<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><rss xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/" xmlns:content="http://purl.org/rss/1.0/modules/content/" xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom" version="2.0" xmlns:cc="http://cyber.law.harvard.edu/rss/creativeCommonsRssModule.html">
    <channel>
        <title><![CDATA[Stories by Мykola Skyba on Medium]]></title>
        <description><![CDATA[Stories by Мykola Skyba on Medium]]></description>
        <link>https://medium.com/@ykolaskyba?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
        <image>
            <url>https://cdn-images-1.medium.com/fit/c/150/150/0*mTIfvOt8KfwucsmJ.</url>
            <title>Stories by Мykola Skyba on Medium</title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
        </image>
        <generator>Medium</generator>
        <lastBuildDate>Fri, 20 Nov 2026 04:01:41 GMT</lastBuildDate>
        <atom:link href="https://medium.com/@ykolaskyba/feed" rel="self" type="application/rss+xml"/>
        <webMaster><![CDATA[yourfriends@medium.com]]></webMaster>
        <atom:link href="http://medium.superfeedr.com/" rel="hub"/>
        <item>
            <title><![CDATA[Структури взаємності. Досвід короткої взаємодії із “довгими” медіумами]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8-%D0%B2%D0%B7%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4-%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%BA%D0%BE%D1%97-%D0%B2%D0%B7%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%97-%D1%96%D0%B7-%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%B8%D0%BC%D0%B8-%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BC%D0%B8-4ad9a24681b1?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/4ad9a24681b1</guid>
            <category><![CDATA[jam-factory-art]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 24 Oct 2024 20:35:01 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-11-02T12:42:51.893Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*uvfZiiPUsRmBnqAJq3HV9g.jpeg" /><figcaption>Кураторки проекту “Структуруи взаємності” (зліва направо) Катерина Ботанова, Ксенія Малих, Ілона Демченко і архітектор виставки Олександр Бурлака</figcaption></figure><p>Виставка “Структури взаємності” має довгу історію. Ідея виникла ще у 2020 році, коли в результаті закритого конкурсу, оголошеного Jam Factory, була відібрана кураторська група (до якої, зокрема, увійшли Катерина Ботанова, Ілона Демченко та Ксенія Малих) для реалізації проєкту, який мав відкритиcя Центр у 2022 році. Повномасштабне вторгнення радикально змінило контекст і долі людей. Після 24 лютого Jam Factory працював як притулок-резиденція для митців. Офіційне відкриття відбулося у листопаді 2023 року виставкою “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” за кураторства Бориса Філоненка, Катерини Яковленко та Наталії Маценко. До попередньої ідеї і Центр, і ядро кураторської групи повернулися вже на початку 2024 року. Концепція зазнала змін, але ключовий задум залишився: вести мову про суспільство, його динаміку і консистенцію.</p><p>У “Структурах взаємності” версії 2024 року кураторки використали оптику соціально-критичного мистецтва, щоб поглянути на події в Україні у глобальному контексті. Їм вдалося залучити митців і мисткинь з щонайменше семи країн — Йорданії, Колумбії, Конго, Мексики, Перу, Швеції. Спектр тем, з якими працюють митці та мисткині: пам’ять, ідентичність, (де)колонізація. Об’єктом критики, звісно, стає Захід. Можна сказати, що саме це їх і об’єднує, бо в усьому іншому вони дуже різні, що вкотре нагадує про спекулятивність рамки “Глобальний Південь”. Втім, у деколоніальній критиці митці, схоже, стають тут на “тонкий лід”. У сьогоднішніх реаліях інші аспекти мистецтва, крім критичного, можуть виглядати нерелевантно. Але ці ж медіуми, що є базовими для сучасного мистецтва використовують журналісти, історики та інші інтелектуали.</p><p>Чим саме мистецькі та культурні практики відрізняються від інших? Як на мене це — ступінь гри. Якщо у публічних комунікаціях і подіях все частіше застосовують елемент гейіфікації, то мистецьво робить ставку на Гру з великої літери. Гру з різними медіумами: їхньою функціональністю, фактурами, семантикою. Або навіть гру з медіумом, який технологічно належить минулому. Наприклад, в інсталяції/арт-об’єкті “Відкритої групи” — десятки автобіографій, написаних від руки, укладені у рулон на зразок магнітної плівки. Маємо два медіуми одночасно: папір із рукописним текстом, що апелює до унікальності та приватності, та плівка як засіб тиражування. Але водночас цей медіум — з минулого, сприймається як археологічний артефакт медійного ландшафту, який зберігає і приховує інформацію водночас.</p><p>Інший український художник використовує знайдені предмети, які формально не є археологічними артефактами, але могли б ними бути. У поєднанні з цифровим відео це створює гру різними хронотопами. Ця гра відбувається на різних шарах реальності. Вона, власне, і є тим “інгредієнтом”, що відрізняє мистецтво від інших інтелектуальних і медійних практик. Багатошаровість тут працює як нейромережа, де інформація перетворюється на сенси. Без гри це залишилося б сховищем даних, архівом чи складом артефактів.</p><p>Дитячі ігри як тему вже понад двадцять років досліджує Френсіс Аліс з Мексики. У його відео з Африки, Південної Америки, Данії та України дітлахи відтворюють у своїх забавах те, про що дорослі нерідко не договорюють, хоча демонструють своєю поведінкою.</p><p>Крістіан Ньямпета комунікує з глядачем через танець, розігруючи уявний кіносеанс, де історичні персонажі, які, ймовірно, ніколи не могли б перетнутися в реальному житті, критикують фільм 1946 року, знятий шведським документалістом про євангельську місію в Конго. Цей артефакт доби сьогодні сприймається як дуже тенденційний, але якщо його розбирати з такою ж серйозністю, то важко буде зрозуміти, звідки росте теперішній африканський ресентимент щодо “зарозумілого” Заходу. Натомість пластика танцю здатна передати щось таке, що відгукнеться безпосередньо в тілі глядача, який/яка начебто випадково стали свідками цього перформансу.</p><p>Даша Кавеліна, художниця, яка через війну стала номадкою і зараз мешкає у Львові, виступає своєрідною тлумачкою снів чи спогадів міста, психоаналітикинею його (не)дитячих травм. Її робота “Lemberg Machina” тонко поєднує ретрофутуризм з естетикою абсурду. Це, як на мене, одна з найсильніших робіт цього проєкту.</p><p>Суспільні досвіди, представлені митцями та мисткинями з інших країн, видаються такими посудинами, в яких кипить і вирує емульсія пам’яті, травм, мрій, а можливо, й ілюзій.</p><p>Назва виставки “Структури взаємності” апелює до архітектурного “лайфхаку” побудови конструкції, яка сама себе утримує у рівновазі й підтримує цілісність. Це лише верхівка експозиційного “айсберга”. В основі, у “просторі минулого”, — роботи художників і художниць, які працюють з пам’яттю. Водночас не покидає думка, що окрім антизахідного настрою, взаємність тут проявляється в бажанні кожної “посудини” локальної пам’яті вихлюпнути свою правду. Дизайн дозволяє вихлюпуватися лише парою чи туманом, який обпікає чи лоскоче рецептори глядачів, але не змішується з іншими, що було б небезпечним для простору, де вони розміщені.</p><p>Це не просто мистецтво, яке б звелося до плакатного заклику чи стало б прямою дією. Арт-висловлювання залишає дистанцію, пропонує оптику й дозволяє скористатися нею у власний спосіб. Це більшою мірою стосується робіт з “простору минулого”. У просторі теперішнього взаємність виникає як практика у моменти модерованих воркшопів. Наприклад, на воркшопі Ясі Хоменко учасники створювали колажі з одягу. За інших обставин це могло би бути просто апсайклінгом, але тут це — терапія, опредметнення та “отілеснення” досвідів, які, попри різну фактуру, виявляються комплементарними у спільному дискурсі.</p><p>Отже, основним медіумом і шансом на спалах взаємності стають глядачі, які заповнюють простір своїми тілами, дихають у тумані, створюючи гальванікою шкіри ту “слабку взаємодію”. У фізиці це одна з чотирьох фундаментальних взаємодій, що має короткий радіус дії і проявляється лише на відстанях розміру атома. Подібно до того, як</p><p>Інший український художник використовує знайдені предмети, які формально не є археологічними артефактами, але могли б ними бути. У поєднанні з цифровим відео це створює гру різними хронотопами. Ця гра відбувається на різних шарах реальності. Вона, власне, і є тим “інгредієнтом”, що відрізняє мистецтво від інших інтелектуальних і медійних практик. Багатошаровість тут працює як нейромережа, де інформація перетворюється на сенси. Без гри це залишилося б сховищем даних, архівом чи складом артефактів.</p><p>Дитячі ігри як тему вже понад двадцять років досліджує Френсіс Аліс з Мексики. Крістіан Ньямпета комунікує з глядачем через танець, розігруючи уявний кіносеанс, де історичні персонажі, які, ймовірно, ніколи не могли б перетнутися в реальному житті, критикують фільм 1946 року, знятий шведським документалістом про євангельську місію в Конго. Цей артефакт доби сьогодні сприймається як дуже тенденційний, але якщо його розбирати з такою ж серйозністю, то важко буде зрозуміти, звідки росте теперішній африканський ресентимент щодо “зарозумілого” Заходу. Натомість пластика танцю здатна передати щось таке, що відгукнеться безпосередньо в тілі глядача, який/яка начебто випадково стали свідками цього перформансу.</p><p>Даша Кавеліна, художниця, яка через війну стала номадкою і зараз мешкає у Львові, виступає своєрідною тлумачкою снів чи спогадів міста, психоаналітикинею його (не)дитячих травм. Її робота “Lemberg Machina” тонко поєднує ретрофутуризм з естетикою абсурду. Це, як на мене, одна з найсильніших робіт цього проєкту.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/351/0*mSNe2TIWxsB0zpDq" /><figcaption>Кадр з анімації Даши Кавеліною</figcaption></figure><p>Суспільні досвіди, представлені митцями та мисткинями з інших країн, видаються такими посудинами, в яких кипить і вирує емульсія пам’яті, травм, мрій, а можливо, й ілюзій.</p><p>Назва виставки “Структури взаємності” апелює до архітектурного “лайфхаку” побудови конструкції, яка сама себе утримує у рівновазі й підтримує цілісність. Це лише верхівка експозиційного “айсберга”. В основі, у “просторі минулого”, — роботи художників і художниць, які працюють з пам’яттю. Водночас не покидає думка, що окрім антизахідного настрою, взаємність тут проявляється в бажанні кожної “посудини” локальної пам’яті вихлюпнути свою правду. Дизайн дозволяє вихлюпуватися лише парою чи туманом, який обпікає чи лоскоче рецептори глядачів, але не змішується з іншими, що було б небезпечним для простору, де вони розміщені.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*G4Ry5h1dcCXjmavHHnh4qA.jpeg" /><figcaption>Інсталяція у просторі роботи Філіпе Кастальбланко та Лідії Циммерман</figcaption></figure><p>Власне це тоді перестало бути мистецтвом, звелося б до плакатного заклику дії, або стало б прямою дією. Арт-висловлювання таки залишає дистанцію, пропонує оптику і дозволяє скористатися нею у свій спосіб Звісно це більшою мірою стосується робіт з “простору минулого”. У просторі теперішнього взаємність виникає як практика у моменти модерованих воркшопів. Наприклад, у воркшопі Ясі Хоменко, учасниці і учасники займалися створенням колажів із одягу. За інших обставин це могло би бути цілком споживчим апсайклінгом. Але тут це своєрідна терапія та опредметнення і отілеснення досвідів, що попри різну фактуру, первинне походження виявляються таким, що надаються до взаємної імплантації і компліментарними у спільному дискурсі.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*LBvepiI3N9L463gCC1bGvw.jpeg" /></figure><p>Отже основним медіумом і шансом на спалах взаємності стають глядачі, які заповнюють простір своїми тілами, дихають крізь туман, створюють гальванікою шкіри ту “слабку взаємодію”. У фізиці це одна з чотирьох фундаментальних взаємодій, вона має короткий радіус дії і проявляється лише на відстанях порядку розміру атомного. Подібно до того як носії слабкої взаємодії, бозони отримують масу взаємодіючи з полем Гікса, так і кожен глядач/ка набирає сенсовної ваги, взаємодіючи з культурним полем, утвореним уявою, повторюваними ритуалами, ландшафтом, наративом, мистецтвом. Певне десь тут і виникає взаємність, залишаючись близькою і ефемерною водночас.