<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Vira Baldyniuk on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Vira Baldyniuk on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@virabaldyniuk?source=rss-c2a373ca0a16------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/0*wjlrCYRbPylfI27R.</url>
            <title>Stories by Vira Baldyniuk on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@virabaldyniuk?source=rss-c2a373ca0a16------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Sat, 21 Nov 2026 00:59:38 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@virabaldyniuk/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[«Сусідство: відкрите питання»]]></title>
            <link>https://medium.com/@virabaldyniuk/%D1%81%D1%83%D1%81%D1%96%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE-%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B5-%D0%BF%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-18e0ee1b5c57?source=rss-c2a373ca0a16------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/18e0ee1b5c57</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Vira Baldyniuk]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 08 May 2019 19:44:46 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2019-05-08T19:44:46.678Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/632/1*vPwsfKQhVUiqABTC5Bt9FQ.jpeg" /></figure><p>«Сусідство: відкрите питання»</p><p>Мури й мости — атрибути не лише середньовічного міста, як видається на перший погляд. Ці два образи й нині втілюють різні способи комунікації людини зі світом: стіни постають із потреби безпеки, окремішності, інколи страху чи політичної короткозорості; мости з’являються з прагматичного інтересу, потреби в змінах, із бажання скороти відстань і час. Десь між цими двома модусами сучасна людина вирішує для себе питання довіри до світу та готовності до його викликів.</p><p>Щоби залишатися собою, із власною віднайденою ідентичністю, варто бути готовими до контакту, адже лише вільне спілкування дає змогу зберігати свою суб’єктність, експонувати її на загал, говорити від першої особи й бути почутими. Там, де нас немає, лакуна заповнюється чужими стереотипами чи байдужістю. Але чи ми мусимо тримати двері відчиненими для тих, хто хоче зайти через вікно?</p><p>У сусідських відносинах завжди виникає питання межі, власних і чужих кордонів, де закінчується «моє» і починається «чуже» або «спільне». Ці лінії постійно зміщуються й стираються, як на рівні локальному, так і на рівні держав. «Контурні» карти світу досі оновлюються — через брекзіти, анексії, прикордонні ескалації й гарячі точки, які ніколи не затихають.</p><p>У геополітичному плані сусідство — це те, що змінити неможливо. Сусідів не обирають. В історії завжди бували часи найскладніших відносин між країнами, але навіть вони рано чи пізно перетікали в «субфебрильний» стан, а далі — у цивілізоване, регульоване законом сусідство, варто згадати лишень приклади повоєнної Польщі й Німеччини, Британії й Франції, Португалії й Іспанії, Греції, Туреччини й Кіпру. Чи можемо ми сьогодні уявити таке майбутнє для своєї країни?</p><p>Від часу повалення Берлінської стіни минуло 30 років. З погляду ХХ століття це зовсім недавня історія, яку ми проживали завдяки телебаченню. Однак соціально-політичні висліди цих подій стираються й забуваються надто швидко. Так само й балканські рани кінця 90-х витіснені з уваги багатьох європейців, а співжиття свідків, жертв та їхніх дітей продовжується — у малих і великих містах, які видозмінюють свої ландшафти, залишаючи на поверхні сліди пам’яті. Сусідство — це також завжди і про емоційну пам’ять, потребу ревізії власних знань. Лише тепер ми починаємо по-справжньому відкривати історію й культуру Криму для себе й для світу, в той час коли його мешканці залишаються в загроженому становищі. І лише нині ми звертаємося до напівзабутих імен і текстів єврейської культури, бо без цього українська залишається неповною. Коли ж минає травма і чи не закінчиться вона забуттям? Які можливості має література для художнього перетворення пам’яті?</p><p>Міста вміють ферментувати біль і перетворювати його на історії. Місто як цілісна система співжиття людей — приклад того, як ця система вдало пристосовується до нових часів. Площа віддавна була місцем зустрічі різних мов, вірувань і різного рівня достатку, місцем спільних святкувань, процесій, парадів і публічних страт, представлення себе перед очима іншого. Тут народжувалися шахрайські сюжети, вертепи, балагани, інтермедії, укладалися угоди й контракти. Публічний простір був головним середовищем для саморепрезентації містян як єдиного, але не гомогенного соціального організму.</p><p>Модерне місто — це невротичні переживання й унікальний індивідуальний досвід, що найкраще відображається у понятті фланерства, прогулянкового режиму пізнання світу. Пришвидшення ритму життя на початку ХХ століття лише посилювало загальне відчуття відчуженості, саме тоді виникає образ натовпу, протиставлений герою. З того часу людина народжувалася в лікарні й помирала в наодинці, самотня в своїх душевних тривогах. Роберт Вальзер, Франц Кафка, Бруно Шульц сусідували з обивателями європейських містечок, але були для них надто чужими, невловимими й незбагненими через мову, вигадливі літературні світи й особливе письмо. Зрештою, перше й найважливіше, що втрачає Грегор Замза у «Перетворенні» Кафки — мова, здатність комунікувати. Співжиття з іншими стає неможливим.</p><p>Льюїс Мамфорд, американський соціолог та урбаніст, називає місто театром соціальної взаємодії, наголошуючи на колективній перформативності й подієвості міста в сценічному режимі. Це особливо слушно щодо часу, коли головними площами Європи крокували солдати вермахту, розгортаючи перед світом дійство, в яке мало хто міг повірити.</p><p>У ХХ столітті ярмарковий безтурботний дух зустрічі з Іншим був на довший час знищений великими трагедіями. Але попри це сила сусідства відновлює себе у найнесподіваніших формах і місцях — на стихійних ринках, базарах, на площах. Ярмаркування нині й досі одна з доступних форм (окрім, звісно, страйків та революцій) освоєння публічного простору сучасною людиною.</p><p>Британський історик Ніл Ферґюсон говорить про вертикальний і горизонтальний вимір комунікації суспільства, «башти» й «площі», протистояння між ієрархіями й мережами. Він говорить про силу горизонтальних зв’язків, які можливо налагоджувати й посилювати лише завдяки власній присутності й участі. Більше жодних ілюзій щодо віртуальних мереж, які виконали свою місію в 2000-х. Час повертатися до фізичної взаємодії, до тієї самої “площі”, з якої ми почали свою розмову, у вужчому сенсі — до інституцій культури, де можна долати в собі страх реального спілкування з Іншим.</p><p>Чи це не диво, як після всіх драматичних сюжетів європейської історії, перерваних чи знищених культурних практик, після скількох десятиліть взаємного відчуження й недовіри поміж людьми так само, як сотні років тому, зав’язуються маленькі побутові розмови про дітей, погоду чи політику? Короткі розмови, small talks — надійні ліки від соціальної дефрагментації та поляризації, яка відбувається нині в суспільствах. І гарний початок для більш глибокої і непростої розмови.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=18e0ee1b5c57" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>