google.com/url?q=http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/sevruk-galyna/&amp;sa=D&amp;source=editors&amp;ust=1640775962884000&amp;usg=AOvVaw3jwVNgiKIXsPRYeJ_3W8lh"><em>One of the paintings by Galyna Sevruk</em></a></figcaption></figure><p><strong>— At what point did you realize that art is a separate world? There’s a world of bankers, lawyers, diplomats, and then there’s the world of art?</strong></p><p>— Well, I still don’t know any other worlds besides art. It’s hard for me to realize their existence. Once I found out about existence of a “mathematician” profession. I couldn’t believe it. You don’t paint anything and just do “mathematics”? That’s strange. I’ve always thought that the other professions are some kind of servants so that artists could work normally and not to be distracted.</p><p>— <strong>Have painters always been at the center of the world for you?</strong></p><p>— Not only painters. Also musicians, poets, playwrights, theatre actors, religion leaders.</p><p>This is how my worldview is organized. My field of vision tends to be such that I distinguish people of art from the crowd. If I were a pickpocket, the thugs would probably be in the center of my attention.</p><p><strong>— Is it a matter of focus of attention?</strong></p><p>— Yes. I mean, what you’re looking at starts to get bigger, and sort of obscures the whole other world.</p><p>— <strong>Do you remember how you started to create something on your own?</strong></p><p>— I got a lot of initiations from my mom. She was an amazing, powerful, creative person. Mom would have important conversations with me about life. She understood when I made a heaven of hell and a hell of heaven, and she knew how to take me out of it through a frank conversation. I remember all those conversations with my mother until now.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/748/1*U0lIuNj_htd08HJTYWGW0w.png" /><figcaption>Mykhailo Khimich with his mother Valentyna and father Yuriy Khimich</figcaption></figure><p>It was my mother who saw in me the attraction to art and presented to me a set of woodcutters for the holiday. I took all the cacti and other vases out of the window and covered the windowsill with carved ornaments.</p><p><strong>– At what point did you think: “I’m an artist!”?</strong></p><p>— That windowsill was hard as hell. When I was chiseling it, splinters were flying all over the room. Just when my parents saw what I had done while they were out of home, they concluded at once: the guy is amazingly persistent and probably talented. Soon my dad got a stack of soft, well-dried wood: lindens, alders. I think he brought it from Lviv, and I started carving.</p><p>I noticed how I was improving from one artwork to another. The first artwork was “nohow”, the second was “not much” and the third was already “wow”! But the fifth was the kind that when you look back at the third, you think that it was already some sort of “so-so”.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*RXIQL-Z8Z_wySu25GpjDqQ.png" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich together with his father </em><a href="https://www.google.com/url?q=https://en.wikipedia.org/wiki/Yuriy_Khimich&amp;sa=D&amp;source=editors&amp;ust=1640775962885000&amp;usg=AOvVaw3KSIi5zfr3ovI4MZQ9XEX2"><em>Yuri Khimich</em></a></figcaption></figure><p>Over time, things that you do — improve. While you work, some modification is happening consistently. With you yourself, of course. Because materials and their properties (as it’s taught at school) are a constant, always the same.</p><blockquote><strong><em>My whole life I have been resisting to call myself a “painter”.</em></strong></blockquote><p>For example, I spent a whole year diligently preparing to enter college. The competition was crazy. I was head over heels in the topics about academic drawing, pencils, rubber bands, strokes.</p><p>But as soon as I had studied at college for about a year with honors, I suddenly switched to something else. Someday one of my classmates brought nunchakus. I realized that the study was over. I was going to learn nunchakus. I liked the nunchakus so much that I was almost kicked out of college. But then the weapons topic “let me out”, whereas the drawing still remained.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/990/1*-CmZiCc2685O8xwExriyXQ.png" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich with a nunchaku, 2017</em></figcaption></figure><p>— <strong>Have You entered the Academy of Arts afterwards?</strong></p><p>— No. After college I enlisted in the army. By the way, in the army I literally drew stacks of paper and I had my own cabin — a place where I was drawing all the time.</p><p>— <strong>Did you consider yourself “an artist” in the army?</strong></p><p>— Yes. In the army you want to be identified with something so not to be dissolved. To call yourself as an artist in the army is counterproductive, it’s not correct, that’s not what the army is for.</p><p>Yet there was such a myth that in the army we were being wiped out, destroyed, chopped off all sides. Art was an act of personal expression, an opportunity that I wanted to cling to.</p><p>There were times when I would carry out my immediate duties during the daytime and in the evening after the standup, instead of going to bed I would hide in my art cabin, cover the windows with thick blankets, so that the rays of light could not penetrate from outside. There I would make sculptures out of old boots and kerosene lamps or draw my own hands, thus posing for myself.</p><p>Sometimes I was drawing almost until morning, leaving an hour or two for sleep. During the day, again, I worked and did everything else that was required of a soldier, falling asleep every moment I had the chance. The round-the-clock tension made my eyes ache so much, that when I closed them before going to sleep, I could feel my entire eyeball aching!</p><p>I still have some great artwork left from my time in the army! Only now I realize that the art will not forgive you if you try to use the art to raise your self-esteem.</p><blockquote><strong><em>I believe if you use the art to raise your self-esteem, you are not an artist at all.</em></strong></blockquote><p>In the Esther Bible book there is a story about Haman the courtier. King Artaxerxes gave Haman lots of plenary powers. And Artaxerxes told Aman: “Behave according to Your goodwill.”</p><p>So how did Haman use the power given to him by the king? He ordered the best horse, adorned himself with everything he could, and rode around the city accompanied by his retinue, forcing people to worship and praise him. Not surprisingly, Haman and all his relatives soon died in shame and disgrace. If you use power to exalt your own arrogance, you are worthless.</p><blockquote><strong><em>It’s the same with art. I’m not keen on artists doing art to make a name for themselves.</em></strong></blockquote><p>There are nuances here, though. For example, often good writers write their stories as if they were writing about themselves. It’s just a technique, like a camerawork “subjective camera,” no relation to self-promotion or self-glorification.</p><p>Or there are artists who endlessly paint self-portraits. Of course, there are successful cases. For example, a really beautiful woman is <a href="https://en.wikipedia.org/wiki/Zinaida_Serebriakova"><em>Zinaida Serebryakova</em></a>. All her life she has been painting self-portraits: of herself naked in her studio or girls who look like her — it tugs at the heartstrings. But this is a special, unique case.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Nom23oPhnzw3l0Jp9qrNTA.png" /><figcaption>Zinaida Serebryakova, Self-portrait</figcaption></figure><p>— <strong>Please, tell me about your studies at the Academy?</strong></p><p>— The protest scenario repeated. Or perhaps, it was fear of the opportunity to become an artist inevitably, to the end. I successfully entered and finished my first two courses. When suddenly I realized that I was very concerned about the meaning of life so I abandoned art again.</p><p>I started looking for something or someone — a community or a person with any unique mystical experience, or a book about other dimensions and worlds. Nothing else could interest or comfort me.</p><p>However, I found no authority whose experience I could rely on. Thus I continued my mystical God-seeking, and on this wave, the fine art turned pale and ceased to excite me.</p><p>Experiments with prayers and meditations had rather dangerous consequences: the boundaries of the social blurred and disappeared. And there was certainly nothing to do about drawing. Moreover, it required an effort even to just physically open my eyes and simply to take a look at the world around me. I was walking down the street with my eyes closed, giving a sidelong glance only where the paving stones were, just to avoid being hit by a car.</p><p>I was clutching the amount of money I had prepared in my hand, in order not to be distracted in a store by a dialogue with the salesman. In transport I used to be offered a seat as a person who was about to faint.</p><p>I was also finding myself feeling like I didn’t know what time of the year it was: whether it was autumn or spring? Or maybe winter. But to find out, I had to open my eyes and look “outside myself”.</p><p>There is a common name for such a thing: “Shamanic Sickness”. And I was sick, as one says, “to the fullest”. Now it turns out that similar wanderings have befallen many of my acquaintances and people of older age. There was a certain stratum of Kyiv, probably post-soviet culture, people of specific spiritual features who “got hit” by such “special” states.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*cF8C4KbPSKasBz5V9YqD9w.png" /><figcaption><em>Religious theme in the work of Mykhailo Khimich</em></figcaption></figure><p><strong>— Did you already have a specialization in your first years at the Academy?</strong></p><p>— There were some great findings. At the Academy the first thing that came to mind was cutters and linoleum or wood. If you don’t know what to do, you take it and carve, because you’ve been able to do it since childhood. Nonetheless, I didn’t get awards for engravings.</p><p><strong>– What did you receive awards for?</strong></p><p>— I worked in watercolor technique, as well as in many other mixed ones. I was doing some artwork for months. Most of that artwork I had to sell during the poverty of the 1990s. Unfortunately, I don’t have any photo of them because there were no cameras at that time.