<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Taras Budilin on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Taras Budilin on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@tarasbudilin?source=rss-571add6ded96------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/0*4HN7JsmViN_8-5O1</url>
            <title>Stories by Taras Budilin on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@tarasbudilin?source=rss-571add6ded96------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Wed, 18 Nov 2026 03:38:16 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@tarasbudilin/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Galileo, Poetry, and the Infinite Universe]]></title>
            <link>https://medium.com/@tarasbudilin/galileo-poetry-and-the-infinite-universe-20197eace9b6?source=rss-571add6ded96------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/20197eace9b6</guid>
            <category><![CDATA[poetry]]></category>
            <category><![CDATA[translation]]></category>
            <category><![CDATA[galileo-galilei]]></category>
            <category><![CDATA[italian-literature]]></category>
            <category><![CDATA[philosophy]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Taras Budilin]]></dc:creator>
            <pubDate>Sat, 11 Jul 2026 14:12:18 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2026-07-11T14:12:18.386Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>This is my Ukrainian translation of a remarkable poetic passage inspired by Galileo Galilei’s discoveries and his vision of the Universe.</p><p>The text presents Galileo not only as a scientist, but also as a thinker who reflects on the relationship between knowledge, faith, and human humility. Through his dialogue with a young poet, the poem explores one of the greatest questions of all time: how can humanity understand the vastness of creation without losing its sense of wonder?</p><p>The original Italian language of this work belongs to the great tradition of European Romantic poetry, where science and imagination meet. My aim was to preserve not only the meaning of the original text but also its atmosphere — the admiration for the cosmos, the beauty of nature, and the eternal search for truth.</p><p>Below is my Ukrainian translation of this poetic fragment.</p><p>Мільтон і Галілей</p><p>Джакомо Дзанелла</p><p>1868</p><p>Коли ніч спускається в долини, а місяць,<br> зблідлий, схиляється над горами,<br> що наполовину вкриті серпанком і вінчають обрій,<br> невсипущий пастух підводить погляд угору,<br> наче до ради велетнів, і присягається,<br> що, коли вітри змовкають у лісах<br> і в ущелині не гуркоче потік,<br> то з-під хмар, між протилежними вершинами,<br> можна почути їхню розмову. З цієї Італії,<br> огорнутої буремними хмарами,<br> затьмареної жорстокими сумнівами й ненавистю,<br> до вас я підношу свою думку, божественний Мільтоне,<br> і до тебе, Галілею, коли ви, сидячи<br> на тосканських пагорбах, у вільній бесіді<br> розкривали свої високі душі. І не чули вас<br> ніхто, окрім тіней тихого вечора,<br> мовчазних живоплотів та зірок, що сходили,<br> немов поштиво проливали перші промені<br> на самотні сади Арчетрі.</p><p>Тепер же надихайте моє серце,<br> і знову промовте до мене ті високі роздуми, о Великі,<br> якими ви осягнули<br> і людське, і божественне буття в усій його повноті.<br> Нехай мій вірш стане для стражденної батьківщини,<br> розгніваної сьогоденням і непевної завтрашнього дня,<br> передвісником кращої долі;<br> нехай він поверне до істини душі,<br> які каламутні хвилі ворожих течій<br> несуть у різні боки.</p><p>Сонце вже схилялося до вод Тірренського моря,<br> та його вже не бачили ті очі,<br> що першими наважилися вдивитися в нього.<br> Пестливий подих західного вітру<br> овівав пагорб Арчетрі, де сидів<br> божественний вигнанець.<br> Свої згаслі зіниці він звертав<br> до світла, що згасало, — <br> колись предмета його досліджень і найбільшої слави.</p><p>Поряд із ним стояла Марія,<br> ніжна його первістка;<br> волосся її було сховане під білою, мов у черниці,<br> покривалою, як личить сестрі Господній.<br> Вона була його вірною доглядальницею.</p><p>Крізь гілля дерев<br> останні сонячні промені пробивалися стрілами,<br> пурпуром осяваючи голову старця,<br> зануреного в роздуми.</p><p>Ліву руку він тримав на небесній сфері,<br> а правою креслив у повітрі<br> безмовні кола.</p><p>До яких зірок линув тоді твій дух?<br> Який далекий рух планети<br> ти подумки простежував,<br> коли раптом, прихованими стежками,<br> піднявшись на самотній пагорб,<br> англійський Бард постав перед тобою?</p><p>Марія рушила вперед, і легкий рум’янець<br> залив її щоки. Вона мовила:<br> — Юначе, хто провів тебе сюди?<br> Чого ти шукаєш, необачний?<br> Чи знаєш ти, що це за місце?<br> І мовчки вдивлялася в незнайомця.</p><p>Не був він схожий на італійського юнака,<br> на тих засмаглих синів По, Арно й Тибру,<br> яких палить довге літнє сонце.<br> У його ході не було ні несміливості,<br> ні того настороженого погляду,<br> яким дивиться людина,<br> привчена до ганьби неволі.<br> За гордовитим чолом,<br> за відкритою й упевненою ходою<br> кожен одразу впізнав би<br> вільного вихованця Альбіону.</p><p>Його довге волосся<br> хвилями гіацинтового блиску<br> спадало на мужнє плече.<br> Обличчя було світле й благородно суворе,<br> а очі — сині, мов небо,<br> і сповнені глибокого внутрішнього сяйва.