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*9hiNDUNQ64yqWXCle_6l0g.jpeg" /><figcaption>Робота від “Відрита група”</figcaption></figure><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*y5lOl7N5oPc1Ce4WDmrHGw.jpeg" /><figcaption>Маршрут Конкістадорів уздовж річки Гуамоез з простору роботи Філіпа Костальбланко і Лідії Циммерман</figcaption></figure><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=4ad9a24681b1" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Чи можуть зміни в системі професійної освіти зарадити ситуації на ринку праці?]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D1%87%D0%B8-%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D1%83%D1%82%D1%8C-%D0%B7%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B8-%D0%B2-%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D1%97-%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8-%D0%B7%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%B8-%D1%81%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97-%D0%BD%D0%B0-%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D1%83-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96-3be29ca74ca0?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/3be29ca74ca0</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 30 May 2024 08:56:15 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2024-06-19T10:31:15.195Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>На початку 2024 р Державна служба зайнятості за підтримки швейцарської фундації Helvitas зробила аналітичний дашборд щодо ринку праці. Тоді близько 29 % українських компаній просигналізували, що впродовж року вони стикнуться із труднощами з підбором працівників. На середину 2024 р., як повідомляє Advanter Group В Україні не заповнено 25% робочих місць. Основними причинами є різкий демографічний спад, який припав на час повномасштабного вторгнення, виїзд частини працездатного населення за кордон, неефективна політика мобілізації.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/0*DbjapvJU4At9I2xB" /></figure><p>Керівник одного з великих підприємств, з якими я перетинався у травні на спільній подій, розповів про діалог із представником районного ТЦК, який радив робити ставку на молодих віком до 25 років. Мовляв тоді є гарантія що принаймні ближчим часом мобілізація не вплине на персонал. І тут роботодавець стикається щонайменше з двома викликами: перший — рівень навичок і другий мотивація (зокрема працювати на виробництві), а той взагалі — (не)бажання залишатися в Україні. Скажімо Директор Львівського обласного центру зайнятості посилаючись на опитування резюмує, що лише 60% респондентів працюють після закінчення професійно-технічної освіти в Україні, а 40% — за кордоном. Причому левова частка з цих 40% випускників за кордоном не працюють за спеціальністю, яку здобули, навчаючись в Україні.</p><p>А ось з тих 60%, що працюють в Україні, за здобутим фахом працюють 80%. Тобто саме по собі отримання диплому з робітничої професії не гарантує працевлаштування попри дефіцит кадрів, про який дедалі голосніше говорять роботодавці. Зарадити у цій ситуації може перезавантаження стосунків між бізнесом, профтехом і органами влади. Певні кроки у цьому напрямки зроблені як з боку МОН, так і завдяки проектам міжнародної технічної допомоги. Одна із резонансних ініціатив “100 НПЦ (навчально-практичних центрів)” Включився у переоснащення закладів профтеху і великий бізнес. На які сценарії сьогодні можемо розраховувати?</p><p>Базових є принаймні три:</p><ol><li><strong>Катастрофічний</strong>: молодь дедалі активніше виїздить за кордон, фінансування на розвиток скорочується, або припиняється; зміни заморожуються, або й відбувається регрес</li></ol><p>2. <strong>Інерційний:</strong> молодь залишається в Україні більше в силу обмежень, ніж власного бажання, фінансування триває (часом не у повному обсязі), зміни радше імітуються, або сприймаються зі скепсисом.</p><p>3. <strong>Трансформаційний</strong>: фінансування надходить стабільно, або й збільшується (зокрема від бізнесу і донорів), зміни сприймаються як неминучі і набувають незворотності.</p><p>Попри те, що трансформаційний сценарій виглядає дуже оптимістичним, він має істотні шанси бути реалізованим. Адже на сьогодні навколо розвитку професійної освіти в Україні складається певний консенсус основних гравців.</p><p><strong>Бізнес</strong>, особливо великий, відчуває гостру потребу у кваліфікованих працівниках. Керівники компаній вже зрозуміди, що участь у “движі” навколо освіти дає додаткові репутаційні бонуси. <strong>Органи влади</strong> реагують на тиск з боку роботодавців намірені позбутися частини головного болю, пов’язаного із занедбаністю значної частини закладів та й хочуть у перспективі менше витрачати на профтехи через підвищення ефективності управління ними. <strong>Донори </strong>набирають і собі бали за шкалою імпакту, підтримуючи реформу профтехів. У програмах підтримки вони роблять ставку на професії, в яких зацікавлених великий бізнес з тих країн, які представляють донори, що у перспективі полегшує бізнесу захід на український ринок.</p><p>Проте чи дасть стейкхолдерам те, що вони очікують навіть “успішний успіх” трансформаційного сценарію за умови, що він базуватиметься на теперішньому плані і припущеннях? Швидше за все ні. Зміни будуть повільними, а їх вплив фрагментарним.</p><p>Перше, що потрібно переглянути припущення щодо освітніх і кар’єрних траєкторій. На сьогодні панує підхід, де між інтелектуальною (офісною) роботою і робітничими професіями пролягає прірва. І це відлякує від як від сфери профтеху, так і виробничого сетору частину людей з високим життєвими амбіціями і запитами. Крім того поглиблює сегрегацію суспільства.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1000/1*BPXZiPhHzx529GLgGp7dEw.jpeg" /><figcaption>фото з навчально-практичної конференції для майстрів виробничого навчання закладів профтехосвіти від проєкту “Публічно-приватне партнерство для поліпшення професійної освіти в Україні” (EdUP), Swisscontact Україна, 2024 р.</figcaption></figure><p>Отже що варто робити? 1. дати змогу дітям на етапі базової школи пережити драйв і задоволення ручної праці і оперування різноманітними інструментами та матеріалами. І, звісно, знайомити їх з широким колом професій, включаючи виробничі.</p><p>2. Пом’якшити регуляторні обмеження, пов’язані із працевлаштуванням неповнолітніх. Інакше кажучи, потрібно сприяти більш ранньому виходу молодих людей на ринок праці.</p><p>3. Поглиблювати публічно-приватне партнерство, що дасть змогу бізнесу вкладатися у матеріально-технічну базу профтехів за умови, що він буде управляти нею. Тут теж не обійтися без змін до законодавства</p><p>4. Максимально щільно інтегрувати професійну освіту в індустрії. Наприклад, варіант за яким підприємство бере опіку над одним чи кількома закладами і фактично розглядає їх як фронт-офіс, як зовнішній край «воронки» талантів. Для бізнесу це означатиме участь у кампаніях з профорієнтації, проведення конкурсів для шкільної молоді, реальні програми стажування. Таким чином можемо отримати модель, за якою молодь спершу обиратиме компанію і фах, а вступ до того чи іншого училища стає просто епізодом у процесі онбордингу. У цій моделі бізнес максимально користується наданими законодавством можливостями впливати на освітні програми і професійний стандарт.</p><p>5. Запровадження закладами профтеху короткострокових курсів для дорослих з підвищення кваліфікації, або отримання нової професії, для тих хто втратив роботу, внаслідок змін на ринку.</p><p>6. Розширення діапазону професійної освіти від теперішнього маргіналізованого становище, обмеженого рівнем училищ і професійних ліцеїв до сфери вищої освіти. Для цього буде потрібне створення нової організаційної сутності — вищих професійних шкіл. Ними по суті можуть стати частина теперішніх закладів вищої освіти через процес реорганізації. Це створить можливості для кар’єрного зростання у професії. І не виключено саме цей крок зніме нарешті “родове” прокляття з професійної (професійно-технічної) освіти як з ніші, відведеної для лузерів, невдах, позбавлених амбіцій і перспектив людей. Водночас це і посприяє оптимізації сфери вищої освіти. Для тих ЗВО, що оберуть нову юридично-правову форму вищої професійної школи відпаде необхідність зображувати науки там, де для цього немає ні людей, ні обладнання, ні бажання. Натомість вони зможуть тісніше інтегруватимуться з бізнесом, отримувати необхідне обладнання, носіїв експертизи, доступ до робочих місць</p><p>Усі пропоновані новели, попри те, що вони звучать радикально для українського простору цілком конструктивно реалізовані в інших країнах. Передусім в ЄС.</p><p>Наприклад у Німеччині вже кілька років діє програма KAoA (Kein Abschluss ohne Anschluss). Вона є складовою системних зусиль, спрямованих на залучення всіх учнів, а не лише тих, хто навчається за професійно-технічними програмами, до підготовки робочої сили. Так, у регіоні Північний-Рейн-Вестфалія у згадану програму залучено понад дві тисячі шкіл, включаючи ті, що зосереджені на підготовці до вступу в університети. Учні, починають тут професійну орієнтацію, коли їм лише 12 або 13 років.</p><p>У п’ятнадцятирічному віці у школярів вже є можливість пройти довготривалу практику в будівельному магазині. Що дає змогу підвищити фінансову грамотність і розвинути навички розв’язання практичних проблем. Студенти, які здобули професійну кваліфікацію, все ще можуть продовжити навчання в університетах, в яких, у свою чергу зростає кількість варіантів поєднання практичного досвіду з академічним навчанням.</p><p>Німеччина також вирізняється великим розмаїттям вищих професійних шкіл. Фахгохшуле (Fachhochschule) спеціалізуються на навчанні конкретних професій, таких як інженерія, бізнес, інформатика, соціальна робота та інші. Фахгохшуле зазвичай забезпечують стажування та практичну підготовку студентів у співпраці з підприємствами та організаціями. Баварські вищі школи є особливою формою професійно-технічних навчальних закладів. Їх також можна віднести до категорії вищих технічних коледжів. Обов’язковими вимогами для вступу є атестат про повну загальну середню освіту та початкова підготовка — у випадку Fachakademie für Heilpädagogik перший ступінь Fachakademie — є обов’язковим. З точки зору змісту, навчальні курси в спеціалізованих академіях характеризуються близькістю до навчання в університетах прикладних наук.</p><p>Отже, відповідаючи на запитання винесене у заголовок, можу сказати, що так, трансформаційний сценарій може додати динаміки ринку праці. Але переломити ситуацію у бік розвитку ринку праці можна лише у тому разі, коли урядовці і політики наважаться розв’язати завдання “із зірочкою”. З одного боку це означає піти на неполярні кроки, з іншого — притримуватися системного нелінійного підходу.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=3be29ca74ca0" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Інновації для перемоги]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97-%D0%B4%D0%BB%D1%8F-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8-c8749030c943?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/c8749030c943</guid>