</p><p>In 1993 my daughter Daria was born. It was necessary to earn at least minimal money, and I worked as a guard. Then I started painting icons and worked with applied techniques such as enamel and ceramics. Numerous “cold” enamel techniques I invented on my own.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*H8__nI7U25YNrShrTxkT0A.png" /><figcaption><em>Daughter Darina Khimich</em></figcaption></figure><p>Despite the fact that I was working all day in a gas mask, I ruined my lungs with various nitro enamels and epoxies so badly that the empathetic radiologist, who examined the x-rays of my lungs, asked terrified: <em>“I see you don’t smoke. What the hell is wrong with your lungs?”</em></p><p>I told him about the substances I dealt with on a daily basis. He commanded me to stop, if, of course, I had any desire to live a little longer…</p><p>It was icon painting that became a kind of bridge between my mystical pursuits and healthy socialization. I started earning money with my own handicrafts, negotiating deals and payments with customers. Contacts with the real world returned, but the invisible and deep remained the same — inner and personal core strength, own knowledge and point of reference…</p><p><strong>– At that time the engraving was “one of the”?</strong></p><p>— With engravings there was an interesting story, really interesting, truly mystical, unlike the previous one, where I mentioned the search for the unknown.</p><p>It began when I got a studio in the Kyiv-Pechersk Lavra, a large bright room with a high ceiling and access to the terrace overlooking the entire Lavra and the left bank of Kyiv.</p><p>— <strong>As a student?</strong></p><p>— Yes. More precisely, it was not me who got the studio, but my dad, and he let me work there. Here is the first cold snowy winter comes in this place, the silence is broken only by the bells from Lavra Bell Tower, it’s the only thing that reminds you of time passing by. Including only a few more artists, besides me, for the completely quite large building for about 30 workshops.</p><p><strong>– What year was that?</strong></p><p>— It was 1991–1992. I was starving for weeks, drinking only water from the wells of the lower Lavra. Several times a day I went out to the same mansard with a view of winter Kyiv and doused myself naked with cold water.</p><p>And then it happened, one day, I created one after the other a series of 7 engravings — small ones, approximately two adult palms medium-sized. They formed something like a chain, like a story about that winter, the silence.</p><p>I will say in advance: not once since that incident have I been able, despite my best efforts, to do anything like that. Such fresh, vivid, completed works, and not separately, but in a series.</p><p><strong>– At that time were you already a student of Georgy Yakutovych?</strong></p><p>— No, that was earlier, about four years before I had met him. But the question is right. Yakutovych is relevant here: it happened precisely after seeing these 7 works when he invited me to become his student in the post-graduate studies.</p><p>Thereupon I worked and worked in confidence that I would make a lot more similar and much better series and works!</p><p>But here’s the trouble. Everything I have done since then was “wrong”, as it seemed to me, flawed and imperfect. Since then I have been returning and will not return to Ixtlan. This is how “First Success” “catches” a person, if we talk about this language of the “Book of Changes”.</p><p>In any art there is that moment when the muse catches you by the fact that you have succeeded. It is a very vivid impression which clings to you like a reliable hook.</p><p>After such an “initial success”, it is impossible to live on as if nothing significant actually happened. But in no way, despite the efforts, it is not possible to meet the desired state of mind again. It is like lightning strikes a dry tree: forever and ever!</p><p>This is where the real mysticism, prayer and meditation are: not in temple or on pilgrimage to holy places, but in working with your own material in your own workshop.</p><p>There is a moment in Ursula Le Guin’s “The Wizard of Earthsea” where a boy Ged comes to the Great Wizard, sees his mentor and suddenly says, “Oh! I understood everything”. And then he comes out and forgets.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/341/1*XzVGAxGzw_U723gTdKXOGw.png" /><figcaption><em>Ursula Le Guin, “A Wizard of Earthsea”</em></figcaption></figure><p>With further “failures,” began a depressive, morbid exploration. I was sitting as a guard in the cabin, under a low table lamp, drawing a weave of random images. Afterward, I would carve very finely with a sharp carver. But I hardly ever printed these engravings. They were like diary pages: fonts, figures, etc.</p><p>Again, what I considered then as a failure, I later showed as attempts to Georgy Yakutovych, who looked at it not only with amazement, but also with admiration and asked: <em>“What did they say to you about this artwork during your study at the University?”</em></p><p>– “<em>Nothing, — I replied. — I didn’t even show them to anyone </em>”.</p><p>— <strong>Was it woodcarving?</strong></p><p>No, it was linoleum. Old and hard Soviet linoleum. It was even possible to pick it up almost underfoot: in old demolition houses, for example.</p><p>So, one day, when I was exhibiting, this particular “winter” series of engravings for my University diploma, Georgy Yakutovych came up to me, took me under his arms and said: “Listen, I invite you to my studio. Would you like to work for three more years?”</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/450/1*Oa-sVW-7ccLYlMhHOncmoQ.png" /><figcaption><em>Georgy Yakutovych, Mykhailo Khimich’s teacher</em></figcaption></figure><p>Georgy Yakutovych was a great teacher who was able, as if between the lines, in ordinary conversation, to formulate a problem for a student not for a year, but for a lifetime! Do you know what he told me when I became his graduate student? <em>“You just have to learn how to lark. Just play, have fun and you will succeed.”</em></p><p>I tried. But at first nothing worked for me. My responsible attitude, my reverence for technique, my “lofty” goal got in the way…. Whereas it was better simply to play, I mean, like a child with sand, or a puppy with dry leaves in the wind. I was a student of G.Yakutovych for three years. Only for the third year did I reach the level that he actually had predicted in me from the very beginning.</p><p>My diploma work, as the best post-graduate work of the year, was awarded with the prize of Mykhailo Deregus.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*P3QCW56GnobVx08e2Ha4Tg.png" /><figcaption><em>Portrait of Georgy Yakutovych by Mykhailo Khimich</em></figcaption></figure><p>In 2000, Georgy Yakutovych passed away. I saw him on the last day of his life. I was lucky to be his student. Moreover, I was among the last graduate students he taught.</p><p>After that I made some more artwork and left the practice of black and white linocuts for almost 20 years.</p><p><strong>– Why is that? It would seem that this is success, an opportunity to continue, to exhibit, to teach students?</strong></p><p>All that time, I was engaged only in art, I had several exhibitions of paintings, and a big one — a whole project in the Lavra gallery. I also created some famous murals and ceramic panels, taught drawing and painting at the Small Academy of Arts to children who have now grown up to become famous artists and even teachers. I earned money delivering more or less interesting contracts, but always professionally.</p><p>By the way, among those “part-time jobs” were some that I can recall with pride today. For example, murals and ceramic panels in the “Pankivska castle” in Kyiv, or ceramic majolica panels in the Maksym Spovidnyk church near Kropyvnytsky.</p><p>Оddly enough, I devoted 5 years to an architectural project — it was a variant of clay “sculptures”, adobe houses in the private sector within Kyiv, the so-called <a href="https://www.google.com/url?q=https://www.facebook.com/groups/667082997100594&amp;sa=D&amp;source=editors&amp;ust=1640775962892000&amp;usg=AOvVaw1oLZ46OCXus-UG0LWIbJl1">5xatky</a>.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*jWxN-WJUzssb3EoKFO-e0w.png" /><figcaption><em>Creative space </em><a href="https://www.facebook.com/groups/667082997100594"><em>5xatky</em></a><em>, architectural project of M. Khimich</em></figcaption></figure><p>These houses are still standing today and good, nice people continue to live in there. While working on the 5xatky, I formulated the ideas of “social sculpture,” studied and was fascinated by the ecological architecture of Friedensreich Hundertwasser.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*OHeNKTbdmnF0sXR1HykLMg.png" /><figcaption><em>Residential complex “Forest Spiral” (Waldspirale) by Friedensreich Hundertwasser, Darmstadt (Germany).</em></figcaption></figure><p><strong>– Why not a linocut?</strong></p><p>There is a legend about how Gabriel Garcia Marquez wrote his novel «One Hundred Years of Solitude». The idea seemed to come about 20 years before 1967, when the writer in Mexico City was writing the book every day for 17 months.</p><p>The book was initiated by a young writer and he realized that he could not cope with such a global task, because there was not yet enough strength and experience for it. So he wrote and printed a whole series of short stories and novellas, whose characters are recognized in «One Hundred Years of Solitude». Therefore, putting it off for a while does not mean abandoning, losing, or being defeated!</p><p>The book had to ripen, as it happens with a seed planted in the ground or a root vegetable.</p><p>It seems to me that just as a fruit planted in the ground is not dug up every now and then to see how it is going, so an art project has to ripen for exactly as long as it needs to, until it “sprouts itself.”</p><p>In 1990–2000, many artists entered the market immediately. This is very bad. The artist must enter the market as late as possible.</p><blockquote><strong><em>You should keep the sacral things private</em></strong>.</blockquote><p>Therefore, I have not positioned myself as a graphic anywhere.