</p><p>— Перед прочанином, — вигукнув чужинець, — <br> Бог не зачиняє дверей свого храму.<br> Бог перебуває в цих стінах.<br> Дозволь мені припасти до краю священного плаща<br> Його Провидця<br> і почути слово,<br> яке відкрило людям славу небес.</p><p>Галілей підвівся на ноги,<br> наче стривожений несподіванкою.<br> Він простягнув руку назустріч голосу й промовив:</p><p>— Якщо ти прийшов не для того,<br> щоб тішитися моїм сліпим нещастям;<br> якщо не для того,<br> щоб жорстоким сміхом<br> додати ганьби моїй похиленій голові,<br> уже враженій блискавицею долі,<br> то хто ж ти,<br> що насмілився звернути привітне слово<br> до смертного, якого вироки Рима<br> відлучили від живих?</p><p>Мій погляд боїться стежити за твоїми кроками;<br> боїться цієї самітної оселі<br> і моєї ночі,<br> що для інших така ясна.<br> Довга рука того, хто мене повалив,<br> сягає за хмари;<br> вона простягається навіть до зірок<br> і там хапає того, кого назвала грішником.</p><p>— Хай грізного погляду Рима боїться, — <br> відповів той, — нещасний люд,<br> якого забобон, мов раба, веде<br> крізь цю прекрасну країну гір і вод,<br> що стала великою італійською в’язницею, — <br> але не я.</p><p>Мене зростила сувора мати<br> вільних духом людей — Англія.<br> Моя батьківщина кличе мене Мільтоном.<br> Ще змалку мене палить<br> невгамовна жага безсмертного лавра.<br> Часто уві сні до мене приходили<br> тіні великих поетів<br> і промовляли:</p><p>«Сину, не сподівайся зійти<br> на вершини священної гори Слави,<br> доки не привітаєш благословенної землі,<br> що запалила геній Вергілія<br> і божественний талант Торквато».</p><p>Я переплив Океан;<br> побачив Лігурію і рівнини Олони;<br> побачив Ерідан і Тибр;<br> піднявся на пагорби Партенопи;<br> плакав над могилами<br> колишньої слави,<br> що впала й не воскресла.</p><p>Та єси ти, Галілею,<br> хто повертає несвідомій Італії<br> її царську велич;<br> ти, могутніми, мов у Атланта, плечима<br> відчинив смертним<br> браму безмежного Всесвіту.</p><p>Зі сльозами на очах<br> славетний старець простяг юнакові руку.<br> На мармуровій лаві,<br> оповитій жасмином і лавром,<br> вони мовчки сіли поруч.</p><p>Не таким буде шум морських хвиль,<br> не так вируватиме піна,<br> коли два моря,<br> які й досі розділяють піски Єгипту,<br> змішають свої незгодні води,<br> і Схід із Заходом<br> складуть на спільний стіл народів<br> свої дари, народжені різними краями, — <br> як тоді злилися воєдино<br> високі почуття й думки<br> двох великих мужів.</p><p>Марія тихо відійшла убік.<br> Наче збирала квіти<br> для вінка,<br> вона переходила від клумби до клумби<br> і непомітно зникла,<br> залишивши їх наодинці.</p><p>— Підійди ближче, — <br> мовив італієць. — <br> Не приховуй від мене правди.</p><p>Чи ще пам’ятають про мене?<br> Чи серед тих небагатьох великодушних,<br> яким засяяло світло нового вчення,<br> і досі живуть мої книги?</p><p>Чи, може, від того дня,<br> коли, зломлений віком і хворобами,<br> самотній, тремтячий старий,<br> недосвідчений у придворних підступах,<br> оточений ворогами<br> і пригнічений смертельним страхом,<br> я скорився погрозам Ватикану<br> і вимовив слова,<br> що зреклися моєї ж власної слави, —</p><p>невже тоді загинуло все?<br> Невже згасло світло,<br> яке я першим запалив?<br> Невже людство знову<br> порине у прадавню темряву,<br> хоч перед ним уже займалася<br> така прекрасна зоря нового віку?</p><p>Гість звів голову й відповів:</p><p>— Хай навіть Юпітер прикує Прометея<br> до кавказьких скель;<br> хай вічні громи<br> роздирають тіло великого титана, — <br> та вночі до його скорботного ложа<br> приходять милосердні доньки Океану<br> почути його страждання,<br> щоб зі світанком переказати їх рікам,<br> які течуть через усю землю.</p><p>Так і ти, Галілею,<br> лежиш у темряві;<br> у неволі замкнене не тільки твоє тіло,<br> а й сам твій дух,<br> розлучений із тобою.<br> Та іскра,<br> яку ти викрав у Сонця,<br> не стала бранкою.<br> Вона швидко переходить<br> від народу до народу<br> і вже готова спалахнути<br> відкритим полум’ям,<br> хоч жертовник,<br> з якого вона злетіла,<br> давно охолов.</p><p>Коли серед безмежного моря<br> лютують хвилі,<br> ламаються щогли,<br> а крізь розбиті борти<br> вривається вода,<br> моряк, освітлений блискавками,<br> довіряє останні свої слова<br> маленькому аркушу,<br> кладе його до скляної посудини<br> й віддає на волю<br> сліпих течій.</p><p>Море поглинає<br> і корабель, і керманича;<br> але крихітна посудина<br> невтомно пливе<br> крізь бурю й тишу,<br> не знаючи спочинку<br> ані вдень, ані вночі.<br> І колись<br> рибалка, що знайде її серед водоростей,<br> прочитає звістку<br> про нові краї,<br> нові острови<br> і про ніч, що сяє<br> новими зорями.</p><p>Так само й ти, Галілею,<br> сам того не відаючи,<br> розбився об темну скелю.<br> Ватикан усміхався<br> твоїй катастрофі<br> і сподівався,<br> що серед мовчання цих пагорбів<br> назавжди замовкне ненависна істина.</p><p>Та твоє слово<br> невтомно мандрує.<br> Воно звучить<br> не лише на берегах Рейну<br> і Темзи,<br> де думка вже розірвала<br> давні кайдани<br> й іде найвільнішими шляхами.</p><p>Воно лунає навіть<br> над хвилями ворожого Тибру;<br> і дехто з благочестивих мужів,<br> чий розум ще не засліпило<br> пурпурове сяйво високого сану,<br> потай вітає нову істину<br> і, соромлячись,<br> проливає шляхетні сльози<br> над твоєю долею — <br> ганьбою Рима,<br> яка житиме вічно.