            <category><![CDATA[innovation]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 13 Dec 2023 20:12:09 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-12-13T20:12:09.213Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*LLijOPJDorO3fTIqlkLuQg.jpeg" /></figure><p>Нотатки з Wintech summit</p><h3>Чи докладуться інноватори до перемоги України у війні залежить від того, чи зможуть вони вийти з «пісочниці».</h3><p>У риториці публічних подій другої половини 2023-го, є одна суттєва відмінність, порівняно із початком цього року і 2022-м. Перехід війни у довгу залишає менше ентузіазму говорити повоєнну відбудову, натомість більше про стійкість, і про те як перемогти за рахунок власних ресурсів та ре резервів, власної ініціативи, креативу та інновацій. Не має змоги оглянути їх усі, а тим більше — відвідати. То ж кілька нотаток на полях з тієї, де побував нещодавно. Wintech summit — започатковано порталом mind.ua у партнерстві з Мінцифри та технолоічними компаніями. Вийшла досить репрезентативна сцена. Навіть дві. Одна була відведена для панельних дискусій. Друга — для презентації кейсів. Так у цьому був відчутний момент рекламної інтеграції, але і процеси в технологічному світі настільки динамічні, що навіть промо-матеріали маю пізнавальну цінність. Наприклад, віце-президент Boosteroid Владислав Косьмін розповів про еволюцію хмарних сервісів, що дозволяють запускати насичені графікою ігри на звичайних пристроях, а заодно про те як рішення з гейм-індустрії можуть працювати у багатьох інших сферах, зокрема, для ухвалення стратегічних рішень, комунікації, навчання, терапії, тощо. Цікаво було дізнатися як українська компанія відіграла свою роль у завершенні епічного процесу <a href="https://forbes.ua/news/microsoft-zakrila-ugodu-z-pridbannya-activision-za-69-mlrd-13102023-16665">купівлі Microsoft , який володії Хbox Game Studios свого конкурента у цій сфері Activision Blizzard Inc. за $69 млрд</a>. після майже дворічної боротьби зі світовими регуляторами. Схоже, боротися є за що, адже за прогнозом Владислава Косьмина початку 2030-х років 90% геймерів використовуватимуть «хмару». До речі, у самого Boosteroid угода з Microsoft на десять років.</p><p>На нетворкінговій сцені змістовним було сілкування із CEO YouControl Сергієм Мільманом. Сервіс, що дає доступ до відкритих даних розширюється, допомагає дослідникам аналізувати до сотні параметрів діяльності компаній, зареєстрованих в Україні. Наприклад, з мета-аналізу стало зрозуміло, що попри потужний розвитк ІТ сектору, Україна цього року вперше потрапила в стагнацію з експорту ІТ-послуг, а крім Києва і Львова на мапі України є ще чимало міст, де концентруються айвівці.</p><p>Ну але це про інсайти і подробиці. Цілісна картинка мала би скластися від розмови гравців ключових секторів: AgriTech / FoodTech, BioTech, FinTech, IoT, EdTech &amp; Change Management і звісно ж — MilitaryTech. Усе це ділянки, де Україна або має конкурентні переваги в експертизі, або де нам конче необхідно себе прокачати як-от в Military/Defence Tech. Щоправда тут як раз і забракло ширшої картинки: якого типу економіку хочемо розвивати. Чи за інерцією сировинну, з низькою доданою вартістю, чи високотехнологічну і науковоємну. Як збираємося перемагати: конвенційними засобами, переважно за рахунок західних постачань, чи асиметричними методами, новими типами озброєнь. Звісно, що нові ще потрібно винайти і випробувати, а потім — і масштабувати. Лише власними зусиллями це зробити неможливо. Але яким буде місце українських компаній у виробничому ланцюжку. Безумовно, тут делікатне питання, де зайва публічність небажана. Але чи ставляться такі питання у принципі, чи є хоча б спроба знайти на них відповіді? Крім того гіперфокус сьогодні на дронах (півітряних, підводних, наземних, тощо), але є ще цілий спектр розробок, які потрібні на полі бою. Особливо для збереження життя бійців. Тут перелік того, що над чим варто працювати може сягати кількох десятків.</p><p>Стежив за дискусією з думкою вловити бодай натяк на бачення ситуації. Представники усіх індустрій багато говорять про автоматизацію, цифровий перехід, кібербезпеку. Про зміну бізнес процесів теж. Про зміну парадигми вряди-годи і не дуже охоче. За спостереженнями гендиректора IT-Enterprise Олега Щербатенка, більшість українських компаній працюють на рівні Індустрії 2.0 та 3.0, а у світових — в моделі Індустрії 4.0 та навіть 5.0. У кулуарах спікери ще скептичніше. Мовляв, з інноваціями варто бути обережніше, адже інвестиції в нові технологічні рішення можуть підвищити ціну продуктів чи сервісів і призвести до втрати клієнтів і частки ринку. Але це досить вузьке розуміння інновацій.</p><p>До повномасштабного вторгнення Україна була на 34 місці у світі за розвитком стартап екосистеми (як повідомляється у дослідженні Tech-імідж України у світі). Здавалося б, це — «вершки» потоків тенденцій, що змінюють економічний і соціальний ландшафт. Але на практиці цей движ не перетворює нашу економіку на інноваційну, адже значна кількість стартапів вирощується на продаж. І про це теж йшлося в панельних дискусіях. А ті новітні бізнеси, що їх засновники продовжують розвивати реєструються не в Українських юрисдикціях. Одна з ключових причин — свавілля контрольних органів, у яких руки так і сверблять «общіпувати гусаків», недовіра до судової системи України, і податкова система, заточена під старий індустріальний формат, в якій не дуже вигідно, інвестувати у дослідження і розробки, розвивати команду і платити високу заробітну платню. Формат Дія.Сіті, покликаний розв’язати ці проблеми для пулу ІТ компаній, що відповідають жорстким критеріям. Натомість, вони отримують спеціальний податковий режим. Скажімо, резиденти Дія Сіті можуть обирати як платити корпоративний податок: 9% на виведений капітал, що визначається відповідно до встановлених правил, або 18% податку на прибуток на загальних підставах. Директорка директорату розвитку IT-індустрії у Мінцифри Наталя Денікєєва навела кейс, коли компанія, яка обрала аналог податку на виведений капітал змогла реінвестувати частину прибутку у відкриття R&amp;D. У підсумку завдяки продуктам, які вона невдовзі випустить на ринок до державного бюджету надійде більше коштів у вигляді сплачених податків. А кілька талановитих спеціалістів, отримали гідну роботу в українській компанії. Але поки що такі кейси залишаються у «пісочниці». От коли такі практики поширюватимуться на усю українську економіку, можна буде вести мову про трансформацію Не лише цифрову, але структурну, інноваційну. Можливо роль таких подій як Wintech sammit і полягає у тому, щоби посилювати ці сигнали від індустрії до інших зацікавлених сторін, зокрема до людей, які ухвалюють ключові рішення в державі.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=c8749030c943" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[А що якщо?]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D0%B0-%D1%89%D0%BE-%D1%8F%D0%BA%D1%89%D0%BE-d6800b836ac5?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/d6800b836ac5</guid>
            <category><![CDATA[scifi]]></category>
            <category><![CDATA[epic-games]]></category>
            <category><![CDATA[reading]]></category>
            <category><![CDATA[speculative-fiction]]></category>
            <category><![CDATA[community]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Wed, 06 Dec 2023 14:00:42 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-12-07T13:48:22.354Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*tX0CAItko4RiHTyh-8WsMg.jpeg" /><figcaption>ілюстрація до світу “Дюни” Френка Герберта. Джерело <a href="https://www.deviantart.com/scharborescus/art/Scifi-duneish-thing-663389375">https://www.deviantart.com/scharborescus/art/Scifi-duneish-thing-663389375</a></figcaption></figure><p><strong>А що якщо? Творчість, що допомагає підготуватися до несподіванки і невизначеності</strong></p><p>Культурну інституцію <a href="https://mizhvukhamy.com/">“Міжвухами”</a> створено підприємцем Павлом Гайдаєм та культурною менеджером Марією Задорожною з тим аби розвивати системний підхід до культури і підтримувати довгострокові ініціативи, що заповнюють прогалини смислів в українському культурному просторі.</p><p>“А що якщо?” — питання, що його. собі часто задають винахідники, і загалом люди вільного творчого мислення. Саме так ми і назвали цикл подій, через який хочемо сформувати грунтовніше уявлення про ролі наукової фантастики в системі культури. Ми прагнемо розширити спільноту зацікавлених в обізнаному читанні та обговоренні текстів наукової фантастики, Адже вигадані світи і артефакти породжують інтерес до досліджень, практичних винаходів, соціальних і технологічних інновацій. Особисто для мене проект поєднує як давні зацікавлення, корені, яких ще у дитячій допитливості, та і мої теперішні фахові активності. До певної міри це унікальна можливість “залінкувати” свій бекгранд у сфері культури (зокрема як співзасновника ГО “Агенція культурни стратегій”), аналітику для вироблення політик у сферах науки і освіти (це те, чим я займаюся з 2017 з Українським інститутом майбутнього), і відносно нове для мене зааганжування у світ трансферу технологій та екосистем інновацій (платформа “Assembly Point”, залучення до низки робочих груп). Тож радий поділитися своїм кураторським концептом і планами на 2024, які дуже хочу реалізувати разом з командою “Міжвухами”</p><p><strong>Кураторський концепт</strong></p><p>Аби знайти книжку чи комікс у них має бути фіксоване місце на полиці. Щоправда, у наш цифровий час продукт, точніше ті, хто за ним стоят частіше першими знаходять свого споживача, таргетуючи на нього інформацію. “Фентезі для довгих зимових вечорів, а наукова фантастика — для підлітків, мрійників і технічних гіків” Слід визнати — це досить зручна маркетингова стратегія, що допомагає поєднати культурний продукт із аудиторією, вловити її на гачок” коли хочеться чогось незвичного, коли потрібен терпкий коктейль емоцій. Проте чи не залишає тут маркетинг у тіні щось суттєве, що приманне цим жанрам? У них обох є ширша парасолька speculative fiction. Назва не “сексі”. Багато доведеться пояснювати людям, які хочуть чогось з ванільним смаком або запахом сірки. І якщо організувати спільну полицю, то на ній крім наукової фантастики, фентезі, стоятимуть також альтернативні історії, утопії з антиупопіями, постапокаліпсис, і ще кілька химерних явищ. На одному її краю може громадитися Джонатан Свіфт, на іншому бешкетувати Корі Доктороу, а лінія Данте несподівано продовжуватися через Ольга Токарчук кудись далі. А лінки фентезі і взагалі тягнутимуться ще далі, до давніх епічних традицій з пафосом безкомпромісної боротьби добра проти зла. В той час погляди ключових персонажів на життя явно мають має підгрунтя у релігійно-філософських системах давніх цивілізацій.</p><p>Попри від мінності естетичних концепцій, історичних контекстів автори вигаданих світів ставлять дуже подібне запитання — а що якщо? З цього ж запитання винахідники, креативнв підприємці, люди, як шукають нових обріїв і нових сенсів у своєму житті</p><p>Автори фантастичних світів вміють бути вигадливими у ландшафтах, персонажах, карколомних сюжетах. І от у вас не лише є досвід персональної пригоди, але й привід обговорити це з таким ж захопленими читачами як ви, або огнанізувати вилазку у ліс чи гори, придумати гру чи організувати ще якийсь движ.</p><p>За speculative fiction не дають Нобелівку. А метанаративи сьогодні витіснено з “дорослої” літератури, яка полюбляє нагадувати, що не “все так однозначно”. Але ця категоричність у розрізненні прийнятного і неприйнятного, що його так соромиться “цивілізований” світ став суперсилою для мільйонам українців у війні, розвʼязаній росіянами. Останніх, як пригадуємо, з перших днів повномасштабного якось не змовляючись охрестили “орками”. Справді досі складно пояснити ту хтонічну схильність до насильства, руйнування і масової покори, яку несе із собою “руzкій мір”. Але якщо орків ми, на жаль, можемо спостерігати не лише в ілюстраціях і на ігрових моніторах, то чи таке вже не перехідна межа межа між нами і ними щодо інших дивних персонажів: космічних мандрівників, винахідників і алхіміків ельфів і ботів, драконів і мутантів, від яких на початках відгороджується магічним колом, майже як Хома Брут?!</p><p>Фантастика часом таки допомагає відволіктися від буденності. Втім, стаючи досвідченим читачем, глядачем чи гравцем (чимало компʼютерних ігор створено саме на основі фентезі), натрапляєте на такі ракурси сприйняття, що дають змогу побачити щось неочевидне і суттєве у тих драматичних ситуаціях, від яких перше хотілося б відсторонитися. А когось, можливо наштовхує на рішення, що дають бажаний вихід майже з глухого кута.