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/960/1*Y0HtmjEeTUtFbXkEpoW3ng.png" /><figcaption><em>One of the monumental works by Mykhailo Khimich</em></figcaption></figure><p>I would not like to talk about myself in connection with the works of that period. It is a certain tradition of artists of the older generation: to separate hackwork and their own. It’s like a normal prostitute having a beloved in her home. There’s a code at work, and it doesn’t override the feelings of the person you love in any way. The main thing is to love at home, and to work at work. I didn’t even take a picture of my work from that period to avoid publicity of my name. I got the money — fine. Made an exhibition — good.</p><p>— <strong>Art and work for money are the two separate worlds for You?<br></strong> — Any work that you take on must be done professionally. That’s not even a question. However, creating, for example, a monumental painting on the ceiling of a private house in a glamorous style, I didn’t dive deep into such work. I was observing my work as if on the sidelines. I honestly worked my money. The painting was made flawlessly, thanks for your attention and goodbye, I told them.</p><p>Delivering contractual work is incomparably better than demonstrating not fully completed creative projects in advance.</p><p>However, the ceramics and some of the paintings I made were completely sincere. There was inspiration and drive! During some exhibitions, people even came up to me and said my ceramics were better than those of <a href="https://esu.com.ua/search_articles.php?id=12850"><em>Nellie Isupova</em></a><em>.</em></p><p>I told them: <em>“Good God! Absolutely not!”</em></p><p>And I was thinking about graphics all the time. Regularly, even when I was making a random drawing or photo, I tried them on the findings I had once started as a student. I thought maybe I should start working with a computer program, make simulations of linoleum.</p><p>And then <a href="https://www.facebook.com/ivan.sautkin">Ivan Sautkin</a> prompted me: <em>“Just cut the linoleum! What’s the question, anyway? There is no bad or good media. You just have to do it!</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Y1xxp9EdHz8nImI2VUJZtw.png" /><figcaption><em>Ukrainian artist </em><a href="https://www.facebook.com/ivan.sautkin"><em>Ivan Sautkin</em></a></figcaption></figure><p>Well… It was 2017. I seemed to be in the flow that I felt when I’d cut the same 7 engravings about winter. This was winter again — lots of snow, freezing temperatures. I also decided to go on a hunger for about 27 days.</p><p>When you starve, other senses become more acute. Again I had a chance: I began to see the world through linocuts.</p><p>I had enough time to be alone, to reflect, to answer myself what I could do, how I wanted to do it, and why. Also to make a plan for the future.</p><p>Immediately I found the linoleum, hard, homogeneous linoleum, on which it was a pleasure to cut. After 1.5–2 years I had the idea of cutting large format engravings. A new page of creativity began.</p><p>— <strong>Traditionally engraving technique is realized in A3, A4 formats?</strong></p><p>— Basically, the printed wooden plates were made for book printing. Subsequently, many artists, including Ukrainians, became interested in this technique. It seems that the futurist David Burliuk was the first to cut linoleum.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/280/1*IfUY21vxQ36sQR1oY9YDag.jpeg" /><figcaption><em>Futurist </em><a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%BB%D1%8E%D0%BA_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"><em>David Burliuk</em></a></figcaption></figure><p>— <strong>Do you remember when you first thought about large formats?</strong></p><p>— My friend, Father Petro Zuev, suggested this idea.</p><ul><li><em>What size can you do? — he asked</em>.</li><li><em>Any size, — I answered.</em></li><li><em>What do you mean, any size? And one meter by two?</em></li><li><em>Oh, sure.</em></li><li><em>And three by six?</em></li><li><em>Yes.</em></li><li><em>Does anyone else in the world make it?</em></li><li><em>Not that I know.</em></li><li><em>But how to print it? With what kind of printing machine?</em></li><li><em>Such machines have never been manufactured.</em></li></ul><p>I tried to print such engraves manually, like a monotype. Eventually the artwork appeared to be quite expressive.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*DBJaLLya8dn4bXwBlwcS3Q.jpeg" /><figcaption><em>One of the hand-printed engravings by Mykhailo Khimich</em></figcaption></figure><p>— <strong>Do you remember your first engrave?</strong></p><p>— Yes, Father Petro Zuev suggested the idea. He offered to take something small. For example, an ant on a fingerprint. And create a large engrave.</p><p><em>– Can you make the crucifixion of Jesus Christ covered by ants?</em> <br><em>- Technically I can, of course, — </em>I answered.<em> — But you need to justify this from the standpoint of theology, so that it is not some kind of social or protest gesture. It does not suit me …</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*DsRotb07f9gAzkdrY-5XCw.png" /><figcaption><em>One of Mykhailo Khimich’s engravings from the ant series.</em></figcaption></figure><p>It was not easy for me to master the large format. It was also the fact that working on an engraving of that size requires complete concentration. And I had a friend next to me, such a beautiful girl. But the relationship with her was just falling apart.</p><p>That’s why I wasn’t able to concentrate completely. A question about everyday life or comment about politics could distract me from my work, not for a minute, but for a long time. I saw that I was making mistakes, messing up a piece of linoleum one after another. And I was nervous.</p><p><strong>– What was your first successful work?</strong></p><p>— There was a positive change because that girl and I broke up. I asked her to collect the stuff and we said goodbye right away. When she left, things started to get better little by little. All the artwork since then was good.</p><p>It wasn’t about the girl, of course, but only about the ability to concentrate on the mood necessary for work. That’s all.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*zSDoaHtzJVY--TsT_CQMZg.png" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich creates the artwork</em></figcaption></figure><p><strong>— Can we call this period a “creative search?</strong></p><p>— Of course it was a creative search. If you know from the beginning how your work will end, that is not a search and it is not creative. The line between craft and art lies right here. If you know exactly what you’re doing and why, it’s only “okay.” But if you don’t know exactly what you’re doing and how, instead you’re constantly evaluating and verifying your every move — that’s creativity. Going beyond your own perceptions into creative ecstasy.</p><p>— <strong>What were your thoughts about then in 2017?</strong></p><p>— I had the feeling that I was back in a cozy atmosphere, as if in the house of my childhood which was waiting for me all the time.</p><p><strong>— What remarkable events do you remember from 2017 to 2021?</strong></p><p>— There was a lot of love, yoga, travel, photography. I traveled 4 times to India and Tibet in a company of very interesting people. It’s another story, of course. I have even climbed the Tibetan Six-thousander…</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*1ATPya2VEPh5AWmZhZK9nA.png" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich with sketches in India</em></figcaption></figure><p>— <strong>Have you always felt that exhibitions might start soon?</strong></p><p>— Exhibitions per se don’t bother me much. They are a forced necessity. But it is an essential stage of the development of the artist. The feedback from the viewers is important.</p><p>Artwork dies without the viewer’s eye. Not only works of art, but also literature, films… Everything made by an artist needs to be shown to someone. Or you have to put the work in a bottle and throw it into the sea. I feel the need to let the artwork go their way. And it is a certain obligation because there are some traditions of the school that I represent.</p><p>On the other hand, I have just made two exhibitions. I have put a lot of time with no return. But a few works could have been born that are missing in this world now. There was just a lot of fuss going on.</p><p>— <strong>If there had not been any exhibitions, you would have been creating and creating…</strong></p><p>— No, you can’t do that. An exhibition is a great dope for further development. After the exhibition there is a new theme, a new direction.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*IDyhcjogGuJaZpuF-yJRFw.png" /><figcaption><em>Tesla Spaceman, from the exhibition </em><a href="https://www.facebook.com/sergii.danylenko/posts/10159799848870908"><em>“The Case for Space”</em></a></figcaption></figure><p>— <strong>Tell us about the exhibitions. “Code Stupka” at the Sholem Aleichem Museum, “The Case for Space”, any others?<br></strong> — At the end of last year, negotiations were underway on an exhibition of engravings in the Ukrainian House. But it happened differently: lockdowns, isolation… I exhibited my new artwork for the first time in the Municipal Gallery in 2020.</p><p>Soon I exhibited a large-format engraving: 4 meters high, printed on paper, at the Yakutovych Graphic Artwork Competition. The work was awarded with the first prize. I received a lot of compliments from my colleagues and friends, a lot of good words about my new graphic style.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*jvtX3_GPtMRv1X79yghqXw.png" /><figcaption><em>Engrave created for the contest of G.Yakutovych</em></figcaption></figure><p>The following year I worked a lot on portraits of friends or famous personalities. I exhibited portraits of the Jewish writer Sholem Aleichem and Prime Minister Golda Meir at the Sholem Aleichem Museum in Kyiv.</p><p>Also I executed more than 50 engravings for the design of Robert Zubrin’s book <a href="https://zhaga.space/">“The Case for Space”</a>.</p><p>Then I created an exhibition dedicated to the commemoration of the Babyn Yar tragedy in Kyiv. This is a series of 9 engravings of quite large format exhibited in the Sholem Aleichem Museum.</p><p>I met Bogdan Stupka several times during my life. Likewise, I am acquainted with his son, Ostap, and his wife Irina. They are noble, talented people. “Code Stupka” exhibition was an opportunity to make a portrait of Bogdan Stupka in the role of King Lear.