</p><p>— Рим! Рим! — перебив він, похитавши головою,<br> і задумливо продовжив Галілей:</p><p>— Чи то мечем цезарів<br> він уразить усі престоли світу,<br> чи вірою своєю<br> прикличе народи до свого колісниці, — <br> його сила невідворотна.<br> Даремно людський дух намагається<br> втекти від неї.</p><p>На небі є шлях із зірок,<br> який народи назвали<br> дорогою Рима.<br> Його бачить рибалка зі Скандинавії<br> над своїми лісистими озерами,<br> його бачить абіссінський пастух<br> з гір, де бере початок Ніл.</p><p>Закриваючи віконце своєї хатини<br> і залишаючи на довгі місяці<br> рідну землю перед суворими сезонами,<br> паломник вирушає до Рима — <br> мов до оселі давньої матері,<br> яку він залишив ще дитиною.</p><p>Ідучи його вулицями, він відчуває,<br> що ступає по пилу своїх предків-героїв;<br> із руїн мертвих імперій<br> чує знайомий голос,<br> який колись був учителем віків<br> у мистецтві цивілізованого життя.</p><p>А в гробниці, що зберігає<br> апостольські останки,<br> він знаходить спогади дитинства:<br> пісні й спільну трапезу,<br> за якою людство, звільнене<br> у свої перші дні,<br> сідало разом,<br> наче на весілля з небом.</p><p>Ті, хто в інших землях<br> є ворогами й готові проливати кров один одного,<br> у лоні Рима<br> знову стають братами.</p><p>Я боровся довго.<br> Не самі лише безсонні ночі й роки<br> проклали глибокі зморшки<br> на цьому чолі.</p><p>Криваві битви серця,<br> коли воно пізнає істину,<br> яку страшно проголосити;<br> тривога перед ім’ям,<br> яке могли проклясти або висміяти,<br> завчасно посріблила мою голову снігом.</p><p>Часто думка спонукала мене<br> зламати давнє ярмо,<br> протиставити чоло блискавкам Ватикану<br> і відновити боротьбу Бруно.</p><p>Голландія відкривала мені<br> безпечний притулок<br> серед хвиль бурхливішого моря.<br> І той непереможний володар шведів,<br> страшний для Австрії та Рима,<br> який ще юнаком<br> навчався військового мистецтва у моїй школі,<br> відчиняв би переді мною двері свого палацу.</p><p>Не знаю, юначе,<br> як сильно ти любиш свій туманний острів<br> і свої моря;<br> але нас, дітей Італії,<br> палить така вогняна любов,<br> що жодна інша земля<br> не може стати для нас домом,<br> бо здається нам, ніби Апенніни<br> не дозволяють нам відійти від неї.</p><p>О мої омріяні небеса!<br> Вівтарі Пізи,<br> де одного дня, у молитві,<br> таке яскраве світло істини<br> вразило мене!</p><p>Батьківська могила!<br> І ти, свята самотносте,<br> оселе лілій і голубів,<br> що ховаєш у своїх стінах<br> таку велику частину мого серця!</p><p>Від вас ішло дихання,<br> яке, роздмухуючи святе полум’я,<br> що я вважав згаслим,<br> знову вкладало зброю<br> в холодні руки мого розуму.</p><p>Не смійся, чужинцю!<br> Коли пожежа пожирає дім,<br> навіть бронза плавиться,<br> і статуя героя, хитаючись,<br> розчиняється струмками металу в землі.</p><p>Майбутні віки<br> не дадуть мені пальми переможця;<br> але мені буде радісно<br> заснути у вірі моїх батьків.</p><p>Мої доньки житимуть щасливі;<br> а Бог буде щедрий<br> на спокій для цієї втомленої душі,<br> бо саме Його величний голос<br> я навчився шанувати<br> в особі Римського Отця.</p><p>— У Римському Отцеві?<br> — вигукнув британець. — <br> І хто ж, скажи, чекає голосу Божого<br> з уст вінценосного первосвященика?</p><p>Не минуло й двох місяців,<br> відколи я залишив мури міста,<br> яке прагне накласти на душу<br> свої кайдани.</p><p>Якою я побачив тебе,<br> о Церкво Божа,<br> що прийшла вже від берегів Юдеї,<br> рибалко людських сердець,<br> заснована у бідності й смиренні!</p><p>Я бачив храми,<br> на вершинах яких сонце, що вже сховалося<br> на Заході, ще сяяло.<br> Навколо я бачив, як над порфіровими скелями<br> схилялися олімпійські склепіння;<br> бачив бронзові, мов хвилі, шатра<br> і дивовижні статуї,<br> величні красою й мистецтвом,<br> що оточували могилу того,<br> хто колись був задоволений лише рибальською сіттю.</p><p>Ах! Мені здавалося, що я бачу<br> не смиренного проповідника Христа,<br> а прикрашену коштовностями варварську могутність Сходу.</p><p>Я бачив, як, оточений лавами митрополитів<br> і занурений у хмару пахощів,<br> на золотому троні,<br> якому служило віяло з павиного пір’я,<br> він проходив над головами народів,<br> мов блискуча хмара, що торкається<br> спокійної поверхні океану.</p><p>О святий володарю ключів,<br> які відчиняють небеса!<br> Ти був узятий від вудки й покликаний<br> стати верховним пастирем,<br> щоб навчити землю<br> нехтувати розкішшю й багатством,<br> щоб, дивлячись на твою бідність,<br> вона навчилася шанувати простоту.</p><p>Невже так ти виконуєш свій обов’язок?</p><p>О, якби Карл Великий<br> ніколи не перейшов через гори!<br> Якби непорочна наречена Христа<br> ніколи не вступила в боротьбу<br> за земну пурпурову владу!</p><p>Небеса плакали,<br> і стогони виривалися з гробниць святих<br> того дня, коли пастирський жезл<br> поєднався з мечем,<br> і у Ватикані сів як верховний правитель<br> той, хто називає себе слугою слуг.</p><p>Тоді з храму пішли чесноти,<br> які робили духовний одяг<br> шанованим у світі.</p><p>Тоді серця запалила горда гарячка<br> імперій, пурпуру й золота;<br> у храмі відкрився нечестивий торг<br> фальшивими дозволами й відпущеннями гріхів.</p><p>Земля приходила, обманута вірою,<br> і золото, відмовлене бідному,<br> несла до вівтаря,<br> щоб ще пишніше коливалися<br> священні шати,<br> а серед величезних колон і залів,<br> порожніх, мов пустеля,<br> м’яко спав розкішний володар.