</p><p>Зрештою чи не епічний опус Джорджа Мартина “Пісня Льоду і полумʼя використовується політологами для опису колізій актуальної боротьби за владу. А “1984” Орвелла підказує сучасним політикам і законодавцям червоні лінії, перед яким варто у цій самі боротьбі за владу зупитися. Наприклад, У Сполучених Штатах роман часто цитується в дебатах про свободу слова і приватність. Наприклад, у 2018 році сенатор Елізабет Воррен цитувала “1984”, виступаючи проти законопроекту, який би дозволив уряду збирати більше даних про громадян.</p><p>Інженери у свою чергу черпають чимало ідей у науковій фантастиці. Мартин Купер, винахідник мобільного телефону неодноразово говорив про вплив фільмів “2011: Космічна Одіссея” та “Зоряний шлях” на його роботу. Він сказав, що ці фільми допомогли йому побачити, як технологія може змінити наше життя. До речі, наш земляк винахідник гелікоптера Ігор Сікорський як на джерело натхнення посилався на Жуля Верна.</p><p>Альтернативні світи, породжені уявою та інтуїцею авторів фантастичних фільмів, книжок, ігор, попри їх прагнення дивувати новизною, відсилають до акту Творення світу, і героїчного чину для захисту свого творіння, описаному у сакральних текстах, які по суті стали етичною і світоглядною основою цілих цивілізацій. Кожен сучаний автор залишає своєрідні “нотатки на полях”, тих Книжок. За ними при уважному прочитанні ми можемо відстежити процес моделювання картини реальності у будь якому суспільному наративі і картині світу.</p><p>Ми у культурній інституції “Міжвухами” переконані, що українському суспільству і країні потрібні нові смисли. Саме вони є передумовою створення інновацій, які в свою чергу рухають економіку, роблять її конкурентоспроможною. Наукова фантастика, фентезі, антиутопії і альтернативні історії — жанри, що допомагають згенерувати сенси на межі невідомого і розширювати простір пізнання.</p><p>Впродовж 2024 р. ми проведемо цикл подій, де розглянемо різні аспекти функціонування фентезі і наукової фантастики в системі культури. Нашими спікерами будуть провідні українські літературознавці, письменники, філософи, митці і винахідники. разом ми вчитимемося уважніше і вдумливе сприймати тексти, обʼєднані тематичною парасолькою speculative fiction, вести діалог з їх дивними персонажами. Можливо для когось з нас вони стануть альтер-его, і таке своєрідне розширення простору особистості допоможе краще підготуватися до несподіванок і невизначеності, що ними наповнене наше життя.</p><p>Впродовж 2024 року наскрізними будуть такі <strong>теми</strong>:</p><ul><li>Наукова фантастика в системі культури</li><li>Що варто знати і як налаштувати, аби подорож крізь фантастичні світи була “із задоволенням і не без моралі</li><li>Як влаштовано світ НФ: жанри, імена, метрополії</li><li>У чому суперсила наукової фантастики?</li><li>Наукова фантастика і наука ( скільки науки в science fiction?)</li><li>Наукова фантастика і технології: інспірація реінкарнація, ,(ре)комбінація прототипування.</li><li>Фантастика за межами тексту: журнали, спільноти, конвенти, ігри</li></ul><p>Розпочнемо у січні із трьох лекцій літературознавця Ростислава Семківа… Подробиці невдовзі.</p><p>А що вам було б цікаво почути і побачити?</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=d6800b836ac5" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[План України: з культурою чи без неї?]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-%D0%B7-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BE%D1%8E-%D1%87%D0%B8-%D0%B1%D0%B5%D0%B7-%D0%BD%D0%B5%D1%97-b4be9cf01b04?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/b4be9cf01b04</guid>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 23 Oct 2023 08:59:13 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-10-23T08:59:13.903Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<p>Урядовці пропонують вже котрий план, але питання чи у ньому місце для культури. По суті це запитання про горизонт бачення України як держави у тих, хто розробляє політичні документи</p><p>18 жовтня 2023 року на одному експертних майданчиків представниками Мінекономіки було представлено <a href="https://ppv.egnyte.com/dl/WbLLbalkw0">версію Плану України для першого компоненту</a> Ukraine Facility — програми, що передбачає виділення нашій державі допомоги на 39 млрд євро від ЄС. Свої зауваження до документу вже <a href="https://volodymyrvorobey.medium.com/">оприлюднив Володимир Воробей.</a> У продовження цієї дискусії я додам кілька ремарок саме стосовно культури та її звʼязку з планами євроінтеграції.</p><p>Запропоновані урядовцясми реформи та інвестиції будуть спрямовані на сприяння економічному зростанню, стійкості та модернізації шляхом розкриття потенціалу країни та підтримки процесу вступу до ЄС — йдеться у преамбулі документу. Проте, що під “обгорткою” обнадійливих фраз? Перше, що впадає в око канцелярярський тон з яким автори звертаються до зацікавлених сторін, громадянського суспільства. І дуже розпривчасті фрази. Так спілкуються з дітьми чи з неповно справними, або для того аби зберегти максимальну дистанцію між мовником і реципієнтом. І це викликає неприйняття. Далі по тексту виявляється дедалі більше моментів для занепокоєння. І один з ключових стосується культури. Точніше повної відсутності її у документі. Політика ЄС будується на принципах доказовості. За докази, відповідно можуть правити науково доведені факти. У розумінні того чим культура зішлюся на праці британського антрополога і соціолога польського походження Броніслава Маліновського, до якого апелюють десятки інших академічних науковців, які сформували корпус знань про сучасне суспільство.. В його розумінні культура це — функціональна система за допомогою якого людина може краще давати раду з тими специфічними проблемами, які породжує його середовище. Маліновський наголошував, що культура створює структури значень, через які люди надають форми своєму досвіду. Ця організована структура створює ґрунт для економічної кооперації, правових інститутів, соціальної та освітньої діяльності. Саме тому є країнах ЄС культурі приділяється суттєва роль, що підкріплено відповідними бюджетами.</p><p>Ті, хто укладали згадану версію Плану України у своєму розумінні культури у кращому випадку перебувають на стадії біхевіоризму, а у гіршому просто за інерції продовжують більшовицький у своїй основі підхід, суспільство — то просто “людський матеріал”. Такий собі “витратник”, яким можна легко зманіпулювати, позбавлений суб’єктності. В історії науки біхевіоризм настільки пройдений етап, що до нього соромно повертатися. Ну а ті, хто з таким ідеями підходів до українського суспільства з рештою жорстко обламувалися: революція Гідності і реакція українців на повномасштабне вторгнення чітко показала напрямок, в якому йдуть зайди, які намагаються диктувати свої умови. Але як знайти місце культурі у документі, що має дуже прагматичне завдання? Так, щоби було чітко і конкретно без канцеляризмів?</p><p>Не беруся пропонувати рецептів і остаточних відповідей, запропоную кілька тез:</p><p>Культура є середовищем, в якому можлива акумуляція людського капіталу (про що є побіжна згадка у Плані). Адже культура як система значень, найбільша і найстійкіша “база” знань закладає основу для розвитку не лише навичок, чи компетентностей (комбінації знань, навичок і ставлень), а особистості, яка відкрита до самоосвіти і професійного зростання. Так, це — про систему цінностей і їх втілення у поведінці.</p><p>Які ж можуть бути КРІї якісної культурної політики (їх теж варто зафіксувати у Плані Україні)?</p><p>Ось кілька базових:</p><p>1. Ступінь спроможності інститутів, які є майданчиками для творців культури: інтелектуалів, митців, науковців, творців культури: повна автономія, включно з фінансовою і публічна підзвітність, доступність фінансів через конкурсні процедури</p><p>2. Оригінальні явища і сенси породжені носіями культури. Можна відстежувати за семантичним аналізом, відстежувати за дискурсом, мемами, вимірювати одиницями виданих книжок,</p><p>3. Ступінь проникнення сенсів у у різні верстви суспільства і трансляція їх у світовий контекст: рівень дискурсу і наративів, якість дизайну публічних просторів, присутність актуального культурного продукту у найвіддаленіших населених пунктах, знання ключових імен, індекс участі у культурному житті</p><p>4. Наявність і доступність публічних просторів: відкритих міських просторів, скверів, парків, подієвих майданчиків, хабів, коворкінгів бібліотек/медіатек, музеїв, тощо.</p><p>А як підсумок тим, хто продукує документи від імені України, а значить нас з вами, варто затямити одну просту річ: реформи і політичні плани — на виборчий цикл, культура ж це надовго.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=b4be9cf01b04" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Military tech пишемо, Укроборонпром в умі? Чим обнадіяв і про що застеріг iForum2023]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/military-tech-%D0%BF%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%BC%D0%BE-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BC-%D0%B2-%D1%83%D0%BC%D1%96-%D1%87%D0%B8%D0%BC-%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D1%96%D1%8F%D0%B2-%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D1%89%D0%BE-%D0%B7%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B3-iforum2023-f56a54368ec8?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/f56a54368ec8</guid>
            <category><![CDATA[defence-industry]]></category>
            <category><![CDATA[military-technology]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 21 Aug 2023 11:05:12 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-08-22T10:09:42.589Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*9onHXSYLWIAFCmO36gPAzg.jpeg" /></figure><p>Цьогорічний iForum нагадав мені ринок магічних артефактів із роману Ніла Геймна “Зоряний пил”: авантюристи, генії, носії таємних знань. Що обʼєднує більшість цих людей, вони — першопрохідці безкрайніх просторів інтернету. От лише замість вловлювача блискавки і вавилонської свічі у них безпілотники артефакти. Такі реалії часу, рашиська імперія, яка втілює цілий натовп потворних персонажів не для однієї саги чи space opera продовжує нас загрожувати.</p><p>Вітдак, military-tech стала основним потоком цього форуму. Хоча працювало чотири потоки, символічний центр ваги був тут, де обговорювалися питання перезапуску оборонної промисловості. А злетіти ця індустрія може лише через суперсилі інновацй. А хіба не достатньо просто перевести економіку на військові рейки і нарощувати виробництво озброєння та не заморочуватися? Швидше за все ні. Так робить росія і граючи за її правилами, ми її не переможемо. Свого часу “догнати і перегнати” США намагався СРСР. І програв. Виснажився. А от Південна Корея, Ізраїль, Тайвань та ще низка країн, які опинилися у ситуації екзістенційної загрози вдалися до асиметричної стратегії інновацій і досі утримують конкурентну перевагу.</p><p>То чим відрізняється традиційний ВПК/ОПК від military-tech?</p><p>ВПК (Військово-промисловий комплекс) та ОПК (Оборонно-промисловий комплекс) — це сукупність підприємств, науково-дослідних установ і організацій, які займаються розробкою, виробництвом, ремонтом та використанням військової продукції.</p><p>- “Military-tech” — це відносно новий термін, що вказує передусім на компоненту високих технологій. А це передбачає і зміну управлінських моделей щодо організації виробництва озброєння.</p><p>ВПК/ОПК: Це зазвичай вертикально-інтегрована структура взаємозв’язаних підприємств. У випадку країн колишнього СРСР — державних, які займаються розробкою, виробництвом та поставкою військового устаткування, зброї та інших товарів і послуг для армії та інших силових відомств. Таку модель успадкував Укроборонпром. І виявився хай і не провальним, але далеким від максимальної ефективності рішенням</p><p>- Military-tech будується розподілено і часто виявляється гнучкішим та динамічнішим Він може включати все від розробки дронів та кіберзброї до штучного інтелекту і передових систем зв’язку. На етапі зрілості може включати як великі корпорації, так і стартапи, дослідницькі лабораторії, університети та інші організації, що працюють над новітніми технологіями.