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/952/1*FyO7T2cTJYvjo-UpBQVtPw.png" /><figcaption>Poster for the “Code Stupka” exhibition, 28.08–10.09 2021</figcaption></figure><p><strong>— How do you decide whether to print engravings or not?</strong></p><p>— Classically, in countries where graphic art is popular, for example, in Mexico, the artist paints in his own technique and focuses only on his part of the work. Then the artist can go to a master who will help him make the form for printing. Further — to the master who prints the work.</p><p>For example, <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%BE_%D0%A2%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BE">Rufino Tamayo</a> (a world famous painter, graphic artist) once decided that traditional graphic techniques (etching, etc.) were not enough for him. So he came to the master to ask him to help come up with something new.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1018/1*pmYGGMn1v_Rnqsw2c_cPBg.png" /><figcaption><em>Mexican artist Rufino Tamayo</em></figcaption></figure><p>The master technologist suggested Rufino to draw with something hot on wax. The relief obtained in this way is then pressed into epoxy resin, then the epoxy plate is sprayed with metal in a galvanic bath. And that all is done for the first time in the world! True Creativity, with a capital letter С! Then they carry this mold to the person who makes the prints.</p><p>The print master kneads the paint, wraps it in foil to keep it from drying. Then, with clean, surgeon-like hands in the operating room, he moistens the best paper. A masterpiece is created by the work of a whole team of creative people — professionals!</p><p>My point is that everyone should do what they can and love. Just as musicians negotiate and make great concerts, so painters should unite.</p><blockquote><strong><em>I understand art as a way to overcome my own individualism</em></strong>.</blockquote><p>It is my dream to collaborate with my colleagues. In the “workshops” we will achieve incredible things!</p><p>— <strong>Have you decided to exhibit non-printed engravings?</strong></p><p>How to print large engravings is a hard question. There are no machines of that size. I have printed more than ten huge engravings lately. I have invented these printing techniques personally for myself. But printing gave me no joy, only fatigue.</p><p>I know how many those who call themselves “printmakers” love printing. Those who print, they kiss the paper, sniff, rub their cheeks against it in order to determine the measure of moisture! This is the way it should be.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*YsurKRr-HCxGnfo2wBCKxg.jpeg" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich with the portraits of Nicholas Copernicus, Arthur C. Clarke, Freeman Dyson and Carl Sagan for “The Case for Space“ exhibition</em></figcaption></figure><p><strong>— How do you see the ideal year of 2022? What would you like to say and to whom? What should gallerists, other artists, journalists, members of your </strong><a href="https://www.facebook.com/groups/1252859921430136"><strong>Facebook</strong></a><strong> group do? Who else would you address your wishes to?</strong></p><p>— My wish for a change in Ukraine or the world is a drop in the ocean. The positive things I can bestow on the world are my art and my pedagogy as well. Regarding these two are my wishes.</p><p>I understand that there comes a crucial moment of diving from the depths of self-searching to the surface of realization. Consequently, it is necessary to position myself differently. Frankly, I need some help, some attention. This is the moment of transformation from one state to another. There are many achievements, but they are not enough to present myself fully.</p><p><strong>— Why?</strong></p><p>Precisely because the project is not finished yet! According to Hayao Miyazaki’s theory, there are up to 10 years for every project. If that’s true, I need about 7 more years of the same hard, concentrated work, as well as exhibitions, publications, and new achievements. A project is like a journey, isn’t it? Exhibitions in prominent exhibition spaces are also needed.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*SlfYFuxcF9eIghS60RStDw.png" /><figcaption>Portrait of Oleksandr Roitburd</figcaption></figure><p>— <strong>You told me that you didn’t want to sign the works for the exhibition “The Case for Space”. People’s attention should be directed not to you, but to your works?</strong></p><p>— An artist should be in the shade as much as possible. Best of all, the works should speak about the personality of the artist.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*_-yBCn9lRaRz-kXyIYHUpg.png" /><figcaption><em>Mykhailo Khimich at the opening of the exhibition “The Case for Space”</em></figcaption></figure><p>— <strong>When people speak of Pablo Picasso, Salvador Dali, Van Gogh, they come up with details: where they lived, where they traveled, what they loved.</strong></p><p>— Salvador Dali really loved to present himself in every possible way, he acted like an artist. The hyper-bright image of self-presentation he created was a separate, special work of art.</p><p>The artists you named devoted so much time and energy to art that they were not special in everyday life. Take the art away from them (which is impossible at all) and they would be ordinary citizens, bums, even homeless people, alcoholics, drug addicts, mentally handicapped.</p><p>That is why only the artist’s work and the moment of the artist’s intersection with reality are interesting. The handkerchief is interesting with which the artist wiped his brushes, because by the condition of such objects you can guess the mood of the artist during his work. Therefore, it makes sense to go into the studio, see the easel on which the master worked, walk through his garden, etc. Only this.</p><p>— <strong>Have you thought about students, about your own school?</strong></p><p>— Yes. I would love to have my own students and my own school. Ukraine has a lack of it. We have a downturn now, predetermined by unknown things. Everybody predicted that after Ukraine gains its independence, it will flourish. Recently I have visited the Academy of Arts, and frankly speaking, I was upset by the level of students’ artwork that I saw. Maybe it is a crisis, maybe a decline, or maybe it is the end, or the beginning of a change of formation.</p><p>— <strong>The bigger the ego, the weaker will be the artist’s power?</strong></p><p>— The existence of the “Self,” the “Ego,” as psychologists call it, requires a constant focus on the social roles! It is a har, energy-consuming and, most importantly, constant work. Barely waking up and immediately checking myself on the subject: Who am I? What kind of person am I? What’s my name? What is my social status? You have to constantly show it off: with your behavior, with your clothes in order to get confirmation of the status you have assumed from those around you. This is also called: a persona, a mask, a social cocoon, etc. To joke in time, to give a treat in time, to frown in a certain way… Awful!</p><p>Tell me, if I’m busy with these things, will I be able to cut engravings and not to make mistakes? What difference does it make who I am, what my name is, if an extra line is about to ruin what I’ve been working on all day?</p><p>The artist’s name is just the wrapper on the candy. And the artist’s work is exactly what makes the name interesting too.</p><p>Read, for example, the diaries of Taras Shevchenko and compare them to poems! Two different people. In the first case, I don’t think I would be interested in talking to him, because he’s an absolutely provincial person.</p><p>And suddenly, he published a poem of such a level! It’s impossible. The man was completely unleashed to speak not his voice that you feel the creepiness and goosebumps. This is what they call “Genius,” that is, some external force ripples through the person. And the self becomes a barrier to such action.</p><p>What is the name of what I do? I don’t have my own words yet, but they may appear later. Therefore, to talk about my life, I rely on two concepts of Japanese culture, such as ikigai and kadavari.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/843/1*YNJ1ferUFrYBZP_nXVsYig.png" /><figcaption><em>The girl from the cartoon “Spirited Away”</em></figcaption></figure><p>— <strong>What is the point?</strong></p><p>— Ikigai is literally the meaning of life. But not in the version of great ideas, on the altar of which one is willing to sacrifice oneself. Quite the opposite: some seemingly small thing, for the sake of which in the morning, even before you open your eyes, you already think how cool it is: now I’m going to wake up, get out of bed, and do it! That’s what I choose to live for!</p><p>Kadavari is the determination to improve infinitely, despite the sufficiency that common sense tells us. To do something on the edge of expediency and usefulness, in the mercantile sense of those terms.</p><p>This approach to the thing we love, whatever it may be, avoids aging: old age comes at the moment when you tell yourself, “I’ve done everything I could. Or: “That’s enough”. Because then comes apathy, carelessness…</p><p>Kadavari is when you realize that 120 years is not enough to be perfect.</p><p>Japanese artist <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%86%D1%83%D1%81%D1%96%D0%BA%D0%B0_%D0%A5%D0%BE%D0%BA%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B9">Katsusika Hokusai</a> said at the age of 95: <em>“If I had 10 more years, I would become a great artist.”</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*6LQkxgDUGDnYaZPR5JmFfg.png" /><figcaption><em>Katsushika Hokusai, «The Great Wave off Kanagawa»</em></figcaption></figure><p>What I do is constantly go beyond what I already know how to do. I think you have to endure for as long as possible and not show your work to anyone.</p><p>We get a lot of pushbacks from people who start practicing something. They say: “You write poems, so publish them! Print them!”</p><p>But people who take that kind of advice, if they don’t take a certain amount of time, let’s say, 3, 5, 10 years, they perform and blow away. They leak information they don’t own and never have owned. It’s not safe.</p><p>The environment often hurts people by pushing for immediate realization. It’s like an impatient person plants a crop and then diggs it up every day and sees if it sprouts or not.</p><blockquote><strong>It’s really bad when diploma is the best you’ve gained in life</strong>.</blockquote><p>It means you haven’t grown anywhere because you tried to be an artist right away. Mastering any profession should take 10 to 15 years.</p><p>***</p><p>Ukrainian version of the interview: <a href="https://medium.com/@sergiidanylenko/%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE-%D1%85%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%87-facfbf89008f">link</a>.</p><p><em>Kyiv, November 2021.</em></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=ac7326a8b31a" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Михайло Хіміч: “Сакральні, потаємні речі треба тримати при собі.”]]></title>