</p><p>Тебе, великого й величного,<br> того, хто дарував золотий вік стражденній Італії,<br> називають легковірні нащадки — Леоне.</p><p>Здивований чужинець піднімає очі<br> на високі споруди,<br> які твій геній зводив<br> за кошти ошуканого світу;<br> і з тих мармурів він не бачить<br> крові, яка текла ріками<br> Рейном та Ельбою<br> протягом довгих років.</p><p>Твоєю рукою мистецтва повернулися<br> до свого давнього гнізда;<br> але разом із ними<br> повернулася й давня Олімпова насолода.</p><p>Венера і Вакх<br> показали свої голови, вкриті миртовими вінками;<br> і, жартома вдягнувши чернечі каптури,<br> вони змішалися зі шумом твоїх нічних бенкетів<br> або, веселячись, танцювали<br> у тінях твоїх заміських садів.</p><p>О спустошена виноградна лоза Сіону!<br> О стадо Господнє, осквернене!</p><p>Знову людство зіпсувало свої дороги,<br> і, занурившись у насолоди плоті,<br> воно насміхалося над Богом<br> і духом Його небес.</p><p>Такою я побачив тебе, Риме.</p><p>І ти, Божественний,<br> перед цим кумиром<br> нетривкої фальшивої слави<br> схиляєш чоло зі страхом?</p><p>Ти, що звик розмовляти з Вічним<br> над вигином небесних світил,<br> невже ти віриш,<br> що чуєш Його голос<br> в устах якогось Урбана?</p><p>Палкі слова він слухав спокійно,<br> не показуючи ні згоди, ні заперечення,<br> великий тосканець. Потім промовив:</p><p>— Якщо, сину, тебе мучить жага<br> поетичного лавра,<br> то колись твоє волосся<br> гордо прикрасить його.<br> Бо таке полум’яне твоє серце,<br> і така повнота душі,<br> що красномовство виривається з твоїх грудей.</p><p>Не інакше гримів колись<br> і проти Рима метав блискавки<br> незламного слова Лютер.</p><p>Навколо нього здіймався буремний вир<br> сміливих князів і озброєних народів.<br> Вони співали про зруйнований вівтар Рима;<br> на руїнах Квіриналу<br> давній Рибалка знову сушив свою сітку,<br> оголений у своїй первісній простоті.</p><p>Що сталося, юначе?<br> Що сталося з усіма цими рухами?<br> Якого кінця вони досягли?</p><p>Із глибин знову постала<br> безсмертна Римська Церква,<br> яка терпляче зшиває розірвану завісу<br> і повільною боротьбою<br> повертає здобич у того, хто її забрав.</p><p>Ти нападаєш, сину, на пишність пап,<br> і відмовляєшся бачити образ Божий<br> у коронованому Аароні.</p><p>Короткий твій погляд,<br> якщо ти не вмієш відділити світло від тіні<br> і повторюєш думку натовпу.</p><p>Видимий володар невидимого царства<br> несе в собі силу Бога<br> і водночас людські слабкості.<br> Ти дивишся лише на людське.</p><p>Пурпур і корона прийшли з часом<br> і можуть з часом зникнути;<br> але дерево чесноти не втрачає своєї перемоги<br> через зміну листя,<br> бо його коріння глибоко в Бозі.</p><p>Я не заперечую,<br> що наш обряд іноді обтяжений<br> надмірною пишнотою.</p><p>Але якщо ти вважаєш<br> золоті склепіння храму,<br> символічні світильники<br> і хвилі співу, що розливаються<br> священними проходами,<br> лише марною розвагою для натовпу, — <br> сину, ти не читаєш людського серця<br> і ти не поет.</p><p>Я сам поклоняюся Всемогутньому<br> у лику зірок.<br> Та коли на світанку<br> мене приймає убога церквиця,<br> яку ти бачиш там,<br> і я слухаю гімн благочестивих дів,<br> що благають Нареченого<br> бути милосердним до наших помилок,<br> голос Вічного звучить у мені<br> не менш велично й навіть дорожче.</p><p>Серце черствіє від сухої правди<br> у самотньому пошуку;<br> звикнувши мати справу лише з матерією,<br> воно швидко вдихає її сморід — <br> сморід звіра й дикої пристрасті,<br> якщо благословенні сльози<br> перед вівтарем<br> не прийдуть розтопити цей холод<br> і відновити втрачену красу.</p><p>Дитина приходить у світ,<br> хапаючись за береги життя, забруднені<br> багном і кров’ю;<br> але Віра приймає її у своє материнське лоно<br> і через величне коло своїх обрядів<br> веде її від очищувальної води<br> до бальзамів, якими змащують чоло<br> вмираючого воїна.</p><p>Так через це передсвітанкове сяйво<br> світла й тіней проходить віруючий:<br> ногами ступає по багнюці,<br> але перед його очима вже сходить зоря,<br> чиї таємничі вітри<br> пестять його стомлене волосся.</p><p>І хто сміє хвалитися,<br> що очистив людський розум?<br> Хто говорить про свою любов до людей,<br> але забирає в них величні символи,<br> які відкривають серцю Небесного Отця,<br> його небесне походження<br> і небесну мету?</p><p>Вівтар виховує братерство, сину.<br> І бідняк, який бачить поруч із собою<br> на колінах великого світу,<br> того, кого він, можливо, проклинав<br> у золотій колісниці,<br> відчуває:</p><p>усі ми п’ємо з однієї чаші болю;<br> усі ми потребуємо великої допомоги,<br> усі проходимо цю годину випробування,<br> визначену нам долею.</p><p>Рим глибоко розуміє таємниці людини:<br> він — мати для всіх;<br> він узгоджує всі людські суперечності,<br> зрівнює високе й низьке;<br> і замість міцнішої за залізні закони<br> стіни чи в’язниці<br> оточує спільне право людей<br> любов’ю.</p><p>Тепер обличчя його сяяло<br> радісним подивом,<br> як у того, хто почув<br> несподівану істину.<br> Та невдовзі поет уже склав губи<br> в недовірливій посмішці й додав:</p><p>— Віра, яку ти змальовуєш,<br> говорить до серця, відповідає розуму,<br> гідна Бога й благотворна для людей.<br> Але чи така це віра Рима?</p><p>Чи такими шляхами й такими засобами<br> вона приваблює народи<br> до поклоніння своїм догматам?</p><p>Любляча, турботлива мати, кажеш ти?