</p><p>ВПК/ОПК: асоціюється з досвідченими інженерами, які добре “шарять” у залізі, але рідше дають раду з усім, що за межами їхньої лаби. Вони переважно є вузько спеціалізованими, схильними покладатися на досвід і трохи недовірливі та скептичні до уяви, експериментів і всілякої публічності.</p><p>Втім, і одне, й інше варто поєднувати, особливо в Україні під час повномасштабної війни. У підсумку конкурентною перевагою буде симбіоз швидкого прототипування та масштабування із серійним виробництва, яке, звісно за визначенням повільніше, але створює необхідні запаси і має в бекенді потужну інфраструктуру.</p><p>Для цього необхідно формувати екосистему, в якій гравці Military-tech будуть на паритетних засадах працювати із підприємствами колишнього Укроборонпрому”.</p><p>Контури екосистеми в Україні, звісно є. Навіть організація <a href="#about">Techosystem</a>. Щоправда вона більше працює дашбородом, ніж фасилітатором. На її радарах 1711 продуктових компаній, 533 сервісні компанії, 87 R&amp;D-центрів, 45 активних інвесторів в українські стартапи, 386 закладів ІТ-освіти, 10 акселераторів, 65 ІТ-спільнот, 45 коворкінгів.</p><p>Завдяки інтерактивним інфографікам є можливість проаналізувати українські продуктові, сервісні компанії та R&amp;D за географією офісів, кількістю працівників, стадії акселераторів, типи інвесторів тощо. Наявна інформація про типи та стадії інвесторів. Також з’явилася детальніша інформація про акселераторів, спільноти, коворкінги та компанії, що сприяють розвитку IT-освіти.</p><p>У 2023 році утворено і кластер military- і defence- tech Brave1, який тісно співпрацює як підприємцями, так і з державними структурами. Лише за два місяці роботи зареєстровано 327 розробок; 138 пройшли військову експертизу і 66 відправлено Генштабом на Міноборони для подальшого масштабування. Але оскільки представників МОУ на iForum не було помітно, то й спритати у них як далі рухаються справи не було змоги. А от учасники Форуму охоче ділилися своїм баченням і понад 80% Вони, правда більше про tech-, ніж пром-. і впевненіше почувають у сервісах, і промоції, ніж у виробництві . Цьогорічний форум підтягнув і тих, хто працював і працює із залізом, але тепер додає до хардових рішень цифру. Їхнім безроздільно була експозона “Місто майбутнього”. ось кілька швидких думок від них:</p><p>1 Потрібно більше конкурсів. Бо екосистема жива тоді, коли є відчуття причетності, є драйв змагань і можливість “зайвий” раз заявити про себе і запітчити нові ідеї</p><p>2. За інноваціями потрібно стежити. А значить — потрібен своєрідний дашборд. І платформа для обміну думок</p><p>3. Бажано ще б підтримку держави (хоча б інфраструктуру), підтримку інвесторів, доступ до молодих фахівців, зокрема — інженерів</p><p>4. Менше бюрократії і регуляції, бо вони вбивають інновації.</p><p>Повертаючись до того, що спікери презентували з усіх чотирьох сцен. Виходить, що не достатньо просто запиляти круту платформу і повідомити про неї на гучному форумі, необхідно йти “в поля”, вишукувати тих самих хардових і недостатньо розпіарених розробників та інтегрувати їх у великі і малі екосистемі. Як мінімум дати їх сигнал, що вони потрібні.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=f56a54368ec8" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Культура інновацій проти туману війни]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0-%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8-%D1%82%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8-4f13a2baff13?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/4f13a2baff13</guid>
            <category><![CDATA[дрони]]></category>
            <category><![CDATA[культура-інновацій]]></category>
            <category><![CDATA[озброєння]]></category>
            <category><![CDATA[туман-війни]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 20 Jul 2023 10:08:10 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-07-20T12:28:17.461Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/394/1*-Y-SlBHAZSZPmcuTXPv95A.jpeg" /></figure><p>Втомлене суспільство ставить правильні запитання: чому замість коштів на озброєння у містах перекладають тротуарну плитки, із бюджету виділяють кошти на музей Голодомору, меценати хочуть витрати мільйони на на тризуб на щиті титанової матері? Адже, логічно, усі кошти мають пвти на військо, зокрема, на дрони. У цьому конкретному випадку — це, справді, марнотратсво. Але загалом категоричне або-або може більше нашкодити, ніж справді заощадити кошти. Бо в одній площині протиставляється центральна влада і місцеве самоврядування, культура і оборона, термінові справи і довгострокові. Неправильний пошук відповідей на правильні запитання може надовго залишити нас в липкому тумані війни.</p><p>Наразі зосереджуся на культурі. Якщо зводити культуру до розваги чи ідеології, — припускаю, що саме до цих знайомих явищ і редукують музеї, книжки, мову, прихильники «військових рейок економіки» — то так, доводиться обирати щось одне. А якщо картинка складніша? Наприклад, візьмемо полюс «розваги»… А, до речі, що там? Для кожного щось своє: від класики до важкого техно, від арт-хаусу до сіткомів контент може бути «розважальним». Особливо, якщо він не напружує, а то й допомагає відволіктися і розслабитися якщо, про він щось необов’язкове. Подумав спершу, що фейсбучні «заруби» для когось теж розвага, але тут не розслабишся. Відступимо на кілька поділок від краю де вже чиста «нірвана». Там будуть емоції, але із тих, що здатні здивувати, захопити, потрясти, змусити співпереживати, відчути життя гостріше і щільніше, ніж зазвичай. У підсумку розширити свій діапазон сприйняття. На іншому полюсі щось таке дидактично –нудне як підручник або радянський пам’ятник невідомо чому. Знову ж таки — відступаємо на кілька поділок у бік центру. Там буде технічне знання різного ступеню складності, обговорення нових наукових відкриттів і загалом дискусії про те, що коїться у світі. А що ж в умовному центрі? Та й чи є він? Радше можна говорити про нього як про уявну зону балансу, або білу пляму, куди спонукаєт рухатися допитливість і спричиняє до творення нових сенсів, розширення картини світу. Точка уявна, бо вона передусім про уяву. Про рішення, що змінюють перебіг подій. Долають інерцію, байдужість, заціпеніння.</p><p>А тепер прагматично: що це може бути за місце, де і здивування, і сміливе пізнання нового і комунікація навколо цього? У європейській і американській культурі таке місце віддавна посідає університет. Звісно не лише він. Це можуть бути різноманітні інтелектуальні клуби, культурні центри, громадські об’єднання, креативні хаби. А усі ці речі разом: і добування нового знання з невідомості, і його осмислення і передача, і застосування в інноваціях, і дискусії щодо наслідків та етичних ділем частіше за все зосереджені саме в університетах. Самоберігатися і жевріти культура (а з ним — і суспільство) може практично скрізь. А от розвиватися — лише там, де є середовище, щоби творити, транслювати, спілкуватися.</p><p>На очікуване запитання як війна впливає на культуру, відповідь вже дано десятками інтелектуалів і митців, які відгукуються на екзістенційну потребу. Ця відповідь у щойно виданих книжках, у документальних фільмах, репортажах, арт-проектах, дискусіях. Складніше з іншим: чи може розвиток культури (в широкому розумінні, що включає і освіту) безпосередньо вплинути на обороноздатність? Не лише підйомом бойового духу в середині і «м’якою силою» назовні, а досить таки твердою і намацальною силою?</p><p>Моє припущення і навіть переконання, що так, може. Більш того, без культурної складової оборонна спроможність є дуже ситуативною і нестійкою. Це переконання базується кілько історичних прикладах і розумінні культури як екосистеми. Почну з прикладів.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/275/1*7Weck2POQfoxJAWuOBkNqA.jpeg" /></figure><p><strong>Великобританія</strong>. Бакенгемпшир. Рекспектабельний заміський маєток, у стилі Тюдорського відродження із домішками неоготики. Втім, в середину ніхто сторонній не потрапить. Тут розташовано засекречений Центр урядового зв’язку, відомий як Блечлі-Парк. Співробітнників, яких відбирають через ретельний іспит інструктують: «не розмовляйте під час приймання їжі. Не розмовляйте в транспорті. Не розмовляйте під час подорожей. Не розмовляйте, де винаймаєте житло. Не розмовляйте біля власного каміна. Будьте обережні навіть у власному Будиночку…» Дехто і без цього небагатослівний, як-от Алан Тюрінг. З вересня 1936 по липень 1938 року Тюрінг працював під керівництвом Черча в Принстоні. Крім занять математикою, вчений вивчав криптографію, а також конструював електро-механічний бінарний помножувач. У червні 1938 року Тюрінг захистив докторську дисертацію «Логічні системи засновані на ординалах» У Кембриджі Алан Тюрінг відвідував лекції Людвіга Вітґенштайна про кризу основ математики. Вчені багато сперечалися, оскільки Тюрінг виступав на захист формалізму, тоді як Вітґенштайн вважав, що математика не шукає абсолютну правду, а вигадує її.</p><p>До Великобританії Тюрінг повернувся на початку Другої світової. У Блечлі-Парк він разом з колегами математиками та криптологами на декодуванням повідомлень, що надходили німецькому флоту. В результаті хлопці і дівчата не лише хакнули код «Енігми», але створили , першого в світі програмовану (!) цифрової ЕОМ відому як <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81_(%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%27%D1%8E%D1%82%D0%B5%D1%80)">«Колос»</a>. На основі ідей команди Тьюрінга <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81_%D0%A4%D0%BB%D0%B0%D1%83%D0%B5%D1%80%D1%81">Томас Флауерс</a> та його команда побудували перший «Колос» на дослідницькій станції Пост-Офісу у Доліс-Хілл (сьогодні район Лондону). Він був доставлений до Блечлі-Парк у грудні 1943 року та почав роботу у лютому 1944 року. Перших з доопрацьованих «Колос Марк 2» працював у Блечлі-Парку під час <a href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%C2%AB%D0%9D%D0%B5%D0%BF%D1%82%D1%83%D0%BD%C2%BB">висадки військ союзників у Нормандії</a> в червні 1944 року. Після цього Флауерс до кінця війни створював один «Колос» на місяць, всього створивши десять, а одинадцятий був незакінчений. Фактично так почалася цифрова ера. Працівники Блейкріч-хауса перебували під постійним тиском і відчували велику відповідальність за успіх розвідувальної діяльності. Однак вони також були об’єднані спільною метою — захистити країну від німецької загрози і мали значну підтримку Черчіля.</p><p>Втім не лише математики і любителі кросвордів доклалися до перемоги Британії і союзників у тій війні: у 1944 році воєнним урядом Вінстона Черчилля була створена Рада з дизайну. Так, передусім для вирішення найбільшого виклику того часу — післявоєнної економічної відбудови. Але дизайнери брали участь у розробці та впровадженні заходів для захисту цивільного населення під час повітряних нальотів та бомбардувань. Сховища від повітряних нальотів, такі як сховище Андерсона, були спроектовані так, щоб забезпечити захист у житлових районах. Крім того, містобудівники та архітектори повинні були продумати, як відбудувати і реорганізувати міста після бомбардувань, щоб вони були більш стійкими до майбутніх атак. Креативники того часу зробили свій внесок у чітку і ефективну комунікацію за допомогою різних засобів, зокрема військових карт, знаків і символів. Забезпечення розуміння і точного виконання інструкцій військами і цивільним населенням було життєво важливим для ефективних операцій і безпеки. Війна вплинула на дизайн одягу, що призвело до появи практичного та функціонального одягу, який відповідав реаліям воєнного життя. Нормування та обмеженість ресурсів призвели до творчих рішень для виробництва стильного, але утилітарного одягу.</p><p>А, до речі, що там було з музеями у Королівстві? Незважаючи на труднощі, спричинені війною, музеї змогли продовжувати свою роботу і навіть зробити деякі важливі досягнення. Наприклад, Національний музей історії природи відкрив нову експозицію про Другу світову війну, а Британський музей відкрив нову експозицію про історію Великої Британії. Ці експозиції допомогли людям зрозуміти війну та її вплив на Британію. Чимало музейних інституцій використовували волонтерську працю, щоб допомогти з такими завданнями, як обслуговування відвідувачів, нагляд за колекціями та реставраційні роботи.