            <link>https://medium.com/@sergiidanylenko/%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE-%D1%85%D1%96%D0%BC%D1%96%D1%87-facfbf89008f?source=rss-ab14da17883e------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/facfbf89008f</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Sergii Danylenko]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 22 Nov 2021 16:57:35 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2021-11-22T18:38:33.048Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*LQ1tL1Iwpma8Iw440NKlBg.png" /><figcaption><em>Михайло Хіміч, український художник, графік</em></figcaption></figure><p>— <strong>Почнемо спочатку. Де ви народилися?</strong></p><p>— Я народився у місті Києві на вулиці під назвою “Тверський тупик”. Ця вулиця існує до сих пір, а будинок, трохи більш замкнутої форми, ніж літера “П”, стоїть над урвищем, кручею. У замкненому будівлею дворі — невеличкий сквер з деревами. Вікна будинку виходять саме на цей сквер, а зовні — на урвище.</p><p>— <strong>Пам’ятаєте перші спогади дитинства?</strong></p><p>— Прийшла сусідка і принесла мені зефір! Пам’ятаю, як вона дає мені цей зефір. Білий такий, в шоколаді.</p><p><strong>— А перші спогади, пов’язані з мистецтвом?</strong></p><p>— Всі такі спогади реалістично жахливі. Навколо висіли різні твори мистецтва. Це було формалістичне мистецтво мого тата і кераміка керамістки 60-ниці <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D1%80%D1%83%D0%BA_%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%A1%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0">Галини Севрук</a>.</p><p>Вони там зображали будинки, людей, а я як дитина дивився і бачив дуже страшні пики, якийсь звіринець, бестіарій, драконів з зубами і страшними очима. Я був з усіх боків оточений цими потворами і не знав, чого від них чекати. Раптом, поки я буду спати, вони мене задушать чи вкусять? Там були такі очі, такі зуби!</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/369/1*n2kIq0OYTHJWlHOY0blYzA.jpeg" /><figcaption><a href="http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/sevruk-galyna/"><em>Одна з картин Галини Севрук</em></a></figcaption></figure><p>— <strong>В який момент ви зрозуміли, що мистецтво </strong>— <strong>це окремий світ? Ось є світ банкірів, юристів, дипломатів, а є світ мистецтва?</strong></p><p>— Я до сих пір не знаю інших світів, окрім мистецтва. Мені важко усвідомлювати їх існування. Якось я дізнався, що існує така професія як “математик”. Не міг повірити. Нічого не малювати, а займатися “математикою”? Мені завжди здавалося, що інші професії — це якась обслуга, щоб художники могли нормально працювати і не відволікатися.</p><p>— <strong>Художники для вас завжди були у центрі світу?</strong></p><p>— Не тільки художники. А ще музиканти, поети, драматурги, театрали, релігійні діячі тощо.</p><p>Так побудований мій світогляд. Моє поле зору таке, що я виокремлюю людей мистецтва з натовпу. Якби я був кишеньковим злодієм, мабуть, у центрі моєї уваги були б бандити.</p><p>— <strong>Це питання фокусу уваги?</strong></p><p>— Так. Те, до чого ти придивляєшся, починає збільшуватися і наче заступає весь інший світ.</p><p>— <strong>Ви пам’ятаєте, як почали самостійно щось створювати?</strong></p><p>— Багато ініціацій я отримав від мами. Вона була надзвичайною, потужною, творчою людиною. Мама вела зі мною важливі розмови про життя. Вона розуміла, коли мене заносить в абсолютну крайність, і вміла вивести з крайності через відверту розмову. Я пам’ятаю всі ці бесіди з мамою до сих пір.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/562/1*3vXb2u0gAmIQ-9DgduLJBg.png" /><figcaption><em>Михайло Хіміч з мамою Валентиною Андріївною та батьком Юрієм Хімічем</em></figcaption></figure><p>Саме мама відчула, вгледіла в мені внутрішній потяг до мистецтва і до свята подарувала набір різців по дереву. Я забрав з вікна всі кактуси та інші вазони і покрив підвіконня різьбленим орнаментом.</p><p>— <strong>В який момент ви подумали: “Я </strong>— <strong>художник!”?</strong></p><p>— Те підвіконня було до біса тверде. Коли я його довбав, скалки летіли по всій кімнаті. Тільки-но батьки побачили, що я накоїв, поки їх не було вдома, — одразу ж дійшли висновку: хлопець напрочуд наполегливий і ймовірно що здібний. Невдовзі тато дістав штабель м’якого гарно висушеного дерева: липи, вільхи, здається, привіз зі Львову, і я почав різати.</p><p>Я помічав, як зростаю від роботи до роботи. Перша робота — така собі, друга — також, третя — це вже ого! Але п’ята така, що озираєшся на третю і думаєш, що вона вже якась “така собі”.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/524/1*KPIg8RlcL9x8ePi7oF1T6A.png" /><figcaption><em>Михайло Хіміч разом із батьком </em><a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%87_%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"><em>Юрієм Хімічем</em></a></figcaption></figure><p>З часом те, що ти робиш, набуває вишуканості. Поки працюєш — завжди відбувається якась видозміна. З тобою самим, звісно. Бо матеріали, їх властивості (так вчать у школі) — константа, завжди такі самі.</p><blockquote><strong><em>Я все життя пручався тому, щоб називати себе “художником”.</em></strong></blockquote><p>Наприклад, я цілий рік старанно готувався, аби вступити до технікума. У технікумі був величезний конкурс. Я просто божеволів від тем про академічний малюнок, які бувають олівці, гумки, яким може бути штрих.</p><p>Та варто було провчитися в технікумі на відмінно приблизно рік, як несподівано я перемкнувся на інше. Одногрупник приніс у технікум нунчаку. І я зрозумів, що навчання образотворчому мистецтву віднині відійшло з першого плану на тло. Віднині я займатимуся зброєю. Нунчака мені так сподобалась, що мене мало не вигнали з технікуму. Та потім зброя “відпустила”, а малювання усе таки залишилося.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/850/1*W9CwZ1OPIAg8Jy5Zt2disg.png" /><figcaption><em>Михайло Хіміч з нунчакою, 2017 р.</em></figcaption></figure><p>— <strong>Потім ви вступили в Академію мистецтв?</strong></p><p>— Ні. Після технікуму я пішов в армію. До речі, в армії я змальовував буквально стоси паперу, мав свою каптьорку, приміщення, де весь час малював.</p><p>— <strong>Ви вважали себе “художником” в армії?</strong></p><p>— Так. В армії ти хочеш себе з чимось ототожнити, щоб не розчинитися. Вважати себе в армії художником — це контрпродуктивно, це не правильно, армія не для того.</p><p>Але була така легенда, що нас в армії стирають, нівечать, обрубують з усіх боків. А мистецтво — це особистий прояв, можливість, за яку хотілося зачепитися.</p><p>Бувало так: вдень я виконував свої безпосередні обов’язки, а ввечері після перевірки, замість того, щоб йти спати “у роту”, ховався у художній майстерні, завішував вікна щільними ковдрами, щоб зовні не пробивалися промінці світла. Там я майстрував натюрморти з чобіт та керосинових ламп чи змальовував власні руки, відтак позуючи самому собі.</p><p>Траплялося, що малював майже до ранку, залишаючи на сон годину-дві. А вдень, знову таки, працював і виконував усе інше, що вимагалося від солдата, засинаючи кожної миті, коли наставала така можливість. Від цілодобової напруги зору мої очі боліли так, що заплющуючи їх перед сном, я відчував, як болить усе очне яблуко!</p><p>У тих армійських папках збереглися кілька класних робіт!</p><blockquote><strong><em>Тільки зараз я розумію, що момент самовираження за рахунок мистецтва, мистецтво не пробачить. Якщо ти хочеш себе самоствердити за рахунок того, що ти художник, то ти не художник в принципі.</em></strong></blockquote><p>У біблійній книжці Есфір є розповідь про злочинного Амана царедворця. Аману цар Артаксеркс дав безліч повноважень. І сказав Артаксеркс Аману: “Дій, як вважаєш за потрібне”.</p><p>І як Аман використав дану царем можливість? Звелів підвести собі найкращого коня, оздобив себе усим чим міг та їздив містом у супроводі челяді, примушуючи людей собі вклонятися та славити. Не дивно, невдовзі Аман і всі його родичі безславно і ганебно загинули. Якщо ти використовуєш владу заради піднесення власної пихи, то гріш тобі ціна.</p><blockquote><strong><em>Так само і з мистецтвом. Я не захоплююсь митцями, які займаються мистецтвом або ствердити своє ім’я.</em></strong></blockquote><p>Хоч і тут є нюанси. Наприклад, часто хороші письменники пишуть свої розповіді так, начебто про себе . Це лише прийом, на кшталт операторської “суб’єктивної камери”, жодного стосунку до самореклами та самовихваляння.</p><p>Або є художники, що безкінечно малюють автопортрети. Звісно, є вдалі випадки. Наприклад, є дійсно вродлива жінка — <em>Зінаїда Серебрякова.</em> Вона все життя малює автопортрети: у майстерні, себе оголену, чи дівчат, схожих на себе, — це чіпляє за сердце. Але це окремий, поодинокий випадок.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/704/1*SkIrGC2iOF98hK1MBEnZWA.png" /><figcaption>Зінаїда Серебрякова За туалетом. Автопортрет.</figcaption></figure><p>— <strong>Розкажіть, будь ласка, про навчання в Академії?</strong></p><p>— Повторився протестний сценарій, чи, можливо, переляк від можливості стати художником невідворотньо, до кінця. Я вдало вступив і закінчив перші два курси. Раптом я зрозумів, що мене дуже хвилює сенс життя. І я мистецтво, знову таки, закинув.</p><p>Я почав шукати невідомо чого чи кого — спільноту, чи людину з якимось унікальним містичним досвідом, чи книгу про інші виміри та світи. Ніщо інше не могло мене ні зацікавити, ні втішити.</p><p>Та я не виявив авторитетів, на досвід яких можна було б довірливо спертися. Так тривало моє містичне богошукання, й на цій хвилі образотворче мистецтво бліднішало й переставало хвилювати та вабити.