<br> Та хіба не вона,<br> якщо хтось не хоче годуватися<br> її грудьми,<br> гострить сокиру<br> і весело благословляє вогнище,<br> де серед полін тріщать<br> обвуглені кістки її дітей?</p><p>Її лагідність<br> і невинність у братовбивчих війнах<br> засвідчують Толоза<br> і криваві долини Рони,<br> заплямовані різаниною гугенотів.</p><p>Свята була любов тієї ночі,<br> коли білі коси Коліньї<br> волочилися у багнюці;<br> і твої вулиці, Франціє зраджена,<br> наповнилися криками втечі<br> та моторошними стогонами.</p><p>Мати вона?<br> Чому ж не назвати її хитрою<br> захоплювачкою спільного скарбу,<br> яка робить власністю те,<br> що є спадщиною і світлом кожної живої душі — <br> Духа Божого?</p><p>Вона зачиняє євангельські пасовища,<br> запечатує джерела,<br> відкриті Агнцем,<br> і бере земну зброю,<br> щоб відганяти тих, хто прагне віри.</p><p>Ми — живий храм Вічного.<br> Справжній голос Бога говорить у нас.<br> Який інший голос можна назвати непомильним,<br> якщо йому суперечить пророцтво серця?</p><p>Та Рим, п’яний від довгого поклоніння розумів,<br> у царстві віри вже не стримує своєї гордості<br> і насильницьки вторгається<br> у тихе царство розуму.</p><p>Невидячий суддя наказує<br> людській думці, куди їй летіти;<br> гасить світильник дослідження<br> у руках мудреця<br> і в ім’я Бога занурює світ у темряву.</p><p>Ти це знаєш, Галілею!</p><p>Але часи темної сили Рима<br> і мук, приготованих для вільної думки,<br> вже минають.</p><p>Із майстерень,<br> які першою побачила Майнца,<br> щодня виходить сяйво,<br> що розганяє потвор невігластва<br> із лиця землі.</p><p>Пригнічена тиранія<br> готується до своїх останніх битв<br> із людським розумом.</p><p>О шляхетні сини Англії та Німеччини,<br> для яких смерть легша,<br> ніж рабство думки!</p><p>Якщо вам здається повільною<br> перемога істини;<br> якщо ця хвора й постаріла Європа<br> з її жахливими стражданнями<br> засмучує ваші душі, —</p><p>летіть за океан.</p><p>Безмежна земля,<br> яку генуезець відкрив<br> за межами Атланта<br> для стражденних народів усього світу,<br> відкриває перед вами<br> свої незаймані ліси<br> і таємниці своїх рік.</p><p>О надто багата золотом Америка,<br> яка колись спокусила<br> жадібність іспанських звірів,<br> так що й досі несеш на своєму тілі їхні рани!</p><p>Тебе приймають милосердні племена,<br> які втекли від злого ярма Єгипту<br> і, співаючи псалми, входять<br> у твої пустелі,<br> де можна вільно поставити намет<br> без страху й підозри.</p><p>У тебе немає мотузки чи батога,<br> що рвали б спини твоїх дітей;<br> немає страшної пащі псів,<br> що шматували б тіло<br> рабині-втікачки.</p><p>До тебе батьки принесли<br> сувору віру,<br> чисті звичаї<br> і душі, загартовані у випробуваннях.</p><p>Там, де лежали болота,<br> виростають міста й села;<br> я вже бачу, як у мирі розквітають<br> славні громади громадян — <br> у мистецтвах, законах, союзах і торгівлі.</p><p>І бачу свободу,<br> яка переходить межі Геркулесових стовпів,<br> і божественну рослину,<br> вирвану з Європи,<br> що приносить новим Римам<br> нове життя.</p><p>Від палкого голосу, від натхненних<br> передбачень великодушного Співця<br> промінь радості промайнув<br> по суворих щоках Галілея.</p><p>Континенти й безмежні архіпелаги,<br> які нині відомі лише зграям<br> перелітних лебедів,<br> він уже бачив заселеними кораблями;<br> і бачив, як цивілізація<br> на підкорених берегах<br> урочисто підіймає<br> прапор спасіння.</p><p>Занурений у величні думки, він мовив:</p><p>— Чому, скажи, чому героїчний народ,<br> який за океанами готує<br> майбутнім поколінням багаті оселі<br> славетних ремесел і промислів,<br> якщо має спільну славу<br> і спільну кров,<br> не має спільного вівтаря,<br> і не звучить єдина молитва<br> від братів?</p><p>Чому кожен творить Бога за власною волею<br> і змінює обряди та звичаї,<br> як змінюються пори року?</p><p>Ах, якщо не буде влади,<br> яка охороняє небесні істини,<br> якщо ніхто єдиний не буде<br> ламати хліб мудрості для дітей,<br> то, сину, ти побачиш,<br> як Вічний Бог стане іграшкою<br> людських фантазій.</p><p>І душа, втомлена від марного блукання,<br> мов розгніваний хлопчик,<br> який руйнує будиночки з піску,<br> збудовані ним у грі,<br> відкине своїх ідолів<br> і, в божевіллі, обійме глину,<br> зробивши її своїм останнім божеством.</p><p>Тоді багатство називатиметься чеснотою,<br> а п’яна насолода почуттів — <br> найвищим добром.</p><p>Тоді з жадібної Африки<br> під вільним прапором<br> відпливатимуть кораблі,<br> навантажені людським товаром;<br> і солодкі напої та м’які шати<br> готуватимуть лінивому колоністові<br> чорні люди, виснажені працею<br> під палючим сонцем.</p><p>Тоді свобода,<br> жорстокіша за будь-яке ярмо,<br> заборонить громадянинові<br> витягнути зі своєї темряви<br> приниженого раба.</p><p>Але ні Піза, ні Генуя,<br> які, вірні католицькій вірі,<br> оточили свої міста<br> побожними мармуровими храмами,<br> не були через це менш вільними й великими;</p><p>і твої вітрила, відважна Венеціє,<br> не були менш грізними для мусульманської сили,<br> бо здобич своїх перемог<br> ти з вдячністю приносила Богові.</p><p>Справедлива доля невтомно<br> обертає своє колесо:<br> тепер іншим народам<br> дано тримати вершину.</p><p>Але Рим, суворий хранитель<br> священного світла,<br> яке вказує людям Божі дороги,<br> у кожному подиху боїться<br> підступного нападу;</p><p>і стримує розум погрозами,<br> якщо йому здається,<br> що той прагне летіти шляхами,<br> які йому не дозволені.