</p><p>Як і тисячі українських дієвців культури британські митці також воювали у лавах збройних сил. Серед них — Артур Кларк, автор низки культових на сьогодні творів. У часи війни письменник служив у королівських ВПС. Епопопея«2001: Космічної Одісея», екранізована разом зі Стенлі Кубриком, відображає тривоги та страхи, які відчували люди в той час. Роман також показує, як наука може бути використана для добра або зла. Є припущення, що образи космічного флоту, були інспіровані виглядом цепелінів, які прикривали небо Лондона. А під час Другої світової письменник долучився до створення радара, а також випробувань автоматичної системи посадки літаків. У 1945 у статті «Позаземні передатчики» (Extra-terrestrial Relays) описав свою ідею всесвітнього супутникового зв’язку. Пізніше він жалів, що не запатентував тоді цю річ. Після війни повернувся до Британського міжпланетного товариства (аналог НАСА), яке очолював у 1946–1947 та 1950–1952 роках.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/275/1*s3znsdZOinq2LLtgduJ4Bw.jpeg" /></figure><p><strong>США, 1958 р.</strong> Холодна війна між Євроатлантичним і рядянським блоком набирає обертів. Виведення СРСР на орбіту першого штучного супутника викликає у Штатах страх і спортивну злість. У відповідь США засновують Агентство перспективних оборонних дослідницьких проєктів (DARPA) — урядову агенцію, яка з того часу відповідає за розробку нових технологій для військового використання. Зауважимо, відповіддю стало не пошук обʼєкту, яким можна було запуляти вище чи гучніше, а створення інституції. До речі, тієї самої “із надр” якої у широкий світ випурнув інтернет, а також — GPS і сенсорні системи. По суті DARPA це — мікс проектного офісу і мозкового центру.</p><p>Культура DARPA базується на ідеї, що інновації вимагають ризику та експериментування. Сюди відібрані люди, яке не бояться брати на себе ризики, а організація заохочує своїх співробітників думати нестандартно, оцінювати ситуацію із різних перспектив. Тоні Тетер, у недавньому директор DARPA, каже, що саме “свобода помилятися” дозволяє його співробітникам відкривати справді революційні нові технології. DARPA не має власних лабораторій чи науковців. Воно також не використовує жодних експертних оцінок для оцінки життєздатності проектів чи програм. Натомість агентство наймає програмних менеджерів, які фінансують університети та бізнес для проведення досліджень, які зазвичай розцінюються надто ризикованими для дослідницьких агентств, щоб їх підтримувати. Наразі 140 програмних менеджерів розподіляють близько 2,9 мільярдів доларів щороку. Ця проста структура дозволяє DARPA швидко входити в нові сфери і так само швидко виходити з них, якщо дослідження виявляється невдалим. В Україні ж, нагадаємо станом на девʼятий рік війни (якщо рахувати від 2014-го) існує зациклена на собі система академії наук, вертикально-інтегрований Укроборонпром і ціле міністрество стратегічних галузей…</p><p>У 2001 році, прагнучи захистити солдатів від небезпеки в зоні бойових дій, Конгрес США зажадав, щоб до 2015 року третина наземних бойових машин була безпілотною. Але представники оборонної промисловості не достатньо швидко впроваджували інновації в галузі сенсорних і комп’ютерних технологій, які б уможливили автономне водіння. Тому в лютому 2003 року Тоні Тетер, директор компанії Darpa, оголосив про проведення перегонів для безпілотних автомобілів, відкритих для всіх бажаючих, з призом в 1 мільйон доларів для того, хто завершить дистанцію найшвидше. Тетер провів стартовий захід у Музеї автомобілів Петерсена в Лос-Анджелесі для потенційних гонщиків.</p><p>В результаті надійшло 106 командних заявок. Щоб скоротити час на заявки, менеджери DARPA ходили до них у гості. Дружина одного хлопця підійшла до дверей і запитала: “Ви ті хлопці, які змусили мого чоловіка закласти цей будинок, щоб побудувати свою машину?”</p><p>Сьогодні на озброєнні в армії США десятки самокерованих транспортних засобів і бойових машин, включно із траком AGV, які розробляються компанією General Dynamics Land Systems. Ці AGV призначені для виконання різноманітних завдань, таких як завантаження та розвантаження БК, створення контуру безпеки, тощо. Армія США також тестує автономні дрони зв ШІ і автономні гелікоптери. Ці апарати все ще перебувають на ранніх стадіях розробки, але армія сподівається, що з часом вони зможуть виконувати різноманітні завдання, такі як спостереження, доставка вантажів і навіть участь у бойових діях. В Україні IT-компанія ELEKS ще задовго до повномасштабного вторгнення розробила автономний міні-танк. Прийти до них виявилося нікому, але навіть настійливі спроби засновника компанії Олексія Скрипника презентувати Міноборони цей девайс не призвело до взяття танка-дрона на озброєння. Хоча на якось із військових парадів вони пройшлися Хрещатиком.</p><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/278/1*FH-BvF5HqbAKJTi0PjetMQ.jpeg" /></figure><p><strong>Ізраїль, 2006 р.</strong> Країна веде жорсткі бої з угруповуванням Хезболла, яка щодня атакує ізраільські міста сотнею саморобних ракет. Того літа із Вашингтона додому повертається Ханох Левін, провідний інженер Rafal Advenced Defence System, який встиг. попрацювати в Пентагоні. І саме йому випало стати співтворцем знаменитого “Залізного купола”. Керівник розробки ракет в компанії наймаючи Левіна на роботу сказав йому: “у мене є пʼятеро людей, ліпших за вас. Проблема у тому, що міністр оборони вимагає від нас зробити це за три роки і вкластися у 50 тисяч доларів. Кожен із цих людей готовий виконати таку роботу за 15 років за один мільйон доларів. Мені потрібен хтось сторонній, хто дивитиметься на речі інакше”. Левін взявся за цей челендж і передусім зібрав вмотивовану команду, вишукуючи людей в провідних університетах і стартапах. “У нас сімдесятилітні експерти з ракетної техніки працювали поруч з інженерами, які щойно отримали диплом. Не було жодної ієрархії. Рішення ухвалював той, хто мав рацію” — згадував керівник проекту. Левін також постійно прочісував увесь світ у пошуках дешевих і надійних компонентів. До березня 2011 р. “Купол” довели до повної бойової готовності. У 2014 р. система вже була становлена біля кожного великого міста Ізраїлю. До слова, витрати на сферу цивільних R&amp;D (розробки і дослідження), одні з найвищих у світі і складають понад 5 % ВВП. Більше частину цих сум отримують університети. Їх можна перерахувати на пальцях однієї руку, але вони імають повну автономію і спроможність. А ще вони не тільки готують викокласних фахівців, але й заохочують підприємництво і тут саме меритократію, яка спрацювала і в процесі розробки “Залізного купола”.</p><p>Висновок із цього у мене такий. Просто забрати кошти зі сфери культури і науки і кинути їх “на дрони” не варіант. Виробництво сучасного озброєння вимагає не лише виробничих потужностей, майстровитих людей, але й технологій і матеріалів, данних і аналітичних потужностей для їх обробки. А ще людей, які вміють витягати із купи даних сенси і ухвалювати на їх основі рішення для досягнення довгосрокових цілей, а не лише оперативних переваг. Тому не залишається інвестувати кошти в Military Tech таким чином, щоби частина з них потрапляли у підсумку до тих організацій, які концентрують таланти, спираються на інтелект і плекають культуру як суперсилу, що допомагає розсіювати туман війни і сворювати явища, завдяки яким Україна буде цікавою світу у тривалій перспективі.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=4f13a2baff13" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Українські пристрасті за НАТО. Погляд антрополога]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96-%D0%B7%D0%B0-%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE-%D0%BF%D0%BE%D0%B3%D0%BB%D1%8F%D0%B4-%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%B0-940544f5969c?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/940544f5969c</guid>
            <category><![CDATA[нато]]></category>
            <category><![CDATA[саміт-нато]]></category>
            <category><![CDATA[україна-і-нато]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 10 Jul 2023 13:48:59 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-07-10T13:55:57.210Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/297/1*hozpuXb0yS4m72-fYicvcg.jpeg" /></figure><p>Наближається черговий саміт НАТО, що цього разу відбудеться майже по сусідству — у Вільнюсі. І хоча це лише політична подія, що дуже віддалено впливає на те, що відбувається тепер на полі бою та й власне, в Україні, градус очікування суспільства дуже значний. Нам пообіцяли більше, ніж 2008 р. у Бухаресті, але менше, ніж ми розраховуємо. Я не маю ілюзій, що мій меседж вплине на десіжнмейкерів, але я не заспокоюся, якщо не висловлюся. Я дивлюся на соціальні і політичні події крізь призму культурної антропології. Те, що голоси моїх колег тут не надто помітні і почуті у величезному спектрі думок політологів для мене — додаткова спонука висловитися.</p><p>Культурна антропологія оперує такими поняттями як ідеї, цінності, уявлення, моделі поведінки. Для антрополога важливо зануритися у повсякденний досвід людей, побачити світ з перспективи певної групи, зрозуміти ставлення.</p><p>Однією з базових потреб людини є відчуття приналежності і причетності. Саме це відчуття спонукає мільйони українців захищати не лише територію своєї країни, але боронити ідентичність. Саме воно працює у нашій інтенції бути частиною Євро-Атлантичного простору. Як безпекового, так і цивілізаційного.</p><p>Звідки у значної частини українського суспільства (інтелектуалів, митців, студентів) така інтенція? Якщо спостерегти що рухало ним (власне — нами) десь так у перспективі тридцяти років, то побачимо, що це прагнення вирватися із ситуації безпросвітності, яка асоціювалася із атмосферою «совка» і безпорадністю його керівництва, особливо зразка 1980-х; заманіфестувати своє буття, позначити себе на мані, сказати чи прокричати: «агов ми тут і ось ми про що». Відділити себе від Ніщо. Безпросвітність і безпорадність. Безпросвітність авторитарної системи, де ініціатива карається, соціальні ліфти вимкнуті, або поламані. Безпорадність людини перед чиновниками і чинами. Маленька людина у великій країні. Безпросвітність і безпорадність, агресивне пострадянське жлобство — це те, що нас наздоганяло впродовж двадцяти років української незалежності. Просвіт асоціювався із можливістю подорожувати світом, навчатися і працювати в ЄС, користуватися інститутами, що побудовані на повазі до прав людини.</p><p>Дуже реальну загрозу , що безпросвітність нас таки наздожене і знову накриє з головою громадянське суспільство знову відчули у листопаді 2013 р, коли маріонетковий уряд Януковича відмовився від підписання Асоціації з ЄС і розвернувся і бік спільної митної і торгової зони з росією, Білоруссю та іншими (пост)радянськими, а по суті олігархічними державами. Ми називали такий альянс «тайожним союзом». У відповідь на демарш Януковича розпочався Євромайдан, що невдовзі переріс у Революцію Гідності. На відміну від попереднього помаранчевого Майдану, цей суспільний спротив був затятим, на тлі того, що дії влади були жорстокішими. Перші жертви з’явилися у січні, а 18–20 лютого на вулицях Києва від куль силовиків загинуло понад сотню беззбройних протестувальників. Янукович втік у росію, а Кремль невдовзі інспірував сепаратиські рухи у Донецьку та Луганську та ввів війська у Крим. Розпочалася перша фаза російсько-української війни. Вона тоді обмежилися Сходом країни. В цілому ж Україна таки підписала Угоду з ЄС, отримала безвіз. Тисячі людей на персональному рівні здійснювали інтеграцію. На рівні торгівлі, громадських і бізнесових партнерств, членства у міжнародних організаціях. По суті це було набагато більше, ніж євроінтеграція, йдеться про прагнення бути частиною відкритого, динамічного і цивілізованого світу. З іншого боку суспільство, активісти, експерти підштовхували свої уряди до членства у безпекових структурах, найголовнішим із яких є НАТО.