</p><p>Експерименти з молитвами та медитаціями мали досить небезпечні наслідки: розмились та зникли межі соціального. Про малювання годі було й згадати. Вимагало зусилля навіть фізично розплющити очі й просто подивитися на оточуючий світ. Я ходив по вулиці з заплющеними очима, підглядаючи одним оком, де бруківка, щоб усе ж не втрапити під авто.</p><p>Стискав у руці заготовану суму грошей, щоб бодай не відволіктись у магазині на діалог з продавцем. У транспорті мені пропонували поступитися місцем як людині, яка от от знепритомніє.</p><p>Також ловив себе на відчутті, що не знаю, яка зараз пора року: осінь чи весна? А, можливо, і зима. Але щоб дізнатися, потрібно було розплющити очі й визирнути “зовні”.</p><p>Для такого існує загальна назва: “Шаманська хвороба”. І я відхворів, як кажуть “по повній”. Нині виявилося, що подібні поневіряння спіткали багатьох моїх ровесників та людей старших за віком. Був певний пласт київської, можливо, пострадянської культури, людей специфічного духовного налаштування “накрило” такими “особливими” станами.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/792/1*6KQp685CoSbY-fZmoz_rkQ.png" /><figcaption><em>Релігійна тематика у творчості Михайла Хіміча</em></figcaption></figure><p>— <strong>У вас вже була спеціалізація з перших курсів навчання в Академії?</strong></p><p>— Були великі удачі. У Академії перше, що прийшло в голову, — потрібні різці та лінолеум, або дерево. Коли не знаєш що робити, то бери і ріж, бо з дитинства ти це вмієш. Хоча відзнаки отримував не за гравюри.</p><p>— <strong>За що ви отримували відзнаки?</strong></p><p>— Я працював у техніці акварелі, також і в багатьох інших техніках, змішаних. Деякі твори робив місяцями. Більшість з них довелось продати у злиденні 90-ті. На жаль, немає їх фото, бо тоді не було фотоапаратів.</p><p>У 1993 народилася донька Дарина. Потрібно було заробляти хоча б мінімальні гроші, і я працював сторожем. У цей час я почав писати ікони а також працював із прикладними техніками, такими як емаль, кераміка. Численні техніки “холодних” емалей я винайшов самостійно.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/660/1*b9X8Oteo4mcR71LaLOHFYA.png" /><figcaption><em>Донька Дарина Хіміч</em></figcaption></figure><p>Хоч я і працював цілими днями у протигазі, але зіпсував легені різними нітроемалями та епоксидними смолами настільки, що чуйний лікар-рентгенолог, який оглядав рентген моїх легенів, з жахом запитав: <em>“Я бачу, що ви не палите. Що, в біса, таке з вашими легенями?”</em></p><p>Я розповів про речовини, з якими повсякденно маю справу. Він наказав припинити, якщо, звісно, я маю воління ще трохи пожити…</p><p>Саме іконопис став своєрідним “мостом” між містичними пошуками та здоровою соціалізацією. Я почав заробляти гроші виробами власних рук, домовлятися про оплати, передплати з замовниками. Контакти із видимим світом повернулися, а невидиме й глибинне залишилося саме таким, внутрішнім та особистим стержнем, власним знанням та точкою відліку…</p><p>— <strong>Тобто, в цей час гравюра була “однією з”?</strong></p><p>— З гравюрами була цікава історія, дійсно цікава, насправді містична, не у приклад попередній — тій, де я згадував про саморощені пошуки невідомого.</p><p>Почалося з того, що я отримав майстерню у Києво-Печерській лаврі, велике світле приміщення з високою стелею та виходом на терасу з видом на всю Лавру та лівий берег Києва.</p><p>— <strong>В студентські роки?</strong></p><p>— Так. Якщо точніше, то майстерню отримав не я, а мій тато, та дозволив працювати там мені. І от перша у цьому місці холодна багатосніжна зима, тишу порушують лише дзвони з Лаврської дзвіниці, це єдине, що нагадує про плин часу. Художників, крім мене, можливо, що ще кілька на всю досить велику, на 30 майстерень, будівлю.</p><p>— <strong>Який це був рік?</strong></p><p>— Це 1991–1992 роки. Я голодував по кілька тижнів, пив лише воду з колодязів нижньої лаври. Кілька разів у день виходив на ту саму мансарду з видом на зимовий Київ і голяка обливався холодною водою.</p><p>І якось трапилось, одного разу створив одну за одною, серію з 7 гравюр, невеликих, десь у дві середнього розміру дорослих долоней. Вони утворили, немов ланцюжок, начебто розповідь про ту зиму, тишу.</p><p>Скажу наперед: жодного разу після того випадку мені не вдалося, попри усі зусилля, зробити нічого подібного. Такі свіжі, яскраві, завершені самі у собі роботи, й не окремі, а у серії.</p><p>— <strong>В цей час ви вже були учнем Георгія Якутовича?</strong></p><p>— Ні, це сталося раніше, приблизно за 4 роки до нашої з ним зустрічі. Але запитання про Г.Якутовича тут доречне: саме побачивши ці 7 робіт, він запросив мене стати його учнем у аспірантурі.</p><p>А далі я працював і працював у впевненості, що ось зроблю ще багато подібних, та ще набагато кращих серій та робіт!</p><p>Та от біда. Усе що я відтоді робив, було “не тим”, якимось, як мені здавалось, кострубатим, недосконалим. З тих пір я усе повертаюсь та ніяк не повернусь до Ікстлану. Так “вловлює” людину її “Перший Успіх”, якщо казати про це мовою “Книги Змін”.</p><p>В будь якому мистецтві є такий момент, коли муза вловлює тебе тим, що у тебе щось вийшло. Це дуже яскраве враження, що чіпляє тебе немов надійним гаком.</p><p>Після такого “початкового успіху” — неможливо вже жити далі так, начебто нічого суттєвого насправді не відбулося. Але ніяк, попри зусилля, не вдається знову зустріти у собі бажаний стан. Це як удар блискавки у сухе дерево: назавжди й до кінця!</p><p>Ось де справжня містика, молитва та медитація: не у храмі чи паломництві до “святих місць”, а у роботі з власним матеріалом у власній майстерні.</p><p>В книжці “Чарівник Земномор’я” Урсули Ле Гуїн є такий момент. Хлопчик Гед заходить до верховного мага, бачить наставника і раптом: “<em>О! Я все зрозумів</em>”. А потім виходить — і забуває.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/522/1*GyZ6C-yf1yoT_uB-EG8g8g.png" /><figcaption><em>Урсула Ле Гуїн, “Чарівник Земномор’я”</em></figcaption></figure><p>Від подальших “невдач” почалися депресивні хворобливі пошуки. Я сидів сторожем у каптьорці, під низькою настільною лампою і малював сплетіння випадкових образів. А потім дуже тонко вирізав гострим різцем. Та майже ніколи ті гравюри не друкував. Це були наче сторінки щоденника: шрифти, фігурки тощо.</p><p>Знову таки, те що я розцінював тоді як невдачу, згодом я показав, як спроби, Георгію Якутовичу, а він дивився на це не лише здивовано, але й захоплено й запитував: “<em>А що вам казали про ці роботи під час навчання у інституті?”</em></p><p>– “<em>Нічого, — </em>відповів йому я<em>. — Я навіть нікому їх не показував</em>”.</p><p>— <strong>Це було різьблення по дереву?</strong></p><p>Ні, це був лінолеум. Старий та твердий радянський лінолеум. Його навіть можливо було підібрати майже під ногами: у старих під знесення будинках, наприклад.</p><p>Отже, одного разу, коли я виставив, саме оту “зимову” серію гравюр на свій інститутський диплом, до мене підійшов Георгій Якутович, взяв під руки й сказав: <em>“Слухайте, я запрошую вас до себе у майстерню. Хочете ще три роки попрацювати?”</em>.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/892/1*xOhNKyROVqQGx3nYYofF-A.png" /><figcaption><em>Георгій Якутович, вчитель Михайла Хіміча</em></figcaption></figure><p>Георгій Якутович був великий педагог, який вмів, начебто між слів, у пересічній розмові, сформулювати учневі задачу не на рік, а на усе життя! Знаєте, що він сказав мені, коли я став, нарешті, його аспірантом? “<em>Вам треба навчитися просто бавитися. Лише бавтеся — і вам вдасться все”.</em></p><p>Я спробував, але в мене спершу не вийшло, заважало відповідальне ставлення, пієтет перед технікою, “високою” метою… А треба було забити, як то кажуть, й “бавитись”, себто, як дитина піском, чи щеня сухим листям під вітром. Я навчався у Г.Якутовича 3 роки. І лише на третій рік я дійшов до того рівня, який він, власне, провидів у мені з самого початку.</p><p>Моя дипломна робота, як краща аспірантська робота того року, була відзначена премією Михайла Гордійовича Дерегуса.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/614/1*SHaLmanUXFqdiDm8EJPnfw.png" /><figcaption><em>Портрет Георгій Якутовича авторства Михайла Хіміча</em></figcaption></figure><p>У 2000 році Георгій В’ячеславович помер. Я бачив його в останній день життя. Мені поталанило бути його учнем. Більш того, я був серед останніх аспірантів, яких він навчав.</p><p>Після того я зробив ще кілька робіт й залишив практику чорно-білої ліногравюри майже на 20 років.</p><p><strong>– Чому так? Здавалося б, ось успіх, можливість далі продовжувати, виставлятись, викладати у студентів?</strong> <br>Увесь цей час я займався лише мистецтвом, мав кілька виставок живопису, одну велику — цілий проект у галереї “Лавра”. Також створив кілька відомих у Києві муралів, керамічні панно, викладав малюнок та живопис у “Малій академії” дітям, які нині повиростали та стали відомими художниками й навіть педагогами, заробляв гроші, виконуючи більш чи менш цікаві замовлення, але завжди професійно, наскільки міг.</p><p>До речі, серед тих “підробіток” були й такі, про які я можу сьогодні згадувати з гордістю. Наприклад, розписи та керамічні панно у “замку на Паньківській” у Києві, чи керамічні майолікові панно у церкві Максима Сповідника біля Кіровограду.</p><p>Приблизно 5 років я присвятив, як не дивно, архитектурному проекту — це був варіант “скульптур” із глини, саманних будиночків у приватному секторі у межах Києва, так звані <a href="https://www.facebook.com/groups/667082997100594">5хатки</a>.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/742/1*zjKvb10R6PL_BfW8Gm743Q.png" /><figcaption><em>Творчий простір </em><a href="https://www.facebook.com/groups/667082997100594"><em>5xatky</em></a><em>, архітектурний проект М.Хіміча</em></figcaption></figure><p>Ці будиночки стоять і донині, у них і досі живуть хороші приємні люди. Під час роботи над 5хатками я сформулював ідеї “соціальної скульптури”, вивчав та захоплювався екологічною архітектурою Фріденсрайха<em> </em>Хундертвассера.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*6FYBNlGumWVAYxjwqhRoTA.png" /><figcaption><em>Житловий комплекс “Лісова спіраль” (Waldspirale) роботи Фріденсрайха Гундертвассера, Дармштадт (Німеччина).</em></figcaption></figure><p><strong>– Але чому не ліногравюра?</strong></p><p>Існує легенда про те, як Габріель Гарсіа Маркес писав свій роман “100 років самотності”. Задум, начебто, виник за 20 років до 1967 року, коли письменник у Мехіко писав книгу кожен день, упродовж 17 місяців…</p><p>Книга була започаткована молодим письменником, та він зрозумів, що не справляється з такою глобальною задачею, бо для такого ще замало сил та досвіду. От він і написав і надрукував цілі низки оповідань і повістей, герої яких впізнаються нами у “100 роках самотности”. Тому відкласти на деякий час не означає закинути, втратити чи потерпіти поразку!