</p><p>Але оповіді про багаття й сокири,<br> які були политі кров’ю<br> через католицьку лють,<br> залиш, юначе,<br> пишномовному риторові,<br> який спрямовує стрілу на Рим<br> і не помічає, що вражає людину.</p><p>Бо де і коли палка релігійна пристрасть<br> опановувала серця так,<br> щоб кров не проливалася?</p><p>Хіба не були людьми ті,<br> хто на мостах Темзи<br> підняв руку проти інших<br> за наказом Генріха VIII?</p><p>Хіба менш палали й пожирали<br> вогні, які запалював Кальвін?</p><p>Накриймо покривалом, сину,<br> ганьбу цієї сліпої людськості;<br> і доки не настане день,<br> коли Рим, очищений від земного бруду,<br> знову прийме заблукалих<br> до своїх білих осель,</p><p>коли знову стане одна отара<br> і один пастир, —</p><p>нехай гнів, боротьба,<br> спільні провини й нещастя,<br> які фанатична Ерінія принесла на землю,<br> отримають сльози<br> від умиротворених нащадків.</p><p>Замовк великий муж.<br> День уже згас;<br> густішали вечірні тіні,<br> а дзвін святого Матвія<br> своїм срібним передзвоном<br> вітав настання вечора.</p><p>Повільною ходою<br> з іншого боку саду<br> Марія наближалася до батька,<br> сплітаючи вінок<br> з кількох троянд.</p><p>У темряві, що дедалі густішала,<br> вже зникали з очей живоплоти,<br> зникали дерева.</p><p>Зупинившись біля них,<br> вона тихо промовила:</p><p>— Батьку, якщо не заперечуєш,<br> час молитви.</p><p>Старець із пошаною<br> зняв із голови покривало;<br> не замислюючись,<br> те саме зробив і англієць.</p><p>Тоді Марія,<br> склавши долоні<br> і підвівши спокійний погляд до неба,<br> почала молитися:</p><p>О Царице небес,<br> невичерпне джерело прощення<br> і милосердя,<br> Мати любові,<br> подих життя,<br> наша єдина втіхо<br> і наша єдина надіє!</p><p>Радуйся!<br> До тебе підносимо свої очі<br> ми, вигнані діти Єви.<br> До тебе, стогнучи й плачучи,<br> зітхаємо ми<br> з цієї земної долини сліз.</p><p>Тож зверни до нас,<br> милосердна Заступнице,<br> свій лагідний, люблячий погляд<br> і не забарись із допомогою.</p><p>Дай нам щасливо завершити<br> цю земну мандрівку<br> і покажи нам,<br> Твоїм вірним дітям,<br> благословенний плід<br> Твого лона — Ісуса.</p><p>Радуйся, милостива,<br> смиренна й свята,<br> Ти, що перевершуєш<br> усіх дів своєю лагідністю.<br> Радуйся, Маріє.</p><p>ІІ</p><p>Велика, червона, мов палаюче вітрило,<br> з-за Апеннінів піднялася місяць;<br> і чистим сяйвом ранньої зорі<br> вона заливала розташовані внизу<br> висячі ліси й сонні долини Арно.</p><p>Занурений у високі думки,<br> у почуті слова й чар цієї<br> італійської ночі,<br> співець уже не рухав<br> ні очима, ні устами.</p><p>Крізь туманне біле море<br> виднілися вежі прекрасної Флоренції;<br> а річка, мов скло,<br> яке торкнулося сонця,<br> то тут, то там виходила з тіні,<br> виблискуючи сріблом.</p><p>У лісі не шелестіло листя;<br> дороги були пусті,<br> а будинки стояли без голосу.</p><p>Марія ще не відводила обличчя,<br> яке повністю осявав срібний промінь неба,<br> коли батько покликав її<br> і тихо прошепотів кілька слів.</p><p>Вона, сповнена любові,<br> повернула свої кроки<br> до сусідньої оселі.</p><p>А божественний сліпець,<br> стискаючи руку поета, мовив:</p><p>— Колись ніч була моїм сонцем,<br> моїм днем.</p><p>Коли світанок<br> фарбував перлиною край обрію,<br> тоді на мене сходила темрява:<br> я, повалений із зоряних висот,<br> плакав.</p><p>Тепер, як бачиш,<br> сліпота огортає мене;<br> і моє туманне життя<br> було б безрадісною зимою,<br> якби не була опорою<br> моїх сумних днів Марія — <br> мій ангел, якого ти бачив.</p><p>Я, мов Едіп,<br> розгадав загадку великого Сфінкса;<br> і небеса поставили поруч зі мною<br> цю ніжну Антігону.</p><p>Вона приходить до мене<br> із сусіднього монастиря,<br> і їй не важко залишити<br> святий спокій тихої келії,<br> щоб бути поруч зі мною — <br> ще прив’язаним до світу.</p><p>Очі гостя наповнилися сльозами;<br> він схилив щоку на долоню<br> і деякий час мовчав.</p><p>Потім із хвилюванням у серці<br> зітхнув і сказав:</p><p>— Що ж залишається людині<br> приємного на землі,<br> якщо забрати світло,<br> крім любові?</p><p>Бо навіть якби колись у мене забрали<br> ніжні барви світанку й заходу,<br> літню троянду,<br> отари, що пасуться,<br> і навіть божественне обличчя людини,<br> нехай тоді, прихована серед моєї темряви,<br> сяє зоря любові<br> щирої доньки, схожої на Марію.</p><p>Але твоя темрява — це полудень<br> безмежного сяйва.</p><p>У твоєму океанському розумі, батьку,<br> небо спустилося, сяючи;<br> ти й досі вимірюєш<br> гармонійні танці сонць і планет,<br> і зі свого затіненого місця<br> керуєш вогненними шляхами<br> Арктура й Оріона.</p><p>Сліпі — це ми.</p><p>І якщо твоя душа така милосердна,<br> як твоя думка велична, батьку,<br> дозволь мені побачити хоча б одну<br> з тих незліченних чудес,<br> які ти першим прочитав на небі;</p><p>і з гори Хорив,<br> побачивши слід Господа,<br> дозволь мені повернутися.</p><p>«Сину, — відповів Галілей, — я вже випередив<br> твоє бажання; і Марія невдовзі<br> його задовольнить. Але ти, народжений для мрій<br> витонченого розуму, звиклий до прихованих<br> вигадок Гелікону,<br> чи будеш задоволений, коли правда відкриє перед тобою<br> суворе своє обличчя і від твого погляду забере<br> щасливу оману, якою природа прикрашала світ?</p><p>Якщо, юначе, трапиться, що глухий Амур<br> відмовить у твоїх благаннях, то вже не буде так,<br> що твої нічні скарги прийматиме Місяць<br> і вірною супутницею прийде вона до лісу,<br> щоб разом із тобою плакати.