</p><p>Відсутність чіткого політичного запрошення України до членства у НАТО на саміті у Вільнюсі з великою ймовірністю може викликами флешбек того моменту коли відчуття безпросвітності нариває, тайожний, болотного мороку вилазить на поверхню і загрожує поглинути. Він переслідує нас століттями і особливо гостро з 2013р. Саме тому українцям важливо відчуття твердого цивілізаційного берега. Водночас і Євро-Атлантичному блоку, впевнений, не завадило розширення зони з міцними інституціями у бік України, замість множення гібридних транзитних зон, чи тим більше, «зон впливу» країн із імперськими замашками. Наслідки виключення, залишення за зачиненою брамо різноманітні, але з великою долею ймовірності — негативні і трагічні. Для когось це стане сигналом того, що цивілізований світ слабкий і обмежений</p><p>Розповзання желе волюнтаризму, що роз’їдає інституції небезпечно передусім для країн, які звикли спиратися на міцні і надійні інститути. Найкращий вихід полягає у перетворенні України на інституційний форпост. Тут міцність інститутів буде підштовхуватися близькістю небезпеки. З іншого боку в процесі побудови міцних інститутів відкривається багато можливостей для експериментування щодо форм і організаційної архітектури. Якщо точніше, то йдеться про можливість прототипування. Як це відбувається із переходом українських Сил оборони на західне озброєння і натівські стандарти.</p><p>Бажання українців бути НАТО продиктоване не лише необхідністю мати гарантії безпеки. Нині українці готові додавати, робити власний внесок у середовище, куди вони потрапляють. У нашому розумінні це теж є виявом суб’єктності. Що ж ми можемо привнести, коли країна знесилена війною? Так, наша економіка в цілому слабка. Але бізнеси, які залишилися і продовжують працювати демонструють стійкість, гнучкість, креатив і колосальний потенціал зростання. Озброєння наших Сил оборони складється із західного обладнання, але українські вояки його використовуємо у безпрецедентний спосіб війною. Наша армія також унікальний суспільний феномен. Такої кількості людей із науковим, творчим бізнесовим бекграундом не має, певно жодне військо світу. Це люди, які швидко навчаються, здатні до рефлексії, осмислення і передачі свого досвіду. Але чи буде кому?</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=940544f5969c" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Ukraine’s movement toward NATO. An anthropologist’s view]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/ukraines-movement-away-from-nato-an-anthropologist-s-view-5e7c65c4e37e?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/5e7c65c4e37e</guid>
            <category><![CDATA[ukraine]]></category>
            <category><![CDATA[nato-summit]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Mon, 10 Jul 2023 07:41:41 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-07-10T12:41:31.057Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/630/1*ZOuV9zJic7FTlO5oO5lwlQ.jpeg" /></figure><p>The next NATO summit is approaching, this time almost next door in Vilnius. And although this is only a political event that has a very remote impact on what is happening on the battlefield, the degree of public expectation is very high. We have been promised more than in 2008 in Bucharest, but less than we expect. I have no illusions that my message will influence the decision-makers, but I will not rest until I speak out. I look at social and political events through the lens of cultural anthropology. The fact that the voices of my colleagues are not very visible here and are heard in the huge spectrum of political scientists’ opinions is an additional motivation for me to speak out.</p><p>Cultural anthropology deals with such concepts as ideas, values, perceptions, and behavioural patterns. For an anthropologist, it is important to immerse oneself in the everyday experience of people, to see the world from the perspective of a particular group, to understand attitudes.</p><p>One of the basic human needs is a sense of belonging and involvement. It is this feeling that drives millions of Ukrainians to defend not only their country’s territory but also their identity. It is this feeling that is at work in our intention to be part of the Euro-Atlantic area. Both in terms of security and civilisation.</p><p>Where did a significant part of Ukrainian society (intellectuals, artists, students) get this intention? If we observe what has driven them (actually, us) over the past thirty years or so, we will see that it is the desire to escape from the situation of hopelessness associated with the atmosphere of the “soviet state” and the helplessness of its leadership, especially of the 1980s; to manifest their existence, to mark themselves on mana, to say or shout: “hey, we are here and this is what we are about”. To separate oneself from the Nothing. Hopelessness and helplessness. The hopelessness of an authoritarian system where initiative is punished, social lifts are turned off or broken. The helplessness of a person before officials and ranks. A small person in a big country. Hopelessness and helplessness, aggressive post-Soviet cynicism — this is what has been overtaking us for twenty years of Ukrainian independence. Enlightenment was associated with the opportunity to travel the world, to study and work in the EU, to use institutions built on respect for human rights.</p><p>The very real threat that the darkness would catch up with us and overwhelm civil society again was felt in November 2013, when Yanukovych’s puppet government refused to sign the Association Agreement with the EU and turned towards a common customs and trade area with Russia, Belarus and other (post)Soviet, and in fact oligarchic states. We called this alliance a “frosty alliance”. In response to Yanukovych’s demarche, the Euromaidan began, which soon grew into the Revolution of Dignity. Unlike the previous Orange Maidan, this public resistance was fierce, and the government’s actions were more brutal. The first victims appeared in January, and on 18–20 February, more than a hundred unarmed protesters were killed by security forces on the streets of Kyiv. Yanukovych fled to Russia, and the Kremlin soon instigated separatist movements in Donetsk and Luhansk and sent troops into Crimea. The first phase of the Russian-Ukrainian war began. At that time, it was limited to the East of the country. In general, Ukraine did sign an agreement with the EU and received visa-free travel. Thousands of people have been integrating on a personal level. At the level of trade, public and business partnerships, and membership in international organizations. In fact, it was much more than European integration, it was about the desire to be part of an open, dynamic and civilized world. On the other hand, society, activists, and experts were pushing their governments to join non-pecuniary structures, the most important of which was NATO.</p><p>Where did a significant part of Ukrainian society (intellectuals, artists, students) get this intention? If we observe what has driven them (actually, us) over the past thirty years or so, we will see that it is the desire to escape from the situation of hopelessness associated with the atmosphere of the “soviet state” and the helplessness of its leadership, especially of the 1980s; to manifest their existence, to mark themselves on mana, to say or shout: “hey, we are here and this is what we are about”. To separate oneself from the Nothing. Hopelessness and helplessness. The hopelessness of an authoritarian system where initiative is punished, social lifts are turned off or broken. The helplessness of a person before officials and ranks. Some small person in a big country. Hopelessness and helplessness, aggressive post-Soviet cynicism — this is what has been overtaking us for twenty years of Ukrainian independence. Enlightenment was associated with the opportunity to travel the world, to study and work in the EU, to use institutions built on respect for human rights.</p><p>The very real threat that the darkness would catch up with us and overwhelm civil society again was felt in November 2013, when Yanukovych’s puppet government refused to sign the Association Agreement with the EU and turned towards a common customs and trade area with Russia, Belarus and other (post)Soviet, and in fact oligarchic states. We called this alliance a “taiga alliance”. In response to Yanukovych’s demarche, the Euromaidan began, which soon grew into the Revolution of Dignity. Unlike the previous Orange Maidan, this public resistance was fierce, and the government’s actions were more brutal. The first victims appeared in January, and on 18–20 February, more than a hundred unarmed protesters were killed by security forces on the streets of Kyiv. Yanukovych fled to Russia, and the Kremlin soon instigated separatist movements in Donetsk and Luhansk and sent troops into Crimea. The first phase of the Russian-Ukrainian war began. At that time, it was limited to the East of the country. In general, Ukraine did sign an agreement with the EU and received visa-free travel. Thousands of people have been integrating on a personal level. At the level of trade, public and business partnerships, and membership in international organisations. In fact, it was much more than European integration, it was about the desire to be part of an open, dynamic and civilized world. On the other hand, society, activists, and experts were pushing their governments to join non-pecuniary structures, the most important of which was NATO.</p><p>The absence of a clear political invitation to Ukraine to join NATO at the Vilnius summit is likely to trigger a flashback to the moment when the feeling of hopelessness is rising, the thawing, swampy darkness is rising to the surface and threatening to engulf us. It has haunted us for centuries and has been particularly acute since 2013. That is why it is important for Ukrainians to feel a solid civilisational shore. At the same time, I am sure that the Euro-Atlantic bloc could use an expansion of the zone with strong institutions towards Ukraine, instead of multiplying hybrid transit zones, or even more so, “zones of influence” of countries with imperialist tendencies.</p><p>The spread of the institution-corroding jelly of voluntarism is dangerous, especially for countries that are used to relying on strong and reliable institutions. The best way out is to turn Ukraine into an institutional outpost. Here, the strength of institutions will be pushed by the proximity of danger. On the other hand, in the process of building strong institutions, there are many opportunities for experimentation in terms of forms and organisational architecture. To be more precise, it is about the possibility of prototyping. This is the case with the transition of the Ukrainian Defence Forces to Western weapons and NATO standards.</p><p>The desire of Ukrainians to be NATO is not only dictated by the need to have security guarantees. Today, Ukrainians are ready to add, to make their own contribution to the environment they are in. In our understanding, this is also a manifestation of subjectivity. What can we bring to the table when the country is exhausted by war? Yes, our economy is generally weak. But the businesses that have remained and continue to operate demonstrate resilience, flexibility, creativity and enormous growth potential. Our Defence Forces are armed with Western equipment, but Ukrainian soldiers are using it in an unprecedented way in the war. Our army is also a unique social phenomenon. Probably no other army in the world has such a large number of people with scientific and creative business backgrounds. These are people who learn quickly, who are capable of reflection, comprehension and sharing their experience. But will there be anyone?</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=5e7c65c4e37e" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