</p><p>Книга мала “визріти”, як це буває з посадженим у землю зерном чи корнеплодом.</p><p>Мені здається, так само, як посаджений у землю плід не викопують раз по раз, щоб подивитися, як він там, так само і художній проект мусить визрівати саме стільки, скільки йому часу на це потрібно, аж поки “проросте сам”.</p><p>У 1990–2000 роки багато художників вийшли одразу на ринок. Це дуже погано. Художник має виходити на ринок якомога пізніше.</p><blockquote><strong><em>Свої сакральні, потаємні речі треба тримати при собі.</em></strong></blockquote><p>Тому Я ніде не позиціонував себе як графіка.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/738/1*sTO3ZCPQelJNSnT0Mi9pJA.png" /><figcaption><em>Одна із монументальних робіт Михайла Хіміча</em></figcaption></figure><p>Мені не хотілося б говорити про себе у зв’язку з саме з творами того періоду. Це певна традиція художників старшого покоління: розділяти халтуру і своє. Це як нормальна проститутка має кохану людину у себе вдома. На роботі є свій кодекс, і це ніяк не перекриває почуття до коханої людини. Головне — кохати вдома, працювати — на роботі. Я навіть не фотографував роботи того періоду, щоб не світити про себе. Гроші отримав — добре. Виставку зробив — добре.</p><p>— <strong>Мистецтво і робота за гроші — це два окремі світи?<br></strong> — Усіляка робота, за яку берешся, мусить бути зроблена якісно. Це навіть не тема для обговорення. Проте роблячи, наприклад, монументальний розпис стелі приватного будинку у гламурному стилі, я завжди міг не влитися у таке, спостерігав за своєю працею начебто осторонь, “здавав себе у аренду”. Свої гроші я чесно відпрацював. Розпис зроблений бездоганно, дякую за увагу та до побачення, так я їм казав.</p><p>Робити “ліві замовлення” — це непорівнянно краще, ніж завчасно демонструвати не до кінця сформовані творчі проекти. <br> <br>Втім, кераміку та й деякі розписи я робив цілком щиро. Було натхнення та драйв! Під час якихось виставок навіть підходили і казали, що в мене кераміка краща ніж у <a href="https://esu.com.ua/search_articles.php?id=12850"><em>Неллі Ісупової</em></a>. Я казав: “<em>Боже правий! Ні в якому разі! У кожного все саме по собі</em>”.</p><p>Та про графіку я думав постійно. Кожного разу, навіть коли робив випадковий начерк чи фото, приміряв до тих знахідок, які колись розпочав ще студентом. Можливо, думав я, варто почати працювати із комп’ютерною програмою, робити симуляцію лінолеуму.</p><p>І тут мені підказав <a href="https://www.facebook.com/ivan.sautkin">Іван Сауткін</a>: <em>“Просто ріж лінолеум! Взагалі що за питання? Немає поганих чи хороших медіа. Ти просто повинен це робити!”</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*_Sr43lJkjGg4MNlpV0hZGw.png" /><figcaption><em>Український художник </em><a href="https://www.facebook.com/ivan.sautkin"><em>Іван Сауткін</em></a></figcaption></figure><p>І от… Це був 2017 рік. Я начебто потрапив в той потік, що його відчув, коли вирізав ті самі 7 гравюр про зиму. Знову зима, дуже багато снігу, морози. Я вирішив також влаштувати собі голодування десь на 27 днів.</p><p>Коли голодуєш, то загострюються інші органи чуття. Знову з’явився шанс: я почав бачити світ через ліногравюру.</p><p>У мене було доста часу, щоб побути наодинці з собою, поміркувати, відповісти собі на питання, що я можу робити, яким чином хочу робити і чому. Також скласти програму на майбутнє: замислити наперед саме те, що наразі й відбувається, саме так.</p><p>Одразу знайшов і лінолеум, твердий, гомогенний лінолеум, на якому різати — одна насолода. Десь через 1,5–2 роки з’явилася ідея різати гравюри великих форматів. Почалася нова сторінка творчості.</p><p>— <strong>Традиційно техніка гравюри втілюється у форматах А3, А4?</strong></p><p>— В принципі, друковані дерев’яні форми робилися для книгодруку Згодом цією технікою зацікавилося багато художників, в тому числі українські. Здається, першим почав різати лінолеум футурист Давид Бурлюк.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/542/1*A75HzI1xg_IQK07pqRrJCg.png" /><figcaption><em>Футурист </em><a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%80%D0%BB%D1%8E%D0%BA_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"><em>Давид Бурлюк</em></a></figcaption></figure><p>— <strong>Ви пам’ятаєте, коли вперше подумали про великі формати?</strong></p><p>— Мій друг, Отець Петро Зуєв, запропонував.</p><ul><li><em>А який за розміром формат ти можеш робити?</em> — запитав він.</li><li><em>Та будь-який,</em> — відповів я.</li><li><em>У сенсі будь який? І метр на два?</em></li><li><em>Так, звісно.</em></li><li><em>А три на шість?</em></li><li><em>Так.</em></li><li><em>А хтось так робить?</em></li><li><em>Наскільки я знаю, поки ніт… А як таке друкувати? На якому станку? Таких станків ніколи не робили, і не треба.</em></li></ul><p>Я спробував друкувати вручну, як монотипію, і вийшло живописно, експресивно.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*GGO6BMD9z177fZa2enlZ8w.png" /><figcaption><em>Одна із гравюр Михайла Хіміча, надрукованих вручу</em></figcaption></figure><p>— <strong>Пам’ятаєте свою першу роботу?</strong></p><p>— Так, Отець Петро Зуєв підказав і ідею. Він запропонував взяти щось маленьке. Наприклад, мурашку на відбитку пальця. Потім я приніс відбиток досить великого розміру.</p><p>- <em>А зробиш розп’яття Ісуса Христа, якого обліпили мурахи?</em> <br><em>- Технічно зможу, звісно, я відповів. Але ти обгрунтуєш з позиції богослов’я, щоб це не було якимось соціальним чи протестним жестом, мені таке не личить…</em></p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*YqihCk2Z56xcQZYBy5Do-w.png" /><figcaption><em>Одна з гравюр Михайла Хіміча із серії про мурах.</em></figcaption></figure><p>Мені нелегко було оволодіти збільшеним форматом. Справа ще була й у тім, що робота над гравюрою такого розміру вимагає повної концентрації. А поруч зі мною на той час була подруга, гарна красива дівчина. Та стосунки з нею якраз “розклеювались”, як про таке кажуть.</p><p>Відтак, мені не вдавалося цілковито зосередитись. Звичайне, як для іншої ситуації, запитання про побут чи коментар стосовно політики відволікали мене від роботи не на хвилинку, а назавжди. Я бачив, що роблю помилки, псую раз по раз шмат лінолеуму, й нервував.</p><p>— <strong>Якою була ваша перша вдала робота?</strong></p><p>— Сталося позитивне зрушення, бо ми з тією дівчиною розсталися. Я попросив терміново забрати свої речі і ми попрощалися. Коли вона з’їхала, все потроху почало налагоджуватись. Всі роботи з того часу хороші.</p><p>Справа не у ній, звісно, а у самій можливости постійно перебувати у станах, необхідних для роботи. Виключно.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*1ZSwsY7vb2M2SlyI6zXuxQ.png" /><figcaption><em>Михайло Хіміч за роботою</em></figcaption></figure><p><strong>— Чи можна назвати той період “творчим пошуком”?</strong></p><p>— Звісно, що це творчий пошук. Якщо ти знаєш від початку, чим саме завершиться твоя робота, то це не пошук і він не творчий. Грань між ремеслом і мистецтвом пролягає саме тут. Якщо ти достеменно знаєш, що саме та навіщо робиш — це лише “нормально”. А якщо ти не знаєш достеменно, що і як, натомість постійно зважуєш, вивіряєш кожен свій новий крок — то це і є творчість. Вихід за межі власних уявлень, екс- тасис, творчий екстаз.</p><p>— <strong>Про що ви думали тоді у 2017 році?</strong></p><p>— В мене було відчуття, що я повернувся у затишну атмосферу, наче в хату свого дитинства, яка весь час на мене чекала.</p><p><strong>— Які події вам запам’яталися з 2017 по 2021 роки?</strong></p><p>— Було багато кохання, йоги, подорожей, фотознімків. Лише по Індії та Тібету я подорожував 4 рази, з дуже цікавими людьми. Це окремі розповіді, звісно. Підійнявся навіть на Тібетський 6-ти тисячник…</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*l5F4aXf_Qgjm9kkJugy4_w.png" /><figcaption><em>Михайло Хіміч із замальовками в Індії</em></figcaption></figure><p>— <strong>Ви завжди відчували, що скоро можуть початися виставки?</strong></p><p>— Виставки, як такі, мене мало хвилюють. Виставки — це вимушена необхідність. Та це невід’ємний етап розвитку, також зворотня реакція від глядачів.</p><p>Без погляду глядача роботи гинуть. Не лише художні твори, але й література, кінострічки… Усе зроблене митцем необхідно комусь показувати. Або треба покласти роботи в пляшку і закинути в море. Я відчуваю потребу пустити роботи своїм шляхом. І то є певний обов’язок, бо існують певні традиції школи, яку я представляю.</p><p>З іншого боку, ось я щойно зробив дві виставки. Багато часу витратив безповоротно. Натомість могли народитись кілька робіт, яких тепер немає у цьому світі. Просто суєта якась відбулась.</p><p>— <strong>Якби не було виставок, то ви б роботи складали і складали…</strong></p><p>— Ні, так не можна. Виставка — це прекрасний допінг для подальшого розвитку. Скільки пам’ятаю: після виставки народжується нова тема, новий напрямок.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*HZt6lghORgIygcydQMvtyA.png" /><figcaption><em>Tesla Spaceman, з виставки “Жага Космосу”</em></figcaption></figure><p>— <strong>Розкажіть про виставки. “Код Ступка” в Музеї Шолом-Алейхема, “Жага космосу”, якісь ще?<br></strong> — Наприкінці минулого року йшли перемовини про виставку гравюр в “Українському домі”. Та сталося інакше: локдауни, ізоляція… Уперше свої нові роботи я виставив в Муніципальній галереї у 2020 році.</p><p>Невдовзі до цього я виставив гравюру великого формату: 4 метри заввишки, віддруковану на папері, на всеукраїнському конкурсі графічних робіт імені Г.Якутовича. Роботі присудили першу премію. Я отримав багато компліментів від моїх колег та друзів, багато хороших слів про мій новий графічний стиль.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/704/1*15aLHYkB-8WFdUPvUgprNw.png" /><figcaption><em>Робота на конкурс Г.Якутовича</em></figcaption></figure><p>Упродовж наступного року я багато працював над портретами знайомих чи відомих особистостей. Портрети єврейського письменника Шолом Алейхема та прем’єр-міністерки Голди Меїр виставляв у музеї Шолом Алейхема в Києві.</p><p>Також виконав більш ніж 50 гравюр для оформлення книги Роберта Зубріна <a href="https://zhaga.space/">“Жага Космосу”</a>.</p><p>Зробив виставку жалоби-пам’яті трагедії Бабиного Яру у Києві, також у музеї Шолом Алейхема. Це серія з 9 гравюр, досить великого формату.