</p><p>Я забрав у неї перлинну колісницю<br> та лук: тепер лише попелястий привид<br> вона марно споглядає людські долини.</p><p>А ця Земля, яку давня гордість<br> вітала царицею Всесвіту,<br> непорушною володаркою, навколо якої<br> мали обертатися Сонце і зорі,<br> розсіяні в безмежному просторі, — <br> я, справедливий суддя ваги світів,<br> скинув її з трону<br> і поставив серед служниць.</p><p>Скажені шати роздерли,<br> високі крики наповнили монастирі<br> та трибуни нових книжників,<br> яким спотворений Арістотель<br> і колючі силогізми приносили<br> достаток, пошану й славу.</p><p>«Зухвалий новатор!» — кричали вони про мене.<br> «Ворог Рима!» — вигукували злостиві.<br> «Богохульник і святотатець!» — лунало навколо.</p><p>Люди слухали, здригаючись;<br> потім кинули одне слово в бік переможеного<br> і зникли.</p><p>Я — ворог Рима?<br> Якщо для неї важливо поширювати славу Божу,<br> хіба не зробив я інше діло:<br> у храмі божественної величі<br> я запалив не димну свічку<br> і не жалюгідний келих вина,<br> а незліченні групи сонць,<br> раніше невідомих, але палаючих у небесах?</p><p>Я — той, хто вкрав у людини її корону?<br> Я, який зняв із пихатого створіння<br> смішну пурпурову мантію,<br> а натомість дав йому крила,<br> щоб він міг ширяти у Безмежності,<br> і наказав йому підкорити своєму розуму<br> зорі — останніх вартових меж світу?</p><p>Галілей мовчав. А жінка, повернувшись<br> до батька з інструментом, що переміг відстань,<br> спрямувала велетенське око<br> на твій диск, повітряний Місяцю,<br> що високо сяяв посеред твого шляху.</p><p>До тебе наблизився погляд, і недовго<br> стояв англієць, дивлячись, бо відступив,<br> наляканий таємничою силою,<br> яка, здавалося, наближала його до неба.</p><p>Марія посміхнулася; а він, трохи оговтавшись<br> від безмежного подиву, вигукнув:</p><p>«Гори й долини — я торкнувся їх!<br> Який міст ти простягнув між світами,<br> о Галілею! Але скажи мені:<br> чи справжні ці образи?<br> Чи не є це лише марне видіння,<br> яке оманливою схожістю вводить у оману почуття?»</p><p>Тосканець відповідав:</p><p>«Хіба ти не бачив, як тінь там, угорі,<br> подовжується і зникає,<br> точно так само, як це буває на Землі?</p><p>Хіба ти не бачив, як на вершинах гір<br> спочатку потай червоніє світло,<br> а потім, розширюючись, спускається в долини,<br> як це відбувається тут, унизу?»</p><p>Англієць знову запитав:</p><p>«А чи є там моря й ріки?<br> Чи вкривається земля травами й нивами?<br> Чи тішить погляд щасливих країв<br> присутність живих істот?»</p><p>І суворий Геометр відповів:</p><p>«Ти питаєш про те, чого моя наука<br> не може тобі дати;<br> і ніколи не настане день,<br> коли смертний розум досягне такого знання.</p><p>Але коли я бачу,<br> що придатні для життя землі має Марс і Юпітер,<br> що Венера знає повітря, хмари й веселку,<br> мені не здається неможливим,<br> що Той, хто створив цей дім,<br> не залишив його порожнім від мешканців.</p><p>Земля — лише зернина піску<br> в океані істот.</p><p>Якщо ми, перебуваючи так глибоко внизу,<br> все ж охоплюємо душею небесні простори<br> і, споглядаючи світ за світом, підносимося до Бога,<br> хто може забрати у мене віру,<br> що найвищі сфери населені<br> чистішими, люблячими розумами,<br> і що від усіх небес разом<br> лунає єдиний, безмежний<br> гімн слави Творцеві?</p><p>Так говорить мені віра;<br> над великою таємницею мовчить наука.</p><p>Від сміливих питань,<br> на які за межами могили немає відповіді,<br> час відмовитися,<br> і не збирати більше пояснень,<br> яким досвід — мірило істини — <br> не поставив законної печатки.</p><p>Коли я прийшов до її садів, Софія сказала мені:</p><p>“Сину, не шукай прихованого початку світу<br> і не питай, до якої далекої межі<br> простягається Всесвіт:<br> непрохідна темрява для людського розуму — <br> якщо тільки віра не підніме свій смолоскип<br> і не освітить цей похмурий шлях.</p><p>Скромнішим, але менш оманливим буде твоє дослідження:<br> розгортай книгу природи,<br> яка лежить закритою,<br> вся списана таємними знаками<br> і незрозумілими числами.”</p><p>Так говорила мені богиня,<br> а потім витягла зі своїх грудей ключ,<br> який колись тримали Евклід і Архімед,<br> і подала його мені.</p><p>Я побачив вічні рухи<br> і мінливі образи творіння.</p><p>Як уночі загублена дитина в лісі<br> чує дивні звуки,<br> через які в темряві бачить велетнів і чудовиськ,<br> так, входячи у таємниці природи,<br> я почув рухи невідомих сил — <br> дивовижних і всемогутніх.</p><p>Насіння буття вирувало.</p><p>У квітці, що закручує свої візерунчасті пелюстки<br> в чашечку; у сніжинках, що падають,<br> і в кристалах із їхніми суворими гранями<br> я побачив однакову міру,<br> однакове число.</p><p>Первісний атом, переходячи<br> з форми у форму, постійно змінюється;<br> але не гнучка Парка керує його союзами й розривами — <br> залізною рукою.</p><p>Такою є доля життя і смерті,<br> якою Всесвіт оновлює себе!</p><p>Там, де біля Малої Ведмедиці<br> прекрасна Кассіопея сяє багатьма тремтливими вогнями,<br> раптом з’явилося нове сонце,<br> яке довго світило,<br> а потім поступово згасло і зникло.</p><p>Можливо, так само ти горіла<br> на світанку творіння, Земле,<br> і повільно згасала!</p><p>Непереможні сили,<br> які й тепер живлять землетруси й вулкани,<br> колись тебе сколихнули.</p><p>Водорості й мушлі,<br> перетворені на камінь,<br> пастух збирає на схилах Апеннін,<br> а порожні черепи слонів<br> плуг знаходить у долині Арно.