        <item>
            <title><![CDATA[Книжковий арсенал — фестиваль при-сутності]]></title>
            <link>https://medium.com/@ykolaskyba/%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B6%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9-%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%BB-%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%BF%D1%80%D0%B8-%D1%81%D1%83%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-134552171522?source=rss-f73a9bc3f223------2</link>
            <guid isPermaLink="false">https://medium.com/p/134552171522</guid>
            <category><![CDATA[культура]]></category>
            <category><![CDATA[bookforum]]></category>
            <category><![CDATA[culture]]></category>
            <category><![CDATA[книги]]></category>
            <category><![CDATA[mystetsky-arsenal]]></category>
            <dc:creator><![CDATA[Мykola Skyba]]></dc:creator>
            <pubDate>Thu, 29 Jun 2023 18:25:38 GMT</pubDate>
            <atom:updated>2023-06-29T18:25:38.965Z</atom:updated>
            <content:encoded><![CDATA[<h3>Книжковий арсенал — фестиваль при-сутності</h3><figure><img alt="" src="https://cdn-images-1.medium.com/max/1024/1*xMBGdJvZ5SCHbHLAGXHboQ.jpeg" /></figure><p>Книжковий арсенал (КА) був дуже очікуваною подією. І напевне не лише для того, що накупити книжок чи навіть послухати тих, хто їх пише і читає. Для цього тепер є досить інших можливостей. Є принада у тому, що він є певним концентратом культури Мистецький арсенал у дні проведення тут КА стає своєрідною агорою, де можна спостерегти чим живе і дихає інтелектуальний “поліс” України. Але чим є власне, культура. Найпростішою і очевидною відповіддю буде: тим, що роблять дієвці культури. А що саме? Щось пишуть, музикують організовують перформенси, створюють візуальний контент, іноді викладають. У підсумку у сукупності цих текстів і артефактів можна почути і побачити основні ідеї, сюжети суспільства, тчуться наративи, які і формують картину світу суспільства.</p><p>Інакше кажучи, культура це така система, точніше екосистема цінностей, сенсів, практик, артефактів, мемів, оповідей (або наративів) в якій вони пов’язанні між собою колообігом чогось, що творить спільність. Це можна назвати соціальним клеєм, або розчином, що формує громадянина, та й за великим рахунком — людину. У культурі ще можна було б виділити героїв — навколо кого формуються оповіді, ландшафти — сцена, на які розгортаються основні сюжети, тощо. Культуру ще називають не генетичною передачею життєво важливого досвіду від покоління до покоління. І книжки відіграють у цьому ключову роль. Сукупність книжок, мемів, інших артефактів утворює гіпертекст культури — найповнішу бібліотеку памʼяті, досвідів, емоційних станів, мрій та замислів, що чекають свого часу.</p><p>І цей процес поповнення, доповнення і переписування гіпертексту є (має бути) постійним, адже у світі щось постійно змінюється і потрібна відповідь дієвців культури, аби включити це у картину світу — індивідуальну і спільну. Чим більше людей включено у цей процес, тим життєздатнішою є культура</p><p>Для того, щоби поділитися враженнями які ж саме досвіди проявилися на КА, спробую подивитися на подію саме через призму цінностей із сенсами та практик. Короткий дисклеймер: цінності (у моєму розумінні) — це те у що ми віримо, чим керуємося як етичними імперативами; сенси — те, як ми описуємо світ, які значення вкладаємо ті чи інші явища і речі; практики — те, як ми поводимося, що ми по факту робимо. Культура життєздатного суспільства характерна тим, практики стають продовженням, “відростками” сенсів і, водночас” петлями зворотніх зв’язків впливають на формування нових сенси, а часом і зміну цінностей. Свідомо формують їх.</p><p>Власне, розмови на сцені стали спробами наповнити оприявнені цінності сенсами, тож їх і варто розглядати разом</p><p>Отже</p><p><strong>Цінності і сенси</strong>. І на Книжковому арсеналі, і на багатьох інших майданчиках України домінантою є дух свободи: прагнення думати говорити, взаємодіями, виходячи із власних потреб, а не моделей накинутих сильнішими країнами і суспільствами. Свобода як шанс мати вплив на власну долю та майбутнє своєї країни. Свобода — мета-цінність, що уможливлює існування усіх інших цінностей — наполягає Тімоті Снайдер в онлайн виступі для КА. Інші тези історика: “Свобода та безпека працюють разом. Фатальною помилкою може стати відмовитися від свободи заради безпеки, бо так можна позбутися і свободи, і безпеки, і самого життя”. “Свобода — не є відсутність чогось, наприклад, обмежень, це передусім творча сила. І свобода, і демократія не є чимось природним, вони потребують зусиль і відповідних структур для підтримки. Свобода не є також імпульсивністю, вона не зводиться до того, що найпростіше і найлегше. Радше навпаки — свобода тягне за собою важкі рішення, складний вибір. Війна, звісно, істотно змушує простір свобод. І тут настає момент істини: чи суспільство покірно і мовчки погоджується зі скороченням свобод, чи проговорює умови прийняття тимчасових обмежень і відразу починає шукає нагоди повернути собі права і свободи, можливо і розширити їх простір. Сам факт проведення Книжкового арсеналу і високий градус очікування події засвідчили настійливе бажання багатьох людей мати цей простір вільного мислення, спонтанних зустрічей, проговорювання, творення попри усі безпекові виклики.</p><p>Дискусійну програму КА відкривала панель “Як зберегти демократію під час війни”. З одного буку тут було багато про тісну переплетеність свободи і відповідальності. З іншого боку — про те як свобода маневру, гнучкість мислення в момент вироблення стратегічних чи тактичних рішень, повагу до людини в лавах Сил оборони дає стійкості і створює переваги. Як і можливість надання зворотного зв’язку для розбору ситуації (review after action), про умови у яких спільний розбір польотів стає нормою. Власне якість комунікацій і рівень вмотивованості в демократії більше</p><p>Інша базова цінність, що оприявнилася через КА — <strong>Присутність</strong>. К тому сенсі, про який писав Гумбрехт у книжці “Виробництво присутності”: у просторі культури, недостатньо одних лише інтерпретативних практик. У постійному пошукові змісту втрачається не менш важливий вимір культури — її матеріальна присутність. Завдяки культурі присутності, явища та події стають більш цінними, інтенсивно переживаються й впливають не лише на почуття, а й на наші тіла. Для українців ця культура присутності народжується з потреби голосно сказати: “ми тут”, “ми є”, “ми пишемо” й іноді навіть читаємо. Не так важливо про що і як. Важливіше, що заповнюємо собою свій простір в той час як наші Сили оборони відвойовують у русні простір фізичний. Адже, інтелектуальний простір теж донедавна був окупований. Це і про присутність у світовому дискурсі, де Україна довгий час залишалася у тіні російських наративів. Та де-окупація простору — це ще далеко не «кінець історії», адже вивільнене інформаційне середовище необхідне захищати і наповнювати якісним контентом. Вибудувати надійну мережу захисту, де фактично кожен українець — форпост боротьби. Втім, лише відповідати на пропаганду й ІПСО якимись — значить прийняти нав’язані ворогом правила гри. Важливі власні наративи поза усякими контр- та анти .</p><p>Василь Стус у ті часи у дуже темні і непевні часи українства запустив концепт “самособоюнаповнення”. Про це відчайдушне і проактивне творення йшлося і досить камерних та інтимних розмовах Володимира Єрмоленка і Тетяни Огаркової, і у філософському діалозі Вахтанга Кебуладзе з Тарасом Лютим навколо книжки останнього про Сковороду, і у дещо трибунному і пафосному монолозі Віталія Портникова, і у публічному інтерв’ю Дмитра Кулеби і на хіпстерському майданчику “непубулічні бібліотеки”.</p><p><strong>Взаємозв’язок і взаємозалежність</strong>. Саме про це, як на мене, ключове гасло Книжкового арсеналу “Коли все має значення”, Проте ця цінність була менше артикульована на сценах і трохи краще представлена візуальними засобами, ніж сенсами і наративами</p><p><strong>Практики</strong>. Основною практикою КА для майже тих 28 тис., що відвідували подію впродовж трьох днів були радісні обійми, швидкий обмін новинами і довгі розмови, зокрема і про те, про те, чого не промовляли зі сцени. Нагадаю, що практики або “заземляють” сенси і цінності, стають для них підмурівком, лабораторію, або залишають їх висіти у повітрі. У випадку КА другий варіант траплявся досить часто. Скажімо свобода. Так, у вас завжди є можливість проголосувати ногами. Але якщо ви залишаєтеся в середині події, то у вас не так багато варіантів по суті, чи можливості взаємодіяти із дискурсом: слухати, задавати запитання (якщо встигнете). Ну і ловити спікерів після подій. Якщо пощастить. Звісно, у організаторів самих було не так багато варіантів. Команда Мистецького арсеналу робила це на межі сил і ресурсів і величезний респект, що вони усе подужали. Проте, переосмислення форматів подій і самого простору, як на мене, неминуче, адже контекст змінюється ще швидше.</p><p>Практики і формати, які відтворюються радше за інерцією, ніж шляхом відповіді на посутні запитання, в якісь момент перестають покривати реальність сіткою значень і намірів. Для перезавантаження системи буде потрібен час, але прототипувати нові формати і потроху масштабувати їх варто вже. Ну, принаймні на наступному КА, або Форумі видавців, що, сподіваюся відбудеться.</p><p>Які це можуть бути формати? Звісно ті, що стають продовження і розширенням цінностей і сенсів і при цьому враховують непоборні обмеження і обставини (але ті, що справді непереборні).</p><p>Наприклад, цінність і сенс присутності. При вимушено обмеженій кількості майданчиків і слотів включення до програми одних означає виключення інших. Є частина тих, хто проігнорували і саботували КА. Тобто виключили самих себе. Але ж є і ті, хто волів би долучитися. Для цього можна спробувати формат “<a href="https://qz.com/work/1105697/for-better-conference-panels-try-the-fishbowl-format">акваріуму</a>”. Його розробили як складову активних методів навчання, але дедалі частіше застосовують у публічних подіях. Звісно, у нього є свої обмеження, тому він може бути супутнім, але замінити лише окремі дискусійні панелі. А от із зірковими спікерами варто б робити Q&amp;A сесії. З носіями унікальних досвідів, зокрема, якщо це військові, медики, волонтери, люди, що пройшли через полон і окупацію, тощо годилося б зробити формат “<a href="https://hromadske.radio/podcasts/prostir-rivnosti/zhyva-biblioteka-dlya-borotby-zi-stereotypamy-ta-nenavystyu">живої бібліотеки</a>”, де люди з особливим досвідом чи ідентичністю, наче книжка, яку ти можеш “погортати” своєю присутністю чи емпатійними запитаннями. Можна би і організувати кілька зустрічей у форматі книжкових клубів, а не лише розповідати про них. До речі, саме ця панель за участі Насті Євдокимової, Вадима Кириленка, Данила Гайдамахи та модерації Богдани Неборак, зібрали зацікавлену аудиторію співмірну за кількістю зі слухачами лекції Снайдера.</p><p>А от для професійних подій не завадило б додати трохи інструментальності і фасилітації. А то виходить — поговорили і розійшлися. Зрештою, креативити і вигадувати власні формати — це теж варіант. Адже інтелектуальний простір України тепер в зоні особливої уваги, то ж і конвертація неординарних досвідів у відповідні форми його проговорювання буде сприйнята з більшим розуміння, ніж будь коли.</p><p>Повертаючись до звичних фронтальних панелей. Так, вони ще далеко не вичерпали свій потенціал, особливо коли учасники підібрані так, що вони наче джазмени творять інтелектуальний сет. До таких нерідко хочеться повернутися, ловити реверберацію думок і відтінки сенсів, часто непомічених через шум, втому, клановість уваги. Тож не лише записи таких розмов, але, можливо конспекти, портрети, стали б у пригоді для тих, хто приходив не лише пообійматися і попліткувати, але й за кращим розумінням ситуації.</p><img src="https://medium.com/_/stat?event=post.clientViewed&referrerSource=full_rss&postId=134552171522" width="1" height="1" alt="">]]></content:encoded>
        </item>
    </channel>
</rss>