<br> <br>З Богданом Сільвестровичем Ступкою я бачився за життя кілька разів. Також приязно знайомий з його сином, Остапом та його дружиною Іриною. Шляхетні, талановиті люди. Виставка “Код Ступки” була нагодою зробити портрет Богдана Сільвестровича у ролі Короля Ліра.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*ibUWiEeR9s6R7emSj-y3gw.png" /><figcaption><em>Афіша до виставки Code Stupka, 28.08–10.09 2021 р.</em></figcaption></figure><p><strong>— Як ви приймаєте рішення, друкувати гравюри чи ні?</strong></p><p>— Класично, в країнах, де розвинене мистецтво графіки, наприклад в Мексиці, художник малює в своїх техніках і зосереджений лише на своїй частині роботи. Далі художник може звернутися до майстра, який допоможе йому зробити форму для друку. Далі — до майстра, який роботу друкує.</p><p>Наприклад, <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%BE_%D0%A2%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BE">Руфіно Тамайо</a> (всесвітньо відомий живописець, графік) якось вирішив, що традиційні графічні техніки (офорт і тому подібне) йому недостатні. Прийшов він тоді до майстра, попросив допомогти саме для нього вигадати щось нове.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/606/1*ojnAWncIFxNusPPR1tBagw.png" /><figcaption><em>Мексиканський художник Руфіно Тамайо</em></figcaption></figure><p>Майстер-технолог запропонував Руфіно малювати чимось гарячим по воску. Отриманий у такий спосіб рельєф вони потім відтискують у епоксидну смолу, далі пластину з епоксидки напилюють металом у гальванічній ванній. Зауважте, усе це робиться уперше в світі! Справжня Творчість, з великої літери! Далі вони несуть цю форму до людини, яка займається друком.</p><p>Майстер друку вимішує фарбу, загортає в плівку, щоб не сохло. Потім чистими, як у хірурга в операційній, руками, зволожує найкращий папір. Ось до такого майстра художники приходять з проханням надрукувати свої роботи. Роботою цілої команди творчих людей, фахівців створюється шедевр!</p><p>Я веду до того, що кожен має робити те, що вміє та любить. Як музиканти домовляються і роблять прекрасно концерти, так і художники мають об’єднуватися.</p><blockquote><strong><em>Я розумію мистецтво як спосіб подолання власного індивідуалізму</em></strong>.</blockquote><p>Така моя мрія — співпраця з колегами. У “цехах” ми досягнемо неймовірного!</p><p>— <strong>Ви вирішили виставляти гравюри не друкованими?</strong></p><p>Як надрукувати великі роботи — окреме питання. Немає станків такого розміру. Я надрукував більше десяти величезних гравюр за останній час. Прийоми такого друку я винайшов особисто, для себе. Та друк не дарував мені радості, лише втому.</p><p>Я знаю, наскільки полюбляють друк ті, хто називають себе “майстрами друку”. Ті, хто друкують, вони папір аж цілують, нюхають, труться об нього щокою, щоб визначити міру вологості! Так і має бути.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*_Ec9PG5Pa52AGAT0MMTwug.png" /><figcaption>Михайло Хіміч з портретами Миколая Коперніка, Артура Кларка, Фрімена Дайсона, Карла Сагана для виставки “Жага Космосу”</figcaption></figure><p>— <strong>Яким ви бачите ідеальний 2022 рік?</strong> <strong>Що б ви хотіли сказати і кому? Що повинні зробити галеристи, інші художники, журналісти, члени вашої </strong><a href="https://www.facebook.com/groups/1252859921430136"><strong>Facebook</strong></a><strong> групи, до кого б ви ще могли звернутися з побажаннями?</strong></p><p>— Моє побажання щодо змін в Україні чи світі — це краплина в океані. Те позитивне, чим я здатен обдарувати світ — це моє мистецтво, також педагогіка. Стосовно цих двох — і є мої побажання.</p><p>Я розумію, що настає відповідальний момент випірнання з глибин самопошуку на поверхню реалізації. Отже необхідно інакше себе позиціонувати. Скажу відверто: мені потрібна деяка допомога, деяка увага. Це момент переходу з одного стану в інший. Маю багато досягнень, але вони недостатні, щоб презентувати себе у повній мірі.</p><p>— <strong>Чому?</strong></p><p>Саме тому, що проект триває! За теорією Хаяо Міядзакі, на кожен проект маємо до 10 років. Якщо це так, мені необхідно приблизно ще 7 років такої самої наполеглевої, зосередженої праці, а також виставок, публікацій, нових здобутків. Проект як подорож, чи не так? Необхідні також виставки у значних виставкових просторах.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*AZjaW37JJvwWY0O38GYaHg.png" /><figcaption>Портрет Олександра Ройтбурда</figcaption></figure><p>— <strong>Ви розповідали, що не хотіли ставити підпис на роботи для виставки “Жага Космосу”. Увага людей має бути спрямована не на вас, а на ваші роботи?</strong></p><p>— Художник повинен бути в тіні на стільки, на скільки це можливо. Найкраще про особистість художника говорять його твори.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*Xs-l9_fJW4E9FozKiwdPMA.png" /><figcaption>Михайло Хіміч на відкритті виставки “Жага Космосу”</figcaption></figure><p>— <strong>Коли говорять про Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, Ван Гога, то вдаються до подробиць: де вони жили, мандрували, що</strong> <strong>любили.</strong></p><p>— Сальвадор Далі, дійсно, любив презентувати себе всіляко, він діяв як артист, створений ним гіпер’яскравий образ самопрезентації був окремим, особливим, твором мистецтва.</p><p>Названі вами митці (також і не названі) настільки багато часу та енергії присвячували мистецтву, що бути особливими у побуті, соціальному житті їх не вистачало. Забрати від них мистецтво (що неможливо, взагалі) — й залишаться такі собі пересічні громадяни, міщани, навіть бомжі, алкоголіки, наркомани, обмежені розумово. Або звичайні собі люди.</p><p>Ось чому цікава лише творчість митця та момент перетину митця з дійсністю: не лише картина, але й палітра. А ще — хусточка, якою художник витирав свої пензлі, бо за станом цих предметів можливо вгадати стани художника під час роботи. Тому є сенс зайти до майстерні, побачити мольберт, на якому майстер працював, пройти його садом, тощо. Лише це.</p><p>— <strong>Чи думали ви про учнів, про власну школу?</strong></p><p>— Так. Мені б дуже хотілось мати своїх учнів та свою школу. В Україні цього бракує. В нас зараз занепад, зумовлений невідомо чим. Всі пророкували, що після здобуття незалежности Україна розцвіте пишним цвітом. Нещодавно я зайшов в Академію мистецтв і був , якщо відверто, засмучений рівнем побачених студентських робіт. Можливо це криза, можливо, занепад, а може — кінець, чи початок, зміна формації.</p><p>— <strong>Чим більше “я”, тим слабшою буде сила художника як провідника?</strong></p><p>Існування “Я”, “Его”, як називають це психологи, вимагає постійної пам’яті про те, що воно є! Це велика, енергоємна, а головне постійна робота. Ледве прокинутись й одразу перевірити себе на тему: хто я? Якого роду? Як мене звати? Який у мене соціальний статус? Потрібно це постійно підкреслювати: поведінкою, одягом, щоб отримувати підтвердження взятого на себе статусу від оточуючих. Це ще називають: персона, маска, соціальний кокон тощо. Вчасно жартувати, вчасно пригощати, насуплюватись певним чином… Жах!</p><p>Скажіть, якщо я цим зайнятий, то хіба зможу різати гравюри й не помилятися? Яка різниця, хто я, як мене звати, якщо зайва лінія от-от зіпсує те, над чим я увесь день працюю?</p><p>Ім’я художника — це лише етикетка навколо цукерки. А роботи художника — саме те, що викликає й до імені його цікавість.</p><p>Почитайте, наприклад, щоденники Тараса Шевченка та порівняйте з поемами! Дві різні людини. В першому випадку не думаю, що мені було б цікаво з ним поговорити, бо це абсолютно містечкова людина.</p><p>Раптом — поема такого рівня! Це неможливо. Людину настільки ”несло”, настільки говорила не від себе, що відчуваєш моторош та мороз шкірою. Ось таке називають “Геній”, тобто наче якась зовнішня сила продирається крізь людину. А “я” стає такій дії перепоною.</p><p>Як взагалі називається те, чим я займаюся? В мене немає поки що власних слів, але вони можуть з’явитися згодом. Тому для розмови про моє життя спираюсь на два поняття японської культури, такі як ікіґай та кадаварі.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/884/1*XZGWwL2_nMPfya4s9A6Ylg.png" /><figcaption><em>Дівчинка з мультфільму “Віднесені привидами”</em></figcaption></figure><p>— <strong>В чому суть?</strong></p><p>— Ікіґай, буквально — сенс життя. Та не у варіанті великих ідеї, на вівтар яких ладен принести себе у жертву. Зовсім навпаки: якийсь, здається, дріб’язок, ради якого вранці, ще до того, як розплющити очі, вже думаєш, як класно: от зараз я прокинусь, підведусь з ліжка, і зроблю ось це! Ради цього я волію жити!</p><p>Кадаварі — це рішучість вдосконалюватись безкінечно, попри достатність, яку нам підказує здоровий глузд. Робити щось за межею доцільности та користі, у меркантильному сенсі цих понятть</p><p>Такий підхід до улюбленої справи, якою б вона не була, дозволяє уникнути старіння: старість наступає у момент, коли кажеш собі: “Усе що я міг — зробив”. Чи: “Цього достатньо”. Бо далі виникає апатія, байдужість …</p><p>Кадаварі — це коли усвідомлюєш: і 120 років недостатньо для досконалості.</p><p>Японський художник <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%86%D1%83%D1%81%D1%96%D0%BA%D0%B0_%D0%A5%D0%BE%D0%BA%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B9">Кацусіка Хокусай</a> у свої 95 років казав: <em>“Мені б ще 10 років — і я б став гарним художником”</em>.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*d7nrwfTOxxBjB7nsyqh_-Q.png" /><figcaption><em>Кацусіка Хокусай, «Велика хвиля в Канаґава»</em></figcaption></figure><p>Те що я роблю, — це постійний вихід за межі того, що я вже вмію. Я вважаю, що треба максимально довгий час витримувати і нікому не показувати свої роботи.</p><p>У нас сильно підштовхують людину, яка починає щось практикувати. Кажуть:<em> “Ти ж пишеш вірші, так опублікуй! Надрукуй!”</em></p><p>Але люди, які слухаються таких “порад”, якщо не витримують певного часу, скажімо там, 3, 5, 10 років, вони виступають і здуваються. Вони зливають інформацію, якою не володіють і не володіли ніколи. Це небезпечно.</p><p>Оточення часто шкодить людям тим, що підштовхує до негайної реалізації. Це як нетерпляча людина садить рослину, а потім кожен день викопує її і дивиться, проростає вона, чи ні.</p><blockquote><strong><em>Погано, коли дипломна робота — це краще, що в тебе є.</em></strong></blockquote><p>Це означає, що ти нікуди не виріс, тому що одразу спробував бути художником. Навчання будь якій справі повинне відбуватися упродовж 10–15 років.</p><p><em>Київ, листопад 2021 року.</em></p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=facfbf89008f" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>