</p><p>Озера вогню й металів хвилюються<br> у твоїх надрах; вітри й блискавки,<br> морози й спека, град і роса<br> свідчать про живі сили,<br> які природа скупо приховує<br> від ока дослідника.</p><p>Я намагався їх відкрити.<br> У важкому випробуванні мене застала старість;<br> і з невідомої країни, до якої я прямував,<br> як новий Колумб,<br> я побачив лише рідкісні гілки й квіти,<br> що плавали на воді.</p><p>Та час уже дозрів:<br> серце, яке передчуває майбутнє,<br> бачить нові небеса і нові землі.</p><p>Вже замовкли порожні оракули шкіл,<br> відданих тиранії,<br> які годували хворі уми<br> тінями облуд і пишномовними словами.</p><p>Ворота храму самі відчиняються,<br> і боги, яких сотні поколінь<br> змушували людей схиляти голову,<br> відходять, засліплені світлом істини.</p><p>Сміливі розуми, випробовуючи природу знову і знову,<br> одне за одним викрадають її приховані таємниці.</p><p>Озброєна циркулем і вимірювальними приладами,<br> людина проходить землю<br> і запрягає до своєї колісниці<br> дикі сили, які темні віки наповнювали страхами.</p><p>Вона скувала крила блискавки;<br> зняла пояс із променів світла;<br> змішуючи елементи за своєю волею,<br> створює нові речовини.</p><p>Цивілізація рухається вперед,<br> і життя стає шляхетнішим та добрішим<br> завдяки знанням, звичаям і благам.</p><p>Які ж великі трофеї збере людина<br> на шляху, який я відкрив!</p><p>Але смертний нехай не пишається своїми перемогами,<br> нехай не вважає себе єдиним володарем речей,<br> єдиним законом і метою.</p><p>Нехай вирівнює гори,<br> вимірює моря,<br> рахує зорі,<br> але нехай не настане день,<br> коли він зарозуміло захоче зайняти чужий трон.</p><p>Таємний смуток іноді стискає моє серце, сину.</p><p>Я вклав гостру зброю в руку смертного.<br> Нехай же він не оберне її проти власних грудей<br> і, п’яний від жалюгідного божевілля,<br> не вигукне:</p><p>«Мій цей скіпетр,<br> я володар світу!<br> Боже, нарешті поверни його мені».</p><p>Він ударив себе по чолу і, подібний до людини,<br> яка раптом схопила у тривожній глибині розуму<br> світлий образ, що несподівано з’явився перед нею,<br> поет підвівся.</p><p>Потім на мить зупинився,<br> приклав палець до вуст,<br> опустив погляд до землі<br> і занурився у глибоку думу.</p><p>Але раптом обличчя його запалало вогнем,<br> очі спалахнули, і він вигукнув:</p><p>«Чого ж ти боїшся, о Галілею?</p><p>Слід Бога так ясно видно у Всесвіті,<br> що серце саме підноситься до Нього,<br> не обтяжене земним брудом.</p><p>Навіть якби сталося так,<br> що сувора наука, звернена лише до тіл,<br> забула б про душі;<br> якби плоть знову заволоділа царствами безбожників;<br> якби могутню віру,<br> величні прагнення<br> і безсмертні надії людини<br> страшна хвиля бурхливих морів<br> поглинула і понесла;</p><p>нехай тоді Поезія,<br> що береже небесний вогонь,<br> який освітлює майбутнє,<br> ковчег Божий,<br> пливе над похмурою безоднею.</p><p>І нехай молоді покоління,<br> звільнені від оман,<br> спускаються з гори, щоб знову заселити свої оселі,<br> і ще раз навчаться давньої істини,<br> яку їхні зіпсовані предки<br> зневажали.</p><p>Послухай мене, батьку.</p><p>У гостинному Неаполі,<br> у шляхетному місті Партенопа,<br> золотою опорою для мене був Мансо.</p><p>Старий, пригнічений роками й долею,<br> слабкий і хворий,<br> бачив той дім, як великий Торквато<br> шукав там притулку.</p><p>На березі моря височів<br> великий палац.</p><p>Шляхетний господар показав мені кімнату,<br> а в алеях, затінених апельсинами й кипарисами,<br> показав пам’ятне сидіння,<br> де мовчки сидів, дивлячись на рідне море,<br> великий меланхолійний поет<br> і плакав.</p><p>Мені здавалося, що ліси наповнені<br> високою божественністю:<br> у нерухомому повітрі я чув,<br> як лунають мелодії<br> і таємничі співзвуччя<br> небесних арф.</p><p>Бо Муза,<br> яка співала про страждання Аміни<br> і зброю Гоффредо,<br> серед цих дерев прославляла<br> Дух Божий,<br> який оживляє безодню і Всесвіт,<br> впорядковуючи його протягом Семи Днів.</p><p>Велике полотно битв і кохання<br> я вже юнацькою уявою<br> виткав у своїх думках.</p><p>Та один промінь світла<br> розвіяв ці мрії<br> і надихнув мене на тему,<br> яка отримує нову силу<br> зі слова твого, о Галілею.</p><p>Божественний старче!</p><p>Якщо тривожне передчуття мучить тебе<br> і ти боїшся, що наука, сповнена гордості,<br> підніме зброю проти Бога, —</p><p>я нагадаю гордому людству<br> давню провину,<br> щоб вона була прикладом і пересторогою.</p><p>Я заспіваю про першу непокору людини<br> і про плід забороненого дерева — <br> гіркий смертельний плід,<br> який приніс на землю<br> безмежну хвилю нещасть і смерті,<br> далеко за межі втраченого Едему,</p><p>аж доки з небес не зійде<br> Душа величніша,<br> щоб відновити нас<br> і повернути нам блаженні оселі».</p><p>Галілей підвівся.</p><p>Вітаючи юнака,<br> як людина вітає того,<br> хто зрозумів високі наміри,<br> старець обійняв його.</p><p>Нічне повітря вже кололо тіло;<br> на горизонті схилявся Місяць.</p><p>Величний старець сперся<br> на вірну руку Марії<br> і рушив стежкою до дому.</p><p>На мить вона озирнулася<br> і, зашарівшись, подарувала юнакові<br> кілька троянд, які зібрала,<br> та несміливе прощання.</p><p>А юнак, несучи в серці<br> величні видіння<br> і не знаючи про долю,<br> яка чекала на нього на батьківщині,<br> спустився з пагорба.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=20197eace9b6" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>